Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Феодалізм на Україні-Русі (реферат)

М. Н. Покровський, Н. Рожков і С. В. Юшков відносять початок феодалізму до Київської Русі, розуміючи під нею сукупність і українських, і великоросійських, і білоруських земель, пристосовуючи його до XII—XIII в. Але коли б обмежитися територією українських земель, як це звичайно роблять українські історики, виходячи з своєї схеми, то й тоді треба було б визнати в них феодалізм на підставі джерел, що стосуються України-Русі. М. І.Яворський відверто, як про безперечний факт, каже про феодалізм на Україні в ці часи, не наводячи, однак, доказів цього й не посилаючись на відповідну наукову літературу. Треба говорити про процес феодалізації, добачати риси західноєвропейського феодального устрою в наших українських інституціях і вияснювати їхнє походження. До цього треба додати, що ще раніш XII віку були на Русі-Україні деякі сприятливі умови для процесу феодалізації — це домінантна натуральна система господарства з дружинним ладом, що згодом почав перетворюватися в боярсько-васальний. В X—XI віці ми навіть бачимо вже зародки великого князівського і боярського землеволодіння — окняження і обоярення земель, що було за головну основу феодалізації землі і князівських, і боярських сеньйорій.

Вже тоді ми бачимо також зародки і великого монастирського землеволодіння — церковних сеньйорій. У приватній владі князів і монастирів ми бачимо міста й волості. Все це були основні передумови для феодалізації і, таким чином, і М. Н. Покровський, і Н. Рожков мали підстави відсовувати самий перший початок феодалізації у ці раніші віки. Але в XII ст. цей процес на Україні значно прискорився, бо збільшилися й поширилися сприятливі умови для нього. Найсприятливішою новиною для феодалізації була економічна криза, що почалася саме на Русі-Україні, переважно на Київщині, наприкінці XII ст. в зв'язку з занепадом зовнішньої торгівлі зі Сходом і Візантією та низкою інших причин. В. О. Ключевський, Святловський, а в наші часи М. Н. Покровський встановили ці причини. В. В. Святловський справедливо, хоч і зовсім афористично, зауважив, що година занепаду Київської первісно торговельної держави була часом зародку руського феодалізму. Занепад візантійсько-східної торгівлі був викликаний тим, що половці захопили Дніпровський водний шлях; економічна криза південної Русі збільшилася ще внаслідок постійних нападів на Київську, Переяславську і Чернігівсько-Сіверську землі, причому виведено велике число трудового населення, знищено збіжжя, худобу, зруйновано міста, села. З боку господарського величезну вагу також мало зменшення невільників, як живої робочої сили. Цьому неекономічному засвоєнню рабів і худоби М. Н. Покровський надає найбільше значення, бо вони були головні предмети торгівлі, а де було їх узяти тоді, коли половина землі була під кріпостями-містами, що захищали себе від такого плюндрування, а друга частина була вже майже зовсім сплюндрована; неспустошених земель на Русі не лишилося, а сусідні народи вже організували відсіч. Одночасно зменшувалися натуральні зоологічні багатства Русі. Нарешті до всіх цих внутрішніх причин треба додати ще одну, яка переважно спричинилася до занепаду зовнішньої торгівлі. Попередній розвиток зовнішньої торгівлі на Русі залежав од сприятливої кон'юнктури всесвітнього ринку, що особливо широко доводить В. В. Святловський. Тепер Західна Європа безпосередньо оволоділа ринками Візантії й Сходу. Підупало торговельне значення Візантії, а укупі з цим і зв'язаної з нею торговельними зв'язками Русі; остаточним же моментом занепаду Візантії було захоплення Царгорода 1204 року хрестоносцями. Шлях з варягів у греки остаточно занепав; намітилися нові торговельні шляхи. Економічні наслідки кризи були дуже великі. Занепад зовнішньої торгівлі примусив мобілізувати капітали на поширення господарства по великих князівських і боярських сеньйоріях. Економічні інтереси перейшли тепер у глибину замкнених економічних областей. І всі ці нові умови спричинилися до розвитку феодальних установ і відносин.

Велике землеволодіння почало зростати, отже, почала зростати і господарська, а за нею і політична роль бояр-землевласників. Почався розклад дружинної системи й перетворення її в феодальну, дружинні відносини почали перетворюватися в поземельні на тлі помісного землеволодіння. Це все були риси феодалізації, що має і подобенство, і різницю з західноєвропейським феодалізмом. У всякому разі, і в нас, як і там, феодалізм виник у зв'язку зі змінами господарства. У нас в основі феодалізму було перетворення торговельної Київської Русі в Русь землеробську, деревенську — так було у нас, на думку М. Н. Покровського, але до цієї думки треба буде внести деякі корективи.

Сприяли розвиткові феодалізму й такі моменти, як розклад території в обласну добу і розклад влади — відомі ознаки феодалізму взагалі. Але головне явище в феодалізації землі було окняження, обоярення її, цебто складання сеньйорій великого землеволодіння. Розвиток землеробства — оранки — в князівських, боярських і монастирських маєтностях давав великі лишки запасів хліба на потребу князівського дворця, його челяді, слуг і дружини. Поширилося помітно і скотарство, особливо конярство, що їх захищає "Русская Правда". В таких сеньйоріях князь був хазяїном-вітчинником, а не представник публічного державного права, і він стояв у своєрідних стосунках до населення його земель, набуваючи особливі, так би мовити, сеньйоріальні права над підлеглим населенням обмеження свободи і визначення різних обов'язків. Челядь була невільною групою населення — це, безперечно, закупні були напівневільною групою. Але дуже спірне становище смердів. Проф. Юшков уважно поставився до цього питання і присвятив йому спеціальну розвідку. І справді, вирішення питання про смердів, що були найчисленнішою групою сільського населення, — а саме, чи були вони вільним станом, чи залежали од князя і його сеньйоріальних прав, щільно зв'язане з феодалізмом. Проф. Юшков дійшов висновку, що "смерды есть особый разряд сельского населения, отличающийся от других тем, что они находятся в особом юридическом положении".

Смерди, на його думку, є "зависимым и ограниченным в праве и дееспособности и даже личной свободе крестьянством XII—XIII в." (ст. 36)... "Существование особых отношений смердов к князю, не совпадавших с отношениями, вытекавшими из подданства, может быть установлено и на основании многих статей "Рус. Пр." (ст. 37). Смерди — це напіввільна група сільського населення, зв'язана з князівськими вотчинами. А це все є ознаки феодальних відносин. До напівневільної групи належали, на думку Юшкова, ще ізгої, колишні холопи. Отже, в зв'язку з зростом князівсько-боярсько-монастирського приватного землеволодіння поширюються групи підлеглого їм сільського населення, що працювало по їхніх сеньйоріях. Такий процес закріпачення ми бачимо в Західній феодальній Європі.

Звертаємося тепер до тих установ України-Русі, що нагадують нам у деякій мірі західноєвропейські феодальні інституції. Перша з них є васалітет. Його походження стоїть у зв'язку з розкладом дружинного ладу. Характеристична ознака князівсько-дружинних відносин був щільний безпосередній зв'язок дружинників із княжим огнищем, а потім дворцем. Цей зв'язок слабне, і постає в першу чергу відрив од князівського дворця вищої дружинної верстви — боярства, що осідає на своїх землях і утворює власне хазяйство; молодша ж дружина ("отроки детские") зберігають безпосередній зв'язок з княжим дворцем. В XII віці ми бачимо вже київських, галицьких і чернігівських місцевих бояр. Князівські бояри об'єднуються з земськими місцевою земельною і торговою аристократією. Виникли нові службового типу відносини між князем і його боярами. Друга група князівських дружинників — це дворяни, дворянські люди, що почали відігравати важливу роль в господарстві і адміністрації княжого двірця. Є значна аналогія в службі боярина і васала: в основі їх лежить договір про військову службу з правом одмовлення од нього для однієї й другої сторони, з присягою, але була й значна різниця (на Заході договори були більш регламентовані, ніж наші).

Патронат — спеціальний захист з боку князя окремих соціальних груп і має дуже невиразні форми. Церква мала патронат над деякими церковними людьми, виводячи їх, як це робив і князь, з загальної юрисдикції.

Імунітет також не набув у нас виразних форм, і про нього також дуже мало даних. У церковних уставах Володимира і Ярослава, до яких багато дослідників ставляться з сумнівом, говориться про церковний імунітет; кн. Володимир обіцяє за себе і весь рід свій, що його тівуни не втручатимуться в церковні люди і церковні суди. Ярослав у своєму уставі обіцяє не втручатися в церковно-монастирські справи, ні він сам, ні його волостелі; тут же згадується про митрополичого волостеля, значить, імунітет теж поширюється і на церковних людей, що жили по волостях і, мабуть, працювали в монастирських маєтках.

Має феодальні елементи (умовного землеволодіння) і зародок помісного землеволодіння Київської Русі. Боярське землеволодіння було щільно зв'язане з князівським і поділяло його долю в часи князівських сутичок. Боярство втрачало свої села, коли князь втрачав свою волость, можна гадати, що землеволодіння бояр-васалів залежало од князя-сеньйора. Так після згону з Києва Ігоря 1146 року кияни з Ізяславом пограбували доми, села й худобу Ігоря і Всеволода. Ізяслав Київський, у свою чергу, після згону свого з Києва говорить своїй дружині: ви слідом за мною з Руської землі вийшли, втративши свої села й майно. І такі випадки були постійні: ці землі новий князь, очевидно, роздавав своїм дружинникам. І коли пізніше в XIV ст. ми бачимо на Україні досить розвинене службове помісне землеволодіння, то походження його треба віднести ще до ранішніх часів.

Звідкіля ж постала на Україні велика приватна земельна власність?

Кому вона належала? Ми її бачимо насамперед у князів, бояр і монастирів — це, значить, було князівське, боярське і монастирське землеволодіння. Проф. Рожков висловлює думку, що ці нові форми землеволодіння були утворені зовнішньою торгівлею, а поширення другорядної, на його погляд, форми промисловості — рільництва — привело лише до територіального обмеження вервей. Це він пояснює так. Зовнішня торгівля утворила капітал, який капіталісти направили в рільництво — на широкі простори земель, на фільварки, де землю обробляли невільники (челядь) і напіввільні (закупи) люди; перших вони купували, других вони набували, оддаючи їм гроші під заклад праці. Сама ідея земельної власності в такого капіталіста виникла з такої думки: коли на землі сидять мої люди, то, виходить, і сама земля належить мені. Однак тут треба зробити деякі зауваження. Капіталістами зовнішньої торгівлі були переважно гості. Але у нас немає певних фактів про закладання ними таких земельних маєтків, хоч вони торгували рабами і, очевидно, як капіталісти, могли мати рабів на Волзі, як це описує Ібн-Фоцлан. Раби, однак, для них були лише предметом торгівлі, як це було в руського купця. Але в першу чергу велике землеволодіння виникло у князів і чому? Не лише завдяки їхній зовнішній торгівлі, в якій вони брали велику участь, як власники сировини — товарів, що одержували її в данину, а ще більше завдяки їхнім грабіжницьким походам, що давали їм страшенну кількість рабів і рабинь. У Володимира було наложниць 300 в Вишгороді, 300 в Білгороді і 200 в Берестовому сельці. Згадаймо ще також про раніші грабіжницькі походи Олега, Ігоря, Святослава, Ольги. За таких умов князям і не потрібно було добувати челядь купівлею, як це робили гості. І не дивно, що в князів раніш усього повинна була явитися потреба в експлуатації челядської праці в їхніх селах-хуторах, що вони почали заводити для господарства. Такою типовою господаркою була Ольга, що широко по всій тодішній Русі поширила свої звіроловні, птицеловні, бортневі і рільницькі господарства: вона забрала в рабство мешканців Іскоростеня, обложивши їх даниною, що 2 частини її йшло на Київ, а третя на її власний город — Вишгород. "Бо, — каже літопис, — Вышегород Ольжин город"; других оддала, очевидно, як челядь, своїм мужам для праці — "работь преда мужем". Ці звістки для нас надзвичайно важливі, і вони нам пояснюють походження князівської приватної земельної власності. Наслідок завоювання Древлянської землі був той, що забрано в полон численну челядь і роздавалось її дружині як робочу силу. Де? Очевидно, в їхніх господарствах обробляти ниви. Цим кладеться фундамент боярського землеволодіння. А в Ольги в цей час уже було її власне місто біля Києва — Вишгород, на яке вона також збирає данину од древлянських хліборобів. У якій формі? Мабуть, у формі натуральних поборів — повозу, що його відвозилось у Вишгород. А далі Ольга уставляла в Древлянській землі устави і уроки, становища і ловища, а по Дніпру й по Десні перевісища, там же заснувала сільце Ольжичі, що існувало й за часи літописця. Все це являло різні промислові, господарські поселення — уходи, ухожаї Ольги, що з них, звичайно, починалася промислова колонізація України в пізніші часи на правому і лівому березі Дніпра. Володимир поселив свою жінку Рогнеду під Києвом на р. Либеді, де ще за часи літописця було сільце Передславино; там, очевидно, було й власне князівське господарство, що велося на користь "водимої" законної дружини Володимира. А в другому сільці Берестовому проживало 200 його наложниць; і очевидно, що тут був не лише його гарем, а також князівське господарство на підставі челядської праці; це була челядь жіночої статі, рабині, що не сиділи без діла, а брали участь у господарюванні; тут повинні були бути й раби, що вели це князівське господарство, але про них літописець не згадує тому, що хотів підкреслити женолюбство Володимира, те, що він був "побежен похотью женскою". Тим-то він і надав йому 800 наложниць окрім "жон водимих" — таких було 5. Але й цього йому ще не вистачало, і він ще приводив до себе молодиць і дівчат і розтлівав їх. Отаку величезну статистику наложниць Володимира літописець наводить лише для того, щоб показати, який великий вплив тут мало християнство. Називаючи тут страховинні цифри, літописець порівнює щодо цього Володимира-жено- любця з женолюбцем Соломоном і доводить, що рекорд все-таки тут побив Соломон, бо в нього було жінок 700, а наложниць 300, усього 1000 чоловік. Ми ж уявляємо собі, що в дійсності діло було не так: згадуючи про руського купця, що торгував челядниками в Ітілі або в Болгарах, ми бачимо, що він мав на них повне право, як на свої речі, і тому кожна з них окремо могла бути його наложницею. Таким володарем рабинь і рабів у свойому князівському господарстві був і Володимир; різниця між купцем і великим князем була лише в тому, що перший, маючи право на їхнє тіло і працю, продавав ці права покупникам, приносячи жертви богам, щоб вони послали йому щедрого покупника, а другий експлуатував їхню працю в заведеному ним господарстві, застерігаючи, однак, за собою й права волзького купця задовольняти з кожною з них свою "похоть". Таке князівське господарство з челяддю обох статей, а не з самими наложницями, було, очевидно, у Володимира і в цім городі, і в Білгороді. Та інакше й бути не могло, коли ми згадаємо, яка величезна сила продуктів сільського натурального господарства потрібна була йому не тільки для роздачі дружинникам, яким він не одмовляв навіть у таких примхах, як срібні ложки, а для його відомих бенкетів у князівських теремах і для роздавання широким колам населення і убогим калікам, що не могли завітати до його терему, і яким розвозили напитки й наїдки до їхніх домівок.

Так розпочалося князівське приватне землеволодіння ще за часи київської монархії, і в щільному органічному зв'язку з ним стоїть походження челяді, як класи невільних працівників у князівських селах. З ними також сполучається походження нового класу — закупнів, що працювали в господарствах тих, хто давав їм ролейну допомогу.

До київських часів належить також початок і боярського, і монастирського землеволодіння, хоч указівки на це випадкові і не досить ясні, і тому ми звернімося тепер до обласної доби і наведімо з неї певні фактичні вказівки про князівське, боярське і монастирське землеволодіння. В цю добу усі три форми землеволодіння значно збільшилися в зв'язку, очевидно, з прогресом, удосконаленням і розвитком рільництва. Воно висунулося тепер на перший план порівняно з звіроловством і скотарством, особливо по тих місцевостях, де були для нього особливо сприятливі умови. Взагалі, сучасна наукова історична література недооцінює значення цього фактора; коли говорить про рільництво — вона не звертає відповідної уваги на різницю умов для рільництва в лісовій і степовій смугах, у землях великоросійських, українських і білоруських племен — на умови грунту, підсоння і безпечності від сусідів. А між тим навіть у межах України умови для рільництва по різних її землях-князівствах були неоднакові. Візьмімо, наприклад, її степ — Переяславщину і Полісся з його озерами, багнищами. Але, кажучи взагалі, умови для розвитку рільництва на Україні були порівняно дуже сприятливі. А коли ми до цього додамо ще й те, що вона була за осередок невільницької торгівлі, що давала робочу силу для князівських, боярських і монастирських фільварків і зовнішньої торгівлі, а значить, і капітал, без якого не можна було набути рабів і закупити усе потрібне для заведення господарства, тоді ми зрозуміємо зріст приватного землеволодіння вже в часи утворення і зростання Київської держави, коли вона об'єднала під собою всю Русь і далі, особливо в обласну добу, в XII—XIII ст., коли утворилася федерація князівств — земель — і в кожній з них з'явилися свої дружини, більше, ніж раніше, зв'язані з своїм князем і, головне, з своєю територією, коли у зв'язку з цим поширилася феодалізація земель. Року 1093 половці поруйнували міста й села України. Половецькі напади викликали походи в степ князів з дружинами. Але вже Мономах виступає перед нами не лише войовничим князем на зразок Святослава старого, хоч усе своє життя присвятив походам і лише головних зробив, а й хазяйновитим господарем, що сам пильно дбав про інтереси свого господарства. Таким він яскраво виступає перед нами в своїм заповіті дітям. Він казав, не лінуйтеся, але доглядайте за всім самі, не покладаючись ні на отроки, ні на тіуна, щоб не посміялися над вашим домом і обідом. Він же зрозумів, що не слід нищити народного господарства; коли ви будете ходити по своїх землях, каже він, не дозволяйте робити шкоди ні своїм, ні чужим отрокам (дружинникам чужим, значить, спільникам), ні в селах, ні в житлах, щоб вас не почали проклинати за це. Мотивування і в першому, і в другому випадку релігійно-моральне, а не суспільне або державне.

Але воно не утримувало і самого Мономаха від руйнації маєтків супротивника: він сам оповідає, що, взявши з чернігівцями та половцями м. Мєнськ, "не лишили в ньому ні челядина, ні скотини", цебто зруйнували дощенту все господарство. Другий раз Мономах згадує про те, як він 8 день бився з Олегом і половцями, не пускаючи його в Чернігів, але нарешті, пожалкувавши про загибель християнських душ і про спалені села, вийшов з Чернігова. Значить, села з населенням у часи князівських усобиць палилося, вони гинули і сам "добрый страдалец за Русскую землю" Мономах брав у цій руїні безпосередню й активну участь, захищаючи захоплений ним Чернігів, коли вітчиною його був Переяслав, а на Чернігів мав право старший над ним родовий старшинством Олег Святославович. Року 1135 Ольговичі з половцями взяли городок (Остерський) і Нежатин, попалили Баруч і села, узяли багацько полону — худоби і коней, а населення повтікало. В 1136 році Ольговичі воювали й нищили міста й села по р. Сулі на Переяславщині. Всеволод Ольгович позахоплював в 1141 році коні, худобу, вівці і товар у своїх супротивників "гдЬ что чуя". Року 1142 Ігор Ольгович зробив багато шкоди в Переяславщині — попалив села і жита. Як звикли князі грабувати і полонити населення, видно з того, наприклад, що сини Всеволода, закликані на допомогу у Польщу, привели з собою більш мирного, ніж ратного полону. Року 1151 в Київській землі чорні клобуки та й свої попалили села і посікли огороди. Року 1154 половці біля Переяслава попалили усі села. Року 1159 Ізяслав з половцями попалили села і повоювали людей на Сіверщині. Року 1169 половці на правому березі Дніпра полонили села без утечі з них населення — значить, з усім населенням — з чоловіками й жінками, кіньми, худобою і вівцями, і погнали все це в Половецьку землю. Року 1207 князі навмисно розпустили половців воювать на Київщині, щоб ті забрали людей у полон, убивали їх і палили села. Року 1210 половці сплюндрували багато сіл біля Переяслава і повернулися додому з великим полоном.

Ми навмисне вибрали з літопису усі звістки, де згадується про села на території Південної Русі-України. Звістки ці справляють враження, що сіл тоді було вже дуже багато. Не означається, на жаль, кому належали ці села, але можна думати, що здебільша це були села князівські, бо руйнували їх князі-супротивники, або з дозволу їх половці, або, нарешті, і самі половці. З повідомлення літопису про раду українських князів на березі Долобського озера ми дізнаємося, що половці у всякому разі нищили їхні села, заселені смердами. Однак про смердів ми будемо говорити далі. Тепер же додамо, що статистики сіл за ці часи ми не маємо, а згадує про них, як і про міста, літопис, що не був географічним пам'ятником, лише випадково. І все-таки навкруги міст, що були резиденцією князів і являли собою фортеці і також руйнувалися, господарство нищилося, а населення бралося в полон, були звичайно розкидані і їхні села, як і села бояр, монастирів, смердів. В околицях Чернігова, наприклад, ми знаємо села Боловос, Гюрічев, Свінковичі; Любеч на Чернігівщині також мав околишні князівські села і дворища — хутори. З наведених тепер фактів видно, що князівські й, очевидно, також і боярські села являли собою господарства, де велося рільництво (указівка на жита), де було багато худоби, і коней, і овець, і указівка на вівці нам особливо цінна — вона свідчить про поширення в цих господарствах вівчарства, бо для розвитку його в українських степах були всі сприятливі умови — пасовиська з високою травою в широких просторах. Земель було вдосталь, і вони не були предметом купівлі для князів, а князі роздавали їх боярам і монастирям. Землі набували ціну лише тоді, коли до них прикладалося працю і ця праця не була наймана, а невільнича або напівневільнича. Особливо яскраво виступає перед нами багате князівське господарство в оповіданні літопису про боротьбу Ізяслава і Давидовичів з Ольговичами. Вони стали у Мелтекова села, що належало Ольговичам, і звідтіля, з цієї, так би мовити, бази посилали раті, що пограбували стада Ігоря і Святослава Ольговичів у лісі по Рахні — стадних кобил 3000 і коней 1000; а по селах вони попалили жита й двори. Святослав Ольгович, звернувшись до Давидовичів, казав їм: "Брати мої (добрі брати), ви мою землю повоювали, стада мої і брата мого захопили, жита попалили і "всю жизнь" (все, що потрібно для життя) знищили. Але й цього вам ще було не досить і ви пішли на Ігорево сільце, де він мав свій хутір (бяше устроил двор добре), там у нього було багато "готовизни" (запасів) — вина і медів у "бретьяницях і погребах" і сила тяжкого товару, включаючи залізо і мідь, так що усього не можна було й вивезти. Давидовичі звеліли забрати його на вози для себе і дружини, запалили хутір, церкву в ньому і тік, де було 900 скирд. Чого? Очевидно, жита (бо раніше Святослав казав, що спалили жита). Ізяслав також забрав усе добро в садибі Ольговичів, поділивши його на 4 частини, нічогісінько княжого не залишивши, але все поділили, у тому числі й 700 чол. челяді, худобу в скотарських загонах, 500 берковців (пудів 5000) меду, 80 корчаг вина (виноградного); облупили ці "християни" і Вознесенську церкву, глядячи, очевидно, на неї також, як на майно Ольговичів — срібний посуд, вишивані золотом тканини, книги і дзвони. Огидне тут, яків тисячах інших аналогічних випадків ставлення Мономаховичів до народного добробуту — до сіл і селянського населення своїх супротивників. Старі історики, що описували нам боротьбу князів між собою за землі, не звертали увагу на знищення в цих князівських усобицях продукції народної праці, вказуючи лише на грабування іноплеменників "агарян" — половців, але свої князі робили ще більшу шкоду, переносячи свої грабіжницькі звички від зовнішніх походів на внутрішню грабіжницьку боротьбу, в основі якої була своєрідна економічна база, цебто бажання знесилити супротивника економічно, зруйнувавши його господарство, попаливши його села, вивезти звідтіля усю продукцію праці челяді і напіввільного і вільного населення, що давало своєму князеві данину, і перевівши робочу силу в свої села й міста. Було б цікаво звести докупи фактичні вказівки на це в пам'ятниках, і тоді б на підставі їх можна було б остаточно спростувати ідеалізацію князів, що немовби охороняли населення від кривд князівської влади, у старих істориків і істориків права. Порада тодішнього письменника Данила Заточника: "Не держи села близь княжа села" доводить, що навіть у виконанні свого прямого обов'язку — охорони населення на підставі чинних законів — князі і їхня адміністрація — тіуни — дбали лише про свої вигоди. Літопис під 1158 роком наводить такий цікавий факт.

Зараз після смерті в Києві князя Ігоря Володимировича кияни пограбували його "красный двор" і другий двір за Дніпром, що сам він називав його раєм; пограбували і двір його в Києві, повбивали суздальців (дружинників) його по містах і по селах, а товари їхні пограбували. Наведені дані про запаси збіжжя і всякої готовизни — товарів, сировини, також готовизни в величезних табунах коней і нарешті готовизни в сотнях челяді свідчать про натуральний характер князівського сільського господарства, що мало у себе все, що було потрібно для нього, що задовольняло потреби князя і його дружини, що, нарешті, обмінювалося на такі закордонні товари, як царгородське вино; все це, хоч їх і купувалось, але також, як і всі інші товари, включаючи сюди залізо й мідь, що їх також треба було купувати, бо їх майже не здобувалось на Україні, йшло на потребу князя і його дружинників, значить, не виходило з меж натурального господарства. І коли це ми помічаємо в князівських селах і хуторах (очевидно, так само було й у боярських), то про смердів нічого казати — їхнє господарство ще більше мало натуральний характер, і в них чужоземних виробів майже не було зовсім через їхню бідність. На жаль, у нас майже зовсім немає даних про боярське землеволодіння на Україні, хоч про це є вказівки в пізніших пам'ятниках. Але ми знаємо, наприклад, що галицький Ярослав, прийнявши до себе на службу грецького царевича Андроніка, з великою любов'ю дав йому "несколько городов на утешение", мабуть, на феодальному праві. Монастирське землеволодіння за джерело своє мало князівське і боярське. Таке було походження і Києво-Печерської Лаври. Чернець Антоній, що був засновник Києво-Печерського монастиря, послав одного з ченців, коли їх досить намножилося, до київського князя Ізяслава, прохаючи подарувати монастиреві сусідню гору, що лежала над монастирем. Ізяслав був радий, що будуватиметься монастир, і послав своїх мужів на огляди й дав їм гору. Ігумен з братією заклали велику церкву, огородили монастир "столпьем" (дерев'яною огорожею), побудували багацько келій, церкву, прикрасивши її іконами. Ізяслав, побачивши це, хотів збудувати свій монастир, давши йому гроші, поставивши його вище Печерського, взяв навіть у нього ігумена з Печерського монастиря, але в цій конкуренції переміг Печерський монастир, що набув собі хазяїновитого і талановитого адміністратора в особі нового ігумена Теодосія. При ньому збільшилося число ченців до 100, і монастир дуже збагатів переважно від подарунків князів і бояр. Додамо до цього цікаву звістку про соціальне походження Теодосія; життєпис його оповідає, що він набув господарські поміщицькі звички ще в юнацький вік, коли "начат на труды пане подвижен бывати яко исходити ему с рабы на семо и делати с великим смирением". (Довнар-Зап., стор. 294); "Чуючи про життя ченців монастиря, читаємо ми в "Житті Феодосія", приходили до нього князі і бояри сповідалися перед ним у своїх гріхах і приносили йому на втіху братії яку-небудь продукцію од своїх маєтностей і на будівництво монастиря, а деякі давали братії і села, "на попечение им", цебто на забезпечення. Так було і далі в XII ст. Дружина кн. Гліба вмерла 84 років од роду і мала велику пошану до Теодосія, як і її батько, і їх обох поховали в Лаврі в головах у Теодосія. Ярополк Ізяславович одписав Києво-Печерському монастиреві "всю жизнь свою, Небльськую волость и Дерьевскую и Лучьскую и около Киева", а дочка його, "ревнуючи отцю своєму", з чоловіком своїм кн. Глібом за життя свого дали цьому ж монастиреві 600 гривен срібла і 50 гривен золота, а на після смерті його удова одписала монастиреві 5 сіл з челяддю. Очевидно, ці волості і ці села з челяддю, де, значить, велося широке господарство, були приватною власністю князя і княгині, тому-то вони й могли передати їх у власність Києво-Печерського монастиря. Вони були в особливому становищі серед інших земель цього князя; не дурно, що ці волості названі "жизнью князя" — це було його власне нерухоме майно, що його можна було передати духівницею в інші руки. Був такий випадок, що суздальський князь Андрій Боголюбський відписав Києво-Печерському монастиреві г. Василів на Стугні в межах князівства Київського. Приватні волості й міста князів мали, мабуть, великий зв'язок з їхньою господарською діяльністю. Тут дуже важлива вказівка на передачу сіл з челяддю, — очевидно, в них монастир і продовжував вести господарство на основі невільницької праці, роблячись, таким чином, рабовласником і експлуататором чужої праці. І справедливо зауважує Н. І. Мірза-Авакяни кажучи: "Монастир Києво-Печерський у скорім часі по заснуванню почав набувати різне майно. Тим же шляхом пішли й інші монастирі, хоч жоден з них не міг конкурувати в цьому відношенні з Печерським, який користувався найбільшою пошаною серед монастирів староруських і, природно, міг придбати найбільше майна. Такі обставини зробили хутко монастирі економічною силою, концентрували в їхніх руках капітали, які ченці пускали в оборот і збільшували різними засобами, врешті утворили серед населення значну кількість люду, що залежав економічно від того або іншого монастиря. Роль монастиря, як представника великого капіталу, дуже яскраво виступає в літописному оповіданні про київські події 1113 року. В міру того як князі, їхні бояри та гості багатіли, багатіли й монастирі, і в першу чергу Києво-Печерський, бо вони міцно та цупко трималися за свої землі-угіддя, заводили в них зразкове господарство, користуючись працею челяді і закупнів, і постійно збільшували їх число, не почуваючи ніколи в них такого зубожіння, яке траплялося, скажімо у представників боярського класу, в зв'язку з військовими, політичними та родинними змінами. Завдяки цьому монастирське землеволодіння виявилося як найбільш стале та довгочасне. В монастирських вотчинах утворювався такий же процес феодалізації, як і в князівських, боярських. Про господарський порядок у монастирських селах деякі дані дає нам "Житіє Теодосія": перед смертю своєю "святий" чернець і одночасно гарний господар зібрав усю монастирську братію і тих "іже на иную некую потребу шли", а саме тивуна, представників і слуг, щоб кожний з них виконував доручену йому посаду со всяким прилежанием и страхом божиим". Очевидно, він хотів увесь свій авторитет обернути на матеріальні прибутки, щоб монастир не занепав і при його наступниках по ігуменству.

Використана література:

1. Багалій Д. І. Нарис історії України: Доба натурал. госп-ва. — К.: Час, 1994. — 288 с.: іл. — (Сер. «Україна. Голоси історії»).

2. О. Я. Єфименко. "Історія укр. народу". Вип. I, X. 1922.

3. Багалей. "Займанщина в Левобережной Украине XVII—XVIII в." в "Киевской стар.", 1883.

4. Ромсков. "Русск. истор. с соц. точки зрения", т. I.





Реферат на тему: Феодалізм на Україні-Русі (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.