Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Географія

Річкові цивілізації стародавнього світу (Стародавній Єгипет, Месопотамія, Китай) (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Доосьові культури Стародавнього Сходу. Месопотамія. 4

2. Стародавній Єгипет. 7

3. Стародавній Китай. 11

Висновки. 17

Список використаної літератури. 18


Вступ

Економічна думка, як відомо, зародилася в глибокій давнині. Уже первісна людина, здобуваючи собі засоби до життя, мала деякі господарські уявлення. Однак вивчення цих уявлень доступніше дослідникові з часу використання письма, завдяки якому залишилися пам'ятки, які дають змогу вивчати стан і тенденції економічного мислення.

У зв'язку з цим значний інтерес становлять економічні погляди населення давньоєгипетського царства, яке утворилося наприкінці IV тис. до н. е. у Нільській долині. З часів життєдіяльності цього царства збереглися пам'ятки релігійної писемності ("Тексти пірамід", "Мемфіський богословський трактат", "Книга дихання", "Книга проходження вічності" та ін.), скупі джерела економічної думки (біографія вельмож "Повчання Ге-раклеопольського царя Мерікара свому синові", "Історія пастуха", "Повість про красномовного мешканця оази", "Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі", "Аннали Тутмоса III", "Папірус Вільбура" та ін.).

Ці пам'ятки єгипетської писемності відображають економічні погляди давньоєгипетського суспільства в процесі його еволюції. Важливою складовою цих поглядів було обґрунтування і виправдання суворого обліку матеріальних і людських ресурсів. Для цього періодично проводились переписи населення, складалися земельні кадастри, обліковувалась кількість худоби та інші матеріальні ресурси. Це виконував писар.


1. Доосьові культури Стародавнього Сходу. Месопотамія.

Одна з найдавніших світових культур — культура Месопотамії (межиріччя Тигру і Євфрату), культура стародавніх шумерів і аккадців (жителів Північної Месопотамії), що скорили міста Південної Месопотамії, але асимілювали і зберегли культуру шумерів. Як писав С. Крамер, історія починається в Шумеру. Саме там наприкінці IV тис. до н.е. на зміну первісній культурі прийшла писемна культура міського типу. Міста стародавньої Месопотамії — землеробські поселення, прив'язані до водних артерій — рік і каналів, якими звичайно здійснювався зв'язок між містами. В містах розташовувалися палаци і храми, житла хліборобів і ремісників.

Невеликі за чисельністю жителів міста були одночасно державами з необмеженою владою царя і розробленою правовою регламентацією, як, наприклад, закони Хаммурапі. Правитель міста-держави нерідко мав титул — «лугаль» («велика людина»), так звичайно називали царя. Титул цей жрецького походження і свідчить про те, що спочатку представник державної влади був також главою жрецтва.

У великих царських і храмових господарствах зосереджувалася стародавня культура: саме тут планувалося будівництво будинків і іригаційних споруд, велися необхідні розрахунки і все це на основі писемності. Писемність у формі клинопису вимагала багаторічної підготовки, залишаючись спеціальною навичкою вузької соціальної групи — писарів. Грамотність у Месопотамії, як і в інших країнах Стародавнього Сходу, була привілеєм незначної меншості. Навчалися тільки діти жерців, управителів, чиновників, власників суден і інших високопоставлених осіб. Писемність, відповідно, служила цілям державного і культового характеру, державні документи (на які спирався численний штат писарів і чиновників) самим детальним чином регламентували господарське життя (орендні відносини, наприклад), здійснювали правове регулювання відносин між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми. Такою же всеосяжною владою володіли і боги. Бог Мардук очолив боротьбу молодого покоління богів зі старим, за умови, що в нагороду він одержить право визначати долі всього сущого на небесах і на землі.

В такому суспільстві переважала магічна свідомість. Магія як спосіб впливу на природу залишалася в арсеналі землеробського населення. Магічна діяльність — спроби впливати на уособлені закономірності природи емоційним, ритмічним, «божественним» Словом, жертвоприношеннями, ритуальними жестами і позами — здавалася настільки ж потрібною для життя общини, як і будь-яка суспільно корисна праця.

Однак важко погодитися, що міська письмова культура, принаймні в особі своїх носіїв — шумерського чиновника — бюрократа і вченого писаря, переборює дорефлексивний рівень розвитку особистості. Ці «адміністратори» і «вчені», дійсно освоювали нові види діяльності, але не як свій особисту, а як професійну і одночасно соціальну навичку, де немає місця особистому вибору і рефлексуючому усвідомленню власного призначення і власного вибору. У цьому сенсі найбільш повною особистістю, чия воля відображалася в законі, повинна бути особистість царя, і примітно, що міркування царя Гільгамеша хоча і переломлюють характерні для шумерської літератури питання про устрій людської життя і порядку на землі через призму особистого щастя і сенсу життя, не дають відповіді на головне питання: що ж залишається людині в цьому житті, якщо в ній вже все визначене богами?[5, c. 16-17]

Особливу цінність для характеристики економічних поглядів першої половини II тис. до н. є. мають закони старовавілонського Царя Хаммурапі (1792—1750 рр. дон. е.). Відомо, що всіх законів було 282, але до нас дійшло тільки 247. У них йдеться, передусім, про правдиве свідчення. Якщо людина фальшиво свідчила на людину, то за це мала нести велику кару, зокрема, смертну. Якщо суддя виніс вирок за злочин, а потім відмінив його, то повинен був сплатити відшкодування у дванадцятикратному розмірі й назавжди втрачав посаду судді. "Якщо людина вкрала майно, то ця людина повинна бути вбита, а той, хто прийняв з її рук крадене, повинен бути вбитий".

У такому дусі сформульовані всі закони, що стосуються майна, торгівлі тощо. Очевидно, на той час були дуже поширені різні форми обману, а власність всіляко захищалася. "Якщо людина здійснила пограбування і була спіймана, то ця людина повинна бути вбита", — таким жорстоким був закон Хаммурапі. Якщо в будинку виникла пожежа і її сусід-гасильник "поклав око на майно домовласника і взяв добро домовласника, то ця людина повинна бути кинута в той вогонь".

Цікавими є закони про орендні відносини того часу. Причому орендна плата могла становити третину і навіть половину врожаю. Власник поля і орендар виступають суб'єктами аграрних відносин згідно із законом Хаммурапі. "Якщо людина відкрила свій арик для зрошування, але була недбала і вода затопила її сусідів, то вона повинна повернути втрату зерном". Якщо пастух випас поле господаря, то має повернути це зерном. Заплатити сріблом мав той, хто зрубав дерево господаря-влас-ника3.

Закони Хаммурапі свідчать про розвинутість економічних відносин і відповідне економічне мислення, в системі якого відображено широкий спектр процесів і явищ господарської дійсності. Ці закони спрямовані на збереження приватної власності, рабоволодіння, зміцнення засад тогочасного суспільного ладу. Багато уваги в законах Хаммурапі відведено впорядкованості сімейних відносин.

Можна погодитися з думкою, що законодавство Старовавілонського царства, зокрема, закони Хаммурапі, мало великий вплив на економічну думку інших країн Передньої Азії (Хеттське суспільство, Ассирія). Поступово економічні відносини й економічні уявлення ускладнювалися, про що свідчать зокрема середньоассирійські закони.

У період Нововавілонського царства (626—539 pp. до н. є.) розвивалися товарно-грошові відносини, виникали "ділові доми", що відігравали роль перших банків. Вони приймали вклади і видавали позику[4, c. 26-28].


2. Стародавній Єгипет.

Культура Єгипту завжди викликала величезний інтерес в сусідніх народів. Ще задовго до того, як зійшла зоря античної цивілізації, в Єгипті були накопичені найважливіші практичні знання в області математики і астрономії (визначення площі кола, об'єму усіченої піраміди, площі поверхні півкулі, сонячний календар, розподіл доби на 24 години, знаки зодіаку тощо. Культурна спадщина Єгипту продовжувала жити в юліанському календарі і в «Геометрії» Герона, дослідженні дробів в грецьких математиків і в задачі на рішення арифметичної прогресії в вірменського математика VII ст. н.е. Ананія Ширакського. Грецькі мудреці, наприклад Піфагор, прагнули опанувати знання єгипетських жерців і проводили багато років в них в учнівстві. Але з тим же ступенем сталості, з яким ця культура викликала при ознайомленні з нею здивування своєю глибиною й обґрунтованістю, вона вселяла священний трепет одним і викликала нерозуміння, відторгнення в інших. Вже в греко-римську епоху єгипетська культура, що зштовхнулася з християнською, в своєму прагненні зберегтися і вижити стала відтворювати свої найбільш архаїчні і глибокі пласти. Магічні тексти, замовляння проти хвороб і т.п. пережили язичество і залишилися в спадщину коптському християнському Єгипту; ще в VIII ст. н.е. були в ужитку тексти, в яких поряд з ім'ям Ісуса Христа зустрічаються Ісіда і Нефтіда і язичеські міфологічні натяки.

Отже, єгипетська релігія з її ідеєю загробного перетворення і вічності життя (поклоніння богу Осірісу, що вершив в царстві мертвих суд над померлими і визначав їх подальшу долю) відкривала потаєні (сакральні) сторінки культурної історії Стародавнього Єгипту. Осіріс — спочатку бог воскресаючої і вмираючої природи, його сестра і дружина Ісіда, бог Сонця Ра символізували світовий порядок для єгиптянина. Навколишній світ містив в собі світ земний і загробний, сонце (Ра) однаково світило живим і мертвим. Осягнення вічного життя єгиптяни пов'язували з збереженням тіла (звідси поява бальзамування). в царстві Осіріса душа померлого повинна була виправдатися перед Осірісом, щоб знайти вічне і блаженне життя. В житті ж земному єгиптянин поклонявся живому втіленню Ра — фараонові. Вже в період Стародавнього царства, коли Єгипет був великою централізованою державою, влада фараона стала необмеженою. Спираючись на розгалужений бюрократичний апарат, фараон виступав «сполучною єдністю» в море землеробських общин, регулюючи загальні господарські відносини в умовах іригаційного землеробства. Особливу роль при цьому почала відігравати писемність, без якої було б неможливо господарювати.

І все-таки особливе значення персона фараона мала для всього Універсума, включаючи природу і загробний світ. Яскраве уявлення про це дають піраміди — царські усипальниці з поминальними храмами, в оточенні гробниць вельмож. Вони свідчать про обожнювання правителя (фараона) і про найважливішу роль уявлень про загробне життя, якому єгиптяни відводили більш важливу роль, ніж життю земному. Спорудження цих гігантських усипальниць — яскраве свідчення того, якою великою була в Єгипті віра в особливу божественну силу царя, що поширювалася на підданих і після його смерті. Бог Благий (або Добрий) за життя. Бог Великий посмертно, цар був осередком релігійного життя, і від його земного благополуччя і загробного блаженства, за уявленнями єгиптян, залежала доля країни[1, c. 38-40].

У системі есхатологічних уявлень все помітнішим ставав етичний елемент релігійної культури єгиптян. Але він не розвинувся в систему особистісних орієнтацій: ідеалом залишалося не майбутнє, вищою цінністю — не сьогодення, а минуле, коли самі боги правили людьми, це і було ідеалом і вищою цінністю. У даній системі поглядів містяться спроби зв'язати воєдино етичні міркування про праведне життя на землі і надію на блаженне життя в потойбічному світі («Бесіда розчарованого зі своєю душею»). Земне життя повне жорстокості і неправди, про загробне ж ніхто з смертних нічого не знає. Сумніви, скепсис свідчить про потребу в етичній рефлексії, але гарантії існуючого світовлаштування перебували не в цьому світі (лише в невдалих реформах Ехнатона основна творча роль приділялася Сонцю — Атону), а належали потойбічним силам, на які можна було впливати лише за допомогою магічних заклинань.

У писемних пам'ятках Стародавнього Єгипту відображено не тільки соціальну організацію суспільства, але й матеріальні ресурси, зокрема, земельні. Цінним з огляду цього документом є "Папірус Вільбура", в якому в стислій формі відображені результати огляду і виміру державних (царськохрамових) земель у Середньому Єгипті (липень-серпень 1158 р. дон. е.). Складна організація царсько-храмового господарства була причиною того, що в центрі уваги давньоєгипетської літератури були питання управління. У ній перелічені конкретні функції відповідних чиновників, які підпорядковувалися фараонові. Економічні функції останнього рельєфно виступають у "Повчанні Гераклеопольського царя свому синові Мерікару" (XXII ст. до н. е.). Цар радив синові бути суворим і жорстоким щодо підлеглих. "Небезпечна людина — це підбурювач. Вбий його... Якщо ти виявиш міщанина, і справи його відомі, повідом про них придворних, і вони знищать його — він ворог". "Той, хто бідний, — повчав цар сина, — він ворог. Будь ворожий до бідняка... та карай згідно з твоїм законом".

Закони, як випливає з цього повчання та інших, були у Стародавньому Єгипті доволі жорстокими. Водночас у повчанні написано: "Твори істину і ти будеш довго жити на землі. Зроби, щоб замовк плачущий, не пригнічуй вдови, не проганяй людину через майно її батька. Не шкодь вельможам... Оберігайся карати несправедливо. Не вбивай, не добре це для тебе. Карай ударами і ув'язненням, і буде земля влаштована завдяки тому".

Таких повчань можна наводити багато. У них жорстокі кари переплелися зі спонукою до благородних вчинків. Щодо "Повчання Гераклеопольського царя свому синові Мерікару", то його цінність полягає, передусім, у чіткому визначенні функцій усіх категорій тогочасного суспільства, яке за своєю природою було рабовласницьке. Джерелом поповнення рабів були перш за все переможні війни, які вели можновладці Стародавнього Єгипту.

Із життєпису начальника веслувальників Яхмоса (XIV ст. до н. є.) можна довідатися, що він "був семикратно нагороджений золотом перед усією країною, а також рабами і рабинями. Я був наділений, — писав Яхмос, — великою кількістю землі'". Ці винагороди Яхмос заслужив за вияви хоробрості. Він наводить список рабів і рабинь з полонених, які поряд із землею, золотом тощо, були частиною його багатства.

Володіння власністю визначало товарно-грошові відносини. Купівля-продаж здійснювалися часто тими благами, які тоді особливо цінувалися. У "Заповіті Рамзеса III" (1198—1166 pp. до н. є.) перелічені дари фараона храмам. У списку на першому місці вказано зображення богів. Дари фараона становили: люди, худоба, землі, сади, човни, міста, золото, срібло, мідь, свинець, олово, самоцвіти, кедр, персея, ладан, пряжа, зерно, овочі, льон, водоплавні птахи, каміння, глина, алебастр, хліб, ячмінь, тканини, одяг, посуд, квіти, будинки, пальмове листя, фінікові волокна, жорна, шкіра.

Звичайно, цей перелік не вичерпує всього різноманіття благ, що були об'єктом господарювання і товарно-грошових відносин, але він свідчить про доволі високий рівень поділу праці та розвинутість товарної економіки, що не могло не позначитися на економічній думці стародавніх єгиптян. Вчитуючись у писання єгиптян, слід зауважити, що в Стародавньому Єгипті було чимало економічних питань, які за актуальністю не втрачали свого значення і згодом. Йдеться, зокрема, про господарське управління, ранжування функцій керівного чиновництва, значущість освіти, на якій була зосереджена увага. У наступні історичні періоди ці проблеми набували конкретизації та відповідного теоретичного наповнення[7, c. 23-26].


3. Стародавній Китай.

Досить впевнено (більш ніж про яку-небудь іншу стародавню культуру) можна говорити про культурну єдність, своєрідність і замкнутість культури, що сформувалася в Стародавньому Китаї і майже без змін проіснувала аж до XVII ст. н.е. Правда, це виявилося не відразу. Хоча культурна історія Китаю сходить до рубежу III—II тис. до н.е., міжетнічна культурно-політична єдність складалася поступово. В епоху Західного Чжоу ван (цар) був проголошений сином Неба і його єдиним земним втіленням, тим самим зберігалася наступність в сакралізації влади правителя, як це простежується в Шанський період, і створювалися основи для етнічної самосвідомості. До середини І тис. до н.е. формується стійкий етнокультурний і політичний комплекс середніх царств і виникає уявлення про їх перевагу над іншою периферією «варварів чотирьох сторін світу».

Стародавній Китай був одним із центрів цивілізації, тому пізнання його економічної думки має важливе значення. Велику роль у культурі Китаю відіграло конфуціанство, засновником якого був Конфуцій — Кун-цзи (близько 551—479 pp. до н. е.). Своє вчення Конфуцій викладав у формі бесід, які були згодом видані під назвою "Луньюй" ("Бесіди і судження").

Конфуцій створив вчення про досконалу людину, яку всі поважають. Скромність, стриманість, справедливість, однакове ставлення до всіх — це риси досконалої людини. Конфуцій не дорікав людям за прагнення до багатства, але визнавав чесний шлях його надбання. Моральне вдосконалення людини повинно, на думку Конфуція, бути основою, на якій ґрунтується управління державою. Він закликав правителів зробити народ багатим, а потім його виховувати.

Видатним представником стародавнього конфуціанства був Мен-цзи (372—289 pp. до н. е.), який повчав про те, що гуманний правитель, здійснюючи "веління Неба", повинен опікуватися долею народу. Він висунув концепцію керівників і керованих, тобто панування та підлеглості. Мен-цзи критикував несправедливу податкову систему, яка веде до виснаження селянського господарства.

Мен-цзи виступав за втручання держави в господарські справи та регулювання земельних відносин, був проти підвищення цін на внутрішньому ринку, вважав, що одні й ті ж споживні вартості можуть відрізнятися затратами праці на їх виробництво. Однак побоювався того, що регулювання цін призведе до взаємного обману.

"Хіба можна управляти Піднебессям, — запитував Мен-цзи, — займаючись водночас землеробством? Є заняття великих людей і є заняття маленьких людей... Не буває такого, щоби низи керу-вали верхами; завжди верхи керують низами"1. Верховний пра-витель — це володар духів і надія народу. Небо породило народ і надало йому правителя для того, щоб він, як і духи, турбувався про нього і не допускав втрати своїх вроджених властивостей. "Народ кориться тим, хто вище від нього, і служить їм, а ті, які внизу, думають про те, на що вони не мають права".

Подібні погляди відображені й в інших пам'ятках стародавнього Китаю. У них були регламентовані всі атрибути, які відрізняли правителів і підданих. Наприклад, син Неба споживає яловичину, баранину і свинину, а в жертву приносить те саме у потрібній порції. Дафу споживає свинину, а в жертву приносить свинину і баранину і т. ін. "У цьому, — записано у старокитайській писемній пам'ятці, — чітко простежуються відмінності між тими, хто вище, і тими, хто нижче"[8, c. 42-45].

Для оцінки економічної думки Китаю можуть служити реформи філософа і державного діяча Шан-Яна (390—338 pp. до н. е.). Заслуговують на увагу його погляди на види влади правителя, яка походить від мудрості. Першою справою правителя було розмежування землі, майна, чоловіків і жінок. "У давні часи, — казав Шан-Ян, — любили своїх родичів і шанували вигоду, в середні віки шанували мудрих і раділи людинолюбству, а в пізніші часи почали шанувати тих, хто має високе становище і посади". Шан-Ян уважав доцільним законне встановлення міри ваги і довжини. "Якщо, — зазначав він, — відмовитись від взірців і мір й покладатися лише на власні судження, то це не буде ні для кого обов'язковим". Усе повинно бути чітко визначено, бо воно дає лад суспільним відносинам. "Якщо громадські й приватні інтереси чітко розмежовані, то навіть нікчемна людина не буде ненавидіти гідного, а поганий не стане зневажати достойного"5. У таких повчаннях, звичайно, є визнане раціональне зерно.

Власне період формування культурного типу (культурних основ) Стародавнього Китаю охоплює епоху міст-держав VI—III ст. до н.е. (коли в конгломераті держав, що борються між собою, виділяються «сім наймогутніших»), епоху Цінь (коли була створена величезна імперія, на чолі якої в 221 р. до н.е. став Цінь ші хуанді — перший імператор Цінь), епоху Хань (коли імператори старшої і молодшої династій Хань змогли зберегти єдність, могутність і цілісність Китаю аж до 220 р. н.е.). Епоха Хань повною мірою реалізувала культурні установки, що проявилися вже в першу з цих епох — Чжаньго. Культурна наступність цих трьох епох дозволила створити унікальний, неповторний культурний тип стародавньої цивілізації, який можна розглядати як різновид іригаційної культури, з єдиною системою адміністративно-господарського управління (тобто централізованою владою і бюрократичною системою управління), сакралізацією влади імператора — «Сина Неба».

Створення єдиної системи іригаційних споруд потребувало деспотичної влади, що забезпечувала б необхідну для цього централізацію державного і адміністративного управління. Але складалася ця влада в інший період, ніж це було в «гідравлічних цивілізаціях» Близького Сходу. Істотні зміни в політичному і культурному житті Китаю відбулися до середини I тис. до н.е., коли наступив вік заліза і намітилися значні зрушення в розвитку землеробства, ремесел, торгівлі. Це був прорив в осьовий час і, хоча його знаменує вік заліза (що і пояснює прогрес у створенні гідротехнічних споруд), це був час народження особистісної, рефлексивної свідомості, її переходу від магічного до раціонального, створення системи раціонального управління, організації будівельних робіт, обґрунтування соціально-політичних систем і індивідуального способу життя.

Культ Неба і сакралізація влади правителя йшли від культурної архаїки, але вже створення адміністративної системи припускало раціональний принцип її формування, а не опору на існуючі палацеві і храмові господарства, як це було в близькосхідних культурах. Оскільки в Стародавньому Китаї культ верховного божества — Неба — набув в основному форми шанування «Сина Неба», тобто священної особи чжоуського правителя, а найважливіші культи предків були зосереджені всередині патріархальної родини, тут не склалося скільки-небудь значних храмових господарств, що стали б основою для створення общинно-храмових суспільств. Не виробилося тут і міської автономії в тих масштабах, як у Середземномор'ї і навіть на Близькому Сході[3, c. 19-21].

Китай не заклав основ замкнутої касти жерців і сановників, хоча і створив тип міської раціональної культури, але він раціоналізував адміністративне управління, сформував раціональний тип чиновника-керівника. Державні чиновники не перетворилися в замкнуту касту. Вже Шань Ян (середина IV ст. до н.е.) заняття адміністративних посад зв'язав не з знатністю народження, а з заслугами (в першу чергу військовими) перед державою. В подальшому ранги, що дозволяють зайняти адміністративні посади, стали продаватися за гроші (що також порушувало сформовану аристократичну ієрархію влади), і, нарешті, утвердилася знаменита екзаменаційна система заняття адміністративних посад (мандаринат). Раціоналізм як культура управління був невикорінний в історії Китаю, деякою мірою з ним була зв'язана ритуалізація суспільної поведінки («китайські церемонії»).

Синтез колишньої архаїчної культури, первісних магічних обрядів і нової раціональності відбувся. Він втілився в системі управління і в ритуальних суспільних нормах, але в той же час став частиною загального раціонального світорозуміння, в основі якого лежало визнання природного порядку як єдності соціального і природного порядків, як повноти і самодостатності буття, як органічного, самовідтворюваного порядку. Задачею розуму була не його зміна і руйнування, а слідування загальному Шляху (Дао), розпізнання цього порядку як вичитування його в книзі людського життя, у природі, прилучення людини до нього, гармонійна єдність людини і Неба.

Відповідно, імператор утримував світовий порядок, «дивлячись на всі чотири сторони світу» і не втручаючи в події, де природний порядок повинен лише підтримуватися. Стосовно цього обов'язком кожної людини (а імператор подібний главі великої родини) є слідування належному. Значимість цього культурного зразка відбита в словах великого китайського мудреця Конфуція (чиї послідовники спочатку переслідувалися і чиє вчення потім стало державною релігією): «Правитель хай буде правителем, підданий — підданим, батько — батьком, син — сином»[6, c. 21-22].

Економічна думка стародавнього Китаю була спрямована на вдосконалення державного управління, дотримання законів, забезпечення надходження податків, охорону власності, у тому числі й рабів. З документів того часу можна довідатися про чисельність рабів у деяких власників. Лу Цзя одержав від Чень Піна 100 рабів і рабинь, 50 возів з кінським оснащенням, 5 млн майна грішми на життєві витрати. Члени імператорського роду мали по 300 і більше рабів. Правителі Китаю керувались принципом: "Вихваляти за добродійність і нагороджувати за заслуги, — таке загальне правило давнини і сучасності".

У Китаї існували ринки рабів, яких тримали разом з волами і кіньми. Цікаво, що при купівлі раба враховували його згоду на виконання тієї чи іншої роботи. До речі, раби цінилися дорого. Наприклад, п'ять коней коштувало 20 тис. монет, а два молодих раба — 30 тис, доросла рабиня — 20 тис, пара волів — б тис, а садиба — 10 тис монет.

Економічна думка стародавнього Китаю відповідала господарським потребам, традиціям і конкретно-історичним особливостям розвитку країни. У ній відображені погляди на різні економічні проблеми, в тому числі й з позицій найбідніших верств населення, що знайшло втілення в соціальних утопіях конфуціанства і даосизму. Погляди і концепції, що формувалися в економічній думці стародавнього Китаю, у наступні століття були джерелом формування нових моделей економічного мислення.

Досягнення китайської культури, що оформилася на основі цивілізаційного перевороту в епоху осьового часу і одержала вихідні імпульси до наступного розвитку, вражають уяву: це шовк, папір, компас, порох і т.д. Але Китай не тільки в області культури домігся успіхів, без яких немислимий сьогоднішній світ, йому належить честь створення науки, яку відомий англійський наукознавець Дж. Нідам називає «організмічною» на відміну від європейської «механістичної». Очевидно, слід підкреслити властивий китайській культурі традиціоналізм і гілозоїзм (бачення природи як живого організму, «оживотворення» природи). З'єднання їх з раціоналізмом дає унікальний результат: дивовижне відчуття природи, здатність бачити в її найменших проявах — ціле. Людина в цій культурній системі прагне не до підпорядкування природи, а до життя у всій його природній повноті і раціональної влаштованості[2, c. 19-20].


Висновки

Родюча долина двох річок — Тигру і Євфрату — була одним із стародавніх вогнищ цивілізації. Державні утворення Передньої Азії сягають VI—IV тис. до н. є. Вони не були стійкими, але документи господарської дійсності з тих часів є цінними пам'ятками економічної думки. Стародавній Шумер, Старовавілонське царство, Хетська держава, інші утворення Месопотамії залишили помітний слід в економічній культурі.

Деяке уявлення про економічні погляди в стародавньому Шумері дають закони Ур-Намму (2112—2004 pp. до н. е.). У них зазначається, що жертвоприношення щомісячно становить 90 гур ячменю, 30 овець і 30 кг масла. "У той час, — записано у законі, — поля були обкладені податком піску, над торговельним судноплавством був поставлений начальник моряків, над пастухом був поставлений збирач биків, збирач овець, збирач ослів".

Як і в Єгипетському Царстві, в Шумері закони всіляко оберігали власність на майно, до якого належали і раби. Судові акти свідчать, що люди прагнули вирватися з рабства, знаходили різні аргументи свого нерабського походження.

Отже, економічна думка Передньої Азії пройшла довгий і змістовний шлях. До її досягнень належать розпрацювання питань обліку, організації та управління державним господарством. Були винайдені різні форми державного контролю за економічною діяльністю населення, яскраво втілені в законах із Ешнунни, Хаммурапі, Хеттської держави й Ассирії. Протест населення проти боргового рабства і лихварства рельєфно виражено у Старому завіті Біблії.


Список використаної літератури

1. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. - 2-е вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2005. - 719 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. - Тернопіль: Астон, 1999. - 126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. - К.: Атіка, 2002. - 95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. - Кіровоград: КДТУ, 2003. - 134 с.

7. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". - К.: Університет "Україна", 2007. - 301 с.

8. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. - К.: Знання, 2005. - 583 с.





Реферат на тему: Річкові цивілізації стародавнього світу (Стародавній Єгипет, Месопотамія, Китай) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.