Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Іван Мазепа (варіант 2) (реферат)

У 1654 році, вибившися з-під польської неволі, гетьман Богдан Хмельницький вступив у союз із Москвою на правах рівної держави. Се не була навіть автономія, се була чиста федерація. Так думав Хмельницький — та не так думала Москва. Вона зразу ж почала дивитись на Україну як на свою провінцію і всю свою діяльність, весь свій розум уживала тільки на те, як би убити в українськім народі дух самостійності і зробити українців такими ж рабами, якими вічно були москалі.

І Хмельницький скоро, зараз же побачив, що союз демократичної України з самодержавною Росією добра не дасть. А коли Москва першим же ділом ввела в Київ сильний свій гарнізон і поставила .там свого воїводу, побачила біду й старшина козацька — і от з того часу нема вже союзу України й Москви, з того часу—тільки боротьба: Москва хоче наложити руку на всі права і свободи українського народу, а народ в лиці кращих своїх людей бореться протів того. І ся боротьба червоною ниткою проходить через всю дальшу історію України. Проти московських кайданів повстають і Виговський, і Юрій Хмельницький, і Тетеря, і Брюховецький, і Дорошенко; свідома інтелігенція козацька чує всю гіркість будучої неволі свого народу і бореться за свободу. Але ворог показався сильнішим, ніж Польща — і шаг за шагом, рік за роком Україна тратить свої права, Москва забирає все в свої руки і обертає вільну, незалежну Україну в свою область.

Послідні сплески сієї боротьби за долю свого народу бачимо три гетьмані Мазепі, але Москва жорстоко роздавила сю послідню спробу — і від того часу нема України. Загибло й саме ім'я її, викреслилася вона з історії вселюдської. Поділила Москва Україну на «губернії», убила не тільки дух свободи, але й душу саму, вирвала язика — і став наш народ безграмотнішим серед безграмотних, темніший серед темних, рабом рабів.

Але прийшли інші часи, розбилася віковічна московська тюрма, висипали на вільне повітря всі віками томлені невольники, а серед них і Україна. То ж настав час спомянути всіх наших борців за долю народню, а в їх числі і гетьмана Мазепу. Може, й не весь він чистий, як Христос, може, й не один гріх є на його душі, але все ж його ім'я серед борців, а не серед тих, хто «за шмат гнилої ковбаси» продавав і рідний край, і народ, і його будучність, і свободу, а гетьмана Мазепу узивав зрадником і анахтему йому в церкві возглашав.

25 червня 1687 року, тобто через ЗО літ по смерті Хмельницького, у Глухові був вибраний гетьманом військовий осаул Іван Мазепа. По звичаю, гари виборі і новий гетьман, і московське правительство підписували мовби договори такі — що кожна сторона зобов'язується робити і чого робити не сміє. Був такий договір підписаний і Мазепою, а зі сторони московського правительства воєводою князем Василем Голіциним (тоді на Москві царя не було, а були тільки царенята: Іван і Петро; правила державою старша їх сестра Софія, а що Софією правив князь Василь Голіцин, то властиво царем московським був він). От головнійші з тих пунктів — усіх їх 22.

Пункт 1. «Щоб український народ мав усі свої права і свободи, про які договорено було ще при Богдані Хмельницькім». На се московське правительство дало згоду, бо що ж? В такій ширині усе можна признати на папері, але в життю можна з того нічого не дати—так московське правительство і робило: на бомазі признавало всі права, а в дійсності не давало ніяких (так воно робить і в сю хвилю—середина 1917 року).

Пункт 2. При Хмельницькім царський воєвода сидів в Київі, але згодом царі, «чтобь впредь в Малороссійськихь городахь замышанія й измьны ни оть кого никакія не было», поставили своє військо і воєвод і в Переяславі, і в Ніжині, і в Чернігові, і в Острі. Так от пункт 2-й просив, щоб хоч нехай тільки не давали їх більше, у другі міста. А що до сих воєвод, то пункт 2-й просив, щоб вони прав українського народу не нищили і в суди не мішалися. На се теж була згода правительства, бо все одно фактично воно і не думало переставати мішатися в усе.

Пункт 6. «Щоб гетьман був обраний вільними голосами». Се був один з головніших пунктів автономії України: право вибрати собі президента своєї республіки на тлі вибирання всіх нижчих правителів — се ж уже велика річ. І досі гетьмани наші обиралися вільними голосами на підставі загального рівного козацького голосування. Але тепер московське правительство положило лапку і заявило, що вибирати гетьмана можна буде тільки після «челобитья», тобто після того, як московське правительство розрішить: «А безь» челобитья й безь Указу Великихь Государей гетмана не обирать»... От тобі й свобода виборів.

Пункт 7. Се теж був важний пункт в автономнім укладі України і про нього дуже дбав ще Хмельницький. — <Щоб гетьманові вільно було писати до чужих монархів і від них листи відбирати». Право зносин з чужими державами — се ж велике право і цілком іреальне, але Москва, милостиво згоджуючися на пункти, які мало мали під собою реального грунту, на все важне накладала руку. Наложила і на сей пункт, заявивши: «ни сь которыми государи такихь. ссылокь чинить не велено для того, что оть того чиняться вь Малороссійскихь городьхь многіє ссоы». Замісць того повелівалося всі листи й документи від сторонніх держав посилати не розпечатуючи в Москву. От тобі й автономія.

У сім же пункті заборонялося українцям вести торговлю з Кримом: «остерегать того накрЪпко, чтоб изъ малороссійскихъ городовъ, въ Крымъ съ торгами и со всякою живностью не Ъздили и лошадей въ Крымь не продавали». Се вже лапка й на економічну сторону життя України.

Пункт 8. Щоб військо московське не ставало у козаків постоєм, «й мужиками й измінниками ихь не називали». Се знов такий загальник, на який московське правительство цілком могло погодитися.

У сім же пункті говорилося й от про що. Україна була краєм свободи й рівності, і тому багато москалів, не зносячи царського тюремного режиму, переселялося жити в Україну. Але Москва історично все мала претензії бути краєм благоденствія для всіх, а хто не хотів благоденствувати, того били кнутом і сажали в тюрму. Так московське правительство робило і з отими своїми переселенцями: розшукувало їх через своїх шпіонів на Україні і хоч чоловік нічого нікому злого не подіяв, тягло його в Москву, а там уже коротка розправа: «да не імел лі глова какова умисла на Єво Царская Велічества, да не чініл лі с кєм угавору» і т. д... А що єдиним способом діяти правди, був кнут та муки, то били й терзали чоловіка не знати за що й про що. Так от пункт 8 просив, щоб «русскихь людей, которые на Украйну зашли давно, изь Украйнн не виводить». Але цар, як одвічний кат, очевидно на се згодитися не міг і повелівав нікого на Україну не приймати, а які єсть московські люди — видати їх Москві головою.

Пункт 9. В нім новий гетьман хотів забезпечити й своїх людей. Річ у тім, що Москва по якому-небудь доносу, а то й просто по капризу воєводи забирала наших людей до себе (так само, як і досі робили губернатори) і там мучила, держала в тюрмах. Часом такий нещасливець вирвався й тшав додому, але гірка його була година, коли він по раз другий попадався в московські руки. Так от пункт 9-й просив, щоб хоч тих, що вернуться на Україну «не учиня никакого воровства» — щоб хоч тих не забирала Москва назад та не мучила. І царське правительство великодушно на се згодилося.

А от пункти, які вставляло саме правительство московське. Таким є, наприклад, пункт 14. В нім говориться от про що.

Наші торгові люди їздили з торгом і до Москівщини, між іншим продавали тютюн і горілку. Але ж царі московські—то одвічні шинкарі, і цар заявив, що від того торгу українських купців «кабацькими сборамь чинитца поруха й недоборі». Так от цар вимагав, аби гетьман «подь жестокимі наказаньемь» заборонив українським купцям торгувати в Москівщині. Що ж гетьманові робити? Мусів згоджуватись.

Але найцікавіший то є пункт 19-й. Річ у тім, що для плати війську московські царі робили в Сєвську спеціальні «чехи» — мабуть, щось не краще отих наших теперішніх марок та бонів. Але на Україні народ тих «чехів» не хотів приймати, бо то ж було сміття. Так от цар і вимагав, аби гетьман звелів ті «чехи» приймати. «А естьли бь кто піротивень учинился — й тьмь чинить смертная казнь»... Московська розправа коротка: не захотів московського п'ятака прийнять — голову геть.

В сім же пункті повелівалося—і се власне і показує всю московську політику від давніх часів до послідніх днів — «народь Малороссійській всякими меры й способы сь Великороссійськимь соединять й вь неразорванное й крепкое согласіе приводить супружествомь й инымь. поведеніемь».

От де вона, та «кровна» єдність двох «братніх» народів — на кінці московської нагайки. Для обрусенія всі средства були добрі: навіть супіружество з акту взаїмної любови оберталося в средство русифікації.

А закінчення 19-го пункту дуже звучне. Повелівалося, щоб «никто бь голосові такихі не иапущал, что Малороссійскій край — Гетьманского Регименту, а отзывались бы везде единогласно — ИХЪ ЦАРСКАГО ПРЕСВЪТЛАГО ВЕЛИЧЕСТВА САМОДЕРЖАВНОЙ ДЕРЖАВЫ».

От він і єсть, весь дальший путь і шлях російської політики. «Не было, неть й быть не можеть» ніякого українського народу, ніякої української мови — так говорив міністр Валуев в XIX століттю. І сі слова — тільки логічне закінчення акту XVI століття, в якім повелівалося «никто бь голосовь такихь не испущаль», що Україна не то щоб там самостійна чи автономна, а що вона тільки «Гетьманського Регименту». Але натомісць всякий мусить всюда говорити, що Україна — не більше, як область «Ихъ Царскаго ПресвЪтлаго Величества Самодержавной Державы».

Отакі-то пункти мусив підписувати новий гетьман і старшина козацька. Очевидно, для кождого щирого українця було ясно, що Москва попросту ковтає Україну, послинить-послинить і ковтне трошки, а потім ще послинить—і ковтне. Але що робити, як узятись, щоб відбити свободу, того не знав ніхто. Політичні думки в усій своїй ясності зріють не скоро.

І от новий гетьман вступив в урядовання. 13-го жовтня прийшла йому вже офіціальна, «жалованная грамота», де виписувалися і потверджувалися попередні пункти, а, окрім того, й ще дещо додавалося.

«А кь окрестнымь Государемь, а именно кь Королевскому Величеству Польскому й Крымскому хану й кь инимь государями тебь, подданому нашему Хетману, й всей старшині ни о чем не писать й ссылокь сь ними никакихь не чинить. А если которихь государей или хана Крымскаго будуть кь вамь письма — й ть письма, принявь вамь, присылать кь Намь, Великими Государями, Нашему Царскому Величеству».

«А старшини генеральной й полковникові безь воли й указу Нашего Царскаго Величества теб'ь, подданомунашему сь урядникові не перемінять; єсть ли которая старшина й полковники піреді Нашимь Царскимі Величествомь обьявлятся вь какой винности, а к тебь, подданому нашему, вь непослушаніи — й о томь писать кь Намь, Великимі Государямі». Ну, а от як хто нападе на московську державу — тоді «Ми Великіе Государи, Наше Царокое Величество, изволяем-ь тебя, подданого нашего, Ивана Степановича, й всю старшину й войско запорожское держать вь Нашей Государской милости й оті непріятеля во всякой обороні». Помогати тобі будуть «Нашей Царскаго Величества рати сь боярами нашими й воеводы из-ь Великороссійскихь городовь», але, «когда по нестройному какому пути осенью или весною не вскоре те рати придуть», так ти вже справляйся як сам знаєш.

Столиця гетьманська мав бути в Батурині, але — «при тебе вь Батурине для охраненія й цьлости твоей бьгги полку Московскому Стрьлецкому»... Бач як беспокоїлося царське правительство за гетьмана українського... «А хльбные запасы на тоть полкь давать тебе изь своихь доходові»...

А від гетьмана вимагалося, щоби він хотів «службу свою й радіше показать» в усю широту. Йому велілося проти Кодака на сій стороні Дніпра зробити шанець; на р. Самарі, на р. Оірелі та в устях річок Берестової й Корчика «построить городн й населить их'ь Малороссійскими жителями». В усім «Наше Государское пожьленіе исполнять, по Нашему Царскаво Величества указу», и всьому українському народу, «видя кь себь Нашу Царскаго Величества милость—подь Нашею Царскаго Величества Самодержавною високою рукою бьіти во вьчномі поданств'ь й служити Нам, Великими Государямь», Нашему Царскому Величеству й Нашими Царскаго Величества Наследникомі й впредь будущимь Великимь Государемь Цаіремь и Великимь Княземь Російськимь вьрно».

Он як заклинали руські царі! Віковічна кабала. А за які радості, за яке щастя?

І розпочалося гетьманування під царською рукою. Насамперед треба було побудувати ті кріпості, що згадувалися в грамоті. З них найважнішою була на Самарі, але вона мусила стати на запорожських землях і гетьман знав, що запорожці будуть протестувати. Та мусив чинити царську волю, а запорожцям казав, що кріпость будується тільки на час, бо буде похід на Кірим, так щоб було де провіянт зложити. Але кріпость була вже побудована, і сів у ній московський воєвода, а війни все не було. Запорожці кричали:

— То нас просто дурять! Кажуть, буцім кріпость тільки для війни, а на війну не йдуть. І виходить, що то тільки зроблено нам на досаду.

Були голоси, що лучче тепер же розірвати а Москвою, а самим свобідно вести торговлю з ким хочеться.

Але Москва таки думала воювати з Кримом. Царицин любимець князь Василь уже ходив раз сромотно у такий похід, але, загубивши мало не всю армію, мусив ні з чим вернутися назад. Тепер хотів знов виступити— і 19 вересня 1688 року Москва об'явила похід. Очевидно, в нім і наші люди мали брати участь. Але і другий похід був такий само неудачний, як і перший: Голіцин вернув ні з чим, тільки даремне полягли наші козацькі голови.

Тим часом на Москві сталися великі переміни: малий Петро виріс, скинув з трона свою сестру і сам сів на царство. Софію заточив у монастир, Голіцина послав у Сибір, боярам порубав голови—словом, управивсь чисто. Вороги гетьмана думали, що от тепер новий цар і Мазепу скине, але так не сталося і гетьман зостався на своїм уряді.

А на Україні не було спокійно. Чулося в народі, що якось не так все йде, не по правді — а куди кинутися, що зробити — від людей було сокрито. Поки гетьман був у Москві — по краю уже пішли чутки ходити, що і гетьмана, і старшину Москва заарештувала, і що на Україні мають бути якісь відміни. А запорожці так пірямо післали до польського короля післанців, пишучи: Ми вже у вічній неволі у царя та його бояр. І військо Запорожське, і народ козацький весь з немалим болем і жалем сердечним на се нарікають, що самі собі руки й ноги сплутали, і доведеться вже нам під ярмом московським довічно стогнати. Москва водить нас за ніс: Задніпрянщину забрала, нарід одвічний козацький звідти та й з Іінших городів наших козацьких виперла і хоче не тільки ім'я козацьке згубити, але й Запорожжя викоренити і щоб ми, Вільне Військо запоріжське і весь народ козацький, були їм вічними рабами». Хоч з післанництва й нічого не вийшло, але се показує, яким хистким був союз Укаїни з Москвою і що жадоба свободи ще не вмерла в українськім народі.

А різні-прерізні доноси на гетьмана тим часом сипалися й сипалися. Скільки було в них усіх правди — ми поки що не знаємо, але чимось у повітрі віяло. Так ще в 1689 році проявився в Варшаві якийсь чеірнець, котрий передавав королю листи буцімто від самого Мазепи, де гетьман писав, ніби хоче з усією Україною вернути назад в польське підданство. Се все показалося вигадкою—і листи, й печаті були підроблені. В 1690 році знов у Києві появилося «подметное письмо», в котрім писалося, що Мазепа хоче віддати Україну Польщі. Такий само донос подав якийсь Михайло Чалієнко. Потім ще якась черниця — але вже з одного того, що тих доносів було так багато — з одного того в них нічого не виходило: слідство кождий раз доводило, що то неправда. Та московське правительство хоч і показувало, ніби вірить гетьману, а саме не дуже вірило: іще в початку 1691 року думний московський дяк Українцев секретно доручав генеральному писарю Кочубею поглядати за Мазепою. Але поглядати було нічого, бо хоч і збиралося там щось у серці у гетьмана, та поки що не було ясним — і він вірно служив Москві. На Січі навіть говорили, що Мазепа продався Москві і хоче усю Січу розруйнувати, а козаків порубати...

Взагалі на Запоріжжі ніколи не бувало спокійно. Від московського благоденствія багато тікало туди народу, і сі люди приносили з собою відомості, що робить Москва на Україні. Запоріжжя завжди було чутке на національну кривду, і тепер голосно говорило, що пора вже москалів побити добре та в Кортомлин повкидати. Тому, коли появилася охоча людина — багато народу пішло за нею.

Такою людиною стчв військовий канцелярист Петро Іваненко, або коротше Петрик, як його називали. Він появився на Запорожжі у 1692 році і підіймав запорожців проти Москви. Потім подався до татар і опинився в Кизикирмені (се тепер Борислав у Херсонщині). Звідти знов писав до запорожців.

«Часто багатьом з вас я говорив, у якім горі живе наша Україна і до якого приходить вона упадку. Але що ніхто не хоті'в узятися за діло, то я сам став за весь український народ, для чого й пішов до держави Кримської. Колись-то предки наші жили з татарами в союзі, ї тоді ніхто з нас не сміявся».

І от тепер кликав Петрик запорожців піднятися і йти на Москву.

«Хто хоче йти з нами для відобрання дорогої отчизни нашої з-під московської власті, той нехай готовиться до походу».

Сі заклики робили шум не тільки в Запорожжі, а й по всій Україні, і люди почали збігатися на Січ.

«Доконче треба городове свавільство припинити,— писав Мазепі один з його вістників,— бо вже не тільки полем, але й річкою почали бігти: по п'ять, по шість душ на липі пливуть».

Але в самій Січі не було однодушності: одні хотіли йти за Петриком, другі ради московських червінців (Москва щороку присилала гроші на Запорожжя) хотіли бути й далі вірнопідданими.

Мазепа прислав кошовому лист, в якім радив і надалі бути вірним царям. Кошовий відповідав, що запорожці на Москву не підуть, але нагадував, що коли Хмельницький робив договір із Москвою, то умовлено було, щоб нарід український зостався свобідним.

«А тепер бачимо, що бідним людям великі кривди робляться. Ваша Вельможність, правду пишете, що за ляхів погано жилося, але ж Богдан Хмельницький вибив нас із неволі. Тоді ми думали, що вже навіки-віков нарід наш не буде в неволі — а тепер бачимо, що бідним людям ще гірше, ніж було при ляхах».

І послу Мазепи, Горбаченку кошовий Гусак те ж саме говорив: що запорожці на Москву не підуть, але нехай же Москва буде обачніша.

А Петрик тим часом уже підписав договір із Кримом. По сьому договору княжество Київське і Чернігівське з Військом Запорожським разом складають самостійну державу, причім полки слободські будуть переведені на Чигиринський бік. До запорожців же Петрик прислав велику грамоту, в якій писав, що Україна стогне від сусідніх царів та королів.

«І не диво, що так робить польський король: тільки з Божою поміччу за Богдана Хмельницького вибилися ми s неволі, але так багато польському королю шкоди наробили, що він і досі не стямиться. Не дивно, що й Кримський хан з нами ворогує: ми з давніх-давен робили вред Кримській державі та й тепер завжди робимо. Але дивом дивують поступки московських царів. Не мечем же вони нас здобули, а предки наші добровільно з ними з'єдналися ради віри християнської. Переселивши з правого боку Дніпра на лівий наших людей — москалі обсадилися нашими людьми від усякого ворога, бо звідки б не прийшов неприятель— все буде наші села перше палити, наших людей у неволю забирати, а Москва буде за нами в безпечності, як за кам'яною стіною. Але Москві й того мало — і вона хоче всіх нас обернути у своїх рабів та холопів. Гетьманів наших Многогрішного й Самойловича, що за нас стояли, забрала в неволю, а теперішньому гетьману Москва дозволяє роздавати старшині маєтності, а старшина позаписувала наших людей своїм дітям у вічну неволю, і тільки що у плуг не впрягає. Се Москва дозволяє нашій старшині таке робити для того, щоб наші люди оплошіли та омужичилися, а москалі тим часом заволодіють Дніпром, Самарою та набудують там своїх городів.

Отже подумайте, розумні голови, чи краще нам бути в неволі чи на волі? Чужим слугою чи самому собі паном? У москаля або ляха мужиком — а чи вільним козаком? Коли славної пам'яті Богдан Хмельницький з Військом Запорожським вибився з-під лядського підданства — хіба погано тоді було жити на Україні? Чи не було тоді у козаків золота, серебра й сукон дорогих, коней табунами і скота чередами? Усього було багато. А як стали ми московського царя холопи, то загибла в кінець чигиринська сторона, а у тих наших братів, що перегнала Москва на лівий бік Дніпра, і їсти не було чого. Багато наших людей сидять у неволі по московських городах. А ще нехай вам, панове, буде й те відоме, що сам гетьман з поради aqx полковників прислав до мене секретно чоловіка і велів передати, що як тільки ми наблизимося до Самари, то всі вони від Москви відстануть, зійдуться з нами і будемо разом бити москаля».

І Петрик пішов з ордою до Запоріжжя. В Кам'янім Затопі (се була кріпость недалеко від Січі) запорожці стріли Петрика і вели з ним довгі переговори. Петрик казав одно: «Як тепер ми не виб'ємося з-під московського ярма, то не виб'ємося вже з під нього ніколи».

Але ж Січ Запорожська й тепер не рішилася вся піти за Петриком, і дозволено було йти тільки охочим. Таких набралося тисячі зо три. І вони виголосили Петрика гетьманом. Новий гетьман випустив універсал до всього народу українського, де писав що хоче вибавити народ з-під тиранства московського, і закликав готовитися, «в сю військову путь проти ворога свого москаля, аби з божою поміччю скинути невільниче ярмо з ваших козацьких хребтів. Знайте, що ся війна проти москаля роспочалася не з чого іншого, як ради вашої свободи й загального добра. Самі знаєте, що з нами роблять москалі — станьте ж дружно за свою свободу! Коли тепер поможе Господь Бог вибитися з-під ярма московського — заведете тоді самі у себе такий порядок, який самі захочете. І будете мати ту свободу, яку мали предки ваші піри Богдані Хмельницькім. А коли тепер ви не встанете за свою свободу то знайте, що згубите її навіки і вічно зостанетеся московськими рабами і ніхто вже потім за вас не заступиться».

Що ж робить Мазепа? А висилає проти Петрика п'ять •полків, а сам з другими п'ятьма іде услід, пославши до Москви просьбу, щоб теж поспішали із своїми військами. Вислані вперед полковники повідомляли, що деякі міста переходять на сторону Петрикову: от перейшла Царичанка, от перейшов Китай-городок (се тепер містечка Кобелякського повіту при р. Орелі); кишенські й сокільські жителі по правім березі теж готові перейти, і всюди по людях іде гомін, навіть серед війська самого гетьмана чуються крики: «будемо москаля бити!»

Москва сильно перетривожилася. Бо приїхав туди стрілець з України і розповідав, що весь край схвилювався і всі явно говорять:

«Нехай тільки прийде Петрик з Військом Запорожським — то ми всі пристанемо до нього».

Але—скінчилося то все несподівано. Татари ніколи не були добрими союзниками і тепер вони нараз кинули все діло. І Петірик зостався сам. Він пішов назад з ордою і жив у Перекопі. Туди прибували до нього люди, і він усім казав:

«Я що надумав, те зроблю. Вижену москаля й усіх вас освобожу з московської неволі».

І дійсно, коли кримці вибрали собі нового хана, Петрик уговорив його таки йти на Москву, а до запорожців знов вислав грамоту. В ній говорив, що минулого літа не міг довести діла до кінця, бо татари його покинули, але новий хан тепер твердо постановив допомогти українцям вибратися з-під московського підданства.

«Не ласьтеся, браття, на ті гроші, що вам шлють московські царі: се вони роблять так тому, що бачуть вовка у лісі. Але нехай тільки Москва помириться з Кримом — зараз же видасть частину України орді, а другу забере собі у вічну неволю. Не прив'язуйтеся до тої Москви, як риба-судак до волока, що її ще тягнуть, а вона вже до ниток прилипла. Отак і ви добровільно прийшли до Москви, а вона з вами те ж зробила, що учинила й з тими, яких перед Вами у неволю забрала».

Але Запоріжжя знов не пішло все за Петриком, а тільки охочі. Петрик з ордою підійшов аж до Полтави, та знов повторилася торічна історія, татари його кинули й пішли геть. Так не вдіяв нічого Петрик і на сей раз.

Ще раз бачимо його в 1695 році, коли він ішов разом з ордою і знов писав універсали до народу, але не судилося Петрикові нічого зробити. Татари знов його кинули—і Петрик зостався сам. Мазепа пообіцяв дати тому тисячу рублів, хто уб'є Петрика. Знайшовся охочий, якийсь Вечірченко: він догнав Петрика й проколов його списом, але нагородою не поживився, бо й самого його вбили.

Ми умисне зупинилися довше на Петрику, щоби показати, що нарід український не забув ще своєї свободи, що знаходилися люди, які уміли говорити слова про Україну, про весь нарід український, про волю й незалежність. Значить, були ще ті слова в устах народних. А хто ж знав їх тепер, перед революцією? Який не тільки канцелярист, а хто хочете, від посліднього мужика до найвищої людини на Україні—хто кричав так, як Петрик:

«Як тепер не виб'ємося з-під Московського ярма, то не виб'ємося вже з-під нього ніколи! Станьте дружно за свою свободу! Коли тепер поможе Господь Бог вибитися з-під ярма московського—заведете тоді у себе самі такий порядок, який самі хочете, і будете мати ту свободу, яку мали предки ваші при Богдані Хмельницькім. А коли тепер ви не виступите за свою свободу — то знайте, що згубите її навіки і вічно зостанетеся московськими рабами».

Ні, таких уже слів не знав ніхто. Прийшла світова війна, прийшов єдиний час, коли можна було щось видобути для свого народу, інші й добували — а ми... мовчали. Покірно, як бики, ішли «русскими полками», ішли куди погонять, ішли навіть на рідного брата, в Галичину. Ішли нищити свою ж українську культуру, і ніхто тоді не крикнув Петриковими словами: «Гей, українці, начувайтеся! Прийшов такий час, який не повториться ніколи! Коли тепер не здобудемо волі своєму народу — вічно зостанемося московськими рабами...»

Ні, ніхто таких слів не говорив, забув народ сі слова... І котила над українськими головами всемирна війна грізні свої хвилі, і ніс наш народ жертву криваву — але не для себе, не для своїх дітей, а для чужих дітей.

А тоді бач ще такі слова говорили. Канцелярист говорив і голову свою ніс не за чужу ідею і не на чуже торжество, а за долю рідного народу. Що не піднявся за ним увесь нарід? А за ким із соціалістів він зразу піднімався? Чи не убивав він так само кождого соціаліста, як Вечірченко убив Петрика? Завше люди убивали самих Пророків, починаючи від Христа і по днесь-день, бо тільки кров пророка, а не слово, возвишає маси і веде їх за тінями пророків. Петрик не пророк, але ідея його пророча—ідея свободи рідного краю. І поліг Петрик, але «слава не вмре не поляже» — і настав час, коли видобудемо ми із старих архівів всі імена борців наших за волю народу, а серед них і Петрикові місце.

А що ж робилося ще по Україні? Воювала вона. Безперестанно воювала по приказу царському. От наші люди добувають Очаків під командою генерального осавула Ломиковського. Держить наше військо безперестанну сторожу при тій нововибудованій кріпості на Самарі. Під проводом Гамалії б'ється проти татар під Доматовим. Знов ідуть козаки під Очаків і на Буджаки за Дніпро іде Лизогуб Яків з 20 тисячами. І під Перекоп, куди з такою бідою ледве дістався колись князь Голіцин. І зимували наші полки в боєвім строю. І ретраншементи робили коло р. Синюхи. І на берегах Азовського моря билися—словом, де тільки й не лягало нашого трупу козацького.

А потім затіяв цар Петро Пзова добувати. Велів самому Мазепі з усіма козаками йти. Козачество пішло. Чернігівський полковник Яків Лизогуб пішов на байдаках Дніпром, а гетьман з усім військом степом. Козаки в сей похід взяли 14 міст, а цар Петро нічого: як пишеться в літописі: «Государь Царь Петрь Алексіевичь сь войскомь ходилі подь Азові, но не взяль, токмо каланчу».

Тоді цар на слідуючий рік узяв уже й українські полки з собою під Азов і се йому вийшло на добре. «17 числа іюня козаки ворвались вь самый городь й овладели однимь городскимь больверкомь сь четырьмя вь нем большими пушками, вь которомь укрепившись й прибавивь кь тому й пушекь своихь, произвели внутрь города сильну пальбу, продолжавшуюся безпрерывно целые сутки». Турки не видержали й піддалися. Цар на радощах поїхав празникувати, а діло все поручив Мазепі, Мазепа розбив сильну армію Ісляма-паші і два роки ще держав турків на своїх плечах, аж поки вони не замирили за царем на 30 літ.

А не встигли козаки вернутися з походу, як прийшов царський приказ—готовитись до війни зі Швецією... Сього було занадто. «От уже 11 літ, писав Мазепа царю,— вершиться війна з Кримом і всі війська московські йдуть через нашу землю. Люди терплять, бо їм топчуть трави й хліб, витинають і випалюють байраки. Гінці безперестанно їздять не тільки з царськими грамотами, але й з воєводськими листами, гребують від жителів собі корму й пиття, а ні—то б'ють і безчестять навіть старшину козацьку. Хоч і є царський указ аби без царських грамот гетьманських проїзжих аркушів нікому нічого не брати, але на то ніхто не дивиться й знати того не хоче».

А в другім місці він пише:

«За 12 літ з початку свого гетьманства я зробив 11 літніх і 10 зимових походів—то ж не тяжко всякому розсудити які трудності, убитки й розір від тих безперестанних походів терпить Україна».

А царю Петру все мало — він об'являє похід на Швецію. На Україні голод, люди їдять хліб з половою і лободою. Москва давить, притісняє—а тут іди, воюй. Задля якої причини, задля чиєї користі — невідомо. Для відбудовання Великої Росії.

І от чи не тут уперше зародилася у Мазепи думка, що куди ж се ми, направду, гатимо свої сили, куди тратимо народне багатство, кому добуваємо світлу будучність? За яким же гаслидом замість Великої України ми маємо будувати Велику Росію? Чия ж се дика фантазія така — кров і достояніє своє все віддавати для чужого добра, зоставляючи дітям своїм тільки руїну і рабство.

Та чи не гріх же то проти свого народу, проти рідного краю, проти Божої правди нарешті?

Але хоч, може, й роїлися ті думки не тільки в Мазепиній голові, а й у багатьох інших, та всі сиділи тихо, мовчали: для зросту ідеї треба більше часу, ніж для зросту дерева.

І тільки одно Запоріжжя ніколи не мовчало. Кошовим там тепер був Кость Гордієнко, а він москаля любив дуже. Саме по приказу Москви будувалася кріпость коло Січі і се було як болячка запорожцям: вони грозили, що коли-небудь візмуть та й поб'ють к чортовій матері всіх тих майстрів. Гетьман писав для них, просив, щоб дозволили камінь ламати на кріпость, але запорожці відписували у відповідь, адресуючи прямо на царя: «Об'являємо вашому царському величеству всі ми одноголосно, що зовсім не хочемо тої кріпості коло нас на Дніпрі мати і каміння на будівлю брати не дозволимо. Ще й кріпості нема, а ми вже терпимо поруху в свободах наших, чого досі ніколи не бувало за попередніх царів. Проти бусурман по вашому царському указу йти ми завжди готові, але кріпості будувати не позволяємо».

А самі тим часом посилали гінця до татар, предлагаючи їм з'єднатися проти москаля. Та хан не рішався на те сам і постановив знестися спочатку з султаном. Впрочім і на самім Запоріжжу не було однодушності. Одні кричали: «Лучче навіки піддамося трукам, ніж зостанемося в московській неволі», другі тягли за Москвою. Татари теж не відбирали надії на поміч і казали, що коли Москва не кине своєї охоти будувати кріпості на Дніпрі, то татари охотно підуть проти москалів.

Се все, очевидно, знав Мазепа і писав о тім цареві. «І не так,—писав,—страшні нам запорожці з татарами, як взагалі народ український: він весь свобідним духом дише. Ніхто не хоче бути під тою властю, під якою є, а полтавський полковник пише лист, що весь його полк, в разі чого, перейде до запорожців».

Нарід дійсно хвилювався на Україні і, чуючи, що запорожці хотять іти Москву бити, сунув масами на Січ. Взагалі москалі побачили, що з нашим народом не можна так, як там із своїми, що наш народ не раб. Відносини ставали все гірші й гірші. Хоч народ ніби й не повставав увесь, але незадоволення чулося, а найбільше тепер від тих невиносимих Петрових походів, податків і поборів. А вже найбільше затяжило козачеству те, що цар почав кидати українські полки всюди: гнав їх на Північ, і в Лівонію, і куди тільки схотів. Наші козаки знали досі тільки свою Україну та степи татарські, а тепер довелося сіяти труп козацький, де тільки погонить цар. Вернувшися, наприклад, з Лівонського походу, Мазепа писав цареві:

«Вернувшися із служби нашої монаршої з границь Лівонських, полковники, старшина і товариство почали на мене дуже нарікати насамперед за те, що понесли такі труди й господарство своє розорили під час такого дальнього походу, а далі за те, що за сіно немало їх товариства побито й потоплено, аброл й коні повідбирані, а управи, не дивлячись на всі спори, їм жадної не дано. Особливо ж вони скаржуться за те, що у Пскові забрали їх гармати польові. Взагалі всі говорять на мене, що я не стою за їхні права і вам, великому государю, не б'юся чолом, що такі діла роблються».

Москва прислала стольника Лутовіяова розглянутися по справі, і сьому стольнику гетьман говорив уже більше подрібно. Показалося, що козаки як були у Пскові, то їздили купувати фураж для коней, але платити могли тільки тими «чехами», якими їм самим платив московській уряд. А що тамошні люди тих «чехів» брати не хотіли аж ніяк, то коні козацькі пропадали з голоду, коли козаки попробували взяти сіна самі, то московське військо накинулося на них, душ 40 утопили та побили, у багатьох повідбирали коней і зброю. Козаки скаржилися боярину Шереметєву, але він нічого не зробив.

«Кажуть про мене,— говорив далі Мазепа,— що гетьман їздить у Москву та получає ордена, а про нас і про наші нужди й не дбає. Але як він і далі так буде робити, то ми підемо служити або польському або шведському королю».

Цар ніби й звелів зробити слідство, але Шереметєв так то все повернув, що вийшли в усім козаки винні:

гармат вони самі не захотіли брати, бо не було на чім везти: бійку зачинали самі й т. д. Так з того нічого й не вийшло.

Але від того часу не перестаємо бачити в листах Мазепи до царя описи настрою українців супроти Москви. «Від тяжких походів козаки й селяне дуже люті і кажуть між собою, що доведеться, мабуть, всім до кінця пропадати: скоро вигублять нас москалі частими та тяжкими походами». Писав і про те, що говорив ханський візир козацькому посланцеві: «Знаємо ми добре, що у вас на Вкраїні-робиться; знаємо, що козаки усі пошилися у злидні. Але нехай тільки будуть із нами по-прежньому в братстві — то за кілька літ стануть такими ж богатими, якими були при Богдані Хмельницькім. Жаль нам вас, як людей військових: пропадете ви скоро, коли будете держатися того народу московського».

І народ дійсно пропадав. Москва, одвічний край насильства і беззаконія, не могла інакше робити як робила, але від того нашим людям було не легше. Історичні документи тих часів—то якась безконечна хартія всякого свавільства, жорстокості і попрання всіх божих і людських прав. Тих випадків сотні, тисячі—і то тільки занотованих у акти. А скільки того пропало, перетерпілося і зосталося навіки невідомим? От їде підполковник Левашов мимо міста Кишенки і шле туди приказ, щоб люди виходили його стрічати хлібом-сіллю—тоді він не буде нікого займати. Кишеньці послухалися, вийшли назустріч з возами, наладованими хлібом, гусьми, курми і всякою їдою, дали ще й грошима 15 талярів. Левашов усе то взяв, але слова не здержав і ввів своїх москалів до міста. Ті п'янствували, безпутствували кілька день:

попалили у людей хати, повиривали усю городину — мов у ворожий лагер попали. Нарешті, пішли, й Левашов обіщав на відході, що вже тепер — то ніяк не буде нічого злого робити. Але тільки вийшов, прислав назад москалів, і вони забрали у людей усіх волів. Довелося кишеньцям їхати услід та викупляти за чисті гроші. А коли хтось-то сказав Левашову, що се ж не по закону, то підполковник кинувся зі списом і мало того чоловіка не проколов.

«Полно вамъ, блядины дети, хохлы свои вверхъ поднимать! Уже вы у насъ въ мЪшкЪ».

Другий начальник Скотін ішов українськими городами і його москалі били людей, а деяких, мов татари, забирали в полон. Та хіба можна перерахувати





Реферат на тему: Іван Мазепа (варіант 2) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.