Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Еволюція суспільного життя Русі-України (реферат)

Зміст

1. Еволюція суспільного життя

2. Сім'я

3. Рід

Використана література

1. Еволюція суспільного життя

Еволюція суспільного життя, за даними соціології, взагалі була така: роди й племена, серед племен — родичі, громади. Встановлюються зв'язки, окрім кровних, і на грунті культу. Потім зароджується начало сусідства; виділяється своїх і чужих. З'являються серед родових старшин ватажки. Складаються поняття території, населення, влади. Нарешті, родоплемінний колектив переходить у станову державу. Примітивні форми хліборобства (мотижне) як додаток до ловецтва й скотарства з'являються дуже рано. Рільництво як виключна або головна форма господарства, навпаки, вироблюється порівнюючи дуже пізно. На родоплемінну організацію великий вплив мали війни з сусідами, що призвели до розвитку невільництва, раби були або немов робоча худоба, або товар на продаж. У зв'язку з цим починається й економічна диференціація — розвій власності, поневолення жіноцтва й зріст невільництва як поневоленого класу на грунті соціальної нерівності й на підставі не лише самої війни, а й інших внутрішніх причин. В землеволодінні виявляється принцип: прикладання до землі праці, розчистка землі й т. ін. Щодо влади, то за основу її було фізичне старшинство, старшинство в роді і власні здібності, наприклад, у ловах, набуте багатство. Іноді, як потім, наприклад, у хозар, ми бачимо двовладу. Виникає й аристократія; за економічну підвалину для її зросту були завоювання й закріплення влади як командного класу в суспільстві. Тоді об'єдналися в одних руках і багатства, і політична влада. Аристократія відокремлюється від суспільства й смердів. Смерди — бо від них смердить трудовим потом, а аристократи натирають себе рум'янами та білилами та всякими пахощами. З переходом родоплемінного ладу в державно-класовий стаються великі зміни. Там панував звичай, у державі — право. В державі ми бачимо поширену економічну диференціацію завдяки розвиткові продукції, поділу праці, нерівномірному скупченню матеріальних благ, інтенсифікації рільництва й територизації життя — перевазі сусідства над родовим спорідненням, перемозі сусідської громади над інтересами роду; великі наслідки мала війна з близькими й особливо далекими сусідами, а також мандрівки й переселення населення, що руйнували старі родові зв'язки. Такі процеси, треба думати, були й серед слов'янства і взагалі, і східного зокрема при переході від родоплемінного ладу до князівсько-дружинного, що виразно виявиться при характеристиці першого, а особливо другого, бо для нього ми маємо далеко більше джерел.

Наші українські племена були вже остаточна послідовна форма родоплемінної організації. Зрозуміло, що в основі їх не могли бути лише старі родові зв'язки, що колись були дуже міцні, а за нашої історичної доби помітно ослабли. На утворення племінних груп великий вплив мали нові географічно-колонізаційні обставини.

За приклад можуть бути назви полян, древлян, дреговичів, де їх назвиська мають своє походження не від родових відносин, а від місцевих географічних умов (поле, ліс, болото). Тут уже забулося загальне кровне споріднення, а виступило на перший план загально територіальне й економічне. Звичайно, що племінні одиниці складалися протягом століть, але ці внутрішні процеси, що там проходили, нам, на жаль, невідомі; можливо, що там менші родові спілки перетворювалися в ширші. Одночасно з централістичним процесом об'єднання мусив провадитися й процес розпаду великих родів на окремі сім'ї; в основі цього процесу стояли господарські умовини. Кожна сім'я починає вести своє господарство на своїх земельних участках — дворищах. Союз дворищ утворював село — спілку територіально-економічну й почасти родову. За пізніших часів назвиська таких сіл кінчалися на ічі, вці — це вказівка на їхнє родове походження. Загальні справи села вже вирішувалися на зборах старіших у дворищах. Це вже той суспільний лад, який "Руська Правда" називає "вервью". Це вже була "община", хоч і без специфічних ознак великоросійської общини з її переділами і т. ін. Друга територіальна організація є місто-город. Город — це огороджене поселення; огорожу робилося для захисту від нападів ворогів. З якого часу з'явилися такі городи на Русі-Україні? У всякому разі ще за докнязівської доби. Київ, наприклад, існував раніше половини IX ст. Літопис оповідає нам, хоч і в легендарній формі, про його існування за часів братів Кия, Щека й Хорива, що його й збудували, цебто у добі розцвіту родоплемінного життя, і далі за часів Аскольда й Діра, цебто на початку нової князівсько-дружинної доби. Є згадки про Київ і в наших джерелах, про стародавнє існування його свідчать і знахідки скарбів старих монет (римських). Та й не могло бути інакше, коли Київ тримав у своїх руках шлях із варягів до греків. За родоплемінної доби, мабуть, з'явилися вже й другі найстарші міста України, як Чернігів, Переяслав, Білгород, Червень, на території племен, що утворилися вже в той час. Раніше за інших з'явилися ті міста, що знаходилися на Варязько-грецькому шляху або недалеко від нього й що стояли по інших річних шляхах, як Галич, Берладь, Пинськ, Вишгород. Походження міст зв'язане з колонізацією України. До наших часів на території України збереглася сила так званих городищ. Суфікс ще в слові городище вказує, що це були запустілі міста, колишні городи. З таким закінченням ми подибуємо це слово вже в літопису, який оповідає нам про городище "Киевец", цебто про запустілий город на Дунаї. В опису подорожі Пимена слово "город" одрізняється від слова "городище". В кожній губерні України було по декілька сот городищ: у Київській губ. — 435, Волинській — 348, в Чернігівській — 144. Автор спеціальної монографії про городи старої Русі проф. Д. Я. Самоквасов зробив спробу (хоч не зовсім вдалу) дати теорію походження городів (міст) на Русі. На підставі джерел старі історики налічували на всій території Русі до XIII в. більш як 300 міст. Сам же Самоквасов каже, що їх було декілька тисяч (стор. 74); але це число, очевидно, дуже перебільшене. Самоквасов наводить свідоцтва Масуді (X в.) і Ібн-Даста (X в.) про велике число городів на Русі; останній письменник додавав, що сіл на Русі за його часів не було. Але це помилка. Городи з'явилися на Русі раніш за утворення Київської держави; перші поселення були хутори, потім — села і нарешті — городи. Але Самоквасов каже, що було навпаки: суспільне життя почалося з городів, а не з хуторів і сіл; хутори й села виділилися вже пізніше з городів. Це й є його система походження городів. Але вона не була підтримана джерелами, а лише пізнішими аналогіями. Під захистом городів виникали одночасно й села. Не всі городища, про які говорить проф. Самоквасов, з'явилися одночасно, скажімо, за домонгольської доби. Деякі з городищ належать і до родоплемінної доби, інші — до попередньої, треті — до пізнішої; іноді одне городище застосовувано до різних діб, починаючи, скажімо, з кам'яної або скитської й кінчаючи козацькою. Робилося спроби класифікувати городища за доісторичними вказівками і за їхнім зовнішнім виглядом, і городища князівсько- дружинної доби виділялося в окрему групу. Але цих ознак було не досить, і для остаточного вирішення цієї справи звернулися до археології — до спробних розколин, яких, одначе, поки що зроблено дуже мало. У всякому разі на підставі списків міст-городів у літопису й старих пам'ятниках, на підставі списків городищ у "Книге глаголемой Большой Чертеж" і місцевих відомостей можна було прийти до висновку, що міст-городів за родоплемінної й князівсько-дружинної доби було далеко більше, ніж перелічено в літопису. Огороджене місто-город давало захист не лише своєму, а й околишньому сільському населенню на випадок ворожих нападів. Будування і огорожа міста валами, ровом і дерев'яними стінами (звідтіля й термін город — огорожа) утворювало територіальний зв'язок між його мешканцями — містичами, міщанами.

2. Сім'я

Ще за доби утворення окремих індоєвропейських племен панував патріархат, а не матріархат — рід батька, а не матері. Про це свідчать мовні дані. І такі старі літописні слов'яно-руські терміни, як уй — брат матері, нетій — син сестри, де ми бачимо спеціалізацію термінів материнства, є лише пережитки матріархату. "Жены-водимые" — це вказівка на вивод дівчини з одного роду й перевід в інший — рід її чоловіка; вести = сягати, звідтіля укр. посаг = рус. приданое. Влада чоловіка в сім'ї над жінкою й дітьми виступає в пам'ятниках досить яскраво. Згадаймо про звичай: молода роззуває молодого. Була полігамія, а не було поліандрії, хоч полігамія була, можливо, лише для багатьох через економічні умови. Про полігамію у сіверян оповідає літопис, але вона була й у полян (згадаймо про Володимира). Цієї полігамії не знищило й християнство. Жінка раніше була немов власність свого чоловіка, і з оповідань арабських письменників Ібн-Фоцлана й Масуді ми довідуємося, що жінку живу палили на вогнищі, коли вмирав її чоловік. Масуді каже: коли вмирає чоловік, його жінку палять живу; коли вмирає жінка, чоловіка не палять; коли вмирає нежонатий, його женять після смерті. Цей останній звичай із широкими подробицями описує Ібн-Фоцлан. З його слів видко, що невільниця руського купця зробила це немов добровільно, але під впливом звичаю і для того, щоб із чоловіком попасти в рай, де вона була потрібна для нього. Значить, стан жінки згодом поліпшувався, і її рабське становище було вже пережиток. За руським правом, чоловік не міг вже вбивати жінки й платив за це, як і за чужих, пеню. Майном володіла сім'я з батьком на чолі. Після смерті батька головує мати, що й раніш брала участь у сімейних справах.

Про сімейний лад за доісторичних і старіших історичних часів історії України ми майже не маємо фактичних вказівок у джерелах, сучасних цьому моментові. Є деякі вказівки лише в пізніших джерелах, як на пережитки старовини. І тому треба звертатися тут до даних соціології, маючи, одначе, на увазі, що вони мають характер апріорних висновків, коли не стверджуються фактичними вказівками з українського історичного процесу. До цього ще треба додати, що соціологічні праці майже зовсім не користувалися українським матеріалом у своїх загальних висновках. І лише книжки М. М. Ковалевського "Первобытное право", проф. М. Зібера "Очерки первобытной экономической культуры" та М. С. Грушевського "Початки громадянства" ("Генетична соціологія"), 1921 p., особливо третя, дають нарис пережитків старовини і в українському громадянстві. Книжка М. С. Грушевського — це перша спроба дати загальний короткий нарис таких пережитків на підставі наукових досліджувань, присвячених українському фольклорові. Українські спеціальні досліджування таких видатних фольклористів, як Ф. К. Вовк і М. Ф. Сумцов (про українське весілля), Чернишов, Охримович, яскраво висвітлили ці явища з боку загальної генетичної соціології, і на підставі їх критичного розбору і свого власного їх освітлення акад. М. С. Грушевський і дав, як додаток до загальної соціології, свій короткий начерк українських фольклорних пережитків, не захоплюючи майже інших ще важливіших сторінок соціально-економічного життя. У своєму історико-критичному нарисі М. С. Грушевський виходить із добре знайомих йому українських джерел і справедливо кладе їх, де вони є, в основу своїх висновків.

Про звичаї шлюбу, що панували в різних українських племенах ще за стародавніх дохристиянських часів, ми маємо дорогоцінні відомості в літопису. Кожне плем'я, каже літопис, мало свої звичаї й закони і перекази батьків. Поляни мали тихий і кроткий звичай своїх батьків, поводилися цнотливо із своїми сестрами, матерями, невістками, які так само поводилися із своїми свекрами й шваграми, у них були шлюбні звичаї: не ходив молодий здобувати собі молоду, а приводили її ввечері, а другого дня вранці приносили її віно (придане) — це були "жены водимые". А древляни жили по-звіриному, як тварина: вбивали один одного, їли всяку нечисть, шлюбів у них не було, а вони захоплювали собі дівчат, удів. Сіверяни (укупі з радимичами й в'ятичами) мали такий звичай: жили в лісі, як звірі, їли всяку нечисть; лаялися перед батьками й невістками і шлюбів не мали, а лише утворювали грища між селами; вони сходилися на ці грища, на танки й на "бісовські" пісні й там здобували ("умыкаху") собі жінок, з якою хто раніше умовився; мали по дві й по три жінки. Літопис визнає полянський шлюбний звичай за шлюб, а сіверянське "умикання" таким шлюбом не визнає. Одначе треба сказати, що й сіверянське умикання теж було своєрідним шлюбом, особливо коли воно робилося за згодою і молодої; у полянському звичаї могло бути навіть більше примусу, ніж у сіверянськім умиканні. Одначе ці звичаї були вже лише пережитки давньої давнини — доби розкладу родового побуту. Коли панував родовий побут, роди ворогували один із одним за здобування жінок; бо, коли жінка виходила в другий рід, той мав матеріальну трату — губив робочу силу. Тоді треба було ходити по молоду, здобувати її силоміць; так воно повинно було бути раніше в полян, а потім у них установилася купівля жінки, яку приводили до молодого. У сіверян раніше теж здобували собі жінок на грищаж між селами, а потім робилося те саме, але вже не ґвалтовно, а за згодою молодого й молодої. В основі еволюції лежав економічний фактор: хотіли позбавитися витрат і на купівлю жінок, і на викуп їх од батьків, і на виплату за ґвалтовне умикання. Деякі соціологи бачили тут сексуальні зносини — сумішку між кровними родичами або ґвалтовне здобування жінок. Але припустити це неможливо, була лише полігамія, але це не була сумішка. Літопис переяславсько-суздальський додає до цього ще деякі риси, а саме про те, що цих жінок, яких вибирали собі парубки на грищах, іноді й кидали після знущання, бо жінки одна з-перед одної вживали косметики, білилися й рум'янилися, щоб юнак узяв її собі в полюбовниці. Але ці звістки пізніші й належать ченцеві-аскетові, що хотів підкреслити поганські звичаї слов'ян. Пережиток була вже тоді полянська купівля жінок. Жених колись купував жінку, а тепер давав батькові молодої шлюбні подарунки — "вено", яке, наприклад, дав Володимир за Ганну грекам (м. Корсунь). В опису старовинних українських шлюбних звичаїв Калиновського збереглися відгуки глибокої старовини часів родоплемінної доби — про умикання та зв'язану з ним боротьбу за дівчину: молодий з молодою їхали верхи, на коня сідав родич молодої, немов утікав від бояр, що доганяли його теж на конях і привозили у двір. На весіллі стояла шабля; переїздили через вогонь, коли весільний потяг прибував у двір молодого; молода роззувала молодого, як з оповідання літопису це мусила робити Рогніда Володимирові. У весільних піснях є відгуки про рід, що дає подарунки: "ой роду, роду багатий, даруй товаром рогатим". Про викуп нагадує пісня: татарин братик продав сестрицю задаром (у другому варіанті: за талір). Маруся по двору ходить, по двору ходить, білі руки ломить, свого батенька просить: заховай же мене, батенько, в себе, а він їй одповідає: сховають тебе за столи тесовії, обсадять тебе, доненько моя, пишними дружечками... Братче ремеслечку, сядь собі на кріслечку, січи, рубай, рубай, сестри не дай. Будемо бити да воювати, Марієчку не давати. Обступили боярчики, довкола шабельками витинають, Марусини шукають.

Ф. К. Вовк гадав, що в перезві та оргіях молодих у коморі (танки, пісні) були відгомони стародавньої доби, коли не було ще регламентації сексуальних відносин; а вечорниці і досвітки — це були пережитки грищ між селами; перше місце, яке займала мати молодого, — це відгук матріархату; назви князь, княгиня, бояри, старости, дружки — вказують на дружинну добу. У всякому разі, коли це пережитки, то доби, ранішої від праслов'янської й навіть європейської.

3. Рід

З сімейств складалися перші організації — родові. Ці родові організації у відому нам родоплемінну добу були вже в розкладі; ми їх бачимо найбільше в пережитках. В історичній літературі була велика дискусія про родову організацію на Русі — її виявляла ціла школа істориків, починаючи з Еверса, продовжуючи особливо С. М. Соловйовим і кінчаючи Кавеліним, Нікітським, М. М. Ковалевським. З другого боку, слов'янофільська школа (К. Аксаков, Пешков, Беляев), не визнаючи роду, ставила замість нього общину. Треті виставляли так звану задружну або родово-общинну організацію. М. М. Ковалевський підійшов до вирішення цього питання з боку соціології й порівнювального права в різних народів і підготував певний грунт до сучасного висновку матеріалістичної школи про існування цієї фази суспільного розвитку в усіх народів світу, а значить і у слов'ян взагалі і в українців. А коли так, то питання йде не про існування родової організації на Україні, а лише про добу цього існування. Тут треба виставити тезу, що родова організація населення була міцніша за давніших часів і слабіша за новіших історичних, про які ми вже маємо свідоцтво наших пам'ятників, наприклад літописів — тоді вже родова організація замінюється на князівсько-дружинну, але й у ній ми бачимо родові риси, або, як назвав сам С. М. Соловйов, родова організація населення засвоєна була князівським родом Рюриковичів, що опанував усією Руссю. На жаль, фактичних вказівок на родову організацію ми маємо дуже мало в наших пам'ятниках, і навіть значення терміну рід у них не однакове. Класична вказівка на рід у літопису така: "полем же (полянам) жившим особь и владъющим роды своими и иже и до сея братья (Кия, Щека іХорива) бяху поляне и живяху кождо с родом своим на своих містах володьюще, кождо родом своим. И по сей братьи почата держати род их (їх династія) княженъе в полях". Про Кия літопис оповідає також, що він ходив на Дунай і "сруби городок" мал (цей термін "сруби" показує, що кріпость була дерев'яна і земляна) і хотів оселитися в ньому із своїм родом, але цього не дозволили "близ живущие", а дунайці до часів літописця називали цей зруйнований городок "Городище Киевець". (Ле- топ. по И. Сп., стор. 6). Виходить, що рід був основний осередок племені, у даному разі полянського племені, яке жило родовою організацією з давніх-давен, ще до міфічних трьох київських князів. Кожний рід жив на своїх місцях. Рід взагалі володів усім майном. Святослав узяв з греків данину і на убитих своїх воїнів, говорячи, що візьме ї їх рід. А всіма родами володіло плем'я. На чолі всього племені полян згодом став рід трьох київських братів, очевидно, в зв'язку з підвищенням значення Києва. Рід їхній тримав князівську владу на зразок, значить, роду Рюриковичів у полянському племені. Тут ми бачимо ще владу старішого родоначальника, хоч називається вона вже, за новою термінологією літописця, що не зазнав уже родової влади, князівською, бо в його часи всюди (і в полян) ця родова влада замінилася на князівську. З таким самим значенням родового владики виступає цей термін в оповіданні літопису про легендарного Вятка; "Вятко сьде с родом своим по Оць", поклавши початок організованому поселенню свого роду на р. Оці; рід цей з часом перетворився в плем'я в'ятичів; Вятко дав своє ім'я цьому племені. Зрозуміло, що й це легенда, але вона цікава для нас з того боку, що являє нам значення терміну "рід". На р. Оку прийшов не один рід, а цілокупність багатьох родів, цебто плем'я, у якому рід Вятка головував, бо ми знаємо, яку величезну територію захопило це плем'я (декілька сучасних губерень північно-східної країни). Іноді цей термін має значення цілокупності народу — "мы от рода русского"; іноді, навпаки, вживається у вузькому значенні сімейства: спробу заснування міста Київця на Дунаї літопис приписує Києві з його родом, цебто, значить, з дітьми, але без братів, і таке саме сімейне значення цього слова в розумінні сім'ї виступає перед нами, коли оповідається, що Кий оселився з родом своїм на одній з київських гір, а брати його — на других (Щекавиці й Хоревиці). Тут розмова йде про їхні сімейства, хоч ці сімейства повинні були володіти, може, й багатьма іншими. Великі сім'ї ми знаходимо пізніше й на півночі Росії, а також у західних сербів, де ми бачимо задругу.

Задруга — це велика сім'я (до третього, четвертого й п'ятого коліна), що володіє укупі майном, укупі хазаїнує й живе хоч у різних хатах, але на одному дворищі; туди входили й чужородці, що увійшли через шлюб (приймаки). Такі великі сім'ї дожили навіть до наших часів на Україні (в Галичині). Можна припускати, що дворища й дворищна система господарства існували на Україні в XIV — XVI ст. Аналогію з ними мали посябрини, цебто спілки сябрів. І ті й ті були господарські спілки з колективним господарством; в основі їх була кровна спілка, хоч із домішкою чужородців, особливо в посябринах. З родоплемінної доби ми можемо припускати існування з аналогії й за деякими натяками дворищної системи — такої великої сім'ї чи невеликого роду, такої сімейно-господарської організації родичів по батькові, зв'язаної головним чином, хоч і не виключно, кровним спорідненням, що володіла вкупі землею і вела вкупі господарство під головуванням старішого в роді; до складу його у всякому разі входили батько, сини й племінники — сини брата й сестри.

З родів складалися племена, і такі племена й перелічує нам літопис на своїх перших сторінках. З окремих племен, що їх перелічує літопис, складалися три народності — українська, білоруська й великоросійська.

Використана література:

1. Багалій Д. І. Нарис історії України: Доба натурал. госп-ва. — К.: Час, 1994. — 288 с.: іл. — (Сер. «Україна. Голоси історії»).

2. М.С. Грушевський, Киевская Русь, І.

3. М.Сумцов "Географія України", 1921 р.





Реферат на тему: Еволюція суспільного життя Русі-України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.