Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Географічний поділ українських племен, їх колонізація й сусіди (реферат)

Зміст

1. Географічний поділ українських племен, їх колонізація й сусіди

2. Розселення українських племен

Використана література

1. Географічний поділ українських племен, їх колонізація й сусіди

Східні слов'яни поділялися за тих часів, коли вперше дає їхній географічний поділ літопис, на 12—13 окремих племен: з них шість (половина) належали до української групи, а решта шість до великоросійської й білоруської. До української групи належали поляни, древляни, бужани, уличі, тиверці й сіверяни. Розселення східного слов'янства, його дванадцяти племен, по території України й Росії, гадаємо, було в зв'язку з географічними й природними умовами різних місцевостей. Природно, що раніше були зайняті ті місцевості, що лежали ближче від осередку східної слов'янщини й разом із тим мали й кращі природні умови, а такою була південно-західна частина України, що захоплювала водозбори Дністра, Прута й Дніпрянське правобережжя. Дніпрянське лівобережжя могло бути заселене трохи пізніше, хоч не виключається можливість і одночасного заселення західної частини Подесення. Взагалі треба сказати, що природними умовами щодо грунту, теплим підсонням і річками українська територія, окрім лише древлянського Полісся, була найблагодатніша країна Східної Європи, і, окрім того, всі її частини були зв'язані одна з одною, а разом являли щось єдине. Хоч і зв'язане сусідством і етнографічним спорідненням з іншими племенами східного слов'янства, кожне плем'я являло собою географічну, етнографічну, а почасти господарську і політичну одиницю.

Точно виявити територію кожного з них неможливо, по-перше, тому, що літопис не дає про це певних відомостей, а по-друге — і тому, що межі їхні мінялися. Ось чому автор спеціальної розвідки про історичну географію земель старої Русі проф. Барсов, визначаючи їх топографію, примушений був звертатися й до пізніших джерел — до сучасної географічної номенклатури, а автори обласних монографій і археолог Спіцин додавали ще до цього й археологічний матеріал. Тому й скласти мапу племен і земель з їхніми межами також нелегко. Звідкіля взялися ці племінні назвиська? Вони топічного походження (топос — місце) поляни, пояснює сам літописець, "зоне в поле сьдяху", древляне, "зане сьдоша в лісах", бужани, "зане сьдоша по р. Бугу" від поля, лісу й річки. Щодо останніх назвиськ племен, походження їх неясне: назвисько уличів або угличів зв'язують теж однаково з річкою Ореллю або Углом.

 

2. Розселення українських племен

Переходимо тепер до географічного положення українського населення за доби їхнього племінного життя. Центральне місце між українськими племенами посідали поляни, що жили по Дніпру в полях; але той самий літописець, що виводить їх назвисько від поля, в іншому місці каже про них, що вони сиділи по Дніпровських горах, у лісі на горах над р. Дніпром.

Водозбір p. Росі, цебто південна частина полянської території, був справді певним чистим полем, коли північна — поліссям. За IX — XI століть територія полян мала такі кордони: на сході за природне пограниччя був Дніпро, хоч іноді випадково полянські поселення переходили й на сіверянське лівобережжя, на півночі полянська територія переходила до древлянської по р.Тетереву, на заході — до Волинської, на півдні — до Тюркського степу, що був уже за межами Русі; за пограничну річку була тут Рось. Територія полян була невелика, але вже за цих старих часів вона набула значення осередку Русі, головним чином завдяки своєму географічному положенню на Варязькому шляху й важливому значенню свого територіального центру — Києва. Інші міста полян у зв'язку з виключним значенням головного центру і в невеликому числі не мали особливої ваги економічною стороною. Серед них все-таки виділялися, як київські пригороди, Вишгород на Дніпрі, Білгород (суч. Білгородка), Василів (суч. Васильків), далі на південному пограниччі — Заруб, Халіп, Треполь, Канів, Корсунь і низка місту Пороссі (Торчеськ, Юр'єв на гирлі Росі), Родня. Найближчі сусіди полян були древляни; на північ вони були сусіди дреговичів, що жили між Прип'яттю й Західною Двиною; значить, за північну межу древлян була Прип'ять, а східно-південну — полянська територія. Це було Полісся; ми маємо в ньому лише одне місто з назвиська Коростень і Вручай (суч. Овруч), відоме й тепер, але літописець згадує й про інші міста, тільки їх не називаючи. Бужани, дуліби, або волиняни — це три назвиська для одного племені, що, здається, свідчить про еволюцію його розвитку. Літописець каже, що дуліби жили по р. Бозі, де й тепер (за його часів) волиняни, бужани сиділи по р. Бозі, а після того там були волиняни від м. Волиня; значить, назва волиняни — пізніша (хоч про Волиняну згадує Масуді іще в X в.); назва бужани — від р. Богу (Бугу) або від м. Бузька, назва дуліби найстарша, бо вона фігурує, в оповіданні про насильства над дулібськими жінками обрів, цебто аварів; дуліби, а не бужани брали участь ще й у поході Олега на греків. У всякому разі тут ми маємо спогади про перехід від племінного до територіального ладу.

Великі географічні пертурбації бачимо в уличів і тиверців, найближчих сусідів волинян. Їхні поселення захоплювали величезну територію по р. Дністру, доходячи на півдні до Чорного моря, а на південно-західній стороні — до нижнього Дунаю.

Це найбільші і, може, й найстарші з українських племен. Про них літопис оповідає, що вони сиділи по Дністру, і їхні поселення доходили до моря й до Дунаю; була їх велика сила, і міста їх, каже він, є й тепер, а греки прозвали їх Великою скуф'єю, цебто Скитією; це свідчить про їх старе поселення. Це величезна територія, що досягла на півдні моря, а на південнім заході Дунаю, захоплюючи водозбір Дністра й Прута. А коли в них було багацько міст, то це свідчить про ранній перехід до городянського життя. Про це свідчать і перекази, що зайшли, правда, в попсованому тексті, в деякі літописні списки, про уличів, які раніш пробували не на Дністрі, а на нижньому Дніпрі. Там говориться, що уличі сиділи вниз по Дніпру, а після цього посунулися на захід і оселилися між Богом (південним) і Дністром, наблизившись таким чином до тиверців, з якими й об'єдналися. Причина цього їхнього переселення була, очевидно, в не безпеці їхній на Дніпрянській території, бо на неї нападали кочівники, що заволоділи степом, і вони примушені були посунутися на захід і північ до Дністра, де було безпечніше, особливо у спілці з їхніми найближчими родичами — тиверцями. Згодом з нової їхньої території виникла галицька земля, що була з боку природних умов найкращою частиною України.

 


 

УКРАЇНСЬКІ ПЛЕМЕНА IX СТ. І ЇХ СУСІДИ

Ще про одне плем'я, суміжне з уличами й тиверцями, згадує один раз літопис — про білих хорватів. Але про них сперечаються в історичній літературі; проф. Барсов, наприклад, визнає це плем'я, а акад. М. С. Грушевський його заперечує; хоч про них все ж таки згадується в реєстрах літописця слов'яно-руських племен і в оповіданні про племена, що ходили з Олегом на Царгород у 907 році (звістку Костянтина Багр. про білих хорватів можна відкинути), але де вони жили, про це вказівки бракує. Барсов поміщає їх коло Карпатських гір і у верхній Подністрянщині й каже, що вони збільшили собою поселення уличів та тиверців; це все можливо, але не доведено. Спірне є також питання про дреговичів: чи належать вони до південної групи східних слов'ян — до українців, чи до білорусів. За наших часів українське населення ми бачимо лише в західній частині дреговицької землі — в Пінщині (пінчуки), а на північ середньої Прип'яті від них живуть білоруси; виходить одне з двох — або дреговичі, як і кривичі, належали до білорусів, а Пінщину пізніш колонізували українці, або, навпаки, дреговичі належали до українців, пінчуки були рештою їх, а остатню частину дреговицької землі колонізували білоруси. Останнє українське плем'я вже на лівому березі Дніпра були сіверяни або сіверо. Вони займали, може, найбільшу територію — водозбір р. Десни і її припливу Сейма, а також припливу р. Сули, отже частину (більшу) сучасної Чернігівської й Полтавської губ., меншу (північну) — Посулля. На півночі межі сіверян доходили до верховин Десни, а самі верховини належали, мабуть, кривичам. P. Сож відділяла сіверян від радимичів (плем'я білоруське), а на східному півночі вони мали за сусідів в'ятичів (плем'я великоросійське). Дніпро відділяв їх від полян. На півдні сіверяни жили по р. Сулі, і це Посулля було пограниччям із степом. Деякі дослідувачі називали ще одне плем'я, близьке до сіверян — суличів, але це просто непорозуміння: прочитали замість "сулчи" — "суличі". На сіверянській території були такі видатні міста, як Чернігів, Переяславль, Курськ. Такі були шість племен, що з них склалися території й населення південної Русі-України.

Подивімося тепер, у яких напрямках йшла боротьба з кочівниками, охорона границь і колонізація. За старих часів хозарського протекторату над південною Руссю, до появи в степах печенігів, там були вільні шляхи, якими слов'яно-руське населення простувало до Чорноморсько-Азовського побережжя, де були поодинокі руські колонії від Дону до Дунаю. В утворенні їх повинні були взяти участь поляни, сіверяни, уличі й тиверці. В руках полян була головна водяна артерія — Дніпро, включаючи і його гирло. Колонії Тмутаракань та Корчев, здається, були зв'язані з сіверянами. Уличі та тиверці мали свої міста біля Дунаю. Ми маємо численні свідоцтва про існування Чорноморсько-Азовської Русі у зв'язку з Дніпровською. Арабський письменник X в. Масуді називає Чорне море руським: "Ніхто, окрім русів, не плаває по ньому, і вони живуть на однім в його берегів. Вони утворюють великий народ, що не підлягає ні цареві, ні законові". Візантійський письменник Кіннама називає столицю Тавроскитії Київ. Є дуже цікаві свідоцтва двох літературних пам'ятників про напади Русі в першій половині IX в. на Амастріду, що лежала на Малоазійському побережжі; там дається характеристику їхнього розбишацького нападу і їх самих, як жорстоких войовників; другий пам'ятник оповідає про такий самий напад Новгородського князя Бравліна на побережжя від Корсуня до Корчева й Сурожа (суч. Судак). За доказ існування Чорноморсько-Азовської Русі є свідоцтва візантійських письменників X і навіть IX в. В розмовах і посланнях патр. Фотія IX в. є вказівки на ранішні зносини Русі й Візантії. В Корсуні Кирил знайшов (до 862 р.) євангеліє і псалтир, написані руськими буквами. Арабський письменник IX в. Ібн-Хордадбе оповідає про Русь, що їздить по "Руському морю". Тільки визнавши існування Чорноморсько-Азовської Русі, ми зрозуміємо обов'язок, що взяла на себе Київська Русь по умові Ігоря з греками захищати Корсунську область від нападів чорних болгар.

Але в X ст. сухопутні й річні шляхи, що зв'язували українське населення, чи постійні, чи тимчасові, з Чорноморсько-Азовським побережжям, були перехоплені кочівниками, що почали робити енергійний натиск навіть на границі південних українських племен — полян, сіверян, уличів і тиверців. Під натиском печенігів південна границя полян мусила пересунутись з Росі на Стугну, цебто на північ. Київська Русь при перших князях мусила будувати кріпості й для заселення їх навіть закликати північних русів.

В першій половині X ст. "Пацинакія", цебто печенізька територія, охоплювала землі від нижнього Дунаю до хозарського Саркела на Дону; чотири коліна їх кочували на схід від Дніпра, а два — між Дунаєм і Дніпром. Одне коліно було сусідом полян, друге — уличів, древлян і лучан, значить, жило між Дністром і Дніпром. Їхні кочовища були на один день шляху од Русі. За Дніпром печенізькі кочовища доходили до хозарської території. Рештки українського населення в степах мусили тепер вилюдніти, потонути в морі кочівників. За свідченням Костянтина Багрянородного, в першій половині X в. торговельні українські каравани примушені були ходити під військовою охороною, бо їх печеніги підстерігали і на Дніпровських порогах, де вони вбили Святослава, і на побережжі.

За відсутності Святослава печеніги ледве не захопили Києва. Про боротьбу Володимира з печенігами свідчать легенди про облогу ними Білгорода. Володимир довів місіонера Брунона до самої Київської границі з степом, і ця границя, за свідченням Брунона, проходила лише на два дні шляху від Києва, а її він огородив для захисту від кочівників дуже міцним і довгим валом і ровом. І до наших часів збереглися ці земляні кріпості під назвиськом Змієвих валів. Володимир збудував багато нових міст-кріпостей на півдні по pp. Десні, Остру, Трубежу, Сулі й Стугні, цебто в межах сучасної Київщини, Чернігівщини й Полтавщини, на країнах полянської й сіверянської території, заселивши їх полонениками й переселенцями з півночі. Це вже, значить, було завдання не місцевого, а загального державного значення. Як бачимо, на Сіверщині це була не одна навіть лінія, а три: одна — зовнішня (по Сулі), друга — середня (по Стугні, Трубежу), третя — внутрішня (по Десні й Остру). Про вали коло Стугни й Переяслава згадує й літопис. Українська колонізація, таким чином, мусила відступити від чистого степу до смуги лісів, що були її міцним захистом. Переселення уличів з Дніпра на захід, на Біг і Дністер, стояло в зв'язку з натиском печенігів і з походом на них воєводи Ігоря Свенельда, що примусив їх платити данину. У всякому разі цей відхід уличів з Дніпра був вадливий і для української колонізації в степах взагалі, і особливо для полян, що позбавилися того захисту, що його утворювали вони в Подніпрянщині. Щодо колонізації тиверців, то вона ще й за часів літописця доходила до моря й до Дунаю і, значить, менш потерпіла, ніж полянська або сіверянська; прихід уличів і об'єднання їх з ними ще збільшило силу цих племен і їх оборону проти кочівників. На півночі їхні поселення доходили до дулібських. Назва тиверців нагадує немов назву Дністра в Геродота, але ця остання книжна й антикварна. Таким чином, за добу племінного побуту й за початок нового державного ладу ми мусимо визнати підупад української колонізації в південних степах, де одначе залишилися ще деякі оази з українським населенням, що підпало впливові тюркського елементу.

Те саме, очевидно, було й на території сіверян. Дуже можливо, що й сіверянські поселення були раніш не лише по Сулі, а й далі від Переяслава на південь. Різниця між полянською й сіверянською колонізацією була в тому, що перша простувала по Дніпру до Чорного моря, а друга, бо більше була на схід, мала нахил до моря Азовського. Там, на Азовському побережжі, було засноване або, краще сказати, освоєно Руссю й місто Тмутаракань, що мало якийсь органічний зв'язок із сіверянською землею (на чолі її стояли князі з Чернігова), і, мабуть, захопила його якась сіверянська дружина. Не дурно й сіверянський князь Ігор у "Слові о полку Ігоревім" хотів у XII ст. пошукати града "Тмутараканя". Сіверянська колонізація, очевидно, ширилася на південний схід завдяки Хозарії, що володіла у IX ст. сіверянами й була для них захистом од кочівників. Шлях із Сіверщини на Азовське побережжя йшов, лівим припливом Дніпра, р. Самарою, потім входила волоком від верховин Самари до верхів'я р. Овечі Води, що впадала в Азовське море. І сіверяни, як і поляни, розгубили своє населення в степу, хоч деякі оази його й залишилися на донецькій Україні і в половецькому степу. Сіверянським південним пограниччям була р. Сула (на Полтавщині), але військова границя йшла й трохи далі в напрямку Псла й Ворскла на південь і до верховин Дінця на південний захід, де була старовинна слов'яно-антська колонізація. Слов'яно-руське населення, за словами Масуді, проживало в Хозарії, де воно було в складі війська й двора кагана.

Пояснюючи стару історичну географію й етнографію українського населення і його відносин до тюркського елементу степів, ми мусимо ще додати відомості про тих сусідів України, що були зв'язані з нею міцними й постійними зв'язками. На першому місці тут треба поставити Хозарію, що мала, мабуть, більший вплив на Україну, ніж про це свідчать, очевидно, неповні відомості того часу. Хозарія займала величезну територію, що не мала, одначе, постійних границь — і в Поволжі, і в Подінні. Склад народностей, що її населяли, був різноманітний, і самі хозари являли собою амальгаму, що в неї входив головним чином тюркський елемент, а почасти й фінський. Те ж треба сказати й про віри: панувала іудейська, яку прийняли хозарські владики, а нарівні з нею поставлено і християнство, і поганство. Для кожної народності були свої судді й свої кодекси — Тора (біблія), Коран, Інджиль (євангеліе); погани судилися по звичаєвому праву або, як кажуть сучасники, по законах розуму. На чолі стояв каган (номінальний верховний владика) і бех (фактичний). Хозари мали міста-городи, що славилися торгівлею, садами, виноградниками; серед них столиця — Ітіль на Волзі, Семендер, Саркел. Населення їх, одначе, на весну й літо виходило на кочовища (уходи), де почасти займалося й хліборобством. Торгувала Хозарія з Камською Болгарією, з Руссю, з Арабським каліфатом, що заволодів і Персією. Хозарській владі підпали в IX в., може й раніше, з українських племен поляни, сіверяни і, окрім того, радимичі і в'ятичі, що увійшли до складу сіверської землі. Поки Хозарія була досить сильна, вона захищала ці племена від нападів кочівників, а коли ослабла, тоді становище їхнє зробилося дуже небезпечне. Хозари мусили пропустити в українські степи печенігів, які ними заволоділи, і поляни з сіверянами втратили, як ми бачили, оази свого степового населення. Остаточно сплюндрували хозар перші київські князі — Ігор (похід 913 і 943 pp.) і Святослав. Коротка звістка літопису про напад Святослава на Хозарію, коли він узяв Білу Вежу (Саркел), доповнюється оповіданнями арабських письменників. За їхніми відомостями, руси 968 року погромили столицю Хозарії — Ітіль, спустилися в Каспійське море і зруйнували м. Семендер з його садами й виноградниками. Після цього Хозарія не могла вже піднестися, але й Русь-Україна мала від цих грабіжницьких князівських походів погані наслідки, і в південні степи тепер насунули тюрки-кочівники, з якими повинна була вести постійну уперту боротьбу сама Русь-Україна. Звичайно, що в зв'язку з цим зменшилося торговельне значення Хозарії для Русі. Цей напад Святослава на Хозарію нагадує такий самий грабіжницько-імперіалістичний похід на Болгарію.

Використана література:

1. Багалій Д. І. Нарис історії України: Доба натурал. госп-ва. — К.: Час, 1994. — 288 с.: іл. — (Сер. «Україна. Голоси історії»).

2. М.С. Грушевський, Киевская Русь, І.

3. М.Сумцов "Географія України", 1921 р.





Реферат на тему: Географічний поділ українських племен, їх колонізація й сусіди (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.