Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Аграрні відносини в Закарпатті. Закріпачення селян (друга половина XIII — початок XVI ст.)

Період з середини XIII ст. до початку XVI ст. характеризується завершенням феодалізації, зміцненням влади угорських панівних класів у Закарпатті. Цей період називають розвинутим феодалізмом.

На формування нових процесів у внутрішній та зовнішній політиці Угорщини значно вплинула монголо-татарська навала, яка завдала країні великих збитків, руйнувань міст і сіл, втрат значної частини населення і виявила недоліки в управлінні державою. Підкоривши землі Русі, монголо-татари в березні 1241 року напали на Угорщину. Хоч угорський король Бела IV (1235—1270 pp.) і намагався зміцнити кордони і особливо турбувався про зміцнення гірських перевалів у Карпатській Русі, але внаслідок суперечок між великими феодалами і відсутності допомоги збоку, сусідніх держав — Австрійського герцогства, папства — не зумів протистояти навалі загарбників. Один з основних загонів на Чолі з ханом Батиєм (близько 4 тисячі чоловік) подолав Північно-карпатський перевал (Верецький) і увірвався на територію Закарпаття. З великими боями загін заволодів фортецями Мукачева і Ужгорода, зруйнував міста та оселі у цих районах, пограбував населення, а далі вирушив у південні та східні райони Закарпаття і дійшов аж до Тячева та Солотвина. Всюди монголо-татари руйнували укріплення, міста і містечка, сільські хати, грабували жителів. Рятуючись від розправи загарбників, значна частина населення втікала або у неприступні гори, або на південь — в Хорватію і Далмацію. Кому вдалося врятуватися від рук монголо-татарів, той потрапив у лещата голоду весни і літа 1242 року. Закарпаттю, як і всій Угорщині, було завдано величезної шкоди. Головна битва відбулася 11 квітня 1241 року, на річці Шайо. Загарбники майже рік грабували країну.

Влітку 1242 року монголо-татари відступили, і в країні почалося відродження життя. Руйнівні наслідки нашестя довго давали про себе знати. Деякі оселі, спалені монголо-татарами так і не вдалося відновити. Проте феодали та угорський король не тільки швидко поновили свою владу в Закарпатті, але й домоглися її зміцнення. Починаючи з другої половини XIII ст., зростали володіння феодалів, відбудовувалися старі міста, споруджувалися нові, активізувався розвиток економіки, збільшувалась кількість населення як за рахунок природного приросту, так і колонізації, особливо переселення з Галичини.

Основним джерелом зростання великого феодального землеволодіння в Закарпатті, як і в усій Угорщині, було роздавання королями земель своїм родичам, служилій знаті. Частину осель і замків захоплювали силою в дрібної та середньої шляхти, яка володіла невеликими маєтками і не мала змоги захиститися. Мала місце і купівля окремих осель. У Закарпатті в XIV—XV століттях таким чином сформувалися маєтки феодальних родів, яким належали практично усі багатства. Уже в кінці XIII ст. почали зростати маєтки Розгоні в Угочанському комітаті. Спочатку він одержав села Чічва, Довгий, Вишне та ін. У XIV ст. в його маєтку нараховувалося 18 сіл, а в XV ст. — уже шістдесят сім. Найбільше серед них було подарованих королем.

У тому ж Угочанському комітаті мали великі маєтки феодали Гунт-Пазмані, які пізніше перейшли до графів Перені. У XV ст. магнату Перені належало уже 117 сіл, розташованих як в Угочанському, так і в двох сусідніх комітатах. Це один з найбагатших феодальних родів у Закарпатті.

На території Угочанського і Марамороського комітатів у XIV—XV ст. утворилося велике володіння графів руського походження Довгаїв. Одні села і містечка їм дарував угорський король за службу, інші вони захоплювали силою у середньої та дрібної шляхти. Серед їх володінь згадуються села Довге, Шаркань, Заднє, Іршапа, Ільниця, Сільце, Брод, Волове, Келечин, Репинне, Керецьки, Купишця, Сойми, Караслів, Комлуш, Батішгаза — усього близько 20 сіл. На початку XV ст. один з Довгаїв одержав село Петрово і став називатись Петроваєм. Незабаром до його володінь увійшло ще ряд сіл Затисся. Усього в маєтках Довгаїв та Петроваїв нараховувалося близько 35 сіл і понад 300 тисяч хольдів землі, лісів, пасовиськ. У басейні річки Боржави усе належало їм. Більшість осель вони купили або просто захопили силою.

У Марамороському комітаті великим маєтком володів молдавський феодал Драгуш. Основою його маєтку були Солотвино і Шуготак — центри видобутку солі та п'ять навколишніх сіл. На схід від нього розташовувалися володіння братів Балків і Драгів — синів воєводи Богдана, яким належали 32 оселі в долинах річок Тересви, Тереблі, а частково і Тиси. Серед найбільших слід згадати містечка Хуст, Тячів, Сігет, села Іза, Королево, Довге Поле, Вишково та ін. У XV ст. від Балки і Драги частину маєтку захопив граф Перені. Серед великих землевласників Мараморощини можна ще назвати феодалів Урмезеї, яким належало 27 сіл, Білкеї-Ілошваї — 24 села. Магнату Поганю належали всі села, поля, пасовиська і ліси в долинах річок Тересви і Тереблі.

У XV ст., у південних районах Закарпаття, одержав ряд володінь великий магнат Я. Хуняді. Усього в його маєтку було 28 замків, 57 міст і містечок, близько тисячі осель, розкиданих по всій Угорщині. Магнат високо цінив володіння, розташовані в Закарпатті, часто проводив тут дозвілля. Йому належали 32 села та два містечка.

Швидко зростали володіння білківського воєводи Карачина. Якщо у кінці XIV ст. він володів селами Білки, Липча, Горінчево, то пізніше одержав Раковець та Імстичево. Згодом захопив Чингаву, Шард Дубовець тощо.

Зростали багатства і королівських доміній. Найбільшою серед них була Ужанська домінія, маєтки якої простягалися від Тиси до Карпатського хребта. У XIV—XV ст. на території домінії знаходилися три замки — Горяни, Невицьке, Унгвар та кілька десятків сіл. Серед них такі великі на той час, як Середнє, Дравці, Коритняни, Довге Поле, Галоч, Доманинці, Оноковці, Мирча, Заріччя, Перечин, Тур'ї Ремети, Порошково, Малий Березний, Великий Березний і т. п. Спочатку домінією управляв палатин В. Амадей, а на початку XIV ст. король передав її графу В. Другету. Наступна домінія — Чинадіївська, володіння якої простягалися від с. Підгоряни (біля Мукачева) до Верецького перевалу і села Волівця. Спочатку король доручив управляти маєтком феодалу Альдаріусу, а в XIV ст. він переходить під протекторат графа Перені. Усього в домінію входило 15 осад.

Досить складною була історія Мукачівської домінії. У другій половині XIII—XIV ст. домінією управляли близькі родичі короля — зяті Ростислав Михайлович та Лев Данилович, батьки яких жили в Галицько-Волинському князівстві. У 1393 році домінія переходить у володіння князя з Поділля Ф. Корятовича, який правив нею двадцять один рік — до 1414 року. На цей час припадає зміцнення маєтку, розвиток Мукачева і перебудова Мукачівської фортеці. Перебування руського князя Корятовича, з яким переселилося і кілька десятків тисяч дружинників з родинами, залишило глибокий слід в історії Закарпаття. Його політика підтримки православного руського населення краю була підтримкою в боротьбі проти угорського поневолення.

Зростало також у XIV—XV століттях і церковно-монастирське землеволодіння. Серед православних монастирів найбільші маєтки мали Мукачівський — на Чернечій горі, Грушівський (біля Тячева) і Краснобрідський — в Земплінському комітаті (Східна Словаччина). Католицька церква найбільші позиції мала у містах, а її маєтки створювалися навколо міст. Джерелом зростання церковно-монастирських маєтків були королівські дарунки, скупівля общинних земель. У XV ст. угорські королі видали ряд законів, які обмежували розміри церковно-монастирського землеволодіння.

Магнатам і дворянству належали майже усі багатства в Закарпатті, як і в усій Угорщині. На свої маєтки вони переселяли угорське селянство, запрошували німецьких і молдавських колоністів, а місцеве русинське населення витіснялося в необжиті гірські райони. За підрахунками угорських дослідників великим магнатам і церкві належало в XV ст. близько 60 відсотків населених пунктів. Зростали і маєтки дворянства.

Основним напрямком господарської діяльності феодалів у другій половині XIII—XV ст. залишалося землеробство і скотарство. Якщо раніше землеробство розвивалося лише на рівнинних землях, які становили близько 1/3 території, то з кінця XIV і в XV ст. воно поширилось на передгірну і частково в гірську зону. Селяни розчищали ліси і освоювали нові землі. Проводилися подекуди і меліоративні роботи, що також дозволяло розширювати угіддя. Основними сільськогосподарськими культурами залишалися пшениця, жито, овес, ячмінь, просо, конопля, льон, хміль тощо. У XIII—XIV ст. їх сіяли в основному для власних потреб, а з XV ст. площі під ораницю зростали, оскільки частина зерна відправлялася на ринки Європи. Технічні культури також збували на ринках Галичини, Східної Словаччини і Трансільванії.

Однією з провідних ділянок господарювання стали виноградарство і садівництво, які поширювалися в Закарпатті з II—III ст. н. е. Одним з центрів виноградарства стають Мукачево, гора фортеці «Паланок», гори навколо Чернечого монастиря. Вирощували виноград в селах Лавки, Лохово, Нанківці, Форнош та ін. Далі виноградарство і садівництво поширилися на Берегівщину — в села Косино, Шом, Береги, Іванівка, Мужієво тощо. У другій половині XIII ст. привілей на виноградарство одержує Севлюш. Найбільше вирощуванням винограду займалось населення Королева, Великої Копані, Великих Ком'ят, Буковця, Сасова, Нового Клинового. Виноградарство поширилось і в багатьох селах Мараморощини. На Ужгородщині виноград вирощували в селах Дравці, Доманинці, Оноківці, Великі Лази, Середнє. Торгівля винами та плодами садів була важливою статею феодальних прибутків. Уже в XIII—XV ст. закарпатські вина, особливо берегівські, середнянські та мукачівські, сливи, яблука, горіхи і черешня славилися на ринках Галичини, Польщі, Чехії та інших сусідніх районів. Для зберігання вин споруджувалися великі підвали, окремі з яких збереглися до наших днів.

Тваринництво в Закарпатті в XIV—XVст. мало повсюдне поширення, але найбільше розвивалося в передгірних і в гірських районах. У маєтках феодалів, як і в селянських господарствах, розводили рогату худобу карпатської породи, але найбільше свиней та овець. Свиней відгодовували в основному жолудями, а вівці випасались на гірських пасовищах. Через захоплення пасовищ і дубових лісів, де відгодовували свиней, часто вибухали сутички між феодалами.

Активізація господарського життя частково пов'язана з новою хвилею колонізації. Після монголо-татарського нашестя феодали прагнуть якнайшвидше заселити спустошені райони і сприяють переселенню в Угорщину, в тому числі і в Закарпаття, німецьких селян і волоських пастухів. Переселенню німців сприяли шолтеси, а волохів — кенези. Вони були посередниками між колоністами і власниками маєтків чи адміністрацією доміній. За сприяння переселенню шолтеси і кенези одержували наділи, ставали, як правило, дрібними шляхтичами, і були наставниками в переселенців. Лише в Ужанському комітаті у XIV ст. з участю шолтесів було засновано або розширено близько 40 поселень. Найбільше німецьких переселенців осіло в селах Угочанського та Марамороського комітетів, де було засновано ряд суто німецьких сіл, жителі яких займалися землеробством і лісовими промислами. Чимало німецьких переселенців були будівельниками.

Волоські переселенці селилися в гірських оселях Марамороського, Угочанського і Березького комітатів і займалися переважно тваринництвом. Виникали волоські оселі військового характеру, які охороняли фортеці і гірські перевали. У Березькому комітаті таких переселенців спостерігаємо в селах Доробратово, Мідяниця, Арданово, Загаття, Завидово, Коропець, Лалово, Колодне, Станово. Замок у Королеві обслуговували волохи з сіл Крива, Чорна, Комлуш, Тарна тощо. Часто волоські оселі були засновані в Марамороському комітаті — це Нижня Апша, Середня Апша, Верхня Апша і частково Солотвино. Найчастіше переселенці, як німецькі, так і волохи, жили з русинами. Спочатку вони користувалися певними привілеями: обирали старост, суддів, сплачували менші податки. У XV ст. привілеї колоністів обмежуються, а пізніше прирівнюються до прав інших жителів.

Успіхи в розвитку господарства, а також наслідки колонізації обумовили зростання сільських осель і населення в них. У кінці XIII ст. в Ужанському комітаті нараховувалось сорок п'ять поселень, а в кінці XV ст. — двісті п'ять. Відповідно зросла кількість їх у Березькому комітаті — із шістдесяти до ста двадцяти двох, в Угочанському — із тридцяти двох до сімдесяти шести, у Марамороському комітаті в кінці XV ст. нараховувалось 128 поселень. Усього в Закарпатті в кінці XV ст. їх було понад п'ятсот тридцять. Щоправда, села були порівняно невеликі — 15—20 хат. В окремих селах — Коритняни, Середнє, Великий Березний, Добронь — в Ужанському комітаті, Великі Лучки, Ракошино, Береги, Косино, Чинадієво — у Березькому комітаті, Петрово, Білки, Довге, Чорнотисово, Королево — в Угочанському, Тересва, Вишково, Буштино — у Марамороському комітаті вони нараховували по 50—60 дворів. Якщо припустити, що в одній хаті мешкали в середньому шість-сім чоловік, то кількість сільського населення в кінці XV ст. в Закарпатті коливалася в межах 95—100 тисяч чоловік. До них слід додати ще мешканців міст — 10—12 тисяч, і матимемо загальну кількість населення близько 110—115 тисяч чоловік.

Зміни в аграрному укладі, наслідки колонізації обумовлювали і нові явища в соціальному житті Закарпаття. З одного боку, як відзначалося, зростала роль феодальної знаті, яка збагачувалася і оволодівала разом з духовними феодалами усіма багатствами.

Змінилися і форми селянських повинностей. Хоч повинності не були нормовані законом, і в кожного феодала чи в державній домінії мали місце відмінності, в XIII—XIV ст. простежувався процес їх уніфікації. Йобагіони сплачували податок грішми — «цензус» за користування землею, безплатно працювали в маєтку феодала або в домінії (на панщині), сплачували податок продуктами (приносили феодалу чи домінії двічі на рік свиней, овець, курей, гусей, рибу, хліб, сир, мед, віск, борошно, вино, пиво, дари садів і т. п.) і віддавали «десятину» (від усього виробленого) церкві.

Поширеними були і такі повинності, як робота селян на будівництві укріплень і шляхів, плата за переїзд мостами, паромами тощо. Розміри повинностей дедалі зростали. У середині XIV ст. натуральні повинності становили вже дев'яту частину врожаю — дев'ятину. Узаконив цей вид повинностей король Людовік І. Хто сплачував дев'ятину, вважався кріпаком. Становище селян погіршувалося ще й тим, що з 1397 року дев'ятину і десятину почали вимагати грішми.

Угорські королі запровадили з кінця XIV ст. пряме оподаткування селян. Причому податки, які безупинно зростали, збирали феодали, і частина грошей, без сумніву, осідала в їх кишенях. Якщо данина з «порти» в кінці XIV ст. становила 21 динар, то в середині XV ст. зросла до 106 динарів і лягла важким тягарем на плечі селян.

Використана література:

I. М. Гранчак, Д. Д. Данилюк, Е. А. Балагурі, В. І. Ілько, Г. В. Павленко, В. В. Пальок, Нариси історії Закарпаття. Том І (з найдавніших часів до 1918 року). — Ужгород, 1993. — 436 с.: 76 с. іл.





Реферат на тему: Аграрні відносини в Закарпатті. Закріпачення селян (друга половина XIII — початок XVI ст.)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.