Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія економічних вчень

Розвиток французької моделі економіки: від домінування до регулювання (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Трансформація соціально-економічної моделі Франції 4

2. Франція: від домінування до регулювання. 6

3. Радикальні зміни в державному регулюванні 10

Висновки. 14

Список використаної літератури. 15


Вступ

90-ті роки стали для Франції періодом переходу національної економіки в нову для неї ліберальну систему координат. Ще на початку 80- х років, коли в економічній політиці більшості великих європейський країн чітко намітилося зрушення до консерватизму, французьке економіка продовжувала розвиватися в рамках господарської системи, відмітною рисою якої залишався високий ступінь участі держави.

Консервативні зміни в господарській стратегії почалися лише із другої половини 80- х років. Складний і багатобічний процес перебудови збігся за часом з початком активного будівництва Єдиної Європи, що пред'явило зрослої вимоги до адаптаційних можливостей французької економіки. Ці фактори визнач масштаби й глибину змін, пережитих Францією в 90- е роки. У підсумку сформувалася нова модель змішаної економіки, у якій взаємини держави й ринку (тепер уже загальноєвропейського) радикально змінилися.

Чи означає це реальний відхід держави з економіки, або ж, зробивши недвозначний поворот до ліберальної практики регулювання, Франція зберігає в новій ситуації деякі свої особливості, що традиційно відрізняли її від європейських партнерів?


1. Трансформація соціально-економічної моделі Франції

Господарський розвиток Франції наприкінці XX і самому початку XXІ ст. характеризувалося наростанням макроекономічних нерівноваг. Динаміка ВВП виявилася нижче середньоєвропейського показника, рівень безробіття - одним з найвищих у західних країнах; погіршився стан торговельного й платіжного балансів; дефіцит бюджету помітно перевищив обмеження, установлені ЄС.

Гірша, чим у ряду сусідів по регіоні, адаптація до сучасного етапу еволюції світового господарства - багато в чому результат тривалого застосування нині явно застарілої французької моделі соціально-економічного розвитку.

Під "моделлю соціально-економічного розвитку" ми розуміємо "взаємозалежну єдність... форм і механізмів взаємодії суб'єктів економічного життя, регулювання господарського порядку й господарських процесів з боку держави й інших організаційних структур". Французька модель - це взаємини основних суб'єктів економіки, що зложилися по закінченні Другої світової війни під впливом досить специфічних політичних і ідеологічних факторів, що характеризуються тривалим і різко вираженим (для розвитий країни) домінуванням держави при відносній слабості національного бізнесу. На початку нинішнього сторіччя ці взаємини, нарешті, змінилися: бізнес зайняв належне йому положення головного актора господарської діяльності, а держава -її регулятора й координатора.

Дана зміна викликана двома зустрічними процесами - поступовим "дорослішанням" провідних французьких компаній при скороченні й трансформації господарської діяльності держави. В останні роки практично повністю перебудована економічна частина моделі; у силу економічної необхідності поступово реконструюється її соціальна частина. Відмова від архаїчних відносин і механізмів приносить свої плоди: до середини поточного десятиліття положення справ в економіці початок поступово поліпшуватися.

Скорочення господарських функцій держави почалося у Франції пізніше, ніж в інших країнах Західної Європи і йшло повільніше. Разом з тим воно було набагато більше істотним, оскільки до того державне втручання в економіку відрізнялося масштабністю. Назване скорочення реалізовувалося в ході трьох паралельних процесів:

- майже повної ліквідації націоналізованого сектора,

- зміни непрямого регулювання,

- реформування системи соціального захисту[7, c. 43-44].


2. Франція: від домінування до регулювання

Як відомо, державний сектор склався в результаті двох хвиль націоналізації: 1945-1947 р. і початку 80- х років. При здійсненні націоналізації середини 40- х років у держсектор увійшли не тільки добувна промисловість і виробнича інфраструктура (як у більшості ринкових економік), але й багато провідних виробництв ключових галузей обробної промисловості. На початку 80- х років повернувшись до влади після тривалої перерви промарксистськи настроєні ліві (соціалісти й комуністи) також почали широкі націоналізації в промисловості й у банківській сфері. У той час повністю перемінили власника 13 з 20 ведучих промислових і фінансових компаній країни. У руках держави виявилися "великі групи (підприємств), що займали ключові позиції в стратегічно важливих, високорентабельних наукомістких виробництвах і галузях... з розгалуженою системою участий".

Проведення широких націоналізації в ключових галузях обробної індустрії й у фінансовому секторі привело до різкого збільшення значимості держави як господарюючого суб'єкта. До 1983 р. на держсектор доводилося 23% зайнятих, 29 - доданої вартості й 30% експорту промислових товарів .

Однак саме націоналізація стала великим кроком на шляху до наступному розформуванню держсектора. Справа в тому, що компанії, що споконвічно були державними або націоналізовані в 80- е роки, перебували в жалюгідному фінансовому стані й вимагали санації. Гроші на неї направлялися з державного бюджету. В 1982-1984 р. бюджетні вливання тільки лише в одержавлені промислові фірми перевищили 65 млрд. фр. - в 10 разів більше, ніж сумарні вкладення приватних інвесторів за 1974-1981 р. Бюджет не витримував такого тяжкого навантаження: адже різке збільшення його витрат сполучалося зі стиском дохідної частини внаслідок кризи. Інший варіант оздоровлення - через мобілізацію засобів на фінансовому ринку - вимагав акціонування компаній, тобто їхнього роздержавлення. Соціалісти не пішли на нього по ідеологічних міркуваннях, однак ужили заходів, що трохи знімали гостроту проблеми. Так, вони провели лібералізацію фінансової системи, у ході якого, зокрема, державні компанії одержали право емісії комерційних паперів (так званих часткових участий та інвестиційних сертифікатів). Однак нові коштовні папери не були голосуючими, і формально єдиним власником таких компаній залишалася держава.

З 1986 р., після повернення у владу правоцентристів, почалася приватизація, що завершується тільки зараз. Тривалість роздержавлення пояснюється періодичним перебуванням у влади лівих, що гальмували даний процес у міру сил, і обмеженими можливостями національного фінансового ринку.

Приватизація пройшла в чотири етапи (кінець 1986 - початок 1988 р., 1993-1995 р., 1997-1998 р. і після 2002 р.). У перші десять років, особливо на початковому етапі, вона відрізнялася неринковими методами (установлення державою ціни акцій, обсягу емісії, а також складу акціонерів - створення системи "твердих ядер" з метою обмежити вторгнення іноземного капіталу, особливо англосаксонських інституціональних інвесторів).

На початку другого етапу була прийнята приватизаційна програма (1993 р.), що передбачала роздержавлення 21 великої компанії (правда, без вказівки конкретних строків). Приватизація придбала більше ринковий характер: були зняті обмеження на покупку акцій французьких компаній корпораціями з інших країн ЄС. Крім того, держава перестало визначати ціну акцій, хоча усе ще тримало під контролем обсяг емісії . В 1996 р. "тверді ядра", на той час злилися в одну гігантську " Галактику"6, з визнані "контрпродуктивними" і скасовані[3, c. 68-69].

За 1993-1995 р. у приватні руки перейшли дев'ять корпорацій, у тому числі такі промислові гіганти, як Thomson (електротехніка й електроніка), Pechіney (кольорова металургія), Usіnor- Sacіlor (чорна металургія), SEІTA ( тютюнова промисловість), банки BNP, Credіt local de France, обидві найбільші страхові компанії -UАР і AGP. Був істотно розширений допуск приватних акціонерів у капітал корпорацій Rhone- F'oulenc, Elf-Aquіtaіne, Bull. Усього ж у результаті двох перших етапів приватизації частка держави в зайнятості зменшилося до 10%, у доданій вартості - до 16% .

В 1996 р. до влади зненацька повернулися соціалісти на чолі з Л. Жоспеном. Нове керівництво, незважаючи на свої ідеологічні установки, було змушено продовжити приватизацію з метою усунення дефіциту держбюджету й одержання засобів на реалізацію дорогих соціальних програм. Ліві розгорнули роздержавлення в значно більше широких масштабах, чим їхні праві попередники. Якщо в результаті першої хвилі приватизації доходи держави склали 77 млрд. фр., другий -132 млрд., то в 1997-1998 р. вони рівнялися 180 млрд. фр. Правда, після 1998 р. процес роздержавлення йшов значно повільніше, але остаточно він не припинявся. При Жоспене була зроблена часткова приватизація (" відкриття капіталу") такі "священних корів" французького державного сектора, як Renault, France Telecom, банку Credіt Lyonnaіs і т.п. (Правда, держава залишало собі в них мажоритарні участі.) Усього до 2002 р. були так чи інакше приватизовані 18 компаній з 21, передбачених законом 1993 р.

До початку XXІ в. питома вага держави в доданій вартості французької промисловості скоротився до 5%, тобто повернувся на рівень, що був у цього показника до Другої світової війни. У даному секторі бізнес не був допущений у капітал лише декількох компаній - однієї з найбільших моторобудівних корпорацій миру SNECMA, виробників озброєнь і боєприпасів і деяких інших.

Набагато більше значення в економіці зберігали державні й напівдержавні компанії, що діють у галузях виробничої і соціальної інфраструктури. До їхнього числа, крім Aіr France і France Telecom, належали природні монополії - Electrіcіte de France (EdF), Gaz de France, SNCF (Національна компанія залізниць ), Areva (ядерна енергетика), пошта, державне підприємство муніципального транспорту Парижа (RATP), столичні аеропорти. У середині 80- х років було оголошено, що вони не підлягають роздержавленню, але десятиліттям пізніше уряд був змушений прийняти протилежне рішення під тиском відповідних директив ЄС.

Правоцентристи, повернувшись до влади в 2002 р., оголосили про намір приватизувати й ці компанії. Але загальна сума запланованих ними приватизації - усього 8 млрд. євро (правда, і потенційних об'єктів роздержавлення зараз у багато разів менше, ніж наприкінці 90- х років). "Відкриття капіталу" природних монополій іде дуже повільно, пізніше запланованих строків і далеко не в передбаченому обсязі, оскільки зустрічає запеклий опір з боку самих компаній і профспілок. Так, часткове роздержавлення EdF, Gaz de France, паризьких аеропортів було проведено тільки влітку - восени 2005 р., причому в енергетичних підприємств у продаж надійшло 15% акцій замість що передбачалися 30%, а в аеропортів - приблизно 33%. Приватизація компанії Areva відкладена на невизначений строк.

Проте , незважаючи на відставання в області роздержавлення даної групи компаній, значне скорочення прямого державного втручання в економіку не викликає сумнівів. По масштабах державного сектора Франція сьогодні не занадто відрізняється від інших західноєвропейських країн. Його істотне скорочення можна вважати першою ознакою трансформації економічних основ французької моделі[6, c. 74-76].


3. Радикальні зміни в державному регулюванні

Друга ознака - більші зміни, що стосувались непрямого державного втручання в економіку. Вони, на наш погляд, зводяться до двох моментів:

- зміна сутності, характеру й господарської ролі планування;

- перебудова стратегії й тактики бюджетного регулювання.

Індикативне планування (обов'язкове для держсектора й рекомендаційне для підприємців) було в третій чверті XX в. важливим елементом господарської тридцятимільйонної французької моделі. Зі зміцненням підприємницького сектора воно поступово втрачає своє значення. Уже в середині 70- х років, з посиленням впливу світової кон'юнктури на національну економіку, виявилося, що можливості планового впливу на економічну динаміку й структуру досить обмежені. У результаті до кінця зазначеного десятиліття влада починає відмовлятися від даного інструмента регулювання. Спроби лівих на початку 80- х років реанімувати плани в їхньому первісному виді (як директивні документи, насичені кількісними показниками й націлені на регулювання галузевих пропорцій) виявилися неефективними. Після 1984 р. плани вже не містили ні спроб структурного регулювання, ні кількісних макропоказників на середньострокову перспективу. Планові цілі стали формулюватися як певні макрозавдання без яких-небудь кількісних параметрів ( напри-мір, XІ план, 1993-1997 р. - боротьба з безробіттям і підготовка до переходу до єдиної євровалюти; XІІ план, 1998-2002 р. - прискорення темпів економічного росту).

Нам не вдалося відшукати в державних документах яких-небудь вказівок на існування XІІІ плану. Створюється враження, що держава взагалі відмовилося від цього інструмента економічної політики. Від колись великого планування залишилися лише деякі регіональні й цільові середньострокові програми (наприклад, Програма наукових досліджень або Програма допомоги малому бізнесу). Подібні проекти діють зараз і в інших країнах ЄС під його егідою.

Ще в середині 70- х років з ростом економічної невизначеності функція плану як джерела ділової інформації для бізнесу й держави стала переходити до бюджету[2, c. 16-19].

Найважливіші напрямки й характеристики трансформацій бюджетного регулювання у Франції з 80- х років по початок цього століття докладно проаналізовані нами в роботі, спеціально присвяченої даному питанню . Тут відзначимо три основних зміни, що наступили після 2002 р.: поступове зростання ролі бюджетного регулювання, перехід до нової бюджетної стратегії держави й модифікацію методів керування бюджетом.

Самостійне значення бюджетне регулювання стало здобувати тільки після першого загашувати. Тоді різке погіршення економічної ситуації змусило державу терміново приймати антикризові й антиінфляційні міри, впливаючи на сукупний попит. Щодо цього Франція відставала від переважної більшості інших розвинених країн, де регулювання сукупного попиту виступало основою державної економічної політики вже не менш десятиліття . Але остаточне відставання Франції намітилося на початку 80- х років. У той час Захід у цілому почав зрушуватися в бюджетній політиці від регулювання попиту до впливу на пропозицію - французькі ж соціалісти спробували знову підняти значення планування, відсунувши бюджет на друге місце, і продовжували стимулювати попит.

Його підтримка залишалася характерної рисою бюджетної політики майже до початку поточного століття. Ліві активізували попит виходячи зі своєї ідеології; праві, навіть знаходячись при владі, не могли відкрито й послідовно йти на розширення пропозиції, побоюючись різанням реакції лівих і їхнього відповідного впливу на електорат, як це трапилося наприкінці 80- х років. Тоді відкриті дії правих у цьому напрямку викликали зривши суспільного обурення й перехід влади до їхніх політичних супротивників.

І навіть зараз праві, намагаючись проводити політикові стимулювання пропозиції, не афішують її. Вони як і раніше не можуть розраховувати в цьому питанні на схвалення основної маси виборців. Більше того, позиції правих не знаходять розуміння навіть серед економістів. Приміром , у колективній монографії "Як забезпечити довгостроковий ріст", своєрідному наказі вчених правим при їхньому поверненні до правління країною на початку нинішнього століття, майже ніхто з 77 авторів - відомих французьких економістів - не пропонує державі допомагати підприємцям. Набагато ширше представлена думка, що стимулювання пропозиції неприйнятно для Франції. Більшість фахівців рекомендують державі продовжувати активно "накачувати" попит, особливо в умовах падіння кон'юнктури[8, c. 63-65].

Особливістю французького бюджетного регулювання традиційно була опора на видаткову частину бюджету. Зокрема, останній уряд соціалістів здійснювало пряме бюджетне фінансування боротьби з безробіттям, що досягало 11-13%. За рахунок скарбниці реалізовувалися масштабні програми працевлаштування молоді, було проведено помітне розширення зайнятості в держапараті, істотно збільшилися державні пособія й виплати найбіднішим верствам населення. Все це вимагало значних коштів , які соціалісти вирішили одержати, "змусивши платити багатих". Помітно підсилилося оподатковування компаній, а також фінансових операцій і власності фізичних осіб. Такі дії, безсумнівно, породжували невдоволення не тільки вищих, але й середніх шарів суспільства, а головне - знижували конкурентний потенціал національного бізнесу й привабливість країни в очах іноземних інвесторів.

Це чітко усвідомлюють праві. В основі їхньої бюджетної політики, що проводиться з 2002 р., - акцент на активному використанні дохідної частини бюджету, стимулювання діяльності компаній через скорочення обов'язкових вилучень. Корпоративний податок уже знижений за 2003-2005 р. з 42 до 33.3% валового прибутку. "Подібне скорочення дозволяє Франції поступово ліквідувати різницю з більшістю членів ЄС, де середній рівень цього податку - 31.4%. Однак має бути, звичайно, ще довгий шлях, щоб наздогнати Ірландію або деяких нових членів ЄС - там він не вище 12.5%".

Оскільки у Франції податки традиційно несуть не тільки економічну, але й соціальне навантаження (покликані забезпечити вирівнювання доходів), зменшення корпоративного обкладання обов'язково повинне було сполучатися з аналогічними діями відносно фізичних осіб. При соціалістах скорочення податків проводилися регулярно, але охоплювали тільки незаможні верстви населення. Об'єкт відповідних акцій правих - навпроти, вищі групи дохо-дополучателів. Правда, ставка прибуткового податку була знижена за 2003-2006 р. однаково для всіх груп - на 10%. Але зменшення податку на спадщину й головним чином податку на крупні стани торкнулися в основному більш забезпечених громадян. Особливо це ставиться до на-балки на великі стани. Він був установлений ще на початку 80- х років і охоплює не тільки по-справжньому багатих, але й значну частину середнього класу.

Зниження податку стимулює в першу чергу підприємців і інвесторів:

воно здійснюється, якщо на особисте майно підприємця доводиться 50% активів його компанії або якщо він інвестує в реальний сектор економіки засобу вартістю понад 40 млн. євро . Однак дотепер не порушена головна проблема, пов'язана із цим податком, - зниження його ставок для самих багатих. На думку французьких економістів, збереження існуючих ставок веде до "відходу" за рубіж великих станів, на чому Франція втрачає щорічно не менш 1 млрд. євро. Проте держава не знижує ставки, побоюючись твердого опору суспільства.

Нарешті, серед останніх змін у бюджетній сфері назвемо бюджетизацію - перехід на нові методи й принципи керування бюджетом, що припускають посилення цільового характеру витрати засобів і підвищення контролю над цим процесом[5, c. 44-47].


Висновки

За два останніх десятиліття минулого століття Франція зштовхнулася з необхідністю перебудови традиційної моделі господарювання, обумовленої як причинами внутрішнього по-рядка, так і в чималому ступені імпульсами, що йдуть ззовні. Приватизація, перегулювання ринків, вступ у Єдину Європу й введення євро - основні напрямки ліберальної перебудови мікро- і макрорівня колишньої системи господарювання, яким випливали, хоча й з деякими варіаціями, і ліві, і праві уряду Франції, що поміняли один одного після 1983 р.

До початку нового тисячоріччя економічний пейзаж Франції істотно змінився. Економіка широко включена в європейські й світові ринки, країна в значно більшому ступені, чим чверть століття назад, відкрита зовні. Її економічна політика в цілому ряді аспектів вписалась у макроекономічні рамки Єдиної Європи: валютна, грошова й почасти бюджетна політика визначаються тепер логікою єдиного європейського простору.

Практика французького варіанта лібералізму, що зложилася як своєрідний синтез ідей західного неоконсерватизму, істотно скоректована з обліком традиційних особливостей національної соціально-економічної моделі. У реалізації цілей національної економічної політики Франція виступила як поборниця помірного, розумного лібералізму, заснованого на дозованому з'єднанні ринків і державного начал або, якщо скористатися визначенням, даним ще в середині 80- х років професором Р. Барром, як прихильниця "ліберального державного втручання".


Список використаної літератури

1. Андрианов В. Государственный дирижизм во Франции: история и современность //Маркетинг. - 2006. - № 1. - C. 3-11

2. Базовкін Є. Франція: вчора, сьогодні, завтра //Зовнішня торгівля. - 2006. - № 4. - C. 16-19

3. Гриценко Н. В. Світовий досвід реструктуризації підприємств //Актуальні проблеми економіки. - 2007. - № 6. - C. 67 - 73.

4. Литвин О.Є. Франція і Україна на Європейському ринку зерна/ //Економіка АПК. - 2005. - № 6. - С.148-153

5. Островская Е. Трансформация социально-экономической модели Франции //Мировая экономика и международные отношения. - 2007. - № 4. - C. 40-49

6. Скоров Г. Франция 2006 - реформа или революция? / Г. Скоров //Мировая экономика и между-народные отношения. - 2006. - № 11. - C. 72-81

7. Супричов О. Франція //Географія та основи економіки в школі. - 2006. - № 3. - C. 43-46

8. Хрусталева Н. Франция на исходе столетия: смена модели регулирования экономики/ Н. Хрусталева //Мировая экономика и международные отношения. - 2005. - № 6. - C. 61-70

9. Чеснова И. Вступление Франции в "Общий рынок". Обсуждение и принятие договора о ЕЭС //Вестник Московского университета. - 2006. - № 6: Сер. 8 История. - C. 3-23





Реферат на тему: Розвиток французької моделі економіки: від домінування до регулювання (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.