Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія економічних вчень

Господарство світу і України в другій половині 60-х - на початку 90-х років XX століття (курс лекцій)

Основні особливості та закономірності господарського розвитку країн світу в післявоєнний період. Реформа 1965 року: сутність і на­слідки. Наростання кризових явищ в ра­дянській економіці. "Перебудова" і її наслідки

Основні особливості та закономірності господарського розвитку країн світу в післявоєнний період

Однією з характерних особливостей індустріаль­них суспільств є різноманітність їх економічного й політичного розвитку. Якщо в перші повоєнні роки роль безперечного лідера серед індустріальних країн світу відігравали США, то на даний час склались три центри економічного суперництва: США, Захі­дна Європа, Японія. Між ними посилюється конку­рентна боротьба за ринки збуту, сфери вкладання капіталу, джерела сировини, за пріоритет у вирішаль­них галузях науково-технічного прогресу.

Послаблення позицій США і поява на авансцені економічного протистояння Західної Європи, Японії, зміни у співвідношенні конкурентних сил пов'язані перш за все з особливостями їх економічного роз­витку. Як відомо, в роки другої світової війни еко­номіка США не тільки не постраждала, а й зробила великий крок уперед. Господарство ж країн Захід­ної Європи та Японії було зруйноване. До 1950 р. обсяг промислового виробництва США перевищував відповідний показник країн Західної Європи приблизно в 1,5 рази, Японії - більше ніж у ЗО разів. Однак прискорення темпів економічного розвитку країн Західної Євро­пи та Японії протягом 50-х років суттєво змінило співвідно­шення сил на початку 60-х років.

У 60-70-і роки темпи економічного розвитку США і Захід­ної Європи зрівнялись. Важливу роль тут відігравала політи­ка високих процентних ставок, застосована американською адміністрацією, що спричинило відтік капіталу із Західної Євро­пи до США. Але більш істотним є те, що скоротилась відстань між США і Японією в обсягах промислового виробництва. Японія стала другою економічно розвинутою країною світу.

Нерівномірність економічного розвитку окремих країн при­вела до невілювання їх рівнів. Інтернаціоналізація господарсь­кого життя підштовхнула країни до орієнтації на певний тех­нічний рівень, оскільки в іншому разі їхня продукція була неконкурентноспроможною на світовому ринку. Істотно збли­зилася загальна галузева структура господарства, структура зовнішньоекономічних зв'язків.

Проте це ніяк не зменшувало гостроти боротьби між інду­стріальними державами. Разом з тим нівелювання стало важ­ливим чинником нової розстановки сил. Спираючись на зро­стаючий технічний рівень, концентруючи зусилля на перспек­тивних галузях науково-технічного прогресу, західноєвро­пейські та японські монополії досягли успіхів у конкурентній боротьбі на світових ринках, що послабило позиції США, Час­тка США у світовому експорті зменшується із 13,5% у 1975 р. до 11,6% у 1987 р., а країн Західної Європи та Японії підви­щується відповідно з 46,2 до 50,9% і з 7,0 до 10,7%.

Сполучені Штати відставали від Західної Європи та Японії насамперед за темпами зростання продуктивності праці. Якщо в 1955 році цей показник у ФРН становив 38%, у Франції -42% , а в Японії лише 15% від рівня США, то на початку 80-х років - у ФРН зрівнявся із США, у Франції зріс до 98% і в Японії до 66% від рівня США. З 1974 р. по 1987 р. серед­ньорічні темпи зростання продуктивності праці в Японії вже становили 3,1%, а у США - всього 0,9% .

Японські, а також західноєвропейські компанії випереджа­ли США за кількістю продукції, її науково-технічним рівнем, особливо в деяких нових галузях. Японія також успішно кон­курувала і з іншими країнами на ринках Південно-Східної Азії й Західної Європи. Намагаючись розширити сферу свого впли­ву, вона виступила з ініціативою створення тихоокеанського співтовариства, в яке поряд з розвинутими країнами тихооке­анського регіону (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія) увій­шли б країни Південно-Східної Азії, що розвивалися.

Країни Західної Європи також скористалися з погіршення конкурентоспроможності американських товарів. У порівнянні з першими післявоєнними роками значно зріс експорт ФРН, Франції, Італії, ряду інших західноєвропейських країн. Фак­тично, Західна Європа стала головним центром міжнародної торгівлі, її експорт більш ніж учетверо перевищував експорт США. Країни Західної Європи, і перш за все члени ЄС, намага­лися прив'язати до себе країни Середземномор'я, а також ряд країн Африки, що розвиваються, басейнів Карибського моря і Тихого океану. Все це призвело до гострих суперечностей між індустріальними державами, зокрема в торгових відносинах США з Японією і країнами Західної Європи.

У середині 70-х років західні країни зазнали серйозних труднощів, початок яким поклала енергетична криза. До того часу енергетичної проблеми, по суті, не існувало. Ціни на на­фту, яку постачали на світовий ринок нафтодобувні країни Близького Сходу, Африки, Латинської Америки, були дуже низькими. У 1970 р. барель нафти (159 л) коштував усього 1,8 дол. У 1973 р. нафтодобувні держави різко підвищили ціни на нафту: впродовж 70-х років вони зросли у 10-20 разів.

Енергетична криза наблизила загальну економічну кризу, яка охопила розвинуті країни світу в 1974-1975 рр. Вона була значно глибшою, ніж циклічні спади попередніх десятиліть. Тепер промислове виробництво знизилося в середньому на 12%. У ході кризи набуло масового характеру безробіття, яке в інду­стріальне розвинутих країнах досягло 15 млн. (порівняно з 7-8 млн. на початку 70-х років).

Зазначимо, що економіка цих країн гнучко й оперативно відреагувала на труднощі, швидко пристосувалася до нових умов. Насамперед, світове капіталістичне господарство зуміло без зволікання подолати загрозливу енергетичну кризу. Ви­сокі ціни на нафту дали поштовх розвитку енергозберігаючих технологій. Інтенсивно проводилися пошуки нових родовищ природних копалин. Внаслідок цього гострота енергетичної кризи спала, а разом з тим знизились ціни на нафту.

Водночас у другій половині 70-х років інтенсивно розвиваєть­ся й електронно-інформаційна техніка. Досягли великих успіхів біотехнологія та генна інженерія. Застосування нових техніч­них і наукових досягнень привело до структурної перебудови промисловості та міжгалузевих зв'язків. Розвиток засобів авто­матизації та інформації дав змогу впроваджувати працезберігаючі та частозберігаючі засоби в управлінських, наукових, бан­ківських й інших установах. Предметом масового вжитку став персональний комп'ютер. Усе це означало, що розпочався дру­гий етап науково-технічної революції, який часто називають інформаційною революцією.

Інформаційна революція піднесла на новий щабель вільну ринкову економіку, не позбавивши її, однак, циклічного ха­рактеру розвитку, пов'язаного зі стрімкими піднесеннями й спадами. Після певного піднесення 1976-1979 рр., у наступ­ний період капіталістичні країни знову зазнали серйозного спаду. Падіння промислового виробництва становило понад 8%. З 1983 р. відбувається чергове піднесення, яке незаба­ром набуває характеру справжнього буму, що тривав аж до 1990 р. Інтенсивно перебудовувалась структура господарства. Оновлювався виробничий апарат. Поширювалися наукомісткі ресурсозберігаючі технології.

У 70-80-х роках розгортається інтенсивний процес пере­розподілу власності в економіці капіталістичних держав. Його визначальними рисами є, по-перше, тенденція до приватизації державних підприємств, по-друге, зміна структури корпоратив­ної власності шляхом злиття підприємств і поглинання слаб­ких сильнішими. Небувалими темпами відбувається концент­рація виробництва і капіталу на національному і міждержав­ному рівнях. Зростають і стають однією з основ господарської діяльності транснаціональні корпорації (ТНК).

Характерною рисою сучасного західного суспільства є ак­тивна участь широких верств населення у відносинах влас­ності. У США, наприклад, 11 тис. корпорацій передали части­ну акціонерного капіталу працюючим. Схожі процеси відбува­ються і в інших розвинутих країнах.

У 70-90-х роках на вищий щабель піднялись інтеграційні економічні процеси, передусім у Західній Європі. Збільшилась кількість членів "Спільного ринку". До початкової "шістки" приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія (1973), Греція (1981), Іспанія і Португалія (1986), Австрія, Фінляндія, Швеція (1995). Нині Європейський союз (так тепер називають "Спільний ринок") складається з 15 країн з населенням понад 370 млн. чоловік.

Разом з розбудовою Європейського союзу відбувається про­цес переходу економічної могутності від США до Японії.

За підрахунками економістів, валовий внутрішній продукт обох країн до 2000 року зрівняється. Тим часом зростають нові індустріальні країни, їх ядро - шість держав і територій: Бра­зилія, Мексіка, Південна Корея, Гонконг, Тайвань, Сінгапур.

Під впливом науково-технічної революції в індустріальних країнах сформувалася чітка соціальна структура, суттєво відмінна від доби "класичного" капіталізму. Поряд з власниками капіта­лу, підприємцями, з одного боку, і робітниками - з іншого, значно зріс середній клас: менеджери, науковці, інженерно-технічні кад­ри, висококваліфіковані робітники, працівники сфери послуг, знач­на частина фермерів. У більшості розвинутих країн середній клас став переважаючою частиною економічно активного населення. Тричленна соціальна структура, що склалася на Заході, суттєво змінила характер суспільного розвитку. Він уже не визначається інтересами одного класу - буржуазії, як це було в минулому, а є результатом компромісу між усіма суспільними верствами.

Суттєві зміни відбулися впродовж останніх десятиліть у структурі й стані найманої робочої сили. Темпи збільшення кількості робітників і службовців у галузях нематеріального виробництва значно переважили темпи розширення зайнятості у промисловості й будівництві. У США в сфері послуг зосеред­жено понад 60% усіх зайнятих. Зі зростанням матеріального рівня працюючих пекучою проблемою стало безробіття, яке набуло хронічного характеру. Основні причини високого рівня безробіття (8,3% економічно активного населення) - це раціо­налізація виробництва, запровадження робототехніки й авто­матизації у промисловості, поширення мікропроцесорної тех­ніки на контори й банки.

Крах СРСР та інших комуністичних режимів був подією всесвітньо-історичного значення, поворотним пунктом у світо­вому розвитку. Наслідком цього стала докорінна зміна у роз­становці сил на міжнародній арені. Конфронтаційні відноси­ни між колишніми блоками поступаються місцем взаємній довірі, міжнародному співробітництву.

Водночас економічний поступ індустріально-розвинутих країн упродовж останніх років наштовхнувся на серйозні труд­нощі. На зміну тривалому господарському піднесенню 80-х років у 1990 р. прийшов черговий циклічний спад. Він, однак, виявився менш глибоким, ніж два попередні - 1974-1975 і 1980-1982 рр. Абсолютне падіння промислового виробництва стано­вило лише кілька відсотків. Сьогодні більшість розвинутих країн уже вийшла із стану депресії.

Понад п'ятдесят років, що минули після другої світової війни, становили переломну епоху в історичному розвитку людства. Друга половина нинішнього століття характеризується прискореним розвитком продуктивних сил, який уможливи­ла науково-технічна революція. Передові країни світу досягли стадії постіндустріального суспільства. Поряд з цим на пе­редній план висуваються питання перенаселеності земної кулі, захисту навколишнього середовища тощо. Однак не викликає сумніву те, що дальший прогрес людства дасть змогу поступово розв'язати ці надзвичайно складні завдання.

Реформа 1965 року: сутність і наслідки

Проект Директив по восьмому п'ятирічному плану розвит­ку народного господарства СРСР (1966-1970) розроблявся з ве­ликими труднощами. Уже в самому розпалі роботи (1963-1964) стало зрозумілим, що завдання, закладені в Програмі партії, в тому числі і на 1970 рік, виконати неможливо. В зв'язку з цим виникає ідея розробити ще один семирічний план на 1966-1972 роки. Це було зроблено для того, щоб замаскувати неможливість виконання завдань, визначених XXII з'їздом партії. Але на­прикінці 1963 року вирішили відмовитись від цієї ідеї і знову повернулись до необхідності розробки плану восьмої п'ятиріч­ки. Зокрема планувалось збільшити продуктивність праці в промисловості на 33-35%, прибуток - більше ніж в два рази. 80% приросту продукції планувалось забезпечити за рахунок зростання продуктивності праці (проти 62% в сьомій і 72% в шостій п'ятирічках). Передбачалось приділити першочергову увагу розвитку сільського господарства, виробництву товарів споживання, росту реальних прибутків населення.

Однак здійснити заплановане було неможливо без карди­нальних змін в економіці. В зв'язку з цим гостро постала проблема її реформування. У вересні 1965 року на Пленумі ЦК було прийнято постанову "Про покращання управління промисловістю, вдосконалення планування і посилення еко­номічного стимулювання промислового виробництва", у відпо­відності з яким розпочалась нова економічна реформа. Було вирішено ліквідувати раднаргоспи і повернутись до галузево­го принципу управління. Заново були створені союзно-рес­публіканські і загальносоюзні міністерства у відповідності з галузевим принципом.

Наступним важливим напрямком даної реформи стала зміна всієї системи планування і економічного стимулюван­ня. Було визнано доцільним ліквідувати надто жорстку рег­ламентацію господарської діяльності підприємств. З цією ме­тою зменшили кількість планових показників, які визнача­лись центром. На відміну від попередньої системи, яка була зорієнтована на валові показники, тепер основним показни­ком стало збільшення об'ємів реалізованої продукції підприємств. Передбачалось, що критерієм оцінки господарсь­кої діяльності підприємства буде отриманий прибуток (рента­бельність виробництва) і виконання завдань з поставок най­важливіших видів продукції.

Серед обов'язкових показників визначались іще і такі: ос­новна номенклатура продукції, фонд заробітної плати, платежі в бюджет і асигнування із бюджету, показники по об'єму цен­тралізованих капіталовкладень і введення в дію виробничих потужностей і основних фондів, завдання по впровадженню но­вої техніки і матеріально-технічного постачання. Всі інші по­казники господарської діяльності передбачалось встановлю­вати без затвердження в міністерствах і відомствах.

У відповідності з постановою було вирішено розширити економічні права підприємств, розвивати прямі зв'язки між виробниками і споживачами на принципах взаємної матері­альної відповідальності і зацікавленості. Передбачалось за­провадити в практику відносини, які базувались би на госпо­дарських договорах між підприємствами.

З метою підвищення ролі економічного стимулювання була здійснена спроба вдосконалення системи ціноутворення на ко­ристь низькорентабельних виробництв. Справа в тому, що в ра­дянській економіці поряд з високорентабельними заводами і фабриками завжди існувала велика кількість збиткових підприємств (наприклад, вся вугільна промисловість). Дуже час­то на деяких високоприбуткових підприємствах були дільниці, що випускали необхідну для населення, але збиткову продукцію. Тому підприємства не бажали випускати дану продукцію. В зв'яз­ку з цим посилилось значення таких важелів, як ціна, прибуток, премія, кредит, яким поверталось їх початкове значення.

Передбачалось покращити систему оплати праці, пов'язати її не тільки з централізованим підвищенням тарифних ста­вок, але й із матеріальним стимулюванням працівників за ра­хунок використання частини прибутків підприємств, визнача­ти заробітну плату за кінцевим результатом роботи.

На підприємствах за рахунок прибутку дозволялось ство­рювати (за певними нормативами) фонди економічного стиму­лювання: матеріального заохочення, соціально-культурних за­ходів, житлового будівництва і фонду розвитку виробництва. За рахунок цих фондів можна було преміювати робітників у відповідності з трудовими показниками, будувати житло і за­клади культурно-побутового призначення, розширювати вироб­ництво. Все це отримало назву господарського розрахунку. По суті, підприємствам надавалась оперативно-господарська са­мостійність (в установлених межах). Вони працювали на прин­ципах самоокупності, рентабельності, матеріальної зацікавле­ності і матеріальної відповідальності за досягнуті результати. При цьому зберігався контроль з боку держави за використан­ням матеріальних, фінансових і трудових ресурсів.

Вважалось, що нові принципи планування і економічного стимулювання повинні створити у колективах підприємств за­цікавленість в прийнятті більш високих планових завдань, більш повного використання чинників виробництва, досягнень науково-технічного прогресу, підвищення якості продукції.

Господарська реформа розпочалась дуже активно. Уже в січні 1966 року на нові умови роботи було переведено перші 43 підприємства в 17 галузях промисловості. В жовтні 1965 року було затверджено Положення про соціалістичне держав­не підприємство, в якому закріплювались його права в сфері виробничо-господарської діяльності, будівництва і капітально­го ремонту, в галузі матеріально-технічного постачання, фінансів, праці і заробітної плати, а також коло обов'язків і міра відпо­відальності за їх порушення.

Помітно змінились відносини між підприємством і держа­вою. Була введена плата за виробничі фонди, за земельні і водні ресурси. Надлишок обладнання дозволялось реалізовувати іншим підприємствам. Встановлювалась залежність між ве­личиною виробничих фондів підприємства і його внеском в державний бюджет, що повинно було зацікавити підприємства в кращому використанні цих фондів.

Відбулись помітні зміни і в системі ціноутворення: оптові ціни стали більш об'єктивно відображати реальні виробничі витрати і підприємства уже могли отримувати прибуток від реалізації своєї продукції. Із цього прибутку підприємства повинні були вносити до бюджету плату за виробничі фонди, фіксовані (рентні) платежі, а також могли утворювати свої фонди заохочення.

Для підприємств, що були переведені на нову систему гос­подарювання, було встановлено державний Знак якості. Цей Знак підтверджував стабільність якості даного виробу, високу культуру виробництва і ін.

В 1967 році на нові господарські умови стали переводити цілі галузі промисловості, і до кінця року по-новому працюва­ло 15% підприємств, на долю яких припадало 37% промисло­вої продукції. Незабаром на новий порядок планування і еко­номічного стимулювання стали переходити підприємства бу­дівництва і торгівлі.

Господарська реформа зачепила і сільське господарство. В 1965 році на Пленумі ЦК КПРС було поставлено завдання ліквідувати негативні наслідки хрущовських "експериментів" на селі. Відмінялись обов'язкові для всіх господарств посіви кукурудзи, відновлювались присадибні ділянки і т. ін.

Змінювалась система закупок сільськогосподарської про­дукції, вводились тверді (незмінні) і відносно низькі плани за­готівлі на декілька років наперед, до 1970 року включно. Були підвищені закупівельні ціни на пшеницю, жито і інші культу­ри, передбачалась диференціація цін у різних природно-кліматичних зонах і районах країни. При надплановому продажу зерна держава встановлювала 50% добавки до основної заку­півельної ціни. Приймались заходи, спрямовані на поширення господарського розрахунку сільськогосподарських підприємств.

Різко збільшилось фінансування аграрного сектора. В 1966-1980 роках, за офіційними даними, туди було направлено 383 млрд. крб., що складало 75% всіх капіталовкладень в сільське господарство за роки Радянської влади. За рахунок цих коштів намагались здійснити грандіозні програми по комплексній механізації, електрифікації сільського господарства, меліорації і хімізації грунтів.

У 1966-1970 роках були виконані завдання по випуску про­мислової продукції, нарощувались виробничі потужності, підви­щувалась продуктивність праці. Важливою особливістю цього періоду стало зростання в Україні темпів виробництва пред­метів споживання. Протягом 1966-1970 рр. зростали потуж­ності електростанцій та виробництво електроенергії. До дер­жавних енергосистем були підключені всі колгоспи, радгоспи й населенні пункти, розташовані в сільській місцевості.

Перших успіхів було досягнуто в хімічній промисловості. Україна стала виробляти більше, ніж у попередні роки мінеральних добрив, сірчаної кислоти, соди, хімічних волокон, засобів захисту рослин та ін. Прискореними темпами розвива­лася легка, харчова й місцева промисловість. Обсяг продукції взуттєвої галузі збільшився в 1,5 рази.

Якими ж чинниками можна пояснити прогресивні зміни в економіці? Вплив реформи, звичайно, був значним, але не вирі­шальним. Тим більше, що значні зрушення в економіці відбу­лись якраз в першій половині восьмої п'ятирічки, коли масо­вий перехід на нову систему ще тільки розпочинався. Дійсна причина в іншому: в період повороту від раднаргоспів до міністерств підприємства отримали деяку свободу для маневру, певний час вони не були скуті жорстокою регламентацією, що і дало тимчасовий позитивний результат. Слід зазначити також, що до складання восьмого п'ятирічного плану були залучені професійні економісти, які намагались закласти в план найбільш оптимальні параметри економічного розвитку країни.

Наприкінці 1960-х на початку 1970-х років позитивний потенціал господарської реформи став вичерпуватись, народне господарство поверталось до традиційних джерел економічно­го зростання за рахунок паливно-енергетичного і військово-промислового комплексу. Не принесли бажаного результату спроби запровадити в масове виробництво наукомісткі техно­логії (радіоелектроніку, інформатику, обчислювальну техніку, біотехнологію і ін.). Структура радянської економіки набува­ла все більш нераціонального, однобокого характеру, з нахи­лом в бік важкої індустрії із мінімальним виходом на безпо­середні потреби людей.

На початку 1970-х років, коли в економіці ще відчувався вплив реформи 1965 року, стало очевидним, що вона поступово припиняється, хоча ніхто не відміняв економічних методів управління, а в партійних документах постійно підкреслюва­лась необхідність підвищення фондовіддачі, зниження вироб­ничих затрат і т. д.

Все частіше стали з'являтися різноманітні обмеження в регламентації діяльності підприємств, що підривало саму ідею госпрозрахунку. Зокрема, були введені ліміти на створення фондів економічного стимулювання, перевищувати які навіть високорентабельні підприємства не мали права. Весь додатко­вий прибуток у вигляді "вільного залишку" приходилось пе­рераховувати в державний бюджет. Таким чином, підприєм­ства, які успішно працювали, не заохочувались.

Дуже швидко під контроль вищестоящих організацій по­пав і фонд розвитку виробництва, який став включатись в централізований план розподілу капітальних вкладень. Та­ким чином відбувалось жорстке обмеження повноважень підприємств у праві розпоряджатись власними коштами.

Найбільш вразливим елементом господарської реформи були взаємини відносно самостійних підприємств і держав­них управлінських структур, які в своїй діяльності все більше спирались на адміністративні методи. Апарат міністерств постійно розростався, виникали нові підрозділи, фактичне прийняття рішень розподілялось між численними інстанці­ями партійно-господарської ієрархії, де всі документи необ­хідно було "ув'язувати" і "узгоджувати".

Від самого свого початку реформа була приречена на пораз­ку, оскільки вона залишала без змін глибинні відносини вироб­ництва - відносини власності. В реформі були закладені не­сумісні принципи: розширення прав підприємств і посилення централізації. Хоча підприємства ставали формально більш са­мостійними, вони не мали права самостійно визначати ціну на свою продукцію. Та ж ситуація була і з правом підприємства самостійно розпоряджатися робочою силою, наймати необхід­них працівників, звільняти зайвих чи тих хто погано працює.

З великими труднощами вписувалось в реформу впровад­ження нових технологій, оскільки воно вимагало часу на їх освоєння та навчання робітників; адже при цьому могло відбу­тися тимчасове скорочення випуску продукції, чого, щоб не зірвати планових показників, не могли допустити управлінці.

Помітному тиску стали піддаватися ті вчені, які намагалися в своїх розробках знайти вирішення проблем радянської еко­номіки шляхом розширення дії закону вартості і деяких еле­ментів ринкової економіки, оскільки в їх пропозиціях прогля­дались загрози командно-адміністративній системі в цілому.

Таким чином, економічна реформа 1965 року знаменува­ла собою найбільш масштабну спробу вдосконалення соціалі­стичної системи господарювання, але ця спроба виявилась половинчатою і не дала помітних стійких результатів. Партійне керівництво країни, здійснивши декілька кроків вперед до ринку, не насмілилось на подальшу трансформацію господарсь­кої системи, оскільки це неминуче зумовило б необхідність і політичної лібералізації.

Наростання кризових явищ в радянській економіці

Поступово із загальноприйнятого лексикону стало зника­ти слово "реформа", а на його місці з'явились терміни "покра­щання", "вдосконалення". І хоча на партійних з'їздах і плену­мах продовжували звучати фрази про необхідність "органіч­ного поєднання досягнень науково-технічної революції з пе­ревагами соціалістичної системи господарювання", відомчий монополізм неминуче відкидав ідею науково-технічного про­гресу, все більшого значення набирала інертність антирефор­маторського мислення.

Як універсальний засіб розв'язання всіх соціально-еконо­мічних проблем проголошувалось підвищення керівної ролі комуністичної партії, поширення партійного контролю на всі сфери життя суспільства. У відповідності з рішеннями XXIV з'їзду КПРС (1971) в Статут партії було внесено положення про те, що правом контролю за діяльністю адміністрації, на­ділялись партійні організації не тільки в сфері виробництва, а й у науково-дослідних інститутах, навчальних закладах, куль­турно-просвітницьких установах тощо. При цьому зберігалось унікальне становище: партія всюди керує і контролює, а за по­милки відповідають державні органи і керівники підприємств.

По всій країні поширилась практика організації різнома­нітних "починів", що була спрямована на досягнення небувалих господарських результатів типу: здати державі "6 мільйонів тонн узбекської бавовни", "1 мільйон тонн кубанського рису", "казах­станський мільярд пудів зерна" та ін. При цьому зовсім не підра­ховувались прямі збитки, що були пов'язані з велетенським напруженням людських ресурсів, з порушенням екології.

В цей час великих успіхів досягла так звана "тіньова еконо­міка", яка розвивалась завдяки тотальному одержавленню госпо­дарських структур і спритного маніпулювання дефіцитом. Особ­ливо абсурдним виглядало посилення загального дефіциту на фоні надзвичайно великих надлишків різноманітних видів сиро­вини і матеріалів. А оскільки керівники підприємств не могли самостійно розпоряджатися надлишковими ресурсами, то за них цю справу робили підпільні ділки, які виконували ринкові функції і допомагали (але в спотвореній формі) підтримувати дієздатність радянської економіки, задовольняючи її потреби. "Тіньовий бізнес", зрощуючись з представниками партійно-державного апарату в центрі і на місцях, контролював міліардні обороти коштів, які не обкладалися податком.

"Тіньова економіка" була неоднорідною за своєю структу­рою. Сюди можна віднести як індивідуальну трудову діяльність (кустарне виробництво, медичні послуги, побутове обслуговування населення), яка суворо заборонялась або об­межувалась, так і суто кримінальну діяльність, пов'язану з великими крадіжками товарів і сировини, махінаціями із звітністю, виготовленням на державних підприємствах не­врахованої продукції та її подальший продаж через держав­ну торгову мережу, валютні операції і т. ін. За різними оцін­ками, до середини 1980-х років в цій сфері економіки було зайнято приблизно 15 млн. осіб.

В ці роки керівництво країни намагалось відійти від ек­стенсивного розвитку економіки, але робити це вдавалось все важче. І хоча офіційно було заявлено, що країна іще в 1930-х роках пройшла стадію індустріалізації, в дійсності економіка СРСР 1960-х - 1970-х років не відрізнялась високим рівнем технічного розвитку. Як і раніше, відбувався процес переходу від домашинних методів праці до машинної техніки в усіх галузях матеріального виробництва, в той час як промислово розвинуті країни уже давно пішли вперед по шляху науково-технічного прогресу.

Зокрема, частка зайнятих важкою фізичною працею в про­мисловості СРСР на початку 1980-х років складала близько 40% (50 млн. осіб), в будівництві - 60%, в сільському госпо­дарстві - близько 70%.

Для немеханізованих виробництв були характерними низь­кий рівень організації праці, порушення трудової дисципліни, пов'язані з пияцтвом, високий рівень плинності кадрів.

Для приросту кожного додаткового відсотка валового внут­рішнього продукту доводилось затрачувати все більші кошти. Так, якщо в роки четвертої п'ятирічки на потреби народного господарства виділялось трохи більше третини всіх бюджет­них асигнувань, то в одинадцятій п'ятирічці - уже 56%. Постійно скорочувались асигнування на соціально-культурні програми: з 37,4% в 1970 р. до 32,5% в 1985 році. Великого напруження зазнавала економіка через нестачу людських ре­сурсів. Постійне зниження народжуваності призводило до по­мітного зменшення частки населення, яка включалась в су­спільне виробництво: з 12 млн. осіб в 1971-1975 роках до З млн. осіб в 1981-1985 роках.

Вартість незайнятих робочих місць на підприємствах краї­ни досягла 12% від загальної вартості основних виробничих фондів, що являло небезпеку для нормального функціонуван­ня економіки. Причому гостра нестача робочої сили в одних регіонах країни поєднувалась з її надлишком в інших.

В країні посилилась масова міграція населення із села в місто. Якщо в 1959 році населення міст становило 47,9%, то в 1981 році - вже 63,4%. Переміщення сільської молоді у ве­ликі міста, на грандіозні "будови століття" посилило форму­вання великого прошарку людей з маргінальною субкультурою "гуртожитку". Для цих нових міських жителів не ство­рювалась нормальна соціальна інфраструктура, що породжува­ло у них почуття обділеності, неповноцінності і призводило до різноманітних антисуспільних вчинків. Молодь дуже часто потрапляла в жорстокі умови напівкріпосної залежності від начальства через прописку, черги на житло і т.д., погоджува­лась на некваліфіковану працю в шкідливих умовах. Але для керівництва підприємств це було дешевше, ніж впроваджува­ти у виробництво нову техніку. В даному випадку бюрократія від імені держави виступала в ролі монопольного роботодавця, тому що в її руках були зосереджені всі соціальні блага.

Однією з форм кризи в економіці, що насувалась, була прак­тика маніпулювання інформацією, підтасовування розрахунків у проектах, звітах. І хоча десята п'ятирічка (1976-1980) була проголошена "п'ятирічкою ефективності і якості", наслідки роботи виявились дуже скромними. Структура економіки за­лишалась такою ж, якою вона була в 1930-1950-ті роки, тобто домінувала важка, фондомістка промисловість.

На початку 1970-х років в результаті сировинної і енерге­тичної кризи ціни на енергоносії на західних ринках різко зросли. Тому було прийнято рішення форсувати продаж на­фти і газу на Захід. За період з 1960 по 1985 роки частка палива і сировини в радянському експорті піднялась з 16,2 до 54,4%. Прибутки від реалізації нафти і нафтопродуктів скла­дали 176 млрд. інвалютних карбованців. Однак слід сказати, що ці величезні кошти не впливали суттєво на розвиток еко­номіки. Затратний механізм перемелював ці гроші, які вкла­дались в здійснення дорогих, безперспективних і екологічно шкідливих проектів.

Також багато коштів витрачалось на утримання бюрокра­тичного апарату, що швидко зростав. В 1985 році в країні на­раховувалось біля 18 млн. управлінських працівників і чиновників різного рівня, або шоста частина всіх зайнятих. Велика частина нафтодоларів просто "проїдалась", йшла на закупку за кордоном продуктів харчування, в основному зер­на, товарів народного вжитку (взуття, одяг). Величезні кошти виділялись на підтримку комуністичних партій і прорадянських режимів у різних країнах світу, на пропаганду так званих переваг соціалізму і т.д.

Однак на середину 1980-х років надходження від експлуа­тації нафтових родовищ стали скорочуватись, оскільки багато промислове розвинутих країн зуміли перевести свою економі­ку на енергозберігаючі технології, в результаті чого попит на нафту зменшився, ціни на світовому ринку почали падати, що негативно відбилось на розвитку радянської економіки.

В 1979 році була здійсненна ще одна спроба уряду О.М. Косигіна реформувати економіку, покінчити з валови­ми показниками. З цією метою було встановлено показник нормативне чистої продукції, за яким підприємствам по­винні були зараховувати тільки новостворену вартість, не враховуючи витрат на сировину, матеріали і т. ін. Передба­чалось, що це нововведення буде стимулювати впроваджен­ня нової техніки, підвищення якості продукції, змусить відмо­витись від поділу продукції на вигідну і невигідну. Але це не передбачало радикального реформування командно-адмі­ністративної системи, а було спрямовано всього лише на її чергову модернізацію. Спроби одночасного посилення гос­прозрахунку і адресного директивного планування, активі­зація економічних стимулів при одночасному обмеженні прав підприємств не могли забезпечити економіці серйозних по­зитивних результатів.

Поступово наростала ціла система блокування економічних важелів регулювання народногосподарських пропорцій, в резуль­таті чого сформувався механізм соціально-економічного галь­мування. Середньорічний обсяг виготовленої продукції в країні (в натуральному виразі) за 1979 - 1982 роки виявився на 40% меншим у порівняні з 1978 роком. Додаткові надходження енер­гоносіїв і сировини на експорт не дозволили подолати загальне розбалансування в господарстві країни. Гострий дефіцит, немож­ливість задовольнити потреби населення в найбільш необхід­них товарах, відсутність стимулів праці - все це приводило до соціальної і фізичної деградації суспільства.

В листопаді 1982 року після смерті Л.І. Брежнєва гене­ральним секретарем ЦК КПРС став Ю.В. Андропов, чия діяльність була спрямована на масову заміну міністрів, секре­тарів обкомів і ЦК союзних республік і всебічного посилення дисципліни. Здавалось, що, змінюючи одних бюрократів на інших, можна буде встановити порядок. До порушників трудо­вої дисципліни застосовувались різноманітні форми покаран­ня: зменшення заробітної плати, позбавлення премій, зняття з черги при розподілі житла.

Заходи, спрямовані на наведення порядку і дисципліни, дали деякий економічний ефект. Згідно до офіційних даних, темпи росту економіки в 1983 році складали 4,2% (проти 3,1% в 1992 році), національний прибуток збільшився на 3,1%, про­мислове виробництво на 4%, виробництво сільськогосподарсь­кої продукції на 6%. Командні методи керівництва економі­кою допомогли досягти лише тимчасового успіху, але не спри­яли стійкому розвитку економіки.

В економіці продовжували наростати негативні процеси. Промислові підприємства працювали в умовах постійної неритмічності поставок сировини і матеріалів. Особливо велика неритмічність протягом року відчувалась в будівництві. Ли­хоманило залізничний транспорт, потяги ходили з великим запізненням.

Як уже відзначалось, аграрний сектор Радянського Союзу традиційно забезпечував кошти для більш-менш стабільного функціонування інших галузей директивної економіки. Але в 1970-х роках це джерело вичерпалось, оскільки становище в





Реферат на тему: Господарство світу і України в другій половині 60-х - на початку 90-х років XX століття (курс лекцій)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2017. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.