Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Боротьба трудящих проти національно-релігійного і феодального гніту на Закарпатті в XVI—XVII ст.

Класова і національно-визвольна боротьба трудящих Закарпаття в XVI—XVII ст. проявлялася в різних формах. Спочатку переважали такі традиційні форми селянських протестів, як масові втечі, скарги селян на дії магнатів чи їх наглядачів, відмова виконувати повинності, а далі підпалювання маєтків, захоплення дворового майна і навіть вигнання феодалів і т. п. Ці форми мали місце і в попередні століття, але тепер, в умовах розвитку, товарно-грошових відносин і посилення кріпацтва, вони стають дедалі частішими, масовішими. Селянство Закарпаття з низинних районів переселялося в гірські, де одержувало тимчасові привілеї, тікало в Буковину та в Молдавію і навіть у Правобережну Україну, де, внаслідок селянсько-козацьких повстань феодальний гніт не був таким тяжким, як в Галичині та в Закарпатті. У документах того часу відображено й інші форми боротьби народних мас: протести проти утисків наглядачів, насильного запровадження унії, феодальних поборів, свавілля феодалів тощо. Певний вплив на активізацію революційної боротьби мали реформаційні рухи, які охопили Трансільванію і Північну Угорщину у першій половині XVI ст., зокрема рух на чолі з Т. Арань, Ф. Давидом, Д. Сентдьєрдьї.

Найбільша з подій класової боротьби припадає на 1551 рік: виступ проти адміністрації солекопів Солотвина. У літературі даний виступ називають першим в історії не лише Закарпаття, але й Угорщини страйком. Вважаємо штучним перенесення назви однієї з форм боротьби, що зародилася в умовах капіталізму, у феодальну епоху та ще за таких відсталих умов, які були в Мараморощині в середині XVI ст. Це був просто загальний революційний виступ поневолених угорських, німецьких, румунських, русинських солекопів проти утисків адміністрації, нелюдських умов праці, низьких заробітків. Солекопи за прикладом селян, які часто тікали від гнобителів, покинули Солотвино разом з тими ж селянами і переселилися в м. Бая-Маре (Румунія), де влаштувалися на різні роботи.

Припинення видобутку солі призвело до значного скорочення надходжень в казну. Представники Хустської домінії та королівські чиновники змушені були вступити в переговори з солекопами, що тривали кілька місяців. Солекопи добивалися, щоб їх інтереси систематично захищали представники п'яти коронних міст, щоб адміністрація самовільно не порушувала права і звичаї, не штрафувала будь-коли робітників тощо. Переговори закінчилися укладенням угоди 24 вересня 1551 року, в Тячеві. Солекопи добилися збереження старих вигод і прав, гарантії нікого не карати за виступ. Задовольнила адміністрація і частину економічних вимог. Солекопи повернулися в Солотвино і приступили до роботи.

Звістка про виступ солотвинських солекопів швидко поширилася у селах Мараморощини. Селяни і міщани були на боці шахтарів, які працювали як каторжні.

Революційна і національно-визвольна боротьба в Закарпатті в кінці XVI —на початку XVII ст. дедалі тісніше перепліталася не лише з боротьбою угорського та румунського народів, але також русинського населення Галичини, Буковини та з боротьбою населення Наддніпрянщини. Яскравий приклад того — зародження і розвиток опришківського руху в кінці XVI — на початку XVII ст.

Опришок — це порушник феодального спокою, борець проти багатіїв, захисник пригноблених мас.

Природні умови Прикарпаття та Закарпаття, де було багато пралісів, скель, печер, полонин, сприяли зародженню і розвитку опришківства. У Карпатах знаходилися кордони Польщі, Угорщини, Молдавії, що давало можливість опришкам у разі потреби переходити з однієї країни в іншу. Сила опришківського руху полягала в його тісних зв'язках з народними масами — кріпосним селянством, міською біднотою, наймитами мануфактур. Застосовуючи тактику партизанської боротьби, опришки невеликими загонами (від 10 до 20, а іноді і до 50 чоловік) нападали на маєтки феодалів, на королівську адміністрацію і завдавали шкоди, після чого швидко зникали в гори, де знаходились їх місця перебування. Діяли ж вони з весни до пізньої осені, а на зиму розходилися по домівках, де жили нелегально. Інколи опришки об'єднувалися в кілька загонів, щоб завдати удару по важливих об'єктах. Зародившись у Прикарпатті, опришківський рух охопив також і Закарпаття. Спочатку опришки діяли лише в гірських районах, а згодом охопили і низинні села і міста. Місцями їх виступи служили поштовхом до широких народних повстань.

Опришківський рух в Галичині та в Закарпатті знайшов широке відображення не лише в архівних документах, опублікованих джерелах, але й в усній народній творчості. У народних піснях опришків називають відважними бійцями, які не знали ні страху, ні втоми. У власному середовищі вони звались братами, побратимами, товаришами, а їх загони — товариством. У даному випадку дуже багато спільного з козаками, що вказує на певні зв'язки опришків і запорожців.

Наприкінці XVI ст. Україну охопив широкий народний рух на чолі з гетьманом реєстрового козацтва К. Косинським та С. Наливайком. Частина селянсько-козацької армії влітку 1594 року під проводом С. Наливайка прибула до Галичини. Повсталі розправлялися з місцевими багатіями, магнатами і заможною шляхтою, знищували письмові привілеї феодалів на маєтки, роздавали селянам панське майно.

У 1595 році чотиритисячний загін повстанців перейшов Карпати і з'явився у Північній Угорщині, навідавши ряд районів Закарпаття. Це викликало занепокоєння властей, оскільки населення активно підтримувало повстанські загони. Відступивши з Північної Угорщини, С. Наливайко знову перетнув Галичину, а далі шлях його проліг на Київщину і в Білорусію. У 1596 році повстання було придушене.

На початку XVII ст. (1604—1606 pp.) значні території Закарпаття охопило антигабсбурзьке повстання на чолі з І. Бочкаї. У боротьбі брали участь різні класи і прошарки суспільства, які переслідували різні цілі: феодали Угорщини відстоювали своє право на землю, владу і на селян; трансільванські дворяни прагнули гарантувати собі небезпеку збоку Габсбургів; народні маси мріяли про поліпшення власного становища. На боці І. Бочкаї виступали турецькі війська і татари, але активної участі народних мас Бочкаї запобігав. Із Закарпаття у боротьбі брали участь переважно магнати-протестанти, дворянство і частина заможних міщан. У 1605 році І. Бочкаї стає правителем Угорщини і Семиграддя. До його володінь приєдналися маєтки феодалів — прихильників Габсбургів, розташованих у Березькому та Угочанському комітатах, а з Марамороського комітату — Хустський замок з його володіннями. Якщо становище феодалів Трансільванії та Північної Угорщини внаслідок повстання дещо поліпшилося (окремі з них придбали маєтки, похвальні грамоти), то народні маси не одержали нічого. Більше того, війни і воєнні походи 1604—1606 років завдали величезної шкоди містам і селам південних районів Закарпаття.

Боротьбу з Габсбургами продовжував правитель Трансільванії Г. Бетлен (1613—1629 pp.). У період тридцятирічної війни (1618— 1648 pp.) армія Г. Бетлена не раз проходила через Закарпаття. Населення підтримувало дії Г. Бетлена, оскільки вбачало в ньому противника Габсбургів і унії. Але угорські і трансільванські феодали більше боялися народних мас, ніж самих Габсбургів, а тому ухилялися від участі у визвольній боротьбі, що шкодило його політиці. Г. Бетлен захопив Березький та Угочанський комітати, а Мукачівську фортецю перетворив в одну з опорних пунктів антигабсбурзької боротьби.

Політична обстановка в Закарпатті загострилася появою українського козацтва, запрошеного Ю. Другетом — ужанським і земплінським наджупаном для боротьби за трансільванський трон. У 1616 році загін козаків чисельністю в кілька тисяч чоловік пройшов через Закарпаття і під Кошіце розгромив армію трансільванських феодалів. Козаки вступали в контакт з русинським населенням, декотрих залучали до своїх рядів. Їх загони нападали на маєтки окремих магнатів, сприяли піднесенню антифеодальної боротьби народних мас. Спілкування з козаками, які розмовляли з селянами на зрозумілій їм мові і були однієї з ними віри, вселяло надію, що за Карпатами живуть брати, які допоможуть їм у боротьбі проти соціального та національного гноблення. Королівська адміністрація, характеризуючи перебування козаків у Закарпатті, писала: «Тільки того треба боятися, що до козаків приєднуються їх одновірці і піддані Другета — верховинські руснаки, які і без того ненавидять своїх панів».

Складними виявилися 30—40-і роки XVII ст. Перебування козацьких загонів у Прикарпатті та Закарпатті активізувало дії опришків. Частішими ставали переходи закарпатських опришків через Карпати і напади на маєтки польської шляхти. Галицькі ж опришки доходили до Закарпаття, Буковини і навіть Молдавії.

Про напруженість обстановки, яка тут складалася, свідчить наказ короля Польщі, виданий влітку 1618 року, закрити усі шляхи через Карпати. «Наказуємо неодмінно, того хочемо, — писав король, — щоб ви (шляхтичі — І. Г.) спільно за це взялися, і згадані місця, тобто всі броди, шляхи, переходи, стежки, якими був звичай їздити возами і кіньми та ходити пішки з Угорщини до Корони І Семигородської землі, а також на Волощину, зарубати, замости, закинути... Нікого з Угорщини до наших держав не пускати». Подібні розпорядження видавалися майже щороку, але бажаних наслідків не давали. Опришки продовжували діяти, зв'язки не припинялися.

За часів правління Д. Ракоці І (1630—1648 pp.) антигабсбурзька боротьба, у якій брало участь і населення Закарпаття, активізувалася. Князь Трансільванії уклав угоди з Францією, Швецією і Молдавією. Армія Д. Ракоці І через Закарпаття проникла в Словаччину, а далі в Моравію. У 1645 році трансільванські війська об'єдналися зі шведами і спільно вели боротьбу проти Габсбургів.

Ставлення до народних мас у політиці Д. Ракоці І не змінилося. Укладаючи угоду з молдавським воєводою Василіє Лупу, він обіцяв повернути селян-втікачів. Коли в 1631 році в Північній Угорщині вибухнуло велике селянське повстання на чолі з П. Часаром, яке охопило і Південну Словаччину та Закарпаття, Д. Ракоці І кинув армію на допомогу Габсбургам, щоб придушити боротьбу. Однак у наступному, 1632 році, повстанці з новою силою вдалися до боротьби. Словацькі, угорські та русинські селяни вимагали зменшення феодальних повинностей, старих свобод і захисту старого вірування. Повстанці розправлялися з ненависними магнатами, а з дворян брали клятву, що ті приєднаються до боротьби. У джерелах того часу зазначалося, що повстанці мали талановитих керівників і капітанів, серед яких були угорці, словаки і русини, селяни-ремісники і вчителі.

У Закарпатті повстання охопило західні та південні райони — Ужанський і Березький комітати. Повстанці завдали гнобителям відчутного удару. Останні об'єднали сили і спільно з австрійською армією придушили повстання: одних убивали, іншим відрубували руки, носи, вуха, виколювали очі і відпускали.

Повстання 1631—1632 років було першим великим виступом народних мас після 1514 року, яке охопило великі території і знайшло відображення не лише в документах, але й в народних піснях і переказах. Народ називав П. Часара «славним хлопом», «відважним бійцем», який не знав страху в боротьбі з ворогами. Жорстока розправа над повстанцями у 1632 році — ще один доказ того, що в критичні моменти феодали різних політичних напрямків об'єднуються в боротьбі проти селян.

На 30—40-і роки припадає нова хвиля опришківського руху.

Найактивніше діяли опришки в північних районах Ужанського та Марамороського комітатів. У 1629—1630 роках загін опришків, до якого входили селяни з Бистрого, Лютої, Волосянки, Загорба, Ставного та Ужка, кілька разів нападали на маєток польського шляхтича з Сянок К. Турського. Одного разу опришки забрали у шляхтича коштовності, гроші, а зерно висипали в річку. Далі вони спалили маєток і забрали 100 голів худоби. У 1634 році галицька шляхта скаржилася князю Трансільванії Д. Ракоці І на те, що опришки з Ужоцького комітату напали на маєток шляхтича А. Стадницького.

Наляканий наростанням селянських рухів, діями опришків, імператор Фердинанд III у 1643 році видає декрет, у якому дозволяє магнатам і керівникам Ужанської жупи вживати найрішучіших заходів до повстанців, які озброюються вилами і нападають на маєтки шляхти. Дворянські збори у 1647 році дозволили кожному землевласнику суворо судити селян за бунтарство, незалежно від того, кому вони належали.

Значний вплив на розвиток антифеодальної боротьби в Закарпатті мала визвольна війна українського народу 1648—1654 років на чолі з Б. Хмельницьким. Інтерес населення Закарпаття до України, козацтва, авторитет якого зростав в усіх українських землях, підсилювався звістками про початок великої священної боротьби проти магнатського гніту, католицького поневолення. На покраяних записах в Євангелії (с. Великі Ком'яти Угочанського комітату), здійснених у 1648 році, говориться, що «по смерті великого короля Владислава польського ізвоєвали козаки Польщу. Почали ляхов істинати і гнали їх від ріки Дніпра аж до славного Києва і звудти аж до Вісли. Старшому козакові було ім'я Хмель». Далі в Євангелії зазначається, що «зараз по війні Хмеля (Богдана Хмельницького — І. Г.) голод був великий у Русі і в угорській землі».

Тут важливі кілька моментів. По-перше, автор записів знав, що повстання почали запорожці і йшли на північ до Києва, звідти — на Віслу. Далі вірно сказано, що керівником був Богдан Хмельницький. Нарешті, вірно й те, що після війни на Русі був голод, тяжке становище. Автор порівнює його з подіями в Угорщині.

Повідомлення про визвольну війну українського народу різними шляхами потрапляли у Закарпаття. Приносили їх, безумовно, переселенці, які тікали в райони Карпат від тяжкого польсько-шляхетського гніту. Особливо активізувалось поширення відомостей, коли армія повстанців з'являлася в Галичині. Перший раз це було у жовтні 1648 року. Понад 15 тисяч козаків ходили по селах і містах, закликаючи народні маси до боротьби. Під кінець 1648 року на Галичині діяло не менше ніж 40 тисяч козаків.

Частина козацьких загонів подолала Ужоцький перевал, підійшли до Ужгорода і напала на маєток графа Другета. У донесенні управителів Ужгородської домінії імператору Фердинанду ІІІ від 2 грудня 1648 року говориться, що козаки разом з татарами все спалили навколо Ужгорода. На бік козаків переходили селяни Карпатської Русі. Тому сучасник писав, що весь Бескид (Карпати) «знаходиться в замішанні».

У Галичині почали діяти агітатори за справу Хмельницького. Одним з них був Я. Кончевський, який зізнався на допиті, що виконував доручення Б. Хмельницького, закликаючи народні маси до боротьби. Заклики агітаторів, безперечно, долали вершини Карпат і досягли Закарпаття. Крім того, в Закарпатті кілька разів з'являлися гінці від Б. Хмельницького, які вели переговори з трансільванськими властями про спільну боротьбу проти польських магнатів-католиків. Перших послів у 1648 році очолив син Б. Хмельницького Тимош. Виходячи з першоджерел, можна твердити, що гінці відвідали лише міста Мараморощини. Наступні посли прибули, до Мукачева у лютому 1649 року з чималою групою козаків —охороною посланців.

Першоджерела засвідчують, що послів до Молдавії та Семиграддя у 1649 році супроводжувало близько трьох тисяч козаків. Отже, в Закарпаття могло прибути не менше тисячі запорожців. Посли разом з козаками розташовувалися у с. Підмонастирі (околиця Мукачева), а переговори відбувалися почергово: то в фортеці м. Мукачева, то в монастирі на Чернечій горі.

Інструкція для делегації, видана Б. Хмельницьким, зберігається у фондах Закарпатського краєзнавчого музею. Доки йшли переговори, населення спілкувалося з козаками, дізнавалося від них про війну з поляками, про гетьмана Б. Хмельницького. У документах зазначається, що козаки допомагали селянам навколишніх сіл вести боротьбу проти ненависних феодалів. А польський магнат М. Остророг скаржився, що українські козаки, які поверталися після переговорів з князем Ракоці, «збивають і катують шляхту».

Перебування козаків у Закарпатті, їх спілкування з населенням, допомога в антифеодальній і національно-визвольній боротьбі знайшли відображення не тільки в архівних документах та в інших історичних джерелах, але й в усній народній творчості. Однією з популярних в середині XVII ст. стала «Песнь козацкая», у якій йшлося про боротьбу козаків проти турків, про взяття ними Варни у 1620 році. Закарпатці бачили козаків мужніми, відважними, які не знали страху в боях з турками. Пісня закликала бути такими ж мужніми, відважними у боротьбі за волю, як запорожці.

У вузько політичному творі «Ей, верх Бескиде», записаному В. Мельником у 1961 році, в с. Колодне Тячівського району, говориться про уже згадуваний напад козаків на поміщицькі маєтки в Ужанській домінії. На Рахівщині набув поширення переказ «Донський козак у Квасах», у якому розповідається про Переселення козаків з Дону на Рахівщину. Згадка про козаків у народній творчості — вияв любові до запорожців, доказ їх впливу на розвиток боротьби трудящих Закарпаття.

І дійсно, під впливом визвольної війни українського народу на чолі з Б. Хмельницьким активізувалася антифеодальна і визвольна боротьба трудящих Закарпаття, що проявилася у зростанні опришківського руху. Якщо в кінці XVI — на початку XVII ст. на території Закарпаття діяли окремі загони опришків, які дедалі частіше нападали на маєтки феодалів у Галичині, Словаччині чи Молдавії, то в середині XVII ст., під впливом визвольної війни українського народу, перебування військ Б. Хмельницького в Прикарпатті, утворюється кілька десятків загонів, які діяли в селах Великоберезнянського, Перечинського і Свалявського районів — Лютій, Ужку, Волосянці, Дубриничах, Загорбі, Руському, Розтоці, Поляні, а також в ряді сіл Мараморощини. Зростання опришківського руху на великих просторах Мараморощини вчені безпосередньо пов'язують з впливом визвольної війни українського народу 1648—1654 років.

В одному з народних переказів, записаних І. Коломійцем на Хустщині, говориться, що ні султан турецький, ні цісар німецький, ні пресвітлий князь трансільванський не подадуть допомоги. Руку допомоги «бідолазі русину» подасть «старший брат із-за Карпат».

Друга половина XVII ст. характеризується деяким спадом хвилі опришківського руху як в Закарпатті, так і в Трансільванії, Молдавії та Галичині. Проте активізуються інші форми боротьби — розрізнені селянські виступи, відмова селянства відбувати повинності, сплачувати державні податки тощо. Селяни часто підтримують опришківські загони. Часті селянські виступи мали місце в маєтках Ужанського та Березького комітатів, де феодальний гніт був найтяжчим. На початку 60-х років виступали селяни Ужгородської домінії, яким на допомогу приходили опришки. Для придушення боротьби жупан направив сюди об'єднаний загін шляхетського війська. Та опришки при підтримці селян виловили шляхтичів, зв'язали їм руки, закрили в поміщицькі підвали. У документах згадується, що усе це робилося не вночі, а «серед білого» дня».

Наступного, 1664 року, новий трансільванський князь М. Апафі — ставленик Туреччини, який прагнув «навести порядок» у країні, направив ад'ютанта П. Раца в с. Верхні Ремети Березького комітату для придушення селянського заворушення, де 37 опришків заволоділи селом. Повсталі не злякалися війська П. Раца, а вчинили збройний опір. Карателі швидко розбіглися, а П. Раца полонили і добре побили. Новий загін, який прибув на підмогу, звільнив П. Раца і приборкав селян.

У липні 1672 року вибухнуло нове селянське заворушення в південних районах Мараморощини, а далі і в ряді сіл Угочанського комітату. Як свідчать джерела, понад 500 чоловік, ватажками яких були кріпаки С. Петровцій, М. Шугай, І. Мадрас, П. Горшані, озброївшись вилами, косами, пограбували маєтки панів на Мараморощині, а далі направилися до Угочі і захопили м. Севлюш. Після цього боротьба, яку очолив Г. Пік, поширилася не тільки на інші комітати Закарпаття, але й охопила райони Північної Угорщини і Східної Словаччини. У Закарпатті найактивніше тоді діяли повстанські загони в селах Середнє, Горонда, Гусна і Розтока.

Повсталих Мукачівської домінії очолював Габор Кенде. Хоч повстанці і не змогли оволодіти Мукачівською фортецею, але до них приєдналося дев'ять сіл. Феодали і не пробували протидіяти повстанцям. Усього, на думку В. Мельника, у повстанні наприкінці 1672 року брало участь близько 15 тисяч чоловік. Можливо, цифра і завищена трохи, але вона дає підставу говорити про те, що повстання, яке з перервами продовжувалося до 1675 року, було одним з великих виступів трудящих різних національностей — русинів (українців), угорців, румунів і словаків.

Основні події боротьби розгорнулися в 1678—1685 роках. Починаючи з весни 1678 року, повстання охоплювало дедалі нові райони і незабаром перетворилося у загальнокарпатське. Одні повстанські загони пішли з Імре Текелі на Відень, інші діяли в Закарпатті, завдаючи ударів по магнатах і шляхті, яка стояла на боці Габсбургів, і виганяючи австрійських чиновників. Боротьба продовжувалася майже сім років. Повстанці успішно відбивали як наступи австрійських військ, так і феодальні ополчення.

Одним з центрів антигабебурзької боротьби була Мукачівська фортеця, яку з ініціативи Текелі реконструювали і зміцнили. Оборону фортеці очолювала дружина керівника повстанців Ілона Зріньї. Уже після придушення повстання 1678—1685 років мукачівська фортеця не капітулювала, а продовжувала боротьбу проти Габсбургів. Протягом 1686—1687 років гарнізон фортеці витримав практично дві великі облоги австрійської армії, і лише в січні 1688 року Ілона Зріньї за складних обставин підписала капітуляцію. Тривала боротьба проти переважаючих сил австрійської армії була б неможливою, якби не допомога населення міста, всієї округи. Шкода, що протурецька орієнтація Імре Текелі знижувала ефективність боротьби.

Використана література:

I. М. Гранчак, Д. Д. Данилюк, Е. А. Балагурі, В. І. Ілько, Г. В. Павленко, В. В. Пальок, Нариси історії Закарпаття. Том І (з найдавніших часів до 1918 року). — Ужгород, 1993. — 436 с.: 76 с. іл.





Реферат на тему: Боротьба трудящих проти національно-релігійного і феодального гніту на Закарпатті в XVI—XVII ст.


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.