Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Аграрна політика на Закарпатті в XIX — на початку XX ст (стаття)

Після революції 1848—1849 pp. на Закарпатті настав період розвитку капіталізму. Панівні класи Австрії пішли в наступ на народні маси, на права пригноблених народів. Позиції угорських панівних класів особливо зміцнилися після 1867 p., коли внаслідок угоди з Габсбургами була створена двоєдина держава — Астро-Угорщина.

У центрі економічного, соціального і політичного життя країни стояло кілька важливих питань. Але на першому місці залишалося аграрне. Угорський уряд продовжував проводити аграрну політику в інтересах великих землевласників. Про це свідчило ряд реформ, котрі проводилися протягом другої половини XIX — на початку XX ст. Так, на основі урбаріального патенту від 2 березня 1853 p., законів 1868, 1871 і 1908 pp. було проведено відмежування селянських лісів і пасовищ від поміщицьких (сегрегація) і зведення в один масив орних земель селянських господарств (комасація). Це «землевпорядкування» проводилось таким чином, що кращі ділянки діставались поміщикам, казенним домініям, а сільські трудівники витіснялись на пагорбкові і неврожайні землі, втрачали багато угідь. Так, у селян с. Вишка було відібрано 194 хольдів, с. Ставне — 289, с. Тарнівці — 200 хольдів, у Комарівцях — 7/8 усіх земель.

У крайовий урбаріальний суд Берегова надходили сотні скарг від селян, пограбованих поміщиками під час розмежування. Про грабіжницький характер «мірянки», зокрема говорилось в меморандумі, поданому в 1866 р. королю жителями 16 сіл Ужанського комітату (с. Великий Березний, Волосянка, Люта та ін.). У травні 1903 р. селяни Імстичева скаржились міністру землеробства Угорщини, що в їх селі «міряння проведено несправедливо», і протестували проти того, що переважна більшість їх одержала землі гіршої якості, ніж мали до комасації. За їх словами, пасовище для них виділено «не поблизу села, а в гірській місцевості, до якого треба добиратися 4—5 годин. Задоволених комасацією є лише 20—25 господарств, а решта — проти неї».

Одночасно з комасацією проводилось виявлення «зайвих» земель. По суті, це були угіддя, освоєні селянами ще до 1848 р. Тоді за них вони відбували панщину. Тепер же частина «зайвих» земель переходила у власність поміщика, інша — залишалась у селян. Останнім давалась можливість викупити ці угіддя. Так, селяни Березького комітату повинні були заплатити за них домінії Шенборна 300 тис. форинтів, а жителі 15 сіл Рахівщини (с. Ясіня, Богдан, Кваси та ін.) — Мараморош-Сігетській казенній домінії близько 200 тис. форинтів.

У скарзі до Експозитури гірських районів Міністерства землеробства Угорщини у Мукачеві (1902 р.) жителі Рахова писали, що у них незаконно відібрали землі, якими вони та їх батьки користувалися протягом 40—50 років. Тепер їх змушують підписати односторонню угоду на користь казни: «Ми, — заявляли рахівчани, — протестуємо проти цього і будемо боротися до останнього подиху за те, щоб ці землі, на яких ми виросли, у нас не забирали. Готові прийняти будь-який удар ради захисту материнських земель».

Завідуючий Експозитурою Е. Еган писав на початку XX ст. у меморандумі міністру землеробства Угорщини, що проведення такой го «врегулювання» взаємин між поміщиками, домінією і селянами значно погіршило матеріальне становище останніх.

Як бачимо, закарпатські селяни були пограбовані не дише під час «звільнення» від кріпацтва, а й внаслідок несправедливого землевпорядкування. Не випадково, що судові процеси між поміщиками і селянами щодо врегулювання взаємин велись на Закарпатті майже до розпаду Австро-Угорської монархії.

Тривалими, зокрема, були процеси між мешканцями с. Плоске, Дуби, Лісарня, Нижня Грабівниця про викуп земель у домінії графа Шенборна. Однак домагання селян-поселенців ігнорувались. Це мотивувалося тим, що їх предки оселились на території поміщика як лісоруби і не належали до урбаріальних селян. Через це вони не мали права на викуп свого городу, бо він був «монопольною власністю домінії». Отже, домінія Шенборна неохоче йшла на викуп населенням своїх земель, тому що їй було вигідніше регулярно одержувати від селян ренту і користуватися їх послугами майже без оплати.

У другій половині XIX — на початку XX ст. розвиток капіталізму в закарпатському селі гальмували велика розкиданість і роздрібненість земель (багатосмужність). Та це й зрозуміло. Адже в більшості сіл Закарпаття попередній етал комасації був закінчений ще в 70-х p. XIX ст. У наступні роки населення зросло, внаслідок чого старі наділи дробились, розподілялись між членами сім'ї, тобто переходили в спадщину, а також продавались ділянками.

Комасація могла бути частковою і загальною. Частковій підлягали лише окремі урочища, категорії угідь (виноградники, луки або масиви ріллі). При загальній комасації перемірювалися всі землі, що належали селу (за винятком великих площ виноградників, лісів, пасовищ, полонин, які не були предметом урбаріального розмежування).

Наділення селян пасовищами було злободенним питанням, яке потребувало негайного розв'язання. Нові закони передбачали, що селам, де немає общинного пасовища, треба його виділити. Це могло бути зроблене лише за рахунок зменшення земель селян, на що вони йшли неохоче. Вартість комасації сплачували мешканці села. Комасація у тому чи іншому селі розпочиналася після того, як зацікавлені особи подавали заяву і вносили в депозит 500 крон. Комасації в основному вимагали багатії.

На Закарпатті з 1905 р. проводилось і кадастрове земельне впорядкування (обмір земель, уточнення карт і реєстрів господарств та визначення межі між ними).

Соціально-економічне та політичне життя закарпатського села на початку XX ст. характеризується численними залишками феодальної системи. До них, крім сімейної та адміністративної общини, слід віднести і так звану урбаріальну громаду (общину). Остання створювалася для спільного користування лісом і пасовиськом, які виділялися селянам під час урбаріального врегулювання.

Наприкінці XIX ст. у чотирьох закарпатських комітатах нараховувалось близько 367 тис. кад. хольдів урбаріального і селянського лісу та 377,5 тис. кад. хольдів пасовищ. Право на спільне користування лісом і пасовищем фіксувалося в статуті урбаріальної громади, склад якої був соціально неоднорідним. Деякі члени громади мали по кілька ключів (часток) і, як правило, верховодили на зборах, розв'язували всі питання на свою користь.

Роздрібнення ключів і концентрація їх у руках окремих осіб, була викликана розвитком капіталістичних відносин. Цьому сприяли і угорські закони. Адже закон 1898 р. не забороняв вільного продажу ключів, що давало можливість багатіям за безцінь скуповувати їх у селян, а потім брати участь у розподілі прибутків від реалізованого общинного майна (продажу лісу) відповідно до наявних у них ключів.

Законами 1871 і 1907 pp. передбачалось: тим, хто мав у спільному користуванні понад 100 хольдів пасовищ, дозволялось вийти з урбаріальної общини. Угіддя переходили у їх особисту власність. І цим користувалися представники сільської верхівки.

Пограбування селян під час буржуазної революції 1848 р. та в ході урбаріального впорядкування призвело до того, що наприкінці XIX — на початку XX ст. у руках німецьких, угорських, румунських і українських поміщиків, а також казни і церкви було зосереджено чимало земельних угідь. За переписом 1895 р. на Закарпатті нараховувалось 128 господарств (0,3% від загального їх числа) з площею понад 1000 кад. хольдів кожне. Їм належало півмільйона хольдів, або понад 30% всіх земель, тобто в п'ять разів більше земельної площі «парцельних» господарств (до 5 кад. хольдів), які становили 51% всіх господарств.

На Закарпатті, як і в Угорщині, земля зосереджувалась в руках магнатів. У 1913 р. в числі 1255 господарств було 832 — з площею 100—500 хольдів, 217 — з площею 500—1000 і 206 — з площею понад 1000 хольдів (латифундії). Латифундії займали понад 82% від загальної площі цих господарств (понад 1571 тис. хольдів). Власниками латифундіальних земель, крім держави, були дворяни, торгова буржуазія. Це графи Телекі, барон Шенбергер-Дональд, сім'я Сіладі, граф Шенборн, барон Перені та ін.

На початку XX ст. на Закарпатті ще зберігався інститут феодального землеволодіння — фідейкоміс, при якому земля передавалась у спадщину лише старшому синові. Економічно і політично фідейкоміси заважали земельній мобілізації і гальмували прогрес у сільському господарстві.

Наявність у другій половині XIX — на початку XX ст. великого поміщицького землеволодіння свідчила про те, що капіталізм нільському господарстві Закарпаття йшов пруським шляхом.

Велике поміщицьке господарство було економічною основою численних залишків кріпацтва. Сюди належить і система різної малітних відробітків: за наділ, житло, пасовище, різні «послуги» та ін. Так, в 60-х роках XIX ст. мешканці Мукачева і с. Бобовище відробляли Мукачівському монастирю на Чернечій горі за користування житлом і клаптиком землі у рік 15—50 днів. У 1891 р. поміщикам в другому-третьому кварталі за користування пасовиськом селяни відробили 3132 дні пішої роботи в економіях графа Шенборна. Досить широко практикувались відробітки за частину врожаю — здольщина (натуральна оренда). За переписом 1910 р. на Закарпатті налічувалось 972 здольщики. Очевидно, це неповні дані: здольщиків було значно більше. Наприклад, лише в с. Beликі Лучки їх було 61, Зняцеві — 131, Вонігові — 49. Здольна оренда за своєю суттю була одним із видів відробітків і часто поєднувалася з ними. Так, селяни Червенева, Кайданова та інших сіл віддавали головному орендарю А. Когнеру дві третини врожаю кукурудзи і безплатно відробляли по 10 днів від хольда. В 1912 р. Ужгородська казенна домінія вимагала, щоб мешканці с. Перечин, Тур'ї Ремети, Порошково, Сімерки, Тур'я Поляна, Тур'я Пасіка та ін. за оренду одного хольда пасовища, крім грошової плати, відробляли ще 10 днів (правда, домінія обіцяла оплатити за роботу). Селян також обтяжували побори та повинності на користь церкви («коблина» і «роковина»).

Своєрідним проявом залишків феодалізму було і так зване огороджування поміщицьких земель, заборона селянам збирати дикорослі плоди і полювати у поміщицьких лісах.

Панування великої земельної власності, різноманітні залишки кріпацтва перешкоджали проникненню капіталу у сільське господарство, затримували розвиток нових соціально-економічних відносин на селі.

Використана література:

I. М. Гранчак, Д. Д. Данилюк, Е. А. Балагурі, В. І. Ілько, Г. В. Павленко, В. В. Пальок, Нариси історії Закарпаття. Том І (з найдавніших часів до 1918 року). — Ужгород, 1993. — 436 с.: 76 с. іл.





Реферат на тему: Аграрна політика на Закарпатті в XIX — на початку XX ст (стаття)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.