Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Географічний поділ української території в обласній Русі-Україні (реферат)

З другої половини XI в. єдина доти Русь розпалася на 10 країн-областей, об'єднаних одна з одною федеративним зв'язком. З цих областей половина (5) — Київська, Чернігово-Сіверська, Галицька, Волинська і Болохівська увійшли в склад земель України. Придивляючись до території і населення цих українських земель, ми бачимо, що вони відповідали не зовсім, а лише в великій мірі старому розподілові на племена. А саме — Київська земля склалася на території не лише самих полян, а й древлян; в склад Чернігово-Сіверської входили й землі радимичів і в'ятичів, в склад Галицької, головним чином, землі уличів і тиверців, Волинської — дулібів, бужан; етнографічний склад населення Болохівської землі був мішаний і не зовсім для нас ясний. Взагалі треба сказати, що етнографічної ознаки поділу не було точно витримано і в межах Галицької і Волинської земель, а також і в північній Київщині, щодо її меж з дреговичами. Старі племінні назвиська зникають, племена замінюються князівськими волостями — зникли назвиська дулібів, уличів, тиверців, полян, сіверян, нарешті древлян; замість їх постають нові, як от кияни (замість полян). М. Володимир — це осередок калишніх дулібів. Теребовль — осередок частини Галицького князівства. Територія Київської землі захоплювала водозбір Дніпра, Росі й Ірпеня; осередком її була область полян, до якої приєднана була й Древлянська земля; іноді сюди тягнула й земля дреговичів (Турово-Пінське княз.), але органічно з нею зв'язана не була. Торговельною артерією Києва був Дніпро; допливи його — Рось, Прип'ять і Тетерів — мали другорядне значення, як водяні шляхи.

Земля древлян мала лісовий характер, земля полян — напівстеповий, напівлісовий. Велике значення мало географічне положення Київської землі, що не мала натуральних границь з Половецьким степом і сусідами. Єдиним натуральним кордоном був Дніпро, однак деякі київські володіння були й на лівому його березі; а Переяславщина була в досить щільному зв'язку з Київщиною. Зовсім відвертим будо південне пограниччя з степом, що доходило, як ми знаємо, до р. Росі. Там тепер появився Торчеський уділ — Поросся, заселене тюркським елементом. Осередком Київської землі, а в значній мірі України і усієї Русі, як південної, так і північної, був Київ, перша столиця, що стояв на великому водяному Варязькому шляху. Старий Київ до пол. XIII в. складався з декількох частин, і кожна з них мала свої характерні топографічні риси. До складу його входив верхній город Гора, що займав невелику частину сучасного старого Києва, починаючи од Андріївської гори, Поділ, Щекавицю, Печерськ і загородні околиці. Старий Київ мав природні кріпості-гори, а окрім того, дуже рано почали робити в ньому і кріпость. Старий Київ мав спуск на Поділ — Боричів узвіз з Андріївської гори (Перунового холма). Там була Десятинна церква, що її збудував Володимир, і інші церкви і монастирі, а також "золотоверхі" князівські тереми — палац. Ярослав поширив межі старого Києва й обвів його стіною і валом. В цій Ярославовій кріпості було троє воріт — "Лядські " (польські), що вели на сучасний Хрещатик, "Жидівські", перейменовані згодом у Львівські, і "Золоті", що руїни їх збереглися до наших часів. Лядські й Жидівські вказують на присутність у Києві польського і єврейського елементу, про що, крім того, свідчать і інші джерела; проживали в Києві й вірмени, і в немалому числі греки й східні народи, так що Київ з етнографічного боку був досить різноманітний.

Саркофаг Десятинної церкви у Києві

Ярослав збудував у Києві Софійський храм та інші церкви. Київська Софія називалася митрополією, бо її настоятелем був митрополит; там ховали князів, починаючи з Ярослава. На Печерську була Києво-Печерська лавра, головна церква якої збудована була в пол. XI ст. Там же було Угорське, що назвиськом своїм нагадує про угрів, з князівським палацом. Нижче Печерського монастиря був палац Всеволода і збудований ним Видубецький монастир.

Барельєф, вроблений в стіну Десятинної церкви. Фот. з нам

Взагалі кажучи, у Києві було багато князівських палаців, це свідчить про силу тут князівської влади, що брала також велику участь у будуванні церков і монастирів. Князі-правителі мали тут спільні інтереси з князями церкви — вищим духівництвом; одна влада — світська — підтримувала другу — духовну, і навпаки, і на прикладі Києва це виступає дуже яскраво. Третя частина давнього Києва — це був Поділ, низина з торговельно-ремісничим населенням в протилежність князівсько-дружинній і ченцівсько-попівській Горі.

У X ст. "на Подоле не сьдяхуть людіе, но на горе" — оповідає літопис, але в другій половині XI ст. поселення на Подолі остільки поширилися, що тут явилося вже "торговище", цебто базар. Взагалі Поділ був притулком торговельно-ремісничої частини населення Києва. На початку XIV ст. збудовано на Подолі міст через Дніпро (мабуть, це був тип Порому). На Подолі ж на р. Почайні, де вона впадала в Дніпро, збудовано пристань, куди заходили для торгівлі і перебували візантійські судна. В XII ст. число населення на Подолі значно виросло; про цей зріст свідчать відомості про пожари в літопису. В протилежність кам'яним будівлям Гори і Печерська, подільські були дерев'яні, не виключаючи навіть і церков. Була лише єдина кам'яна церква. Поділ був тоді огороджений "столпьем", цебто земляним валом, на якому поставлені були дерев'яні палі; він простягся од "горы Оли и до Дніпра".

Поділ кінчався багнистим краєм — Болоньем (сучасна Оболонь) по маленькій річці Сітомлі. В районі Подолу була ще гора Щекавиця, де з давніх часів ховали покійників. 912 року там поховали й князя Олега; "Погребоша і на горе, иже глаголется Щековица, — каже літописець, — єсть же могила его до сего дни, словеть могила Олегова"; "до сего дни" — значить до часів літописця. Очевидно, що Щекавиця, коли там було поховано великого князя, була тоді єдиним загальним для всього київського населення кладовищем. До Подолу належала ще ціла низка околиць — Копирев кінець, багнисті Дорогожичі, поблизу яких Кирилівська церква; тут було знайдено палеолітичне становище і Кирилівські печери над Дніпром, відомі ще з неолітичної доби; на Подолі ж було урочище Козари, що нагадує нам про хозарів. Київ далеко випередив усі інші міста України і числом свого населення. Дітмар-Мерзебурзький налічував в ньому 400 церков, 8 базарів і величезне число мешканців (ці числа, очевидно, перебільшені). Адам Бременський ставив його поруч з Царгородом (теж явне, хоч і характерне, перебільшення). Літопис налічує у Києві з околицями лише 30 церков і 2 базари, але він не дає повного реєстру ні тих, ні тих; значить, у дійсності їх було більше. Про велике число населення Києва свідчить літопис, оповідаючи, що наприкінці XII ст., коли там була пошесть на людей, трунарі зробили за місяць для покійників 7000 трун, і населення, здається, помітно не зменшилося. На підставі цього числа гадають, що коли вмерло 10 % усіх мешканців, число населення доходило до 70 тис. Дітмар пише, що Київ був великим містом, де жила велика сила народу; гадають, що відомі слова з "Слова о полку Ігоревім" — "ту Нъмци и Венедици, ту Греции Морава поють славу СвятЬславлю" — стосуються Києва з його колоніями чужинців. Межі території Києва були досить широкі — вони захоплювали і територію сучасного старого Києва, і Подолу, і Печерська з їх околицями; населення, правда, жило розкидано, розсіяно; більшість населення, очевидно, як і пізніш, жила в дерев'яних хатах-мазанках сучасного селянсько-міщанського типу з просторими садибами і городами, про які згадує літопис. Число тубільців значно збільшували мешканці інших земель і чужоземці, що проживали тут постійно або тимчасово, маючи навіть свої церкви. Тут проживали новгородці, які мали свою церкву; німці-католики, які теж мали свій костел; греки, вірмени, сарацини; євреїв було так багацько, що вони мали окремий квартал і, мабуть, свою синагогу. Про Київ збереглося більше звісток, ніж про інші міста України, і тому треба було звернути особливу увагу на топографічні дані про нього. І хоч Київ займав виключне становище серед інших міст України-Русі, але в ньому ми помічаємо й типові риси стародавніх міст взагалі. Од них він відрізнявся своїми розмірами, числом населення, більшим числом мурів і кам'яних будинків, своїм виключним географічним положенням на головній артерії старої Русі — Дніпрі, своєю широкою торгівлею, буйним розвитком політичного життя, що нагадувало бурхливі хвилі і мало вплив не лише на життя його пригородів, усієї області, цілої України-Русі, а й на Північну Русь, і нарешті, — що, може, найбільш характерно, — буйним розцвітом культури, що найшла собі вияв і в мистецтві, і в письменстві, і в церковних справах.

Щодо інших міст Київщини, то вони в порівнянні з Києвом йшли далеко за ним; такий був Білгород з кріпостю і єпископіею, Василів, Звенигород (вони існують і тепер як другорядні міста Київщини). В Пороссі було багато українських міст з Юр'євом на чолі і з Роднею на р. Росі, на місці якої зараз так звана Княжа гора, розкопка якої дала величезне число речей великокнязівської доби.

В Древлянській землі був Іскоростень і Вручій (сучасні Коростень і Овруч). Міст було багато, але більша частина їх мала воєнне, а не промислово-торговельне значення. На великий жаль, ми майже нічого не знаємо про села в Київській землі. Мусимо лише припустити, що їх повинно було бути багацько. Грунт землі на Київщині був дуже родючий — чорноземний, кращий, ніж у сусідній Чернігівщині, де, одначе, широко було розвинуте сільське господарство. Підсоння дуже гарне, по лісах і степах була сила дикого звіра і птаства, і тому було широко розвинуто мисливство; в річках — багацько риби. Північна частина Київської землі — Полісся — була особливо багата на звіра, що давав дорогі хутра; на дикі бджоли, що роїлися в дуплах дерев і давали мед і віск; на ліс, що з нього робили човни, сплавляючи їх у Київ. Такі були,природні багатства Київщини. У Києві була широко розвинена промисловість, в тому числі й художня, і особливо торгівля, так що справді можливо назвати Київ примітивною торговельною державою. Увесь цей розвиток виробництва мав почасти своєю основою географічні і природні умови Київщини. Населення її мусило збільшуватися і завдяки натуральному зростові, і завдяки тому живому товарові — рабам, що в великому числі прибували туди, і завдяки тим колоністам — вільним і невільним, що селилися або з своєї охоти, або по неволі на окраїні Київщини — в Пороссі, де більшість населення була тюрксько-чорноклобуцька. Це степове пограниччя, ця постійна напружена боротьба з степом і половцями і була головною, основною причиною, з одного боку, затримання в зрості київського населення, а з другого — економічного занепаду Київщини, особливо її південної торгівлі з Візантією. Колонізація Київщини не могла піти своїм нормальним напрямком — на південь, бо цьому перешкоджали кочівники; щодо північного, західного й південного кордону, то туди не могла поширитися колонізація.

Надгробок Ярославова в Соф. соборі в Києві

Барельєф Києво-Печерської лаври з зображенням Діоніса, що їде колісницею, запряженою левом. Фот. з пам.

Галицька земля лежала на південно-західнім пограниччі по північних відногах Карпат і омивалася pp. Дністром і Прутом з їх численними допливами. Безпосередніми сусідами її були Польща та Угорщина; Галичина була у щільних зв'язках з ними, і це сприяло європейським впливам на неї. Південна границя її захоплювала нижню течію рік Дністра, Прута і Серета і доходила до Чорноморського побережжя й Дунаю. Це була колонія уличів і тиверців. Пізніш, у зв'язку з натиском на південні степи кочівників, колонізація пішла не на південь, а на північ. У зв'язку з цим набули поважного значення міста Холм і Львів. Для заселення Холма викликали чужоземців, особливо майстрів, що вказує на промисловий характер колонізації. Галицьке князівство топографічно поділялося на західну частину — Погорину з Перемишлем на чолі, і східно-степове Пониззя на лівому березі Дністра. Уся територія була багата на воду і відзначалася природними багатствами — грунтом, рослинами, диким звіром і, крім того, мала те, чого бракувало по всіх інших землях України, — сіль. За сіль виникла там велика боротьба між князями й феодалами. Тому-то вона була заселена густіше, ніж інші князівства, і мала дуже багато міст. Географічне її становище на західній межі Русі-України мало для неї велике значення, бо ставило її в щільний безпосередній зв'язок з Західною Європою, що сприяло європейським впливам на неї. Але, незважаючи на відірваність від Русі, населення Галичини зберегло свою українську народність, навіть у більшій чистоті, ніж інші князівства, між іншим, завдяки своїм горам. Багата Галицька земля, ще до того краще забезпечена від половецьких нападів, ніж Київська, зробилася центром Русі після занепаду Києва.

Волинська земля була щільно зв'язана з Галицькою не лише з одного географічного боку, а й етнографічного, економічного, соціального і політичного. Вона захоплювала головним чином Волинську губ. (за старим адміністративним поділом) і суміжні частини Гродненської і Люблінської і поділялася на кн. Володимирське з Берестейською землею, Луцьке, Белзьке і Холмсько-Червенське (Побужжя). Південна частина Волині являла собою погорину (відноги Карпат), а північна — Полісся напівлісове, напівболотяне, а на північ зовсім багнисте; за водопілля воно перетворювалося в величезне озеро, з острівками, містами й селами, напівзатопленими водою. Волинь була дуже багата на ріки: тут текли багаті водою — Західний Біг, Стир, Горин зі Случчю. Грунт на південній Волині родючий. В північній було багацько лісів, де водилася сила дикого звіра з дорогими хутрами. Південна Волинь була куди придатніша для заселення, ніж Полісся, тому вона була й далеко густіш заселена. На території Волині було чимало міст, що збудовані були за різних історичних епох: Володимир, Луцьк, Дубно, Берестье (суч. Берестя Литовське), Кременець і інші. Географічні межі Волинської землі не були однакові, хоч поширятися їй у межі своїх сусідів було й незручно.

Четверта невеличка земля Правобічної України — Болохівська — лежала на верховинах трьох річок — Бога, Случі й Тетерева, займаючи декілька пізніших повітів Волинської, Подільської та Київської губ., на пограниччях Волинської, Галицької й Київської земель. Дехто гадав, що її населення було не українське, а тюркське. Але нащо було поселяти тюрків не на пограниччі степом, як це робилося звичайно, а посередині руських земель? В Болохівській землі був цілий ряд міст — Деревич, Губин, Кудин, Бозький, Дядьків та ін. Географічні умовини Болохівської землі майже нічим не відрізнялися від сусідніх з нею українських земель.

Всі ці землі були в Правобічній Україні, а в Лівобічній лежала єдина Чернігово-Сіверська земля, що склалася на території сіверян і захоплювала водозбори Десни на півночі (Чернігівщина), Посулля — Переяславщину на півдні з південним пограниччям, що доходило до водозбору Псла і Дінця. Північна частина була напівлісова, напівстепова, а південна — степова. Осередком землі був водозбір Десни з Сеймом з їхніми допливами. Переяславщина граничила зі степом, що ним звичайно володіли кочівники і робили напади на Чернігово-Сіверську землю, і особливо Посулля. Постійної границі з кочівниками не було і не могло бути, і тому населення то відходило від степового пограниччя — бойового свого кордону, своїх лісів, острожків, валів, то, навпаки, посувалося в степ. Найбільшим окраїнним на півдні містом був Дінець, де знайшов собі перший притулок сіверський князь Ігор, що втікав з половецького полону, як оповідав літопис і "Слово о полку Ігоревім". Руїни його зараз є на Донецькому городищі біля Харкова, на березі р. Уд, що вливається в Дінець. Це городище розкопувано, і в ньому знайдено знахідки слов'яноруського типу XI—XII ст. З південною сіверянською колонізацією зв'язувалась і Тмутаракань, що мала щільний політичний зв'язок з Чернігово-Сіверською землею. Старою сіверянською колонізацією треба пояснити собі і існування заселених пунктів в Половецькому степу, як Шарукань (правдоподібно, суч. Харків), Чешуєв (суч. Чугуїв), Сугров — в водозборі р. Дінця. Основна сіверянська територія захоплювала Чернігівщину і суміжні з нею частини Полтавщини і Курщини, де утворилося окреме князівство (Посем'я), що в свою чергу розпалося на низку князівств, а на Чернігівщині виділилося Новгород-Сіверське. Згодом уся ця земля розпалася на велике число дрібних князівств — вітчин. Політично до Чернігово-Сіверської землі якийсь час тягнула ще невеличка територія Радимичів (Посожжя) і страшенно велика земля в'ятичів, що приєдналася потім до Муромо-Рязанської, вже неукраїнської, землі; на території в'ятичів складалася великоросійська, а радимичів — білоруська народність. Чорноземна степова частина Чернігово-Сіверської землі дуже сприяла розвиткові рільництва, а лісова — лісовим промислам і звіроловству. Сусідство з кочівниками наклало своє тавро на життя населення цієї землі, а особливо на Посулля, що безпосередньо межувало з Половецькою землею, яка постійно загрожувала економічному розвиткові цієї багатої землі і його культурі, утворювало своєрідний тип пограничника — майбутнього козака-сіврюка.

Ці географічні умовини земель, з яких складалася Україна, відбилися і на історичному процесі кожної з них; ми бачимо, що ці умовини були почасти однакові, а почасти й неоднакові, як колись кожне плем'я мало свої звичаї і свій "норов", як каже літопис, так точнісінько і за цієї нової доби життя не окремого племінного, а спільного, хоч теж у деякій мірі відокремленого в землях-князівствах, об'єднаних одне з одним федеративним зв'язком, ми помічаємо і такі окремі риси, і загальні риси в цілому. Так було навіть у самих землях. Географічне положення одних князівств давало одним більшу забезпеку від тюркських нападів, іншим — меншу. В одних грунт був кращий, в інших — гірший. Де панував степ, де — ліс. Одні стояли на великих водяних шляхах, другі — на маленьких річках. Одних річки зв'язували, других — розділяли. Одні мали одних сусідів, інші — інших. Одні вабили до себе своїми багатствами князів-конкурентів, інші навпаки — не могли знайти собі охочого князя, без якого як представника військово-дружинної влади трудно було обійтися. Від цього залежали в деякій мірі і форми господарства, що мали свої помітні відтінки в різних землях. Це все відбилося і на історії земель. Після того як наукова школа В. Б. Антоновича розробила історію України в своїх обласних монографіях на підставі обласної методи, цебто історію кожної землі виучила окремо, яскраво виявилися їх окремі історичні риси, які не виявлялися у розробці так званої удільної епохи, коли панувала централістична метода. Тепер тільки зрозуміло як слід історію всіх українських земель-областей — Київської, Чернігово-Сіверської, Переяславської, Галицької, Волинської і Болохівської. Ця остання, можна сказати, немов уперше відкрита була в монографічній розвідці про неї учня пр. Антоновича, акад. Н. П. Дашкевича. Акад. М. С. Грушевський на підставі своїх власних дослідів і на підставі цих обласних монографій міг дати в своїй "Історії України-Руси" вже й загальний широкий огляд усіх цих земель. Київська земля виступає перед нами в своєму подвійному значенні — як окрема область, як одна з областей Русі-України, і як осередок усієї Русі не лише південної, а й східно- і західно-північної.

Використана література:

1. Багалій Д. І. Нарис історії України: Доба натурал. госп-ва. — К.: Час, 1994. — 288 с.: іл. — (Сер. «Україна. Голоси історії»).

2. М.С. Грушевський, Киевская Русь, І.

3. Н.І. Мірза-Авакянц. Читанка з історії України, 1899





Реферат на тему: Географічний поділ української території в обласній Русі-Україні (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.