Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Києво-Могилянська академія (колегія) у другій половині XVII - XVIІI ст. (реферат)

Козацькі війни, що тягнулися ще на початку другої половини XVII ст., тяжко відбилися на долі Києво-Могилянської колегії. Чимало дорослих вихованців тої колегії покинули тоді навчання та вступили до козацького війська. В числі таких вихованців був Іван Самойлович, пізніше український гетьман. В 1651р. довелося і зовсім припинити навчання в колегії, бо Києво-Братський монастир і колегія підпали спустошенню. Тільки 1656р. колегія спромоглася відновити свою чинність. Саме в тім межичасі зайшла в історії України дуже важлива подія: Переяславським договором з дня 18 січня 1654 р. Україна прилучилася до Росії.

З перших же днів тої злуки ясно визначилося вороже ставлення України до Москви. Та й не могло бути інакше внаслідок цілковитої розбіжності в поглядах обох контрагентів на характер того договору. Яскравим покажчиком тої розбіжності може служити епізод, що виник незабаром після смерті Б. Хмельницького. Наступник останнього гетьман Іван Виговський в грамоті до Москви назвав козаків «вольными поддаными», а в Москві виправили цей вираз на «вечные подцаные» та висловили догану самому гетьманові за уживання того виразу. Відомий російський історик проф. В. Сергієвич, дуже влучно охарактеризував ставлення Москви до акту 1654 р. «Є підстави думати, — пише він, — що в Москві не розуміли правдивого значення прилучення України, а, може бути, і не хотіли розуміти». Будь-що-будь, Москва послідовно вела свою політику в напрямі інкорпорації України до складу Російського царства.

Влітку 1654 р. виїхала до московського царя делегація київського духовенства на чолі з архімандритом Києво-Печерської лаври Інокентієм Гізелем прохати допомоги Києво-Братському монастиреві з його школою. Цар, що був невдоволений на київського митрополита і вище київське духовенство за відмову присягнути цареві, все відкладав вирішення прохання делегації і лише 31 грудня 1659 р. видав грамоту про підтвердження прав української церкви на її маєтності.

В 1655р. у час наступу гетьмана Петра Дорошенка на Київ колегія знов зазнала великих ушкоджень на своїх будовах, внаслідок чого змушена була припинити свою чинність.

Отож, 1666 р. київські громадяни почали клопотатися перед московським царем про відновлення київських шкіл. Московський уряд відписав київському воєводі: «Буде имъ (киянам — С.) противъ ихъ волностей не въ оскорбленіе будетъ и тєхъ бы школъ ньінє не заводить». І тільки тоді, коли воєвода відповів, що відмова буде «кіевскимь жителямъ въ великое оскорбленіе», цар «вєлєль въ кієвє школы заводить и людей въ нихъ учить юевскихъ жителей, а изъ непріятельскихъ и иныхъ городовъ въ тє школы никого не пускать и не учить, чтобы отъ нихъ смуты и всякого дурна не было».

В 1669р. Києво-Могилянська колегія відновила свою чинність, але все ще як неповна середня школа, бо в ній було всього чотири класи: фара, інфіма, граматика та синтаксима, себто в ній було менше класів, ніж було до часу прилучення України до Московії. Тільки 1672 р. розпочалися в колегії класи піїтики, риторики і філософії, а 1689 р. колегія ввела до своєї програми останній клас «богословіє» і тим самим фактично стала вищою школою — Академією.

Зверхніми керівниками Києво-Могилянської Академії і надалі залишалися київські митрополити або київські архієпископи, бо був час, коли московське правительство відмовляло в найменуванні вищого владики в київській єпархії титулом митрополита. Зрозуміла річ, що зовнішній і внутрішній устрій Академії в її житті багато залежав від того, наскільки близько цікавився інтересами Академії той чи інший представник вищої духовної влади. Тому доцільно подати тут в хронологічній послідовності список київських митрополитів і архієпископів від часу перетворення Київської колегії в академію (1689) до кінця XVIII ст.:

1) митрополит Гедеон кн. Святополк-Четвертинський — 1685— 1690,

2) митрополит Варлаам Ясинський — 1690—1707,

3) митрополит Іоасаф Кроковський — 1707—1718,

4) архієпископ Варлаам Ванатович — 1722—1730,

5) архієпископ Рафаїл Заборовський — 1731—1747 (від 16 червня 1743 р. — митрополит),

6) митрополит Тимофій Щербацький — 1748—1757,

7) митрополит Арсеній Могилянський — 1758—1770,

8) митрополит Гавриїл Кременецький — 1770—1783,

9) митрополит Самуїл Миславський — 1783—1796,

10) митрополит Ієрофей Малицький — 1796—1799,

11) митрополит Гавриїл Банулеско-Бодоні — 1799—1803.

Поки київські митрополити підлягали царгородському патріархові як вищій духовній владі української православної церкви, доти їхнє зверхнє керування Академією відповідало правдивому розумінню поняття «зверхності», але згодом та зверхність зазнала деяке ущерблення. Річ у тому, що з часу злуки України з Росією царський уряд почав настирливо домагатися того, що київські митрополити визнали себе підлеглими московському патріархові. Вище українське духовенство не йшло назустріч бажанню московського уряду — підпорядкувати українське духовенство московському патріархові, але знайшлися добровольці серед білого духовенства, щоб вступили в безпосередні зносини в тій справі з московським урядом. Найвизначнішими з тих добровольців були ніжинський протопоп Максим Филимонович та іченський протопоп Семен Адамович. В нагороду за службу Москві М. Филимонович уже 1659 р., з наказу царя, був ущедрений подарунками: дістав маєтності, 500 золотих червонців та соболів на 500 крб., а згодом (1661) був висвячений у Москві під ім'ям Мефодія на єпископа мстиславського і оршанського з призначенням бути блюстителем київської митрополії. Не був поминутий і С. Адамович, але недовго тішилися вони ласкою московського царя: єпископ Мефодій Филимонович 21 рік пробув у Москві, де перебував «подъ началомъ безъисходно» в Новоспаськім монастирі, де і помер на початку 1690 р., а С. Адамович 12 серпня 1677 р. був засланий в далеке місто на Сибір, потім був засуджений на смертну кару і тільки на вимогу московського уряду ту кару замінено на ув'язнення в монастирі та на заслання у Сибір.

Врешті-решт московський уряд досягнув свого: вибраний «черкаським звичаєм», себто вільними голосами духовних і мирян, 8 липня 1685 р. на києвського митрополита луцький єпископ Гедеон кн. Святополк-Четвертинський погодився прийняти посвячення від московського патріарха. Посвячення те відбулося у Москві 8 листопада 1685 р. Від того часу київські митрополити втратили в своєму титулі назву «екзарх костянтинопольський».

Незабаром московський патріарх розпочав боротьбу з київськими ученими, вважаючи їх за дуже прихильних до польсько-католицького світу. Собор, що його скликав патріарх 1690 р. у Москві, засудив багато творів київських учених та покарав відлученням від церкви усіх представників київського напряму. Але уже через 10 років Петро І скасував московське патріаршество та покликав київських учених до праці в справі реформи російської православної церкви та до організації духовної освіти.

За зрушенням московського патріархату (1700) київські митрополити стали підлягати містоблюстителю патріаршого престолу Степану Яворському, а пізніше (від 1721 р.) — Святішому Синодові. Наслідком зміни підлеглості київських митрополитів було те, що київські митрополити мусили в справі керування Київською Академією рахуватися з наказами нової вищої духовної влади.

Значний вплив на діяльність Київської колегії, а потім Академії, мала також політика царського уряду щодо українського духовенства загалом та його шкільної підготовки зокрема.

Безпосереднє керування колегією-академією належало ректорові, що його до другої половини XVІII ст. звичайно вибирали як ченці братського монастиря, так і представники вищого духовенства і міщанства м. Києва. Найближчим помічником ректора був префект. Головним обов'язком префекта був догляд за шкільною дисципліною та поведінкою учнів. Деколи префект мав ще помічника — супер- ітенданта. На ту посаду призначався щорічно один з учителів нижчих класів Академії. Від другої половини XVIII ст. Святий Синод часто призначав ректора, а якщо були вибори, то участь в них брали спільно академічна корпорація та київська духовна консисторія, і того, хто дістав більше голосів, затверджував митрополит. Ректор Академії був одночасно ігуменом, а від 1731 р. — архімандритом Києво-Братського монастиря, а після переведення того монастиря за штат (1787) — архімандритом Києво-Михайлівського монастиря.

Київська колегія-академія від другої половини XVII ст. до кінця XVIII ст. мала неоднакові права, неоднаковий розпорядок навчання тощо. Отож постає питання, чи не слід було б поділити той час на окремі періоди, наприклад, на доби керування кожного з тогочасних київських митрополитів, як це знаходимо у деяких істориків Київської Академії, наприклад, у В. Аскоченського, М. Петрова і ін. Правда, при такій схемі викладу історичних відомостей доводиться авторові декілька разів повертатися до тої самої теми. Щоб оминути того повторення в своєму короткому огляді, доцільніше подати тут відомості з життя і діяльності Київської Академії за певною системою тем з освітленням їх у цілості за увесь визначений період.

Як уже згадувалося, 1689 р. Київська колегія відкрила клас богословія. Першим професором чотирирічного курсу богословія — в 1689—1693 pp. — був тодішній префект Іоасаф Кроковський, пізніше митрополит. Введення курсу богословія до програми колегії не відбилося на характері школи: вона і надалі залишалася загальноосвітньою, лише фактично переходила до типу вищої школи.

Однією з ознак вищих шкіл того часу було право надавати наукові звання — бакалавра, магістра, доктора; право мати власний суд над професорами і студентами, а не підлягати юрисдикції стороннього духовного чи світського суду; право студентів мати свої корпорації.

Отож, визначаючи себе фактично вищою школою від 1689 р., колегія-академія вже того самого року наділила званням «лавроносного поета» свого професора Степана Яворського: «И коронованъ бысть, — говориться про нього в однім стародавнім рукописі, — по чину академическому вєнцємь неувядаемыя славы». А 1696р. дістав звання «бакалавра вільних наук і філософії» Григорій Вишневський.

З часу фактичного перетворення колегії у вищу школу студенти вважали дальшу підлеглість київському магістратові у випадках карних вчинків поза стінами Академії за зневагу для себе. До того митрополит та ігумени київських монастирів з кінця XVII ст. постійно проводили судові процеси з київським магістратом і київськими міщанами за землі, млини та перевози. Все те було ґрунтом, на якому зростали бешкети київських студентів і навіть криваві сутички з київськими міщанами. Вперше стався такий бешкет у червні 1690 р. Про цей бешкет записано в книзі магістрату так: «Студенты многое воровство въ нижнемъ городі кієвє делали и мЬщанъ въ ночи и въ день имая на улицахъ и изъ дворовъ беручи, забивали смертью и платье съ нихъ снимали, а иныхъ мЬщанъ, поймавъ и приволокъ въ бурсу или въ школы, бил и розками, плетьми и киями и въ железо заковывали».

Зрозуміла річ, що київський магістрат не міг залишити без кари винних у тім бешкеті, але нерідко траплялося, що московські вояки, козаки та київські міщани самосудом розправлялися з вихованцями Академії. Отож адміністрація Академії клопоталася про вилучення Академії з під судової та адміністраційної підлеглості міській владі.

В 1694р. Академія дістала дві царські грамоти, — одна з них підтверджувала право викладати богословіє та дозволяла приймати до школи дітей «всякихъ чиновъ и изъ иныхъ странъ приходящихъ», а друга — наказувала російським і київським полкам, козакам, київському війтові і міщанам жодних образ і утисків не чинити ректорові, учителям і учням, начальству колегії ставилося в обов'язок — «не покойныхъ и вражды творящихъ учениковъ унимать и смирять». Хоч у грамоті зовсім не було згадки про те, що колегія вилучається з під судової підлеглості міській владі, проте академічна корпорація пояснювала царську грамоту саме в такому розумінні.

Може бути, що таке пояснення грамоти і дало студентам того ж таки 1694 р. привід учинити бешкет, під час якого забили вони одного міщанина, кравецького майстра Григорія Ополоника: «смертною саблею порубили, и отъ тыхъ рань тоть человєкъ умеръ».

Ще більший бешкет учинили студенти в січні 1700 р. Почалося з того, що 29 січня 1700 р. увечері студенти зустріли на Подолі жида Беню Абрамова, що приїхав з Хвастова, і почали його бити. Жид побіг у двір ратуші, і там відбили його служники магістрату та затримали кількох студентів. Бурмістер відпустив студентів, але студенти, щоб допекти магістратові, зайшли в ратушевий шинок і там побили міщанина Стецька Карпенка. На другий і третій день студенти шукали Беню Абрамова. 31 січня студенти піймали його і почали бити. Коли воєвода дізнався про те, вислав до Академії капітана Тітова з стрільцями, щоб забрати тих студентів у «приказну избу», але ректор і префект «тЬмь посыльникамъ не сказались». Студенти задзвонили на ґвалт, зійшлися цілою юрбою та пустилися з киями, пістолями, шаблями і іншою зброєю відбивати шістьох товаришів, яких схопили стрільці. На Подолі студенти вчинили справжній погром. Київський воєвода надіслав до Москви скаргу міщан, і незабаром магістрат одержав грамоту, що надавала йому право арештовувати буйних студентів та судити їх по «великороссійскому праву». Вся академічна корпорація і вища духовна влада були засмучені тим. Митрополит Варлаам Ясинський надіслав цареві прохання та за клопотанням І. Мазепи і посередництвом Степана Яворського, тодішнього «містоблюстителя патріаршаго престола», досягнув того, що Петро І грамотою з дня 26 вересня 1701 р. уділив ректорові та префектові право творити суд над студентами, але з тим, що, коли б вони не учинили студентам «управи», то покривджені можуть жалітися на ректора і префекта митрополитові, а коли б і той не захотів дати належної сатисфакції, то тоді винні студенти підлягають суду київського воєводи, «однакъ безъ порушенія правь коллегіи».

Хоч потім не раз бували сутички студентів з київськими міщанами, але такого погрому, що його вчинили вони 1700 p., студенти вже не повторювали.

Тут мимоволі виникає питання, яким чином могло повстати серед учнів Київської колегії, що вербувалися переважно з осіб неупривілейованих станів — духовенства, козацтва, міщанства і навіть посполитства, зарозуміле і неприхильне ставлення до київського міщанства? На те питання дає відповідь О. Левицький, авторитетний дослідник українського життя XVII—XVIII ст. На його думку, тут завинила сама колегія: «В протилежність до інших братських шкіл — львівської, виленської, луцької — з київською колегією вчинилася дивна метаморфоза: продовжуючи до кінця XVII ст. носити ім'я «братських шкіл», колегія в дійсності давно перестала бути братською (ориг.) школою, бо й саме київське братство ледве чи не з часу ще Петра Могили фактично припинило своє існування... Факт безсумнівний, що в другій половині XVII ст. в Києві уже не було братства, а в заснованій ним школі скоро заглухли і його кращі заповіти та традиції».

Щодо студентських корпорацій — уже раніше згадувалося, що 1620 р. єрусалимський патріарх Теофан заснував у Київській братській школі юнацьке братство. За відомостями М. Петрова, студентську конгрегацію в Києво-Могилянській колегії заснував сам П. Могила. Очевидно, згодом та конгрегація перестала існувати, бо в кінці XVII ст. тодішній ректор Іоасаф Кроковський відновив конгрегацію, поділивши її на дві: одна була — більша конгрегація (maior congrega- tio) в ім'я Благовіщення Пресвятої Богородиці, а друга — менша (minor congregatio) в ім'я Зачаття Пресвятої Богородиці, але обидві з однаковими за змістом формами «обітниць» для членів (sodales) конгрегацій та з особливими заповідями для содалісів. У меншу конгрегацію могли вступати учні нижчих класів Академії, а в більшу — студенти філософії та богословія. Обов'язки содаліса полягали в тому, «да знаетъ совершенно члены вьры православной, установленіе христіанское, образь почитанія Богоматере и совершеніе житія христіанскаго». Членам меншої конгрегації викладався катехизис під назвою «Вопросы и ответы з разных писм служачіе вьре православной», а для членів більшої конгрегації відбувалися окремі лекції — тлумачення тої чи іншої книги Святого Письма. Члени конгрегацій мали свою церкву, спочатку в горішнім поверсі трапезної Братського монастиря, а від 1740 р. — власну академічну в ім'я Благовіщення. У своїй церкві содаліси навчалися віри і благочестія; там же вони вправляли свою пильність до православної церкви. Конгрегації щорічно переводили вибір (селекцію) префекта записками, що вкладалися кожним содалісом у спеціальну скриньку, а в храмове свято вислід виборів оголошувався (промульгація) в конгрегаційній залі. До префекта додавалося по два асистенти та по одному або по два секретарі — нотаріус і віце-нотаріус. Кожна конгрегація мала свій album, куди вписувалися усі грошові поступлення як від членів конгрегації, такі від сторонніх жертводавців. З рукопису статуту одного шкільного братства з 1736 р. дізнаємося, що член братства як лицар св. Діви мав виконувати цілу низку обов'язків, а саме: обороняти і прославляти честь Богородиці навіть до смерті, день у день перевіряти своє сумління, очищувати його через сповідь, віддавати себе смиренню на волю Божу тощо. Як зауважує В. Перетц, українське студентство, чуже крайностей католицького самобичування, засвоїло з культу Богородиці, навіяного, безперечно, з Заходу, самі загальні гуманні ідеї. У 1784 р. митрополит Самуїл Миславський скасував конгрегації.

Використана література:

Сірополко Степан. Історія освіти в Україні. — Київ: Наук, думка, 2001. - 912 с.





Реферат на тему: Києво-Могилянська академія (колегія) у другій половині XVII - XVIІI ст. (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.