Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Антифеодальна і визвольна боротьба на Закарпатті (XIV—XV ст.)

Посилення гніту селян, обмеження, а потім і заборона переходів, розорення податками та зростаючими повинностями міщан, особливо бідноти, національно-політичний гніт угорських феодалів і католицького духовенства викликали обурення народних мас, стали причиною гострих класових і національних суперечностей. Джерел з Історії класової та національної боротьби у другій половині XIV — на початку XVI ст. дуже мало і передати її повністю неможливо. Окремі дані свідчать про протести селян проти закріпачення, введення нових податків у XIV—XV ст. в окремих селах Березького, Угочанського і Марамороського комітатів.

На початку XV ст. мали місце захоплення селянами поміщицьких і церковних земель. Однак масового характеру ця форма боротьби не набула. Більш поширеною стала така форма боротьби, як втеча селян. Магнати Угочанського і Марамороського комітатів часто скаржилися королям, що селяни тікали до маєтків сусідніх панів, котрі їх приймали, давали привілеї і навіть переховували. На цьому грунті між феодалами нерідко виникали суперечки, питання подібного характеру розглядалися судами. Частими були випадки, коли загроза селян піти від хазяїна ставала причиною зменшення їх повинностей.

Феодали Ужанського, а, частково, і Березького та Угочанського комітатів взяли активну участь у фронді (опорі) королю Карлу Роберту з династії Анжу та його католицьких ставлеників, яку очолив жупан руського походження Петро Петуня. Укріпивши північні міста — Ужгород, Маковицю, П. Петуня виступив проти надмірних, як вважали місцеві феодали, домагань Карла Роберта ї і не визнавав його влади, оскільки король дедалі «більше і більше шкодить нам».

П. Петуня уклав договір з жупанами Березької жупи Б. Копасом і Угочанської — І. Мойшем і в 1315 році виступив проти угорського короля та його католицьких союзників. Фрондою були охоплені майже вся Північна Угорщина, Східна Словаччина. Крім феодалів, незадоволених централізованою політикою Карла Роберта, у фронді активну участь взяли і інші верстви населення. Щоб привернути народні маси на бік повстання, П. Петуня звільняв селян і міщан від десятини, ряду інших важких повинностей, обіцяв їм привілеї. Найактивнішу участь у боротьбі взяло населення Ужанського та Березького комітатів. У 1316—1317 роках відбулося ряд сутичок, у яких фрондуючі вийшли переможцями.

Розуміючи складність боротьби, П. Петуня, у пошуках союзника, розпочав переговори з Галицько-Волинським князем Львом Даниловичем про обрання королем Угорщини його сина княжича Юрія (онука угорського короля Бели IV по лінії дружини) або приєднання Закарпаття до його володінь. Свої пропозиції П. Петуня мотивував тим, що Юрій Данилович, внук Бели IV, має на угорський трон такі ж права, як і Карл Роберт, чеський королевич Вацлав і Отто Баварський, які теж були онуками Бели IV. Найбільше приваблювала керівників фронди кандидатура Юрія Даниловича, оскільки Галицько-Волинське князівство було північним сусідом Карпатської Русі. Орієнтувався на Юрія Даниловича і березький жупан Б. Копас.

Міжусобні війни, а також необхідність захисту від нападів литовців і татар не дозволили князю Льву Даниловичу втрутитись у боротьбу за королівський трон в Угорщині, а тим більше наважитись на приєднання Карпатської Русі до Галицько-Волинського князівства.

Перелом у боротьбі настав восени 1317 року. До Північної Угорщини Карл Роберт направив велику армію, підтриману феодалами з Італії та Франції. Спочатку королівські війська розгромили повстанців у Словаччині, де на чолі боротьби стояв М. Чак, потім пішли в Закарпаття. Бачачи такий розвиток подій, частина феодалів визнала королем Карла Роберта і перейшла на його бік. Змушені були капітулювати гарнізони в Ужгороді, Мукачеві, далі були підкорені території Березького та Угочанського комітатів. Війська березького жупана Б. Копаса були розгромлені недалеко від Дебрецена. Карл Роберт відновив свою владу в Закарпатті. Настали дні розправи. Королівська армія жорстоко розправилась з учасниками фронди. Маєтки всіх учасників фронди були конфісковані і передані прихильникам Карла Роберта. Володіння П. Петуні — Ужанську домінію і Гуменне були передані французькому графу І. Другету. Великими податками було обкладено міста Мукачево, Берегово, а Севлюш позбавлений привілеїв.

Хвиля антифеодальних рухів припадає на першу половину XV ст. Це викликалося як дальшим погіршенням становища народних мас, так і поширенням вчення Яна Гуса — ідеолога чеської радикальної реформації, впливом гуситського революційного руху (1419—1434 pp.). Відомо, що учні і послідовники Яна Гуса активно проповідували його вчення серед словацького і руського населення по всій північній Угорщині. Припускають, що окремі проповідники доходили до Пряшева, Маковиці, Ужгорода, Мукачева. Під впливом їх проповідей в 30—40-х роках XV ст. мали місце ряд виступів проти феодалів і католицького вищого духівництва.

На південні райони Угочанського і особливо Марамороського комітатів значний вплив справило велике народне повстання в Трансільванії 1437—1438 років, яке продовжило традиції гусизму. У північних районах Угорщини, в комітатах Саболч-Сатмар, Угоча на чолі повстанських мас стояв заможний селянин Мартон. Повсталі селяни і міська біднота, до яких приєдналася частина дрібних дворян (немешів), міських купців і торгівців, громили маєтки великих магнатів, католицького кліру, які щораз вимагали дедалі нових податків і збільшували натуральні повинності. Повстанці за прикладом гуситів будували собі опорні пункти — укріплення, з яких вели наступальні бої проти феодально-католицьких загонів. Феодали під тиском повсталих йшли на поступки, обіцяли зменшити податки та повинності. Такі випадки мали місце в ряді маєтків Угочанського і Марамороського комітатів.

Та навесні 1438 року феодали об'єднали свої зусилля, одержали підтримку від короля і придушили повстання. Відновили свою владу в помістях і магнати південних та східних районів Закарпаття.

У другій половині XV — на початку XVI ст. становище народних мас Закарпаття, як і всієї Угорщини, значно погіршилося. Крім десятини церкві, селяни змушені були віддавати дев'ятину феодалу. Панщина зросла до трьох-чотирьох днів на тиждень. Податки державі — королівська порція протягом кінця XV — початку XVI ст. зросли більше ніж утричі. Особливо зріс феодальний гніт за часів короля Владислава II (1481—1526 pp.), який надавав повних прав феодалам і значно збільшив державні податки. Це й зумовило нову хвилю класової боротьби.

Найбільше з народних повстань, що охопило всю Угорщину, в тому числі і значну територію Закарпаття, відбулося у 1514 році. Очолив повстанців знатний селянин, який за участь в боях проти турків-османів одержав титул немеша, Дьердь Дожа. Повстання почалося у квітні 1514 року з організації загонів для боротьби проти турецької небезпеки. Повсюдно зачитували папську буллу, заклик угорського короля вступати в армію хрестоносців (куруців). Папа обіцяв усім учасникам походу відпущення гріхів і «вічне помилування», міщанам — звільнення від мита, а йобадям — від кріпосної залежності. Населення масово відгукнулося на заклик і вступало в армію куруців на чолі з Д. Дожею, вбачаючи в цьому шлях до поліпшення свого становища, звільнення з-під влади феодалів. Якщо навесні 1514 року в рядах куруцької армії «нараховувалося близько 35—40 тисяч чоловік, то влітку — уже близько 100 тисяч.

В армію вступали не лише селяни і міщани, але й дворянство, ремісники і купці міст, дрібне духівництво. Феодали почали переслідувати селян за участь в куруцьких загонах. У цих умовах куруци повернули зброю проти магнатів Угорщини. Так, антитурецькі приготування переросли у велике селянське повстання проти феодального гніту в Угорщині, в якому брало участь населення різних національностей — угорці, русини, румуни, словаки, серби, хорвати та ін. Повстанці висунули вимоги знищення кріпацтва, релігійного і національного гніту, рівного розподілу земель і рішуче розправлялися з магнатами, вищим духівництвом, королівськими чиновниками.

Основні бої повстанців відбувалися в Центральній та Південній Угорщині. Саме тут очолював боротьбу Д. Дожа та священик з Цегледа, прихильник гуситів Л. Месарош.

Боротьба охопила і національні окраїни Угорщини, в тому числі і Закарпаття. Уже навесні 1514 року повстання охопило спочатку Марамороський та Угочанський комітати, а потім Березький і Ужанський. Загони повстанців формувалися в основному в південних районах Закарпаття. Найбільш активно повстанці діяли в Угочанському комітаті. В одному з документів зазначаються, що магнати і дворяни комітату, повністю охопленого селянським повстанням, ставали «жертвами плебейського бунту». Центром повстання було місто Севлюш, де загін куруців очолював учитель І. Балог. Активно діяли повстанці Королева, Сасова, Тикова і Чорнотисова. Частина повсталих Угочанського комітату направилась в Центральну Угорщину для з'єднання з Д. Дожею.

У сусідньому Березькому комітаті, де найбільш активно діяли селяни і міська біднота низинних районів, центрами боротьби стали Мукачево, Берегово, села Тисогать і Косино, Чинадієво, Великі Лучки. Повстанські загони очолювали колишні йобади, які одержали немеські грамоти. У південних районах Ужанського комітату агітацію серед селян про вступ в загони куруців проводили збіднілі священики і монахи, а потім боротьбу очолив Боршваї. Повстанці розправились з феодалами Розгоні і Тарчаї, яким тут належали великі маєтки.

Найбільш рішуче діяли повстанські загони на Мараморощині, очолювані дрібними немешами. Усього в повстанні брало участь 32 марамороських немеші. Частина з загонами подалася в Трансільванію, а більшість залишилися в різних куточках Мараморощини. Розправившись з місцевими феодалами, повстанський загін на чолі з Верешієм направився в с. Королево, щоб захопити фортецю Нялаб, у якій заховався Г. Перені. Наляканий діями повстанців, Г. Перені із свитою утік в Хустський замок, за стінами якого уже переховувалося немало землевласників Мараморощини.

Для боротьби проти повстанців об'єдналася вся феодальна реакція Угорщини. Значну роль у придушенні повстання відіграли такі великі магнати, як Я. Запольяї, С. Баторі та ін. У Закарпатті повстання придушували С. Вербеці та Г. Перені. Спочатку вони розгромили повстанців у Мараморощині та в Угочанському комітаті, а далі в Березькому і Ужанському комітатах.

У липні—серпні 1514 року король і феодали відновили свою владу. Селянське повстання в Угорщині, в тому числі і в Закарпатті, було придушене. Настали тяжкі дні розправи: карателі спалювали села і міста, вбивали учасників повстання та їх родини. Описуючи трагічні дні придушення повстання 1514 року, сучасники відзначили, що «трупи селян лежали тисячами вздовж вулиць і на околицях спалених сіл». Приклад жорстокої розправи було продемонстровано з Д. Дожею: його живим смажили на розжареному тропі, а спільників змушували їсти його тіло. Подібних прикладів розправи над повстанцями немало було і в Закарпатті. Вороги замордували тисячі селян-повстанців, спалили й зруйнували десятки сіл. Лише в Марамороському комітаті за участь у повстанні було покарано тридцять двох дворян. Міста Закарпаття — Ужгород, Мукачево, Хуст, Вишково, Довге Поле, Тячево, Сігет і Солотвино — за участь у повстанні були названі «бунтарськими», обкладені великими контрибуціями, що сплачувалися протягом двох років. Стягнені гроші йшли на винагородження душителів повстання.

У жовтні 1514 року король Угорщини зібрав сейм, на якому було схвалено ряд заходів, що посилювали владу феодалів над селянами. За жорстокість заходів сейм був названий диким. Сейм зобов'язував знищити усіх учасників повстання, конфіскувати маєтки дворян, котрі брали участь у повстанні, і передати їх тим, хто відзначився у його придушенні. Селянам було заборонено мати зброю. Вони залишалися безправними, закріпаченими. Багато міст було позбавлено привілеїв. Ф. Енгельс зазначав, що на основі рішень дикого сейму «поневолення селян знову було визнано законом країни».

Незважаючи на поразку, повстання 1514 року мало велике історичне значення. Воно підривало основи феодально-кріпосницького гніту і католицької церкви. У ході повстання зміцнилась єдність пригноблених класів різних національностей — русинів, німців, угорців, румун, словаків та ін. Традиції спільної боротьби збагачували трудящих різних національностей. Із середовища народних мас вийшли досвідчені вожді, які впевнено вели народні маси по шляху антифеодальної боротьби. Жорстока розправа над трудящими в 1514 році стала прологом до катастрофи 1526 року, коли в Угорщині почали панувати турки-османи. 1526 рік вплинув і на становище в Закарпатті.

Використана література:

I. М. Гранчак, Д. Д. Данилюк, Е. А. Балагурі, В. І. Ілько, Г. В. Павленко, В. В. Пальок, Нариси історії Закарпаття. Том І (з найдавніших часів до 1918 року). — Ужгород, 1993. — 436 с.: 76 с. іл.





Реферат на тему: Антифеодальна і визвольна боротьба на Закарпатті (XIV—XV ст.)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.