Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія економічних вчень

Нагромадження капіталу в Україні: джерела, проблеми і специфіка (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Первісне нагромадження капіталу в Україні 4

2. Сутність, джерела і методи нагромадження капіталу. 8

Висновки. 13

Список використаної літератури. 14


Вступ

Виникнення у 1991 р. незалежних суверенних держав на місці колишніх союзних республік безумовно було викликане глибинними кризовими явищами, породженими неефективними тоталітарними методами господарювання. Проголошення незалежності України вимагало реставрації демократичних порядків у політичному житті та докорінних змін в економічній системі країни і, у першу чергу, ліквідації державної монополії на основні засоби та фактори виробництва і забезпечення переходу від планово-адміністративної економіки до ринкової.

Проте в Україні, як і в більшості колишніх союзних республік СРСР, не було необхідних умов для неконфліктного правового входження в ринкові відносини. Перед Україною виникло першочергове завдання здійснення первісного нагромадження капіталу, без якого неможливе входження в ринок. Період первісного нагромадження капіталу в Україні характеризується специфічними особливостями, які зумовлені не тільки стихійністю і надто слабким регулюванням економіки з боку держави, а й такими специфічними рисами української економіки, як:

- висока концентрація виробництва на великих і надвеликих підприємствах-монополістах, переважно належних до воєнно-промислового комплексу і таких, які перебували в загальносоюзному підпорядкуванні;

- невисокий рівень доходів населення та їх порівняно незначна диференціація, яка зумовила фактичну відсутність законних можливостей їх капіталізації;

- відсутність управлінських кадрів, обізнаних з бізнесовою діяльністю і готових ефективно діяти в умовах ринкової конкуренції та високої міри ризику;

- відстала матеріально-технічна база виробництва із застарілою, надмірно спрацьованою технікою, неефективними затратними технологіями.


1. Первісне нагромадження капіталу в Україні

Здійснення первісного нагромадження капіталу вимагало в першу чергу докорінного реформування відносин власності. При цьому необхідність забезпечення процесу роздержавлення і приватизації державної власності наштовхувалася на проблему відсутності у населення необхідних коштів для капіталізації. Адже в колишньому Радянському Союзі доходи розподілялися між людьми за принципами, які в багатьох випадках передбачали зрівняльний підхід. В усякому разі різниця між мінімальною зарплатою та її максимальною величиною співвідносилась як 1:5, тому серед населення країни не було багатих людей, які були б спроможні капіталізувати свої заощадження. Так, наприклад, у колишньому СРСР наприкінці 80-х років до відносно багатих людей належало лише 2,3% сімей, до середньозабезпечених - 11,2%, а до бідних -86,5%. Обсяг особистого майна на сім'ю в Радянському Союзі становив 7,3 тис. крб., а в Україні в 1991 р. - 2,8 тис. крб. (у цінах того часу).

Таким чином, у населення не було коштів для законної приватизації державної власності. Навіть якби з цією метою були використані всі заощадження громадян України, що перебували на їх особових рахунках в ощадкасах, то цього вистачило б для викупу лише 15% майна державних підприємств 2.

Нерівномірність у розподілі національного багатства в Україні особливо посилилася в перехідний період. Так, на початку 1994 р. 0,3% населення одержували середньомісячні доходи в сумі понад 4 тис. дол., а наприкінці того самого року такі доходи мали уже 1,8% населення, у тому числі 0,3% - понад 20 тис. дол. на місяць. У 2001 р. тривало поглиблення диференціації доходів населення, у І півріччі рівень життя 40,1 млн. чол. (83,2% населення) був нижчим від прожиткового мінімуму. Водночас зросли рівень злиденності (з 15,4% до 16,4%) та глибина бідності (з 25,1% до 26,5%). Заданими Держкомстату України, співвідношення між сукупними витратами найбільш і найменш забезпечених груп населення досягло 7,6 раза. На найбільш заможну частину населення припадає 39,8% сукупних затрат 3.

Ці умови призвели до того, що, як констатувалося в Посланні Президента України до Верховної Ради України "Україна: поступ у XXI століття", процес приватизації державної власності виявився неефективним та логічно незавершеним і не забезпечив формування відповідального господаря, заінтересованого в реальному оздоровленні виробництва. Не були запроваджені повноцінні правові та організаційні механізми реалізації переваг приватної власності, зміцнення позицій національного капіталу[2, c. 62-63].

Внаслідок цього поширилася неформальна приватизація, з'явилися псевдовласники, тобто особи, які, не маючи прав власності, фактично володіли об'єктами державної та громадської власності, використовуючи їх для власного збагачення. Бартеризація обміну, система неплатежів та невиплат заробітної плати, мінімізація господарських зв'язків, оренда з викупом - ось неповний перелік механізмів такого збагачення 4. Починаючи з 1988 р. "приватизація" народної власності здійснювалася в прихованих формах, коли значна частина державної власності фактично функціонувала на засадах приватного капіталу. Це концерни, які виникли на місці міністерств, комерційні банки, що були створені на базі Державного банку, біржі, спільні підприємства та великі торгові доми, які замінили собою організації Держпостачу та торги. Як стверджує В. Ларцев, новостворені підприємницькі структури очолювались, як правило, номенклатурними кадрами "високої проби". Отже, захоплення власності здійснювалося в інтересах партійної, господарської та частково профспілкової еліт. Значно прискорила цей процес "оренда з викупом", яка сприяла тому, що лише за 1993-1995 pp. було приватизовано 10,5 тис. підприємств. Причому продаж державної частки майна відбувався на неконкурентних засадах, тобто досить часто за безцінь 5. Не обійшлася без зловживань і сертифікатна приватизація, при якій великі пакети акцій перейшли до рук різного роду посередників, фондів тощо. Грішить великою кількістю незаконних операцій і приватизація за гроші.

процес первісного нагромадження капіталу—більш глибокий і різнобічний, він означає докорінні революційні зміни, принаймні, в трьох основних напрямах економічних процесів:

- по-перше, перехід від монополії державної власності до різноманітних форм недержавного володіння основними засобами виробництва та іншими економічними інституціями;

- по-друге, перехід від тоталітарних методів управління економікою до ринкових, пов'язаних із запровадженням принципово нових форм управління економікою, з перенесенням управлінської ініціативи від економічного центру (держави) до конкретних периферійних власників підприємств (фірм, об'єднань тощо), з ослабленням, а то й відмовою від наукового прогнозування економічних процесів, що призвело до порушення збалансованості економіки, розриву усталених економічних зв'язків, обвального падіння виробництва ВВП;

- по-третє, докорінні зміни в розподілі національних багатств, диференціації доходів, що є неминучим і закономірним результатом нагромадження капіталів у руках приватних власників і капіталізованих корпоративних об'єднань, які прагнуть особистого збагачення шляхом використання дешевої робочої сили і намагаються свідомо чи спонтанно створювати умови для відтворення економічних зв'язків, що породжують масову бідність населення, безробіття, конкурентне напруження на ринку праці.

Таким чином, бідність значної частини населення є прямим породженням перехідної економіки та її невід'ємним атрибутом в усіх без винятку країнах з таким типом економіки. Первісне нагромадження капіталу, яке становить основний зміст економіки перехідного періоду, на початкових стадіях становлення ринкового типу економічних відносин ніяк не може обійтися без дешевої робочої сили. Збіднілі народні маси якраз і є постійним джерелом поповнення ринку праці[12, c. 49-50].

Процес первісного нагромадження капіталу і переходу до багатоукладної ринкової економіки вимагає не тільки капіталізації та реструктуризації ринку праці, а й підготовки та перепідготовки кадрів підприємців, які могли б успішно адаптуватися до умов ринкової конкуренції. Це, мабуть, найголовніше завдання процесу первісного нагромадження капіталу, основним змістом якого є створення необхідних умов для функціонування багатоукладної ринкової економіки. Адже нинішній бізнесмен повинен мати сучасний економічний світогляд і такі неодмінні якості, як професіоналізм, компетентність, здатність до самостійного мислення і прийняття виважених рішень, професійна відповідальність. В умовах "економіки знань" професіоналізм і компетентність посідають центральне місце у виробничій культурі.

Процес формування сучасного підприємця вимагає дуже ретельного вивчення характерних ознак його особистості. При підготовці спеціалістів у галузі менеджменту, маркетингу та інших економічних спеціальностей у відповідних навчальних закладах всіх рівнів слід, у першу чергу, визначити, чи є у абітурієнта необхідні фізичні та розумові задатки для розвитку здібностей, необхідних ефективному підприємцю-бізнесмену. Підприємницькі здібності проявляються, насамперед, в умінні людини ефективно вести господарство, обирати найкращі сфери підприємницької діяльності, діяти активно, не боятися економічно обґрунтованого ризику і досягати максимального результату а мінімальних затрат[1, c. 53-55].


2. Сутність, джерела і методи нагромадження капіталу

Таким чином, капітал у своєму русі послідовно проходить три стадії і тричі змінює свою форму.

Для розширеного відтворення необхідне нагромадження — використання частини національного доходу на збільшення основних і оборотних фондів, а також страхових запасів.

Розширене та якісне вдосконалення основних фондів сфери матеріального виробництва являє собою виробниче нагромадження. Розширення, реконструкція, оновлення житлового фонду, лікарень, навчальних закладів, об'єктів культури, спорту, науки — це невиробниче нагромадження.

В умовах ринкової економіки об'єктивна потреба нагромадження випливає з необхідності зростання життєвого рівня населення. Але досягнення цього наштовхується на кожному етапі розвитку суспільства на недостатній обсяг і якість національного багатства. Існування цієї суперечності пов'язане з постійним зростанням потреб населення, необхідністю забезпечення раціональних норм споживання, новими вимогами підвищення рівня життя, що випливають із науково-технічного прогресу.

Засобом розв'язання цієї суперечності виступає нагромадження, яке забезпечує зростання і необхідний обсяг національного багатства у вигляді виробничих і невиробничих фондів, життєвих засобів. Отже, підвищення життєвого рівня населення об'єктивно обумовлює зростання обсягу та якості національного багатства на основі нагромадження. Цей причинно-наслідковий зв'язок має постійний характер і являє собою економічний закон нагромадження.

Формами його прояву є взаємозв'язок величини виробничого нагромадження і розмірів споживання населенням, безперервне зростання й удосконалення функціонуючих виробничих фондів, збільшення кількості зайнятих працівників і вдосконалення структури сукупного робітника, примноження національного багатства, підвищення життєвого рівня населення.

Методами використання закону нагромадження є регулювання капітальних вкладень; забезпечення їх ефективності; використання всіх факторів, що визначають розміри нагромадження.

Фонд нагромадження — це частина національного доходу, що використовується для приросту виробничих основних і невиробничих основних фондів, а також оборотних засобів і резервів.

Нагромадження здійснюється шляхом капітальних вкладень. Але це не означає, що нагромадження і капітальні вкладення — тотожні поняття й кількісно збігаються. Збіг стосується тільки коштів, що йдуть на збільшення основних фондів. А відмінність між капітальними вкладеннями і нагромадженням полягає в тому, що капітальні вкладення включають фонд амортизації, а нагромадження — приріст оборотних фондів і фонду оплати праці для нових працівників.

В умовах сучасного індустріального, а частково постіндустріального виробництва основним напрямком подальшого розвитку суспільної трудової діяльності повинна бути не стільки диференціація й спеціалізація праці й виробництва (хоча це невід'ємні елементи зростання ефективності виробництва), скільки їх інтеграція й диверсифікація. Лише в достатній мірі інтегроване й диверсифіковане виробництво може найбільш гнучко реагувати на швидкі зміни ринкової кон'юнктури. Найбільш прийнятною організаційною формою для вказаного напрямку розвитку виробництва є корпорації у формі концернів або консорціумів. Найбільш гнучко реагують на швидкі зміни ринкової кон'юнктури і за рахунок цього досягають високого рівня ефективності гнучкі виробничі системи й підприємства малого й середнього бізнесу, які повинні стати складовими ланками процесу інтеграції й диверсифікації виробництва[5, c. 64-66].

Активізація таких суспільних процесів, як деконцентрація, децентралізація й демонополізація виробництва. Це сьогодні усвідомлюють і практики, і теоретики. Очевидно, що ці процеси повинні піти шляхом утворення акціонерних товариств корпоративного типу й поступового, розтягнутого на тривалий час (можливо, десятиріччя) демонтажу системи галузевих міністерств як основних органів управління адміністративною економікою. На жаль, сучасний досвід деконцентрації, децентралізації й демонополізації виробництва свідчить про те, що в цій справі переважає революційний підхід. Тим часом демонополізацію (як і деконцентрацію й децентралізацію, які лежать в основі демонополізації) слід здійснювати еволюційним шляхом, поступово, в міру визрівання об'єктивних економічних та інших умов.

"Кавалерійським" наскоком можна лише зруйнувати економіку, що успішно й робиться під гаслами "розбудови". Розвиток західних економік (про це мова йшла в одному з попередніх розділів), відбувається в напрямку від приватизації до одержавлення, точніше, зміщується акцент у бік посилення процесів одержавлення на основі поглиблення процесів приватизації (персоніфікації власності). Такий напрям їх розвитку зумовлений усім ходом історії. Розвиток же вітчизняної економіки, всупереч об'єктивним світовим тенденціям, екстремістами в галузі ринкових реформ скеровується у зворотному напрямку. Це проявляється в настирливих спробах процеси приватизації й роздержавлення здійснювати у тотальному масштабі й у максимально стислі строки. При цьому випускається з поля зору одна дуже важлива обставина, а саме: ні приватна, ні державна власність на засоби виробництва само по собі не можуть розглядатись як більш або менш ефективні.

Наприклад, відомі десятки країн з пануванням класичної приватної власності, економіка яких характеризується надзвичайно низьким рівнем ефективності. Та чи інша форма власності на засоби виробництва повинна розглядатися лише як економічне середовище соціально-економічного розвитку тієї чи іншої країни. Це, по-перше. По-друге, більш або менш ефективною є не та чи інша форма власності, а їх певний синтез, який в різних конкретних умовах може бути різним. І, по-третє, ефективною є лише така економіка, в якій створені всі необхідні економічні, політичні й юридичні умови для переходу від однієї форми власності до іншої (і не обов'язково від державної до приватної, а й навпаки).

Реформування власності слід проводити не за вимогами й вказівками з Заходу, навіть якщо вони виходять з таких авторитетних установ, як міжнародний валютний фонд, а керуючись тими конкретними умовами, в яких розвивається економіка, враховуючи при цьому об'єктивні світові тенденції в цій галузі. Саме такий , підхід дає право стверджувати, що сучасному рівню розвитку вітчизняної економіки відповідають, по-перше, така приватизація власності, яка привела б до формування не індивідуально-приватної, а корпоративно-приватної власності (звичайно, при створенні відповідних секторів та інших форм приватної власності, але не в якості пануючих). По-друге, приватизація, яка б здійснювалась еволюційними (природними), а не революційними (примусовими) методами. По-третє, приватизація, яка б у кінцевому результаті привела до утворення приватного сектора економіки в якості доповнюючого й альтернативного державному (а не на зміну останнього або за його рахунок). По-четверте, сформований таким чином приватний сектор повинен бути інтегрованим у систему державного сектора, питома вага й значення якого у вітчизняній економіці в силу відомих історичних умов повинна бути значно більшою, ніж навіть у найбільш розвинутих в економічному відношенні країнах[7, c. 47-49].

Значною мірою задовільне функціонування національної економіки залежить від ступеня розвитку таких специфічних суспільних процесів, як капіталізація й соціалізація. Під першим прийнято розуміти створення умов для всебічного розвитку виробництва, а під другим - умов для всебічного розвитку людини (у професіональному, соціальному, інтелектуальному, духовному та інших аспектах). Аналіз світового досвіду розвитку вказаних процесів і характеру їх поєднання свідчить, що в найбільш розвинутих в економічному відношенні країнах економіка розвивається у напрямку від капіталізації до соціалізації, тобто має місце посилення соціалізації виробництва й економіки в цілому (в цьому розумінні, й лише тільки в цьому, ми маємо справу з формуванням елементів так званої соціалістичної економіки). Умови формування й функціонування вітчизняної економіки склалися так, що в ній вектор розвитку вказаних процесів має зворотну спрямованість: зараз робляться спроби посилити капіталізацію економіки, тобто, здійснити перехід від соціалізації до капіталізації. В цьому розумінні можна говорити, що в Україні стали на шлях капіталістичного розвитку й створення основ капіталістичного виробництва. Сучасні найбільш розвинуті країни вже пройшли цей етап і вступили у так звану посткапіталістичну епоху. Отже, й тут Україна пішла всупереч світовим економічним тенденціям, створюючи для своєї економіки додаткові труднощі на перспективу.

Аналіз вітчизняного досвіду розвитку процесів капіталізації дає підстави стверджувати, що нині Україна надто великі надії покладає на зовнішні фактори економічного розвитку (такі, як кредити західних держав, іноземні інвестиції тощо). Це, на наш погляд, хибна орієнтація. Основна увага повинна бути приділена використанню таких факторів, які найбільше відповідають сучасному рівню й характеру розвитку вітчизняної економіки. А таким фактором є не екологічний, не праця у її фізичному розумінні і навіть не капітал як такий (хоча ефективне їх використання не знімається з порядку денного), а інтелектуальний потенціал суспільства, або, як його прийнято називати, - інтелектуальний капітал. На жаль, сучасне вітчизняне виробництво ще дуже й дуже мало використовує інтелектуальні фактори економічного розвитку. Воно більшою мірою спирається на традиційну (фізичну), ніж на інтелектуальну працю[11, c. 63-64].


Висновки

Нагромадження капіталу у формі зростання господарських одиниць та вирівнювання структури економіки містить більше передумов для зростання ринку, ніж нагромадження капіталу у формі зростання розмірів господарських одиниць при незмінній структурі економіки. Нагромадження капіталу у формі зростання кількості господарських одиниць і регулярних перебудов в економіці припускає відділення нових капіталів із старих, що неможливо без розвинутої банківсько-кредитної системи, яка забезпечує концентрацію і перелив капіталів, вільних від продуктивного використання.

Кожний товаровиробник не лише виробляє окремий товар та бореться за місце на ринку, а й сприяє виробництву інших товарів, оскільки збуджує потреби в інших суб'єктів ринку, примушує їх більше виробляти, оскільки здійснює нагромадження чи за межами своєї господарської одиниці, чи у формі диверсифікації виробництва в межах свого підприємства. Отже, конкуренція виступає не тільки як боротьба за місце на ринку, а й як взаємодія різних ланок суспільного поділу праці, яка дає поштовх зростанню ринку. Підтримка цієї (другої) сторони конкуренції і є предметом регулювання у рамках німецької моделі ринку.


Список використаної літератури

1. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник/ Л. В. Білецька, Л. В. Білецький, В. І. Савич; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 651 с.

2. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. - К.: Знання , 2006. - 481 с.

3. Дратвер Б. Економічна теорія: Навчальний посібник/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник,; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.К.Винниченка . - Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. - 256 с.

4. Економічна теорія: Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 779 с.

5. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В.Д.Базилевича. - 3-тє вид., доп. і перероб.. - К.: Знання-Прес, 2004. - 615 с.

6. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич, Надія Гражевська; За ред. В.Д.Базилевича. - 6-те вид., доп. і пе-рероб.. - К.: Знання-Прес, 2007. - 719 с.

7. Крупка М. Основи економічної теорії: Підручник/ Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. - К.: Атіка, 2001. – 343 с.

8. Лановик Б. Економічна теорія: Курс лекцій/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 6-те вид., стереотип.. - К.: Вікар, 2006. - 405 с.

9. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів: Навчальний посібник для студентів вищих нав-чальних закладів/ Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. - Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. - 624 с.

10. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . - 5-те вид. виправлене. - К.: Знання-Прес, 2004. - 614 с.

11. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ В. О. Білик, О. І. Гойчук, М. М. Гузик та ін.; За ред. В. О. Білика, П. Т. Саблука. - К.: Інститут аграрної економіки, 1999. - 466 с.

12. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. - К.: Каравела, 2007. - 447 с.

13. Основи економічної теорії: Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. - К.: Алерта, 2005. - 510 с.

14. Предборський В. А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ В. А. Предборський, Б. Б. Гарін, В. Д. Кухаренко; Під ред. В. А. Предборського. - К.: Кондор, 2003. - 491 с.

15. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. - 3-є вид. перероб. і доп.. - Вінниця: Тезис, 2003. - 340 с.

16. Уразов А. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух,; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . - К.: МАУП, 2005. - 323 с.





Реферат на тему: Нагромадження капіталу в Україні: джерела, проблеми і специфіка (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.