Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Література і фольклор на Закарпатті в XIX ст. (реферат)

В умовах культурно-національного відродження набуває певного розвитку література, збагачується народна творчість. Напрямки і характер розвитку літератури, як і народної творчості загалом, визначалися зрушеннями в економіці й культурі самого Закарпаття, піднесенням суспільно-політичного руху в Угорщині, сусідніх слов'янських країнах — Словаччині та Чехії. Та найбільш популярними і найбільш поширеними серед творчої інтелігенції Закарпаття були твори російської літератури — М. Ломоносова, О. Пушкіна, Д. Фонвізіна, М. Лермонтова, М. Гоголя. 3 української культури поширення набували твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, а в середині XIX ст. — і Т. Шевченка. Твори російської та української класики мали значний вплив на формування світогляду письменників Закарпаття, хоч їх творчість базувалась перш за все на конкретному місцевому матеріалі.

Тяжко виділити діячів першої половини XIX ст., котрі б займалися лише літературною творчістю. Більшість представників громадсько-політичного руху працювали і в галузі науки, і займалися художньою творчістю; В. Довгович, М. Лучкай, О. Духнович працювали у різних галузях гуманітарних наук і одночасно писали художні твори.

Однак вирізнялася і група творчої інтелігенції, яка працювала здебільшого на літературній ниві. Твори їх носили переважно побутовий характер, відгуки на різні аспекти селянського життя і будувались на усній народній творчості. Писали вони народною мовою і не завжди дотримувались літературних норм. Серед них можна назвати поетів А. Вальковсыкого, Г. Тарковича, І. Югасевича. Вони не тільки писали вірші, а й зберігали і переписували давні руські книги, збирали й укладали окремими рукописними збірниками прислів'я, приказки, пропагуючи тим самим культурні надбання народу. Значне місце у творчості поетів посідає історична тематика.

Колоритною була постать Івана Ріпи (1764—1851 pp.). У своїх віршах І. Ріпа гнівно викриває гнобительську політику феодалів-кріпосників, перелічує численні повинності селян, показує їх безправне становище. В одному з віршів поет писав:

Вби каждий тиждень цуг един день пану роблено,

Дев'ятину сівби пану давати,

А каждого малженства в рок златий платити.

Каждий рок кормника дати от орека,

Каждий місяць курку, дві гуси до рока,

Дев'ятой ягня і пчоли дакже,

Вби хлопи панув не били уже.

От пана пудданий не слободен пуйти.

Бо вкован, приведен, а так бив битий.

Творчість І. Ріпи сповнена мотивами антифеодальної боротьби народних мас, зокрема в ряді віршів поет відобразив події селянської війни під проводом Д. Дожі у 1514 році. Та найбільше уваги він приділив подіям угорської революції 1848—1849 років. Свою радість з приводу скасування «урбара», тобто своєрідної панщини, він висловив у вірші «Піснь на снесеніє урбара»:

Нині радость возсіяла,

Свобода настала,

Радується уж Господар, же не робить урбар,

Десятину уж не дает І штуку не прядет,

От куриц, от яйця, масла Дань ему уж угасла.

Поет висловлює надію, що селянин, нарешті, одержить землю, стане господарем і заживе заможним життям. І. Ріпа в одному з віршів говорить, що селянин «весело зрит свої поля», земля в нього не пустує, бо «зораний каждый склад, нива не заросте тирньом, а родитиме хліб». «Земля буйна й прекрасна Господарю властна», — оспівує поет.

Звичайно, І. Ріпа далекий від об'єктивної оцінки реальних подій, але він щиро вірить, що соціальна справедливість переможе і кожен буде працювати на себе, а не на пана:

Криви серпи, остри коси Раненько за роси,

Лиш властну пшеничку стріжут,

Свою травку ріжут,

Для себе працует рука,

Замовк рот гайдука.

Плідно працював на ниві красного письменства В. Довгович. Хоч вірші його поступалися філософським трактатам, дослідженням з мовознавства, але присвячувалися важливим подіям. У 1832 році він завершив роботу над поетичною збіркою, відомою під назвою «Поезія В. Довговича». Збірка нараховує 190 творів латиною та руською мовою. Оригінал рукопису знайшли і вперше опублікували у 1982 році вчені Східної Словаччини.

Багато віршів присвячено видатним мислителям і політичним діячам, зокрема французьким просвітителям Вольтеру і Руссо, родоначальнику німецької класичної філософії Канту. В. Довгович з великою любов'ю ставився до російського народу і передбачив поразку Наполеона у війні з ним. Це видно з таких рядків вірша «Бонапарт і Олександр російський», написаного у 1808 році:

Ти переміг. Проте, Бонапарте, ведеш ще війни, тріумфи ми побачили твої, і немає їм кінця.

Світ, а не схід, побачив, яка твоя доблесть. І хай жахається прус, хай дрижить англієць, хай пізнає її австрієць..

Тільки один росіянин не хоче її пізнати.

Досі залишається росіянин!

Як гуманіст В. Довгович закликав у віршах не ворогувати, а жити в мирі. Він закликав вирішувати спірні питання не силою, а мирним шляхом. Про це свідчать такі його слова: «Хочеш перемогти ворога? Не воюй жорстоким знаряддям. Повір, його скоріше переможеш ласкавістю».

Свої гуманістичні погляди він висловив у вірші «Роздуми під новий рік»:

Все мине! Тільки добре зроблене діло залишається.

Добре зроблене діло залишається!

Не постаріє воно у віках.

І завжди нагадає час, коли було зроблене.

Щасливий той, кого діло довіряє прийдешнім рокам І робить його новим для майбутніх нащадків.

Поет осмислює європейські події початку XIX ст. і гостро засуджує кровопролитні наполеонівські війни. У вірші, роздумуючи над занепадом працелюбності та людським кровопролиттям з приводу галльської війни 1809 року, він пише, що людина бачить тільки

...Посіви, скошені не серпом, але, о, горе!

Багряві від крові, повалені трупами.

Бачить він також як ріки, переповнені кров'ю людською надмірно, нечувано піднялися.

Засуджуючи війни, закарпатський поет вірив у мудрість прийдешніх поколінь, які позбавлять світ від подібного лиха:

Справді, відколи існує світ, ніхто не бачив таких видовищ і такого не пам'ятали покоління смертних і, мабуть, майбуття, яке б воно не було, не побачить, навчившись бути розсудливішим на основі нашого лиха.

Воно, однак, читаючи це, скаже: Тоді був залізний вік,

Який також жорстоко і безглуздо біснувався.

У художньому плані вірші В. Довговича малозначні... Виразними в них є проповідь гуманізму, захист поневоленого населення краю. Відомий російський вчений І. Срезневський високо оцінив внесок В. Довговича в науку і літературу Закарпаття першої половини XIX ст., відніс його до тієї частини інтелігенції, яка не порвала зв'язків з народом. Справедливо буде сказати, що В. Довгович піднімав як соціальні, так і національні проблеми, але реальних шляхів їх розв'язання не бачив.

На 40-і роки припадає початковий період діяльності О. Духновича у літературі. У виданнях Східної Словаччини почали виходити його вірші, написані за мотивами народної творчості. Ряд поезій раннього періоду включені в його буквар «Книжиця читальная для начинающих» (1847 p.). Домінуючі мотиви молодого поета — це любов до народу, віра у справедливість, прагнення довести думку про те, що освіта, навчання допоможуть змінити тяжке становище.

Заклик до навчання, радість з приводу того, що діти бажають вчитися, що до школи «сами біжуть з книжечками, як пчели на медову рожу», пронизують вірші поета. Він особисто доклав багато зусиль до того, щоб школи працювали, а діти навчалися. Школі присвячено низку його ранніх творів.

Друга важлива тема ранніх творів О. Духновича — це любов до народу, возвеличення його праці, засудження соціального і національного гніту. Характерний з цього приводу вірш «Жизнь русина». Поет прагне передати картинку гірського села, життя селянина-верховинця. Живе селянин у низькій темній хаті, «овесь, ячмінь кормить його, но і того не досить», не п'є він ні кави, ні вина, бо то страви панів-чужинців, але серце його добре, благе, нікому в довір'ях не заздрить. Селянин «землю щиро ділає, і бідно трудиться, по горах бистро бігає, тяжко мозолиться». Вірш має соціальне забарвлення, але відносини на селі автор дещо ідеалізує, не бачить соціальних суперечностей, готовності селянина-бідаря змінити своє становище. Ця суперечливість не лише властива творам 40-х, але й пізніших років.

Уже у творах раннього періоду поет порушує і важливу тему єдності Закарпаття з братами по той бік Карпат. Маючи тісні зв'язки з громадськими діячами Галичини, О. Духнович гаряче відгукується на появу «Русалки Дністрової» — цієї важливої події в історії України. Поет пише, що голос Русалочки з Дністра почули над Тисою, над Істром, «ізрядно обіг він по Латориці та Ужу». Поет був переконаний, що за горами проживають не чужі, а свої. Він вірив у Росію, закликав орієнтуватись на Русь. Не тільки вірив, але дещо й ідеалізував царизм. О. Духнович привітав прихід російської армії влітку 1849 року в Угорщину, хоч відомо було, що вона прийшла не допомагати пригнобленим, а придушувати революцію 1848—1849 років, яку народ вітав, брав у ній участь, а поет відвертався від неї.

Протягом кінця 40-х — початку 50-х років XIX ст. будитель Закарпаття О. Духнович написав низку патріотичних поезій та публіцистичних статей, в яких рішуче засуджував політику денаціоналізації руського населення, пробуджував любов до рідного краю. У відомому творі «Вручаніє» поет проголошував, що «світ узрів під Бескидом», «русин мене колисал» і руським повітрям дихай. Він застерігав земляків, їх нащадків сторонитися чужини, любити рідну землю. О. Духнович також звертався до всіх поневолених слов'янських народів порозумітися і жити «чесно і полезно».

Такі твори О. Духновича — прояв глибокого патріотизму поета. Слова сказані в тяжких умовах переслідування, наступу на права русинів. Хоч частина їх соромилася свого руського роду, переходила в табір гнобителів, а поет на весь голос заявив, що є русином, ним і залишиться.

Основні ідеї творчості та наукових пошуків, закладені в 40-х роках, збагатились у творах О. Духновича у 50—60-ті роки.

У першій половині XIX ст. набула дальшого розвитку поетична творчість народних мас. В усних переказах, казках, піснях народ відображав і своє тяжке становище, і почуття єдності з братами по той бік Карпат, і готовність до боротьби за свої права. Усну народну творчість Закарпаття першої половини XIX ст. збирали і публікували не лише місцеві вчені, а й фольклористи Галичини і Наддніпрянської України. Вагомим є, зокрема, внесок Я. Головацького у збір і публікацію народної творчості Закарпаття.

Найбільш поширеною формою народної творчості залишалася народна пісня. Через неї народ, як і в попередні століття, висловлював почуття, думи і сподівання. Пісенна творчість закарпатських трударів першої половини XIX ст. була надзвичайно багатою і своїм дзвінким потічком вливалась у широке русло загальноукраїнського фольклорного процесу.

Значне місце у піснях займала історико-героїчна тема. У народних піснях відображено різні форми протесту знедолених проти соціального та національного гніту, оспівано мужню боротьбу проти всіляких визискувачів. У першій половині XIX ст. в Закарпатті, зокрема на Гуцульщині, як і на всіх західноукраїнських землях, дуже популярними залишалися пісні про опришків та їх легендарного ватажка Олексу Довбуша. До ранніх варіантів пісні, відомої ще на початку XVIII ст., робилися доповнення, в яких розкривалися нові сторінки зв'язків народного героя з Закарпаттям. Цей верховинський бунтар уособлював у собі силу духу народу, його нескореності і ненависті до гнобителів. Його ім'я і дії оповиті легендою. Ударивши пана, в якого служив, втік в гори, згуртував навколо себе ватагу таких же скривджених і помстився за народ. За легендою, дід-чародій зробив його таким, «що його куля не имає, а»ни сабля не рубає».

Тоді, як панівни класи називали народних месників презирливим «розбійник», народ їх ласкаво називав легінями і бетярами, підкреслюючи цим самим їх силу і відвагу. Даний мотив пісень особливо посилився в складних умовах середини XIX ст.

Улюбленим героєм народних переказів був і селянський ватажок Іван Пинтя, який разом з Олексою Довбушем «там за Тисою... з товаришами довго не давали спокою панам у Хустському замкові». Іван Пинтя — відважний борець, яких народ хотів бачити і в першій половині XIX ст. Особливо потрібні були герої в революції 1848—1849 років. Усний народний переказ розповідає, як І. Пинтя, скривджений газдою, пішов у «розбійники», зібрав хлопців, зробив дерев'яну канону і розбив Хустський замок, де сидів злий пан. У 30-х роках XIX ст., у с. Липча на Хустщині, а в 1858 році у м. Сваляві були записані два різні варіанти пісні «Сидить Пинтя у темниці», що розповідає про поневіряння молодого бунтаря, який мріяв про волю, покладав надії на кохану дівчину, що зможе викупити його:

Сидиггь Пинтя у темници,

Пише, пише, пописує,

«Прийди, мила, пожалуй ня,

Дай сто злотих, укупи ня».

«Аж бим, милий, кужіль пряла,

Що бим за тя сто злат дала».

Той факт, що пам'ять про опришків поширювалася, набирала нових форм, є свідченням любові народу до них, як до своїх героїв, адже захищали вони селян-кріпаків. В усній народній творчості знайшла своє відображення і така подія, як повстання селян 1830—1831 років, хоч текстів переказів і пісень досі не зібрано, не опубліковано, а багато з них вже назавжди втрачено.

У народній творчості Закарпаття першої половини XIX ст. одержали народнопоетичне відтворення і деякі важливі події європейської історії, зокрема війна 1812 року, революція 1848— 1849 років. Населення Закарпаття знало про напад Наполеона на Росію, про героїчну боротьбу російського народу. У народній пісні «Сильні тучі, сильні громи» говориться:

Сильні тучі, сильні громи

З-за Бескида к нам йдуть,

Наші славні росіяни —

Вже вроже військо б'ють.

У відповідь на Бородинську битву по оселях Закарпаття поширювалася пісня «Ходить слава великая»:

Ходить слава великая

По усьому світі.

Же на полю Бородинськім

Французи розбиті.

Далі в пісні говориться, що на полі Бородинськім загинуло багато французів, «неодная француженка за миленьким плаче». Француженки не тільки плачуть, але й проклинають «тоту головицю, що задумала добити Московську землицю».

Глибокий слід у піснях народу залишили революційні події 1848—1849 років, які, за твердженням І. Франка, знайшли відгук по всіх західноукраїнських землях. Великий Каменяр у листах до М. Драгоманова зізнавався, що «надто хотілось би дати збірку пісень про Кошута і кошутську війну». Незабаром його бажання здійснилось, він опублікував дванадцять українських народних пісень про вождя угорської революції, оцінивши їх так: «Якими симпатіями тішився серед нашого народу Кошут і піднята ним війна, се видно хоч би з народних пісень, зібраних і опублікованих мною в «Житі і слові». Ці пісні І. Франко подає у статті «Кошут і кошутська війна» і доводить, що одна з них «Сидить Кошут на високій драбині» складена в Закарпатті. І. Франко високо оцінює вождя угорської революції і наголошує на тому, що хоч Л. Кошут і не Дж. Гарібальді, але ім'я його добре відоме населенню Карпат. У Закарпатті побутував і народний переказ під назвою «Війна в році 1848», у якому події того часу названо реберією, тобто революцією, а Лайоша Кошута — «мадярським вождем».

Народ гаряче вітав скасування кріпосного права, зокрема панщини, і сподівався, що з гнобленням покінчено раз і назавжди, накінець пани будуть самі «косити, паньчата в'язати», а сам повітовий начальник «снопочки складати». Народ щиро вірив, що панщина щезла разом «із панами — огидними, поганими» і висловив це у такій пісні:

Прилетіла зозуленька та стала кукати,

Да што я вам, добри люди,

Маю повидати?..

А то панщину свобода Перед собов гнала!

Загнала ю в ліси, в дебрі,

Аби там пропала.

У піснях про знищення панщини висловлювалася надія на кращі часи, коли селяни позбудуться панщини і рекрутчини.. Сільські бідарі висловлюють свої мрії у піснях, у яких про скасування панщини говориться, що зозуля бачила, як «свобода паньщиноньку перед собой гнала» в ліси і дебрі, щоб «там вона пропала». Населення дуже раділо з того, що панщина пропала, і вони вільно будуть землю орати, не будуть десятину панові платити.

Важким тягарем на плечі трудового люду лягала військова повинність. Воєнщина монархічної Австрії силоміць посилала закарпатську молодь далеко від рідного краю проливати кров за чужі народу інтереси. Смуток і плач охоплювали села під час рекрутчини.

Отже, література Закарпаття першої половини XIX ст. хоч і не мала таких визначних представників, як література Галичини і Наддніпрянщини, але мотиви поезії, народнопоетичної творчості утверджували ідеї гуманізму, народолюбства, захисту соціальних і національних прав трудящих. У літературі і фольклорі домінувала ідея єдності Закарпаття з населенням по той бік Карпат, ідея дружби з угорським, словацьким, румунським населенням Закарпаття.

Значні зміни відбувалися і в галузі мистецтва та архітектури. Дальшого розвитку набуло в Закарпатті у першій половині XIX ст.

Використана література:

I. М. Гранчак, Д. Д. Данилюк, Е. А. Балагурі, В. І. Ілько, Г. В. Павленко, В. В. Пальок, Нариси історії Закарпаття. Том І (з найдавніших часів до 1918 року). — Ужгород, 1993. — 436 с.: 76 с. іл.





Реферат на тему: Література і фольклор на Закарпатті в XIX ст. (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.