Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Гроші і кредит

Грошовий обіг, світова валютна система та активні операції комерційних банків (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Грошовий обіг, його структура. Маса грошей в обороті 4

2. Світова валютна система і її еволюція. 12

3. Активні операції комерційних банків. 19

Висновок. 26

Список використаної літератури. 28


Вступ

У ринковій економіці грошам належить визначне місце. Вони забезпечують життєдіяльність суб'єктів держави, огортаючи всі клітини системи виробничих відносин. Справді, величезна кількість людей у світі щоденно розраховуються грошима за придбані товари чи послуги. Проте не кожна людина задумується про те, яке важливе значення мають гроші. А вони необхідні для функціонування економіки, оскільки саме гроші можуть привести в рух фінансовий механізм, здатний забезпечити розвиток виробничих сил.

Отже, будучи предметом попиту, гроші впливають на ринок товарів і послуг. Стан грошового обігу може привести до змін умов економічної рівноваги. Так, при інфляції люди по-іншому підходять до розподілу своїх доходів між заощадженням і споживанням, ніж у періоди стабілізації цін.

Особливого значення вивчення грошей набуває для розуміння функціонування ринкової системи економіки. Оскільки Україна йде до ринкової економіки сучасного типу, регулююча економічна роль держави достатньо велика, то гроші, грошовий обіг є головними інструментами в механізмі державного регулювання, який веде до економічного і соціального прогресу.

Валюту і гроші часом уявляють як ідентичні поняття, хоча всередині країни частіше використовується термін "гроші", а термін "валюта" — зовні.

При вживанні поняття грошей питання про їх "національність" практично не виникає, але в міжнародних трансакціях національна приналежність валюти відіграє першочергову роль.


1. Грошовий обіг, його структура. Маса грошей в обороті

Серед понять, що характеризують грошові відносини в суспільстві, провідне місце займають грошовий оборот, грошовий обіг, фінанси, кредит, маса грошей, швидкість обігу грошей. Якщо останні чотири з них знайшли в літературі досить повне й однозначне тлумачення, то поняття грошового обороту і грошового обігу досі залишаються дискусійними. Дискусії ведуться щодо сутності цих понять, їх взаємозв'язку, сфер використання тощо.

У багатьох виданнях грошовий оборот трактується як сукупність усіх грошових платежів у народному господарстві. Таке визначення має той істотний недолік, що фіксує лише кількісний бік грошового обороту, його результативний аспект. Сутність же його як руху грошей у процесі відтворення залишається поза увагою. Цей недолік спричиняє формальний підхід і до визначення поняття грошового обігу, який трактується лише як готівкова сфера грошового обороту.

Грошовий оборот - явище макроекономічного порядку. Він обслуговує кругооборот усього сукупного капіталу суспільства на всіх стадіях суспільного відтворення: у виробництві, розподілі, обміні і споживанні. Тому нерідко його називають сукупним грошовим оборотом.

Через авансування грошей на придбання засобів виробництва і оплату робочої сили капітал спрямовується у сферу виробництва і забезпечує виготовлення валового національного продукту. Через оплату виготовленої продукції та послуг гроші обслуговують реалізацію національного продукту і вивільнення суспільного капіталу в грошовій формі. У процесі використання грошової виручки від реалізації продукції та послуг здійснюється розподіл вартості національного продукту між власниками факторів виробництва (кредиторами, акціонерами, найманими працівниками) та державою, якій належать установлені податки. В усіх економічних суб'єктів формуються грошові доходи, за рахунок яких вони спрямовують капітал у сферу споживання - виробничого та особистого. Тим самим забезпечується новий цикл суспільного відтворення.

Грошовий оборот як макроекономічне явище слід відрізняти від обороту грошей у межах кругообороту окремого індивідуального капіталу, тобто на мікрорівні. В останньому випадку гроші є однією з функціональних форм капіталу, його складовою та елементом багатства, яким володіє власник цього індивідуального капіталу. У цьому випадку гроші являють собою капітал, вони вимагають для себе відповідної норми прибутку (доходу) подібно до інших форм капіталу. Чим більшою масою грошей володіє даний індивідуальний власник, тим він багатший, тим більші його можливості "заробити" прибуток чи дохід.

Зовсім іншу роль відіграють гроші в сукупному грошовому обороті. Тут вони функціонують виключно як гроші і не є функціональною формою капіталу. Тому їх масу в обороті не можна вважати частиною багатства країни, тобто її зростання не збільшує сукупного капіталу суспільства подібно до капіталу окремого індивіда. Якби грошова маса, що перебуває в обороті, раптово збільшилася вдвічі, то загальний обсяг багатства країни не тільки не збільшився, а міг би навіть зменшитися у зв'язку зі зростанням витрат на виготовлення додаткових грошей чи провокуванням інфляції їх випуском в оборот.

Цього положення не змінює той факт, що значна частина маси грошей, яка обслуговує сукупний оборот, капіталізується і перетворюється в позичковий капітал. Капіталізація частини грошової маси сприяє прискоренню реалізації сукупного валового продукту, а отже - збільшенню його обсягу, тобто зростанню суспільного багатства, але самі гроші на макрорівні в таке багатство не перетворюються. Завдяки капіталізації гроші в межах наявної маси швидше передаються від одного економічного суб'єкта до іншого, ніби швидше "тасуються", але якісно вони не змінюються, залишаючись лише віддзеркаленням реального багатства. Детальніше роль позичкового капіталу буде розглянута в розділі 9.

Сукупний грошовий оборот і оборот грошей у межах індивідуального капіталу істотно відрізняються також механізмами формування грошової маси, необхідної для їх обслуговування.

Грошові кошти, необхідні для обслуговування кругообороту індивідуального капіталу, значною мірою вже є в розпорядженні відповідного власника, тобто це його власні кошти. Якщо ж їх недостатньо, то додаткові кошти мобілізуються на грошовому ринку. Грошовий ринок займає важливе місце в кругообороті індивідуального капіталу, з нього починається оборот грошей, що обслуговує індивідуальний капітал, на ньому й завершується кожний окремий цикл його кругообороту. Частина грошового доходу кожного економічного суб'єкта спрямовується на погашення боргів і повертається на грошовий ринок. Інша частина, що становить тимчасово вільні кошти, спрямовується на грошовий ринок як ресурс для кредитування інших суб'єктів.

Сукупний грошовий оборот обслуговується переважно теж за рахунок наявної в обороті грошової маси, тобто тих грошей, які є в розпорядженні окремих економічних суб'єктів. Грошовий ринок перетворюється у внутрішній елемент цього обороту і забезпечує перерозподіл наявної грошової маси з метою прискорення її обігу і найповнішого забезпечення потреб обороту в грошах у межах наявної їх маси. Завдяки грошовому ринку значно посилюється еластичність грошового обороту, зростає здатність даної маси грошей обслужити зростаючі обсяги обороту.

Проте вказані можливості грошового ринку не безмежні, і неминуче виникають потреби в поповненні обороту додатковою масою грошей. На відміну від кругообороту індивідуального капіталу, ці потреби можуть бути задоволені лише за рахунок додаткової емісії грошей.

З усього сказаного випливає висновок, що сукупний грошовий оборот не є механічною сумою оборотів грошей у межах індивідуальних капіталів, а являє собою самостійне економічне явище, безпосередньо пов'язане з процесом суспільного відтворення в цілому. Це одне з найбільш широких, абстрактних і узагальнених явищ економічного життя суспільства.

Суб'єктами грошового обороту є всі юридичні та фізичні особи, які беруть участь у виробництві, розподілі, обміні та споживанні валового суспільного продукту. Це всі підприємства (промисловості, сільського господарства, транспорту, зв'язку, будівництва, торгівлі, комунального господарства тощо), усі державні, громадські, комерційні установи та організації, банки та інші фінансово-кредитні установи, все населення, що самостійно одержує та витрачає грошові кошти. Усі вони на певних підставах одержують грошові доходи, витрачають чи зберігають їх і цим впливають на економічні процеси та стають економічними суб'єктами суспільства.

Якщо абстрагуватися від відтворювального аспекту, то грошовий оборот можна уявити просто як безперервний процес переміщення грошей у функціях засобів обігу і платежу між окремими його суб'єктами. Це, зокрема, переміщення грошей між:

* окремими підприємствами та організаціями;

* підприємствами та організаціями і населенням;

* окремими фізичними особами;

* комерційними банками і підприємствами та організаціями;

* комерційними банками і населенням;

* окремими комерційними банками;

* комерційними банками і центральним банком;

* небанківськими фінансово-кредитними установами різного призначення, з одного боку, і підприємствами, організаціями та установами - з іншого;

* небанківськими фінансово-кредитними установами різного призначення і банками;

* окремими небанківськими фінансово-кредитними установами різного призначення.

На кожній із цих ділянок можуть мати місце зустрічні грошові вимоги між суб'єктами обороту, що створює можливість їх взаємного погашення (заліку). Залік зменшує обсяг грошового обороту і потребу в реальних грошах для його обслуговування.

Економічною основою грошового обороту є процес суспільного відтворення. Суб'єкти цього процесу постійно одержують грошові доходи від реалізації належних їм ресурсів чи виготовлених ними продуктів, що спричинює відповідні грошові потоки. Водночас потоки руху грошей є не тільки результатом відтворювального процесу, а й важливою передумовою його успішного здійснення. Надмірні затримки в русі грошей неминуче викликають гальмування товарних потоків, погіршення кон'юнктури ринків, посилення стагнації виробництва.

Внутрішня обумовленість грошового обороту процесом суспільного відтворення визначає його сутнісну єдність і безперервність, які можна назвати конституційними ознаками грошового обороту. Це положення має важливе значення для практики управління і використання грошового обороту. У ній не повинно допускатися зведення непереборних перепон на шляху грошових потоків, як і непрохідних меж між окремими потоками грошей.

Грошовий оборот забезпечується певною масою грошей, величина якої є важливою характеристикою стану грошового обороту та ринкової кон'юнктури в цілому. Зміна грошової маси безпосередньо впливає на інтенсивність обороту грошей, на формування платоспроможного попиту, на кон'юнктуру ринків, а значить - на економічний розвиток. Тому регулювання грошової маси є ключовим напрямом державної грошово-кредитної політики. Завдяки цьому вивчення та правильне визначення маси грошей в обороті має не тільки теоретичне, а й важливе практичне значення.

Поняття грошової маси досить складне, оскільки складна сама категорія грошей, велика різноманітність їх форм та функцій. Не випадково в трактуванні змісту та показників вимірювання грошової маси є помітні розбіжності.

Зарубіжна економічна наука та практика дали достатньо розгорнуте й обґрунтоване трактування і статистичне визначення грошової маси, які ефективно використовуються в регулятивній практиці. Перехід України до ринкової економіки робить надзвичайно актуальним вивчення і використання цього досвіду в нашій практиці.

Виходячи з викладеного вище розуміння сутності грошей та грошового обороту, під грошовою масою слід розуміти всю сукупність запасів грошей у всіх їх формах, які перебувають у розпорядженні суб'єктів грошового обороту в певний момент. Такими суб'єктами є приватні особи, підприємства, громадські організації, господарські об'єднання, державні установи тощо, які мають у своєму розпорядженні готівкові гроші чи вклади на різних рахунках у комерційних банках.

Грошова маса має певний кількісний вираз (обсяг у мільярдах чи мільйонах грошових одиниць), надзвичайно складну структуру та динаміку руху. З точки зору якісної характеристики грошової маси важливе значення має її структура, а з погляду практики її регулювання - динаміка руху обсягу та структури.

У структурному відношенні грошову масу можна розділити за кількома критеріями:

· за ступенем "готовності" окремих елементів до оборотності, тобто за ступенем їх ліквідності;

· за формою грошових засобів (готівкові, депозитні);

· за розміщенням у суб'єктів грошового обороту;

· за територіальним розміщенням та ін.

Найбільшу складність має структуризація грошової маси за першим критерієм, оскільки немає однозначного розуміння ступеня ліквідності кожного її елемента, як і немає чіткого розмежування між власне грошима і високоліквідними фінансовими активами, які вже не е грошима. За цим критерієм наука і практика виділяють кілька елементів грошової маси, комбінацією яких можна визначати різні за складом і обсягом показники грошової маси, що називаються грошовими агрегатами.

Грошова база включає запаси всієї готівки, яка перебуває в обороті поза банківською системою та в касах банків, а також суму резервів комерційних банків на їх кореспондентських рахунках у центральному банку.

Величину грошової бази можна визначити за формулою:

де Гвип - сума готівки, випущеної центральним банком і не поверненої в його фонди; Грез - сума грошових коштів (резервів), які перебувають на кореспондентських рахунках банків у центральному банку.

Перший елемент (Гвип) грошової бази відрізняється кількісно від готівкового агрегату М0 - більший на суму готівки в касах банків. Другий елемент (Грез) грошової бази відрізняється і якісно, і кількісно від безготівкового елемента грошових агрегатів Ml, M2, МЗ. Він являє собою суму зобов'язань центрального банку перед комерційними. А безготівкові елементи грошових агрегатів - це зобов'язання комерційних банків перед своїми клієнтами. Вони формуються комерційними банками як за рахунок коштів, одержаних від центрального банку, тобто за рахунок Грез, так і за рахунок створення грошей самими комерційними банками в процесі кредитної діяльності через механізм грошово-кредитного мультиплікатор. Тому безготівкові елементи грошових агрегатів значно більші за своїм обсягом від безготівкового елемента грошової бази. Завдяки цьому загальний обсяг кожного з грошових агрегатів (крім М0) перевищує обсяг грошової бази. Ступінь цього перевищення свідчить про величину грошово-кредитного мультиплікатора на рівні комерційних банків.

В Україні маса грошей в обороті після грошової реформи 1996 р. характеризується високими темпами зростання та надмірно великою вагою в ній готівки.


2. Світова валютна система і її еволюція

Як результат еволюції світового господарства та інтернаціоналізації господарських зв'язків на базі національних валютних систем формуються механізми міждержавного регулювання валютних відносин - світова та міжнародні (регіональні) валютні системи.

Світова валютна система - це спільно розроблена державами та закріплена міжнародними угодами форма реалізації валютних відносин.

Складовими світової валютної системи є:

* форми міжнародних засобів платежу (золото, національні валюти, міжнародні валютні одиниці - СДР, ЕКЮ, євро);

* уніфікований режим валютних паритетів та курсів;

* умови взаємної конвертованості валют;

* уніфікація правил міжнародних розрахунків;

* режим валютних ринків та ринків золота;

* міжнародні валютно-фінансові організації;

* міжнародне регулювання валютних обмежень.

Світова валютна система у своєму розвитку пройшла етапи, які обумовлені ступенем розвитку світового ринку, міжнародними зв'язками, типами національних грошових систем.

Першою в історії світовою валютною системою була система, заснована на золотому стандарті. Вона сформувалася стихійно наприкінці XIX-на початку XX ст. як сукупність національних валютних систем. Не існувало ніяких міжнародних норм, що регулювали валютні відносини, бо в цьому не було потреби. Платіжний оборот обслуговувався переважно золотом. Основу валютних курсів у цей період становив валютний золотий паритет. Обмін національної валюти на іноземну не обмежувався, існував вільний вивіз та ввіз золота з країни в країну, що сприяло стабільності валютних курсів. Відхилення валютних курсів від валютних паритетів обмежувалося вартістю витрат на пересилання золота. Ця система відповідала умовам швидкого розвитку продуктивних сил та встановленню панування капіталістичних виробничих відносин в епоху вільної конкуренції.

Перехід капіталізму до монополістичної стадії призвів до того, що золотомонетний стандарт вступив у суперечність з новими економічними умовами. Він став протидіяти концентрації та централізації капіталу, інтересам монополій та держави, бо гальмував регулювання економіки за їх інтересами.

На зміну золотомонетному стандарту після Першої світової війни прийшов механізм золотодевізного стандарту, що було юридичне оформлено рішенням Генуезької конференції (1922 p.). Це була друга світова валютна система.

У період світової економічної кризи 1929-1933 pp. з крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки, які використовувалися як знаряддя валютної війни. Першим у 1931 р. з'явився стерлінговий блок після скасування золотого стандарту у Великобританії. До його складу увійшли країни Британської імперії та інші держави.

У 1933 р. після скасування у США золотого стандарту було створено доларовий блок, до складу якого увійшли США, Канада, а також країни Латинської Америки. Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія та Польща створили у 1933р. золотий блок. Ці країни зберегли у роки світової економічної кризи золотий стандарт. Його було скасовано лише у 1936 р.

Належність країни до того чи іншого валютного блоку визначалася підтриманням твердого курсу національної валюти до основної валюти, необхідністю зберігання золотовалютних резервів у банках країни, що очолює блок, здійсненням через ці банки всіх міжнародних розрахунків. За час та після Другої світової війни на базі валютних блоків було створено валютні зони. На відміну від валютних блоків країни, що входили до валютних зон, були пов'язані з країною-гегемоном єдиним валютно-фінансовим режимом та однаковою системою валютних обмежень.

Наприкінці Другої світової війни поряд із загальним комплексом проблем післявоєнного устрою виникла необхідність створення нової світової валютної системи. За це насамперед виступали США, які були заінтересовані у розширенні свого впливу на світовому ринку.

На міжнародній валютно-фінансовій конференції країн антигітлерівської коаліції, що відбулася у липні 1944 р. у м. Бреттон-Вудсі (США), були узгоджені основні принципи валютно-фінансового устрою, відомого як третя світова, або Бреттон-вудська, валютна система. Ця угода почала діяти з грудня 1945 р. після підписання її 35 країнами. Радянський Союз разом з іншими країнами антигітлерівської коаліції брав участь у конференції, але, керуючись політичними мотивами, відмовився ратифікувати умови угоди.

Передумови Бреттон-вудської системи були сформовані в 30-х роках унаслідок розпаду механізму міжнародних розрахунків, заснованого на золотодевізному стандарті. Основою Бреттон-вудської системи стала система золотовалютного стандарту, яка згодом трансформувалася у систему золотодоларового стандарту. Основні характерні риси Бреттон-вудської валютної системи:

* поряд із золотом як світові резервні та розрахункові валюти використовуються дві національні валюти - долар США та (у значно меншому обсязі) англійський фунт стерлінгів;

* підтримання США розміну паперового долара на золото за офіційною ціною: 35 дол. США за одну тройську унцію (31,103 г) золота, але тільки для центральних банків та урядових установ інших країн;

* створення Міжнародного валютного фонду (МВФ), що надає його членам кредитну допомогу для здійснення валютної інтервенції, і Банку реконструкції та розвитку (МБРР, або Світового банку);

* міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалося головним чином через посередництво МВФ. Він забезпечував підтримання країнами-учасницями офіційних валютних паритетів та курсів. Для зміни паритету або введення валютних обмежень була потрібна згода МВФ;

* у разі необхідності країни через механізм МВФ та іншими шляхами могли надавати одна одній кредити в іноземній валюті Для фінансування дефіциту платіжного балансу.

У результаті Бреттон-вудської угоди США дістали можливість фінансувати свої величезні закордонні витрати за рахунок нагромадження короткострокової доларової заборгованості відносно інших країн, тобто здійснювати їх валютно-фінансову експлуатацію.

З кінця 60-х років вибухнула криза Бреттон-вудської валютної системи, що привела до її розпаду. У нових умовах "доларовий стандарт" перестав відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризувалося значним зростанням питомої ваги у світовій економіці країн "спільного ринку" та Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені доларові запаси в іноземних центральних банках, зменшення золотого запасу - все це свідчило про те, що Бреттон-вудська система ставала дедалі обтяжливішою і для США.

Однією з підпор Бреттон-вудської системи, що руйнувалася, стала ідея Дж. Кейнса про створення "регульованої валюти". США були заінтересовані саме у такій валюті, щоб обмежити роль золота у міжнародній валютній системі, зберігаючи за доларом роль головної резервної валюти. Саме такою валютою стала СДР.

СДР - спеціальні права запозичення у Міжнародному валютному фонді (Special Drawing Rights) - штучно створені міжнародні резервні засоби для регулювання сальдо платіжних балансів, поповнення офіційних резервів та розрахунків з МВФ.

З 1 січня 1999 р. до складу стандартного "кошика" входять чотири валюти з питомою вагою: долар США - 39%, євро - 32% (замість німецької марки - з 21% та французького франка із 11%), єна - 18% та фунт стерлінгів - 11%.

Сучасна світова валютна система має характер паперово-валютної (девізної) системи.

Щоб протистояти гегемонії долара у світовій валютній системі, в березні 1979р. було створено міжнародну (регіональну) валютну систему - Європейську валютну систему (ЄВС) - форму міждержавного регулювання валютних відносин країн західноєвропейського інтеграційного комплексу. Вона має риси регіональної валютної системи і є одним із полюсів поліцентричної валютної системи.

Метою ЄВС було досягнення валютної стабільності та створення єдиної валюти, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація економічної політики, розроблення та впровадження засобів колективного регулювання валютної сфери, стабілізація економічного становища країн-членів ЄВС. У зовнішньому плані - це створення західноєвропейського валютного полюсу у поліцентричній валютній системі.

Створення цієї регіональної валютної системи викликане, по-перше, взаємною зростаючою залежністю економік цих країн, а по-друге, кризою Бреттон-вудської валютної системи. ЄВС в основному використовувала елементи валютного регулювання, що були раніше напрацьовані практикою співробітництва між центральними банками країн Західної Європи. За задумкою ініціаторів її створення (Франція та Німеччина), ЄВС повинна була стати зоною європейської валютної стабільності на противагу Ямайській валютній системі та захистити "Спільний ринок" від експансії долара США, витіснивши його з міжнародних розрахунків у Західній Європі.

Механізм ЄВС містив три елементи: європейська валютна одиниця - ЕКЮ (European Currency Unit - ECU); режим сумісного коливання валютних курсів - "суперзмія"; Європейський фонд валютного співробітництва.

Центром цієї системи була європейська валютна одиниця - ЕКЮ, яка замінила європейську розрахункову одиницю - ЕРЕ. Від ЕРЕ ЕКЮ успадкувала побудову за принципом "стандартного кошика". Частка кожної національної валюти у цьому "кошику" залежала від питомої ваги валового внутрішнього продукту країни у сукупному ВВП ЄЕС. Виходячи з цього визначалися валютні компоненти ЕКЮ та питома вага національних валют у "кошику" ЕКЮ. Вона стала базою встановлення курсових співвідношень між валютами країн-членів ЄВС, засобом розрахунків між їх центральними банками, а також розрахунковою одиницею у спеціалізованих установах та фондах ЄЕС.

У рішенні про створення ЄВС передбачалось, що ЕКЮ стане:

1) основою для розрахунків у межах механізму, що визначає валютні курси;

2) основою для визначення показника коливань курсу будь-якої з грошових одиниць, що входять у цю систему, від середнього показника;

3) засобом здійснення валютних інтервенцій, укладання угод та надання кредитів;

4) засобом розрахунків між центральними банками країн-членів, а також між валютними органами ЄЕС;

5) реальним резервним активом.

На відміну від СДР, які не мають реального забезпечення, емісія ЕКЮ забезпечувалася наполовину золотом та доларами та національними валютами країн-членів ЄВС.

Новий етап європейської валютної інтеграції пов'язаний із трансформацією ЄВС у Європейський валютний союз, який передбачає утворення спільного для країн-членів ЄС Європейського центрального банку та заміну національних валют спільною єдиною валютою - євро.

З 1 липня 2002 р. в обігу залишиться єдина європейська валюта - євро. За стабільність єдиної грошово-кредитної політики ЄВС відповідає Європейська система центральних банків, до якої входять ЄЦБ і центральні банки країн-учасниць. Фактично грошово-кредитна політика країн-учасниць ЄВС утратила самостійність відтоді, коли центральні банки цих країн взяли зобов'язання, використовуючи відповідні ринкові інструменти, забезпечити фіксовані двосторонні обмінні курси за станом на 31 грудня 1998 p., тобто національні валюти стали деномінаціями євро.

Основними перевагами введення єдиної валюти є:

- зменшення операційних витрат;

- розширення фінансових ринків;

- зростання їх ліквідності;

- зменшення валютних ризиків;

- спрощення міжнародних фінансових операцій;

- зростання конкуренції.

Усі ці переваги сприятимуть подальшому розвиткові міжрегіонального співробітництва, а спільна валюта євро має підстави отримати статус резервної та стати конкурентоспроможною щодо долара США.


3. Активні операції комерційних банків

Активні операції комерційних банків представляють собою діяльність, пов'язану з розміщенням власних і залученням банківських ресурсів з метою отримання прибутку.

Активи комерційного банку поділяються на такі основні види:

1) банківські кредити;

2) банківські інвестиції;

3) касова готівка та прирівняні до неї засоби;

4) основні засоби та інші активи.

Кредитні операції передбачають організацію економічних відносин, у процесі яких банки надають позичальникам грошові кошти з умовою їх повернення та сплати проценту за користування. Дані операції, як правило, приносять банкам основну частину їхніх доходів та займають провідне місце серед статей активу балансу. Так, у 1989 р. в загальній сумі доходів комерційних банків США на проценти, отримані за виданими кредитами, припадало 64,4% сукупних доходів, а на доходи від інвестиційних операцій - відповідно 13,9%. Загалом на початку 90-х років частка кредитування складала у комерційних банків США близько 60% всього обсягу активних операцій, у банків ФРН - в середньому 53%, Франції - 66%, Англії - 64%.

Комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам усіх форм власності різних галузей господарства, населенню, центральним і місцевим органам державної влади, кредитно-фінансовим установам. З усіх типів кредитів за категоріями позичальників найбільша питома вага припадає на позики торгово-промисловим підприємствам. Водночас у розвинутих країнах в останні десятиліття спостерігається тенденція до збільшення споживчих позик фізичним особам. У США, наприклад, 2/3 усіх продаж на сьогодні здійснюється за участю кредитів.

Призначенням кредитних операцій банку є задоволення різноманітних потреб його клієнтів у грошових ресурсах, що визначає цілі позик. Такими цілями можуть бути: формування і збільшення основного і оборотного капіталу; фінансування операцій спекулятивного характеру (наприклад, біржових угод); витрати на споживчі потреби (придбання товарів тривалого користування або житла). Іноді кредит видається для загального фінансування діяльності позичальника без указання конкретних цілей. У цьому випадку банком приймається рішення про надання позики, виходячи із наявних у нього даних про клієнта та рівня довіри до нього.

Важливою умовою надання банком кредиту є наявність певного забезпечення, що передбачає гарантування повернення позики існуванням певних матеріальних цінностей або документів, що виражають права на одержання грошових коштів. Традиційно банківські кредити поділяються на бланкові та забезпечені. Бланкові кредити видаються банком без конкретного забезпечення і ґрунтуються на його впевненості у здатності позичальника своєчасно виконати усі прийняті на себе платіжні зобов'язання. Забезпечені позики видаються під заставу майна - найчастіше того, на придбання якого надається кредит (нерухомість, обладнання, запаси товарно-матеріальних цінностей). Крім того, у забезпечення можуть прийматися: цінні папери (акції, облігації, векселі, товаророзпорядчі документи); документи, що засвідчують переуступку на користь банку вимог і рахунків позичальника до третіх осіб; гарантії і поручительства інших осіб повернути кредит у випадку неплатоспроможності позичальника. Забезпеченням кредиту може також бути страхування відповідальності позичальника за непогашення позики у страховій компанії.

Нарівні з оцінкою якісних параметрів активів, що пропонуються у забезпечення кредиту, необхідною умовою видачі позики є аналіз банком кредитоспроможності клієнта. Кредитоспроможність означає здатність позичальника своєчасно і в повному обсязі погасити заборгованість по виданих кредитах і нарахованих за ними процентах. При оцінці кредитоспроможності фірм і компаній банками беруться до уваги такі фактори, як розмір власних коштів та їх співвідношення з позиченими, ліквідність активів, характер обороту коштів (циклічність), співвідношення коротко- і довгострокових джерел позичених коштів, ступінь покриття джерел позичених коштів ліквідними активами, прибутковість діяльності та інші показники. Кредитоспроможність приватних осіб визначається виходячи як із загальної вартості майна позичальника, так і з величини його постійних доходів (з урахуванням зобов'язань, прийнятих на себе іншими платоспроможними особами).

У випадку позитивного вирішення питання про кредитування клієнта між ним і банком укладається кредитний договір, в якому фіксуються всі основні умови надання позики (цілі, строки, суми, процентні ставки, взаємні права і обов'язки сторін).

Комерційні банки виходячи із пріоритетів власної кредитної політики та потреб позичальників можуть застосовувати різні методи кредитування, які визначають порядок видачі і погашення позик. Усі методи банківського кредитування поділяються на дві основні групи.

До першої групи належать методи, при яких питання про видачу позики вирішуються кожен раз в індивідуальному порядку на основі заяви клієнта. Така заява подається для отримання кожної окремої позики. Банк відкриває клієнту позичковий рахунок, у дебет якого зараховується сума кредиту, що відповідно збільшує кредитове сальдо поточного рахунку позичальника. Ці позики можуть використовуватись клієнтом у звичайному порядку - шляхом виписки чеків та інших платіжних інструментів на банк або отриманням готівки. Погашатись кредити можуть або одночасно разовим платежом у повній сумі по закінченні строку користування позикою, або поступово періодичними внесками позичальника - щомісяця, щокварталу, раз на півроку або щорічно.

Друга група методів банківського кредитування передбачає надання позик в межах заздалегідь встановленого банком для позичальника ліміту, який використовується в міру виникнення потреби. У банківській практиці промислово розвинутих країн найбільш поширеними серед цих методів є кредитна лінія, контокорент, овердрафт, револьверний кредит і кредитні картки.

Інвестиційні операції комерційних банків полягають у вкладенні банківських ресурсів у приватні і державні цінні папери на порівняно тривалі строки з метою отримання прибутку.

Така діяльність є альтернативною, але не взаємовиключаючою, по відношенню до кредитування. У той же час банківські інвестиції мають ряд відмінностей від кредитних операцій. Так, при кредитуванні ініціатива укладення угоди належить позичальнику, а при інвестуванні ініціатором виступає банк, який намагається вкласти кошти. Позичкові операції передбачають видачу коштів переважно на короткі періоди часу, тоді як інвестиції являють собою довготривале вкладення грошових ресурсів. Якщо при видачі позик банк є головним і одним із небагатьох кредиторів, то в інвестиційному процесі він є одним із багатьох вкладників коштів. Банківське кредитування пов'язано з особистими відношеннями банку з позичальником, а інвестування являє собою переважно безособову діяльність.

Основними об'єктами інвестиційної діяльності банків є облігації приватних компаній і держави, а також акції корпорацій. Сукупність банківських ресурсів, вкладених у цінні папери, утворює інвестиційний портфель банку. Його склад і структура формуються на основі інвестиційної політики, що розробляється банком. Суть такої політики полягає у визначенні кола цінних паперів, найбільш придатних для вкладення коштів, і оптимізація структури портфеля інвестицій на кожен конкретний період часу.

Визначення кола цінних паперів для вкладення банківських ресурсів здійснюється з урахуванням пріоритетних цілей інвестиційної діяльності, обраних комерційним банком. Так, якщо основними цілями інвестування є отримання доходу, збереження капіталу і забезпечення його приросту, то вибір тієї чи іншої цілі в якості пріоритетної служить базою для формування банком певного типу інвестиційного портфеля. Портфель, орієнтований на отримання високих доходів, передбачає інвестування коштів переважно в акції приватних корпорацій, що забезпечують високу норму прибутку на капітал. Якщо метою інвестицій є збереження ресурсів, банк віддає перевагу твердопроцентним борговим зобов'язанням держави і крупних відомих підприємств. Приріст капіталу забезпечується зростанням курсової вартості цінних паперів. Дана ціль досягається інвестуванням коштів у цінні папери молодих компаній "агресивного” типу, що обрали стратегію швидкого розширення.

У ряді країн існують законодавчі обмеження щодо формування банками свого інвестиційного портфеля. У США, наприклад, комерційним банкам заборонено утримувати акції промислових компаній у своїх портфелях, за виключенням випадків їх придбання з метою уникнення втрат, пов'язаних з неплатоспроможністю позичальника.

Структура інвестиційного портфеля комерційних банків повинна бути оптимізована таким чином, щоб максимально знизити ризик імовірних втрат коштів, вкладених у цінні папери, що пов'язано з можливістю невиконання емітентом взятих на себе зобов'язань. Основним засобом зниження цього ризику є диверсифікація, тобто розподіл інвестиційного портфеля між різними видами цінних паперів. Критеріями диверсифікації можуть бути: тип цінних паперів емітента, якість і строки погашення, територіальний розподіл.

Як правило, комерційні банки формують спеціальні підрозділи для організації інвестиційних операцій, оскільки їх проведення вимагає високої кваліфікації та знання ситуації на фондовому ринку, а також стану справ і перспектив розвитку в окремих галузях економіки.

Окрім інвестиційних операцій, що банк виконує за рахунок власних коштів, банки можуть здійснювати інші операції з цінними паперами, які мають назву фондових. До фондових операцій відносять:

1) емісійні операції, які передбачають випуск та розміщення цінних паперів ( як власних так і третіх осіб) серед інвесторів та посередників;

2) операції купівлі-продажу цінних паперів на ринку за дорученням і за рахунок клієнтів (брокерські операції);

3) операції зберігання і управління цінними паперами (операції депо);

4) операції надання кредиту під заставу цінних паперів.

Хоча основною метою діяльності комерційних банків є отримання прибутку, вони не можуть вкладати усі ресурси тільки у високодохідні активи (види позик та інвестицій), оскільки при здійсненні активних операцій банки водночас повинні забезпечувати своєчасне повернення коштів їх власникам, тобто виконувати свої зобов'язання за пасивами. Тому частина активних операцій комерційного банку передбачає утворення поточних резервів платіжних засобів з метою постійного підтримання платоспроможності банку. Ці резервами поділяються на дві основні групи - первинні та вторинні.

Первинні резерви являють собою вкладання банку у високоліквідні активи, які негайно можуть бути використані як засіб платежу. До них належать кошти на кореспондентському рахунку в центральному банку і на рахунках в інших банках, що забезпечують можливість безперебійної організації безготівкових розрахунків, а також залишки готівки в касі банку, що служить для готівкових платежів.

Групу вторинних резервів утворюють вкладення в активи, які можна перетворити на платіжні засоби з мінімальною затримкою - це, як правило, інвестиції у короткострокові державні цінні папери або боргові зобов'язання інших банків, що приносять незначний дохід, однак мають високий рівень ліквідності. Вторинні резерви по суті є джерелом поповнення коштів первинних резервів.

Постійне утримання певної частини активів комерційного банку у формі первинних та вторинних резервів забезпечує високий рівень його платоспроможності, що створює умови ефективної реалізації банком кредитно-розрахункових, депозитних та інших послуг клієнтам.

Отже, активні операції банків полягають у діяльності, пов'язаній із розміщенням і використанням власного капіталу, залучених і позичених коштів для одержання прибутку при раціональному розподілі ризиків за окремими видами операцій і підтриманні ліквідності.


Висновок

На основі матеріалу викладеного у роботі, можна зробити такі висновки:

· суть грошей закладена у 5 функціях, які вони виконують: міра вартості, засіб обігу, засіб платежу, засіб нагромадження, світові гроші. Кожна функція розглядається в органічній єдності х іншими.

· виникнення грошей пов'язане з розвитком обміну, торгових відносин. Перші гроші були призначені для здійснення бартерних угод. Благородні метали з часом витіснились паперовими грошима.

· гроші характеризуються ліквідністю, тобто використовуються для придбання товарів чи здійснення послуг. Вони загальноприйнятий засіб обігу.

Знання історії становлення й еволюційного розвитку грошей – ключ пізнання глибинних теоретичних проблем, що розкривають їхню суть і сучасне функціональне застосування.

Отже, гроші - це все те, що може бути використане як засіб платежу, оплата боргу, що не втрачає своєї цінності при поділі і може накопичуватись. Інакше кажучи, гроші - це загальна одиниця вартості товарів чи послуг.

Гроші можуть класифікуватись за грошовими системами (метало-грошового обігу і паперово-кредитного грошового обігу), за концепціями (раціоналістична, еволюційна, функціональна), за способами розрахунку (готівкові, безготівкові), тощо. Гроші не є товаром, а є кінцевою продукцією, що постійно виробляється як результат витрат суспільного часу.

Гроші виступають основним інструментом функціонування ринкової економіки. Вони виконують свої функції у результаті безперервного руху в сфері обігу. В обігу гроші функціонують реально, як наявна цінність і тому повинні виступати в певній формі, яка забезпечувала б їм необхідну довіру з боку суб'єктів ринку та необхідні зручності і вигоди останнім.

Грошовий обіг - це рух грошей у готівковій і безготівковій формах, який обслуговує реалізацію товарів і нетоварні платежі в господарстві.

Відмінності в характері економічних відносин між суб'єктами грошового обороту дають підстави структуризувати його на окремі сектори. Першим, за логікою відтворювального процесу, видом економічних відносин, що реалізуються в грошовому обороті, є відносини обміну. Характерним для руху грошей, що обслуговує ці відносини, є:

* еквівалентність, оскільки назустріч грошам, які передає покупець продавцеві, переміщуються продукти рівновеликої номінальної вартості;

* безповоротність, оскільки одержані продавцем гроші не повинні повертатися до свого попереднього власника, вони безповоротно перейшли у власність нового суб'єкта обороту;

* прямолінійність, яка виявляється у постійному віддаленні грошей від того суб'єкта обороту, який використав їх для купівлі продуктів, оскільки наступний суб'єкт теж витрачає їх для нових закупівель.

Світова валютна система включає ряд конструктивних елементів: світовий грошовий товар, валютний курс, валютні ринки та міжнародні валютно-фінансові організації.

Еволюція функціональних форм світових грошей повторює з певним відставанням шлях розвитку національних грошей — від золотих до кредитних грошей. Підтвердженням цього є той факт, що в умовах, коли золото виконувало всі функції грошей, грошова і валютна системи — національна і світова — були тотожні, з тою лише різницею, що монети, виходячи на світовий ринок, скидали, за висловом К. Маркса, "національні мундири" і приймались до оплати на вагу.


Список використаної літератури

1. Гальчинський А. Теорія грошей. – К., 1996 – 248 с.

2. Гаврилюк Ж. Історія, сутність і функції грошей. // Історія в школі. – 2001. - № 6.

3. Гриценко О. Гроші та грошово-кредитна політика. Навч. посіб. – К.,

1997. – 548 с.

4. Гриценко А. Гроші: виникнення, сутність, функції та агрегати // Економіка України. 1999. - №2.

5. Гроші та кредит: підручник (за заг. ред. І.Савлука) – К., 2005. – 548 с.

6. Злупко С. М., Гришина О. В. Теорія грошей М. І. Туган-Барановського та її вплив на монетаризм ХХ ст. // Фінанси України. 1999. - №8.

7. Кваснюк Б. Гроші у реальному вимірі // Банківска справа. –1997.-№ 4

8. Климко Г. Н., Несторенко В. П. Основи економічної теорії. Політ економічний аспект. К.: "Вища школа”. - 2001. – 211 с.

9. Козубовський Г. А. Основні номінали грошового обігу України Х - ХХ ст. // Фінанси України. 1996. - №10.

10. Кривень В. М. Про природу грошей. // Фінанси України. 1996. - №12.

11. Лагутін В. Гроші та грошовий обіг. Навч. посіб.- К., 2002. – 215 с.

12. Лямець С. І. Грошовий обіг в Україні за античної доби. //Фінанси України. 1998. - №12.

13. Мочерний С. В. Економічна теорія. Посібник для студентів ВУЗів. К.: "Академія”, 2006. – 311 с.





Реферат на тему: Грошовий обіг, світова валютна система та активні операції комерційних банків (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.