Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Гроші і кредит

Грошово-кредитні системи Німеччини та Росії (реферат)

Зміст

1. Інтеграційні процеси у розвитку грошових систем західноєвропейських країн: сучасний стан і наслідки. 3

2. Характеристика емісійних механізмів грошової системи в економічно розвинених зарубіжних країнах. 6

3. Універсальні банки Німеччини та їх роль у процесах концентрації банківського капіталу країни. 7

4.Функціонування кредитної системи Росії в умовах командно-адміністративної системи господарювання. 10

5. Банки розвитку у країнах, що розвиваються, та їх роль у забезпеченні економічного розвитку. 20

Список використаної літератури. 22


1. Інтеграційні процеси у розвитку грошових систем західноєвропейських країн: сучасний стан і наслідки

Головна сучасна тенденція розвитку світових економічних відносин пов'язана із поширенням інтеграційнних процесів, які охоплюють не лише економічні зв'язки, а й національні грошові системи держав. Вплив світових інтеграційних процесів на трансформацію національних грошових систем найбільш яскраво проявляється в Європі; особливо в Європейському Співтоваристві, де з 1 січня 1999 р. у безготівковий обіг було введено нову грошову одиницю – євро, яка замінила ЕКЮ, а у перспективі замінить національні грошові знаки, та стала єдиною валютою країн Європейського валютного та економічного союзу, який завершить формування в країнах ЄС єдиного внутрішнього ринку товарів, послуг, капіталу.

З 1 січня 2002 р. передбачається введення паралельного обігу національних грошових знаків та євро, а з 1 липня того ж року – поступова заміна ними національних грошових одиниць.

Для вирішення валютних проблем створено Європейський центральний банк у Франкфурті-на-Майні, а національні банки держав-членів будуть займатися лише реалізацією валютної політики, а не її визначенням.

Створення Європейського валютного та економічного союзу є завершальним етапом в розвитку західноєвропейського інтеграційного процесу. Початок цьому процесу поклав підписаний 25 березня 1957 року Римський договір про створення Європейського економічного союзу ( його друга назва – "Спільний ринок”) та продовжили Маастрихтські угоди, які проголосили створення Європейського союзу. Тоді до його складу входили 6 країн: Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. За послідуючі після 1957 р. більш ніж 40 років процес інтегрування в Європі, незважаючи на чималі труднощі та протиріччя, в цілому з успіхом розвивався як вширину (кількість повноправних країн-членів збільшилась до 15), так і в глибину (за спрямованістю до головної цілі – формування єдиного економічного простору, в якому незалежно від національних кордонів здійснюється вільний рух товарів, капіталів та людей, а також діють рівні для всіх суб'єктів господарювання умови конкуренції на спільному ринку.

Головними досягненнями на цьому довгому шляху стали створення митного союзу (відміна мита та інших обмежень в торгівлі між країнами –членами ЄС та єдиний "зовнішний тариф” в торгівлі з іншими країнами), а також уніфікація господарчого законодавства країн-учасниць. Разом з тим, відмовившись від використання у взаємних відносинах деяких засобів зовнішньоекономічної політики, національні держави залишили в своїх руках засоби валютної політики (курси національних валют, процентні ставки, валютні інтервенції, тощо ), які могли використовуватись.

Виникло протиріччя між внутрішньоторгівельною та валютною складовою інтеграційного процесу. З метою пом'якшення цього протиріччя та обмеження можливостей країн-членів ЄЕС маніпулювати курсами своїх валют ці країни ще в 1979 р. ввели в дію Європейську валютну систему, в рамках якої встановлювались припустимі межі коливань валютних курсів[2, c. 329-331].

Це лише частково вирішувало проблему та ще не означало створення повного економічного та валютного союзу. На нараді в Маастрихті (Нідерланди) в 1991 році було прийнято рішення про поетапне реальне формування Європейського валютного союзу.

Назву нової валюти євро було затверджено на зустрічі у Мадриді 15-16 грудня 1995 року членами ЄЕС. У травні 1997 року на самміті Євросоюзу в Брюсселі було визначено одинадцять західноєвропейських країн, які відповідають критеріям участі в економічному і валютному союзі й готові з 1січня 1999 року запровадити євро. Це Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Португалія, Італія, Фінляндія, Ірландія. Великобританія, Данія та Швеція відмовилися від нової валюти на першому етапі впровадження. Греція на момент прийняття рішення не відповідала вимогам, висунутим перед країнами, які прагнуть увійти в зону євро. Умови конвергенції досить жорсткі, а саме:

- дефіцит держбюджету країни, яка має намір увійти до союзу, не може перевищувати 3% від ВВП;

- сукупний державний борг не повинен перевищувати 60% від ВВП;

- річна інфляція не може перевищувати середній рівень інфляції у трьох країнах ЄС із най нижчим рівнем інфляції (приблизно 3-3,3%) більш як на 1,5%;

- середня номінальна величина довгострокових відсоткових ставок не повинна перевищувати 2% від середнього рівня цих ставок трьох країн ЄС з найстабільнішими цінами (приблизно 9%);

- країни, що переходять на нову європейську валюту, мусять дотримуватись встановлених меж коливань валютних курсів у існуючому механізмі європейської валютної системи.

Протягом 1999 року Греції вдалося виконати вказані вимоги. Прийнято рішення про її входження до зони євро.

Положенням про євро забезпечується безперервність дії всіх контрактів. Перерахунок діючих контрактів у євро має бути завершений до 1.01.2002 р. До цього дозволяється укладання нових контрактів у національній валюті і євро.

З 1.01.99 кредити надаються на вибір, у національній валюті або у євро. Кредити, що надані, переводяться у євро до 1.01.2002 р. Всі умови залишаються незмінними, тільки сума перераховується у євро. Безготівкові операції можуть проводитися також у двох валютах. Але з 1.01.2002 всі розрахунки здійснюватимуться виключно в євро, при цьому зберігається співвідношення екю до євро як 1:1. Всі перерахування коштів на рахунках відбудуться за курсом, який склався та зафіксований станом на 1.01.99.

Введення євро – безпрецедентне явище у світовій економіці. Вперше йде річ про появу на економічній карті світу цілком нової грошової одиниці, яка має на мети замінити у найближчі роки та поступово витіснити з внутрішнього та зовнішнього обороту національні грошові одиниці. При цьому євро повинна стати не тільки розрахунковою одиницею, як СДР та ЕКЮ, а повноцінними грошами, які будуть виконувати весь спектр грошових функцій як всередині країн ЄЕС, так і на світовій арені.

За рахунок запровадження постійних курсових коефіцієнтів та передачі функцій монетарної політики до створеного Європейського центрального банку національні валюти країн-членів єврозони фактично перестали бути самостійними, а стали дублікатами єдиної європейської валюти[1, c. 76-78].

2. Характеристика емісійних механізмів грошової системи в економічно розвинених зарубіжних країнах

Рівновага підтримувалася завдяки суворому контролю з боку центрального емісійного банку. В залежності від встановленого законодавством порядку забезпечення банкнот золотом визначаються декілька систем банкнотної емісії.

Англійська система банкнотної емісії:

1. Законодавство фіксувало максимальний контингент емісії – фідуціарна емісія. Згідно акту 1844р. цей контингент встановлювався для Банку Англії в сумі 14 млн ф. стерлінгів.

2. Для решти банкнотної емісії, яка законом не лімітувалася, обов'язковим було 100% металеве покриття.

Французька система банкнотної емісії, яка була введена у 1870р.:

1. Законодавство встановлювало загальний максимум банкнотної емісії.

2. Ніяких обов'язкових норм металевого забезпечення не встановлювалося.

Німецька система банкнотної емісії по закону 1875р. зводилася до наступного:

3. В законодавчому порядку фіксувався максимальний контингент не забезпеченої золотом емісії.

4. Законодавство дозволяло випуск не забезпечених золотом банкнот зверх встановленого максимуму, але така додаткова емісія обкладалася 5% податком.

5. Не менш 1/3 загальної суми банкнот повинно було забезпечуватися золотим запасом.

Американська система банкнотної емісії, що була введена згідно Федерального резервного акту 1913р., характеризувалася тим, що:

6. Встановлювалася мінімальна норма металевого покриття всієї банкнотної емісії у 40%, решта підлягала забезпеченню комерційними векселями.

7. Не встановлювалося будь-якого максимального контингенту ані для фідуціарної емісії, ані для банкнотної емісії в цілому.

Російська система забезпечення банкнотної емісії за законом 1897р. походила на англійську:

8. Золоте забезпечення повинно було складати не менш ніж 50% загальної суми емісії кредитних банків Державного банку при умові їх випуску на суму не більше 600 млн крб.

9. Емісія зверх встановленої суми потребувала 100% золотого забезпечення[4, c. 211-213].

3. Універсальні банки Німеччини та їх роль у процесах концентрації банківського капіталу країни

Кредитна система Німеччини відображує модель порівняно жорсткої грошово-кредитної політики, не дивлячись на широкі політичні права регіонів, які входять у федерацію. Особливості пов'язані також з тим, що всі основні функції фінансового посередництва сконцентровані в універсальних банках (комерційних банках та ощадних касах), які не спеціалізуються на окремих операціях, як це роблять кредитні установи США та Японії.

Зараз у Німеччині створена високорозвинута банківська система. Вона представлена близько 300 банків, 700 ощадних кас та централів, 2,5 тис. кооперативних банків ("Фольксбанк”,” Райфейзенбанк”) та інші. Контроль за їх діяльністю здійснюється Федеральним управлінням контролю (підпорядковане Міністерству фінансів).

Банківська система Німеччини одна з найбільш розвинутих на європейському континенті. За насиченістю банківськими установами (чисельність мешканців на 1 банківську установу) країна поступається лише Швейцарії (1633 проти 1631 ) та значно перевищує інші країни Європи. Такі результати вражають, особливо коли взяти до уваги, що після другої світової війни Німеччині довелося по суті створювати нову кредитну систему. Військові адміністрації США, Великобританії та Франції перешкоджали створенню єдиної банківської системи. Так, філіям провідних банків дозволялося проводити операції лише в межах своїх окупаційних зон. Тільки після втручання федерального уряду в 1950 році були створені юридичні та організаційні передумови для функціонування трьох провідних банків країни – Дойче банк, Дрезднер банк и Коммерцбанк.

Репутація Німеччини як провідного банківського центру світу перш за все пов'язана із досконалістю банківського законодавства. Закони, які регулюють банківську діяльність поділяються на дві групи: загальні, тобто обов'язкові для кредитних установ на території всієї країни, та особливі, тобто обмежені територією окремих федеральних земель.

Другий рівень кредитної системи Німеччини представлений універсальними та спеціалізованими банками. За формою власності вони можуть бути приватними, кооперативними або публічно-правовими інститутами. Лише приватні банки, як і раніше, ставлять собі за мету насамперед виробничо-господарську діяльність. Саме вона є головним джерелом їхніх прибутків. Кооперативні банки спрямовують діяльність на заохочення своїх членів з метою створення сприятливих умов життєдіяльності їхніх вкладників[6, c. 53-54].

Універсальні банки займають провідне місце у кредитній системі країни. Вони займаються всіма видами банківської діяльності ( в т.ч. операціями з цінними паперами). До них за статистикою Німецького федерального банку належать приватні комерційні банки ("гросбанки”, регіональні банки, приватні банкири та філії іноземних банків), кооперативні кредитні установи ("Райфазен” та "Фольксбанк”), державні кредитні установи (ощадні каси та жироцентралі).

Головні серед них - "гросбанки”: "Дойче банк”,” Дрезднер банк” и "Коммерцбанк.” Це акціонерні товариства, кожне з яких має від 200 до 300тис. акціонерів. Ці банки мають досить розповсюджену мережу філій - 3,5 тис. Їх діяльність виходить далеко за межі надання кредитів. Особливі позиції цих банків у кредитній системі пояснюються їх місцем у структурі фінансового капіталу та зв'язками з монополіями інших галузей. Саме тут виявляється найбільш тісне зростання банківського та промислового капіталів. Це здійснюється через емісію цінних паперів, придбання акцій з метою одержання контрольного пакету акцій промислових компаній. Кожен з "гросбанків” очолює фінансову групу, що з'явилася на базі зрощування з промисловими концернами Сіменса, Фліка, Тісена, Крупа та інш. Ці фінансові групи тісно пов'язані з фінансовими групами Моргана та Рокфелера у США, Ротшильда у Великобританії та інш.

Невелика прибутковість активів німецьких банків пояснюється багатьма причинами, однак великі вкладення у малодохідні акції промислових та фінансових компаній, які залишилися з 50-60-х років, безумовно, займають у цьому провідне місце. В ці роки, коли німецька економіка розбудовувалась після 11 світової війни, система перехрестного володіння акціями, так саме і великі вкладення банків в капітал промислових підприємств, стала одним з механізмів післявоєнного будівництва. Однак до кінця 90-х років вона втратила більшість своїх переваг і вже розглядалася спеціалістами як гальмування у розвитку фондового ринку країни. Банки також були не проти позбутися "баласту” у своїх інвестиційних портфелях, але цьому заважали податки. Перепродаж пакету акцій обкладалась податком, ставка якого доходила до 53%. З 1 січня 2001 р. згідно планам німецького уряду оподаткування при продажі пакетів акцій від однієї компанії до іншої буде відмінено. Це дозволить банкам розпродати найменш цінні активи та отримати значні вільні кошти.

Усі банки прямо або через філії виконують весь набір банківських операцій. Крім того, ці три великих банки мають обов'язкові окремі філії в Берліні. Різноманітні міжнародні послуги великих банків здійснюються через потужні банківські відділення в самій Німеччині, які виконують операції з за кордоном, і дочірні організації, розташовані в усьому світі, а також їхні філії та представництва в інших країнах[1, c. 107-109].

4.Функціонування кредитної системи Росії в умовах командно-адміністративної системи господарювання

Зміни у сфері грошового обігу на території колишнього СРСР розпочалися відразу після встановлення радянської влади. У грудні 1917 р. В. Ленін запропонував проект зміни грошового обігу і план примусового залучення в банк грошових нагромаджень населення та обміну грошових знаків, що перебували в обігу, на нові.

Сутність ленінського проекту грошової реформи полягала в тому, що передбачалося призначити якомога коротший термін, протягом якого кожний громадянин повинен був подати декларацію про кількість наявних у нього грошей і одержати замість них нові, причому до певної норми гроші планувалося обмінювати карбованець за карбованець, а понад цю норму — у меншому розмірі, за принципом спадної прогресії. Як захід для підготування до реформи передбачалося очистити грошовий обіг від різноманітних сурогатів грошей — купонів, облігацій, марок, бон тощо.

Реформу передбачалося почати восени 1918 p., проте здійснити її не вдалося через громадянську війну та іноземну воєнну інтервенцію.

У період "воєнного комунізму" неминучим було різке скорочення доходів державного бюджету і не менш різке збільшення його витрат, особливо на оборону країни.

На початок 1921 р. 93 % усієї заробітної плати виплачували в натуральному вигляді. Водночас скасовувалося стягнення з трудящих квартплати і комунальних платежів.

Це свідчило про порушення принципу еквівалентності обміну, гроші вже не могли нормально виконувати функцію міри вартості.

Початком нової економічної політики стала заміна продрозкладки продподатком. Селянинові надавалося право після сплати натурального податку вільно реалізовувати на ринку залишки сільськогосподарських продуктів.

У жовтні 1921 р. створюється Державний банк.

У 1922—1923 pp. було проведено дві деномінації. При першій 1 крб. дорівнював 10 тис. крб., при другій грошова одиниця зразка 1923 р. дорівнювала 100 грошовим одиницям зразка 1922 р.

Основні принципи побудови грошової системи соціалістичного типу сформувалися у процесі здійснення грошової реформи 1922—1923 pp. Реформа почалася з випуску в обіг банківських білетів у червінцях. Банкноти забезпечувалися золотом у розмірі 25 % суми грошей, що випускалися в обіг (хоча на золото вони не розмінювалися), а решта — векселями і легкореалізовуваними товарами. Золотий вміст червінця було встановлено такий самий, як вміст золотої десятки дореволюційного карбування (7,7423 г чистого золота).

Через дефіцит державного бюджету до березня 1924 р. існувала система паралельного обігу двох видів грошових знаків.

4 квітня 1922 р. введено монополію на купівлю золота, платини, іноземної валюти. Купувати їх мав право тільки Наркомфін.

У лютому 1924 р. емісія радянських знаків припинилася, в обіг були випущені білети державного казначейства номіналом один, три і п'ять рублів, а також срібна й мідна монети. Між казначейськими і банківськими білетами встановлюється тверде співвідношення — 1 червінець = 10 руб. казначейськими білетами.

У 1930 р. Держбанк приступив до впорядкування касових планів, на підставі яких почав здійснювати пряме планування грошового обігу[4, c. 231-233].

У роки війни в СРСР для обмеження розміру бюджетного дефіциту було запроваджено систему нормованого постачання й відпуску промислових і продовольчих товарів населенню за картками із збереженням твердих довоєнних державних цін. Було збільшено податкові платежі до бюджету насамперед за рахунок підвищення прибуткового податку на 100 % та ін.

Було створено спеціальні суспільні грошові фонди: фонд оборони і фонд Радянської Армії, випускалися спеціальні воєнні позики; у діючій армії створювалися мережі польових кас Держбанку.

Повоєнна економіка СРСР характеризується заміною натуральних відносин грошовими відносинами і підвищенням ролі грошей. Грошовою реформою у 1947 р. скасовано карткову систему розподілу продуктів, гроші стали єдиною формою розподілу за працею. Водночас з грошовою реформою передбачалося провести конверсію всіх раніше випущених позик.

У результаті грошових реформ сформувалася специфічна грошова система СРСР. В. Ротлейдер дав таке її визначення: "Грошова система СРСР — це встановлена на основі виданих органами верховної влади і управління законів і постанов планомірна організація грошового обігу".

Грошовою одиницею СРСР був карбованець, сота частина карбованця називалася копійкою. Радянська держава зберегла найменування грошової одиниці та її сотої частини, що склалися в XIV ст.

Карбованець мав визначений золотий вміст, встановлений урядом СРСР. Золотий вміст радянського карбованця вперше встановлено в 1922 р. у зв'язку з випуском в обіг сталих грошей (білетів Державного банку). З 1922 по 1961 р. золотий вміст карбованця змінювався двічі — у 1937 і 1950 р. З 1 січня 1961 р. золотий вміст карбованця становив 0,987412 г чистого золота. В СРСР в обігу були грошові знаки трьох видів: білети Державного банку СРСР, білети Державного казначейства, металева монета. Білети Державного банку випускалися в обіг вартістю 10, 25, 50 і 100 крб., білети казначейства — 1, З, 5 крб., монети — вартістю в 1, 2, 3, 5, 10, 15, 20, 50 коп. і 1 крб.

Згідно з Конституцією СРСР керівництво грошовою системою здійснював тільки уряд СРСР.

Органом, який виконував усі накази уряду СРСР щодо управління грошовою системою, був Державний банк, наділений правом здійснення емісійних операцій.

Державний банк СРСР мав загальносоюзне значення. У союзних республіках функціонували його філії, контори, відділення, агентства, які підпорядковувалися тільки Правлінню Державного банку.

В основі валютних, розрахункових і кредитних відносин СРСР із зарубіжними країнами лежав розвиток його зовнішньоекономічних зв'язків — зовнішньої торгівлі, економічної й технічної співпраці у будівництві промислових та інших об'єктів за кордоном, у галузі науки, техніки, культури, туризму, а також проведення розрахунків з утримання посольств, консульств та іншого персоналу за кордоном. Розвиваючи валютні відносини з іншими державами, Радянський Союз спирався на принцип монополії зовнішньої торгівлі та валютної монополії.

Монополію зовнішньої торгівлі введено декретом РНК РРФСР "Про націоналізацію зовнішньої торгівлі". У цьому декреті зазначалося, що вся зовнішня торгівля націоналізується. Торгові операції з купівлі й продажу всяких товарів (видобувної та переробної промисловості, сільського господарства та ін.) з іноземними державами і окремими торгівельними підприємствами здійснюються від імені Російської Республіки спеціально уповноваженими органами. Крім цих органів ніхто не має право проводити торгові операції з вивезенням товарів за кордон [2, с 50].

У жовтні 1925 р. у спеціальному рішенні Пленуму ЦК РКП(б) "Про зовнішню торгівлю" було підтверджено монополію зовнішньої торгівлі.

Запровадження зовнішньої торгівлі та інших форм економічних зв'язків із зарубіжними країнами здійснювалося державою через систему органів державного управління, а також через спеціалізовані зовнішньоторговельні банки та інші організації.

Із монополією зовнішньої торгівлі в СРСР нерозривно була пов'язана державна валютна монополія, на основі якої будувалися валютні розрахункові та кредитні відносини.

Радянській державі в особі уповноважених нею органів належало виключне право на здійснення угод із зарубіжними країнами в іноземній валюті, операцій з валютними цінностями і управління валютними ресурсами країни.

Валютними цінностями вважалися іноземна валюта (банкноти, казначейські білети, монети), платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви тощо) і фондові цінності (акції, облігації та ін.) в іноземній валюті, банківські платіжні документи в карбованцях (чеки та ін.), які купувалися за іноземну валюту, з правом перетворення їх на таку саму валюту, дорогоцінні метали — золото, срібло, платину і метали платинової групи, крім ювелірних виробів та інших побутових виробів з цих металів.

До валютних запасів СРСР належали запаси конвертованої валюти (долари, швейцарські марки, фунти стерлінгів та ін.) разом із централізованим золотим запасом країни. Валюта зберігалась у касах Державного банку і Зовнішньоторговельного банку або на рахунках в іноземних банках.

Керівництво валютними кредитними і розрахунковими організаціями було покладено на Державний і Зовнішньоторговельний банки, Держплан СРСР, Міністерство фінансів СРСР.

Зберігали і розпоряджалися валютними ресурсами СРСР Державний та Зовнішньоторговельний банки. Тільки через них здійснювалися платежі в іноземній валюті та іншими валютними цінностями при розрахунках із зовнішньої торгівлі та інших міжнародних розрахунків.

Керівництво у сфері валютних та кредитних відносин з іноземними державами на основі державної монополії покладалося валютним законодавством СРСР на радянський уряд.

Державному банку було надано право купувати іноземну валюту і дорогоцінні метали, кредитувати зовнішню торгівлю, здійснювати угоди в іноземній валюті, мати кореспондентські зв'язки з іноземними банками та виконувати через них банківські операції, отримувати іноземні кредити.

З 1 січня 1961 р. операції з міжнародних розрахунків і кредитування зовнішньоторговельного обороту та інші валютні операції почав виконувати за дорученням Державного банку також Зовнішньоторговельний банк СРСР.

Зовнішньоторговельний банк СРСР, який був спеціалізованою ланкою банківської системи країни, виконував операції, пов'язані з розрахунками за експорт та імпорт товарів і послуг, забезпечував кредитними ресурсами зовнішньоекономічний оборот, здійснював міжнародні кредитні операції.

Контроль за виконанням валютного законодавства покладався на Міністерство фінансів СРСР, яке видавало на його основі й для його розвитку інструктивні та інші нормативні документи. Органами валютного контролю були також Державний і Зовнішньоторговельний банки, які виконували валютні операції суворо відповідно до валютного законодавства[1, c. 184-187].

Для забезпечення безперервних міжнародних розрахунків держава повинна була мати певні валютні резерви, які у вигляді валюти зберігалися у закладах Державного та Зовнішньоторговельного банків і на рахунках в іноземних банках (авуари).

Створення і використання валютних резервів, розробка валютних планів, регулювання і контроль за їх виконанням становили зміст валютного планування СРСР.

Валютне планування здійснювалося в такому порядку: міністерства та відомства, що здійснювали валютні та міжнародні кредитні операції з іншими державами, складали проекти валютних планів на кожний рік.

Валютні плани міністерств і відомств узгоджувалися з показниками народногосподарського плану. Валютні плани включали валютні надходження і платежі в іноземній валюті за торговими, неторговими і кредитними угодами.

Передбачені у валютних планах суми в іноземних валютах обчислювалися також у радянських карбованцях. Проекти валютних планів, які надавалися міністерствами та відомствами, розглядалися Держпланом СРСР і Міністерством фінансів СРСР і включалися до проекту зведеного валютного плану (платіжного балансу), який затверджувала Рада Міністрів СРСР наприкінці року, що передував запланованому.

Виконання зведеного валютного плану і валютних планів відомств здійснювалося через Зовнішньоторговельний банк, який складав звіт про їх виконання. Водночас міністерства і відомства, які затверджували валютні плани, готували звіти про їх виконання.

Валютний курс у країнах соціалізму ґрунтувався на купівельній спроможності грошової одиниці, яка відбивала середній рівень цін товарів на різноманітних ринках, в основі яких лежали суспільно необхідні затрати праці.

Так, на 6 червня 1985 р. курсове співвідношення радянського карбованця і болгарського лева було 100 крб. = 100 левів, карбованця і марки НДР — 31,25 крб. = 100 марок.

В СРСР існували такі валютні курси:

• офіційний (паритетний), зафіксований на основі встановленого валютним законодавством золотого вмісту;

• офіційний зі знижками (надбавками) для неторговельних операцій;

• офіційний курс Державного банку до валют капіталістичних країн;

• курс до колективної валюти країн РЕВ — перевідного карбованця.

Офіційні валютні курси Державного банку СРСР діяли на всій території країни, застосовувалися, зокрема, в обліку зовнішньоторговельних та інших організацій, які виконували розрахункові операції із зовнішніх зв'язків.

Розвиток кредитної системи СРСР відбиває процес створення та особливості функціонування планової економіки.

7 жовтня 1921 р. був заснований Державний банк РРФСР (у 1923 р. перетворений у Державний банк СРСР). Після створення Державного банку РРФСР почали створюватися його контори та відділення у великих містах. На 1 квітня 1922 р. діяло 45 відділень банку. В 1922—1925 pp. створюються галузеві і територіальні спеціальні банки, місцеві кредитні заклади, кредитна кооперація, система ощадних кас.

8 жовтня 1922 р. для сприяння розвитку промисловості створено Промисловий банк у формі акціонерного товариства, який у 1924 р. дістав назву Торгово-промисловий банк СРСР.

Наприкінці 1922 p. виникло акціонерне товариство Електрокредит, яке займалося здебільшого кредитуванням будівництва електростанцій на селі. У 1924 р. це товариство було реорганізоване в Акціонерний банк з електрифікації.

Для розвитку зовнішньоторговельних операцій у 1922 р. створюється акціонерний Російський комерційний банк з участю шведського капіталу. В 1924 р. уряд викупив усі акції шведського капіталу і перетворив Російський комерційний банк на Банк для зовнішньої торгівлі.

Для сприяння відновленню і розвитку комунального та житлового будівництва з 1923 р. створюються комунальні банки. У 1925 р. створено Центральний банк комунального господарства і житлового будівництва.

Для розвитку споживчої кооперації в 1922 р. на пайовій основі створено Банк споживчої кооперації, перетворений у 1923 р. на Всеросійський кооперативний банк.

У 1922 р. створено Всеукраїнський кооперативний банк, а з 24 січня 1922 р. створюються спеціальні заклади сільськогосподарського кредиту — кредитні і кредитно-ощадні кооперативні товариства.

У 1923—1925 pp. були організовані республіканські банки сільськогосподарського кредиту РРФСР, України, Білорусії, Закавказзя, Узбекистану, Туркменії.

У 1924 р. створено Центральний сільськогосподарський банк СРСР. У 1925 р. у цьому банку організовано постійний фонд для кредитування бідноти та колгоспів на особливих пільгових умовах.

З 26 грудня 1922 р. починають створюватися державні ощадні каси.

Створений 24 червня 1924 р. при управлінні Державного банку Комітет у справах банків вирішував питання про загальні напрямки політики кредитних закладів, розглядав кредитні плани Державного та інших банків, розподіляв кредитні ресурси.

Реформа 1 квітня 1930 р. передбачала ліквідацію комерційного кредиту і цілковиту заміну його прямим банківським кредитуванням, запровадження принципів повернення, строковості, планово-цільового характеру банківського кредитування, забезпеченість матеріальними цінностями виданих кредитів, запровадження нових раціональних форм безготівкових розрахунків через банки, концентрацію короткострокового кредитування і платіжного обороту в Державному банку, суворе розмежування функцій між Державним банком і банками довгострокового кредитування та фінансування капіталовкладень.

Завершила кредитну реформу постанова уряду від 5 травня 1932 р. Відповідно до постанови організовано чотири спеціальні банки для фінансування і кредитування капіталовкладень, які підпорядковувалися Народному комісаріату фінансів СРСР:

• Банк фінансування капітального будівництва промисловості і електрогосподарства, перетворений з Банку довгострокового кредитування промисловості і електрогосподарства;

• Банк фінансування соціалістичного землеробства, організований замість численних кредитних товариств і республіканських сільськогосподарських банків;

• Банк фінансування капітального будівництва кооперації, створений на базі Всеросійського кооперативного банку;

• Банк фінансування комунального і житлового будівництва. У роки Другої світової війни зберігалося централізоване державне

управління кредитною системою і всіма її ланками та видами операцій без зміни основних принципів кредитування.

Важливі завдання під час війни виконували ощадні каси. Вони забезпечували обслуговування населення, зокрема виплачували вклади за ощадними книжками робітникам, евакуйованим з районів воєнних дій, продовжували залучати нові вклади, розміщували серед населення облігації державних позик, білети грошово-речової лотереї. Видавалися кредити на збільшення виробництва товарів широкого вжитку з місцевих сировинних ресурсів. В умовах війни Державний банк пішов шляхом розвитку взаємозаліків.

До складу повоєнної кредитної системи ввійшли Державний банк СРСР, Всесоюзний банк фінансування капітальних вкладень, Банк для зовнішньої торгівлі, державні ощадні каси, кредитні кооперативи трудящих, державні ломбарди і радянські акціонерні банки за кордоном [4, с 123-126].

Основою діяльності кредитної системи та її ланок був народногосподарський план, а його складовими — кредитний і касовий плани Державного банку СРСР.

Основні функції Державного банку:

• акумуляція грошових ресурсів;

• емісія грошей та організація грошового обігу;

• кредитування народного господарства;

• фінансування капіталовкладень;

• організація безготівкових розрахунків;

• касове обслуговування народного господарства;

• касове виконання державного бюджету.

Характерною ознакою банківської системи СРСР була розгалужена мережа банківських закладів. Так, Державний банк мав близько 4,3 тис. закладів.

Будівельний банк виконував такі функції:

• фінансування капіталовкладень;

• акумуляція грошових вкладень для капітального будівництва;

• короткострокове кредитування підрядних будівельних організація;

• організація безготівкових розрахунків у будівництві.

Зовнішньоторговельний банк СРСР виконував функції кредитування зовнішньої торгівлі, міжнародних розрахунків і валютного регулювання.

Кредитні кооперативи створювалися при місцевих комітетах профспілок за місцем роботи працівників з метою надання їм короткострокових кредитів.

Державні ломбарди видавали громадянам короткострокові кредити на строк до одного року під заставу цінностей і особистого майна.

Основна функція ощадних кас — залучати заощадження населення у вклади. На 1 січня 1981 р. на території СРСР функціонувало 79,7 тис. ощадних кас.

Акціонерні банки СРСР за кордоном — Московський народний банк і Ейробанк, засновані в 1919 і 1921 р. у Лондоні і Парижі, згодом у Цюріху, Франкфурті-на-Майні, Відні, Люксембурзі[3, c. 81-82].

5. Банки розвитку у країнах, що розвиваються, та їх роль у забезпеченні економічного розвитку

Сьогодні у світі налічується близько 750 інститутів розвитку, переважно банків (без обліку міждержавних), що охоплюють своєю діяльністю більшість країн. Важливу роль діяльність банків розвитку грає в економіках таких великих країн, як Німеччина, Японія, Італія, Китай, Індія, Бразилія, Мексика.

На їхню частку доводиться помітна частка сукупних банківських активів у значній частині регіонів миру й великих країн (наприклад, Південна Азія - 12%, Латинська Америка - 10%, Німеччина - 8%), а також істотна частка виданих національними банками кредитів (у країнах Латинської Америки - у середньому 30%).

Серед секторів, на які діяльність інститутів розвитку робила й робить найбільш сильний вплив ставляться: виробнича й соціальна інфраструктура; капіталомісткі галузі промисловості (нафтовидобувна промисловість, металургія, хімія й нафтохімія, важке машинобудування), сільське господарство.

Інститути розвитку зіграли ключову роль у післявоєнному відновленні економічної інфраструктури й базових галузей промисловості таких розвинених країн, як Німеччина, Італія, Франція, Японія. У більше пізній період вони внесли серйозний вклад у технологічне переозброєння енергетики, автомобілебудування, рибної промисловості Японії; в енергозбереження, розвиток комунальної інфраструктури, житлове будівництво Німеччини. У країнах Латинської Америки за рахунок інвестицій інститутів розвитку були створені цілі нові галузі національних економік (насамперед , у добувній промисловості й машинобудуванні).

Також велика роль інститутів розвитку в стимулюванні розвитку відстаючих регіонів різних країн (Бразилія, Мексика, Японія й ін.).

Діяльність інститутів розвитку спрямована на забезпечення фінансування важливих для розвитку країни галузей економіки, які в силу довгосрочності, низької прибутковості або підвищеного ризику обмежені в надходженні приватного капіталу.

Таким чином, основною ідеєю законопроекту є створення, відповідно до міжнародної практики, державного фінансового інституту розвитку в організаційно-правовій формі державної корпорації, що буде сприяти розвитку економіки й у тому числі зовнішньоекономічної діяльності[4, c. 164-165].


Список використаної літератури

1. Карлін М. Фінанси зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Микола Карлін,; М-о освіти і науки України, Волинський держ. ун-т ім. Л. Українки . - К.: Кондор, 2004. - 382 с.

2. Козик В. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. - 6-те вид., стереотипне. - К. : Знання , 2006. - 405 с.

3. Маляревський Ю. Облік у зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Юрій Маляревський, Ольга Фартушняк, Інна Пасічник; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. - 163 с.

4. Миргородська Л. Фінансові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Лариса Миргородська,; М-о освіти і науки України, Таврійський національний ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 240 с.

5. Полякова Л. Основи обліку в зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Лариса Полякова, Володимир Мохняк,; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". - Львів: Вид-во Національного ун-у "Львівська політехніка", 2006. - 240 с.

6. Шамова Н. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. – К., 2002





Реферат на тему: Грошово-кредитні системи Німеччини та Росії (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.