Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія економічних вчень

Демонтаж НЕПу. Перші п'ятирічки. Особливості процесу індустріалізації в Україні (реферат)

План

Вступ

1. Перші п”ятирічки. Демонтаж НЕПу

2. Індустріалізація: завдання, труднощі та

характерні риси

3. Особливості процесу індустріалізації в Україні

Висновки

Використана література

Вступ

Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці СРСР відбувся різкий поворот. Нова правляча верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала компромісів для збереження свого панування. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, Сталін перейшов до методів прямого насильства в побудові "соціалізму". Значних змін зазнала й політика щодо України.

1. Перші п”ятирічки. Демонтаж НЕПу

Поворот у внутрішній політиці проявився насамперед у прискоренні темпів індустріалізації. Ще Ленін писав, що фундаментом соціалізму може бути лише велика машинна індустрія. Проте на кінець 20-х років СРСР, включаючи Україну, залишався аграрною, селянською країною. Більшовицька партія проголосила курс на індустріалізацію, який передбачав перетворення СРСР з держави, що ввозить машини й устаткування, в державу, що їх виробляє, з аграрної країни в промислову. Оскільки Радянський Союз жив у постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом, цю грандіозну трансформацію планувалося здійснити в стислі строки, щоб встигнути створити оборонну промисловість для майбутньої війни.

Поставало питання, де взяти кошти на індустріалізацію? На Заході первісне нагромадження капіталу відбувалося за рахунок розорення частини селянства і пограбування колоній. І хоч партійні теоретики на словах відкидали такий шлях для СРСР, фактично його було втілено в життя в найбрутальнішій формі. "Внутрішньою колонією” для радянської промисловості стало селянство, насамперед українське.

Перший п'ятирічний план (1928—1933) передбачав напружені, але реальні темпи приросту промислової продукції. Але незабаром Сталін почав вимагати різкого підвищення планових цифр, що не могло не призвести до диспропорції та зривів. Наприклад, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн. т., у ході п'ятирічки завдання збільшили до 80 млн т., а фактичний видобуток у 1933 р. досяг лише 45 млн. т. Виплавка чавуну в Україні повинна була зрости з 2, 4 до 6, 6 млн. т. Фактично було виплавлено 4, 3 млн. т. Всупереч заяві Сталіна про виконання плану першої п'ятирічки за чотири роки і три місяці, насправді за більшістю показників він далеко не був виконаний навіть за п'ять років.

Та все ж таки перша п'ятирічка мала важливі наслідки для України.
Республіка одержала понад 20 % загальних капіталовкладень, з 1,5 тис. нових підприємств близько 400 будувалися в Україні. У 1932 р. стала до ладу перша черга Дніпровської гідроелектростанції — найбільшої на той час у Європі. Споруджувались підприємства-гіганти — Харківський тракторний завод, ''Запоріжсталь" та ін.

У другій та третій п'ятирічках процент інвестицій для України зменшився. З 4500 підприємств, які будувалися в другій п'ятирічці (1933—1937), в Україні було розміщено близько тисячі, в незавершеній третій п'ятирічці (1938—1941) — 600 з 3 тис. Це було пов'язано з планами створення нової промислової зони на Уралі, де на випадок війни заводи перебували б у більшій безпеці.

Напружені плани вимагали інтенсифікації праці робітників. Цього досягали двома шляхами.

Першим було розпалення масового ентузіазму. Для цього використовувалися "соціалістичне змагання", зустрічні плани, рух новаторів, нагородження орденами, присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці тощо. У 1935 р. був широко розрекламований рекорд вибійника шахти „Центральна-Ірміно” в Донбасі Олексія Стаханова, який з допомогою двох помічників вирубав за зміну 102 т вугілля, перевищивши норму в 14, 5 раз. (Щоправда, справедливіше було б поділити цей рекорд на трьох). Досягнення Стаханова було негайно використане для організації змагання за перевиконання норм виробітку — стахановського руху. Сотні тисяч робітників справді щиро повірили в недалекий прихід "світлого майбутнього" і готові були на будь-які жертви заради нього.

Другий шлях — прямий примус і страх. Тих, хто не виявляв особливого ентузіазму, змушували працювати під страхом адміністративних стягнень. Брак у роботі, пошкодження станків кваліфікувались як підривна діяльність і могли завершитись навіть арештом. Обидва ці шляхи вели до такого рівня експлуатації робочої сили в СРСР, який можна порівняти лише з "диким" капіталізмом доби первісного нагромадження капіталу.

Успіхи перших п'ятирічок безсумнівні та гідні подиву. Важко підрахувати, в скільки разів зріс обсяг промислової продукції, оскільки тодішня статистика вже перестала об'єктивно відображати дійсність, але очевидно, що дореволюційний рівень був набагато перевершений. Стали до ладу металургійні гіганти
"Запоріжсталь", "Криворіжсталь" і "Азовсталь", тракторний і турбінний заводив Харкові, машинобудівні підприємства в Києві, Одесі, Миколаєві, виникли нові галузі промисловості, зокрема, хімічна. Але все це було досягнуто надто
дорогою ціною.

Наслідки індустріалізації для України неоднозначні. З аграрної країни республіка перетворилася в індустріальну. Розгорнувся процес урбанізації (якщо до індустріалізації лише кожен п'ятий житель України жив у місті, то напередодні другої світової війни — кожен третій). Урбанізація певною мірою сприяла українізації міст. Сформувались національний український робітничий клас (до цього він був переважно російським) і технічна інтелігенція. Однак ціна цих позитивних зрушень була надто високою: для одержання коштів на індустріалізацію було пограбоване і поневолене село; демонтовано неп і запроваджено командно-адміністративну систему в економіці; ліквідовано рештки економічної самостійності України; створено атмосферу напруження, пошуку шкідників, що спричинило масові репресії.

2. Індустріалізація: завдання, труднощі та характерні риси

На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що XIV з'їзд ВКП (б) (грудень 1925 р.) про­
голосив курс на індустріалізацію. Будучи логічним про­
довженням плану ГОБЛРО, офіційно цей курс був спря­
мований на забезпечення економічної самостійності й не­
залежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни;
створення матеріально-технічної бази для модернізації як
промисловості, так і сільського господарства; стимулю­
вання неухильного зростання продуктивності праці і на
цій основі підвищення матеріального добробуту й куль­
турного рівня трудящих (у більшості задекларованих документів цей пункт стоїть, як правило, останнім у пере­ліку завдань індустріалізації).
Важливе місце у здійсненні наміченого курсу на індус­
тріалізацію відводилося Україні. На IX з'їзді КП(б)У (гру­
день 1925 р.) вказувалося на принципово важливу роль
важкої промисловості республіки для процесу модерніза­
ції та реконструкції країни.

Проголошений курс на індустріалізацію майже одра­зу наштовхнувся на низку об'єктивних труднощів. Вели­чезні за масштабами перетворення мали здійснюватися на гігантській території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвинуту інфраструктуру (дороги, мости та ін.) стан якої значною мірою не відповідав пот­ребам. Заплановану модернізацію необхідно було прово­дити швидкими темпами, щоб:

· по-перше, остаточно не відстати від капіталістичного світу,

· по-друге, для зміц­нення обороноздатності, оскільки в середині 20-х років зовнішня загроза, на думку сталінського керівництва, ли­шалася ще досить реальною.

На промислових підприємствах у цей час хронічно не вистачало кваліфікованих кадрів. Серйозною проблемою був і дефіцит обладнання, адже на більшості заводів і фабрик воно було застарілим, крім того, значну частину необхідних для модернізації машин і устаткування своя промисловість взагалі не виробляла. Проте, очевидно, основною перешкодою для успішного здійснення курсу на індустріалізацію була нестача коштів. Саме тому пи­тання про джерела фінансування намічених економічних планів було одним із центральних у державному і внутрі­партійному житті. Г. Зінов'єв, Л. Каменєв і Л. Троцький обстоювали курс на інтенсивніше перекачування коштів із села в місто за рахунок підвищення податків і цін на промтовари. Ця ідея «надіндустріалізації» піддавалася гос­трій критиці з боку голови ВУЦВК Г. Петровського і голови РНК УСРР В. Чубаря та інших і на XV з'їзді ВКП(б) була засуджена (грудень 1927 р,). Цей же з'їзд затвердив директиви першого п'ятирічного плану (1928/1929 — 1932/1933 господарські роки).

План готувався ґрунтовно: тільки комісія Ковалевського розробила 50 варіантів можливого економічного роз­витку. У кінцевому підсумку пропонувалося здійснити один з двох альтернативних варіантів: відправного й опти­мального, що майже на 20% перевищував показники від­правного.

Певною політичною наївністю відзначалась робота над п'ятирічним планом в Україні. Ще в передмові до «Кон­трольних цифр народного господарства УСРР за 1926— 1927 рр.» голова Держплану республіки Г. Гринько пи­сав: «Контрольні цифри мають бути вищим досягненням, вищим узагальненням наукової економічної думки в кра­їні, вищим проявом економічного прогнозу на найближ­чий рік... Контрольні цифри, однак, не є тільки еконо­мічним прогнозом, — вони є також системою економіч­них директив, формулюють практичні завдання еконо­мічної політики на найближчий рік». У середині 20-х ро­ків концепція синтезу прогнозу і директиви була засто­сована і до перспективного планування. Так, стосовно п'ятирічного плану Держплан УСРР стояв на таких по­зиціях: «План має бути:

а) науковим прогнозом об'єк­тивних можливостей;

б) формулюванням завдань, що виз­начають умови оптимального їх використання;

в) систе­мою заходів, що спрямовані на практичне здійснення по­літичних прагнень державної влади»).

На практиці «здій­снення політичних прагнень державної влади» фактично витіснило і підім'яло під себе науковість, об'єктивність.

У квітні 1929 р. XVI партконференція схвалила опти­мальний варіант, але він так і залишився на папері, бо вже в листопаді цього року в «Правді» з'являється стат­тя Сталіна «Рік великого перелому», в якій виголошу­ється курс на стрімке форсування індустріалізації. У 1931 р. радянські закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 р. — майже 50%.

Джерелами фінансування цих закупок та індустріалі­зації були:

1) перекачування коштів із легкої та харчової у важку
промисловість;

2) податки з населення (для села «надподаток» — пос­
тійне зростання цін на промислові товари);

3) внутрішні позики, спочатку добровільні, а згодом —

«під контролем суспільних організацій». Так, протягом 1927—1929 рр. було випущено 3 державні позики індустрі­алізації, і населення України підписалося на суму понад 325 млн крб;

4) випуск паперових грошей, не забезпечених золотом
(у роки першої п'ятирічки інфляційне покриття держав­
них потреб становило 4 млрд. крб.);

5) розширення продажу горілки. У вересні 1930 р. Сталін у листі до Молотова писав: «Необхідно, на мою дум­
ку, збільшити (наскільки можливо) виробництво горіл­
ки. Необхідно відкинути удаваний сором і прямо й відк­
рито піти на максимальне збільшення виробництва горіл­
ки». У 1927 р. завдяки продажу спиртних напоїв бюджет
одержав понад 500 млн крб, 1930 р. — 2,6 млрд, а
1934 р. — 6,8 млрд крб.;

6) збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та
хліба;

7) режим економії. Так, у республіці 1927 р. при РНК
УСРР було створено комісію з режиму економії на чолі з
В. Чубарем, яка лише за рахунок скорочення адміністра-
тивно-управлінських витрат зекономила за два з полови­
ною роки майже 65 млн крб.;

8) небаченого рівня досягла експлуатація селянства та
робітничого класу, інших верств населення, багатьох міль­
йонів в'язнів ГУЛАГу.

Процес індустріалізації в Україні в принципових ри­сах збігався із загальносоюзними тенденціями, але мав і свої особливості. Вони зумовлені широким спектром при­родних багатств, спеціалізацією промисловості республі­ки, структурою розміщення продуктивних сил.

3. Особливості процесу індустріалізації в Україні

1. Інвестування в промисловість республіки, особли­
во в початковий період індустріалізації, значної части­
ни коштів.

У 1926—1927 рр. капіталовкладення в індус­
трію СРСР становили майже 1 млрд крб., з них 269,4 млн
крб. припадало на промисловість УСРР. Всього ж за роки
першої п'ятирічки на промислову модернізацію України
виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень.

2. Побудова і реконструкція в Україні на початку
індустріалізації крупних промислових об'єктів.

У період технічної реконструкції 20—30-х років у промисловості
СРСР основними вважалися 35 об'єктів, серед них в
Україні знаходилося 7 новобудов і 5 докорінно реконст­
руйованих підприємств. До новобудов належали три ме­
талургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд (Кра­маторськ) і ХТЗ. Гігантськими серед реконструйованих об'єктів були Луганський паровозобудівний і чотири мета­лургійні заводи (у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпро­петровську, Комунарську).

3.Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки.

Якщо в роки першої п'ятирічки з 1500 промислових підприємств, що споруджувалися в СРСР, 400 будувалося в УСРР, то у другій п'ятирічці в Україні будується лише 1000 заводів з 4500, а у третій —
600 з 3000 заводів. Очевидно, це пояснюється тим, що на
початку індустріалізації необхідно було зміцнити базу для
розгортання процесу модернізації. Робилося це, як пра­
вило, там, де були найсприятливіші для цього умови, а
згодом зростаючі масштаби реконструкції, реальна заг­
роза війни змусили союзне керівництво подумати про
індустріальний розвиток Уралу. Виступаючи на XVI з'їзді ВКП(б) (червень 1930 р.), Сталін акцентував: «Зараз...
наша промисловість, як і наше народне господарство, спи­
рається в основному на вугільно-металургійну базу на
Україні. Зрозуміло, що без такої бази немислима індуст­
ріалізація країни. Нове в розвитку нашого народного гос­
подарства полягає... в тому, щоб, всебічно розвиваючи
цю базу і надалі, почати... створювати другу вугільно-
металургійну базу ... на Уралі».

4.Поява в республіканському промисловому комплек­
сі нових галузей.

Зокрема, у харчовій промисловості Укра­їни виникли нові галузі: маргаринова, молочна, маслопереробна, комбікормова, хлібопекарська. Коли став до ла­ду 1932 р. завод «Дніпроспецсталь», у республіці виник­ла електрометалургія як галузь металургійної промисловості. Після введення в дію 1930 р. Костянтинівського
цинкового і 1933 р. Дніпропетровського алюмінієвого за­
водів в УСРР з'явилася також кольорова металургія.

5. Значне відставання модернізації легкої та харчо­
вої промисловості від важкої індустрії внаслідок менших
масштабів капітального будівництва і недостатньої сиро­
винної бази. Відповідно до планів першої п'ятирічки, у
важку індустрію України передбачалося вкласти 87,5%
асигнованих коштів, а в легку та харчову — лише 12,5% .

6. Вищі темпи витіснення приватного сектора в економіці України, ніж у СРСР загалом.

7. Якщо в початковий період непу приватний сектор у республіці давав 25% ви­робництва промислової продукції, то 1928р. на його до­лю припадало лише 12% (по СРСР — 17%).

Незважаючи на те, що жодна з перших довоєнних п'ятирічок не була виконана в повному обсязі, все ж інду­стріалізація вивела Україну на якісно новий рівень про­мислового розвитку, докорінно змінивши структуру гос­подарства:

· зросла частка промисловості в порівнянні з часткою сільського господарства в загальному обсязі ва­лової продукції республіки;

· у валовій продукції самої про­мисловості дедалі більше домінує виробництво засобів ви­робництва;

· дрібна промисловість (кустарно-ремісничі під­приємства, окремі товаровиробники) витісняється вели­кою індустрією.

Модернізація промислового потенціалу дала змогу Україні випередити за рівнем розвитку індустрії кілька західноєвропейських країн. Вона посіла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце у світі за видобутком вугілля.

Модернізація промисло­вості сприяла посиленню процесу урбанізації. Якщо до індустріалізації в Україні в містах проживав лише ко­жен п'ятий житель України, то перед Другою світовою війною вже кожен третій. Наслідком швидкого процесу урбанізації стала певна українізація міст. Саме в цей час активно формуються національний український робітни­чий клас та інтелігенція.

Водночас форсована індустріалізація стимулювала не­гативні тенденції в господарстві України. Привілейова­не, домінуюче становище групи «А» (виробництво засо­бів виробництва) порівняно з групою „Б” (виробництво предметів споживання) в умовах фактичної ліквідації рин­кових зв'язків вело до відриву підприємств групи „А” від кінцевого споживача, а це зумовлювало втрату сти­мулів розвитку, диктувало необхідність створення дер­жавою для неї тепличних умов.

У перші п'ятирічки ставку було зроблено на побудову й реконструкцію підприємств-монополістів. Так, модерні­зація запорізького заводу «Комунар» перетворила його на найбільше у світі підприємство з виробництва зернозби­ральних комбайнів. Реконструйований паровозобудівний завод у Луганську за проектною потужністю дорівнював найбільшому в світі заводу кампанії «Америкен локомо­тив». Підприємства-монополісти спочатку поглинали ле­вову частку капіталовкладень у промисловість, а згодом фактично підім'яли під себе всю економіку країни.

Форсований розвиток індустрії вів до збільшення кіль­кості об'єктів, що мали будуватися чи реконструюватись,

але планові цифри не завжди були обґрунтованими. Так, в Україні в цукровій промисловості планом п'ятирічки передбачалося побудувати 11 нових підприємств. Однак з часом виявилося, що сільське господарство не зможе забезпечити сировиною таку кількість потужностей, і бу­ло побудовано лише 3 цукрові заводи. Будівництво со­тень об'єктів було розпочате, але не завершене через нес­тачу сировини, палива, обладнання, робочої сили. Тому до кінця 1930 р. 40% капіталовкладень в промисловість СРСР було заморожено у незавершених проектах.

Промисловий потенціал України формувався диспро­порційне: посилювалися і розширювалися традиційно індустріальні райони — Донбас та Придніпров'я, а про­мисловість досить густо заселеного Правобережжя поміт­но відставала у темпах розвитку.

Протягом перших п'ятирічок остаточно було зламано механізм саморегуляції економіки. Наростаюча центра­лізація економічного життя призвела до формування ко­мандно-адміністративної системи. У цей час особливо чітко виявляється тенденція фактичної монополізації центром управління промисловістю республіки. Вже 1927— 1928 рр. важка промисловість України (група «А») на 89% була в загальносоюзному підпорядкуванні, а група «Б» — на 50% . Командні методи управління економікою зумов­лювали відчуженість робітничого класу від засобів ви­робництва, зниження життєвого рівня народу.

Висновки

Отже, процес індустріалізації в Україні, збігаючись із загальносоюзними тенденціями, мав свої особливості: інвестування в промисловість республіки, особливо в по­чатковий період індустріалізації, значної частини кош­тів; побудова в Україні у роки перших п'ятирічок біль­шості запланованих промислових об'єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республі­ки; поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей, витіснення приватного сектора.

Наслідки індустріалізації були неоднозначними. З одного боку, це позитивні зрушення: вихід України на якісно новий рівень промислового розвитку, прогресивні зміни в структурі господарювання на користь промисло­вості, досягнення промисловістю республіки за низкою головних індустріальних показників європейського та сві­тового рівня, урбанізація, швидке формування національ­ного робітничого класу та ін. З іншого — форсована індус­тріалізація стимулювала появу багатьох негативних тен­денцій: домінуюче, привілейоване становище виробництва засобів виробництва, побудова і реконструкція підприємств-монополістів, заморожування значних коштів у незавершених об'єктах, диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу республіки, нарос­таюча централізація економічного життя, повернення до командних методів управління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва.

Використана література

1. Історія України: Навчальний посібник. – К., 1997

2. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1993

3. Крип”якевич І. Історія України. – Львів, 1992

4. Історія України: Курс лекцій у двох книгах. – К., 1992

5. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К., 1996

6. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до 21 століття. – Харків: „Одіссей”, 2001

7. Історія України. – Львів: Світ, 1998

8. Бойко О.Д. Історія України. – К.:”Академія”. – 2002





Реферат на тему: Демонтаж НЕПу. Перші п'ятирічки. Особливості процесу індустріалізації в Україні (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.