Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Легенда про призив варязьких князів. Утворення Київської держави (реферат)

У половині IX ст. стару князівську племінну організацію заступає нова князівсько-дружинна, що утворилася в Полянській землі з центром у Києві. Відомі літописні перекази про походження норманської династії у Києві — спочатку дружинників Рюрика, Аскольда і Діра, а потім Олега. Літопис підкреслює, немов Аскольд і Дір були не з роду племені Рюрика, а були його боярами, цебто старшими дружинниками-феодалами, що, пливучи Дніпром, надибали місто Київ, де сидів і правив усіма справами і платив данину хозарам рід легендарних трьох братів — Кия, Щека і Хорива. Аскольд і Дір з варязькою, цебто з норманською, дружиною почали володіти Полянською землею. Нова місцева (замість зарубіжної хозарської) влада знайшла собі підтримку, коли Аскольд і Дір були справжніми історичними персонами, в військово-дружинному, переважно, але не виключно, норманському елементі, який, за ісландськими сагами, являв собою дружинні ватаги, що наймалися на військову службу у тих, хто їм платив утримання, під проводом своїх конунгів. Однак коли це й було, то тут ще ми не бачимо сталої династії у полян, що з'явилася там, за літописом, лише за часи родича Рюрика — Олега. Але це питання сполучається вже з так званим призывом варягів. Тепер ми вже не надаємо й цьому питанню такого кардинального значення, як раніш, для зрозуміння початку держави. Тепер можна тільки посилатися, не входячи в суть цієї справи, на 7-й розділ своєї "Русской истории", стор. 150—178, де читач знайде і історію цього складного питання, і огляд усіх джерел, як чужоземних — візантійських, східних (арабських), західних, так і місцевих (літописів), так, нарешті, і лінгвістичних, а також і критичний розгляд усіх гіпотез з широкою бібліографією. Там Д.І. Багалій відкинув легенду про запрохання норманів і висловився за думку, що Русь — це було полянське плем'я, що й склало Київську державу за перших київських князів, починаючи з Олега і продовжуючи його наступниками до Ярослава, а що друга частина Русі проживала на побережжі Чорного й Азовського морей і була теж слов'яноруського, а не норманського походження. До такого висновку доводить нас і аналіз ймення Русь у літопису, під яким розуміється Полянська земля. З Києва на Царгород іде Русь, а з Новгорода приходять варяги. Олег із Новгорода вів з собою варягів, слов'ян, кривичів, чудь, а коли підійшов до Києва, то сказав: "се буде мати градом руським". Древляни, вбивши київського князя Ігоря, кажуть: "князя руського убихом". Те саме треба сказати і про його наступників. Київська область і пізніш називалася Руссю ("іде єпископ Ніфонт у Русь" — цебто в Київ). "Князіруські" — це князі київські. "Поляни, — каже літопис, — яже ныне зовомая Русь". Поляни прозивалися Руссю, а од них це ім'я перейшло й на ті племена, які вони ввели у склад нової Руської, цебто Київської, держави. Важко вирішити питання про походження нової династії в Києві; але всі перші київські князі, починаючи з Олега, не є німці ні мовою, ні іншими етнографічними ознаками. І коли трудно норманський початок Русі зв'язати з Новгородом, то ще трудніш визнати такий самий початок України, цебто Київської держави. Д.І Багалій дав схему утворення Київської держави Полянською землею, з якої й вийшло централізаційне об'єднання всіх земель (в 7- і 8-му розділах своєї "Русской истории"). Проф. Пархоменко також робив спробу вирішити питання про початок державності у східних слов'ян раніш норманізму і обминаючи його, тобто стояв на грунті, що і Багалій.

Як же утворювалася Київська держава? Цей процес розкриває літопис в оповіданнях про привернення під владу полян і Києва всіх слов'яноруських племен за часів Олега, Ігоря, Ольги, Святослава й Володимира. Почався цей процес об'єднання й централізації за Олега (з 883 p.), а закінчився за Володимира 982 року, цебто тривав 100 років. Олег воював 883 року з древлянами: "промучив я" і наклав на них данину по "чорній куниці" — по хутру чорної куниці, мабуть — з диму, цебто з хати. 884 року Олег завоював сіверян і наклав на них легку данину, звільнивши їх одночасно од данини хозарської й сказавши їм: я з ними матиму справу, а вам не прийдеться вже з ними воювати; 885 року послав Олег до радимичів послів чи дружину, що запитали: кому даєте данину? А вони відповіли — хозарам. І сказав Олег: "Не давайте хозарам, а давайте мені". І дали вони Олегові по шелягу, як давали і хозарам. "І бъ обладая Олег древляны, поляны, радимичи". Виходить, що Олег неоднаково поводився з своїми сусідами: з древлянами, що раніш наступали на полян, — жорстоко, з сіверянами — тихомирно, щоб привабити цих найближчих сусід до себе, з радимичами, як з слабосилими, зовсім не рахувався. Але покора цих племен не була остаточна, і Ігореві треба було знов виступати проти древлян, що повстали проти нього, — і він поклав на них більшу данину, ніж Олегова (914 p.). 945 року Ігор знов пішов у Древлянську землю, зібрав силоміць данину більшу за попередню, робив насильство над населенням і з дружиною повертався додому, але на дорозі роздумав і вирішив вернутися ще раз з невеличкою дружиною, щоб ще вимучити данину. Древляни порадилися з своїм князем Малом і сказали собі, що коли внадиться вовк у стадо овече, то вибере по одній все стадо, і тому треба його вбити, що було зроблено. Тут перед нами яскрава картина нового князівсько-дружинного життя і взаємовідносин між Київською державою і підвладними їй племенами. Князь спирається на дружину або, краще сказати, князь і дружина — це дві влади, що мають однакові інтереси й підтримують одна одну, бо в них однакова економічна база — це експлуатація трудящого населення, яке обкладається даниною, що не минає жодної сім'ї і хати; це є експлуатація його праці, що в її основі було звіроловство, а на хутра був великий попит у тій зовнішній торгівлі, яка тоді широко розвинулася в Київській Русі і в якій князі і їхні дружини відігравали першорядне значення. На цю дань Ігорева дружина здобула собі зброю і одяг, коли тільки не захопила її силоміць. За ініціатора в грабіжницькому стяганні цієї данини поза умовленою нормою в тих насильствах, що дозволяли собі при зборах її Ігор і його дружинники, був одночасно і князь, і його дружина. Дружина Ігорева каже йому оце крилате слово: "Отроки Свенделжи (київського воєводи) изодълься суть оружьем и порты, а мы нази и пойди княже з нами в дань, да и ты добудешь и мы". Ініціатива належить їй. А коли Ігор повертався вже додому, то роздумав і сказав дружині: " Ідіть ви з даниною додому, а я вернусь і похожу ще". Тут уже ініціатива його. Ольга помстилася за смерть Ігоря, спалила древлянську столицю Іскоростень, посікла їхніх воїв 5 тисяч і примусила їх платити велику данину. У древлян, окрім Іскоростеня, були ще й інші міста-кріпості, куди вони й тікали від князів. З цього часу, очевидно, знищилась остаточна древлянська незалежність, і влада над цією землею від князів-тубільців перейшла до київських князів. Святослав послав до них намісником сина Олега, якого потім убив брат його Ярополк, і привернув древлянську волость до Києва. Древлянська земля ввійшла у склад Київської держави. Самі древляни пропонували Ользі платити данину медом, скорою і хутрами, і це доказує, що в основі їх господарства було звіроловство і бджільництво, але одночасно вони займаються і рільництвом. Святослав наклав данину і на в'ятичів, скинувши з них владу хозар, яким завдав тяжкої поразки. Але й наступникові його Володимирові треба було знов виступати проти в'ятичів і радимичів, що підняли проти нього повстання.

З радимичами йому упоратися було дуже легко: вони побігли від натиску не його самого, а його воєводи — Вовчого Хвоста, а Кияни-Русь з приводу цього склали іронічне прислів'я: "пещанці (радимичі, що стрінулися з цим воєводою на р. Піщані) волчья хвоста бегають". Що ж до в'ятичів, то хоч вони й визнали владу Києва, але, здається, залишили у себе й тубільних князів, бо такого князя Ходоту ми бачимо в XII ст. Але обидва ці плем'я, що не належали до українських племен, незабаром увійшли у склад не Київської, а Чернігово-Сіверської землі і таким чином зберегли хоч трохи свою автономію. їм помагала тут далечінь до Києва та їхні ліси і болота. Потроху також увійшли в склад Київської держави, окрім древлян, і західні українські племена. На жаль, літопис дає нам дуже мало відомостей про цей процес втягнення їх у загальне українське життя — державне будівництво. І тому в новішій науковій літературі ми маємо спроби заповнити ці лагуни гіпотезами. Такі новіші гіпотези акад. Шахматова про Свенельда, якого він вважає за древлянського князя, що боровся з Ігорем, проф. Корфа і проф. Пархоменка про етнографічну єдність уличів з древлянами, про триєдну єдність цих племен. На думку Д.І. Багалія доведено, що:

1) думку про близькі відносини між цими племенами,

2) про боротьбу всіх трьох з полянами,

3) про велику силу в цих племен міст і міських центрів. У уличів був Пересічин, хоч його топографію остаточно не вирішено;

4) про давність населення уличів і тиверців у нижній Подніпрянщині і про перехід їх з водозбору Дніпровського на Дністровський; можливо навіть говорити, що до утворення київського центру на Подніпрянщині його замінювали Пересічин, а потім Іскоростень.

Олег воював, але не закінчив боротьбу з уличами й тиверцями. За часів Ігоря уличі, що платили данину Ігореві, з низин Дніпра переселилися на захід поміж Бугом і Дністром. Дуліби й тиверці брали участь у поході Ігоря на греків і були його союзниками ("толковинами"), а усі вкупі звалися "Великая Скуфь". Звістки про це не в повісті, а в "Початковому Зводі".

Про інші слов'яноруські племена неукраїнського, а великоросійського й білоруського походження тут говорити не треба. Досить сказати лише одне — що Київська держава, утворена першими київськими князями, мала подвійне значення: з одного боку, ввела в свій склад усю територію України, а саме українські племена, а з другого, об'єднала під своєю зверхністю всю Русь — Україну, Білу і Велику Русь. Скажемо також, що Володимир одвоював у ляхів Перемишль і Червенські городи (Барсов гадав, що Перемишль лежав в області хорватів, а Червень — дулібів) .

Не задовольняючися об'єднанням під своєю владою україно-руських земель, перші київські князі почали робити грабіжницькі напади на землі своїх сусідів, чим уславились Ігор і особливо Святослав. Про ці напади Київської держави оповідають як літопис, так і чужоземні джерела. Це були напади на Візантію, Дунайську Болгарію і Хозарію. На Візантію зроблено кілька походів: перший приписується Аскольдові й Дірові, другий був за часів Олега, два — за Ігоря, один — за Святослава, один — за Ярослава. Наслідком їх були торговельні умови з греками. Святослав, воюючи з греками, одночасно хотів захопити і Дунайську Болгарію, в яку навіть бажав перенести центр своєї держави. Дунайська Болгарія лежала далеко од Києва, і тому захоплення її не викликалося навіть потребою охорони Русі, як можна сказати про печенігів, і, таким чином, вживаючи mutatis mutandis, сучасний термін, треба сказати, що це була імперіалістична грабіжницька політика. Святослав взяв багато болгарських городів на Дунаї і вокняжився там, перебуваючи в Переяславі і беручи данину з населення. Навідавшись на короткий час у Київ, щоб визволити його від печенігів, він каже матері: "нелюбо ми есть в Киеве жити, хощю жити в Переяславці на Дунаю, яко то есть среда земли моей, яко ту вся благая сходяться, от рік паволоки (золота парча) золото (золоті візантійські вироби), вино и овощи разноличнии ис чехов, а из угор серебро и комони, из Руси же скора (хутра) и воск, и мед, и челядь.

Важко було яскравіше висловити міжнародні економічні мотиви свого нападу на Дунайську Болгарію: її виставляється як центр Русі, хоч таким вона не була, навіть знаходилася далеко поза межами її, бо туди сходилися всі головні товари того часу з Візантії, Чехії, Угорщини й Русі. Особливо цікава класична вказівка на товари, що йшли з Русі, це її промислова продукція і живий товар — невільники. Значить, за стимул Святославові в цьому поході, як і в попередніх, був новий торговельний ринок, ширший від попереднього київського, міжнародний південний візантійсько-болгарсько-чесько-угорський. Але проковтнути Болгарію Святославові не вдалося, бо тут проти його широких планів виступив другий конкурент на імперіалістичному ринку — Візантія, що не могла допустити такого сильного сусіда в Болгарію. А про велике число челяді - полонених, що їх здобували собі тодішні князі, свідчить оповідання літопису, що польський король Казимир дав за дочкою своєю 800 чоловік руської челяді. Візантія і раніш уже мусила відбиватися від грабіжницьких морських нападів Русі й до часів Олега, і при ньому, і за Ігоря. В основі цих походів теж лежала боротьба за торговельні вигоди. Царгород, що має свою колонію Корсунь на північному побережжі Чорного моря, був зацікавлений торгівлею з Руссю, що постачала йому найпотрібніші для нього товари: хутра, мед, віск і челядь на заміну його виробів розкоші — золотом шитих шовкових матерій, виноградного вина, золотих прикрас. Звичайно, ці товари купували купці-посередники для вищих верств руського суспільства — для князів і бояр, які, однак, купували ці речі й безпосередньо у Візантії, бо в них збиралась та данина, яку вони брали з населення, здебільша натурою, а це була продукція його праці; князь і його дружина експлуатували усі підвладні їм племена і діставали таку силу цих продуктів, що їх не можна було вичерпати ні на прожиток князів з їхніми сімействами і з їхніми гучними бенкетами, на взір Володимирових, на які закликали увесь Київ, ні на платню дружинникам. Тому-то й розвинулася так широко ця князівсько-боярсько-купецька торгівля-обмін народної, награбованої князем і дружиною продукції на золоті, срібляні гривни та на мистецькі вироби з дорогоцінними каміннями.

Цей торговельний обмін між Україною і Візантією яскраво малюють нам два тодішні джерела — візантійський імператор-письменник Костянтин Багрянородний (X в.) і умови Русі з Візантією. В місяці листопаді, — оповідає Багрянородний, — київські князі виходять з усією Руссю з Києва і йдуть на полюддя, цебто до Новгорода, древлян, дреговичів, кривичів, сіверян і інших слов'ян (у К. Багр. ці імена змінені), що підвладні русам. Перебувши там цілу зиму, в місяці квітні, як сплине крига на Дніпрі, повертаються до Києва. Тоді набувають однодеревки (човни з одного дерева), споряджають їх та вирушають у Візантію. Про цей виїзд київських князів на полюддя і взагалі про господарську, власне князівську діяльність князів у волостях згадує й літопис, оповідаючи про роз'їзди Ольги. "Поїхала в Новгород і встановила по р. Мсті погости (місця зупинки) і данини по Лузі — погости, данину і оброки; і ловища її розкидані по всій землі (Новгородсько-Псковській), і знаменія (ознаки на бортних деревах) і міста і погости, і по Дніпру, і по Десні перевісища (ловити птахів); і є село її Ольжичи (на лівому березі Дніпра) й досі (в часи літописця).

Тут виступає княгиня як поміщиця-вітчинниця і в основі, мовити б так, її державно-вітчинного, чи двірцевого, як потім казали, господарства було мисливство, що давало скору і хутра, мед, віск. Чим з господарського боку було село Ольги, про це джерела мовчать; але гадаємо, що й там панувало й лісове господарство, і хліборобство, коли мешканці Іскоростеня у той самий час обробляли, як ми знаємо, свої ниви. Ольга їздила в подорож до Новгорода, бо, за переказами, була зі Пскова, і до Чернігівщини, де були її маєтки. Але, як свідчить Костянтин Багрянородний, київські князі вирушали в подорож по всіх підвладних їм племенах. З другого боку, самі ці племена привозили данину до Києва (повоз везли), і таким чином у князів і дружинників назбирувалась велика сила народної продукції, яку треба було реалізувати і одвозити на продаж і обмін у Царгород.

Подивімося тепер, які були відносини Київської держави до Сходу як з боку розбишацько-імперіалістичних нападів перших київських князів, так і з боку торговельних зв'язків. Тут в осередкові цих відносин стоїть Хозарія, а за нею Камська Болгарія. Ми знаємо, яку велику роль відігравала Хозарія щодо східних українських племен, що була об'єднала їх під своєю владою, захищала їх, і обложила даниною, і одночасно мала з ними й торговельні відносини. Вона славилася своїми городами, серед яких виділявся Ітіль на Волзі і столиця Саркел або Білавіжа на Дону. В Ітілі, за свідоцтвом арабських письменників, проживало багато руських купців. Ібн-Хаукаль оповідає, що в Ітілі була частина міста, що мала назву Слов'янської, в неї була морська пристань і водозбори. Вона не була обнесена стіною і, значить, являла з себе немов передмістя. Масуді (X ст.) каже, що слов'яни і Русь живуть в одній половині Ітіля; для них був окремий суддя. Вони служили хозарському цареві. Масуді оповідає, що руси з дозволу хозарського хана нападали на мешканців каспійського побережжя — на городи Таборістана. Вони проливали кров, брали в полон жінок, дітей, грабували майно, палили села, але їх врешті знищили. Це було в 913—914 p., значить — за часи Ігоря. Другий напад русів був в 943—944 p., і про нього теж оповідають лише арабські письменники, а мовчать руські літописи. Через 20 років Київська Русь зробила напад на Бердаа. Про це оповідає Ібн-Ель-Атир. Вони по морю попливли в Азербайджан, в р. Куру, і дісталися до м. Бердаа, яке й захопили, забравши багато полонених.

Святослав, за літописом, переміг хозарського кагана і взяв їхнє місто Саркел у 905 році, а потім пішов на ясів і касогів (осетини і черкеси на Кавказі). Багато подробиць про це дають арабські письменники. За їхніми відомостями, руси сплюндрували столицю Хозарії Ітіль, а потім, спустившись у Каспійське море, також знищили другий хозарський город, Семендер, що славився своїми садами й виноградниками. Ібн-Хаукаль (X ст.) каже, що в його часи не лишилося вже слідів булгар і хозар, бо руси напали, знищили їх усіх і привласнили собі волості. Решта ж спаслася від них, розвіялася по околицях, бо бажала залишитися поблизу своїх земель і покоритися їм. В Семендері (Тарху) було багато садів, і як я, каже Ібн-Хаукаль, довідався — 40 000 виноградників. Там проживали мусульмани, які мали мечеті, християни, що мали церкви, і євреї, що мали синагоги. Руси сплюндрували все, що було по р. Ітілі і належало хозарам і булгарам, і заволоділи ним. Мешканці ж Ітіля втекли з міста. Проживали вони в хатах, сплетених з дерева і обмазаних глиною. Причина цього походу було бажання скинути хозарську владу з в'ятичів і поставити їх під свою залежність. Про це згадує хозарський цар Іосиф у своєму листі до Хаздая (960 p.), де пише: "Я не пускаю русів, що приходять на кораблях (Волгою), спускатись до Багдаду і плюндрувати ці землі." Зруйнування Хозарії мало й погані наслідки для Київської Русі. Хозарія до того була захистом для неї од печенігів і торків, а тепер одбивати їх напади мусила взяти на себе лише Русь. Другим кепським наслідком цих походів був занепад східної хозарської торгівлі.

7*

Таким чином, після цього виступає на перше місце в Київській державі вже не нападна, а охоронна боротьба за свої межі з степом і за межі держави. Раніше, слов'яноруська колонізація доходила досить далеко на південь по Дніпру, і через степ ішов шлях в українські колонії, як Тмутаракань або Корчев. Поселення уличів і тиверців доходили теж до моря. Тепер хазяїнами степу робляться печеніги. Цікава вказівка Костянтина Багрянородного на взаємовідносини між Руссю і печенігами. Окрім захисту від їхніх нападів південних меж Русі, Київська Русь хотіла замиритися з ними, щоб вивозити від них потрібну для неї худобу, особливо коней. За Володимира кордон Київської держави з печенігами проходив дуже близько Києва. І ось Володимир, побачивши, що біля Києва мало міст-кріпостей, почав ставити кріпості по Десні, Остру, Трубежу, Сулі і Стугні і поселяти там гарнізони навіть з далеких північних частин своєї держави, "бь бо рать от печеніг". Тоді ж він заклав і м. Білгород (Білгород на Київщині). Збереглася цікава звістка про цю південну межу Київщини з Печенізькою землею в листі Брунона до германського імператора Генріха II (XI в.). Володимир не радив Брунону йти до печенігів, щоб проповідувати їм християнство, а коли той не згодився на це, провів його до самого кордону своєї землі, що знаходилася на р. Стугні. Цей кордон для захисту від ворогів обвів він з усіх боків дуже довгою та міцною огорожею. "На кордоні, — каже Брунон,— він скочив з коня, я з товаришами йшов попереду, а він зі своєю старшиною — за нами, і так вийшли ми за ворота. Володимир став на однім горбі, ми — на другому. Без жодної перешкоди йшли ми два дні; на третій у суботу рано нас захопили Печеніги". Ярослав збудував другу лінію кріпостей трохи далі од Києва на берегах Росі і, між іншим, поселив там полонених поляків. З початку XI ст. починається натиск зі сходу торків, що витискують з українських степів печенігів. Печеніги під цим натиском посуваються на південь і захід і останній їхній напад на Київ був 1034 року; після цього вони й зникли у нас. Торки, здається, не були такі войовничі, як печеніги, але все-таки боротьба з ними викликала напруження сил, примушувала мати постійні дружини для боротьби, що підтримувало князівсько-дружинну організацію і, нарешті, мало помітні наслідки з економічного боку і для мирного населення південних країн, особливо в дальшу добу, коли з'явилися половці, що були дуже великим чинником в історії України-Русі з другої половини XI до пол. XIII ст.

Так складалася Київська держава. Елементами влади були в ній князь і дружина з її дорадчим органом думою та вічем. Характер князівської влади змінився порівняно з попередньою родоплемінною організацією, коли були лише племінні князьки. Тепер київські князі поширили свою владу на всі племена, бо в склад Київської держави увійшли не лише українські, а й великоросійські й білоруські племена. На чолі усієї землі стала нова династія, нова князівська сім'я, що згодом перетворилася в великий рід на зразок родів, що були серед населення. Правда, і в інших землях були свої князі, але вони визнавали залежність од старшого київського князя, були під рукою його. Руська земля в цілому була немов вітчина нового князівського роду, і кожний з членів князівського сімейства, коли входив у літа, одержував право участі в цій вітчині. Іноді це право не могло здійснюватися через князівські суперечності, усобиці — тоді починалася боротьба між претендентами, що тривала протягом двох віків до смерті Ярослава. Але бувало й так, що ділити "Русскую землю" не приходилося, бо був лише один володар (Олег, Ігор, Святослав). Боротьба почалася після смерті Святослава. Але фактично єдиної влади не було: були, наприклад, і відомі нам "светлые князья" під Олегом; по городах, що були племінні осередки, сиділи княжі намісники-бояри, що заміняли його і правили немов ім'ям його. Князівська влада спиралася на військову й адміністративну підтримку дружини, що покорила київському князеві всі доти незалежні землі-племена. Дружину треба було утримувати, на це потрібні були великі кошти — і вони їх, як ми знаємо, здобували у свого населення і в сусідів грабіжницькими походами князів з дружиною. Ольга ходила по Древлянській землі з малим сином і дружиною. У цьому полюдді вона закладала почасти адміністративні осередки, якими керували її ж намісники. Полюддя, що їх збирали князі й дружина, і повіз, що провозило населення, являли економічну підвалину князівсько-дружинної влади, що нагадувала феодальну. Князі на своїх полюддях провадили суд, що давав у ті часи теж великі доходи. Чималі доходи давало князям і боярам власне господарство на тих землях, що клали тепер початок приватній земельній власності на Україні-Русі. Князь мав необмежену владу не лише військову, а й законодавчу, судову, адміністративну, яку він у деякій мірі поділяв з дружиною, старшою — боярами і молодшою — отроками, немов придворною гвардією. Літопис зберіг нам класичну звістку про ці відносини князя до дружини: "бь бо Владимир любя дружину и с нею думая о строе земельнем и о ратех и уставе згмелънсм". Це є вказівка на князівську думу, хоч цього терміну й не наводить пам'ятник. Сюди входили також і "старцы градские", посадники інших міст, єпископи й ігумени найважливіших монастирів. Дума брала участь і в справах військових, і в умовах з сусідами, і в законодавчих питаннях, і в судових справах; хоч вона формально й не обмежувала князівської влади, але все-таки її голос мав велике значення для князя. Спочатку у склад думи входило багато чужоземних елементів, особливо норманів; згодом склад дружини змінився в XI ст., а саме побільшало в ньому тубільців. Третій елемент центральної влади являло віче. Раніше віча були племінні, але тепер вони перетворилися в міські. Коли печеніги осадили Білгород і там почався голод, тоді городяни "створиша вене в граде", яке вирішило піддатися печенігам. Але один старець, що його не було на вічі, учувши про це, викликав градських старшин і порадив їм не піддаватися печенігам протягом трьох днів і зробити, що він вигадав. Далі йде оповідання про те, що він вигадав поставити діжки з киселем та медом у колодязі, привести печенігів і показати, що білгородці мають їжу з землі і можуть сидіти в осаді хоч 10 років. Як ми бачимо, на цьому вічевому зібранні головну роль відігравали "старцы градские", під якими треба розуміти родових старшин, що стояли на чолі міської влади і в попередню добу.

Використана література:

1. Багалій Д. І. Нарис історії України: Доба натурал. госп-ва. — К.: Час, 1994. — 288 с.: іл. — (Сер. «Україна. Голоси історії»).

2. М.С. Грушевський, Киевская Русь, І.

3. Н.І. Мірза-Авакянц. Читанка з історії України, 1899





Реферат на тему: Легенда про призив варязьких князів. Утворення Київської держави (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.