Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Боярство в Галицькій Русі XIV—XV ст. (реферат)

Унаслідок боротьби за Галичину між Польщею та Литвою, що супроводилася кривавими війнами, а також унаслідок нападів татарських Галичина, переходячи під Польщу, була спустошена значно. Напади татарські не припинялися і весь XV вік. Отже, спустошення земель призводило до потреби нового заселення, залюднення краю, тим-то королі польські весь час роздають землі в Галичині. Надання ці провадяться від імені короля в присутності крайових вищих урядовців, державців, дідичів дібр публічних тощо. Спершу королі польські продовжували стару традицію й надавали цілі повіти або окремі села на праві ленному, як це робилося за князів руських. Так, Казимір Великий у своїх наданнях покликається на своє "після князів руських з Божої ласки правне наслідство".

Власники діставали від короля право закладати міста й села, ставити замки, використовувати природні багатства надання й нарешті право суду над кметями.

Система пожалувань земельних угідь Галицької Русі XIV і першої половини XV ст. має своєрідний характер і відрізняється від тієї, яка панувала в Польщі, під владу якої перейшла Галичина. В Червоній Русі в актах пожалування не тільки означається право васала, а й його обов'язки, зв'язані з пожалуванням земельного участка. Васал був зобов'язаний не лише персональною військовою службою, а й примушений був своїм коштом виставляти відповідне число озброєних вояків, причому заздалегідь іноді передбачалося й озброєння їх. Шляхтич, якому надавалося землю, повинен був виступати в похід на першу вимогу короля. Цим встановлювалося дійсну феодальну залежність васала-землевласника від сеньйора-короля. В жалуваних грамотах польського короля Казиміра ще нема назвиська васала, бо воно не було звичайним юридичним терміном для Польщі, і тут вживається термін juris polonici-jure hereditario (спадковим правом). Але додається, чого не було в польських грамотах, що васал має нести службу королеві з свого земельного участка. Другою важливою вимогою від службовця є обов'язок його проживати в межах Червоної Русі. Відносини васала до сюзерена визначаються головним чином земельним участком, що його король уступив службовцеві. Васал міг порвати свій зв'язок із королем, але в такому разі мав був відмовитися й від земельного участка, бо король, роздаючи землю шляхтичам-боярам, таким чином хотів утворити в Червоній Русі потрібну йому бойову силу для утримання цієї завойованої землі, і земельний участок був тут не філантропічним подарунком, а лише еквівалентом за військову службу його васала. Правда, ці нові начала провадив Казимір, так би мовити, під сурдинку. Але відомі нам пожалування Володислава вже проходять формально (de jure feodali). В його грамотах ми бачимо такі умови: 1) шляхтич, що одержав земельний участок від короля, володіє ним на правах спадщини (hereditarie) з правом відчуження, але лише за згодою сюзерена короля; 2) він зобов'язується вносити в скарбницю князя по два гроші з кожного будинку дворища (розуміється, селянського) або кмета свого лену; 3) відбувати персонально військову службу й поставляти те чи інше число озброєних вояків відповідно до розміру участка на першу вимогу сюзерена на території Червоної Русі на зразок інших баронів цієї землі; 4) васал повинен проживати на території Русі, а коли він сімейний, то і з жінкою, і дітьми. Тих, що одержали на таких умовах земельні участки, Володислав Опольський називає просто своїми васалами — "jure et eadem libertate et consuetudine qua ceteri nostri vasali bona ipsorum tenent".

Обов'язки сюзерена щодо васала виявляються в піклуванні про матеріальне забезпечення (у формі земельного пожалування), в обов'язку винагороди за збитки, що він їх мав на війні, і в обов'язку викупу васала з полону. Щодо самого складу державців цих маєтностей, державців, що головним чином переселилися сюди з польських земель, то про них можна, здається, сказати, що вони належали не до можновладного польського шляхетства (тих, що користувалися pleno jure militare), а до так званих владик, що мали лише "simplicem miliciam mediam nobilitatem". Boни були персонально вільні, могли займати нижчі уряди й володіли участками на праві спадкоємства, але їм надавалося землі, не заселені селянами. За вбивство владики платилася "віра" в половину менша, ніж за повноправного шляхтича. Для таких польських шляхтичів-колоністів і таке умовне право на землю, зв'язане з відповідними обов'язками, було бажане, бо, по-перше, давало їм земельне забезпечення, якого вони не мали раніш, а по-друге, відкривало перед ними перспективу здобути згодом ще більше — повне шляхетство. Окрім польських шляхтичів, земельне надання в Червоній Русі на таких же умовах одержували й інші колоністи — німці, чехи, венгри й волохи. Роздавалися землі для військової служби й на німецькому праві. Умови цього права були стільки схожі з умовами надання шляхті, що Володислав Опольський і ці надання називає феодальними. Солтис одержував своє солтиство також на спадковому праві, брав на себе обов'язок служби свого солтиства виставляти відповідне число озброєних вояків, вносити в королівську казну відповідну платню, і за це його звільнялося від присуду князівських урядників, підлягав він лише судові короля або його намісника й користувався правом суду над населенням солтиства. Різниця була в тому, що шляхтич одержував землю, а солтис — лише право на відповідну частину прибутків із землі володільця. Солтисом міг бути і шляхтич, і міщанин, і кмет, і сам землеволоділець, продавалися солтиства і євреям. За Ягелли Червона Русь входить уже в склад самої Польщі, Польської корони, і тому з цього часу припиняється роздача землі jure feodali. Феодальне землеволодіння тоді пересовується на південний схід Галичини і польську частину Поділля, де потреба в військовій силі, що цілком залежала від уряду, відчувалася дуже гостро в зв'язку з нападами татар та литовців. В землях Жидачівській, Теребовльській, Коломийській роздача землі провадилася на феодальних підставах.

Яка ж була доля руських боярських маєтків у XIV—XV ст.? Новий уряд підтверджує старим боярським руським родам їхні землі — ми бачимо підтвердження Ходкові Бибельському, Ходкові Матутеновичу, Матвієві Кандаровичу. Але більша частина володіла по давнішньому володінню, набувши їх, мабуть, у старі часи по заїмкам пустопорожніх земель, — і їм уряд дозволяв доводити їхні права на доказах свідків сусідів-шляхтичів. Верхівка боярського шару набула привілеї повного польського шляхетства.

Між заможними старими українськими та польськими новозайшлими родами нав'язуються через шлюби родинні зв'язки. І через ці родинні зв'язки більшає польський вплив у Галичині.

Представники великих боярських родів відіграють в XIV віці велику роль й за панування польських королів. Так, Бибельські, Лоєвичі, Дворсковичі та інші за часів Казиміра Великого в керуванні країною стоять на перших місцях. Від другої половини XIV віку боярство галицьке починає прагнути зрівнятися з польською шляхтою, перетворитися в шляхту. А прагнути було чого. Шляхта була, як це особливо видко з її становища в XV віці, окремим замкнутим станом, що володів низкою прав та привілеїв. Така була еволюція цього стану. Шляхтич, як склалося це поняття, це є особа привілейована, що володіє на правах безперечної власності (jure hereditario) землею: може її продавати, заставляти, передавати в спадщину, шляхтич не відбуває та не виконує ніяких інших повинностей, крім воєнної служби, та до того він повинен належати до якогось польського герба. Шляхтич є повний пан не тільки над землею, але й над людністю, що сидить на тій землі. Між державними установами та людністю тих земель стоїть особа пана. Не дивно, що галицьке боярство прагне набути прав шляхетських. Уже в кінці XIV віку, як видно з документів, бояри уникають називати себе цим іменем, перед своїм іменем і прізвищем вони ставлять термін dominus — пан. Вони ж засвоюють від польської шляхти звичай називатися від назв своїх маєтностей родових. Отже, боярство перетворюється в руську шляхту. Цю руську шляхту юридично зрівняно з польською 1430 року за Єдлінським привілеєм, хоч і не зовсім. Так, шляхта руських земель мусила брати участь у війську королівському за межами своїх земель без усякої винагороди, мусила давати податок за земельні володіння та ще й лагодити своїм коштом королівські замки в Галичині. Та вже 1434 року ці відміни проти польської шляхти скасовано.

Та в шляхетство перетворилися тільки багатші боярські роди, адже їх мали адептувати, тобто прийняти до свого герба польські шляхетські роди. А для дрібніших боярських родів ці двері були зачинені. Для багатьох з них залишався той вихід, що вони доводили своє породичання з боярськими родами, які здобули шляхетство, посилаючись чи то на документи, чи на свідоцтва свідків з шляхти. Доводилося дрібним боярам через суд доводити своє право на шляхетство. Але щастило цього досягти тільки незначній частині дрібних бояр. Решта опинилася в дуже неприємному стані: нащадки таких бояр стояли нижче за шляхту і вище за інші стани. Більша частина їх втратила своє значення и перетворилася у так званих служків, служебних бояр, що, маючи невеликі ділянки землі в своєму розпорядженні, мусили виконувати різні обов'язки військові та адміністративні на користь замку, біля якого вони жили. Та стан цих служебних дворян був дуже непевний: їх весь час старости намагалися покріпачити або ж накласти більше обов'язків.

Така була доля галицького боярства. Одна частина опинилася між шляхтою, а друга зійшла нанівець.

У країні велику роль почав відігравати польський елемент. Так, у XV віці велику роль в Галичині відіграє значний польський рід Одрованжів. Петро Одрованж був генеральним старостою Руських земель. Брат його Ян був львівським арцибіскупом.

По смерті Петра Одрованжа за воєводу її генерального старосту земель Руських король Казимір Ягайлович мусив призначити Петрового сина Андрія, що був на цій посаді до своєї смерті 1465 року.

Але панування Одрованжів викликало обурення шляхетства, і король Казимір Ягелончик з вимоги зборів шляхетських у Львові мусив передати вищі уряди особам не з роду Одрованжів. Через те що Одрованжі мали борг на королівських замках у Львові, Жидачові, Глинянах та Самборі, а в скарбі державному грошей не було, накладений був спеціальний податок.

Крім Одрованжів, у керуванні краю відігравали роль й деякі інші заможніші так польські, як і староукраїнські родини. З староукраїнських родів тут маємо Ходоровських, Лопаток, Гердеєвичів тa інших. Деякі з польських родів більше уваги віддавали не місцевим справам, але здобуванню державних урядів по землях суто польських, зате більша частина, як от родина з Ходечів, навпаки, дбала, щоб закріпитися в Галичині.

Використана література:

1. Багалій Д. І. Нарис історії України: Доба натурал. госп-ва. — К.: Час, 1994. — 288 с.: іл. — (Сер. «Україна. Голоси історії»).

2. М.С. Грушевський, Киевская Русь, І.

3. Шараневич. История Галицко-Вол. Руси. Львів, 1863

4. М. Смирнов, Доля Галицк. Руси. (Рус. Іст. Бібл., т. 5)

5. Линниченко. Юридич. формы шляхетского землевлад. и судьбы древнерусского боярства в Юго-Зап. Руси XIV—XV вв. ("Юрид. Вестник", 1892, № 6—7





Реферат на тему: Боярство в Галицькій Русі XIV—XV ст. (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.