Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Громади та князівська влада за татарської зверхності (реферат)

Київська земля була ханським улусом, — на неї одержав грамоту від хана (1249 р.) один із суздальських князів, який, однак, там не жив. Кажучи ж взагалі, політична князівська влада в Києві занепала, і там правили князівські намісники. І ми можемо щодо Київщини констатувати факт, як каже М. С. Грушевський: Київська громада стояла в безпосередніх зносинах з татарами, як це видно з оповідання Карпіні: у Куремси застав він київського сотника (зве його Mongrat'om); він з товаришами їхав відти до Батия і якийсь час подорожував разом з Карпіні. Отже, — продовжує далі М. С. Грушевський, — від татарського погрому Київщина довго стояла під безпосередньою зверхністю татар... Київщина перетворилася в групу міських громад, що стояли лише в слабшім зв'язку між собою під безпосередньою зверхністю татар. Від часу до часу в цих громадах могли появлятися князі, особливо коли з кінцем XIII ст. почала розвиватися анархія в Орді. Щодо київських пригородів, то М. С. Грушевський гадає, що й там переважно правили міські громади під зверхністю татар. На доказ цього він наводить свідоцтво Пляно Карпіні, що Канів був у безпосередній залежності від татар.

Відносини татар до Галича були дуже своєрідні. Данило робив постійні, заходи для того, щоб скинути татарську зверхність, і для цього по допомогу звернувся до могутнього тоді римського папи. Але наслідки зносин Данила з папою були непевні, бо інтереси обох сторін були протилежні: папа мав на меті привернути Галицьку православну церкву під свою владу, а Данило, не визнаючи в цьому потреби, бажав лише одержати від нього поміч проти татар, щоб скинути їхню владу. І коли реальної допомоги проти татар він не одержав, то його політика відносно татар була нерішуча й подвійна. Що ж до зносин з папою, то наслідком їх був королівський титул Данилові й коронація його в Дорогочині, утворена без особливої помпи, мабуть, для того, щоб вона не звернула на себе уваги татар. Данило був примушений після цього поїхати на поклін до Батия в Золоту Орду, хоч і зробив це неохоче. Хоч там його прийняли краще, ніж приймали інших князів, проте він ясно побачив і силу татар, і своє безсилля скинути васальну залежність від татарського сюзеренитету. Але цього не досить: Данило примушений був власними руками руйнувати ті кріпості, які оберігали його від татарських номадів. Батий до догляду над Данилом тримав на галицькому пограниччі татарського воєводу Куремсу, якого Данило не боявся. Тоді замість нього він призначив нового воєводу Бурундая. Вже Куремса, а потім Бурундай мали своєю метою поширити безпосередній татарський вплив на українську територію. Для цього вони користувалися особливою політикою — підсилювати противокнязівський рух, входячи в безпосередні зносини з нижчими верствами тодішнього населення для того, щоб воно визнало безпосередню залежність свою від татар і відокремилося від князівської влади. Куремса підійшов до міста Бакоти (на Пониззі), і там старець градський Милій визнав татарську владу, і Куремса посадив там свого баскака. Данило, дізнавшися про це, вислав до Бакоти сина Лева, який захопив Милія і привіз до Данила. Данило його звільнив, і той повернувся до Бакоти й знову піддався татарам. Ці татарські походи мали своєю метою звільнити населення деяких пограничних місцевостей від князівської влади. Таким автономним населенням були головним чином мешканці Болоховських міст — цього своєрідного князівства, що утворилося, як ми знаємо, на пограниччі трьох князівств (Київського, Галицького й Волинського) і що визнало себе за безпосередньо підвладне татарам. А Данило за це саме й ворогував з ними, бо вони покладали всю надію на успіх боротьби з ним на татар. Данило ж виступив на Болохівські городи, попалив їх і розкопав їхні греблі, а саме: Деревич, Губін, Кобуд, Кудін, Городець Бозький, Дядьків. Печатник Данила Курил з трьома тисячами піших і трьома стами кінного війська взяв Болоховський город Дядьків.

Далі він полонив і попалив усю Болоховську землю за те, що татари залишили за собою болоховців "да їм (татарам) орють пшеницю й просо". Данило пішов також на Побожжя, де взяв Межибожжя й людей татарських. Далі Данило вислав сина Шварна на такі ж автономні громади середньої Случі і взяв усі городи по Случі й Тетереву, що сиділи під татарами. Білобережці, чорнятинці й усі болоховці мусили скоритися Данилові. Він навіть готувався знищити Наддніпрянські громади. Він зруйнував і спалив дощенту місто Возвягиль, забрав у неволю всіх його мешканців і поділив їх між учасниками походу. Литовське військо, що прийшло сюди, побачило лише головешки від пожарища та псів, що ходили по городищі.

На місце Куремси був поставлений за пограничного воєводу для Галицької землі Бурундай. Бурундай виступив проти волино-галицьких князів з докорами й поставив їм вимогу — знищити фортеці їхніх городів, щоб зробити Галицько-Волинську землю безоборонною. Василько мусив зруйнувати фортеці Кременця й Луцька, а Лев — Данилова Стожка й Львова. Не обмежуючись цим, Бурундай звелів також знищити й фортеці стольного м. Володимира. Василько для прискорення справи звелів запалити цю кріпость, очевидно — дерев'яну. Бурундай перевірив це й звелів розкопати кріпосні вали, і тільки Холм не захотів піддатися татарам. Після страшного знищення Бурундая татари дали спокій Галицькій землі. Але князі мусили визнати все-таки татарську зверхність. У чому вона була? По- перше, князі віддавали честь татарським представникам, зустрічали їх з дарунками-напитками й наїдками; по-друге, вони обов'язані були на заклик татар брати участь в їх походах; нарешті, татарам виплачувалося контрибуцію, мабуть, у формі постійної данини. Про цю данину оповідається в листі Локетка до папи 1323 р. Описуючи подорож Данила в орду, Іпатський літопис лірично каже: "нині сЪдить на колЪну и холопом називается и дани хотять. О, злая честь татарская". В духівниці Володимира Васильковича говориться, що селяни давали князеві татарщину: "а побором и татарщиною ко князю" — говориться там про селян Городла. Таким чином, гадаємо, що й тут, на Україні, як це ми бачимо в практиці великих князів московських, князі, збирали данину з населення в свою казну, але для татар. На Поділлі в кінці XIV ст. данину збирано нерегулярно.

1287 року князь Володимир вирішив передати в зв'язку зі своєю хворобою землю свою після смерті братові Мстиславові і це зробив при царях і при його "рядцях" — при татарських ханах Телебузі і Алгую. Я гадаю, що навряд татарські представники були тут присутні лише для більшої авторитетності; навпаки, цей тестамент, на мій погляд, мабуть, і не мав би сили без згоди татарських рядців. У питанні про роль татар на Україні не можна обминути їх негативної ролі, а саме — знищення ними українських земель і населення. 1286 року вони творили велике насильство в місті Володимирі і пограбували величезне число товару й коней. І коли володимирці виходили з города, їх також грабували. Хан Телебуга, стоячи два тижні під Львовом, не дозволяв населенню виходити з міста по збіжжя, а хто виїздив, — тих забивали, брали в неволю, а декого обдирали й пускали голим на мороз; і так спустошили всю околицю. Лев-князь,— оповідає літописець, — перелічив, скільки загинуло від Телебуги й Ногая його землі: людей, "що поїмано, і збито і що їх божію волею померло 12,5 тисяч.

Щодо Чернігово-Сіверської землі, то тут князівська влада збереглася далеко в більшій мірі, ніж на Київщині, і це тому, головним чином, що на Чернігівщині була давня і многолюдна династія. В зв'язку з цим Чернігівщина розпалася на низку дрібних князівств-вітчин. Монголо-татарський тягар мав тут, однак, той наслідок, що колишній політичний осередок Чернігівщини — Чернігів втратив своє колишнє значення, і центр політичного життя пересунувся на північ — у Брянськ, і брянський князь Роман одночасно був (мабуть, номінально) і Чернігівським князем. Окрім Чернігівського, Любецький Синодик згадує ще про Новгородсько-Сіверське, Трубчевське, Глухівське, Путивльське, Рильське, Курське й Липовецьке князівства. Не будемо згадувати про ті князівства, що ми їх бачимо в колишній землі в'ятичів, бо вони етнографічно не входили в склад України. І все ж таки, як бачимо, Чернігово-Сіверська земля, особливо північна її частина, в татарські часи зберегла і свою територію, і своїх князів, і, очевидно, і своє населення, у всякому разі — значну його частину. Воскресенський та Никоновський списки літопису зберегли нам дуже цікаве оповідання про Ахматові слободи в Курському князівстві, і воно яскраво малює нам українсько-татарські відносини наприкінці XIII ст. на Сіверщині. Створилося велике зло, — оповідає Воскресенський літопис, — в Курській області. Тримав там баскацтво вельми хитрий і злий бесерменин (східний купець) Ахмат, що взяв на одкуп у татар усякі данини з цього князівства і зборами їх данини заподіював шкоди князям і всьому населенню. До того він ще оселив в вітчині Рильського і Воргольського князя Олега дві слободи. І зійшлося в ті слободи з усіх сторін багацько людей, що чинили насильства християнському населенню Курської області і спустошили все, що лежало біля Курська й Воргола. Тоді князь Олег з родичем своїм — Липовецьким князем Святославом поїхав скаржитися на це в Орду до хана Телебуги. Цар Телебуга дав своїх приставів князю Олегові з таким наказом: "ваших людей виведіть з цих слобід у свою область, а слободи розженіть", що й було виконано.

Олег і Святослав з татарами пограбували ці слободи і, закувавши людей в ланцюги, своїх вивели в свою вітчину. Ахмат же в той час був в Орді у царя Ногая і, довідавшись про грабування слобід, назвав цих князів розбишаками і запропонував Ногаеві, щоб він послав до Олега своїх сокольників, бо в його володіннях є лебедині ловища, а потім щоб той приїхав до Ногая. Олег побоявся їхати, і Ногай послав рать, щоб захопити його, а князівство його взяти. Татари прийшли раттю до Воргола, Олег утік до свого царя Телебуги, а Святослав — у воронізькі ліси. Половина татарської раті погналася за князями, а половина захопила всі дороги, захопила всі князівства Олега і Святослава і 13 старших їх бояр. Стояли вони 20 день, воюючи всюди, а слободи заповнили людьми, худобою й усяким добром Воргольського, Рильського й Липовецького князівств. Татари не могли захопити князів, але привели й видали Ахматові захоплених ними бояр та інших людей, сказавши: "кого схочеш — убий, кого схочеш — збережи". Бояри були заковані в німецькі заліза, і їх було побито. А "переходників"-подорожників, що ходили і збирали милостиню, відпустили, дали їм одежу боярську й дали такий наказ: "Ходячи по землях, говоріть так: хто захоче суперечитися з своїм баскаком, з тим буде також саме". Трупи перебитих бояр, з відсіченою головою і правою рукою у кожного розвішано по деревах. Інших, що забрали в полон, повели з жонами й дітьми.

Накоївши стільки лиха в Курському й інших містах, татари пішли геть. Сам же Ахмат не насмілився жити тут і залишив своїх двох братів-бесерменів зберігати й зміцнювати ці слободи. Повертаючися з татарською раттю в Орду, він на станах стинав своїх полонених. Цим справа не скінчилася. На другий рік брати Ахматові пішли в слободи, маючи з собою не більш як 30 чоловіка руських. Липовецький князь Святослав підстеріг їх на дорозі, вбив 25 руських та 2 бесерменів, а брати Ахматові утекли в Курськ.

Вранці обидві слободи розбіглися, і Олег обурився за це розбишацтво на Святослава. Пішов в Орду, привів з собою татар, убив з наказу царя Святослава, а брат того вбив Олега і двох його синів. Тут на фоні русько-татарських відносин яскраво виступає перед нами тодішнє життя. Перш за все виступає перед нами постать Ахмата, що взяв на себе баскацтво і одкуп данини. Але він цим не обмежився, а, користуючися з свого високого становища, почав заселяти на себе слободи, закликаючи туди захоже населення й даючи йому різні пільги. Це добре відоме нам в пізніші часи закликання на слободи; воно порушувало матеріально інтереси курських князів, але Ахмат, гадаю, входив у такі безпосередні зносини з людьми простого стану, як це робили татари по інших місцях України, наприклад, у Болоховській землі. Мабуть, ці слободи набули в деякій мірі промислово-торговельного значення. Не дурно ж згадується тут про існування лебединої охоти. Мешканці слобід чинили шкоди й пустошили усе, що було по сусідству з ними, користуючися з пільг, що дав їм Ахмат, відносно здобування звіра, птиці, риби й т. ін. В склад слобожан входили перш за все тубільці, що були під місцевими князями, потім усякі захожі люди і нарешті, мабуть, і деяка частина татар, — не дурно ж говориться про насильство слобожан над християнським населенням. Ахмата називається бесерменином і про нього говориться, що він узяв на себе Курське баскацтво. Ми гадаємо, що в даному разі маємо діло не просто з ханським баскаком, а зі східним купцем із тих, що брали на себе відкуп татарської данини. Це був типовий відкупник, що хотів здобути від руського населення якомога більше прибутків, щоб у нього самого залишився більший лишок. У зв'язку з цим стоїть і його господарсько-економічна діяльність коло заселення нових слобід, що мусили давати йому великий прибуток. Нарешті треба відзначити тут ще одну характерну рису татар — це їх гостро вороже ставлення до боярства. Як ми бачили, старші бояри були жорстоко покарані не за якусь свою провину, а лише тому, що вони належали до вищої командної верстви суспільства. Такої політики, як це ми знаємо, трималися татари взагалі і, навпаки, виявили своє дружне ставлення до простих людей. Можна припустити, що саме утворення нових слобід на Курщині було також і проявом такої їхньої соціальної політики.

Щодо південної частини Сіверщини — Переяславського князівства, то там князівсько-боярська організація майже зовсім розклалася, і Переяславська, як і Болоховська, земля розпалася на громади. Коли Данило їхав в Орду, то в Переяславі він зустрів татар. Таким чином, серед українських земель ми помічаємо два типи: князівські (як Волинь, Галич, Чернігівщина) і безкняжі (як Болоховська, Переяславська й почасти Київська). "На територіях безкняжих, — справедливо, на мою думку, зауважує М. С. Грушевський, — життя верталося до форм переддружинних, і громадська самоуправа вертала собі своє автономне значення, громадами (як на Поділлі перед литовською окупацією) правили отамани, очевидно—з місцевих ліпших людей... Татарські ж баскаки приїздили тільки збирати дань від своїх отаманів". Порівнюючи економічне становище населення в князівських безкняжих громадах, М. С. Грушевський приходить до висновку, що воно буде краще в других, бо в перших було два тягарі: утримання князівсько-боярської влади й адміністрації і татарська данина, а в других лише один — татарський; це пояснює нам і охочий перехід громад під безпосередню татарську зверхність.

Використана література:

1. Багалій Д. І. Нарис історії України: Доба натурал. госп-ва. — К.: Час, 1994. — 288 с.: іл. — (Сер. «Україна. Голоси історії»).

2. М.С. Грушевський, Киевская Русь, І.

3. Тизенгаузен "Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды", т. І (тут відомості арабських письменників, у тому числі Ібн Батути); "Выписки из Ибн Эль Атира о первом нашествии татар" (Уч. Зап. А. Н. по 1-му й 3-му отд., т. II, вип. 1); Уривок перського літописця Рашид Едина, що його переклав Березин ("Ж. М. Н. Пр." ч. LXXIX, LXXXI).

4. Языков "Собрание путешествий к татарам". ПБ, 1825 р. (оригінали та переклади Пляно Карпіні йАсцеліна); "Путешествие Марко Поло", перекл. Шемякина. М., 1863 р.; вид. Пляно Карпіні й Рубруквіса в перекл. Малеїна— "Иоанн де-Плано Карпини". "История монголов". Вильгельм де-Рубрик. Путешествие в восточные страны, з додатком 8 малюнків й покажчиків. ПБ, 1910.





Реферат на тему: Громади та князівська влада за татарської зверхності (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.