Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Боротьба проти соціального та національно-політичного гніту на Закарпатті в першій половині XIX ст (реферат)

Важкий соціальний гніт, до якого приєднувалися політична реакція, що наступила після утворення «священного союзу» у 1815 році, національна безправність викликали загострення як соціальних суперечностей, так і піднесення національно-визвольного руху. В цей період зростали антифеодальні настрої селян, загострювалася політична і соціальна боротьба в містах, набирав нового розмаху національно-визвольний рух. Великий вплив на розвиток класової і національно-політичної боротьби у Закарпатті мала як Велика французька революція кінця XVIII ст., так і піднесення визвольної боротьби угорського, чеського та польського народів. У Закарпаття проникали антикріпосницькі та визвольні ідеї з України і Росії, особливо з Галичини, яка ставала важливим центром загальноукраїнського національно-визвольного руху.

Революційний і національно-визвольний рух зумовлювався і значними соціальними змінами. Протягом першої половини XIX ст. посилився процес диференціації селянства. На селі поряд з кріпаками, притисненими феодальним гнітом, з'явилися прошарки заможних селян, в тому числі і селян-орендарів, які активно включалися в політичне життя, почали добиватися розширення селянського самоврядування, ставили питання розвитку рідної мови, культури тощо. Із середовища заможних селян виходили окремі діячі культури, які активно включалися в громадсько-політичну боротьбу. Це були і селяни-русини, і угорці, і румуни, і словаки. Щоправда, у східних володіннях Австрії прошарок вільного селянства був меншим, ніж у західних. Основною масою селянства були кріпаки, становище яких мало чим відрізнялося від XVIII ст.

У зв'язку з розвитком ремесла, торгівлі та мануфактурного виробництва, значно зросла кількість підмайстрів та учнів у містах, а в 40-х роках XIX ст. і робітних людей. їх становище також було тяжким, і на цьому грунті виникало чимало соціальних конфліктів. Міські низи активно включалися у революційну боротьбу, висували не лише соціальні, але ставили й окремі національні та політичні вимоги. В особі ремісників, робітних людей революційний рух мав серйозного союзника.

У містах зростала кількість бюргерів, почав формуватись клас молодої буржуазії, де переважав німецький та угорський елемент, але помітно зростала питома вага бюргерства — вихідців з русинів, румун та словаків. Місцями русини в одних випадках об'єднувалися з угорцями, німцями, коли йшлося про проведення буржуазних реформ, розширення політичних прав місцевої адміністрації, а в інших — включалися в боротьбу за свої національні права. Русинська буржуазія, що складалася з власників будинків, дрібних торговців, багатих ремісників, значної ролі у політичному житті не відігравала. Вона частіше всього блокувалася з феодально-церковною елітою, яка дуже обережно торкалася національних проблем.

Досить численним класом, який також диференціювався, було дворянство. Напередодні революції 1848 року в краї було 48 тисяч дворян (немешів). Найбільша кількість їх припадала на Мараморощину — 26300 дворян. У Березькому та Ужанському комітатах нараховувалося близько восьми тисяч, більшість з яких — угорці, німці та румуни.

Дворянство русинського походження було незначним. Оскільки їх господарства втягувалися в товарно-грошові відносини, дворяни включалися в боротьбу за проведення ліберальних реформ. Разом з дрібним духівництвом вони становили певну силу опозиційного руху. У галузі соціально-економічного життя дворяни поділяли точку зору офіційних угорських кіл, а національний рух хоч і підтримували, але вносили в нього дух консерватизму. Значна частина дворян-русинів приймала угорську мову і культуру.

І, нарешті, на характер культурного та політичного руху впливала інтелігенція. Саме протягом першої половини XIX ст. більше стало людей інтелектуальної праці — вчителів гімназій, педагогічного училища, горожанських та початкових шкіл, адвокатів, лікарів, чиновників різних рангів. У національному відношенні серед інтелігенції Закарпаття переважали угорці та німці — вихідці з дворян і бюргерства. Прошарок русинської (української) інтелігенції був незначним і складався з вихідців з дворянства, нижчого уніатського духівництва і заможних міщанських родин. Більшість з них лояльно ставилися до Габсбургів, але в 30—40-х роках починали включатися в громадсько-політичний рух, боролися за рідну мову, культуру, а окремі ставали на захист інтересів бідного селянства і нижчих верств міського населення.

Провідним у боротьбі залишався селянський рух. З кожним роком зростали антифеодальні настрої селянства, його соціальний протест, боротьба міського населення за свої права. Зростала кількість втікачів — поширена форма протесту проти жорстокої експлуатації феодалів. Тільки у 1805 році на території Ужанського комітату їх було виявлено сімдесят сім, а в 1815 році, у Березькому комітаті — сто три. Найбільше втікачів походило з Мукачівсько-Чинадіївської домінії.

Іншими формами боротьби селян-кріпаків були відмова виконувати панщину, здавати дев'ятину та десятину, платити податки, насильницька рубка лісу, захоплення землі тощо. Поміщики жорстоко карали тих, хто не виконував панщину (штрафували, ув'язнювали, фізично розправлялися). У 1823 році тільки у Фогароському ключі домінії Шенборна за невиконання панщини було покарано 329 селян-кріпаків. У 1820—1829 роках у поміщицькому суді відбулося 145 судових процесів.

Дедалі частішали відкриті напади селян-кріпаків на своїх гнобителів. Вони жорстоко розправлялися з ненависними їм поміщиками, гайдуками. У 1806 році в ужгородській тюрмі, за вбивство, сиділо 18 чоловік, у берегівській (1807 р.) — 15, у севлюській (1820 р.) — сім чоловік.

Дедалі ширшали масові антикріпосницькі виступи селян-кріпаків, направлені проти нестерпного кріпосницького гніту, необмеженої сваволі поміщиків, властей. Це. зокрема, виступи опришків, об'єднаних у загони. На початку XIX ст. в Ужанському комітаті, діяли опришківські загони С. Товта та І. Кокоша, а наприкінці 30-х-початку 40-х років, у Марамороському та Угочанському комітатах — загін І. Полянича.

Характеризуючи дії опришків, очолюваних селянами С. Товтом та І. Кокошем, власті зазначали, що до їх загону приєдналося багато дезертирів та селян-втікачів, які нападають на маєтки, корчми, грабують поміщиків та орендарів і навівають великий жах на панів не тільки в Ужанському, але і в сусідніх комітатах — Березькому, Саболчському та Земплінському. Опришки мстилися панам за кривди, заподіяні селянам, їх боротьба носила антифеодальний характер. Наприкінці 30-х — на початку 40-х років XIX ст. у Марамороському та Угочанському комітатах діяв опришківський загін, очолюваний бокорашем І. Поляничем з с. Ізи. У складі загону було 28 чоловік (українців, румунів, угорців), які здійснювали успішні операції проти експлуататорів і мали тісні зв'язки з селянами верховинських сіл.

Рух закарпатських опришків у першій половині XIX ст., як і раніше, тісно переплітався з виступами галицьких селян. Закарпатські селяни спільно боролись з опришками з загонів Іванонька, Антона Ревізорчука і Куделюка, а також Івана Вередюка та Івана Волощука. Останній складався в основному з жителів Закарпатської Гуцулыцини. Тільки протягом літа та осені 1845 року загін Волощука і Вередюка здійснив шістнадцять нападів на гнобителів, в тому числі п'ять у районі с. Ясіня.

Вітчизняні історики В. В. Грабовецький та Ф. І. Стеблій відзначали, що в опришківському русі «мали місце і деякі елементи розбійництва», яке було наслідком стихійного селянського руху. Серед опришків дедалі зростала класова і національна свідомість. Закарпатське селянство з любов'ю ставилось до опришків, завжди допомагало їм, надаючи притулок і харчі, попереджаючи про небезпеку. Опришківський рух, завдяки підтримці народних мас, не затихав в Закарпатті, як і в Галичині, до середини XIX ст.

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. масового характеру набули відкриті виступи селян-кріпаків, направлені проти феодально-кріпосницького гніту. У 1820 році значним було заворушення. селян с. Заріччя Угочанського комітату, жорстоко придушене. У в'язницю були кинуті 17 селян. Влітку 1833 року проти свавілля графа Шенборна, а також за землю рішуче виступили вільні селяни (лібертини) с. Великі Лучки. За вчинення «насильницького бунту» власті наказали схопити селян. Їх було покарано киями і кинуто до в'язниці. У 30-х роках активною була боротьба проти цього ж поміщика селян сорока чотирьох сіл Нижньоверецького ключа. Домінія змушена була піти на деякі поступки кріпакам, звільнити ненависних народові економів та гайдуків, обмежити орендні платежі. На початку 40-х років відмовились давати натуральну данину та виконувати панщину селяни сіл Завидова, Станова, Доробратова, Загаття та ін.

Особливо бурхливими були повстання селян 1831 року, відомі під назвою «холерних бунтів», які охопили величезну кількість селян-кріпаків Галичини, Східної Словаччини і частково західних та південних районів Закарпаття, зокрема Ужанського і Березького комітатів. У селянських виступах, які тривали понад два місяці, взяли участь селяни-кріпаки — словаки, угорці, русини (українці). Становище ускладнювалося тим, що повсюдно лютували голод і епідемія холери, від чого особливо терпіло бідне селянство.

Протягом трьох місяців від голоду і холери загинуло в чотирьох комітатах — Шариш, Спіш, Земплін, Абауй — понад 56 тисяч чоловік. Голод і холера лютували і в Закарпатті. В одному з записів, зробленому в с. Верб'яж, говориться: «Зде на Верховині, як і по всім угорскім краї, була велика хворота, котра іменувалася холерою, на котру людіє зело мнозі умероша». Із с. Тиса Салка Березької жупи доносили в серпні 1831 року, що там не тільки холера, але й революція вибухає. У селах Березького комітату запроваджувався надзвичайний стан, щоб попереджувати селянські заворушення. Навіть хоронити людей великими процесіями заборонялося. Найбільше лютувала холера у селах Ужанського та Березького комітатів, де померло майже 2,5 тисячі чоловік.

Серед селян ширилися чутки, що направлені в села загони, які фактично проводили дезинфекцію колодязів хлорним вапном, нібито отруюють воду. Це підсилювало ненависть до австрійських її угорських властей, до всіх панів — поміщиків, приказчиків, збирачів податків, лісничих і т. п. Селяни повсюдно повставали, розправлялися з австрійською адміністрацією, відмовлялися виконувати повинності, захоплювали феодалів і чиновників. Серед селян Закарпаття, як східної, так і південної Словаччини, зростав авторитет селянського ватажка, керівника повстання, селянина М. Павука. У комітатах Закарпаття власті були стурбовані ще й тим, що тут поширювалась чутка серед селян про прихід російських військ з метою звільнення їх з-під гніту. Це надавало селянським виступам, у селах західних і південних районів Закарпаття, гостроти. Із сіл Мукачівсько-Чинадіївської домінії повідомляли, що повсюдно селяни обговорювали події в Словаччині та в Угорщині і теж загрожували своїм панам розправою.

У ряді населених пунктів Березького комітату селяни заявляли, що коли прийдуть російські війська на допомогу, то першими кара настигне приказчиків, збирачів податків. Селяни відмовлялися відбувати феодальні повинності, сплачувати податки, ховалися в горах і лісах, виганяли з сіл адміністрацію, загони, які проводили дезинфекцію колодязів. У Закарпатському краї, як і в Словаччині, активну участь у повстанні брали польські магнати, які переїхали сюди після придушення повстання 1830—1831 років. Неподалік від Ужгорода, в маєтках графа Баркоці, влітку 1831 року, проживав учасник визвольної боротьби Польщі Є. Дембовський, якого підозрювали у зв'язках з повстанцями.

Повстання 1831 року ускладнило становище на Верховині ще й тим, що власті заборонили селянам їхати в Угорщину на заробітки. Це позбавляло їх можливості завозити хліб, інші продукти, що посилювало голод. Лише зв'язки з Галичиною, а через неї з Україною і Росією, дозволяли поповнювати запаси хліба і продовольства.

Спочатку австрійський імператор спробував заспокоїти повстанців обіцянками. Виданим 19 вересня 1831 року маніфестом обіцяв усім амністію, закликав до покори. Коли це не допомогло, в райони повстання були послані каральні війська імператора, які разом з загонами феодалів придушили повстання. Угорський дослідник І. Ачаді писав: «Війська так жорстоко розправлялися із повстанцями, проводили масові вбивства селян, що король, побоюючись нових заворушень, вважав за необхідне заборонити криваві дії». Про масштаби дій каральних військ у Закарпатті немає точних відомостей. Однак надзвичайні заходи проводилися повсюдно в Ужанському та Березькому комітатах.

Повстання селян влітку 1831 року залишило глибокий слід в історії Угорщини. Воно не могло не позначитися і на становищі Закарпаття. Під впливом селянських виступів частина феодалів почала проводити ліберальні реформи, посилювалися виступи на захист селян. З іншого боку, налякані виступами селян, феодали ще більше почали зближатися з Віднем, вбачаючи в особі імператора свого захисника. Це посилило прогабсбурзькі настрої значної частини панівних класів Закарпаття. І хоч протягом 30-х — першої половини 40-х років важливих селянських виступів в Закарпатті не було, обстановка на селах залишалася складною, аграрна проблема — гострою.

Складною була і обстановка в містах Закарпаття у першій половині XIX ст. Джерела свідчать, що дедалі загострювалися відносини між підмайстрами та учнями, з одного боку, і власниками цехів, майстрами, з іншого боку. Учні та підмайстри скаржилися, що майстри «змушують їх працювати на своїх господарствах, вимагають різних дарунків, що в майстернях тяжкі умови праці». Дедалі частішали випадки, коли учні та підмайстри покидали майстрів і йшли працювати на села.

Певні зрушення мали місце і серед найманих робітників і селян-кріпаків мануфактур. У 30—40-х роках не один раз протестували проти тяжких умов праці солекопи Солотвина, а робітники Шелестівської металообробної мануфактури створили свою першу організацію — касу взаємодопомоги. Спроби організованого протесту проти соціального гноблення мали місце і на ряді великих лісопилень, на будовах міст тощо.

Протести проти соціального гноблення дедалі частіше перепліталися з виступами передових кіл, особливо прогресивної частили інтелігенції, проти національного і релігійного гніту. В умовах меттерніхівської реакції, яка настала після 1815 року, австрійські власті, як і угорські феодали, наступали на національні права русинського (українського), словацького, румунського та інших пригноблених народів. Зростав опір австрійському абсолютизму, реакційним діям угорського чиновництва.

На формування антикріпосницьких і антиабсолютистських концепцій, боротьбу за національні права впливало проникнення визвольних ідей з Галичини та всієї України, демократичної, антикріпосницької літератури з Росії, розширення зв'язків громадсько-політичних діячів з Словаччиною, Чехією, Польщею. Особливу роль відіграло поширення передових ідей «Руською трійцею», перебування в Закарпатті визначних українських вчених І. Срезневського, Я. Головацького та ін. У Закарпатті поширювалася «Енеїда» І. Котляревського, твори П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, а в кінці 40-х років проникали в край і твори Т. Шевченка. Популярними були твори російських діячів культури і визвольного руху — О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя та діячів чеського і словацького відродження — Л. Штура, Я. Коллара, П. Шафарика тощо.

Закарпатську інтелігенцію приваблював і ліберально-демократичний рух Угорщини. Усе це посилювало боротьбу прогресивно настроєної інтелігенції за збереження рідної мови, культури, за розвиток освіти, єднання русинів Закарпаття з Галичиною, Наддніпрянською Україною та Росією. У творах І. Базиловича, М. Лучкая, В. Довговича, виданих у кінці XVIII ст. — першій половині XIX ст., порушувалися такі важливі питання історії Закарпаття, як спільність походження східних слов'ян, зв'язки з Україною та Росією, єдність мови, культури, засуджувалися політика денаціоналізації русинів, абсолютизм Габсбургів. Ще з більшою силою ці ідеї прозвучали в 40-х роках XIX ст. у творчості найвизначніших діячів громадсько-політичного руху і культури О. Духновича та О. Павловича. Крім національних вимог, піклування про освіту, в їх творах дедалі частіше звучали і соціальні вимоги, особливо захист покріпаченого селянства.

Чимало інтелігенції Закарпаття емігрувало до України і Росії. Злившись з культурним і громадським життям цих країн, вони не поривали зв'язків з Закарпаттям та сприяли його культурному прогресу, захищали національні інтереси трудящих. Закарпатські вчені — І. Земанчик та П. Лодій були професорами Львівського університету. Тривалий час працювали в різних вузах України В. Кукольник, І. Орлай, А. Дудрович. Ціла плеяда вчених працювала в Росії — М. Балудянський, Ю. Гуца-Венелін, І. Орлай та ін.

Використана література:

I. М. Гранчак, Д. Д. Данилюк, Е. А. Балагурі, В. І. Ілько, Г. В. Павленко, В. В. Пальок, Нариси історії Закарпаття. Том І (з найдавніших часів до 1918 року). — Ужгород, 1993. — 436 с.: 76 с. іл.





Реферат на тему: Боротьба проти соціального та національно-політичного гніту на Закарпатті в першій половині XIX ст (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.