Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія економічних вчень

“Платонівсько-арістотелівське” та “александрійсько-біблейське” типи мислення. Візантійські правові концепції (реферат)

Зміст

1. Як Ви розумієте "платонівсько-арістотелівський” (логіко-раціоналістичний) та "александрійсько-біблейський” типи мислення?. 3

Список використаної літератури. 7

2. Елліністичні, римські та християнські складові ранніх візантійських політичних і правових концепцій. 8

Список використаної літератури. 14


1. Як Ви розумієте "платонівсько-арістотелівський” (логіко-раціоналістичний) та "александрійсько-біблейський” типи мислення?

У класичну добу еллінської філософії виразно окреслюються два істотно відмінні способи філософування. Перший постає в прагненні до мудрості. Така «націленість» на постійний пошук (а не на якийсь певний, «завершений» у своїй принциповій «конечності» результат) ставить людину в ситуацію постійного перебування віч-на-віч із кількома варіантами відповіді (а не з однією, «єдино можливою»); в цьому — головна сутнісна риса зазначеного способу, що виражає специфічно людську «відкритість» множинному світу можливостей. Сократівський мудрець, подібно до героїв народного фольклору, шукає не істину, а правду. Адже істина «єдина для всіх» і тому однаковою мірою байдужа до унікальної неповторності кожного. Правда ж «потрібна кожному» внаслідок саме «небайдужості до кожного». Правда несе щастя як гармонійне переживання «повноти» (множинності) життя, істина ж — лише знання наявного, даного, сущого («єдиного» у своїй завершеності й тому «вже безваріантного»).

Другий (арістотелівський) спосіб філософування тлумачить філософію вже як науку про суще і тому, зрозуміло, вбачає головне її завдання в осягненні істини. Отут і корениться догматичний, антидіалектичний спосіб філософування.

Перший, сократо-платонівський, спосіб філософування виражає людську відкритість світові можливостей і тим самим орієнтує на діалог, а не на монолог з реальністю (моністичною є лише наявна, дійсна реальність; реальність же можливостей принципово плюралістична і тому не допускає монологічного до себе відношення). Проте саме до діалогічного відношення, до діалогу семантично тяжіє сам термін «діалектика». І це цілком природно, оскільки «мудрість», що на неї орієнтує себе цей спосіб філософування, є не просто «відбитком» у голові наявно сущого, того, що просто є.

Окрім сущого, мудрість знає ще й можливе, належне, доброчесне. Тому мудрість не просто знає, а й оцінює. Орієнтоване на мудрість «софійне» знання виявляє себе в діалектиці; тому і «софійний» спосіб філософування реалізує себе в діалектичному методі.

Альтернативне «софійному» — «епістемне» (від грец. «епістеме» — знання, наука) знання наголошує на «збігові», тотожності свого змісту зі змістом сущого і тим самим спрямоване на отримання істини. Істина ж, як відомо, максимально елімінує зі свого змісту все, що виходить за межі сущого (можливе, належне, доброчесне тощо). Звідси, можливо, й народився стародавній анекдот, який приписує Арістотелю, цьому фундаторові «епістемного» способу філософування, слова: «Платон мені друг, та істина — дорожча». Епістемний спосіб філософування реалізує себе в догматичному («метафізичному») методі.

«Софійний» спосіб філософування приймає нормальним станом людської думки плюралізм, «поліфонію», творче розмаїття людської думки, а не єдність і «одностайність» останньої, що тиражуються від індивіда до індивіда. Що ж до «епістемного» способу філософування, то його орієнтації збігаються з процедурами догматичного методу, які зводять діалог до монологу, поліфонію до монофонії.

Аристотель дотримувався, говорячи сучасною мовою, системного підходу, тому що розглядав живе тіло та його здібності як доцільно діючу систему. Його важливим внеском є також ствердження ідеї розвитку, що здатність вищого рівня виникає на основі попередньої, більш елементарної. Аристотель співвідносив розвиток окремого організму з розвитком усього тваринного світу. В окремій людині повторюються при її перетворенні з дитини в зрілу особу ті ступені, які пройшов за свою історію органічний світ. У цьому узагальненні була закладена ідея, названа згодом біологічним законом.

Аристотель також уперше заговорив про необхідність виховання і необхідність співвідношення педагогічних методів з рівнем психічного розвитку дитини. Він запропонував періодизацію, основою якої є виділена їм структура душі. Дитинство він розділив на три періоди: до 7 років, від 7 до 14 і від 14 до 21 року. Для кожного з цих періодів повинна бути розроблена визначена система виховання. Наприклад, говорячи про дошкільний вік, Аристотель підкреслював, що в цей період найважливіше місце посідає формування рослинної душі; тому для маленьких дітей таке значення має режим дня, правильне харчування, гігієна. Школярам необхідно розвивати й інші властивості, зокрема рух (за допомогою гімнастичних вправ), відчуття, пам'ять, прагнення. Моральне виховання повинне ґрунтуватися на тренуванні в моральних учинках.

Якщо Платон вважав почуття злом, то Аристотель, навпаки, писав про важливість виховання почуттів у дітей, підкреслюючи необхідність помірності і розумного співвідношення почуттів з навколишнім середовищем. Велике значення він відводив афектам, що виникають незалежно від волі людини і боротьба з якими силою одного розуму неможлива. Тому Аристотель наголошував на важливості ролі мистецтва. Особливо мистецтва драматичного, яке, викликаючи відповідні емоції у глядачів і слухачів, сприяє катарсису, тобто очищенню від афекту, одночасно навчаючи і дітей, і дорослих культурі почуттів.

Великий вплив на зміст політико-правових поглядів середньовічного суспільства мало християнство, яке з 325 р. стало державною релігією Римської імперії. Християнство стрімко поширювалося серед народів, його стали застосовувати для з'ясування проблем всесвітнього і земного порядку, права і справедливості. Всі панівні на той час християнські вчення зводилися до постулату: спасіння людини — у церкві, яка є єдиним місцем відпущення гріхів і оцінки життєдіяльності людини.

Державно-правове мислення Західної Європи відображає прагнення церкви утвердити своє панування над державою. Це — політичний догмат середньовіччя. Церковне (канонічне) право, поряд із правом цивільним, виділяється в окремий правовий напрям, намагаючись поширити свою компетенцію на сферу світських відносин. Середньовічне мислення стає у своїй основі теократичним, теологія поступово утверджує свою перевагу в науках і поглядах на державу і право. Основні постулати державно-правової думки набули релігійного забарвлення.

Свідченням ідейного панування християнської релігії і церкви в суспільстві в цілому і в державно-правовій сфері, зокрема, є те, що:

а) догмати церкви стали водночас політичними аксіомами, а державні правителі зіставляли свої дії з релігійними установленнями;

б) як у будь-якому світському, так і в церковному суді релігійні канони мали силу закону, а складену Богові клятву вважали незаперечним доказом;

в) поза християнськими вченнями не виникало будь-яких уявлень про державу і право.

Концепція мислителів раннього середньовіччя ґрунтувалася на положенні про існування єдиного християнського суспільства світового масштабу. Воно мало таку внутрішню будову:

1) Бог — єдиний, який стоїть над церквою, владою, людьми;

2) після Бога суспільство має дві голови (папу та імператора), які уособлюють два принципи влади: духовне правління —- священників і світське — королів.

3) у духовних справах юрисдикція церкви поширюється на всіх християн, включаючи імператора, який перебуває в лоні церкви, а не над нею.

Отже, роблять висновок мислителі, суперечності між двома ієрархіями (державою і церквою) за вплив на суспільство у правовому відношенні є виключно юрисдикційними.

Список використаної літератури

1. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів/ Григорій Демиденко,. - Х.: Консум, 2004. - 431 с.

2. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: Навчальний посібник/ Марія Мірошниченко, Василь Мірошниченко; НАВСУ. - К.: Атіка, 2001. - 222 с.

3. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право: Навчальний посібник/ Григорий Трофанчук,; Мін-во освіти і науки України, Ун-т економіки та права "Крок". - К.: Магістр-ХХI сторіччя, 2005. - 254 с.


2. Елліністичні, римські та християнські складові ранніх візантійських політичних і правових концепцій

Поява християнства як світової релігії в межах Римської імперії стала важливим фактором оновлення світу, пошуку нової моделі життєустрою. Виникнувши в І ст. н. є. з вчення невеликої іудейської громади Єрусалима, воно, за п'ять століть, поширилося на всі народи Середземномор'я, а потім і всієї Європи, вплинуло на суспільно-політичну думку.

Основні твори раннього християнства з'явилися в другій половині І — середині II ст. З них 27 було канонізовано і склали Новий заповіт. Тут чотири Євангелія, 21 послання апостолів і Об'явлення св. Івана Богослова. Таким чином, Біблію (Святе Писання) склали Старий і Новий Заповіт.

Головні політичні і правові ідеї раннього християнства. У книгах Нового заповіту засуджувався рабовласницький Рим — «царство диявола», «диявольський світ зла і насильства», римські імператори, особливо звір-антихрист Нерон — гонитель християн. В Об'явленні Івана Богослова передвіщається загибель Риму — «великої блудниці». Християни чекали другого пришестя Месії, Христа-спасителя, божого посланника, що зруйнує царство зла, повалить гнобителів «у геєнну вогненну». Існуючі держави, як установлення людини, засуджувалися. їм протиставлено Царство небесне як найдосконаліше і найсправедливіше, де трудящі «не будуть уже ... жадати і не буде палити їх сонце і ніяка спека».

Учні Христа проповідували смиренність і непротивлення злу насильством: «не противтеся злому», «любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто вас проклинає, творить добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує». Головне ж — чекання близького пришестя Месії: «Се, гряду незабаром, — говориться в Новому заповіті, — і відплата Моя зі Мною, щоб воздати кожному по справах його».

Відповідно до традиції Стародавнього Сходу Біблія проповідує божественне походження усякої влади і покірність їй. «Усяка душа да буде покірна вищій владі; адже немає влади не від Бога, існуючі ж влади від Бога встановлені. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому установленню», — говориться в «Посланні до римлян» апостола Павла.

Християнство — революція в античному світі в поглядах на людину, що вимагала його духовної свободи, рівності і загальнообов'язковості праці. Християнські громади організовувалися на колективістських началах, зі спільністю майна, праці, трапез. «Якщо хто не хоче трудитися, той не їж». Засуджувалися багаті: «Легше верблюду пройти крізь голкове вушко, ніж багатому ввійти в Царство Боже». Пропаганда божественного «закону свободи», рівності всіх перед Богом («Немає іудея, ні грека, немає раба, ні вільного, немає чоловічої статі чи жіночої, — тому що усі ви одне в Ісусі Христі»), принципу еквівалента — «рівним за рівне» («І як хочете, щоб з вами поводились люди, так і ви поводьтесь з ними») відображала давні природно-правові ідеї і уявлення.

Біблія відводить важливу роль закону в подоланні пороків людини. «Не думайте, що Я прийшов порушити закон чи пророків; не порушити прийшов Я, але виконати». Заохочуються виконавці закону, «тому що не слухачі закону праведні перед Богом, але виконавці закону виправдані будуть». При цьому чинність закону поширюється лише на прийнявших його, «на тих, хто стоїть під законом». Закон свідчить про правду Божу і має владу над людиною, поки вона жива. Вище закону — віра. «Закон свят», — проголошується в Біблії. Його божественне походження підтверджується притчею про передачу Господом через пророка Мойсея кам'яних скрижалей з викарбованими на них заповідями. Із десяти заповідей, що стали канонічними, перші чотири присвячені релігійним догмам, п'ята — вимога шанування батьків («Шануй твого батька і мати твою, щоб довгі були дні твої на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі»), а інші — застереження від карних злочинів («Не вбивай», «Не чини перелюбу», «Не кради», «Не свідкуй неправдиво на ближнього твого», «Не бажай будинку ближнього твого; не бажай дружини ближнього твого, ні раба його, ні вола його, ні осла його, нічого, що в ближнього твого»). Таким чином, норми заповідей вимагають недоторканності людського життя, власності, доброчесної поведінки. Слідування заповідям — шлях істинний, проголошується в Біблії.

Суд також «справа Божа». Бог дав напуття суддям через пророка Мойсея: «вислуховуйте братів ваших, і судить справедливо... Не розрізняйте осіб на суді, як малого, так і великого вислуховуйте; не бійтеся обличчя людського, тому що суд — справа Божа, а справу, що для вас важка, доведіть до Мене і Я вислухаю її». Таким чином, «вищою судовою інстанцією» проголошувався Божий суд.

До середини II ст. керівництво християнськими громадами переходить у руки єпископів, пресвітерів, дияконів, що утвори-ли клір. Єпископи різних громад установили між собою міцні зв'язки; була проголошена всесвітня церква. «Поза церквою нема спасіння», «без єпископа немає церкви», «на єпископа належить дивитися як на самого Господа», — учило духівництво. Привласнивши монопольне право проповідувати і тлумачити християнське вчення, духівництво розробило складну систему обрядів, служб, догм, використовуючи ряд положень інших релігій (наприклад, мітраїзму) і філософських шкіл (стоїків, гностиків). Загальні трапези були замінені причащанням, апостоли — слугами і гінцями єпископів, рівність віруючих — нерівністю між кліром і мирянами. Засудження імператорської влади змінилось союзом з нею, поділом світської і духовної влади, закликом до віруючих: «Віддавайте кесарю кесареве, а Боже — Богу». З IV ст. імператори вже були змушені рахуватися з церквою і навіть шукати в неї підтримки. За імператора Костянтина християнство було оголошено спочатку рівноправним з іншими релігіями, а потім і державною релігією (324 p.).

З розвитком науково-правової думки в Стародавньому Римі на правознавство з IV ст. усе більший вплив справляли християнська ідеологія, теологічні вчення. Відображенням поглядів християнської церкви цього періоду на політику, право і самі правові норми були твори знаменитих теологів Іоанна Златоуста (345—407) і Аврелія Августина (Блаженного) (354—430).

Константинопольський єпископ Іоанн Златоуст у своєму тлумаченні «Послання до римлян» апостола Павла вимагав від усіх віруючих суворого додержання предписань Біблії, покори політичній владі. Усяка влада від Бога. Покора владі як божественному встановленню — належне і необхідне, «у нагороду добрим і на кару злим». Ціль її: дати можливість людям вести тихе і спокійне життя. Тому їй варто підкорятися безумовно, відплачувати не тільки даниною, але честю і страхом. За опір і непокору владі, учив Златоуст, грозить боже покарання — «адже якщо ти корабель позбавляєш керманича, ти губиш саме судно». Водночас він підкреслював: не всякий цар чи князь діють за законом Божим. «Істинний цар той, хто панує над гнівом, заздрістю і насолодами, хто усе підчиняє Закону Божому, хто, зберігаючи вільний розум, не дозволяє пристрастям панувати над душею». Таким чином, Бог, заснувавши розмаїття влади і підпорядкування їй, адже рівність честі породжує війну, писав Златоуст, вимагає від володарів і відповідних моральних якостей.

Златоуст підкреслював пріоритет духовної влади над світською. Царська влада має свої межі: вона діє лише в громадських справах. Він ставить священиків вище за царів — «царю доручені тіла, священику — душі», «священство настільки вище царської влади, наскільки велика відстань між плоттю і духом». Священик — посередник між Богом і людиною. «Закон світський не має стояти вище божественного», — учив Златоуст.

Помітний вплив на розвиток політико-правової ідеології християнської церкви справило вчення єпископа з Гіппона (Півн. Африка) Аврелія Августина, прозваного Блаженним і канонізованим церквою як святого і вчителя церкви. У знаменитих творах «Сповідь» і «Про град Божий» він ратує за дотримання християнських моральних заповідей, які повинні закріплюватися законами або звичаями держави. Тут викладені основні положення християнської концепції світової історії, характерними рисами якої є божественна зумовленість, фаталізм.

Августин писав, що вся історія людства є розвитком двох держав: «Граду Божия» і «Граду земного» — гріховного, у якому царює диявол. Держава земна — створення людське, її ціль тимчасова, вона створена насильством, тримається примусом. Тільки до церкви, як до земного прообразу божественного порядку, підходить визначення держави, дане Цицероном, тому що лише в ній право і істинна справедливість. «Град Божий», стверджував Августин, заснований на любові до Бога, що доходить до презирства себе. «Град земний» заснований на любові до себе, що доходить до презирства Бога. Така держава визначається ним як зібрання людей, об'єднаних суспільним зв'язком. В її основі лежить суспільний договір, зміцнений законом чи звичаями держави. Але в порівнянні з «Градом Божим» вона позбавлена вищої моральної сили і має єдину мету — «охорону земного світу», підтримку соціального порядку. Гріховність державно-правового життя виявляється, відповідно до Августина, у пануванні людини над людиною, в існуючих відносинах покори, панування і рабства. Такий порядок він називає «природним». Рабство не створене ні природою, ні правом народів: «гріх — перша причина рабства».

Форми правління розрізняються Августином залежно від виконання обов'язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні і релігійні обов'язки, повагу до Бога і людини. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він іменує тираном, несправедливу аристократію — клікою. Держава, в якій ігнорується право як справедливість, є загиблою державою. Якщо в державі зберігається справедливість і повага до релігії, то усі форми правління, так само як і авторитет і повноваження влади, стають гідними того, щоб їм підкорятися. Християнська держава — зразок «Граду земного».

Джерело зла Августин вбачав у свободній волі людей. Особливо це небезпечно в справах віри. «Перш ніж розуміти, ми повинні вірити». Людські мірки злочину чи провини, згідно з Августином, не збігаються з божественними. Є вчинки, на які люди дивляться осудливо, але які схвалені свідченням Бога і, навпаки, багато таких, котрі люди хвалять і які засуджені Богом. Різницю між провиною і злочином Августин встановлює в такий спосіб: «Коли неприборкана пристрасть псує душу і тіло — це провина; коли вона діє на шкоду іншому — це злочин». їх причинами є або прагнення досягти яких-небудь благ або страх їх втрати. Ці блага в порівнянні з Царством Небесним — «презренні і низькі».

Таким чином, у своєму протиставленні «Граду земного» і «Граду небесного» Августинові не вдається уникнути протиріч. Якщо земна держава є царство диявола, «неправди», то знецінюються політичні, соціальні і моральні інститути як установлення Бога, втрачається логічний зв'язок між божественним і людським правом, значення природного права, законів. Якщо земне суспільство здатне установити в себе «благий порядок» на основі божественних заповідей, то не можна визнати цю мету за справу гріховну. Протиріччям такому трактуванню були й тодішні християнські держави. Августин сам, зважаючи на політичні реалії свого часу, визнає право держави на підтримку церкви і втручання в її боротьбу з єретиками і релігіями-суперниками. В обов'язок християн стосовно християнського правителя ставиться лояльність, покора, а в обов'язок церкви — бути наставницею в громадських чеснотах і проповідницею «братерства».

Пізніше церква східного обряду не сприйняла августинівського протиставлення «Граду земного» і «Граду Божого», вважаючи їх взаємозалежними. Однак питання про пріоритет духовної влади над світською залишався довгий час предметом протиборства і лютих суперечок. Недовго зберігалася і єдність у самій християнській церкві: у XI ст. вона розпадається на Західну і Східну (католицьку і православну).

Отже, християнство своїм новим підходом до проблем людини, держави і права збагатило політико-правову думку стародавніх віків, вплинуло на її наступний розвиток, що обумовило його панування в Європі.

Список використаної літератури

1. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: Навчальний посібник/ Марія Мірошниченко, Василь Мірошниченко; НАВСУ. - К.: Атіка, 2001. - 222 с.

2. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право: Навчальний посібник/ Григорий Трофанчук,; Мін-во освіти і науки України, Ун-т економіки та права "Крок". - К.: Магістр-ХХI сторіччя, 2005. - 254 с.

3. Шульженко Ф. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій/ Ф.П.Шульженко, М.Ю.Наум; За заг. ред. В.В.Копєйчикова; НПУ ім. М.П.Драгоманова. - К.: Юрінком Інтер, 1997. - 191 с.





Реферат на тему: “Платонівсько-арістотелівське” та “александрійсько-біблейське” типи мислення. Візантійські правові концепції (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.