Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Класова та національно-визвольна боротьба на Закарпатті в 1848-1849 роках (реферат)

Буржуазна революція, що спалахнула у Франції в кінці лютого 1848 року, швидко охопила майже всі країни Європи. Сприятливий грунт знайшла революція і на землях багатонаціональної імперії Габсбургів. Найсильніше революційний кумач палав у Відні, Пешті, Празі, Львові, але не обминув він і таких куточків землі, як Карпатська Русь, де також чекали на своє розв'язання важливі суспільні проблеми. Хоч у Закарпатті не було таких мобільних, підготовлених до буржуазної революції соціальних сил, як у центральних провінціях імперії, але населення краю активно підтримувало боротьбу 1848-1849 років.

Уже 13 березня 1848 року вулиці Відня були вкриті барикадами. Внаслідок всенародного повстання було повалено ненависний уряд реакціонера Меттерніха. Слідом за Віднем 15 березня відбулося народне повстання у Пешті. У цей день перед багатотисячним натовпом, що зібрався біля будинку музею, виступили представники радикальної молоді, діячі «Молодої Угорщини» — Ш. Петефі, П. Вашварі, М. Йокаї і оголосили «12 пунктів» — програму-мінімум угорської революції. Програма, яка від імені угорської нації урочисто проголошувала лозунг «Рівність, свобода, братерство!», включала такі вимоги, як свобода друку і скасування цензури, релігійна і політична рівність громадян перед законом, загальне оподаткування, скасування кріпацтва, введення суду присяжних, народного представництва, створення національного банку тощо. Демонстранти з великим натхненням зустріли слова з «Національної пісні» Ш. Петефі: «Поклянемось назавжди ніколи не бути рабами, ніколи!».

Одним з організаторів революційної боротьби став Лайош Кошут. Через два дні сформувався перший самостійний уряд Угорщини. З цього приводу в покрайному записі церковної книги — «Цвітная Тріодь», зробленому в с. Порошково, що на Перечинщині, у 1849 році, значиться: «Мадяре завоевалися не царем своим Фердинандом. Вождь был Кошут Лаєш и хотел быти за царя мадярум».

Звістка про революційні події в Пешті 15 березня 1848 року з ентузіазмом була сприйнята в містах і селах Закарпаття. Уже 18—19 березня в Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Севлюші та в інших містах і містечках, у багатьох селах демократичні прошарки населення жваво обговорювали і гаряче підтримували маніфест «12 пунктів».

27 березня, в Ужгороді, було проголошено закон угорського сейму від 18 березня 1848 року про скасування кріпосного права та феодальних повинностей селян. За словами російського дипломата Г. Деволлана, закарпатці «із запалом вітали перші пориви угорської народності». Посилився рух закарпатського селянства, у свідомості якого лозунги свободи, рівності і братерства ототожнювалися з боротьбою за волю і землю, за ліквідацію ненависного кріпосного ладу. Міщани і селяни виганяли австрійських чиновників, поліцаїв і жандармів і створювали нові органи влади — міські та сільські представництва, подекуди національні комітети. У ряді місць населення урочисто святкувало повалення монархії та проголошення свободи. Скрізь лунали гасла: «Геть монарха!», «Волю народам!». Активно поширювалися серед населення листівки, видані ужгородською друкарнею з текстом слів молодого поета І. Рабара, який під впливом революційних віршів Ш. Петефі писав: «Долой тирана, долой в могилу! Свободно наше отечество и народ!».

На заклик угорського уряду у Закарпатті почали створюватися збройні сили нових органів влади — загони національної гвардії, до складу яких протягом квітня-червня 1848 року вступили тисячі селян, ремісників, поденників, дрібних торговців, представників інтелігенції, студентства різних національностей — русинів, угорців, словаків, німців та ін. Зокрема, в Ужанському та Березькому комітатах до національної гвардії записалося 3600 чоловік. На збірний пункт до Ужгорода з'являлося багато добровольців із сіл Ужанської долини — Дубриничів, Тур'їх Ремет, Лютої, Кам'яниці, Ставного, Великого Березного, Чорноголови. До національної гвардії подали заяви 60 добровольців м. Берегова. 14 червня берегівський загін національної гвардії був направлений у розпорядження 10-ї угорської дивізії в м. Надькалло. Понад 600 жителів Мукачева вступили в революційну армію Кошута і самовіддано боролись проти австрійських урядових військ.

Значний загін національної гвардії був створений з робітників металообробної мануфактури Фредешова, що біля Мукачева. Саме підприємство швидко було переобладнано на виготовлення зброї. Командуючим національної гвардії став сотник, виходець з родини вчителів Л. Ружак, який відзначався хоробрістю, добре знав військову справу. На вежі греко-католицької церкви національна гвардія поставила збройний загін, який стежив за дотриманням порядку в місті. Загони національної гвардії швидко формувалися також в містах і селах Угочанського та Марамороського комітатів. В одному з донесень зазначалось, що в Мараморощині організовано чимало добровільних батальйонів, які направляються у війська Сатмарського комітату, але озброєні вони погано — мисливськими рушницями, вилами, сокирами тощо. Крім селян, ремісників, робітників солекопалень, лісних тартаків, до загонів вступали вчителі, дрібні дворяни, торговці. Національна гвардія активно включалася в боротьбу проти австрійської вояччини спільно з військами революційної Угорщини. Крім того, вона приборкувала в ряді місць і народні заворушення.

Серед армії Кошута було багато воїнів з різних куточків Закарпаття — ремісників, студентської молоді, селян. У їх списках значилися імена семінаристів Далоша, Івана Чіпле, Андрія Чеського, Георгія Негребецького, студента Альберта Ласлова, ремісничого підмайстра Грабаря, муляра Чеснова, шевця Андрія Угольського, столяра Поливки та багатьох інших. Деякі з представників русинської молоді — Андрійкович, Бачинський, Волощук обіймали офіцерські посади в угорській революційній армії і відзначилися а боях з військами реакції.

Окремо сформувалися загони з єврейського населення, які добивалися одержання рівних прав з іншими національностями. Лише в Ужгороді єврейська община направила в ряди національної гвардії 106 воїнів, мукачівські євреї — понад 130, берегівські та хустські — понад 65—70. У листах і петиціях, направлених у комітатські управління та в угорський сейм, євреї заявляли про свою готовність служити уряду.

На вимогу народних мас 2 травня 1848 року австрійські власті змушені були звільнити з казематів Мукачівського замку політичних в'язнів, серед яких були учасники польського національно-визвольного руху (солдати та офіцери). Жителі Мукачева тепло проводжали звільнених — поляків, українців, німців, чехів, італійців, сербів і хорватів до міста, допомагали їм влаштуватися у приватних будинках. У подячному листі колишні політичні в'язні — Иосиф Фавіні, Фелікс Шкибанський, Карл Зельденгофлер, Й. Суходольський — висловили мукачівцям глибоку вдячність за шану.

Звільнення політичних в'язнів австрійським комендантом Мукачівського замку Лаубу було перемогою революційних сил. Адже в казематах цієї фортеці роками томилися Ф. Казинці — учасник республіканської змови І. Мартиновича, діяч грецького національно-визвольного руху О. Іпсіланті, його брат Микола, капітан Франц Рейда, який зробив замах на імператора Фердінаада II та ін. Чимало ув'язнених у свій час загинули в тюрмах, не дочекавшись звільнення.

Сформовані на території Закарпаття, загони національної гвардії активно включалися в боротьбу проти австрійської солдатні. Одні виганяли представників габсбурзьких властей із Закарпаття, інші відправлялися в центральні райони Угорщини і вливалися в регулярні військові загони. Один з кровопролитних, боїв стався у кінці квітня 1848 року, недалеко від Мукачева,. в с. Підгоряни, де спільно діяли регулярні угорські війська під командуванням майора Й. Мартині і добровольці міста на чолі з А. Андрійковичем. Австрійські війська, які прорвалися до Угорщини із Галичини з метою придушення революції, на полях с. Підгорян були розгромлені і відступили на північ. Кілька сутичок сталося і в інших місцях.

Навесні 1848 року Закарпаття, як і всю Угорщину, охопила могутня хвиля селянських рухів. У селах проходили мітинги, на яких селяни обговорювали становище і схвалювали рішення ділити землю, не виконувати повинностей, обирати нових сільських старост. Як доносили управителі з різних сіл Березького комітату, селяни повсюдно розподіляли землю, захоплювали і ділили поміщицьку худобу, погрожували розправою над власниками. Піджупанам скрізь направлялись додаткові загони національної гвардії для «утримання порядку». Селянськими рухами була охоплена вся Угорщина, а тому уряд змушений був прискорювати розгляд аграрного питання.

18 березня 1848 року угорський сейм під тиском народних мас схвалив закон про буржуазні перетворення країни, зокрема закон про скасування панщини. Однак закон радикально не розв'язав селянського питання. Ліберально-угорське дворянство відкинуло вимогу радикально-демократичних елементів про скасування феодальних повинностей без викупу та обмеження земельних володінь поміщиків. Згідно з законом, за дворянством зберігалось право недоторканості землі, а панщинні повинності селян мали бути викуплені. Залишалось нерозв'язаним питання про селянські наділи, церковні побори (коблина, роковина) та ін. Цей закон стосувався лише урбаріальних селян-кріпаків (поміщицьких, казенних, монастирських), але він обходив договірних — поселенців, орендарів і так званих майоратських желярів-наймитів. Останні землею не наділялись, а повинні були, як і раніше, за користування наділом відбувати повинності поміщику чи платити ренту (таксу, ценз). Це тривало до тих пір, доки селяни не викупили землю. У такому становищі тривалий час перебували мешканці ряду сіл — Березники, Драчино, Нижнього Коропця, Лісарні, Дубів та ін.

На період революції у чотирьох закарпатських комітатах нараховувалось 15230 урбаріальних (кріпацьких) селян, яким належало лише 5419 земельних наділів (телеків) загальною площею 205600 угорських хольдів, або 17,5 процента ріллі, 19 процентів усіх сінокосів краю. Власниками повних наділів стала незначна меншість, а переважна більшість одержала 1/2, 1/4 або навіть 1/8 частину наділів. У містечках і селах Закарпаття проживало 42359 родин наймитів, які володіли мізерними клаптиками землі, а багато з них не мали навіть власної домівки. Під час проведення реформи ці наймити одержували 1/8 звичайного наділу.

За втрачені феодальні повинності поміщики Закарпаття одержували грошову компенсацію в сумі 4,4 мільйона форинтів, в тому числі австрійському графу Шенборну дісталось близько 690 тисяч. Виплата компенсації була перекладена на селян у формі додаткового поземельного податку, який стягувала держава.

Хоч березневі закони 1848 року були проголошені, і селяни вважалися вільними, однак, поміщики не хотіли розлучатися з дармовою силою. Використовуючи у своїх інтересах недостатню ясність у формулюванні закону, вони прагнули приєднати селянські ділянки до своїх володінь, змушували колишніх кріпаків і надалі відбувати повинності. У жовтні 1848 року селяни с. Іршава скаржились королівському наміснику в Пешті, що тамтешній поміщик І. Ілошвай разом зі своїми синами бив їх і виганяв на роботу.

Половинчаста реформа та дії поміщиків викликали обурення селян, посилювали боротьбу сільського люду за землю. 28 квітня 1848 року піджупан Березького комітату доповідав міністру внутрішніх справ Угорщини, що місцями населення незадоволене новими законами, а 19 травня — що звільнені селяни злі на своїх колишніх панів, а тому і за подвійну денну плату не хочуть у них працювати. У цьому ж місяці комітатські власті Мараморощини, за згодою міністра внутрішніх справ Угорщини, видали розпорядження про створення військово-польових судів, які мали судити підозрюваних у підпалах, самочинному захопленні майна, у виступах проти чиновників, поміщиків, у підбурюванні проти влади.

Влітку 1848 року, у багатьох селах Угочанського комітату колишні кріпаки відмовилися виконувати панщину на користь поміщиків. Селяни Закарпаття заявляли поміщикам: «Знаєте ви, що відбулося в Польщі? (йдеться про селянське повстання в Галичині 1846 року — І. Г., В. І.). Там всіх панів перебили і тут потрібно так зробити». Жителі с. Ясіня Марамороського комітату вимагали, щоб «...все земли, ораниці, ниви і луги у наших руках изосталы, от которых до марта 1848 року ніяку дачку іншу окремешню крем панщини і поденщини не давали есме».

Відмовлялись відробляти панщину і сплачувати поміщикам побори селяни Ужанського комітату. Дедалі частіше лунали голоси за розподіл поміщицького лісу і пасовиськ. Зокрема, в червні 1848 року самочинно захопили луки Ужгородської казенної домінії селяни с. Оріховиця. Наймити відмовились працювати в панських маєтках. 13 червня 1848 року поміщик с. Галоча К. Балог скаржився на Івана Цуберку, мовляв, той здавна не виконує панщини, а тепер підбурює до цього інших селян.

У багатьох селах велися суперечки між поміщиками і селянами за наділи, відібрані землевласниками в різні часи. Жителі Руських Комарівець порушили справу про повернення общинної землі й наділів, захоплених поміщиками І. Кенде, Ф. Корлаєм, Л. Галгомокі. У скарзі говорилося, що дворяни, незважаючи на урбаріальну реформу Марії-Терезії, насильно захоплювали селянські землі, примушували кріпаків виконувати панщину та вносити натуральний оброк. Подібних скарг у різні інстанції у 1848 році одержували багато. Через них червоною ниткою проходить вимога повернути селянам землі.

Однак селянство не змогло відстояти ні політичних, ні економічних прав. Воно не мало власної програми боротьби, продовжувало вірити у «доброго» цісаря, хоч і вітало революцію. Така половинчаста позиція значної частини народних мас була, звичайно, на користь контрреволюції.

Національна буржуазія Закарпаття виявилась занадто слабкою, щоб очолити боротьбу мас. Вона вимагала від угорського уряду лише незначних реформ національно-політичного характеру.

Монархічно настроєні поміщики і чиновники Закарпаття, бачачи слабість і нерішучість національної буржуазії, яка не знайшла свого місця в революції, не поспішали із впровадженням у життя законів угорського уряду. Реформи, проголошені революцією, дворянство зустріло вороже. Намісницьке управління у серпні 1843 року направило в Закарпаття свого комісара М. Габріела, надавши йому широкі повноваження для розправи з народними масами.

Протоієрей С. Устянович з жахом писав мукачівському єпископові, що все населення верховинських сіл настроєне «по-рєволюційяому». З його донесення довідуємося, що навесні 1848 року населення розправилося з панами і попами у Верхньому Студеному, Келечині, Пилипці, Голятині та в інших селах. Після того як солдати запалили Верхнє Студене, повстанці організовано вдарили з rip, І військо, не витримавши шаленого їх натиску, відступило.

Устянович просив єпископа вислати цілу армію, щоб придушити народний опір, оскільки «вся Верховина перейшла до рук революціонерів, а тому важко буде відновити там спокій». На донесеннях Устяновича є резолюція мукачівського єпископа, у якій говориться, що жупа не має стільки війська і подати допомогу священикам не може.

Виступали проти гнобителів і селяни, які залежали від Мукачівського, Маріє-Повчанського та інших монастирів. Так, ігумен Мукачівського монастиря неодноразово сповіщав, що колишні кріпаки Бобовища, Лавок, Клячанова відмовилися виконувати повинності, перестали давати коблину і десятину з урожаю винограду. У донесенні ігумена Маріє-Повчанського монастиря єпископу зазначається, що через непокору селян тільки у 1849 році господарству заподіяно збитків на суму 1500 форинтів.

Масовий селянський рух у Закарпатті, в зв'язку з аграрною реформою — звільненням від панщини без викупу, забезпеченням землею, поверненням захоплених поміщиками громадських угідь, ліквідацією свавілля поміщиків та комітатських властей, — тісно поєднувався з національно-визвольною боротьбою. Закарпатські українські селяни вносили істотні доповнення до програми «12 пунктів» або складали свою програму про вибори депутатів до угорського парламенту. Одну з таких програм під назвою «Стоїмо на порозі свободи і рівності» виробили у червні 1848 року селяни Оросієва Березького комітату. Вона була, демократичнішою, ніж пештська, а в національному питанні йшла значно дальше заходів, намічених угорськими буржуазними лідерами. Своє ставлення до нового уряду селяни висловили так: «Ми вступаємо туди, де всі перед законом рівні, де немає різниці між релігією, класами і нацією. Ми оберемо депутатом парламенту того, хто серцем і душею прийме намічені пункти».

Загострення соціальної і національної боротьби у Закарпатті особливо яскраво виявилось у період виборів до угорських Національних зборів влітку 1848 року. У деяких виборчих округах (с. Бекень, Нижні Ворота, Поляна, Плоске) відбувалися сутички між виборцями-селянами і прихильниками угорських поміщиків. Боротьба селян за висунення в «посли» своїх «співнародників», опір збоку панських прихильників, втручання жандармів, арешт селян і віддача їх під суд були свідченням намагання угорського дворянства придушити рух народних мас, викликаний революційною хвилею. Селяни і міська біднота намагалися обрати до Національних зборів тих осіб, від яких сподівалися одержати землю, волю, захист народних інтересів. Відомості про сутички в селах і містах Закарпаття під час виборів, які мали соціальне і національне забарвлення, викликали тривогу в Будапешті.

Ставлення до Угорщини та угорської революції було одним з центральних питань порядку денного Слов'янського конгресу, який відкрився 2 червня 1848 року у Празі і пройшов під знаком австрославістських лозунгів (ініціаторами його скликання були Л. Штур та І. Кукулевич). На противагу югославським делегатам і чеським лібералам, які виступили з позицій австрославізму, словацькі представники підняли питання за широку автономію Словаччини та Закарпаття, але в рамках угорської держави. Вони вимагали визнання пештським урядом словаків і закарпатських русинів самостійними націями, забезпечення їх рівноправної участі в державних зборах, скликання національних зборів, створення постійного словацько-русинського комітету як виконавчого органу по проведенню в життя рішень державних зборів, але з правом відхилення розпоряджень уряду, які б нехтували права та інтереси обох народів. Петиція вимагала створення не лише народних, але й вищої школи на словацькій та русинській мовах. В Угорщині не повинно бути панівної нації, а лише рівноправні нації, зазначалось в одному з пунктів даної програми.

До Празького з'їзду зі своїми проектами державно-політичного об'єднання закарпатських русинів (українців) звертався А. 1. Добрянський, який стояв на австрославістських позиціях і за прикладом чеського діяча національного відродження Ф. Палацького, наївно думав, що Габсбурги підуть назустріч слов'янським народам і дозволять існування слов'янських федерацій. На відміну від програми словацького діяча М. Гурбака, який пропонував об'єднати словаків і русинів, А. Добрянський разом з О. Духновичем добивалися об'єднання Закарпаття з Галичиною з метою єдиного цілісного державного утворення. В умовах розвитку революції в Угорщині Відень не бажав загострювати стосунків з слов'янами і прихильно поставився до ідеї А. Добрянського. Схвалили її і керівники «Головної руської Ради» у Львові.

Гаряче відстоював ідею об'єднання Закарпаття і Галичини О. Духнович. У статті «Состояние русинов в Угорщине», надрукованій в «Зорі Галицькій», він доводив, що уряд Австрії не може не зважити на прохання русинів, оскільки вони зв'язані спільністю походження та історичної долі. Об'єднання з Галичиною відповідало б національним вимогам русинів Закарпаття. Та австрійські власті, розправившись з угорською революцією, грубо відхилили пропозиції Галичини і Закарпаття. Це згодом зрозумів і А. Добрянський, який в одному з листів писав, що об'єднання Угорської Русі і Галичини не відповідало інтересам австрійського уряду, який не міг допустити визволення русинів з-під угорського гніту власними силами, оскільки це призвело б до непорядків у країні. Державні інтереси Австрії йшли врозріз з планами об'єднання Галичини та Угорської Русі. Губернатор Галичини А. Глуховський у листі до імператора писав, що об'єднання русинів не бажане. Русь може поставити так питання про незалежність, як і Польща.

Отже, революція 1848—1849 років викликала піднесення національно-визвольного руху трудящих Закарпаття. Спочатку більшість русинської буржуазної інтелігенції та уніатського духовенства краю, як і все населення, підтримували угорську революцію. Та незабаром, коли все очевидніше ставало небажання угорського ліберального дворянства та його вождів рахуватися з національними правами русинів (українців) Закарпаття, частина інтелігенції і духовенства виступила проти уряду революційної Угорщини, схилилася на бік Габсбургів, хоч останні також не рахувалися з інтересами пригноблених мас. У відповідь на петиції керівників національно-визвольного руху Закарпаття Габсбурги погоджувалися лише на створення окремого Ужгородського національного округу, у якому передбачалися відкриття кількох шкіл з руською мовою навчання, викладання руською мовою окремих предметів у гімназіях. Але згодом і ці поступки були ліквідовані.

Угорське ліберальне дворянство виступало проти політичної самостійності інших народів Угорщини і займало ворожу позицію по відношенню до національного руху слов'янських народів — хорватів, сербів, словаків і закарпатських українців. Помилки в національному питанні були використані австрійським урядом у власних цілях. Він всіляко розпалював національні чвари, настроюючи проти угорців південних слов'ян, словаків і закарпатських українців. Фактором, який ускладнював становище Угорщини проти контрреволюції, було половинчасте розв'язання аграрного питання. Адже трудящі маси слов'янських народів Угорщини покладали великі надії на революцію і пов'язували з нею віковічні прагнення до ліквідації соціально-економічного і національно-політичного гніту. Але цього не сталося. Заходи уряду Кошута, спрямовані проти селянства, позбавили його підтримки серед широких мас трудового народу, зокрема слов'ян. Цим можна пояснити той факт, що вже восени 1848 року закарпатські українці байдуже зустріли заклик угорського Комітету національної оборони усім стати на захист Вітчизни. Мобілізація в революційну армію проходила пасивно, місцями селяни уникали її або чинили опір тим, хто намагався забрати їх до угорського війська. Селянин з с. Фанчикова Угочанського комітату П. Кіш говорив селянам: «Не веди свого сина у військо, хай пани йдуть, ми вже достатньо воювали за наказом цісаря, а тепер і пани хотять, щоб ми і за них воювали». Він закликав селян чинити опір панам, бити їх. Чимало селян ховалися в горах, розправлялися з панами та ненависними чиновниками.

Тим часом становище в Угорщині восени 1848 року ускладнювалося. На Буду і Пешт рушили війська Й. Елачича з півдня. Трансільванія відокремилася від Угорщини, оскільки уряд не визнавав прав її населення. До Угорщини з Відня вирушила каральна армія Відішгреца, яка уже придушила революцію в Чехії. Створений урядом Угорщини Комітет національної оборони, надавав великого значення укріпленню становища в Закарпатті та в Північній Угорщині загалом, оскільки звідси очікувався наступ контрреволюційних сил. Уповноважений у військових справах підполковник Пульський від імені Комітету звернувся до жителів Закарпаття із закликом озброюватися, вступати в армію, готуватися до відсічі ворогам. Першими відгукнулися жителі Мукачева, які утворили ряд батальйонів національної гвардії. Йшла підготовка до оборони Берегова, Ужгорода, Хуста та інших міст. Однак заходів до оборони революції, додаткових мобілізацій вжито не було. Частина населення, особливо незадоволене непослідовною політикою селянство, інтелігенція не виявляли ентузіазму. Це послаблювало сили угорської революції в критичний період її розвитку. Та, незважаючи на це, революційні події в Угорщині викликали занепокоєння правлячих кіл Європи, налякали усі реакційні сили країни на чолі з імператором Францом-Иосифом. 21 травня імператор звернувся до царя Миколи І з проханням допомогти йому. Налякавшись, що революція може поширитись і на Росію, Микола І, у червні 1848 року, послав для придушення повстання народних мас 100-тисячну армію під командуванням генерала І. Ф. Паскевича. Передові діячі російського суспільства гостро засуджували дії царизму і співчували визвольній війні угорського народу, висловлюючи надію на поразку царських військ. О. Герцен назвав царя катом і порівнював з Гергеєм — зрадником угорської революції. Молодий М. Чернишевський бажав поразки царизму і називав себе другом угорців.

Про симпатії російських солдат і передової частини офіцерів інтервенційних військ визвольній війні угорського народу свідчать окремі учасники походу. «Наші симпатії були на боці тих, проти кого ми діяли», — записав у своєму щоденнику офіцер М. Д. Лихутін. Інший офіцер, М. Богдановський, зазначав: «Між нами і неприятелями нашими проглядували дружні відносини».

У свою чергу, про демократично настроєних офіцерів і солдат російської армії, їх доброзичливість залишили свої спогади закарпатці — очевидці цих подій. Вони писали, що російські офіцери «відносились з братерським співчуттям до угорських справ, народних героїв, а їх патріотизм звеличували до небес». На бік угорської революції перейшло багато російських солдат, а також офіцери О. Гусев, М. Рембовський, Ф. Вардинський та ін. За співчуття угорській революції капітан О. Гусєв і шість його однодумнім були страчені. Їх звинуватили у зраді батьківщині.

Хоч російська армія виконувала функції душительки революції, трудове українське населення Закарпаття довірливо ставилось до солдат, не замислюючись над політичними цілями їх походу. Російський автор І. Ореус писав: «На самому рубежі Угорщини сотні карпатських слов'ян вийшли назустріч нашому війську». Інший очевидець, М. Д. Лихутін, повідомляв: «Русняки зустріли нас з довірливістю. Натовпи їх — чоловіки, жінки і діти — збирались до бівуаків військ, приносили все, чим могли почастувати — курей, яєць, молока, масла — і деякі не хотіли брати запропоновану їм плату».

Анонімний кореспондент «Славянских известий» про першу зустріч закарпатських українців з російськими солдатами писав: «Нам говорили, що це плем'я напівмонгольське, — ми прислуховуємось до його мови, — і на диво! Ми розуміємо все, майже слово в слово...». Не менше здивування викликала церковнослов'янська мова богослужіння, а також однакові звичаї. «Ми прислуховуємось і приглядаємось до їх богослужіння і стежимо за їх сповіданням: яке воно? Але тут нашому подиву краю нема!., все їх богослужіння — слово в слово те ж що і наше, і книги ті ж самі, староруські, кирилівські!».

Закарпатські українці, зустрічаючи російських солдат, сподівались, що вони визволять їх з-під іноземного гніту. Письменник І. О. Сільвай — очевидець тих подій — у своїх спогадах теж підкреслював, що між солдатами Росії і населенням Закарпаття швидко встановлювалися дружні стосунки.

Перебування російських військ в районах, заселених українцями, живе спілкування селян і представників інтелігенції з солдатами і офіцерами, серед яких були і революційно настроєні, не могло пройти безслідно. Воно сприяло зміцненню братерських зв'язків, зростанню національної самосвідомості, надихало на боротьбу за визволення з-під соціального і національного гніту.

Хоч населення Закарпаття і не включалося активно в боротьбу проти інтервентів, але ряд укріплень, зокрема Мукачево, довго тримали оборону. Командуючий російською армією Паскевич, одержавши ряд перемог над угорською революційною армією в Центральній Угорщині і Східній Словаччині, направив загін у кількості 10 тисяч чоловік в Закарпаття для придушення останніх вогнищ опору. Гарнізон Берегова 20 серпня 1849 року капітулював без бою. Порівняно швидко армія оволоділа опорними пунктами в східних районах Закарпаття, але фортеця Мукачево, де оборонялося близько 15 тисяч бійців, відхилила пропозицію про капітуляцію. І лише після того, як контрреволюційні війська Австрії та Росії взяли всі основні пункти опору, капітулювала під Вілагошагом 12 серпня і армія головнокомандуючого Гергеля, його оборонці мукачівської фортеці 26 серпня підняли білі прапори. Революція в Угорщині зазнала поразки. Остання фортеця Петроворадина капітулювала 5 вересня 1849 року.

Хоч революція 1848—1849 років і зазнала поразки, вона залишила глибокий слід в історії Угорщини, в тому числі і Закарпаття. Участь народних мас краю в угорській буржуазній революції, незважаючи на її поразку, мала велике прогресивне значення. Революція знищила кріпацтво. Селянство після багатьох віків феодального поневолення вперше здобуло громадянські права.

Крім того, революція 1848—1849 років, викликавши нову хвилю національно-визвольної боротьби, сприяла прискоренню формування національної свідомості народних мас Закарпаття, зміцненню почуття єдності з усім українським народом. У ході соціальної та національної боротьби зміцнювалися традиції спільності русинського (українського), угорського, румунського і словацького народів, розширювалися зв'язки громадсько-політичних діячів Закарпаття з демократичними силами Угорщини, Словаччини, Чехії, південних слов'ян. Революція сприяла зміцненню прогресивних тенденцій в розвитку культури і суспільної думки Закарпаття.

Використана література:

I. М. Гранчак, Д. Д. Данилюк, Е. А. Балагурі, В. І. Ілько, Г. В. Павленко, В. В. Пальок, Нариси історії Закарпаття. Том І (з найдавніших часів до 1918 року). — Ужгород, 1993. — 436 с.: 76 с. іл.





Реферат на тему: Класова та національно-визвольна боротьба на Закарпатті в 1848-1849 роках (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.