Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Договір про Закарпаття між СРСР і ЧСР від 29 червня 1945 р. (реферат)

Враховуючи волю більшості населення краю, активний рух за реалізацію рішень 1-го з'їзду НКЗУ уряди Радянського Союзу і Чехословаччини в березні 1945 р. розпочали переговори, які з перервами закінчилися 29 червня підписанням у Москві Договору про Закарпатську Україну. В першій статті зазначалося: "Закарпатська Україна (що носить, згідно з Чехословацькою Конституцією, назву Підкарпатська Русь), яка на підставі Договору 10 вересня 1919 p., укладеного в Сен-Жермені ан Ле, увійшла як автономна одиниця в межі Чехословацької Республіки, возз'єднується в згоді з бажанням, виявленим населенням Закарпатської України, і на підставі дружньої угоди обох Високих Договірних Сторін з своєю споконвічною батьківщиною - Україною і включається до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки".

Уважне прочитання змісту цієї статті Договору дає зрозуміти, що помінялася не тільки назва краю - Підкарпатська Русь на Закарпатська Україна, але й ліквідовувався її статус автономної державної одиниці в складі іноземної держави - Чехословацької Федерації та низводився до рядової адміністративної одиниці в складі "рідної матері України" і, що найважливіше, встановлювався інший, мало відомий більшості населення, суспільно-державний (соціалістичний радянського типу) лад.

Хотіли того закарпатці, підписуючи Маніфест, чи не хотіли - їх ніхто не питав. В жодному з документів, які надходили з місць до високих радянських керівних інстанцій, ніяких оговорок чи умов, на підставі яких мало відбутися возз'єднання, не ставилося. Невипадково місцеві гострослови термін "Маніфест" стали тлумачити як "мани фест", тобто до слов'янського "мани-обманюй" додавали германізм "фест", що означає - "сильно"...

В тій же першій статті Договору зазначалося, що кордони між Словакією (так в документі - авт.) і Закарпатською Україною, які існували до дня 29 вересня 1938 p., стають, з внесеними змінами, кордонами між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Чехословацькою республікою, згідно з картою, що додавалася. Вийшло, що як уряд буржуазної Чехословаччини за 20 довоєнних років не спромігся встановити чіткий кордон між Підкарпатською Руссю та Словаччиною за етнічним принципом, так і уряд соціалістичного СРСР не бажав з-за якихось русинів-українців Східнословацького краю (біля 150 тисяч чол.) псувати відносини з Прагою і Братіславою.

До речі, так само Москва не захотіла порахуватися з 35 тисячами українців з лівого берега Тиси, які теж за Версальською системою в 1919 р. були прилучені до Румунії, хоч і українці Словаччини й українці Румунії неодноразово заявляли і приймали рішення про возз'єднання з Закарпатською і відповідно - з Радянською Україною. Кремль на цей рахунок мав свої міркування, вважаючи, що "процес об'єднання українських земель в єдиній Українській державі завершився".

Без змін залишався також кордон з Угорщиною (як у жовтні 1938 р.). На території Закарпаття колишній чехословацько-румунський став радянсько-румунським, колишній чехословацько-угорський став радянсько-угорським, колишній чехословацько-польський став радянсько-польським і, нарешті, демаркаційна смуга між Підкарпатською Руссю і Словаччиною (до 14 березня 1939 р.) тепер з деякими змінами стала радянсько-чехословацьким кордоном.

Отже, єдиний народ, який до кінця першої світової війни не відав, що таке державні кордони, після другої - виявився ними пошматований і з усіх боків обложений.

Згідно окремого Протоколу до Договору між СРСР і ЧСР від 29 червня 1945 р. жителям Закарпаття чеської та словацької національностей надавалося право оптації, тобто отримання чехословацького громадянства. Це ж стосувалося і українців, і росіян, що служили в чехословацькій армії. Натомість українці і росіяни, що знаходилися в Чехословаччині, могли переселитися на Закарпаття. Декларативно ця акція звучала досить демократично, однак здійснювалась чомусь не цивільними установами, а радянськими військовими комендатурами як в Ужгороді, так і в Празі.

Всі організаційні питання оптації були визначені в постанові РНК СРСР від 30 грудня 1945 р. та відповідної постанови РНК УРСР від 29 січня 1946 р. . Досить обмежена кількість українців з Чехословаччини (близько 10 тисяч) обрали СРСР і стільки ж зробилися чехословацькими громадянами, хоч жодна з сторін статистичних даних про оптацію не опубліковала.

В радянській історіографії підписаний 29 червня 1945 р. між Радянським Союзом і Чехословаччиною Договір про Закарпатську Україну однозначно розцінювався не інакше як такий, що "мав винятково велике значення", бо цим актом був покладений край історичній неправедливості, він став початком здійснення споконвічної мрії трудящих Закарпаття, відкрив шлях до національного, економічного і соціального відродження", підписання договору "було яскравою демонстрацією щирої дружби слов'янських народів і братерського співробітництва між радянським і чехословацьким народами" .

Договір про Закарпатську Україну був підписаний у Кремлі за уповноваженням Президії Верховної Ради СРСР заступником голови Ради Народних комісарів наркомом закордонних справ В. Молотовим, за уповноваженням Президента Чехословацької Республіки главою уряду ЧСР Зд. Фірлінгером і статс-секретарем МЗС В. Клементісом. При підписанні Договору від ЧСР були присутні міністри Національної оборони генерал JI. Свобода, Народної освіти проф. Зд. Неєдли, міністри Г. Ріпка, JI. Прохазка.

Від радянської сторони - заступник народного комісара ЗС А. Ви- шинський, посол СРСР в ЧСР В. Зорін, представник уряду Української РСР П. Рудницький. Акт підписання своєю присутністю вшанував Й. Сталін.

Хоча Договір вирішував майбутню долю Закарпаття, ніхто з його керівництва не був запрошений "навіть для того, щоб посидіти в коридорі". Цим Сталін з властивим йому цинізмом підкреслив маріонетковість Закарпатської України та її "уряду" .

Як кажуть, Мавр своє діло зробив. В день підписання Договору закарпатське керівництво томилося вдома в чеканні "історичного моменту", а отримавши з Москви повідомлення, повеліло повсюдно - в містах і селах провести урочисті мітинги, збори, на яких мала бути висловлена щира подяка за те, що "Україна проявила гуманність до братів-закарпатців, прийнявши їх в сім'ю народів республіки" .

Резонанс на цю подію та її оцінки виявились неоднозначними. Вже не тільки на Закарпатті, але й "по всій Україні" відбулися мітинги з схваленнями Договору і привітаннями трудящих краю. У зверненні VII сесії Верховної Ради УРСР, що відкрилася на наступний день після підписання Договору, з цього приводу говорилося: "Серця українського народу сповнені глибокої вдячності до Союзного Уряду, який возз'єднав наших братів - закарпатських українців - з рідною Батьківщиною". Сесія від імені "великого українського народу" висловила населенню Закарпаття "палкий сердечний привіт і поздоровлення з великою історичною подією - із входженням його до "великої сім'ї радянських народів" .

Тодішні події на Закарпатті вітали зарубіжні краяни. Зокрема, в телеграмі Карпатського товариства в Гамілтоні, Онтаріо-Канада від 28 жовтня 1945 р. читаємо: "Разом з вами радіємо, що в кінці кінців і на нашій землі скінчилася влада зайшлих ворогів: королів, баронів і поміщиків і завдяки великому Радянському Союзу наш народ після тисячолітньої тяжкої неволі отримав всі можливості стати рівноправним, щасливим і вільним народом". Так і напрошується питання, де складався текст телеграми: в Гамілтоні чи Москві?

Але виявляється, що в подібному ключі висловлювалася не вся закарпатська еміграція. Її більшість стояла за збереження довоєнного статусу Закарпаття в складі ЧСР і вважала, що гарантом цього були неодноразові запевнення Москви не втручатися у внутрішні справи Чехословаччини, зберегти її домюнхенські кордони, а, значить, і Підкарпатську Русь - у складі повоєнної чехословацької федерації. Були запевнення, що "карпатороси абсолютно противляться, що їх кваліфікували як українці, і їх українізації", що "союз Підкарпатської Русі з Совєтським Союзом географічно неможливий" .

Трапляються ще різкіші оцінки акту "прирощення СРСР" за рахунок Закарпаття. Так, один з чехословацьких політичних діячів, лідер Народно-соціалістичної партії твердив: "Територіальні зміни в роках 1938-1945 відносно Підкарпатської Русі, що випливали із Мюнхенського договору 1938 p., з фактичної окупації Мадярщиною в 1939 р., зглядно СРСР в 1944 р. та Чехо-Словацько-Совєтського договору з 1945 р. стались без запиту Підкарпатських Русинів та без свобідно виявленої згоди компетентних конституційних чинників Чехо-Словацької республіки. Всі ці акти були вимушені, противляться міжнародному праву і правоважному чехо-словацькому порядку. Тому всі ці акти є незаконні, неважні та незобов'язуючі" .

22 листопада 1945 р. радянсько-чехословацький Договір про Закарпатську Україну був ратифікований тимчасовими зборами ЧСР, а 27 листопада - Президією Верховної Ради СРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 р. в складі Української РСР була створена Закарпатська область, до якої ввійшли міста: Ужгород, Мукачево, 13 округів (тепер райони): Берегівський, Великоберезнянський, Воловецький, Волівський (Міжгірський), Іршавський, Мукачівський, Перечинський, Рахівський, Свалявський, Севлюшський (Виноградівський), Тячівський, Ужгородський, Хустський.

24 січня 1946 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла указ, в якому говорилось, що "в зв'язку з ратифікацією Договору між СРСР і ЧСР про Закарпатську Україну та утворення внаслідок цього Закарпатської області в складі УРСР Президія Верховної Ради УРСР постановляє: ввести з 25 січня 1946 р. на території Закарпатської області законодавство Української Радянської Республіки" .

Відповідно до Конституції СРСР у Закарпатській області була запроваджена радянська виборча система, за якою закарпатці 10 лютого 1946р. взяли участь у виборах до Верховної Ради Союзу РСР, 9 лютого 1947 р. - до Верховної Ради Української РСР і 21 грудня 1947 р. - до місцевих Рад депутатів трудящих. З проведенням останніх вся влада в Закарпатті перейшла до рук Рад депутатів трудящих. Народні комітети, як політична основа народно-демократичної влади, виконали покладену на них роль по підготовці умов для возз'єднання Закарпатської України з Радянською Україною.

З обранням місцевих Рад депутатів трудящих була реорганізована вся система органів державної влади Закарпатської України. Замість з'їзду Народних комітетів, як представницького органу влади, а також Народної Ради, як вищого законодавчого та виконавчого органу, вищим органом державної влади стала Верховна Рада Української РСР. Свої повноваження уряд Закарпатської України передав Раді Міністрів УРСР.

На цьому закінчився короткий, але надто динамічний процес переходу від етапу "народної демократії" до повного інтегрування краю в державно-політичну систему Радянського Союзу.

В. Молотов, який поставив свій підпис під Договором про Закарпатську Україну, мав всі підстави пізніше сказати, що він вбачав смисл свого життя в тому, щоби "якомога більше розширяти межі нашої вітчизни. Здається, що ми з Сталіним непогано впоралися з цим завданням". Ще б пак. Закарпаття виявилось останнім в цьому "розширенні". Чи не це мав на увазі лондонський "Економіст", написавши 7 липня 1945 p., що приєднання Закарпатської України - просто останній епізод у "збиранні" українських земель генералісімусом Сталіним".

Події, пов'язані з рухом і відповідними державними актами про вихід Закарпаття з складу ЧСР і входження його до СРСР, викликали резонанс в далекому і близькому зарубіжжі, поставили на порядок дня складні етнополітичні питання. Історія розпорядилася так, що русини - українці під Карпатами тривалий час були підданими Австро - Угорської імперії. Тоді вони "від Ясіня до Попраду" були єдиним етнічним масивом, хіба що поділеним на різні адміністративні одиниці - жупи (комітати). Та після розвалу імперії східна частина цього масиву - Мараморощина за Тисою в 1919 р. опинилася в складі Румунії, західна - прилучена до Словаччини і тільки центральна частина - власне Підкарпатська Русь - ввійшла до Чехословаччини на правах автономії. Наприкінці другої світової війни у пошматованого кордонами народу з'явилась іскра надії на можливість знову об'єднатися в єдиній державі. Про це свідчать документи, виявлені в державному архіві Закарпатської області. Так, в листі тимчасового Народного комітету пряшівських українців від 29 листопада 1944 р. до Народної Ради Закарпатської України вказувалося, що на першому засіданні цього НК була прийнята резолюція такого змісту: "Ми всі, вірні сини нашої батьківщини, маємо одне бажання: приєднати до вільної матері - Закарпатської України Пряшівську Україну з галицькою Лемківшиною. Віримо, що наше бажання буде Центральною Радою прихильно прийнято і просимо всебічну підтримку" .

Про це йшлося і в телеграмі, яка надійшла на ім'я голови Народної Ради Закарпатської України І. Туряниці в жовтні 1945 p.: "Комітет Карпатської області в Канаді прохає Вас представити Верховній Раді СРСР наше рішуче домагання в справі прилучення всієї території Пряшівської Русі, на якій живуть українці і русини, до Закарпатської області УРСР". Ми можемо тільки догадуватися, чому це прохання залишилось без уваги так само, як і воля учасників з'їзду українців Пряшівщини, який відбувся 1 березня 1945 р. З'їзд обрав Українську Народну раду Пряшівщини з 7 чоловік (головою В. Карамана, секретарем Д. Райковича). З'їзд привітав мукачівське проголошення про возз'єднання Закарпаття з Радянською Україною і підтвердив "єдність українського народу Пряшівщини й народу Закарпатської України". В листі до Й. Сталіна учасники з'їзду просили ліквідувати історичну несправедливість і "весь народ Великої України з'єднати в єдину державу", а до глави уряду України М. Хрущова учасники з'їзду писали: "Звертаємось до вас з проханням - коли буде вирішуватися проблема Закарпатської України - пам'ятати, що на Пряшівщині також живуть українці, які своїм національним укладом життя і культурою є єдинокровними братами закарпатських українців... Тільки нині нам була дана можливість вільно визначити свою національну приналежність. Сердечно просимо вашого покровительства".

Як і на Пряшівщині, в українських селах Марамороша - східної частини Закарпаття населення теж висловлювалося за возз'єднання з усім українським народом. В кінці 1944 й на початку 1945 р. тут, як і по всьому Закарпаттю, обиралися Народні комітети як тимчасові представницькі органи влади, українське населення Затисся включалося в рух за вирішення власної долі.

27 січня 1945 р. в м. Сигеті - традиційному політичному і культурному центрі Марамороша - відбулися збори "Народного демократичного фронту", які висловилися, як значиться в документі, за возз'єднання. Про це говорили всі виступаючі. Наступного дня, 28 січня, зібралися уже загальні збори громадян м. Мараморош-Сигета, на яких конкретно було поставлено й обговорено питання про возз'єднання їх території з Закарпатською Україною у складі Радянської України та про вибори Народного комітету. З доповіддю і програмними завданнями, які ставилися перед Народними комітетами, виступив І. Одовічук.

Процес наростав. 4 лютого 1945 р. в Мараморош-Сигеті відбувся Перший з'їзд Народних комітетів округу. Делегати з'їзду представляли такі населені пункти: Мараморош-Сигет, українські села округу Бистрий, Вишня Поляна, Вишня Долина, Вишня Руна, Довге Поле, Красне, Криве, Коштіль, Крачуново, Руська Поляна, Русково, Ремети та ін. Зібралося 426 делегатів і 133 гостей. В протоколі зафіксовані й такі дані: серед делегатів 222 селян, 129 робітників, 75 представників інтелігенції. За національним складом: 339 українців, 47 угорців, 15 румунів, 25 представників інших національностей .

Після обрання президії та комісій на з'їзді з доповіддю виступив І. Одовічук, який розповів про одвічне прагнення населення Мараморощини возз'єднатися з усім українським народом, про те, що понад одна тисяча юнаків з українських сіл стали добровольцями Червоної Армії.

На з'їзді виступило 10 делегатів і гостей. Так, О. Шофинець з с. Ремети сказала: "Днесь ми, представники, зібралися, щоб рішити волю народу. Наш народ був відірваний від своїх братів і матері України. Довгі століття наш народ терпів від румунських бояр, потім від мадярських графів і поміщиків. Ми не мали змоги вчитися на рідній мові". Продовженням цих думок був виступ П. Папарига з Вишівської Долини. З болем він говорив: "Всі наші школи були заперті, а наших людей румунізовали і мадяризували. Хто говорив рідною мовою, тих катували і посилали на шибениці. Тому не дивно, що дуже багато українців не знають материнської мови, не вміють писати і читати українською мовою" .

Про подібні проблеми румунських українців говорили О. Гаврич з Довгого Поля, О. Лаврюк з Вишави Рівної, Л. Кота, П. Кушнір. Від крайового комітету компартії Румунії в Північній Трансільванії на з'їзді виступив М. Кумнак. Він виступав румунською мовою, але його розуміли і схвально зустріли висловлені ним думки: "Для вас, українців Мараморощини, єдиним виходом є приєднання до вашої батьківщини Радянської України" .

Від сусідньої Тячівщини із Закарпаття на з'їзді виступив голова окружного Народного комітету І. Чонка, від самого Тячева - А. Русин, який, між іншим, наголосив: "Не може Тиса чи Карпати стати границею, бо Карпати і Тиса є наші, українські". Від Народної Ради Закарпатської України учасників привітав М. Климпотюк. На з'їзді було обрано окружний Народний комітет з 34 чоловік. Присутні схвалили пропозицію П. Кушніра надіслати вітальну телеграму Народній Раді Закарпатської України, а також листи главам урядів Радянського Союзу та України.

Про прагнення українців Мараморощини виправити аномалію - з'єднатися з історичним Закарпаттям, в складі якого вони були до 1919 p., свідчать петиція 1-го з'їзду Народних комітетів, 46 петицій з українських сіл округу, на яких близько 40 тисяч підписів та багато листів на ім'я тодішніх керівників Закарпаття, України і навіть Сталіна. Думки і прагнення Мараморошського округу ще раз підтвердив І. Одовічук у виступі на установчому з'їзді профспілок Закарпатської України: "Якщо Тиса є перепоною нашому возз'єднанню з Закарпатською і Радянською Україною, ми вип'ємо воду цієї ріки".

Делегації українського населення Пряшівщини та Мараморощини в 1945 р. добиралися до керівників Радянської України. М. Хрущов згадував: "До мене навіть в Київ приїжджали представники якогось району Словаччини, заселеного українцями, і просили їх район приєднати до УРСР... Вони виїхали з Києва незадоволені". Про це просили і селяни Марамороського округу, але як признався високий радянський керівник, "тут нічого конкретного нами не вживалося" .

Отже, прагнення мешканців русинсько-українського етнічного походження Пряшівщини в Словаччині та Мараморощини в Румунії не здійснилося, бо їх питання ніде не розглядалося, зате до недавна старанно замовчувалося. Виправлення державних кордонів у відповідності з кордонами етнічними та задоволення прохань русинсько-українських меншин у цих країнах не входило в плани кремлівських правителів. Наприкінці війни вони вже проектували майбутню велику світову "соціалістичну систему", до якої мали ввійти Чехословаччина і Румунія, територіальні інтереси яких задовольнялися без огляду національних інтересів малих етнічних груп, які проживали на їх кордонах. В політичній термінології утвердився штамп, що з возз'єднанням Закарпаття (в нинішніх кордонах) з Радянською Україною процес "збирання українських земель в єдиній державі завершився". Воістину вийшло, що коли меліорують поле, на квакання жаб не зважають...

Використана література:

1. Макара М.П. Закарпатська Україна: шлях до возз'єднання, досвід розвитку (жовтень 1944 – січень 1946 рр.). / Ужгородський державний університет, Ужгород, 1995, с.108.

2. Шляхом Жовтня. Збірник документів. - Т. VI. - С. 284.

3. Болдижар М. Про що повідали архіви. Карпаторуська еміграція та Закарпаття в роки другої світової війни // Новини Закарпаття. - 1993, 30 вересня.

4. Шандор Вікентій. Приєднання Карпатської України до УРСР // Закарпатська правда. – 1992р., 5 листопада.





Реферат на тему: Договір про Закарпаття між СРСР і ЧСР від 29 червня 1945 р. (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.