Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Господарство київсько-дружинної доби на Україні-Русі (реферат)

Зміст

Вступ

1. Мисливство

2. Бортництво

3. Сіль

4. Скотарство

5. Рільництво

Використана література

Вступ

Натуральне господарство панувало на Україні-Русі з самого початку її існування, захоплюючи і родоплемінну, і дружинну добу, і феодальну з її класовим суспільством. Воно не зникло і в XII—XV ст. Лише потроху мінялися його форми, і воно розкладалося під впливом грошового обміну; так було, поки воно замінилося новим грошовим господарством, добою торговельного капіталізму. Які ж були основні риси натурального господарства на Русі-Україні? Які були тодішні форми цього господарства?

Основною рисою натурального господарства є те, що продукцію виробляється не на ринок, не на продаж невідомим споживачам, а вона задовольняє головним чином і насамперед потреби самого виробника. Таким чином, кожний виробник є одночасно і споживач своєї продукції. В князівсько-дружинну феодальну добу частину продукції брав собі сеньйор, цебто князь, та його феодали, але він брав її переважно для власного й своїх дружинників споживання, а не для утворення нової продукції на ринок, як це було в добу грошового господарства. Обмін продуктами на внутрішньому ринку був із давніших часів, але й тут іноді був простий обмін лишками продукту на продукт, як це траплялося на українських ярмарках ще XVIII ст. між окремими виробниками або й громадами. Іноді ми бачимо вже й дійсну купівлю-продаж за гроші; бачимо й купців-посередників, але грошовий обмін не є переважним, продукцію не виробляється ще спеціально на ринок. Була князівсько-боярсько-купецька зовнішня торгівля, але вона поки що не руйнувала ще остаточно натурального господарства, бо й тут ходило головним чином не про нагромадження грошового капіталу, а про споживання речей розкоші власне для себе, для свого вжитку. Як же дослідувачі погоджують натуральне господарство з обміном, з зовнішньою й внутрішньою торгівлею?

2. Мисливство

За ранньої доби натурального господарства і феодалізму, що виник на тлі приватного землеволодіння, була дуже розвинена здобувна промисловість. Це ми бачимо і на Україні за літописними звістками X—XI ст. Всеволод ловив звірів за Вишгородом біля Києва. Про важливу роль мисливства ще в XII ст. дорогоцінні дані дає заповіт Володимира Мономаха дітям. Він полював на Сіверщині на ведмедів, вовків, диких коней, оленів, турів, лосів, диких биків. Власними руками він в'язав по 10 і 20 диких коней. Щоб ловити звірів і птиць, вживали собак, соколів, яструбів, сіті й перевіси. У Мономаха був наряд в ловчих (спецах-мисливцях), в соколах і яструбах. Полювали насамперед князі й не лише для забави, а ще в більшій мірі для користі. Святослав Ольгович подарував Ростиславові пардуса (барса). Відомо, що волинський князь Володимир, коли в часи хвороби не міг сам поїхати на лови, послав своїх слуг. Князі виряджалися на полювання з жінками і дружиною. Для звіроловства князі монополізували, як тепер англійські лорди, зручні місця, і на цьому грунті між ними виникали сутички. З населення на користь князів ішли особливі збори, що називалися ловчими; може, це була натуральна данина, як це було в давні часи, а може, це вже були грошові збори замість натуральних. Таку данину наклав Мстислав 1289 року на мешканців м. Берестя за їхню крамолу; раніше ніколи ловчого в них не було. У всякому разі це свідчить про те, що й населення міст займалося мисливством, як промислом. На південній Сіверщині населення складалося здебільшого із псарів. Недарма "Руська Правда" штрафує за зіпсування перевісу для ловитви птаства, за крадіжку сокола, яструба, мисливського пса. Та це й повинно було бути при силенній силі звіру й птиці. Проф. Арістов дає повний список звірів, що їх назви трапляються в пам'ятниках; на Україні водилися ще й далеко пізніше дикі кабани, тури, або зубри, куниці, бобри, тхори, норки, зайці. На думку проф. Арістова, Україна була багата на звірів і птицю не менш, як і Великоросія; про це свідчить Мих. Литвин, що писав в половині XVI ст. Знаряддя для ловіння звірів і птиці були різноманітні — силки, перевіси або тенета. Так, Всеволод, батько Мономахів, метав тенета на зайців за Вишгородом під Києвом, цебто, розставивши тенета, заганяв туди криками народу зайців. Силки або перевіси — це сіті з бечівки, куди забігали й де заплутувалися звірі та птиці. Перевіси були ще в княгині Ольги. В "Слові о полку Ігоревім" згадується про сокола, що забивав гусей та лебедів. Полоненому Ігореві Сіверському половці дозволили їздити на полювання з яструбами. Полювання було небезпечне: Мономах оповідає, що його з коня тур двічі брав на роги, олень колов, один лось ногами топтав, а другий вдарив рогами, вепр на стерні меч одірвав, ведмідь укусив за коліно, вовк скочив на стегно й скинув з коня.

Яке значення мало для князів мисливство, це видно з відозв про нього літописців, що ставили його нарівні з військовими походами, бо це була своєрідна праця. Володимир Мономах у заповіті дітям каже: "ось, діти мої, оповім вам тут про труд свій "оже ся есьмь тружал пути дія и ловы 13 лЬт". Про Василька сказано,що він був надмірно хоробрий на полюванні. Данило Галицький на полюванні надибав на горі прегарне й лісисте місце й на ньому заклав славний город Холм. Про Володимира Васильковича літопис оповідає, що він був добрий, хоробрий ловець, ніколи, побачивши вепра або ведмедя, не закликав на поміч своїх слуг, а сам убивав звіра, чим і здобув собі великої слави й похвали по всій своїй землі. Данило Галицький сам убив на охоті рогатиною три вепри, а других три його отроки, цебто молодші дружинники, і оддав м'ясо їх дружині. Володимир Волинський, хворіючи, не міг їздити сам полювати, але посилав своїх слуг. Виходить, що мисливство було не забавкою, а промислом. Звіру та птиці була силенна сила. Полювання являло собою дуже помітну галузь народної промисловості, а особливо князівсько-боярської верстви, яка займалася нею і безпосередньо, і притягаючи до послуг собі в цій справі населення, і, нарешті, користуючись від населення звіриними данинами хутром або відповідними грошовими зборами. Особливе економічне значення мали для князів і бояр хутра диких звірів, що на них був великий попит за кордоном — як на сході, так і на заході. Тому хутра були головними речами в закордонній торгівлі України. Що ж до населення, то й воно брало безпосередню участь у полюванні, платило ними данину князям, продавало їх купцям-посередникам на внутрішніх ринках і базарах, і цим лише й можна пояснити собі походження на території України великих скарбів із арабськими куфічними монетами, що вливалися широким потоком на Русь в обмін на русько-українські хутра. Одночасно широкі верстви населення, а не лише одні князі та дружинники, користувалися м'ясом звірів (як дикі кабани, дикі кози й т. ін.) і особливо птаства (диких качок, гусей і ін.), завдяки чому, треба гадати, тодішні народні маси далеко частіше їли м'ясо, ніж у дальші часи, коли число звірів і птиць значно зменшилося.

Рибальство також було розповсюджене, хоч тут відігравали роль й місцеві сприятливі умови. В деяких місцевостях рибальство як промисел було організоване на широких основах, як, наприклад, у південних частинах Галича, що лежали на північному березі Чорного моря. Тут були організовані рибальські ватаги, або артілі. 1152 року Іван Берладник робив капості галицьким рибалкам.

В інших місцях риболовлі були лише угодами при землях і тому не мали такого важливого значення. Велике число риболовень належало українським монастирям, що були найбільшими споживачами риби. Збільшували попит на рибу пости, заведені християнством. Деякі службовці на підставі "Руської Правди" одержували в піст рибу; рибальська снасть була така сама, як і тепер, сіті, удки, загороди ("езы"). Рибу солили, в'ялили, здобували з неї кав'яр.

2. Бортництво

Дуже поширене було бджільництво в формі бортництва. Замість наших вуликів тоді розповсюджені були борті, цебто дупла в стволі дерева, куди бджоли клали мед. І мед, і віск мали великий збуток як у межах держави, як і за кордоном. З меду робили питво мед, а віск ішов на потреби церкви й за кордон. У князів були медуші, де зберігався мед як питво: в другорядному місці Новгород-Сіверського князівства Путивлі зберігалося, за літописом, 500 берковців, цебто 5000 пуд., меду. "Руська Правда" охороняє права володільців бортних дерев і назначає пеню 12 гривень за знищення знамені (тавра) на борті, або за порубку бортного дерева, або за крадіжку бджіл та меду. "Руська Правда" оповідає про борті князів і смердів. Значить, вони були поширені й серед населення. Про розвинення бортництва свідчать медові данини; зрозуміло, що бортництво було особливо розвинене в лісовій смузі, як, наприклад, у Поліссі, на північній Київщині, в лісовій Сіверщині або Волині. Мстислав установив збір меду для берестян з 100 чол. по 2 лукни меду.

3. Сіль

Щодо мінералів, то поширене було лише видобування солі. Як видно з Печерського Патерика й літопису, Україна переважно користувалася галицькою сіллю. Попит на сіль був величезний, а видобуток її обмежений, і тому іноді бував голод на сіль. Так було, наприклад, у Києві за Святополка, коли сам князь взяв участь у соляній спекуляції. У Київщину сіль привозили з Галицької землі, що мала немов соляну монополію. І тому траплялися іноді соляні кризи. Так, 1164 року повінь на р. Дністрі потопила понад 300 галицьких промисловців сіллю, що везли сіль з Удеча на возах; вода піднялася так високо, що і людей, і вози підняла на дерева, і їх треба було звідтіля здіймати, і дехто з них потонув. Користуючись недостачею солі, перекупщики-спекулянти й київський князь Святополк почали продавати її дорогою ціною — в 5 разів вище за звичайну ціну. Галицький князь Данило Романович тримав у своїх руках соляну монополію, і на цьому грунті в нього виникла вперта боротьба з його феодалами, що бажали цю монополію перевести на себе. Це була славна коломийська кам'яна сіль. Вона давала князеві спромогу утримувати дружинників. Другим місцем видобування солі для України були солоні озера в Криму, що їх бачив 1252 року Рубруквис; там видобувалося виварну сіль, що також було монополією кримських ханів.

4. Скотарство

Звертаємося тепер до скотарства. Воно було досить поширене, але не в такій мірі, як у сусідніх степняків, наприклад, у половців, що були чистими скотарями й спиралися в своєму господарстві головним чином на худобу. Вони виступали й на війні звичайно як кінна рать, як це ми знаємо про торків і половців. Руські князі забирали в Половецькій землі в половців коней і худобу. 1095 року вони ополонилися в них кіньми, худобою, верблюдами; таку ж здобич вони мали і 1103 року, причім тут згадується і про вівці. Побрали худобу в половців руські князі і 1152, і в 1185, і 1190 (в Дніпровських луках), і 1206 років. У татар також було величезне число худоби, бо й вони були скотарями. В подорожі Пимена до Царгорода 1392 року подорожники бачили череди татарські: "толико множество, яко же ум превосходят — овцы, козы, волы, верблюды, кони по Дону и Медведице; всяких скот стада без числа много". 1224 року Русь на полі половецькому одбила стільки татарської худоби, що всі дружинники мали здобич і угнали її з собою. Мабуть, на підставі такого великого числа коней у степняків виникла у візантійського імператора Костянтина Багрянородного думка про те, начебто Русь не мала своєї худоби, а купувала її в печенігів. Значить, худобу здобували собі руські князі в степняків грабіжницькою війною, хоч треба до цього додати, що й половці робили ще безмірно більше число грабіжницьких нападів на Україну, забираючи коней у смердів, цебто мирних хліборобів-селян. Яскраве оповідання про це ми знаходимо в літопису в словах Володимира Мономаха на князівській нараді з приводу походу на половців. В українському скотарстві тих часів одбився натуральний характер тодішнього сільського господарства: худобу — робочий скот, волів, коней, овець, як і челядь, що їх робили невільниками робітниками в господарстві, здобували тепер, як і раніш, на війні, в походах у землю Половецьку, бо війна завжди була зв'язана з грабіжництвом. Купити коня, або вола, або корову було важко: грошей було мало, а привести їх дружинникові з Половецької землі, де паслися стада рогатої худоби, табуни коней і отари овець, було далеко легше й простіше; ще й до того частенько бувало й так, що це були ті самі стада, що їх пограбували половці на Русі. Різниця була в тому, що кінь в українського смерда працював часто на ріллі, а в половчанина або спокійно пасся в господарстві — в табуні, даючи кумис, або служив половчанинові в його кінному війську; в українського смерда кінь або віл увіходив до складу його натурального господарства, задовольняючи лише потреби володаря цього господарства. Коні були ролейні (для ріллі), військові й товарні, або таборні. В своїх військових таборах, як і в господарствах, князі мали все, що було потрібне, щоб годувати дружину під час походу, в тому числі й худобу, щоб годувати своїх дружинників. У цьому також виявлявся натуральний спосіб господарства, що пояснює нам ті величезні кінські табуни, про які згадує літопис, а також взагалі великі запаси всіх продуктів промисловості й сільського господарства, — це все було потрібне князям-феодалам, щоб утримувати свої дружини, а не на те, щоб вивозити та продавати на ринок для загального покупця. Хоч треба до цього додати, що Русь набувала коней та худобу від половців і шляхом обмінної торгівлі, і шляхом взаємних подарунків. Половецький хан Котян надіслав подарунок 1224 року, в добу татарського нападу, руським князям коней, буйволів, верблюдів і бранок-дівчат. Володимир Мономах дарував половецькому ханові худобу й убрання. Але ми знаємо певні відомості, що худоба входила до складу тодішнього господарства, і володіння нею охоронялося законом. Про це свідчить "Руська Правда", називаючи коней, корів, вівці, кіз і свиней. У біографії Феодосія Печерського оповідається про одного ченця, що він купив собі цапа й зробив із його шкіри власяницю. Україна, на погляд Арістова, була багатша на худобу і добрі коні, ніж Великоросія, бо в неї були просторіші й кращі пасовиська й більша можливість здобувати їх од сусідніх половців. Оповідаючи про похід сіверських князів на половців 1185 року, літопис додає: "Ішли повагом, збираючи дружину, бо коні в них були вельми гладкі". Є згадки про угорські коні, що називалися фарями. Конокрадство, очевидно, поширювалося й відповідно до того закону, що стояв на захисті інтересів власників і майна, збільшував кару за крадіжку коня; за Ярослава накладалася грошова пеня, а в "Руській Правді" синів його ми бачимо вже поток — найтяжча кара, що призначалася лише за вбивство в розбишацтві та за підпалювання. На коней для опізнання їх накладали тавро: боярські холопи покрали в стадах коней князя Мстислава і перетаврували їх. Були конюхи та вівчарі. Про величезні кінські стада в князів свідчить літопис, оповідаючи, що в с. Мелтекові Давидовичі 1145 року пограбували стада Ігоря та Святослава, де було в лісах 3000 табунних кобил та 1000 коней. Мстислав установив 1289 року з берестян натуральну данину — з 100 чол. по 2 вівці. Скот тримали в полі або в хлівах. Продавали скот і на базарах, як про це свідчить "Руська Правда". Професор Н. Рожков, користуючися "Руською Правдою" і переводячи ті ціни на наші довоєнні, обчислює, що добрий робочий кінь коштував 14—16 крб., віл — 7—8 крб., корова — 5—6 крб., вівця — 40—80 коп., як і баран, і порося. "Всі ці ціни, — каже він, — дуже низькі, і це все свідчить про велике число худоби в той час, а значить, і важливе значення скотарства"3. Цей висновок не відповідає іншим поглядам на роль скотарства в стародавній Русі (наприклад, Арістова) і не стверджується прямими вказівками джерел, які, на жаль, одначе, як ми бачили, дають нам взагалі мало матеріалу про поширення скотарства серед населення. Скоту було дуже багато у князів і дружинників — у міру господарської потреби в селянина.

5. Рільництво

Але основою українського господарства в XI—XIII ст. було все-таки рільництво, яке було розвинене тут із найдавніших часів. Тепер ми вже остаточно відкидаємо стару схему про панування в ту чи іншу добу однієї якоїсь галузі промисловості — спочатку мисливства, потім скотарства, нарешті, рільництва. Всі ці форми промисловості на Україні існували одночасно і в XII—XIII ст., і навіть значно раніше, коли мати на увазі, що рільництво в ранню добу мало первісну форму — мотижну. М. Н. Покровський цілком слушно зауважив, що ця форма була найлегша і найприступніша для первісної людини. Мотижне рільництво не потребує ніяких знарядь, виключаючи лише мотики, цебто дерев'яного сучка, що ним ралили землю, щоб кинути туди зерно; це мотижне хліборобство не потребувало осілого життя, а, навпаки, треба було переходити з місця на місце. М. Н. Покровський наводить уривки арабського письменника X ст. Ібн-Даста, де той каже, що Київська Русь не мала орних полів, але сіяла просо, хоч робочої худоби в них було мало. Цю суперечність М. Н. Покровський пояснює тим, що, на його думку, Ібн-Даста тут веде розмову про постійні лани, яких у них не було, а просо вони сіяли щороку на новому місці. На думку М. Н. Покровського, в основі господарства лежали бортництво, свинарство й кочове рільництво. На мою думку, одначе, не можна заперечувати думки про поля, бо про них ми наводили певне свідоцтво літопису щодо деревлян, які мали й обробляли свої ниви. Розкопи могил на Україні дали нам зерна різних хлібних рослин (а не одного проса) і залізні серпи. Ми маємо також свідоцтво єврейського подорожника Ібн-Якуба (X ст.), що підкреслював розвиток сільського господарства в слов'ян. В XI ст. ми маємо дуже багато свідоцтв про розвиток рільництва на Україні. І коли ми згадаємо про стародавність у ній рільництва, то мусимо дійти висновку, що на Україні X—XII ст. була розповсюджена досить розвинена форма рільництва й у всякому разі осіла, а не кочова. Взагалі кажучи, треба брати до уваги ті особливо сприятливі умови щодо грунту й підсоння, в яких була Україна в порівнянні з територією північно-східної Русі для розвитку й землеробства. Але в самій Україні були землі в більшій або меншій мірі здатні для ріллі. Одначе, тут був ще один фактор, що відбивався також помітно на успіхах рільництва — це географічне положення окремих земель, областей і їхня порівняна безпечність щодо їхніх сусідів степняків. І тому південні частили степової України (Київщини та Сіверщини), що стояли в найкращих природних умовах, складали з себе прикордонну з Половецькою землею полосу, бойову границю Русі, де не було сприятливих умов для розвитку рільництва, а, навпаки, панувало мисливство, що ним займалося все населення — як слов'янське, так і половецьке. Не чіпаючи тут питання про землеволодіння (про нього я скажу далі), я обмежуся вказівками на рільництво та його роль в народному господарстві. Проф. Н. Рожков зробив висновок, що здобувна промисловість відігравала основну роль в господарстві Київської доби. Навівши факти про давність рільництва, Н. Рожков говорить: "Існування рільництва й його панування — це різні речі, і треба визнати, що хліборобство не панувало не тільки в ці століття, але й значно пізніше. Це видно, з того, що в числі головних багатств Русі не згадується ніколи про хліб, а лише про хутра, мед і віск. Значить, хліборобство неможливо ставити в ряд з мисливством і бджільництвом". Далі проф. Рожков наводить низку фактів, нам відомих, про хліборобство на Русі, про рало, цебто плуг, про ниви деревлян, хоч робить з них чомусь висновок, що рільництво було другорядним промислом. Але в XII ст. економічне значення рільництва дуже виростає. На доказ цього шановний автор нагадує про з'їзд князів у Долобського озера 1103 року, де дружина Святополка не хотіла виступати на половців по весні, коли смерди, цебто селяни, були зайняті польовими роботами; виходить, значить, що рільництво було одне з звичайних і поважних занять народу. "Далі, — каже він, — у літописах XII ст. наводяться факти про великі князівські посіви пшениці, вівса й проса". І цікаво, додам од себе, що вони стосуються лише України, що вже тоді, очевидно, була житницею. У сіверського князя Ігоря захоплено відразу 900 стогів жита. Це сільце Ігоря являло собою величезне князівське господарство натурального типу, цебто такого, що само забезпечувало себе всім потрібним. У Ігоря й Святослава Ольговичів були села, де велося рільниче й скотарське господарство — в 4000 коней; в Ігоревому сельці був хутір, князівський двір, де була велика сила "готовизни" (запасів) — меду, вина і тяжкого товару — заліза й міді (очевидно, для військових потреб, щоб виробляти зброю); поділили 700 чол. челяді, худобу в скотарських загонах, 500 берковців меду, 80 корчаг вина (очевидно, привезеного з Візантії в обмін на князівські хутра тощо), заготовленого для вжитку самих князів із сімействами, для їхніх дружинників на зразок того, як колись Володимир Київський утворював бенкети для дружини, а за ним йшли і пізніші князі. В пам'ятниках згадуються жито, льон, мак, хліб, солод, овес, горох, ратайні старости, або тіуни, ролейні закупи, ролейні межі, гумно, ями, де зберігалося жито, борона й плуг. Можна погодитися з тим, що в XII ст. хліборобство поширилося порівняно з XI ст., бо воно взагалі прогресувало на Україні, але ми наводили факти про його існування і в X—XI ст., і тоді воно було вже таке ж усталене, як і в XII ст. Головний і, можна сказати, єдиний доказ проф. Рожкова про те, що рільництво не було переважним промислом в Київську добу — це те, що не було вивізної хлібної торгівлі, коли був вивіз хутер, меду і воску, не переконує нас у цій думці, бо ні Візантія, ні Камська Болгарія, ні Хозарія, з якими торгувала Русь-Україна, не мали великої потреби в хлібі, а обходилися своїм, потребуючи, одначе, і власно для себе, і для дальшого перепродажу хутер та меду з воском, на які був попит у всій тодішній Європі і в сусідніх країнах. Особливо це треба сказати про схід, бо, коли в Царгороді була мінова торгівля, руську сировину обмінювалося на візантійську дорогої ціни, як вино, садовину, з одного боку, а шовкові паволоки — з другого. Східні країни охоче платили готівкою за дорогоцінні українські хутра, бо в обмін вони не могли дати досить своїх виробів. Ібн-Даст оповідає: "Єдиний промисел їх (русів) — це торгівля соболевими, білячими й іншими хутрами, які вони продають усім, а плату за них, що одержують грішми, зав'язують у свої череси". І схід, і захід купували на Русі-Україні лише те, чого в них самих бракувало, а в привізному хлібі ні на Поволжі, ні в Візантії потреби, очевидно, тоді не було в протилежність до старих часів, коли чорноморські грецькі колонії й Скитія вивозили були багато зерна на Елладу. Не дивно, що ми маємо таке велике число скарбів з арабськими монетами, бо ні Камська Болгарія, ні Хозарія своєї монети не били. І до цього треба додати ще одно: ми все-таки гаразд не знаємо, чи не було серед тих товарів, що возили на продаж Русь у Царгород і князі, і купці, українського хліба, великі запаси якого в них завжди були і від данини, і від власного господарства? І чи не бувало цього, скажімо, в роки недороду в Камській Болгарії або в Візантії, бо єдиним засобом для боротьби з голодом був тоді довіз хліба від сусідів; так робив Новгород, увозячи хліб із К. Болгарії. Спинімося ще трохи на центральному питанні про відношення основних форм тодішнього господарства. Це питання ставить Н. Рожков у своїй новітній праці "Очерк истории труда в России" (1924). Треба насамперед зауважити, що проф. Н. Рожков розглядає стародавню Русь, як Київський період "Русской истории", і зовсім не згадує тут про історію Русі-України. Очевидно, він її не визнає в цю добу.

Далі він поділяє період Київської Русі на дві доби — першу з VI до половини X в. і другу з половини X до кінця XII ст.; раніше він такої думки не додержувався. У мене, як і в другого українського історика України М. І. Яворського, поділ інший, і, на мій погляд, немає рації ставити гранню половину X ст. Н. Рожков уважно розглядає докази М. Н. Покровського і Плеханова, що східні слов'яни з найдавніших часів були хліборобами. Не заперечуючи цього факту, він справедливо зауважує, що питання є не в цьому, а в тім, чи воно було головною формою промисловості, і сам робить висновок, що воно не панувало в ці часи. Але докази його не переконують нас, бо і, взагалі кажучи, статистичних даних нема і не могло бути, а питання про перевагу рільництва над мисливством або бджільництвом чи навпаки не може бути остаточно вирішене на підставі тих випадкових, нечисленних, а іноді й непевних звісток, які збереглися від тих часів. Н. Рожков каже: "Полювання, бджільництво й скотарство мали більше значення, ніж рільництво, — для цього даних більш, ніж треба". Але наведені ним і всім відомі дані цього висновку не стверджують, — вони свідчать лише про існування і поширення цих форм промисловості, а не про перевагу їх над рільництвом. Н. Рожков правильно зауважує, що утворення Київської держави не мало рішучого значення в розвитку охоти й бджільництва, бо вони в докиївську добу були розвинені коли ще не більше, то в усякому разі не менше, як за князів. Неможливо ж, одначе, не визнати того, що продукти звіроловства (хутра) і бджільництва саме за перших київських князів висунуті були на перший план завдяки організованій для них зовнішній торгівлі, особливо в Царгороді, коли був знайдений зовнішній ринок для цих товарів і врегульована торгівля ними на грунті взаємовиміну продукції руської та візантійської; вони висунулися на перший план і в звістках про них письменників. Нарешті ціна на хліб не покривала витрат транспорту.

Беручи ж продукцію мисливства й бджільництва в історичному аспекті, треба визнати, що, коли рільництво мало постійну тенденцію до зросту в народних масах, охоплюючи їх все ширше та ширше й глибше, бо хліб усе-таки був основним продуктом їжі, хутра ж та мед і віск були головним чином речами князівсько-боярської та купецької зовнішньої торгівлі, і вся, так би мовити, монополія їх указує скоріше на їхню обмеженість у народній економіці.

X—XII ст. зробилася, на думку Н. Рожкова, велика зміна в народному господарстві: людина перетворилася в смерда-орача, рільництво не тільки зрівнялося з охотою й бджільництвом і скотарством, а й перемогло їх. Що така переважна роль хліборобства була в ці часи, з цим згоджуються всі дослідувачі. Але чому Н. Рожков цю перемогу рільництва датує половиною X ст.? Коли він зв'язує її із появою смердів (а він робить вказівку лише на це явище), то вони існували раніше другої половини X ст., а коли б навіть термін смерди з'явився й пізно, то це б також не мало значення для вирішення питання про поширення рільництва, бо вже 946 року Ольга казала деревлянам, що ті їхні міста, що признавали її владу, обробляють свої ниви. А коли так було в Деревлянській землі, то що ж казати про інші? Чим друга половинах ст. щодо цього відрізняється від першої? Хіба умови для існування й навіть панування рільництва на території України серед населення змінилися, починаючи з другої половини X ст.?

Зрозуміло, що ні. А коли надавати значення новому факторові в історичному процесі України — князівсько-дружинному ладові, то початок його припадає на раніші часи — на попередне сторіччя. Та й взагалі неможливо до господарсько-економічних явищ додавати якісь певні хронологічні рамки й можна сказати одне, що рільництво поступово розвивалося і в XII ст. поширено було більш (може, значно більш), ніж у IX—XI ст., а мисливство й бджільництво, навпаки, потроху втрачали серед населення своє старе значення в зв'язку із зростом населення й знищенням звіра, бо тут панувало господарство грабіжницького типу. У всякому разі споживачем продукції рільництва, хліба був сам виробник, навіть у більшій мірі, ніж той, хто займався мисливством або бджільництвом.

Використана література:

1. Багалій Д. І. Нарис історії України: Доба натурал. госп-ва. — К.: Час, 1994. — 288 с.: іл. — (Сер. «Україна. Голоси історії»).

2. М.С. Грушевський, Киевская Русь, І.

3. Н. Рожков "Очерки истории русской культуры", І.

4. В. Г. Васильевский. Древняя торговля Киева с Регенсбургом (Ж. М. Н. Пр., 1888,VII).

5. Д. Ив. Багалей. Русская история. Т. I. 1914





Реферат на тему: Господарство київсько-дружинної доби на Україні-Русі (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.