Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Гроші і кредит

Відбудова економік та особливості здійснення грошових реформ у розвинених країнах Західної Європи (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Відбудова економік держав Західної Європи. 4

2. Моделі грошових реформ. 12

3. Особливості грошової реформи у Німеччині 15

4. Характеристика грошової системи та грошової реформи у Франції 18

Висновки. 21

Список використаної літератури. 22


Вступ

Головна сучасна тенденція розвитку світових економічних відносин пов'язана з поширенням інтеграційних процесів, які охоплюють не лише економічні зв'язки, а й національні грошові системи держав. Вплив світових інтеграційних процесів на трансформацію національних грошових систем найяскравіше проявляється в Європі, особливо в Європейському співтоваристві, де з 1 січня 1999 р. у безготівковий обіг було введено нову грошову одиницю - євро. Вона замінила ЕКЮ (у перспективі замінить національні грошові знаки) та стала єдиною валютою країн Європейського валютного та економічного союзу, котрий завершить формування в країнах ЄС єдиного внутрішнього ринку товарів, послуг, капіталу.

З 1 січня 2002 р. передбачається введення паралельного обігу національних грошових знаків та євро, а з 1 липня того самого року - поступова заміна ними національних грошових одиниць.

Грошові реформи, які було проведено після війни в ряді країн, не зупинили інфляції, її особливістю в цей час було зростання грошової маси за незначного збільшення виробництва та товарообігу. На відміну від більшості країн у США та Великобританії післявоєнна інфляція супроводжувалася незначним зростанням готівкової маси. У США банкнотний обіг збільшився за 1945-1958 pp. на 9% при зростанні промислового виробництва на 24,4%, у Великобританії - на 47 та 58% відповідно. Інфляція в цих двох країнах відбувалася меншими темпами, але знецінення цих валют мало важливе значення, оскільки вони згідно з Бреттон-Вудською угодою мали статус резервних валют. У 1958 р. долар знецінився удвічі, фунт стерлінгів - у 3 рази порівняно із довоєнним періодом. Таким чином, інфляція набула світових масштабів. З середини 50-х - на початку 60-х років інфляція в окремих країнах (США, ФРН, Канаді) дещо припинилась та набула "повзучого" характеру. Однак після деякої перерви інфляція знову посилилась.


1. Відбудова економік держав Західної Європи

Головну причину розбіжностей у стратегіях повоєнної відбудови економік Німеччини, Італії та Франції слід шукати, на думку автора, у наслідках другої світової війни. У переможених Німеччині та Італії було фактично зруйновано інституційну систему державної влади, перші кроки з економічної відбудови здійснювалися під контролем окупаційних властей. Проте не слід розглядати зазначений процес як перехід від центрального планового господарства до ринкового. Як відзначав В.Ойкен, під час війни економіку Німеччини скеровували центральні органи, на які впливали приватні структури [3, с.81]. Натомість у Франції державна влада не лише зберегла свою інституційну основу, а й завдяки особистій популярності героя війни генерала Ш.деГолля, ентузіазму, природному для переможців, зміцнила її. Тому ця країна мала досить сили для проведення власної економічної стратегії відбудови.

Незважаючи на статус Німеччини як переможеної країни, економічна відбудова у Західній Німеччині проходила під впливом концепції соціального ринкового господарства (СРГ), що органічно поєднувала традиційні суспільні цінності та ідею вільного ринку.

Ця концепція що скоординувала приватну і державну економічні стратегії у напрямі економічної відбудови, утворилася як синтез ордолібералізму (В.Ойкен) та неолібералізму (Ф.Хайек). Відповідно до особливостей стратегічної мети, характерної для цього типу нестабільних економік, з ордолібералізму було узято положення про важливу роль держави в охороні економічного та соціального порядків, а з неолібералізму - визнання важливості саморегулювання ринку та розвитку ринкового середовища за підтримки державою рамкових умов. Як зазначалося вище, інституційна система в Німеччині була фактично зруйнованою, і для забезпечення своєї легітимності політика економічної відбудови мусила включати суттєві заходи щодо досягнення соціального миру. За визначенням Г.Бласко, СРГ - це ще і "метод соціальної політики, що поєднує в собі принцип свободи на ринку з принципом соціального вирівнювання" [5, с.9].

Ключовим елементом концепції є поняття господарського порядку як сукупності форм, де розгортаються економічні стратегії держави та економічних суб'єктів. Ці форми тісно пов'язані з порядком у суспільній системі в цілому. Порядок, на думку теоретиків, можливий лише за умови, якщо поведінці людей властива дисципліна, а дисципліна визначається саме ринковими відносинами. За висловом В.Ойкена, "така поведінка можлива лише там, де з духу вірно усвідомленої свободи виходить підтвердження необхідності бажаного порядку" [3, с.83].

За Ойкеном, до традиційних принципів господарського порядку (окрім підтримки приватної власності, свободи укладення угод та економічної відповідальності підприємців) входять тісний взаємозв'язок усіх економічних важелів, постійність економічної політики, підтримання стабільності економічних показників [4, c.35-38]. Фактично, відповідно до прийнятої у даній роботі термінології роль держави, за концепцією СРГ, полягає саме у забезпеченні стабільності економічної системи.

А.Мюллер-Армак, теоретик СРГ, вважав основними елементами економічної стратегії держави забезпечення конкурентної організації економіки, підтримку рівних шансів у підприємництві, політику зайнятості та надання робітникові економічної безпеки у рамках можливого, вирівнювання доходів економічними засобами, соціальне житлове будівництво, розвиток кооперативної взаємодопомоги. Тобто створення на підприємстві такого соціального порядку, що сприятиме позитивній мотивації як робітників, так і підприємців [9, с.69-70].

Поразка у другій світовій війні практично повністю зруйнувала систему державної влади у Німеччині, хоча у західній її частині майже не було знищено економічний потенціал. У перші повоєнні роки політика окупаційних властей у країні спиралася на залишки старої системи адміністративного управління. Водночас поступово приходило розуміння того, що відродження Європи неможливе без відродження Німеччини. Відродження ж останньої, у свою чергу, неможливе без надання їй певної свободи дій. Для цього в західних окупаційних зонах було обрано своєрідний парламент - Економічну Раду, на чолі якої у 1948р. став Л.Ерхард.

Оскільки грошового обігу - неодмінної складової механізму ринкової саморегуляції - практично не існувало, головною метою Ради стало проведення грошової реформи як першого кроку широкомасштабної економічної та соціальної реформи. За висловом професора Х.Херберга, "західнонімецьке економічне диво є дитиною від шлюбу грошової реформи та ринкового порядку" [6, с.74]. За процедурою обміну 20 червня 1948р. кожний житель Західної Німеччини отримав "подушні" гроші у розмірі 40 марок, через два місяці - ще по 20 марок. Приватні накопичення та кредитні активи, інші грошові зобов'язання обмінювалися у співвідношенні 10:1, зарплати, пенсії та орендна плата - 1:1. Половину рахунків у банках було збережено, 70% другої половини після перевірки джерела коштів - анульовано. Накопичення банків, держустанов, пошти, залізничного відомства було анульовано, борги рейху банкам погашено лише у 1957р. у пропорції 10:1. У цілому 100 рейхсмарок обмінювалися на 6,5DM [6, с.73]. Незабаром було створено Центральний банк, незалежний від уряду, місцевим органам заборонялося формувати дефіцитні бюджети. Одночасно з реформою було відмінено більшість карток, звільнено основні ціни.

Отже, грошова реформа ліквідувала "інфляційний навіс", що виник внаслідок концентрації фашистською Німеччиною ресурсів на військові потреби та значного відкладення попиту. Це повернуло грошовій системі роль економічного регулятора та носія економічної інформації. Важливе значення мала виплата "подушних" грошей на початку реформи, завдяки чому було штучно створено купівельну силу у 10млрдDM. Це забезпечило можливість зміни структури цін. За таких умов приватні економічні суб'єкти стали спроможні здійснювати ефективні та координовані економічні стратегії.

До 1951р. перший етап реформи переходу до економічних методів регулювання було завершено. Хоча, на думку дослідників [48], реальним поштовхом до ефективного розвитку німецької економіки стало зростання попиту на інвестиційні товари з початком війни у Кореї. Так, якщо у 1949р. виробництво становило 94% від рівня 1936р., то у 1950р. - вже 122%(рис.2). З кінця 50-хроків розпочався інтенсивний розвиток соціального компонента СРГ. Темпи зростання суспільного продукту

Німеччини знаходилися на рівні 5% на рік, інфляція - 1-2%, частка державних витрат зросла з 34,2% у 1961р. до 39,1% у 1970р. З 1959р. по 1973р. соціальні виплати на одного жителя зросли у середньому в 3,4 разу. Такі швидкі темпи спричинили накопичення структурних диспропорцій та економічну кризу 1965-1967рр.

Уряд "великої коаліції", що прийшов до влади після поразки Л.Ерхарда, інтенсифікував державне регулювання економіки. Було прийнято дві інвестиційні програми на суму 7,8млрд марок, після чого економічне становище почало покращуватися [6, с.78].

Слід зазначити, що повоєнна відбудова в країнах Західної Європи відбувалася під значним впливом плану Маршалла. Цей план є, на думку автора, одним з наочних прикладів вдалого поєднання процесів відбудови мотиваційної системи та перерозподілу коштів на відновлення матеріальної бази промисловості.

План передбачав надання протягом чотирьох років (1948-1951рр.) допомоги шістнадцяти країнам Західної Європи за двосторонніми угодами із США для здійснення національних програм відбудови економіки. Він включав цільове визначення основних економічних параметрів та засоби їхнього досягнення. Надання допомоги поєднувалося із загальною спрямованістю економічних політик країн-реципієнтів на розвиток ринкової економіки та з реалізацією узгоджених проміжних завдань. Слід зауважити, що при розробці планів визнавалася компетентність національних урядів. Їхні рекомендації стали основою цих планів. З метою координації виконання плану було створено Комітет з Європейського економічного співробітництва. За підрахунками фахівців, було надано 65,4млрддол. у цінах 1989р., 60% цих коштів отримали Великобританія, Франція, Італія та ФРН.

Однією з поширених схем плана Маршалла було постачання зі США до країн-реципієнтів продовольства, що реалізовувалося за ринковими цінами. Отримані кошти передавалися для відбудови промисловості, що незабаром повернула Америці надані кредити. Ця операція виявилася вигідною як для промисловості реципієнтів, так і для американських фермерів і уряду США.

Отже, зазначений план вимагав чіткого цільового спрямування коштів. Контроль за їхнім використанням покладався на відповідну інституційну систему. Федеральний уряд ФРН володів значною власністю. Навіть у 60-х роках він контролював не менше, ніж 40% видобутку кам'яного вугілля та руди, 62% виробництва електроенергії, 72% - алюмінію, 62% банківських установ та Центробанк [6, c.198]. В Італії існували могутні державні холдинги, що контролювали усі важливі галузі промисловості.

Незважаючи на те, що надходження спрямовувалися до пріоритетних та перспективних галузей промисловості, їх було недостатньо для відновлення у країнах відтворювальних процесів. Тому важливою складовою стало формування схем перерозподілу на потреби відбудови внутрішніх фінансових ресурсів. Зокрема, у 1947р. в Італії було створено Фонд фінансування машинобудування, до якого перераховувалися дотації казначейства та кредити експортно-імпортного банку США. На нього покладалося завдання перерозподілу внутрішніх ресурсів та коштів, що надходили за програмою Маршалла на відбудову та перебудову італійської економіки, розвиток виробництва інвестиційних товарів. Вжиті стабілізаційні заходи принесли результат. Промисловість, що спершу відреагувала на монетарні рестрикції спадом виробництва, почала зростати. Різко знизилися оптові ціни. Протягом 1954-1960рр. зростання ВВП становило 5,8% на рік. Слід підкреслити, що річний темп збільшення інвестицій в основний капітал випереджав економічне зростання і становив 6,5% [4, с.116]. У 1952р. для надання фінансової допомоги підприємствам і банкам, фінансування довготермінових інвестиційних програм у Німеччині було створено спеціальний Банк реконструкції.

Порівняно з ФРН стратегія відбудови в Італії мала менш структурований та комплексний характер. Низькі витрати на робочу силу, ціна якої в промисловості становила у 1948р. близько 20% рівня США, дозволили цій країні тривалий період забезпечувати розвиток національної промисловості на тлі обмеженого попиту внаслідок скорочення витрат державного бюджету та кредитних рестрикцій. Наявність такої значної конкурентної переваги було посилено спеціальними заходами зі збільшення експорту, обсяги якого у 1951-1957рр. зросли у півтора рази [4, с.50]. Однак відмова від засобів бюджетного та кредитного регулювання не надавала державі засобів дієвого впливу на розподіл отриманих підприємствами високих прибутків. Це загальмувало розв'язання актуальних проблем як у технологічній, так і у регіональній економічних структурах, і примусило італійський уряд з 1955р. розширити кредитну експансію з метою фінансування програми розвитку півдня країни.

Невирішеність питань технологічної структури, непослідовність та некомплексність заходів економічної стратегії у 1963р. знову призвели до посилення інфляційних тенденцій та спаду у промисловості. Це змусило державу переглянути комплекс засобів здійснення економічної політики і перейти до активнішого та адресного втручання в економіку. Останнє, зокрема, набуло вигляду "асистенціалізму" - всебічної підтримки підприємств на усіх етапах відтворення. Держава стимулювала розширення взаємозв'язків сільгосппідприємств із суміжними галузями, підтримувала дрібних сільгоспвиробників. Така переорієнтація державної політики відбилася, зокрема і на частці державних витрат у ВВП, що у 1964-1969рр. зросла порівняно з 1961-1963рр. з 30,9% до 38,7% [4, c.116].

На відміну від зазначених країн, Франція у повоєнні роки обрала стратегію державної експансії в економіці, керуючись висловом президента Ш.деГолля: "Завдання держави полягає не в тому, щоб начепити залізний нашийник на націю, а в тому, щоб керувати її еволюцією". Заходи щодо економічної стабілізації французький уряд здійснював через розширення частки державної власності насамперед у фінансовому секторі, з огляду на значну потребу у фінансових ресурсах. Наприкінці 40-хроків було націоналізовано 4 провідні банки, 34 страхові компанії [1, с.63], утворено кілька державних трестів, що встановили контроль у вугільній, газовій, електроенергетичній промисловості, на залізничному транспорті. Обраний шлях виявився ефективним, оскільки темпи відбудови у націоналізованих галузях були вдвічі вищими, ніж у цілому по промисловості [2, с.131].

Слід зазначити, що націоналізація у Франції відбувалася у цивілізованих формах, маючи характер викупу, а конфіскація майна застосовувалася лише до підприємців-колабораціоністів. Це дало можливість уникнути значної соціальної напруженості. Через те, що у зруйнованому війною економічному середовищі багато підприємств втратили прибутковість, деякі бізнесмени вважали викуп порятунком від неминучого банкрутства. Процес націоналізації розпочався з фінансових структур, тому стало можливим підтримувати відносну стабільність грошової системи.

Деголлівська політика "дирижизму", крім націоналізації фінансових установ та підприємств, передбачала значний бюджетний перерозподіл коштів, створення системи централізованого планування, участь робітників у справах компаній, а з 1967р. було запроваджено обов'язкову участь робітників великих компаній у прибутках. З 1947р. розпочалася розробка п'ятирічних планів - національних програм, що визначали пріоритети та стратегію розвитку економіки. Національні програми 1947-1952рр. та 1953-1957рр. було спрямовано насамперед на відбудову та структурну перебудову народного господарства. Засоби виконання цих програм модифікувалися залежно від стану ринкових регуляторів. У середині 60-хроків поширилася практика держзамовлень, а у 60-70-х роках - політика укладення угод між державою та підприємствами щодо досягнення планових показників під надання державою ресурсів.

Таким чином, у повоєнні десятиріччя Німеччині та Італії поєднанням грошової, промислової та соціальної політик, встановленням реального зв'язку виробництва і споживання, ефективності та справедливості вдалося спрямувати активність економічних суб'єктів у позитивне русло і узгодити їхні інтереси із стратегічною метою - побудовою потужної розвиненої держави. У 50-60-хроках темп зростання ВВП у ФРН становив 7,8%, в Італії - 5,8%, що значно вище, ніж у цілому в Європі [6, с.32]. Слід зазначити, що завдяки наявності чіткої концепції економічної стратегії відбудовчі процеси у Німеччині мали значний успіх, а в Італії через непослідовність у проведенні економічних реформ були менш виразними.

Франція мала такий самий як у цих двох країн рівень повоєнної зруйнованої економіки та поставила аналогічну стратегічну мету. Спираючись на особливості інституційної системи як суб'єкта економічної стратегії, вона визначила дещо інші напрями економічної політики, що також принесли успіх. Темпи зростання ВВП у 50-60-хроках там становили 4,6%, що нижче за показник Німеччини. Однак, якщо в останній у 60-70-хроках зростання ВВП скоротилося до 4,8% на рік, то у Франції воно залишалося сталим - 5,7% [6, с.32]. Потреба корегування стратегічної мети, форм і методів економічної політики держави виникла у наступному десятиріччі.


2. Моделі грошових реформ

За характером проведення грошові реформи поділяються на три типи:

1. Грошові реформи формального типу, що зводяться лише до технічного аспекту - впровадження нового зразка купюри з одночасним або поступовим вилученням тієї, що функціонує. Обмін старої валюти на нову здійснюється у співвідношенні 1:1. Приводом до такої заміни може бути:

а. Необхідність поліпшення фізичних властивостей (зносостійкості, цупкості, захисту від підробки і т.д.) банкнот, що перебувають в обігу, зміни їх відносних і абсолютних розмірів, що може бути результатом технічного прогресу (в розумінні як можливостей виробництва банкнот вищої якості, так і вимог до їхньої якості у зв'язку із застосуванням різних технічних пристроїв - банкоматів, електронних машин тощо.

б. Підвищення ефектифної боротьби з підробкою національної валюти. Це відбувається у тому випадку, коли в обігу перебуває велика кількість підроблених банкнот (наприклад, накопичених за роки війни), виявлення і вилучення яких стає невідкладною справою.

в. Необхідність зміни зовнішнього вигляду банкнот, їх оформлення, що може зумовлюватися політичними причинами, наприклад, зміна державної символіки тощо.

Усі наведені аспекти здійснення грошової реформи мають в основному суто формальний, неконфіскаційний характер. Якщо реформа обмежується розв'язанням лише цих проблем, не зачіпаючи більш суттєвих монетарних та економічних аспектів, її точніше називати обміном грошей.

2. Грошові реформи конфіскаційного типу, або їх ще називають реформи "шокового” типу. Названі реформи передбачають комплекс явних або замаскованих заходів конфіскаційного характеру. Стосовно конфіскаційних обмежень, то слід виділити такі можливі заходи:

· встановлення ліміту на обмін банкнот;

· замороження частки депозитів понад встановлений рівень;

· тимчасове припинення валютно-обмінних операцій тощо;

Мета подібних заходів - конфіскація незаконних доходів, відновлення соціальної справедливості, отримання додаткового доходу держави.

У випадках, коли реформи мають конфіскаційний характер, встановлюються досить обмежені терміни обміну та кількісні ліміти обміну, які доповнюються декларуванням доходів. У цьому випадку обмін звичайно проводиться за регресивною шкалою. Тобто до певного порогу старі грошові знаки обмінюються на нові у відношенні один до одного відповідно до встановленого ліміту обміну, який приблизно зберігає міру вартості, а далі - з понижуючим коефіцієнтом, якщо встановлено кілька послідовних порогів.

Крім того, конфіскаційна природа обміну може базуватися на обміні старих грошей на нові з понижуючим коефіцієнтом, що знижує міру вартості для сум будь-якого розміру обміну, а не лише для тих, які перевищують певний поріг як у першому випадку.

Аналогічна процедура може використовуватися і для обміну депозитних грошей, хоча частіше тут застосовують певну форму примусового заморожування на спеціальних рахунках сум, що перевищують установлені пороги, нерідко на тривалі строки з процентами, які мають, по суті конфіскаційний характер.

З економічного погляду, такі заходи фактично еквівалентні одноразовому інфляційному податку (на багатство, яке зберігається у грошовій формі) з усіма його соціальними наслідками, оскільки призводять до зменшення купівельної спроможності наявної грошової маси. Тобто у даному випадку коефіцієнт перерахунку цін не збігається з коефіцієнтом обміну старих грошових знаків на нові. І хоч, реформа конфіскаційного типу розглядається економічно менш болісно, ніж інфляція, вона усе ж таки призводить до тих же політичних та соціальних наслідків, що й інфляція у вигляді підриву довір'я до держави, а також, певною мірою, несправедливого перерозподілу трудових доходів населення[3, c. 54-56].

Згадані варіанти реформи застосовуються, якщо нова державна влада знімає з себе відповідальність за дії попередньої (післяреволюційна реформа в Росії) або якщо вона визнає себе банкрутом. Такі випадки мали місце в Німеччині, Угорщині та інших країнах.

Однією з найрадикальніших за змістом грошових реформ конфіскаційного типу вважається реформа, проведена в Західній Німеччині у червні 1948р. Тоді криза в економіці охопила всі ланки виробництва. Але найсильніше вона вдарила по грошовій системі, яка фактично повністю занепала. Про масштаби конфіскації свідчать такі дані. В перший день реформи - 20 червня всі громадяни, що проживали на території Західної Німеччини одержали можливість поміняти 40 рейхсмарок за курсом 1:1 на нові гроші - німецькі марки. В серпні за цим же курсом було здійснено обмін ще 20 марок. За таким же принципом було переоцінено й депозитні рахунки: 70% їх суми було анульовано; 20% переведено на строкові (на 20 років) сертифікати; 10% перераховано в нову грошову одиницю. У підсумку в процесі реформи було анульовано 93,5% депозитних грошей і готівки, що знаходилась на руках населення. Водночас було анульовано і внутрішній державний борг. Ефект реформи був надзвичайно високим, а головне - стабілізувався ринок, почався реальний процес економічного відтворення і розвитку.

3. Реформи паралельного, або, як їх ще називають консервативного типу є надзвичайно складною за технікою реалізації процедурою. У цьому випадку нова грошова одиниця, розширюючи сферу свого функціонального застосування, витісняє старі гроші поступово. В результаті протягом певного часу, коли в обігу знаходяться дві грошові одиниці - стара й нова, відбувається відповідна сегментація сфери грошового обігу.

Одночасне функціонування в обігу двох грошових одиниць породжує ускладнення не лише технічного порядку. Існує реальна загроза завчасного знецінення "падаючої” валюти (грошової одиниці, що витісняється), сплеску спекулятивних і "тіньових” операцій. Водночас система паралельного обігу має і явні переваги. Вона є найменш ризикованою формою грошової реформи, дозволяє не вдаватися до заходів конфіскаційного характеру, забезпечити стабільність нової грошової одиниці за умов відсутності достатнього товарного наповнення ринку та необхідного стабілізаційного фонду, розширює діапазон маневру грошово-кредитної політики[1, c. 64-67].

3. Особливості грошової реформи у Німеччині

У 1924 р. у Німеччині проводиться грошова реформа: нова рейхсмарка обмінювалась на 1 трлн старих. У результаті реформи відбувся перехід до золотодевізного стандарту. Нова рейхсмарка забезпечувалась на 40% золотом та іноземною валютою. Золотодевізний стандарт у Німеччині було скасовано у 1931 р. у зв'язку зі світовою економічною кризою, установлювалася система нерозмінних на золото кредитних грошей.

У зв'язку з великими державними витратами у роки Другої світової війни, що значною мірою здійснювалися за допомогою грошової системи, почалася інфляція. Ще законом 1939 р. Рейхсбанку дозволялось здійснювати емісію банкнот під забезпечення казначейських векселів. Під час війни кількість грошей в обігу зросла майже в 7 разів. Крім того, в обіг були випущені так звані "окупаційні марки" на суму 84 млрд марок, які були законним платіжним засобом на окупаційних територіях.

Стан, у якому після війни перебувала країна, був критичним. Над нею зависла реальна загроза голоду та епідемій. Територія країни являла собою 400 млн м2 руїн. До злиднів місцевих жителів додалися поневіряння сотень тисяч біженців та вигнанців зі східних територій - переважно жінок та дітей, усе майно яких уміщувалося в рюкзаку чи на ручному возику. Близько 12 млн солдатів та офіцерів вермахту, а також цивільних осіб опинилися в полоні.

У 1948 p. саме під його керівництвом було здійснено грошову реформу, яка економічно поділила Німеччину на дві частини. Ця реформа стала частиною загальної господарської реформи.

Згідно з реформою в обіг було введено нову грошову одиницю - німецьку марку. Реформа розпочалася в неділю, 20 червня, коли всі громадяни дістали можливість обміняти 40 рейхсмарок за курсом 1:1 на нові гроші. Пізніше було обмінено ще 20 марок. Пенсії, заробітна та квартирна плата повинні були виплачуватись новими марками. Готівку та половину приватних збережень обмінювали за співвідношенням 1:10, другу половину було "заморожено", а згодом ці гроші обмінювались за курсом 1:20. Безготівкові кошти було перераховано за курсом 1:10. Реформу було проведено таким чином, що монополії не лише не втратили, а навіть збільшили свої капітали. Отже, в цілому переоцінка грошей відбулася у співвідношенні 6,5 нових марок до 100 старих. Під час реформи було анульовано 93,5% грошових рахунків і готівки, що перебували на руках у населення. Водночас було анульовано і внутрішній державний борг.

Архітектор цих реформ Л. Ерхард добре розумів, що грошова реформа сама собою не забезпечує оздоровлення економіки, вона створює передумови для її успішного розвитку. Адже лише стійка і надійна валюта робить можливим повне використання праці, капіталу, матеріальних ресурсів. Вона забезпечує збалансування купівельної спроможності і товарної маси, упорядкування валютно-фінансових відносин і створення фінансових установ, відповідальних за стабільність грошової системи.

Заслуга Л. Ерхарда полягала у тому, що він відкинув чимало пропозицій щодо оздоровлення грошової системи через те, що вони мали однаковий недолік - не забезпечували стимулів розвитку виробництва та обмежувалися адміністративним регулюванням цін та заробітної плати. І всупереч цьому зробив усе, аби відновити заінтересованість у праці через оплату її грошима, забезпечити помітне зростання продуктивності праці, завоювати довіру до нової валюти, забезпечити розвиток товарообороту і припинення бартерних угод тощо[4, c. 121-123].

Реформа дала швидкі позитивні результати. Якщо на початку 1948 р. обсяг промислового виробництва в західних зонах становив лише 53% від рівня 1936 p., то вже в другій половині того самого року ця цифра сягнула до 73%, а в листопаді 1949р. досягла 100%. У листопаді 1950 р. обсяг промислового виробництва збільшився на третину порівняно з попереднім роком. Після реформи знову з'явилась заінтересованість у праці, яка оплачувалася грошима. Помітно зросла продуктивність праці, виростала довіра до нових грошей, до нового економічного укладу. Безробіття швидко пішло на спад, і вже з другої половини 1950 р. виявилась стійка тенденція до зростання зайнятості. Дедалі ширші верстви населення стали на собі відчувати позитивні результати економічного піднесення.

Обіцянка прийти через соціальне ринкове господарство до "добробуту для всіх", дана Л. Ерхардом, почала набувати реальності. Щоправда, у зв'язку з дуже великим попитом на товари широкого вжитку незабаром з'явилися інфляційні тенденції, які похитнули авторитет соціальної ринкової економіки та її творця Л. Ерхарда. Та вже через кілька місяців виробництво стало на ноги.

У травні 1949 р. після прийняття Конституції Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) у країні відповідно до вимог Бреттон-Вудської системи було встановлено золото-доларовий стандарт, курс німецької марки до долара становив 3,33 марки за долар США. Але вже у вересні того самого року в період масової девальвації валют німецька марка була девальвована, її курс був знижений до 4,2 марки за долар США. У 1953 р. ФРН вступила до Міжнародного валютного фонду, який зафіксував золотий вміст марки в 0,211588 г золота.

У 50-ті та у першій половині 60-х років марка ФРН була найстабільнішою валютою, платіжний баланс зводився з активним сальдо, зростали золото-валютні резерви. ФРН першою із західноєвропейських країн запровадила часткову конвертованість своєї валюти в 1958 р.

Порівняно низькі темпи інфляції, майже стабільний платіжний баланс та стабільне валютне становище в умовах заборони на виробництво та купівлю озброєння стимулювали зовнішньоторговельну експансію концернів ФРН та неодноразову ревальвацію марки (у 1961,1969,1971 та 1973 pp.). Західнонімецька марка займала лідируючі позиції в Європейській валютній "змії" (1971 p.), на базі якої в 1979 р. була створена Європейська валютна система, на марку припадало 33% валютного кошика екю.

Сьогодні німецька марка посідає друге місце після американського долара, у міжнародних валютних резервах її частка становить 25%. Так само, як і американський долар, німецька марка відіграє велику роль у міжнародній економічній політиці, хоча в основному інтереси Німеччини сфокусовані на її соратників по Європейському Союзу[1, c. 74-75].

4. Характеристика грошової системи та грошової реформи у Франції

Франція, так само як і Великобританія, унаслідок грошової реформи перейшла до золотого стандарту у зливковій формі. (До цього з 1926 р. була золотодевізна система.) Мінімальна сума банкнот для обміну на золото становила 215 тис. фр., що дорівнювало 12,5 кг золота. Це була недосяжна сума для дрібних власників банкнот. Золотозливкова система у Франції проіснувала до 1936 р.

Спираючись на великі золоті резерви, Франція виступила ініціатором створення "золотого блоку" (1933-1936 pp.) з метою збереження золотого стандарту. До нього, крім Франції, увійшли Бельгія, Голландія, Швейцарія та Італія.

Франції, на відміну від інших країн, вдалося під час світової економічної кризи 1929-1933 pp. зберегти золотозливковий стандарт. Це пояснюється тим, що криза охопила Францію пізніше за інші країни, бо народне господарство на початку кризи ще мало внутрішні потенційні можливості для свого розвитку, оскільки Франція пізніше інших країн розбудувала свою економіку після першої світової війни. Крім того, з поновленням золотого стандарту французька буржуазія почала інтенсивно повертати капітали із зарубіжних країн, почався інтенсивний приплив іноземних капіталів до країни.

У середині 30-х років економічне та фінансове становище Франції погіршилося. Індекс її промисловового виробництва знизився за 1933-1935 pp. на 12%, бюджетний дефіцит збільшився з 4,6 млрд фр. у 1932 р. до 16,9 млрд фр. у 1936 p., за той самий період золотий запас Банку Франції знизився з 83 до 50 млрд фр. У жовтні 1936 р. уряд на чолі з правим соціалістом Блюмом девальвував франк на 25% та припинив розмін банкнот на золото. Було створено стабілізаційний фонд.

Унаслідок трьох девальвацій за період 1936-1938 pp. франк утратив 58% того золотого вмісту, який було встановлено під час проведення грошової реформи 1928 р. Ці девальвації означали крах золотого стандарту та подальше знецінення франка. Загалом же через низку девальвацій у міжвоєнний період франк утратив 91,5% золотого вмісту, який він мав напередодні Першої світової війни, тобто Франція вступила в Другу світову війну з помітно знеціненою валютою.

До Другої світової війни франк був вільно конвертованою валютою, тобто вільно обмінювався на валюту інших країн. З початком війни всі країни запровадили валютні обмеження, франк став неконвертованою валютою.

Особливість військової інфляції у Франції визначалася тим, що ця країна, як і ряд інших, була пограбована Німеччиною. Загальна сума окупаційних витрат Франції (контрибуції, заборгованість Німеччині за клірингом, позика Італії та ін.) становила біля 1 трлн фр. Фінансування цих витрат здійснювалось за рахунок позик, податків, кредитів Банку Франції.

Інфляція поглиблювалася збитками від війни. Промислове виробництво скоротилося на 70%, сільське господарство удвічі. Все це призвело до дефіциту державного бюджету, який у післявоєнні роки був хронічним, що було зумовлено великими військовими витратами, а також витратами, пов'язаними з державним регулюванням економіки та здійсненням "політики зростання".

Тимчасовий уряд Шарля де Голля провів грошову реформу в 1945 р. Грошова маса була зменшена на 37%, але потім знову почала зростати. До 1959 р. в країні розвивалася інфляція. За період 1945-1958 pp. у Франції було проведено сім прихованих девальвацій. За цей період курс франка знизився з 1 дол. США = 37,5 фр. До 1 дол. США = 493, 7 фр. Ці девальвації були малоефективними, бо здійснювалися в умовах незбалансованості державного бюджету, пасивності платіжного балансу, зменшення офіційних золотовалютних резервів, високих темпів інфляції. За період 1913- 1958 pp. масштаб цін зменшився у 161 раз - з 0,3 г до 0,0018 г золота[5, c. 36-38].

Відносна валютна стабілізація настала у Франції в 1959-1967 pp. її об'єктивною основою було зростання виробництва на базі оновлення основного капіталу.

У 1973 р. Франція відмовилася від підтримки курсу франка до долара у межах офіційно встановлених точок коливань ± 2,25% та перейшла до режиму вільно плаваючих курсів. З 1979 р. Франція - член Європейської валютної системи, а з 1 січня 1999 р. вона увійшла до числа країн, які ввели спільну європейську валюту - євро - у безготівковий обіг.

Франція очолює зону франка, яка виникла у 1939 р. Особливістю її порівняно зі стерлінговою зоною було юридичне оформлення міждержавними угодами та створення централізованого керівного органу - Валютного комітету зони франка. З початку існування зони до неї входили колонії та залежні території. З розпадом колоніальної системи зона франка втратила свою колоніальну базу. Окремі країни покинули зону. Основа сучасної зони франка - незалежні африканські держави. Щоб послабити центробіжні тенденції, які породжуються національно-визвольним рухом, Франція постійно поновлює валютно-фінансовий механізм зони франка[6, c. 65-69].


Висновки

Під впливом історичних особливостей формування та розвитку товарно-грошових відносин, національних традицій тощо грошові системи у кожній окремій країні мають певні особливості.

Грошова система - це форма організації обігу грошей у даній країні, що склалася історично та закріплена законом. Вона не є довільним витвором державної влади, а залежить від реально існуючих економічних відносин.

Унаслідок економічної кризи 1948-1949 pp. відбулося знецінення валют країн західної Європи до долара США, що призвело до невідповідності між офіційними й ринковими курсами та стало причиною багатьох девальвацій, серед яких особливе значення мала масова девальвація 1949 р. Вона мала кілька особливостей:

- курс національних валют було знижено безпосередньо відносно долара;

- девальвацію було проведено в умовах валютних обмежень;

- девальвація мала масовий характер. Вона охопила валюти 37 країн, на них припадало 60-70% світового товарообороту. З великих держав лише США зберегли золотий вміст долара на рівні 1934 p., хоча його купівельна спроможність знизилася удвічі порівняно із довоєнним рівнем;

- девальвація відбувалася у значних розмірах (фунт стерлінгів було девальвовано на 30,5%);

- девальвацію було проведено під впливом США, які використали підвищення курсу долара для стимулювання експорту капіталів, купівлі товарів і підприємств у Західній Європі та збільшення доларової заборгованості країн Західної Європи.


Список використаної літератури

1. Карлін М. Фінанси зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Микола Карлін,; М-о освіти і науки України, Волинський держ. ун-т ім. Л. Українки . - К.: Кондор, 2004. - 382 с.

2. Козик В. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. - 6-те вид., стереотипне. - К. : Знання , 2006. - 405 с.

3. Маляревський Ю. Облік у зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Юрій Маляревський, Ольга Фартушняк, Інна Пасічник; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. - 163 с.

4. Миргородська Л. Фінансові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Лариса Миргородська,; М-о освіти і науки України, Таврійський національний ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 240 с.

5. Полякова Л. Основи обліку в зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Лариса Полякова, Володимир Мохняк,; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". - Львів: Вид-во Національного ун-у "Львівська політехніка", 2006. - 240 с.

6. Шамова Н. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. – К., 2002





Реферат на тему: Відбудова економік та особливості здійснення грошових реформ у розвинених країнах Західної Європи (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.