Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Місцеві органи та органи державної влади на Гетьманщині у другій половині ХVII-XVIII ст. (курсова робота)

Зміст

Вступ. 3

1. Вищі органи державної влади. 4

2. Вищі виконавчі органи влади (органи управління) 9

3. Місцеві органи влади та управління. 15

Висновки. 21

Список використаної літератури. 22


Вступ

Уже після перших перемог наприкінці травня 1648 р. Б. Хмельницький розгорнув активну діяльність із метою ліквідації польсько-шляхетської адміністрації та створення в центрі й на місцях козацьких військово-адміністративних органів влади. А на кінець 1648 - початок 1649 р. Україна, що дістала офіційну назву - Військо Запорозьке, мала всі основні ознаки державності. Відповідність української держави своїй ролі та призначенню засвідчувала наявність таких ознак, як публічність влади, яка стала обов'язковою для усього населення країни; територія, в межах якої дана організація була суверенною і єдиною; забезпеченість спеціальним апаратом управління.

Той факт, що українська держава формувалась у процесі бойових дій, мав безпосередній вплив на творення владних органів. Для виконання владних функцій пристосували військово-адміністративну полково-сотенну організацію реєстрового козацтва. Тоді козацькі органи влади та управління дістали повноваження публічної влади. Найвищу владу мала Загальна військова рада. А система виконавчих органів складалася з трьох урядів: генерального (на чолі з гетьманом), полкового й сотенного.

Деякі українські гетьмани визнавали пріоритет Генеральної ради, інші його заперечували: Б. Хмельницький, І. Самойлович, І. Мазепа. У діяльності останніх український гетьманат за формою правління був найбільш наближеним до монархії, з виборним до кінця життя монархом-гетьманом. Старшинська рада дедалі більше становила державну організацію, що розвивалась у бік своєрідних форм станового парламентаризму.


1. Вищі органи державної влади

державної влади України другої половини XVII ст. Вона походила із Запорозької Січі. У процесі формування української держави загальна військова рада із суто військової установи трансформувалася в орган державної влади. Проте з докорінною зміною державно-правового статусу рада не набула офіційної назви. Джерела називають її генеральною, козацькою, чорною, чернецькою. Як орган прямого народовладдя загальна військова рада формувалася через скликання гетьманом, генеральною старшиною або простими козаками всього війська.

У першій половині XVII ст. у формуванні ради з'явилися елементи представництва від полків і сотень. Уважають, що така рада налічувала не більше 4 тис. учасників, хоча норму такого представництва юридично закріплено не було. Дослідники цієї проблеми (В. Горобець, А. Козаченко) вважають, що невизначеність норм представництва на генеральних радах становила суттєву хибу у функціонуванні політичної системи Гетьманщини. Старшина, невдоволена ухваленими на раді рішеннями, отримувала можливість апелювати до російського царя, рідше - польського короля. Нерідко це сприяло анулюванню постанов і дестабілізувало ситуацію в країні, створювало сприятливі умови для втручання зовнішніх сил у внутрішні справи Української держави.

Водночас, запровадження представницького принципу формування загальної військової ради через допущення на неї лише старшини та виборних «чолнійших» козаків зумовлювалось як об'єктивною необхідністю вдосконалення ради, що перетворилася на вищий орган державної влади, так і намаганням гетьмана і старшини усунути простих козаків від участі у вирішенні найважливіших державних справ (А. Козаченко). Об'єктивно також подібні заходи сприяли трансформації Генеральної ради з інституту прямого волевиявлення у представницьку установу.

Загальна військова рада не мала встановленого місця й періодичності проведення. Кожного разу місце, час і мету проведення ради визначав гетьманський універсал, який одночасно санкціонував скликання ради. Гетьман і старшина виконували основні організаційні функції: оголошували початок роботи ради, закривали її або переносили її засідання на інший час, виносили на розгляд ради питання, здійснювали нагляд за дотриманням процедури, фіксували рішення ради.

До компетенції загальної військової ради козацьке право відносило передовсім вибори гетьмана і генеральної старшини та усунення їх від влади, хоча фактично загальна військова рада тільки обирала гетьмана і генеральну старшину та жодного разу не скористалася правом позбавити їх займаних посад та здійснити над ними суд. Важливими функціями загальної військової ради були також ратифікація міждержавних угод, санкціонування законів, ухвалення рішень із питань війни і миру та судочинство.

Козаки мали право обговорювати справи, винесені на розгляд ради, висувати власні пропозиції. Будь-яке питання рада ухвалювала простою більшістю голосів. Голосування мало відкритий і персональний характер, відбувалося за допомоги вигуків, а в разі схвального рішення - і підкиданням шапок. Підрахунок голосів не проводився, старшина і самі голосуючі на слух чи візуально визначали наслідки голосування[6, c. 194-196].

У роботі загальної військової ради поруч із козаками мали право братії участь делегації від міщан (зазвичай тих міст, що сусідували з місцем проведення ради) і духовенства. Селяни до участі в загальній військовій раді не допускалися. Генеральний уряд інколи запрошував на загальну військову раду спостерігачів від інших держав. Не мали права брати участі в роботі загальної військової ради жінки, психічно хворі та неповнолітні особи. Гетьман також міг позбавити права на участь у раді осіб, що вчинили державний злочин, або тих, чия участь була небажаною з політичних міркувань.

У гостру проблему суспільно-політичного життя України, особливо другої половини XVII ст., вилилося питання участі в генеральних радах запорозьких козаків. Претензії коша на збереження свого політичного лідерства, утвердженого в першій половині століття, вилилось у вимогу обов'язкової участі повноважних представників січового товариства в роботі генеральних рад у Гетьманщині, як необхідної умови їхньої легітимності. Політичні претензії січовиків викликали різкий спротив керівництва Гетьманщини (І. Виговський, Я. Сомко). Апогеєм впливу січового товариства на перебіг генеральних рад у Гетьманщині стали події чорної (козацької) ради 1663 р., на якій результати виборів значною мірою залежали від позиції приведених І. Брюховецьким під Ніжин запорозьких козаків. Після цього запорожці певний час зберігали свій вплив на рішення генеральних рад, що відбувалися на Правобережжі (щоправда, не так ефективно, як це було 1663 p.). Після зречення гетьманства їхнім ставлеником М. Ханенком, а згодом і П. Дорошенком, участь запорожців у генеральних радах не мала організованого характеру. Лише на виборах 1710 р. та виробленні умов Бендерської конституції запорожці, зважаючи на їхню участь в акції гетьмана І. Мазепи, відіграли важливу роль.

Упродовж другої половини XVII ст. загальна військова рада поступово втрачала своє політичне значення. Гетьман і генеральна старшина фактично перетворили раду на формальний засіб легітимного приходу до влади. А на кінець XVII ст., мірою перетворення козацької старшини у феодально привілейований стан, загальна військова рада не скликалася взагалі.

У занепаді загальної військової ради як органу прямого народовладдя були об'єктивні причини. Вона залишалася громіздкою, доволі непередбачуваною, законодавчо неврегульованою установою, а отже, вимагала докорінного реформування. А цьому заважало несприятливе військово-політичне та соціально-економічне становище, в якому перебувала українська держава. За старими козацькими звичаями, рада як вищий орган козацького народовладдя обмежувала владу гетьмана і старшини. Тому вони не були зацікавлені у розвитку ради і за можливості відмовлялися від її скликання. Крім того, однією з вагомих причин занепаду військової ради стало її використання наприкінці 50 - на початку 60-х років XVII ст. претендентами на гетьманство та старшинськими угрупованнями як інструменту в політичній боротьбі за владу. Це в очах простих козаків дискредитувало саму ідею скликання ради[4, c. 253-256].

У послабленні політичної ролі загальної військової ради була зацікавлена Росія. Самодержавство не могло миритися з існуванням республіканського органу, який поряд з інститутом гетьмана уособлював українську державність. Царський уряд вміло користувався недосконалістю ради та суперечностями між козаками і старшиною. На вимогу Москви, а іноді з ініціативи старшини, до українсько-російських угод вносили правові норми, що обмежували повноваження ради на користь царського уряду або ради старшин. Починаючи з 1669 р. скликання загальної військової ради санкціонувалося царем. Переяславська рада (1659 p.), Ніжинська рада (1663 p.), Конотопська рада (1672 р.) і Коломацька рада (1687 р.) відбувалися за умов військово-політичного тиску з боку Росії.

Дослідники (М. Слабченко, А. Козаченко) вважають загальну військову раду оригінальним державно-правовим інститутом, що не мав аналогів в інших країнах світу. її діяльність свідчила про глибокі історичні корені демократичних традицій українського народу.

Рада старшини. Значення старшинської ради в політичному житті Гетьманщини зростало мірою того, як занепадала роль генеральних рад. Практика скликання старшинських рад була запозичена від Запорозької Січі, де вони широко практикувались як інструмент вирішення нагальних поточних справ чи механізм підготування реалізації прийнятих загальною радою постанов. У роки становлення української держави значення старшинських рад, до складу яких входили передовсім полковники та генеральна старшина, незмірно зростала. Старшинська рада у перші роки революції стала головним органом загальнодержавної влади. її рішення були обов'язковими для гетьмана. Але зі зростанням авторитету Б. Хмельницького її значення падало. В останні роки життя Б. Хмельницький рідше скликав старшину на раду і не всі справи, як раніше, ставив на її розгляд. За наступників Б. Хмельницького значення інституту старшинської ради знову зросло.

Старшинські ради скликались у випадках нагальної потреби. Однак уже в гетьманство Б. Хмельницького простежувалася певна закономірність у їх скликанні - навесні, після Великодня, та взимку, перед Різдвом, що було, на думку дослідників (В. Горобець), продиктовано потребами організації воєнних кампаній (які, звичайно, проводилися в літній сезон), підбиттям їхніх підсумків і визначенням зовнішньополітичних орієнтирів на майбутнє. Згодом, в останні десятиліття XVII ст., утвердилася традиція скликання обов'язкових старшинських рад (з'їздів) саме двічі на рік - на Великдень і на Різдво (або Водохрещі).

На розгляд старшинських рад виносилися найрізноманітніші проблеми суспільно-політичного життя, військово-стратегічного планування тощо. Зокрема, до виняткових прерогатив старшинської ради належала (за окремими винятками) зовнішньополітична сфера. Участь старшини у визначенні зовнішньополітичного курсу та його реалізації застерігали також норми угод із російськими царями (наприклад, Коломацькі статті) чи положення Бендерської Конституції (1710 p.). Крім того, до компетенції старшинської ради належали питання регулювання податкової політики. Рада старшини повинна була спільно з гетьманом розпоряджатись і земельним фондом Гетьманщини.

Особливе місце інститут старшинської ради посідав у процедурі виборів гетьмана. Хоча юридично елекційне право належало до виняткових прерогатив генеральної ради, нерідко фактично результати виборів визначалися вже на раді старшинській. Зокрема, на старшинських радах уперше отримали гетьманську булаву І. Виговський, Я. Сомко, П. Дорошенко та Д. Многогрішний, а вже згодом їхні повноваження підтвердили генеральні ради. Навіть у тому випадку, коли питання виборів гетьмана виносилося на генеральну раду, перед її початком збиралася старшинська рада. Саме так було під час обрання на гетьманство І. Самойловича 1672 p., І. Мазепи - 1687 p., І. Скоропадського - 1708 р. та Д. Апостола -1727 р[10, c. 157-159].

2. Вищі виконавчі органи влади (органи управління)

Систему вищих виконавчих органів влади періоду Національної революції другої половини XVII ст. уособлював Генеральний уряд. Він уважався головним розпорядчим, виконавчим і судовим органом козацько-гетьманської держави. До складу Генерального уряду входили гетьман, генеральні старшини і центральні органи виконавчої й судової влади - генеральні канцелярії.

Інститут гетьманства посідав надзвичайно важливе місце у політичній системі козацько-гетьманської держави. Зміна влади гетьмана неодмінно екстраполювалася на державно-правове становище України.

На гетьманський уряд обирала Генеральна рада формально по-життєво. Це зафіксовано в положеннях Березневих та інших «гетьманських статей». Але фактично - як засвідчила доля І. Виговського, І. Брюховецького, Д. Многогрішного та інших позбавлених гетьманства рішенням Генеральної ради чи в результаті заколоту правителів - вибори здійснювалися «до ласки войсковой».

Виборний гетьман зосереджував у своїх руках надзвичайно широке коло владних повноважень у сфері законодавчої, виконавчої та судової влади. Він скликав загальну раду і раду старшини, керував ними, брав участь в обговоренні питань і ухваленні рішень ради, організовував їх виконання, очолюючи адміністрацію; за гетьманським підписом виходили найважливіші розпорядження та універсали - правові акти, що мали силу закону; він також очолював судочинство, виступаючи вищою апеляційною інстанцією; організовував і керував фінансами, встановлював податки, розпоряджався земельним фондом; визначав напрями зовнішньополітичної діяльності країни; очолював військо.

Юридичну основу влади гетьмана складали норми усного звичаєвого права - «давні права та вольності», пристосовані до державного статусу України, міждержавні договори і санкціоновані державою законодавчі акти. Конституційним актом діяльності гетьмана стали прийняті загальною військовою радою у червні 1648 р. «Статті про устрій Війська Запорозького» (до нашого часу не збереглися).

Не всі з українських гетьманів мали однакові повноваження. Найширші повноваження спромігся зосередити у своїх руках Б. Хмельницький. Гетьман на правах головуючого входив до складу загальної військової ради і ради старшин, які без його участі були неправочинними ухвалювати будь-які рішення. Він скликав і розпускав названі ради, вів їхні засідання, визначав коло питань, що підлягали розгляду. Вагомим елементом у системі зміцнення державної влади гетьмана було визнання його як носія вищої державної влади монархами інших країн. Розуміючи це, Б. Хмельницький розгорнув широку дипломатичну діяльність (з Кримським ханством, із Польщею, Москвою, Валахією, Волощиною, Семигородом). Першим вагомим успіхом козацької дипломатії стала морська конвенція, підписана в лютому 1649 р. з Туреччиною,- «Договір поміж: цісарем турецьким і Військом Запорозьким із народом руським відносно торгівлі на Чорному морі», що свідчило про визнання України як суб'єкта міжнародного права. Б. Хмельницький стояв на чолі українського козацького війська, здійснював контроль за діяльністю полкових і сотенних урядів. Йому належали повноваження верховного судді держави. Він мав право здійснювати судочинство в першій інстанції та змінювати рішення нижчих судів у касаційному порядку. Гетьман видавав нормативні акти, якими регламентувалася діяльність судових органів. Отже, з опертям на демократичні республіканські принципи козацького права, за гетьманом законодавчо було закріплено повноваження глави держави[3, c. 125-127].

У розвитку інституту гетьманства в окремі періоди мали місце авторитарні тенденції та прагнення до трансформації виборної гетьманської влади у спадкову монархічну. Це виразно проявилося в політиці гетьманів І. Виговського, Д. Многогрішного, І. Самойловича та І. Мазепи. Кожний з них намагався зосередити у своїх руках якомога ширше коло владних прерогатив і ще за життя визначити свого наступника. Найбільшого успіху в цьому досяг Б. Хмельницький, який в останні роки свого життя, порушуючи «давні права та вольності», перебрав повноваження загальної військової ради та ради старшин. Він призначав або усував із займаних посад генеральних старшин і полковників; привласнив право розпоряджатися «військовим скарбом», визначати фінансову політику держави, розпоряджатися загальнодержавним земельним фондом. Фактично в українській державі сталася зміна республіканської форми правління на монархічну. Втім, запроваджену Б. Хмельницьким монархію не було закріплено законодавчо. Не маючи відповідної соціальної та політичної опори в українському суспільстві, вона трималася лише на авторитеті гетьмана. Ці та інші обставини стали причиною того, що в другій половині XVII ст. монархія у формі гетьманства не набула розвитку.

У період правління І. Виговського, Ю. Хмельницького та І. Брюховецького відбулося обмеження влади гетьмана. Причинами цього стала непослідовна політика самих гетьманів, боротьба за владу між старшинськими угрупованнями та активна протидія царського уряду інститутів гетьманства. Стабілізація і певний розвиток влади гетьмана припали на правління І. Самойловича, а згодом і І. Мазепи. Це стало можливим завдяки виваженій політиці гетьманів, які змогли заручитися підтримкою Росії.

Козацький звичай передбачав також посаду наказного гетьмана - тимчасового виконувача обов'язків гетьмана. Правління наказного гетьмана встановлювалося за умов, коли посада гетьмана ставала вакантною, коли гетьман не міг виконувати своїх обов'язків за станом здоров'я, коли гетьман тимчасово покидав столицю, а також із метою проведення воєнної операції чи для виконання інших завдань. Окремі автори (А. Козаченко) стверджують, що наказне гетьманство було інститутом, який забезпечував функціонування в період Руїни і став перепоною на шляху скочування України до анархії.

Генеральна старшина - обозний, писар, два судді, два осавули, хорунжий та бунчужний - відігравала важливу роль у системі організації політичної влади козацько-гетьманської держави. Генеральні старшини були обов'язковими учасниками старшинських рад, виступали в ролі виконавців постанов гетьмана і старшинської ради, а також - найближчих порадників гетьмана, утворюючи при ньому дорадчий орган - раду генеральної старшини, на яку покладалося завдання оперативного управління країною. Функції колегії генеральних старшин, як своєрідного дорадчого органу при гетьмані, закріплювалися традиціями української держави, а також фіксувалися в українсько-російських угодах другої половини XVII ст. Значення генеральної старшини значно зростало в часи міжгетьманства, яка реалізовувала свої повноваження через раду генеральної старшини. Існує думка (А. Козаченко), що в механізмі генерального уряду рада генеральної старшини виконувала єднальні функції між гетьманом і радою старшин. Генеральну старшину призначав гетьман чи обирала рада старшин на невизначений термін. Гетьман і рада старшин також звільняли генеральних старшин із займаних посад. Отже, в українській державі часу Національної революції другої половини XVII ст. демократичний спосіб формування посад генеральних старшин у спосіб виборів загальною військовою радою не розвинувся[1, c. 139-141].

Першим державцем після гетьмана був генеральний обозний. Функціональні обов'язки генерального обозного насамперед полягали в керуванні військовою артилерією. Обозний мав не лише командувати артилерією під час бойових дій, а й організовувати її матеріальне забезпечення, підбирати й представляти для затвердження гетьмана та генеральної старшини штат генеральної військової артилерії - осавула, хорунжого, писаря, пушкаря, гармашів та ін. Отже, обозний очолював генеральну артилерію та артилерійську канцелярію. До того ж, на генерального обозного було покладено й таку важливу функцію, як ведення реєстру козацького війська. Крім прямих функціональних обов'язків, генеральний обозний часто як наказний гетьман виступав начальником окремих козацьких формувань або заступав гетьмана під час його відсутності в Україні. Нерідко генеральні обозні очолювали повноважні посольства до закордонних правителів.

Генеральний писар був другою за значенням в українській державі другої половини XVII ст. посадовою особою у цивільних справах. Писар за своїми обов'язками стояв найближче до Гетьмана та був найбільш посвячений у справи поточної внутрішньої та зовнішньої політики. На уряд генерального писаря обирали осіб, які мали певний канцелярський досвід. У розпорядженні писаря перебувала генеральна військова канцелярія, в якій працював штат канцеляристів, усі - з освітою та знанням мов.

Генеральний суддя (спершу один, а згодом двоє) очолював найвищий судовий орган - апеляційну інстанцію для полкових і сотенних судів. Прямими обов'язками суддів були розгляд і винесення вироку за цивільними позовами. Для вирішення кримінальних справ скликалася суддівська колегія - Генеральний військовий суд, в якому головував гетьман або один із генеральних суддів. Досить поширеною була практика виїзних колегій Генерального суду.

Як і в решти генеральної старшини, діяльність генеральних суддів не обмежувалася виконаннями прямих функціональних обов'язків. Вони також виконували різноманітні доручення Гетьмана. Досить часто суддів виряджали на чолі посольств до чужих країн, вони виконували функції наказних гетьманів.

Дослідники (В. Горобець) на основі аналізу з історичних джерел середини - другої половини XVII ст. висловлюють думку, що названі генеральні старшини складали вищу групу гетьманського уряду. До складу нижчої входили генеральні осавули, хорунжий та бунчужний. В ієрархічній драбині Війська Запорозького перша група стояла вище за полковників, тоді як друга була на рівні полкової старшини. (Під час Глухівської ради 1669 р. генеральні хорунжий та бунчужний отримали жалування на рівні сотників і полкових писарів).

Генеральні осавули виконували здебільшого військові функції. Вони командували козацьким військом, організовували караульну службу, частіше за інших генеральних старшин виконували всілякі поліційні функції, проводили судові розслідування, доводили до виконання вироки Генерального військового суду, виконували розпорядчі функції. Генеральний бунчужний і генеральний хорунжий доглядали за гетьманськими клейнодами - хоругвою та бунчуком, забезпечували охорону гетьмана і виконували його окремі доручення.

Протягом другої половини XVII - початку XVIII ст. існувало три способи сходження на старшинські уряди, а саме: через обрання на генеральній або старшинській раді та гетьманське призначення. З формального боку, згідно з традиціями Січі, під час нових гетьманських виборів весь склад генеральної старшини йшов у відставку. Однак, як свідчить історичний матеріал, більшість генеральних старшин зберігали свої посади. Владу втрачали лише ті з них, хто скомпрометував себе в очах російських властей або надто тісно був пов'язаний з попереднім, уже скинутим із гетьманства, правителем[7, c. 157-159].

Центральними органами виконавчої влади української козацької держави були військові канцелярії. При гетьмані була організована військова або гетьманська (генеральна) канцелярія, яка стала центральною установою гетьманського діловодства. Генеральна військова канцелярія протягом усього часу існування української держави служила інструментом реалізації постанов генеральних і старшинських рад, законодавчих ініціатив гетьмана. У канцелярії розглядалися найважливіші справи адміністративного та військового характеру - звіти й листування полкової та сотенної старшини, справи міст, прохання і скарги окремих людей, дипломатичне листування, виготовлялися гетьманські універсали, мобілізаційні накази, майнові пожалування, ордери на податкові пільги тощо.

У другій половині XVII ст. діяли й інші центральні галузеві органи управління - генеральна артилерійська канцелярія, канцелярія генерального суду, почала формуватися скарбова (фінансова) канцелярія. Генеральна артилерійська канцелярія забезпечувала боєздатність артилерії, виконувала управлінські, наглядові та облікові функції. Канцелярія Генерального суду забезпечувала проведення засідань генерального суду, вела судові справи. Скарбова канцелярія організовувала та контролювала збір податків, вела облік прибутків і видатків, облік земельного фонду.

3. Місцеві органи влади та управління

Місцеві органи влади та управління гетьманської держави - полковий і сотенний уряди, міське й сільське управління - наслідували засади організації центральної влади. їхня організація відштовхувалася, насамперед, від потреб оперативної мобілізації збройного люду. Адміністративний поділ козацько-гетьманської держави, що поділявся на полки й сотні, дублював структуру війська: територіальні одиниці відповідали ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи максимально швидку мобілізацію козацького стану.

До складу полкового уряду входили полкова козацька рада, полковник, полкові старшини, рада полкової старшини і полкові канцелярії.

На підставі звичаю полковий уряд підпорядковувався полковій козацькій раді. У ній за бажанням і змогою брали участь усі городові козаки, які були вписані до компутів полку. Полкова козацька рада мала однотипний із загальною військовою радою механізм формування та принципи функціонування, їй належало право формувати полковий уряд, затверджувати або скасовувати його рішення. Оскільки полкова козацька рада обмежувала владні повноваження гетьмана, полковників і полкової старшини, вони не були зацікавлені в її розвитку. Тому генеральний і полковий уряди поступово на кінець XVII ст. перетворили полкову козацьку раду на формальність.

Полковий уряд очолювали полковники, які виступали як представники військової адміністративної влади на території полку та були виконавцями доручень гетьмана, генеральних і старшинських рад. Фактично полковники забезпечували владу гетьмана на місцях. Тому своїм розвитком інститут полковника поступався тільки перед гетьманом. Влада полковників набувалася через вибори на полковій козацькій раді. Щоправда, як стверджують дослідники (А. Козаченко), вибори мали формальний характер, а фактично полковників призначав гетьман або рада старшин, вони ж усували їх із посади[5, c. 318-320].

Полковникам у межах полку належали широкі військові, адміністративні, фінансові та судові повноваження. Вони забезпечували мобілізацію ввіреного їм військового підрозділу, дбали про його боєздатність, забезпечували його дисципліну, доглядали за станом фортифікаційних споруд тощо. Полковники здійснювали всю повноту розпорядчих функцій на підвладній їм території. Насамперед, вони розпоряджалися земельним фондом {«рангові маєтності»), якого склали колишні королівщини та землі, залишені шляхтою. Полковники розподіляли ці землі між старшиною й козаками, як плату за несення ними військової служби. Вони також організовували фінансову справу, керували збором податків до військового скарбу, віддавали в оренду промисли, що належали до військового фонду, збирали орендну плату. Повноваження полковників у поземельних і фінансових справах ставили під їх контроль також міське господарство і давали змогу втручатись у внутрішні справи міст.

Особу, яка тимчасово виконувала обов'язки полковника називали наказним полковником. Існує думка (А. Козаченко), що інститут наказного полковника набув поширення завдяки тому, що кандидатів на посаду полковника гетьмани часто призначали наказним і лише згодом, переконавшись у відданості наказного, затверджували його повновладним полковником.

В управлінні територією полку та командуванні військовим підрозділом полковник спирався на полкову старшину, склад якої майже повністю дублював склад генеральної старшини - обозний, суддя, осавул, писар, хорунжий. Матеріальним забезпеченням полку відав обозний. Він керував обозом та артилерією, за відсутності полковника виконував його обов'язки. Обозному підлягали полковий артилерійський осавул, полковий артилерійський писар, хорунжий полкової артилерії та отамани. У полковому суді головував полковий суддя. Він мав свою канцелярію та урядовців. Писар вів діловодство полку і керував полковою канцелярією. Осавул (найчастіше їх було два) наглядав за дотриманням порядку й дисципліни у полку, виконував поліційні функції. Мав помічника - підосавула. Полковий хорунжий відповідав за збереження полкового прапора.

Управлінською й технічною установою полкового уряду була полкова канцелярія. У межах полку вона виконувала загалом такі ж функції, що й генеральна військова канцелярія на загальнодержавному рівні. Полкова канцелярія розвинулась у провідну установу полкового уряду. Вона забезпечувала механізм взаємодії генерального, полкового і сотенного урядів.

Вважається, що полковий уряд складав основу організації державної влади козацько-гетьманської України. На нього спирався у своїй діяльності генеральний уряд. Тому генеральний уряд всебічно сприяв удосконаленню й розвитку полкового уряду[8, c. 216-218].

Модель адміністративного устрою полку копіювалася на сотенному рівні. До складу сотенного уряду входили сотник, городовий отаман, сотенні старшини, сотенна рада старшин і сотенна канцелярія.

Право формувати сотенний уряд, затверджувати чи скасовувати його постанови належало сотенній козацькій раді, якій, відповідно до звичаю, він підпорядковувався. За механізмом формування та за принципами функціонування сотенна козацька рада була установою, однотипною з полковою козацькою радою. Однак до кінця XVII ст. окремі повноваження сотенної козацької ради привласнили гетьман, полковник і сотник.

Сотенний уряд репрезентували сотник і його помічники. Сотникові в межах сотні належали широкі військові, адміністративні та судові повноваження. Передовсім сотник виконував обов'язки командира військового підрозділу, персонально відповідав за боєготовність сотні, щорічно проводив мобілізацію й демобілізацію козаків. Під час воєнних дій сотник особисто командував сотнею. За невиконання наказу він мав право карати козаків смертю. Під керівництвом сотника сотенний уряд ухвалював рішення про надання чи відторгнення земельних угідь, про збір податків, розпоряджався скарбом сотні, проводив перепис населення й майна, провадив нотаріальні дії, встановлював повинності.

Сотники забезпечували виконання постанов вищого уряду, особисто контролювали збирання податків, стягнення мита, законність землеволодіння, будівництво фортець тощо. Про діяльність такого штабу сотники звітували перед полковою канцелярією. Крім того, на сотників покладалося виконання правоохоронних функцій. Вони організовували проведення попереднього слідства й дізнання, затримання збіглих селян і дезертирів. Сотник, зазвичай, очолював також колегію сотенного суду. Щоправда, компетенцію сотників законодавчо закріплено не було. Окремі їхні повноваження врегульовувалися козацькими звичаями та актами генерального й полкових урядів.

У своїй діяльності сотник спирався на сотенну старшину - осавула, писаря, хорунжого, а також курінних отаманів. Поруч з отаманами, які виконували тільки військові функції, дослідники вирізняють і «отаманів городових», котрі мали лише адміністративну владу в містах, зокрема в резиденції гетьмана.

Допоміжним органом низової адміністрації були місцеві ради, які скликалися старшиною для обговорення й вирішення найважливіших військових, адміністративних і судових справ.

Дослідники (А. Козаченко, В. Горобець) уважають, що сотенні уряди виконували функції робочих органів полкового уряду на місцях. На сотенні уряди покладалася реалізація рішень, ухвалених генеральним і полковим урядами. Тому, вважають, за винятком сотника і городового отамана, інститути сотенного уряду не набули значного вдосконалення й розвитку.

Міське управління в політичній системі Гетьманщини займало окремішнє становище. Населення міст у роки Національної революції зберегло за собою «давні права і вольності». Юридично міста поділялися на дві групи - магістратські й ратушні. Перші з них користувалися магдебурзьким правом, одержаним переважно ще від польської влади і підтвердженим згодом гетьманами або царським урядом. За магдебурзьким правом міста діставали самоуправління, податковий і судовий імунітет, право власності на землю, ремісничі й торгівельні пільги тощо. Ним установлювалися порядок обрання міських властей, їхні, управлінські функції, основи цивільного та кримінального права, норми оподаткування, регламентування діяльності ремісничих цехів і купецьких об'єднань та ін.[11, c. 84-86]

На чолі міста стояв війт. Його вибирало все поспільство і затверджував гетьман (від другої половини XVII ст. набула поширення практика затвердження результатів вибору царським урядом). Влада війта була довічною. Важливу роль у системі міського самоуправління відігравали виборні магістрати, які складалися : ради (райці на чолі з бурмистром) і лави, або лавничого суду. Райц відали адміністративно-господарськими справами: міським господарством, організацією оборони міста, збиранням торгових мит підтриманням зв'язків із гетьманською адміністрацією та царськими воєводами. Члени лавничого суду (лавники) на чолі з війтом вершили судочинство за цивільними й кримінальними справами виносили по них вироки, аж до смертних.

Давній устрій міського самоврядування був порушений тим що частина міщан стала козаками і перейшла під владу полковника, сотника або городового отамана. Унаслідок цього в міста? нерідко виникали конфліктні ситуації, породжені двовладдям. Козацька адміністрація неодноразово втручалася в міське господарство, захоплювала міські землі, сіножаті, млини й шинки, а міський патриціат, захищаючи давні привілеї, намагався поширити свою владу і на козацьке населення міст.

Управління малих містечок, населення яких не володіло правами магдебургії, зосереджувалося в ратуші, на чолі якої стояв городовий отаман. Ратуша підлягала компетенції загальної козацької влади в краї.

Сільське управління перебувало в руках сільської громади, як; складалася з дорослих самостійних господарів, як чоловіків, так жінок. Для догляду за порядком і для завідування сільськими справами громада обирала сільського війта та 2-5 осіб (лавників).

Запорозька Січ становила самостійну адміністративно-територіальну одиницю[9, c. 56-57].


Висновки

Коли укладався українсько-московський договір 1654 року, Україна була незалежною і мала всі ознаки, притаманні державі: територію, що була державноорганізованою; населення, яке визнавало тільки владу гетьмана; гетьманський уряд, який здійснював владні функції на території України; власні збройні сили; самостійні міжнародні відносини. Після 1654 року державний лад України визначався за Березневими статтями, але недовго. З другої половини XVIІ ст. починається цілеспрямований наступ на "права та вольності" України.

Після Визвольної війни державний лад України треба розглядати в двох вимірах: територіальному і в залежності від суб'єкта владних повноважень.

Внаслідок змови Москви та Польщі за Андрусівською угодою 1667 року українська територія була поділена на три частини: Лівобережжя, Правобережжя та Запорізьку Січ. Кожна з цих частин мала свій правовий статус.

Лівобережна Україна залишалася у складі Московської держави. Згідно з Березневими статтями тут зберігся апарат влади та управління, який склався в роки Визвольної війни. Але внаслідок наступу царизму на автономію України відбувається обмеження, а наприкінці XVIII ст. і повна ліквідація її незалежності.

Отже, органами влади у козацько-гетьманській державі були: Генеральна військова рада, рада старшини і, звичайно, гетьман. Генеральна рада була установою прямого народоправства, яка в XVII ст. представляла інтереси українського населення, козацтва.


Список використаної літератури

1. Іванов В. Історія держави і права України : Навчальний посібник/ В'ячеслав Іванов; Міжрегіональна акад. управління персоналом. - К.: МАУП. – 2002. - Ч. 2. - 2003. - 223 с.

2. Історія держави і права України: Навч. посіб./ За ред. А.С.Чайковського; М-во освіти і науки України. Ін-т екон., упр. та госп. права. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 383 с.

3. Історія держави і права України: Курс лекцій/ О.О.Шевченко, В.О.Самохвалов, В.П.Капелюшний, М.О.Шевченко; За ред. В.Г.Гончаренка. - К.: Вентурі, 1996. - 285 с.

4. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. - К.: Ін Юре. – 2000 - Т.1. - 2000. - 646 с.

5. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - К.: Ін Юре. – 2000 - Т.2. - 2000. - 577 с.

6. Кузьминець О. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Олександр Кузьминець, Валерій Калиновський, Петро Дігтяр,. - К.: Україна, 2000. - 427 с.

7. Кульчицький В. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Володимир Кульчицький, Борис Тищик,. - К.: Атіка, 2001. - 318 с.

8. Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Петро Музиченко,. - 5-те вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2006. - 437 с.

9. Орленко В. І. Історія держави і права України: Посібник для підготовки до іспитів/ В. І. Орленко, В. В. Орленко,. - К.: Вид. Паливода А. В., 2006. - 161 с.

10. Терлюк І. Історія держави і права України: Доновітний час: Навч. посіб./ Іван Терлюк,; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ . - К.: Атіка, 2006. - 399 с.

11. Швидько Г. Історія держави і права України (X - XIX cтоліття): Навчальний посібник/ Ганна Швидько,; Ред. А.В.Шерстюк; Л.П.Небогатова; М-во освіти України; Нац. гірнича академія України. - Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1998. - 175 с.





Реферат на тему: Місцеві органи та органи державної влади на Гетьманщині у другій половині ХVII-XVIII ст. (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.