Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Літературна спадщина І. Вишенського. Український освітній рух в XVI - XVII ст. (реферат)

Афонський чернець Іван, що називав себе Вишенським, був родом з галицького містечка Судової Вишні. На великий жаль, дуже мало знаємо про особисте життя І. Вишенського, — безперечно, незвичайної постаті серед українського громадянства кінця XVI та двох перших десятиліть XVII ст. Так, ми не знаємо ні світського імені, ні прізвища ченця І. Вишенського, ані дати його народження, ані смерті. І. Франко, що особливо багато займався дослідженням життя і літературної діяльності І. Вишенського, відносить дату його народження до 1545— 1550 pp., а М. Грушевський припускає, що І. Вишенський народився десь в pp. 1538-1539 рр. Не знаємо і певної дати смерті І. Вишенського: прийнято приділяти ту дату до 1620 p., але сучасники І. Вишенського вважали його в 1620 р. ще живим, — принаймні в матеріалі киян 1621р. під назвою «Совітованіе о благочестіи» згадується в числі тих «преподобних мужей Россовъ, въ житіи и богословіи цвитущихъ», що їх запрошувано повернутися з Афона на Русь, також І. Вишенського. Не знаємо і того, де саме вчився І. Вишенський. Про свою шкільну науку в одному з писань він висловився так: «Граматичного дробязку не изучих, риторическое игрушки не видах, философскаго вьісокомечтанія не слыхах». Зрозуміло, як правдиво зауважив М. Грушевський, «мусимо вважати Вишенського не таким простаком і неуком, яким він часом себе називав в запалі полеміки. Також не знаємо, де перебував і чим займався І. Вишенський до часу свого відходу на Афон. Гадають, що він оселився на Афоні десь біля 1580 р. і пробув там до кінця свого життя, причому лише один раз за той час побував на батьківщині, а саме в 1605—1607 pp.. Останні роки свого життя І. Вишенський провів на Афоні у кам'яній печері, в повнім відлученні від світа.

Літературна спадщина І. Вишенського, оскільки вона дотепер виявилася, налічує 20 писань, зараховуючи в те число одне писання «безіменне» 2 «Посланіє Афонітів до всіх обще в Лядской земли живящих» та два псевдонімні «Зачапка мудрого латинника» та «Краткословний отвіт Феодула».

За життя автора було надруковано лише одне писання, а саме, згадане уже безіменне «Посланіє», адресоване «кн. В. Острозькому и всЬмь христіанамь православнымъ ... обретающимся еще въ Лядской земли». Посланіє те написано перед Берестейським собором 1596 р., а надруковано його в Острозі 1598 р. в т. зв. «Книжиці» разом з сімома посланіями олександрійського патріарха Мелетія Пітаса проти унії. У тім «Посланії» І. Вишенський закликав усіх мешканців лядської землі до каяття, пророкуючи неминучий її упадок, якщо вона відвернеться від Господа, а тих православних, що засмучені зрадою єпископів (ще перед Берестейським собором), заспокоює, вказуючи, що вони можуть цілковито обійтися без лжепастирів. Решта писань І. Вишенського доходила до читачів — не лише в Україні, але й поза її межами в списках з рукописів, що їх надсилав автор своїм адресатам. Оголошення друком рукописних писань І. Вишенського припадає на другу половину XIX ст. Тій справі прислужилися головне С. Голубєв, Гнат Житецький, М. Костомаров та І. Франко.

Ще раз вихвалює він немудристів в писанні «Зачапка мудрого латинянина з дурним русином»: «А ми, нерозумна Русь, як сказав апостол Павло, і нерозумні й дурні, і, як сказав апостол Петро, мандрівничі й прибульці, тобто приходьки й подорожні тут, на землі, бути воліємо, щоб ту вітчизну й вічне дідицтво від Христа, нашого збавителя, який не мав де на землі й голови прихилити, взяти у спадок і дістати уготоване в царстві небесному, куди хай умістить нас Христос, син живого Бога, який прийшов у світ спасти грішних».

Теми встановлення програми православної школи — торкнувся І. Вишенський в своєму «Посланії до стариці Домнікії», що його писав власне для пана Юрка, але не надіслав йому свого листа тому, що не хотів йому, хворому, докучати в недузі. Посланіє те є відповідь І. Вишенського на лист Ю. Рогатинця, де той докоряв, що І. Вишенський під час свого перебування на батьківщині замкнувся для власного спасіння в Унівськім монастирі замість того, щоб проповідувати серед свого народу. Той докір дуже роздражнив І. Вишенського, про що свідчить гострий тон «Посланія» саме в тій частині, що містить в собі відповідь на той докір.

Світогляд І. Вишенського базується на трьох синонімічних поняттях: народність (руська), віра (православна), мова (слов'янська). Унія, реформаційний рух і розвиток руської мови внесли плутанину в ті поняття. Справді, деякі «руські» залишають православну віру та стають уніатами. Очевидно, на погляд І. Вишенського, уніати перестають бути руськими. Порушена також тотожність православної віри і слов'янської мови. Уже від початку південноруської письменності XVI ст. народна руська мова широко вливається в слов'янську мову, що вже й перед тим увібрала в себе багато руських народних елементів, а реформаційний рух позначився появою Євангелія слов'янською мовою з домішкою руських слів. Та і сам І. Вишенський, гарячий оборонець чистоти слов'янської мови, багато запозичив, як свідчать його писання, народних слів і приповідок. Крім того, І. Вишенський обстоював, як і наші давні предки, тотожність науки і православної віри: вчитися слід лише того, що входить в обсяг православної віри і богослужбових обрядів, бо поза тим є «премудрость міра сего», а це є «буйство перед Богом». Відсіль його напади на «поганських даскалів», на Платона і Арістотеля, на латинські школи. Але І. Вишенський не був обскурантом, ворогом знання, — він тільки вимагав, «да не отпадут (учащіеся) благочестія». І. Франко вважає, що І. Вишенський був слабкий мислитель, а тому йому і в голову не прийшло поставити собі два натуральні питання: 1) чи не можна бути і мудрим, і разом релігійним; 2) чи, будучи глупим, можна бути правдиво релігійним? Г. Житецький дає таке пояснення: І. Вишенський бажав за всяку ціну врятувати національне я українського народу, і для тої боротьби на перших кроках довелося йому вжити найрішучіших засобів ворожнечі проти наукового західного знання.

Накінець, І. Вишенський був виразником поглядів українського демосу, — про це можуть свідчити його виступи проти панських забаганок вищої єрархії, проти згірдливого її ставлення до «хлопів». Правда, деколи і сам І. Вишенський допускається вживати в своїх писаннях шорстких і не досить ввічливих тонів. В оправдання своєї різкості він дає таке пояснення: «Научилямся от Христа истинны безъ похлебства, ложь лжею, волка волкомъ, разбойника разбойникомъ звати».

Щодо мови і стилю писань І. Вишенського дуже влучно висловився І. Франко: «Вишенський хоч і черпає повними пригоршнями зі скарбниці язика народного южноруського, та все таки не може відважитися писати зовсім попросту, покинути церковнослов'янську основу... В потребі прихоплює чимало й полонізмів, впадає декуди в відтінки мови болгарської та сербської, та коли це все йому не вистачає, він творить собі нові слова, сипле ними як із рукава і являється в нашій літературі першим "ковачем нових слів". Ті його неологізми належать до вельми характерних признак його мови. Так само великим багатством і різнорідністю форм відзначується його складня і загалом його стиль».

Зрозуміло, що своєрідна постать І. Вишенського притягнула до себе увагу багатьох українських і чужих учених, що у своїх працях про нього не лише науково обробляли літературну його спадщину, але й дали яскраву характеристику його як письменника і громадянина. Наведу тут декілька уривків з праць українських учених, де мова йде про те, чим саме прислужився Україні І. Вишенський.

«Його (І. Вишенського) гарячі, одушевлені проповіді, звернені проти сучасного панства і панських забаганок вищої ієрархії, писані зі становища широко демократичного, глибоко гуманного, — їх високий пафос, щире, гаряче чуття автора ще й нині пече наші серця, ворушить наше чуття, як ніяке інше писання тих часів. Гарячий, патетичний до екстатичності, сильний в виразах часом до грубуватості, охочий до різких і сильних тонів в малюнках аж до гіперболізму, Вишенський був створений на народного проповідника, трибуна, народного вождя, і гарячі, переломові часи унії як не можна більше відповідали його вдачі» (М. Грушевський).

«Нам, здрібнілим епігонам, дорогі такі Люди, як взірці сильнішої, здоровішої породи. Ми бачимо їх хиби і помилки, але заразом чуємо в них силу і енергію, котра нас освіжує, «мов у літі при роботі вода студенська». І як писатель, являється нам Вишенський постаттю незвичайною, сильною і в порівнянні до других сучасних малоруських писателів оригінальною. Особливо принаджує нас свіжість його красок, безпосередність виразу і чуття, пластика картин, одним словом, усе те, що в писаних творах є виразом сильної, високо симпатичної індивідуальності автора» (І. Франко).

«Головна сила Вишенського в згідності теорії та практики людини, в любові до народних мас, у розумінні і спочуванні їх недолі, в сміливім визнаванні правди і упертій обороні своїх переконань: через те й став Вишенський найбільшим моралістом в українськім письменстві перед Сковородою і Шевченком. Дуже замітний і стиль Вишенського: він такий багатий, різнородний і цвітний, що щодо пластичності й сили індивідуального вислову Вишенський уступав хіба «Слову про похід Ігоря» в усім українськім письменстві до Котляревського» (М. Возняк).

«Він (І. Вишенський, — С.), що дивився на житейське море та його напасти з-під хмарної гори своєї, змалював його так виразно, що перу історика не залишилося нічого діяти з його рукописом... Його голос давав напрям тим, хто збився з путі, він підбадьорював, він пророкував і дійсно сталося так, як він пророкував серед бурі. Ось хто зупиняв успіхи унії» (П. Куліш).

«В особі І. Вишенського, під скромною чернечою рясою, під страховилом-клобуком», в «нечищених чоботищах», крився великий громадянин південно-руської країни. То був чоловік, що багато дечого заперечував, але й багато міг створити. Його духовно-творчі стремління базувалися на народних ідеалах, зливаючись з домаганнями та побажаннями південно-руських міщан і селян» (М. Сумцов).

«Він (І. Вишенський. — С.) є для нас одним з найліпших прикладів того, що геніальний письменник може перерости свою сучасність, обмеженість стилю свого часу, свій власний обмежений світогляд... Ідеологія його — ідеологія реакції, але дивним чином від цієї реакції віє якимсь свіжим бадьорим духом» (Д. Чижевський).

«Одстаючи од своїх товаришів, тодішніх письменників, щодо освіти, Вишенський усіх переважив талантом і був через те «властителем дум» свого часу» (С. Єфремов).

Хоч І. Вишенський і справді був «властителем дум» свого часу, але тогочасне українське громадянство не пішло за його порадами в культурно-освітній справі. В запалі аскета І. Вишенський радив Русі, як ми знаємо, залишатися «похудею, поруганою, посміяною», відкладаючи свій тріумф до страшного суду, — «тогда скуткомъ узримъ, кто будетъ лучній — Латина или Греки съ Русью».

Використана література:

Сірополко Степан. Історія освіти в Україні. — Київ: Наук, думка, 2001. - 912 с.





Реферат на тему: Літературна спадщина І. Вишенського. Український освітній рух в XVI - XVII ст. (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.