Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Історія України (реферат)

1. СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

У СКЛАДІ ПОЛЬЩІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIV — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ.

Загальна характеристика періоду

Стан феодальної роздробленості Русі, характерний для попе­реднього періоду, не міг тривати вічно. Навіть в умовах економічної і політичної відокремленості князівств відбувався, хоч і поступовий, але неухильний розвиток феодального способу виробництва. В його основі лежали такі фактори, як подальший розвиток продуктивних сил, поглиблення суспільного розподілу праці, розширення еконо­мічних зв'язків між окремими регіонами і областями. Припинялося дроблення окремих земель, з'являлися умови для їх об'єднання.

На території Південно-Західної Русі діяли ті ж самі закономір­ності. Однак процес подолання феодальної роздробленості відбу­вався тут в дуже складних умовах. Безперервні війни, що спалаху­вали в цьому регіоні, ворожі навали спричиняли великі збитки господарству, ускладнювали хід політичного об'єднання. Поступо­во тут створювалися економічні і політичні умови об'єднання пів­денно-західних князівств.

Першим в цьому регіоні політику об'єднання феодально роз­дроблених князівств намагалися здійснити галицько-волинські князі. Захищаючи свої землі від домагань з боку феодальної Угор­щини, Польщі і Литви, вони наполегливо домогалися об'єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього було недосить, і у середині XIV ст. Галицьке-Волинське князівство було загарбане і поділене між Польщею, Литвою і Молдовою. Таким чином, процес консолідації та об'єднання, що розпочався, був припинений і не дістав подальшого розвитку.

Що стосується другої частини Південно-Західної Русі, до складу якої входили Поділля, Переяславщина, Київщина і де влада золотоординських ханів була більш сильною, то тут процес об'єд­нання взагалі був малоефективним.

Івсе ж, навіть у цих складних умовах, у Південно-Західній Русі відбувався процес формування таких важливих елементів майбут­ньої державності, як українська народність, конкретна територія її розселення. Основними місцями проживання українського насе­лення стали простори Київського, Переяславського, Волинського, Чернігово-Сіверського і Галицького князівств. Територіальним яд­ром було Середнє Подніпров'я, оскільки Київська земля і сам Київ продовжували відігравати важливу роль у політичному, економічно­му, культурному і релігійному житті цього регіону.

Однак подолання феодальної роздробленості в землях Півден­но-Західної Русі і формування української народності відбувалося у складних політичних умовах. Тяжке становище цих земель, позба­влених політичної єдності, зруйнованих Золотою Ордою, було ви­користано сусідніми державами — Польщею, Угорщиною, Молда­вським князівством. У зв'язку з цим історична доля українських територій була неоднакова.

Так, здобиччю Польського королівства у 1349 p. стала Галичи­на, а у 1377 p. — частина Західної Волині. Якщо на перших порах Галичина ще зберігала деяку автономію, то в 1434 p. вона була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з Львівською і Перемишльською землями перетворена у "Руське воєводство". У 1430 p. польські феодали загарбали Західне Поділля. Польська держава проводила на цих землях відверто колонізаторсь­ку політику, яка супроводжувалась насильницькою колонізацією. Українське населення зазнавало соціальних, національних, релігій­них утисків, повинно було коритись введенню чужого польського права.

Внаслідок Люблінської унії українські землі — і ті, що нале­жали перед тим до Литви (Київщина з Задніпрянщиною, Волинь і Поділля), і ті, що належали вже до Польщі (Галичина з Холмщиною), опинилися в одній державі.

Разом з тим Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Від цього часу українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта отримала право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне зак­ріпачення українського селянства, політичне і національно-релігій­не гноблення населення.

Колонізація українських земель, ополячення та окатоличення українського народу, наступ на його культуру були підкріплені Берестейською церковною унією. У 1596 р. в Бересті (Бресті) на уніатському соборі було підписано угоду про унію православної церкви України і польської католицької церкви на умовах залежно­сті від папи римського із збереженням в рамках Київської метропо­лії адміністративної та обрядової автономії.

Посилення соціально-економічного, політичного і національ­но-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. Її форми були різноманіт­ними: втеча від феодалів, підпал шляхетських маєтків, збройні повстання. Найбільш поширеною формою протесту стали масові втечі селян на східні і південно-східні землі. Вони засновували нові поселення — слободи, освоювали малозаселені землі і пустища. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми. Ос­новними районами їх стали Канів і Черкаси. На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка — січі, на базі яких утворюється Запорізька Січ, що стала головним вогнищем боротьби народних мас України за свою наці­ональну незалежність.

Починаючи з кінця XIV ст., масові козацько-селянські повс­тання в Україні виникають дуже часто, t хоча вони терпіли поразки, їх роль в історії українського народу була виключно великою. У ході цієї боротьби розхитувалася феодально-кріпосницька система, змі­цнювалося самовизначення українського народу.

Кінець XVI — перша половина XVII ст. стали часом пробуд­ження національної свідомості українського народу, його духовно­го піднесення. Утверджуються почуття рідної землі, вітчизни, неро­зривних зв'язків поколінь, історичного обов'язку зберегти духовні здобутки свого народу — культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування нації. В процесі активного розвитку української суспільної думки виникають концепції державно-полі­тичного устрою українських земель, народжується ідея української державності.

Суспільний лад

Інкорпорація і поділ українських земель литовськими і поль­ськими феодалами не підірвали основ пануючого тут феодального ладу. Існування на території України феодальної власності на зем­лю означало збереження класового розподілу суспільства на експ­луататорів та експлуатованих, хоча загарбання українських земель і накладало певний відбиток на економічне і правове становище населення.

Маючи величезний економічний потенціал, великі землевлас­ники оформилися у вищій феодальний стан, що отримав назву "магнати", і здобули для себе широкі політичні права та привілеї, які значно відрізняли магнатів від середніх та дрібних феодалів.

Перш за все магнати підлягали юрисдикції виключно великого князя литовського або польського короля. В руках магнатів зосе­реджувалися найвищі державні посади (воєвод, старост), які вони мали змогу навіть передавати у спадщину. Магнати мали своє військо і виводили його на війну під власними хоругвами, за що їм надавалося почесне звання "князів і панів хоругових".

Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовсь­кому було оформлено привілеями 1492 і 1506 pp., у відповідності з якими Рада великого князя ("пани-Рада"), до складу якої входили переважно литовські магнати, набрала силу самостійного, незалеж­ного від великокнязівської влади вищого державного органу. Від того часу великий князь видавав закони та розпорядження, підтри­мував зв'язки з іноземними державами, виносив вироки щодо найважливіших справ лише за згодою "пани-Рада". У відповідності з привілеями магнати отримали для себе також особисті права; їм надавався імунітет від суду місцевої адміністрації; на суд великого князя магнати викликалися за 4 тижні; скарги на магнатів повинні були подаватися лише великому князю або "пани-Рада".

Литовський статут 1588 p. особливо виділяв князів і панів радних, надавши їм право судити не тільки простих людей, а навіть залежних від них дрібних і середніх феодалів.

Після Люблінської унії продовжували поширюватися права і привілеї магнатів, у тому числі українського походження. Магнати українських земель набули право входити до складу вищого органу влади Речі Посполитої — сейму. Вони брали участь у виборах короля Речі Посполитої. Виключно магнати обиралися чи призначалися на вищі державні посади. З кола магнатів призначалися воєводи і старости.

Магнати-землевласники — найвищій прошарок пануючого класу — являли собою у Речі Посполитій сенаторський стан. Його складали найвищі духовні та світські сановники: архієпископи, єпископи, воєводи, каштеляни. Вони засідали у сенаті. Починаючи і XVII ст., з їх кола сенат регулярно призначав на кожні два роки 16 сенаторів-резидентів, з якими повинен був узгоджувати свої дії король Речі Посполитої.

Другою більш чисельною групою пануючого класу в українсь­ких землях була шляхта — середні і дрібні землевласники.

Становище української шляхти було неоднаковим і постійно змінювалося.

Приєднання наприкінці XVI ст. до польського королівства Га­личини сприяло широким пожалуванням українських земель польсь­ким шляхтичам. У той же час для зміцнення свого становища у Галичині польські королі підтверджували права українських феодалів на землю і наділяли їх новими маєтками. Але при цьому галицька шляхта знаходилась в менш привілейованому становищі, ніж польсь­кі шляхтичі. Так, галицькі шляхтичі разом з певною кількістю людей, залежно від розміру маєтка, повинні були безкоштовно брати участь у військових походах польського короля. Крім того, галицька шляхта сплачувала у польську скарбницю значні грошові і натуральні подат­ки, ремонтувала власними силами королівські замки. Нарешті, в Галичині ще не було шляхетського самоврядування, яким вже досить широко користувалася шляхта в Польщі.

Зрозуміло, що галицьку шляхту не задовольняло таке станови­ще і вона боролася за зрівняння в правах з польською шляхтою. Привілеями 1425, 1430, 1433 pp. на територію Галичини були поши­рені деякі інститути польського права в інтересах української шлях­ти. А привілеєм 1434 p. галицька шляхта була звільнена від сплати податків, що означало остаточне юридичне зрівняння її з польсь­кою шляхтою.

Селянство. Основну масу населення українських земель стано­вило селянство, яке за майновим і правовим становищем не було однаковим, оскільки знаходилось на різних ступенях феодальної залежності.

За правовим становищем селянство поділялось на дві катего­рії: тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти або знаходився на церковних і монас­тирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але з певними умовами:

у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу або надання "замісника" (селянина такого ж ступеня залежності);

3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала. Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, пе­рехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку — до їх повного правового закріпачення.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини.

Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний податок. На Київщині і Галичині він звався "подимщиною" (оди­ницею обкладання був "дім" — будинок). На Чернігівщині адміні­страція Великого князівства Литовського збирала "поголовщину" (також з "диму"). На Волині цей податок називали "воловщина" (одиницею обкладення була ділянка землі, яку можна було оброби­ти воловою упряжкою).

Крім цього, селяни українських земель відбували повинності на користь держави: будували і ремонтували замки і "двори" поль­ського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили працювати "з косою, серпом і сокирою", давали "стацію" (грошове забезпечення князю і його двору при переїздах).

На відміну від державних податків, які були більш-менш фік­сованими, обов'язки селян перед феодалами були різноманітними.

Найчисельнішу категорію залежних селян, які ще не втратили право виходу від феодала, становили селяни-данники, що сплачу­вали феодалу натуральні і грошові податки. На Київщині, Чернігів­щині, північно-західній Волині натуральні податки стягували пере­важно медом, воском, хутром та іншими продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном — так зване "дякло". Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курами та ін. Наприкінці XV ст., у міру розвитку ремесла і торгівлі, і як наслідок поширення товарно-грошових відносин, натуральні податки селян замінюються грошовими.

На цій основі на українських землях у другій половині XVI ст. відбувалося зміцнення фільваркової системи господарства. У цей час польські феодали активно запроваджували панщину по всій Україні, нещадно визискували і покріпачували селян.

Волочна поміра змінила старі органи селянського самовряду­вання — десятників, отаманів, старців на представників великокня­зівської адміністрації — війтів та лавників. Війт призначався при­близно на 100, а іноді і більше волок. Основним напрямком діяль­ності війта були відправлення селян на панщину і контроль за її виконанням. Якщо будь-який селянин "не вийде на роботу, — наголошувала "Устава на волоки", — "ино за первый день огурного (прогулу) заплатит грош, а за другой день барана, а коли в третий раз огурится або за пьянством не вийдет ино бичем на лавце скарати".

Внаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблюва­вся, у середині XVII ст. в українських землях майже не залишилося вільних селян. Одночасно зникала різниця у правовому становищі існуючих груп селянства, яке втрачало основні цивільні права. Селяни не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, а й продавати, дарувати, віддавати у заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх. Хоча право і передбачало відповідальність феодала за знущання над своїми селя­нами, але воно водночас обмежувало можливість подання позову проти шляхтича такими умовами, які зводили це право нанівець.

Міське населення. Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст, зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок, а як наслі­док цього — поглибленню майнового і класового розшарування у середовищі міського населення України.

За своїм соціальним становищем мешканці міст розподілялися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації знаходили­ся чисельно невеликі, але найбільш заможні купецько-лихварські і ремісничі верхівки, магістратські урядники. Придбавши землі і залежних селян, а іноді і шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату. Наприклад, у Львові, досить багато­людному на той час місті (понад 15000 чол.), до цього прошарку належало 40—50 прізвищ.

До другої категорії міського населення входили повноправні міщани: середні торговці, особи, які займалися різними промисла­ми, майстри — хазяї майстерень і бюргерство або "поспільство".

Третю, найчисленнішу категорію міщан складали міські низи

— плебс: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники ("партачі").

Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприяло значному напливу до українських міст іноземних колоністів поль­ського, литовського і німецького походження, які отримували від влади широкі політичні і соціально-економічні права і привілеї за рахунок обмеження прав корінного населення. Так, міщани украї­нського походження обмежувалися у праві займатися торгівлею

(окрім дрібної), їм був зачинений доступ у деякі ремісницькі цехи. Більшість українського міщанства мешкала за міськими стінами, у передмістях.

Міста були осередками ремісницького виробництва. Зрозумі­ло, що це накладало певний відбиток на соціальний склад міста. Наприклад, наприкінці XIV ст. у Львові працювали ремісники 23 професій, а у Києві на зламі XV—XVI ст. мешкали кравці, кушніри, шевці, ковалі, різники та ін.

Протягом XV — першої половини XVI ст. в українських містах швидкими темпами розвивалися ремесло і торгівля, що призводило до зростання кількості середніх прошарків міського населення. Наприкінці XV ст. у Львові були ремісники вже 36 професій, а чисельність цехових майстрів, об'єднаних у 14 цехів, досягла 500 чоловік. Сучасники мали на увазі високий рівень львівської ремі­сницької майстерності, коли називали Львів "школою ремісницт­ва". Крупними ремісницькими центрами в Україні були також Луцьк, Кремінець, Холм, Кам'янець-Подільський, Перемишль, Ко­вель та ін.

Ремісники у містах об'єднувалися у професійні корпорації —цехи. Цехові устави регулювали різні сторони внутрішнього життя цехів і поведінку їх членів. На чолі цеху стояв цехмейстер — старшина цеху, якого обирали з найбільш впливових майстрів. Цехові старшини керували справами цеху і розпоряджалися цехо­вим майном. Вони також мали судові повноваження: судили членів цеху і підмайстрів за дрібні кримінальні злочини, а також здійсню­вали третейський суд. Найсуворішим покаранням було виключення з цеху, бо це дорівнювало втраті права на зайняття професією. Повноправними членами цехових об'єднань виступали тільки май­стри — власники майстерень, у яких працювало по декілька підмай­стрів і учнів. Від кандидата у майстри вимагалася не тільки висока професійна кваліфікація, а й гроші для заснування майстерні і внесення певної суми до цехової каси, За соціальним і майновим становищем члени цехових організацій не були рівними. Головува­ли в них найбільш багаті майстри. Нижчий прошарок цехової організації складали підмайстри, які експлуатувалися майстрами і усувалися від участі у внутрішніх цехових справах.

Цех відстоював інтереси своїх членів і вів боротьбу з конку­рентами. Усі, хто займався ремеслом, мали входити до певного цеху. Особи, які працювали таємно, переслідувалися. Цех стежив за тим, щоб робота рівно розподілялася між його членами, щоб у кожного майстра була однакова, суворо встановлена кількість учнів і підмайстрів, щоб право збути ремісницьку продукцію належало лише його членам.

Відомості про діяльність цехів у містах України з'являються наприкінці XIV ст. Зростання чисельності цехів в українських містах йшло швидкими темпами Якщо у Львові наприкінці XIV ст. налічувалося лише 4 цехові організації, то у середині XVI ст. їх було вже 20. Протягом XV ст. цехові ремісницькі організації виникли у галицьких і волинських містах. Наприкінці XVI ст. цехи з'явилися у Києві, Луцьку, Кремінці.

Для XV—XVI ст. було характерно значне зростання міст в українських землях. Збільшення чисельності міського населення відбувалося не тільки за рахунок внутрішніх ресурсів — звичайного приросту населення, а й шляхом поповнення міст селянами-втіка­чами. Зрозуміло, що право на переселення до міста поширювалося лише на тих селян, які мали на те дозвіл від свого феодала. У Литовському статуті 1529 p. була стаття, що регулювала вихід селян від феодала до міста. Селяни, які прибували до міста, мали негайно сповістити про це місцевого бургомістра. Останній повинен був зібрати відповідні довідки про прибулих і отримати від їхніх воло­дарів підтвердження про те, що селяни відпущені у зв'язку з голо­дом. І коли перевіркою встановлено, що феодал "геть їх вибив, не хотячи їх годувати", покріпачені селяни вважалися вільними.

Реєстрове козацтво. Стурбовані чисельним зростанням козацт­ва і поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі намагалися розколоти козацтво: узяти на державну службу частину заможних козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від агресії з боку Туреччини і Кримського ханства. Універсалом від 5 червня 1572 p. король Сигізмунд II Август наказав коронному гетьману Ю.Язловецькому провести набір козаків на військову службу. Такий загін у складі 300 чол. було підпорядковано призна­ченому урядом "старшому судді усіх низових козаків"*. Прийняті на державну службу козаки вносилися у реєстр (список), звідки і отримали назву "реєстрових козаків". З цього часу козаками офі­ційно визнавалися лише ті, хто був внесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька маса, лишалися за його межами.

Проте реєстр не міг повною мірою виконувати ту роль, яку йому відводила влада, хоча б тому, що був чисельно малим. А тим часом в Україні посилювався опір експлуатованих мас, зростала кількість запорізького козацтва. Зважаючи на ці події, польський уряд постійно розширяв реєстр.

Реєстрові козаки мали низку важливих привілей. Перш за все, вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялися від влади старост і воєвод, якщо мешкали на королів­ських землях, а також міських магістратів, і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська. Реєстр мав свій "присуд", тобто козаки мали право судитися у своїх судах. Реєстрові козаки звіль­нялися від податків, мали право власності на землю, одержували права вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони отримували, хоч і не регулярно, грошове жалування державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам видавалися сукно, порох, свинець.

Однак все це не усувало істотних відмінностей в майновому стані реєстрових козаків. Верхівку реєстру складали козацька ста­ршина і заможне козацтво. Переважно вони походили з дрібної української шляхти, володіли селами і хуторами, різними промис­лами, водяними млинами, корчмами. Старшина і заможне козацт­во експлуатували незаможних людей і наймитів "підсусідків". Становище основної маси реєстрового козацтва було складним. Обо­в'язок відбувати на власні кошти нічим не обмежену військову службу, виступати в похід з конем, зброєю і військовим знаряддям вимагав від реєстрових козаків значних грошових витрат, а на час військових походів — навіть передавати своє господарство в інші руки.

У смузі вздовж Дніпра, яку займали реєстрові козацькі слобо­ди і хутори, останні були вкраплені у державні, магнатські і шляхе­тські володіння. Це породжувало напруженість у відносинах воло­дарів маєтків і основної маси реєстровців. Права і пільги реєстрових козаків були величезною принадою для державних і приватновлас­ницьких селян, які відмовлялися підкорятися своїм хазяям і нама­галися вступити до реєстру. Але, не добившись цього, вони самові­льно покидали маєтки своїх хазяїв, проголошували себе козаками і таким чином поповнювали масу населення, що не визнавалося владою.

На становищі реєстрового козацтва негативно позначалася і непослідовна політика королівської адміністрації щодо реєстру. Під час війни уряд закликав до реєстру усіх бажаючих, у тому числі селян державних і приватновласницьких маєтків. А коли потреба у такій кількості реєстрових козаків відпадала, більшість з них не тільки виключалися з реєстрових списків, а навіть поверталися колишнім володарям.

Козацька старшина також намагалася використувати рядове козацтво у своїх інтересах: залучала його до важких робіт, обкладала тяжкими податками. Все це сприяло майновому розшаруванню у середовищі реєстрового козацтва: менша його частина багатіла і зливалася з реєстровою верхівкою; більша — занепадала і поповню­вала лави "черні". Важливе місце у реєстрі посідала козацька "середина", тобто козаки, що знаходилися між реєстровою верхів­кою і "черню".

Важливим фактором, який визначав настрої більшості реєст­рових козаків, було те, що стосовно них завжди існувала загроза скорочення реєстру і, як наслідок, покріпачення. Врешті-решт реєстрове козацтво, як і народні маси всієї України, надто болісно сприймало національно-релігійний утиск, який різко посилився наприкінці XVI ст. Цими обставинами і пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI — першої половини XVII ст. не тільки козацькі низи, а й козацька "середина" переходили на бік борців проти кріпацтва та іноземних гнобителів.

Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існували три чітко не розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які служили уряду, запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої,

та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визна­ченого статусу.

Державний лад

Загарбання і утримання польсько-литовськими феодалами значної частини українських земель виключало можливість виник­нення української державності, хоча окремі її елементи зароджува­лися в цей час у Запорізькій Січі.

У зв'язку з цим, розглядаючи державний лад України в даний період, слід проаналізувати польсько-литовські структури, чинність яких поширювалась на українські землі.

Найвищі органи державної влади і управління. Найвища влада на території українських земель, які фактично входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, нале­жала центральним органам державної влади і управління цих дер­жав, а після Люблінської унії 1569 p. — центральним органам Речі Посполитої.

У Польському королівстві найвищими органами державної вла­ди і управління були король, королівська рала і сейм. У 1386 p. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі. З цього часу затвердився принцип обрання голови держави.

Королівська рада як постійно діючий орган влади сформува­лася приблизно у середині XIV ст. До складу ради входили: королів­ський (коронний) канцлер та його заступник — підканцлер; корон­ний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник — надвірний маршал; коронний підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єписко­пи. У XV ст. рада набула назву великої.

Починаючи з XIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави держави з представниками пануючих верств — панами і шляхтою. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську ізбу, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства.

Місцеве управління. Система місцевих органів державного уп­равління українськими землями будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військо­ва влада знаходились в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади.

Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовле­но тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місце­вого управління в українських землях змінювалися в міру загарбан­ня сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.

Так, після приєднання у XVI ст. до Польщі Галичини тут перший час залишалася обмежена автономія і, навіть, карбувалася своя монета. Однак польські королі незабаром починають проводи­ти політику інкорпорації Галичини, призначаючи на ці землі своїх старост. Протягом XV ст. старости, призначені королем, з'явились у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській землі. Врешті-решт Галицькою землею став керувати особливий генеральний староста. Пізніше було введено посаду подільського генерального старости.

У XV ст. в Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і перетворення їх у воєводства, які в свою чергу, поділя­лися на повіти. Цей процес захопив і Галичину, яка в 1434 p. стала Руським воєводством. У 1462 p. як воєводство до складу Польського королівства увійшло Белзьке князівство.

На Галичину було поширено структуру місцевого апарату, яка існувала на той час у Польщі. На чолі місцевого управління стояв воєвода. Він наділявся широкими адміністративними і судовими повноваженнями. Під керівництвом воєводи працював земський уряд, який складався з цілої низки службових осіб. Після утворення шляхетських сеймиків воєвода став головувати на їх засіданнях.

Козацьке самоврядування. Запорізька Січ у своєму складі мала поділ — військовий і територіальний, у відповідності з яким і буду­валося управління нею. Як військо, запорізька громада поділялася на 8 куренів, а територіальне — спочатку на п'ять, згодом на вісім паланок. Слід мати на увазі, що у запорізьких козаків слово "курінь" вживалося у двох значеннях: по-перше, як житло; по-друге, як самостійна частина війська*. Термін "паланка" також мав два зна­чення — невелика фортеця і певна частина території Запорізької Січі.

Найвищим органом козацького самоврядування, який вирішу­вав найважливіші питання, були загальні або, як їх частіше назива­ли, військові ради. Збиралися вони регулярно у точно визначені строки — 1 січня і 1 жовтня кожного року. Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була воля товариства. На військових радах вирішувалися усі найважливіші питання життя Запорізької Січі: оголошувалася війна і укладався мир, об'являлися військові походи, каралися злісні злочинці, щорічно переділялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси, рибні лови тощо, обиралася і зміщалася козацька старшина.

Крім загальних військових рад, у запорізьких козаків були ще й ради по куреням, які частіше звалися "сходками". Курінні сходки збиралися у разі потреби для вирішення дрібних справ, термінових питань, а також таємних справ.

Були ще сходки по паланкам. Вони розглядали переважно дрібні господарські спори, оскільки населення паланок складалося з нежонатих козаків, які займалися господарством.

2. УТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ УЦР

У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 року в Петрограді перемогло збройне повстання очолюване більшовиками.

Подіі у Петрограді вітала пробільшовицьки настроєна частина трудящих Украіни, однак переважна більшість іі народних мас підтримувала політику партій, які входили до складу Центральноі Ради, - партій соціальних реформ і національного відродження. Тому перехід в Украіні влади до Рад більшовикам вдалося здійснити лише в пролітарському Донбасі. В більшості ж районів Украіни подіі розвивалися інакше. Особливо напружене становище склалося у Києві.

Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керивництво Центральноі Ради прийняло резолюцію, в якій засуджувалось збройне повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд, украінські партіі все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієі революційноі демократіі.

Центральна Рада вважала, що в такій ситуаціі можливий єдиний вихід, щоб вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, - це утворення Ураінськоі Народноі Республіки. 7 листопада 1917 року був оголошений текст III Універсалу Центральноі Ради.

«Віднині Украіна стає Украінською Народною Республікою… - говорилося в Універсалі. – Ми твердо станемо на нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росіі, щоб вся Республіка Російська стала федерацією равних і вільних народів».

Михайло Грушевський нагалошував: на тому, що подібна «широка автономія обьективно дае початок іі перетворенню у «повну державу». І вже через два місяці після проголошення УНР на весь голос заявила, що вона є «повною державою» : 22 січня IV Універсал Центральноі Ради сповістив, що «віднині УНР стає самостійною, не від кого незалежною державою». Зрозуміло були і інши чиновніки (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнородного визнання), що зумовили рішучий поворот до повноі незалежності, однак з точки зору еволюціі «чистих» державних форм, цей шлях є закономірним.

З цього часу досить активно відбувається процес формирування і удосконалення державного ладуУНР.

Організація центральноі влади.

Особливе місце в структурі вищіх органів УНР займала Центральна Рада. У III Універсалі містиця конструкція, згідно з якою Центральна Рада поставлена Украінським народом «разом з братніми народами Украіни… берегти права, здобуті боротьбою», а в IV Універсалі сказано «Ми Украінська Центральна Рада, представниця робочого народу – селян, робітників і солдатів».

У деклараціях Генерального Секретаріату вживаються правові означення Центральноі Ради: «законодавчий орган», «представницький орган», нарешті, «революціонний демократичний парламент».

Проте, незважоючи на всі ознаки парламенту, Центральна Рада мала свою певну специфіку. По-перше, від самого початку в основоположних документах Центральноі Ради постійно декларувалася, що вона є тимчасовим органом, який має припинить свою діяльність, після скликання Всеукраінських Установчих зборів. По-друге, Центрально Рада формувалася не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до іі складу представників різних демократичних, громдянських організацій.

Прагнучи у питаннях державного будівництва спиратися на всі соціальни верства населення Украіни, Центральна Рада намагалася розширити свою соціальну базу. Саме з цією метою на початок грудня 1917 року був спланований I Всеукраінський з'ізд Рад робітничих, селянських та солдатських депутутаiв. За нормами представництва депутати з'ізду мали представляти усi Украiнськи землi.

Своi намiри щодо цього з'iзду малu i бiльшовики Украiни. Вони намагалися шляхом переобрання складу Центральноi Ради перетворити ii на зразок росiйського ЦВК.

Всеросiйський з'iзд Рад робiтничих, селянських та солдатських депутатiв розпочав свою роботу 4 грудня 1917 року у Києві. На нього прибуло понад 2000 депутатів, переважно селян, серед яких большивіки складали трохи більше ста чоловік. Зрозуміло, що при такому співвідношені сил з'ізд висловив повну довiру i пiдтримку Центральнiй Радi та Секритарiату. В резолюцii з'iзду, зокрема, говорилося: «З проголошенням третього Унiверсалу Центральна Рада стала на шлях широких соцiальних i полiтичних реформ i приступила до скликання Украiнськиx Установчих зборiв, яким єдино Центральна Рада може передати усю повноту влади в Украіні… З'ізд вважає переобрання Центральноі Ради несвоєчасним і недоцільним».

Більшовики були змушені залишити з'ізд i переiхати до Харькова, де провели свiй окремий з'iзд.

Незважаючи на всi своi зусилля, лiдери Центральноi Ради не змогли швидко добитися повноцiнного територiального представництва, хоча це питання не сходило з порядку денного практично до останнiй хвилини iснування Центральноi Ради. Пiдсумок проблем представництва пiдбивався 20 березня 1917 року. На засiданнi Малоi Ради виступiв Михайло Грушевський. Вiн нагадав, щo склад Центральноi Ради поповнився новими органiзацiями украiнських мас, якi одна за одно




Реферат на тему: Історія України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2017. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.