Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Географія

Історико-географічні передумови формування системи розселення Волинської області (реферат)

Закономірності розселення значною мірою зумовлені територіальними формами суспільного виробництва. Тип і характер розселення формуються відповідно до економічного розвитку суспільства, існуючих виробничих відносин на певних етапах його історичного розвитку. На характер розселення впливають також політичні, юридичні, ідеологічні й інші відносини у суспільстві. Таким чином, кожному історичному етапові відповідає певний історичний тип системи розселення.

Землі Волині були заселені з давніх-давен. Найперші свідчення проживання людей на території цього краю належать до кам'яного віку — палеоліту, що в цілому тривав від 3–2,5 мільйонів до 11 тисяч років тому. Найдавнішим поселенням Волинської області вважається стоянка біля с. Ростань Шацького району, де в кар'єрі на глибині 10–15 м зафіксовано сліди перебування людей. Ці сліди датовані 300–200 тисячами років [15]. У період пізнього палеоліту територія Волині була заселена людьми щільніше. Свідченням цього є стоянки, виявлені в м. Луцьку, смт Торчин, с. Новостав, с. Полонкa [15]. Подальший розвиток заселення Волині відбувався у середньому кам'яному віці, або мезоліті, який тривав з 10 до 6 тис. років тому. Виявлені стоянки цього часу в с. Великий Мидськ, Сереховичі, Гораймівка, Лютка, Омит, Черск і Самари. На основі матеріалів, знайдених у мезолітних поселеннях, можна припустити, що основними видами господарювання у цей час були мисливство, збиральництво і рибальство. У добу неоліту, який охоплював 5–4 тисячоліття до н. Хр., на Волині проживали племена, що вели осілий спосіб життя, займалися землеробством, скотарством та мисливством.

Загалом поселення Волині групувалися поблизу лісових масивів, уздовж рік та озер на високих і низьких терасах. Про це свідчать археологічні розкопки, проведені в с. Карасин, Розничі, Новосілки, Мала Осниця, Лахвичі, Люб'язь, Стара Вижівка та ін. [22].

У 4–3 тисячоліттях до н. Хр. триває енеолітний період в історії давнього заселення Західної Волині. Продовжується процес освоєння нових територій. Однією з найбільш розвинених етнокультурних груп Європи в період енеоліту були племена трипільської культури. На Волині це населення проживало між ріками Горинь, Стир та Іква. Відомо понад 20 таких поселень, найкраще дослідженими серед них є поселення в с. Голишів, Малі Дорогостаї на Стирі, Костянець і Листвин у межиріччі Горині та Стиру, Бодани, Острог, Хорів на Горині [15, c. 36].

Важливим періодом у формуванні давнього заселення України і Волині був бронзовий вік. Люди займалися землеробством і скотарством, тому заселяли не лише береги, а й широкі заплави рік. Часто з оборонних міркувань для поселень обирались і берегові масиви, оточені ярами. Найбільші поселення були у Валентинові, Торчині, Луцьку (Гнідава), Коршеві, Лищеві [15, c. 61].

Період з кінця І тисячоліття до н. Хр. до кінця І тис. після н. Хр. прийнято називати давньослов'янським, тому що вже у ті часи почали з'являтися перші писемні повідомлення про слов'ян, зокрема у працях античних і візантійських авторів І–VІІІ ст. [15, c. 61]. У другій половині І тис. після н. Хр. на теренах краю мешкало слов'янське плем'я дулібів, остання згадка про яке датується 907 р. Вже у Х ст. на зміну назві "дуліби” приходять назви "бужани”, "волиняни”. У VІІ ст. в Західній Україні існував союз між дулібами і білими хорватами. Центр цього союзу був на Волині. Відомо, що в с. Городок між Бугом і Гічвою існувало городище Волинь, що й дало назву Волинській землі та стало столицею згаданого племінного союзу [11].

У VІІ–Х ст. на Волині формуються ранні феодальні відносини, а з ними заселяються нові території, виникають нові поселення. Численні слов'янські племена змінюють свій традиційний спосіб життя, полишають обжиті місця в пошуках кращих земель. Водночас відбуваються зміни і в самому східнослов'янському суспільстві, зокрема занепадає родовий лад, що стає передумовою виникнення першої держави.

З початком Х ст. появляються згадки про тісні зв'язки Волині з Києвом. У поході київського князя Олега на Візантію 907 р. як союзники беруть також участь дуліби й хорвати. Західноукраїнські землі від часу, коли печеніги оволоділи степом, стали набувати чималого значення для Києва. Утруднений доступ до чорноморських соляних озер змусив київських князів звернути увагу на підкарпатські соляні джерела. Чимале значення мав старий торговельний шлях із Києва на Волинь, Червен, що йшов через Сандомир у західноєвропейські землі, та інший — із Перемишля на Краків та в закарпатські краї. Ці обставини спонукали Володимира Великого тісніше пов'язати землі дулібів і хорватів зі своєю державою [17].

У VІ–ІХ ст. виникають "гради” (городища) — невеликі поселення, укріплені валами, ровами, дерев'яними або кам'яними стінами. Багато з них пізніше перетворилися на міста — ремісничо-торговельні осередки чи адміністративно-політичні центри [16]. У Х – першій половині ХІ ст. виникли міста Червен, Волинь, Берестя, Любомль, Дорогобуж, Луцьк, Белз, Дзенцьоли. Одночасно з містами розвивалися й сільські поселення. Значну їх частину становили городища, що поділялися на чотири типи [12].

До першого типу належали поселення, укріплення яких були зумовлені особливостями рельєфу: Сапожин, Ратне, Покри та ін. Другий тип становлять городища, розташовані на рівнині та позбавлені природного захисту. Такі поселення трапляються на Поліссі — Головне, Смідин, Ветли. До третього типу належать укріплення з частковим використанням захисних властивостей рельєфу, що мають спільні риси кола і квадрата, — городища волинського типу [4]: Островок, Посинів, Одеради, Борочиче. До четвертого типу належать городища, використовувані місцевим населенням як сховища: Затурці, Бабка, Горбів, Біла Криниця та ін.

Велике значення має вивчення селищ, особливо їхньої забудови. Для селищ Х–ХІ ст. був характерним прирічковий тип поселень для лісової та лісостепової і мисовий та дюнний — для поліської зон. У ХІІ–ХІІІ ст. ще переважає прирічковий тип поселень, однак уже спостерігається розселення у басейнах річок, яке охоплює й вододіли. За розмірами селища були різними: невеликі — 0,5–1,0 га та великі — від 3 і більше га.

Типовою для Волинської області є рядова забудова давніх селищ, розташованих уздовж річки Стир. Довжина цих селищ становила близько 300 м при ширині 40 м. Така система засвідчена у с. Гірка Полонка, Городок, Рованці, що поблизу Луцька. Щодо щільності забудови, то в Городку на площі 2000 м2 виявлено 11 жител, у Боратині на площі 1730 м2 – 7 жител. Оселі розташовуються гніздами по 3–4 на відстані 20–40 м [20].

Більшість селищ Волинської землі лежали в зоні лісостепу, на що вказують і писемні джерела. Так, у літописі 1285 р. повідомляється про те, що під час походу польський князь Болеслав захопив і спустошив в околицях Щекарева (Холмщина) 10 сіл. Щодо поліської зони, то у зв'язку з появою в ХІІ–ХІІІ ст. нових міст відбувалися зміни і в поселенських комплексах. Хоч подекуди кількість селищ зменшилась, але виникло чимало нових. Саме на період ХІІ–ХІІІ ст. припадає функціонування селищ у Лужках, Маложеві, Модельниці, Огродниках, Плонці в Підляшші та ін. Часто на зміну покинутому поселенню на певній відстані засновувалося нове, як у селі Бучище Старе, біля якого існували окремі селища в ІХ–Х, Х–ХІ, ХІ–ХІІ та ХІІ–ХІІІ ст., або в селі Менжелін, де відкрито сім селищ від ІХ–Х до ХІІ–ХІІІ ст. Деякі селища (Долгоброди, Ліпно, Мержевіце Старе) існували в ХІІ–ХIV ст. [14, с. 50].

Більшість селищ були землеробсько-скотарськими осередками, а в окремих випадках — ще й ремісничими та промисловими центрами. Щодо юридичного статусу, то частина з них підлягали центральній княжій владі, а частина — місцевим феодалам. Порівняльна характеристика селищ лісостепової та поліської зон Волині Х – середини XIV ст. вказує, що на тлі значного зростання селищ у лісостеповій зоні їх розвиток у поліській зоні йшов значно повільніше, а подекуди навіть припинявся.

Наприкінці Х ст. з'являється адміністративно-територіальна спільність Червенські городи (рис. 1). Тут у Х–ХІ ст. функціонувало 114 городищ. У другій половині Х ст. адміністративним центром князівства став Володимир, а Волинь як адміністративний центр поступово зійшов з політичної арени. З 1015 р. по 1030 р. Волинь була захоплена Польщею, а з 1031 року Ярослав Мудрий повернув її до складу Київської Русі [13].

У середині ХІІ ст. при князі Ізяславі відбувся поділ Волині на князівства Володимирське і Луцьке [21]. Після смерті Ізяслава Мстиславовича зі складу Володимирського князівства виділяються забузькі землі. Тут утворюється Белзько-Червенське князівство, наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. у північній частині Забужжя формується Угровське князівство. У південній частині Волинської землі існувала невелика Буська волость.

Наприкінці ХІІ ст. завершився поділ Волині на дрібні волості. Однак цей процес не набув небезпечного характеру, бо ці князівства (уділи) не мали жодного політичного значення. Їхні князі, як і великі землевласники-феодали, повністю залежали від становища і сили Володимирського князя Романа Мстиславовича — володаря всієї Волині, в руках якого незабаром опинилася більшість волинських земель, а пізніше й Галичина (рис. 2).

Рис. 2. Волинські землі наприкінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. [18, c. 110]
Складові частини Волинської землі: 1 — Земля Берестейська; 2 — Володимир-Волинське князівство; 3 — Земля Червенсько-Холмська; 4 — Земля Белзька; 5 — Князівство Луцьке.

У 1199 р. після об'єднання Романом Мстиславовичем Волині та Галичини утворилася Галицько-Волинська держава. У рамках цієї держави кількість князівств на Волині не зменшилася. Не змінилися й розміри території як самої землі (близько 60 тис. км2), так і окремих князівств: Володимирського — близько 15 тис. км2, Луцького — 20–25 тис. км2, Белзько-Холмського — понад 15 тис. км2 [21].

У 1349 р. Галицько-Волинська держава і Волинь потрапили під владу Литви. До Волині належала північно-західна частина Галичини та землі Володимирського, Луцького, Кременецького, Острозького, Дубенського, Ковельського, Старокостянтинівського, Заславського, Рівненського і частини Новоград-Волинського повітів [3]. У 1452 р. були ліквідовані удільні столи і утворилися три повіти — Луцький, Володимирський і Кременецький. Вони існували до середини 1560-х років.

У цей період формується маґнатське і шляхетське землеволодіння, що певним чином впливає на розбудову іменних поселень. Зокрема, на Волині князям Острозьким належала третина всіх земель — 100 міст і 1300 сіл. Багатими землевласниками були Чарторийські, Збаразькі, Вишневецькі, Корецькі. Наприкінці XV ст. 430 маґнатських і шляхетських родин Волині володіли більшістю земель [16].

Феодальне землеволодіння на території формувалося у вигляді вотчини. Господарським, адміністративним і військовим центром вотчини був феодальний замок, який мав назву "двір”. З XIV ст. поширився термін "фільварок”. Основою селянського господарства став двір — дим. Десять-п'ятнадцять димів, переважно родичів, об'єднувалися у дворища. Ці землі складалися з ділянок, розкиданих по різних місцях, і час від часу перерозподілялися. Дворища входили до складу громади (сільської общини).

Після Люблінської унії 1569 р. Волинське воєводство потрапило під владу Польщі. На приєднаних до Польщі українських землях було створено воєводства Волинське і Київське, до яких згодом додалося ще Брацлавське (рис. 3). Берестейщина залишилась у складі Литви. До Волинського воєводства входили повіти Луцький, Володимирський і Кременецький.

Рис. 3. Волинське воєводство XVII ст. [18, с. 110]


Починаючи з цього часу у зв'язку з розвитком козацького землеволодіння поширюється така форма розселення як хутори. Поява хутірського типу поселень на Поліссі пов'язується з проведенням лісорозробок і виплавкою заліза. Втікаючи від поміщиків, селяни ховалися у нетрях непрохідних боліт чи серед глухих лісів, де й займалися видобутком залізної руди. Їх так і називали – будниками або рудниками.

У XVІI ст. мережа міських поселень стала щільнішою (рис. 3). У цей період існувало вже два типи міських поселень: міста і містечка. Міста, яких у XV ст. налічувалося тільки два — Луцьк і Володимир, — виконували функції політико-адміністративних, ремісничих, торговельних, культурно-освітніх центрів. Луцьк був одним із найбільших міст не лише Волині, а й України.

Містечка, яких існувало майже 50, виконували функції адміністративних центрів великих поміщицьких і монастирських володінь. Значна їх кількість (14) мала маґдебурзьке право та певну політичну самостійність. У них були розвинені ремесло і торгівля, хоча більша частина населення займалася землеробством [7, с. 13].

У 1791 р. Волинське воєводство складалося з повітів: Луцького, Горинського, Надслуцького, Кременецького, Володимиро-Чернігівського і Володимиро-Новгородського (друга частина назв двох останніх повітів була дана їм на згадку про Чернігівське воєводство та його повіти — Чернігівський і Новгород-Сіверський).

Після другого поділу Речі Посполитої 1793 р. Східна Волинь разом із Київщиною, Брацлавщиною і частиною Західної Білорусі ввійшла до складу Російської імперії. На західній половині Волинського воєводства, що залишилася за Річчю Посполитою, були створені Волинське і Володимирське воєводства (до складу останнього ввійшла й частина розформованого Белзького воєводства) [10]. Ці воєводства були поділені на землі: Волинське — на Луцьку, Кременецьку і Поліську, а Володимирське — на Володимирську і Ковельську.

У результаті третього поділу Речі Посполитої 1795 р. до Росії відходить і Західна Волинь. Це спричинило зміни адміністративно-територіального устрою. Так, Ізяславське намісництво перейменовується на Волинське й адміністративний центр переноситься до міста Новограда-Волинського. Отже, Волинське намісництво, що займало територію колишніх Ізяславської та Брацлавської губерній і доданої до них Кам'янецької області, стало охоплювати три губернії — Волинську, Брацлавську і Подільську, які у свою чергу поділялися на тринадцять округів. У січні 1796 року всі три губернії були перетворені в намісництва. У грудні цього ж року у межах Волині була утворена Волинська губернія, яку поділили на повіти [11].

У період розквіту феодалізму (початок XVII – XVIII ст.) в межах сучасної Волинської області існувало 1000 поселень, значна частина яких лежала в лісостеповій частині. На цей період припадає процес формування міських поселень. За своїми функціями вони відрізнялися від навколишніх сільських поселень, усе ж зберігаючи з ними тісні зв'язки. Малі міські поселення були основною формою міського розселення.

З розвитком товарного виробництва і капіталістичних виробничих відносин характер розселення істотно змінився. Капіталістичні підприємства використовували працю робітників, які проживали поряд з підприємствами, що зумовило концентрацію населення у таких поселеннях. Розвиток капіталістичних відносин на селі, ріст продуктивності аграрної праці зумовив вивільнення значної кількості селян, які в умовах вільного переміщення населення по території держави прямували до міста, поповнюючи лави робітників і збільшуючи кількість міського населення.

У Правобережній Україні Волинська губернія займала найбільшу територію, яка, однак, була найменш заселеною. Її площа становила 1296 квадратних миль, на одну квадратну милю в середині 40-х років ХІХ ст. припадало 1090 осіб. За щільністю населення в Російській імперії Волинська губернія займала 14-е місце, за кількістю населення — 21-е [1].

Загалом поселення того часу поділялися на три групи: міські, сільські і поселення, що мають особливі права. Центральний статистичний комітет виділяв три види поселень: 1) адміністративно-промислові, або міські; 2) сільські великі, або суцільні; 3) сільські дрібні й одиничні (тобто такі, де проживала одна сім'я чи особа) [8].

У Російській імперії до міських поселень відносили міста, містечка і посади. Вони не мали строгих ознак, які б чітко розмежовували один тип міського поселення від іншого. Міста офіційно поділялися на губернські, повітові, безповітові, або заштатні. Останні часто називали містечками, їхня кількість точно не встановлена.

Одночасно існувала така номенклатура сільських поселень: село (за наявності церкви), сільце (за наявності садиби або будинку власника), деревня (за відсутності церкви), слобода (жителі звільнені від деяких податків).

У Волинській губернії виділяють як окремі населені пункти так звані промислові заклади, якими були рудні, поташні буди, ґути та інші невеликі об'єкти, де постійно мешкало кілька родин найманих робітників (табл. 1). Тоді ж казенна палата засвідчила, що в губернії існувало 129 містечок.

Таблиця 1

Структура населених пунктів Правобережної України у 1858 р. [8, c.34-39].

Губернія

Міські поселення

Сільські поселення

Всього поселень

міста повітові

міста заштатні

містечка

передмістя міст та містечок

промислові заклади

всього

суцільні, або великі

дрібні, одиничні

Волинська

12

0

142

10

103

267

3649

98

4014

Київська

7

2

109

0

4

122

1943

160

2225

Подільська

12

5

117

29

2

165

2090

107

2362

У звіті волинського губернатора за 1845 рік зазначено, що у губернії 12 міст, 135 містечок, 1514 сіл, 395 слобод, колоній і хуторів, усього 3427 населених пунктів [8].

На 1897 рік Волинська губернія займала територію у 71,7 тис. км2. Вона була поділена на 12 повітів: Житомирський, Володимир-Волинський, Дубенський, Заславський, Ковельський, Кременецький, Луцький, Новгород-Волинський, Овруцький, Острозький, Рівненський і Старокостянтинівський [9].

На подальше формування та розбудову міських і сільських поселень відчутний вплив мав Жовтневий переворот 1917 року. За Ризьким мирним договором 1921 р., Волинь була поділена на східну частину, яка відійшла до УРСР, і західну, яку приєднали до Польщі. Волинська губернія, що входила до складу УРСР, далі функціонувала, але в значно менших територіальних межах, які охоплювали Житомирський, Новоград-Волинський і Овруцький повіти. У 1921 р. виникли нові повіти: Коростенський і Полянський [18]. У 1925 р. Волинську губернію було ліквідовано, а на її місці утворено три округи: Коростенський, Житомирський і Шепетівський [19, с. 205].

Перша світова та громадянська війни, безперечно, вплинули на характеристики розселення Волинської області. Так, середня людність поселень помітно зменшилась і становила 239 осіб, а кількість населення на території сучасної області у 1921 р. налічувала тільки 694,4 тис. осіб.

Для розселення цього періоду була характерна ще більша децентралізація. Загальна кількість поселень сягала 2368, а на 100 км2 території розміщувалося 12 поселень. За чверть століття (1897–1921 рр.) частка міського населення Волині збільшилася до 12%, проте із приєднанням досліджуваної території до Польщі, починаючи з 1920-х років, подальше зростання міського населення практично припинилося (табл. 2). Загалом у 1921 р. на Волині залишилося 17 містечок, які становили 96% міських поселень, і в них проживало 61,2% міського населення.

З 1921 по 1931 рр. міське населення Волині зросло лише на 0,2%, а з 1931 по 1939 рр. приросту у містах не спостерігалося, крім Луцька, Ковеля, Володимира-Волинського. Така стабільність міського населення була наслідком дії двох протилежних процесів: занепаду міських центрів, які опинилися поза межами впливу містоформуючих чинників, та динамічного розвитку міст-лідерів. Так, щільність населення Володимира-Волинського зросла за 20 років у 2,5 рази, кількість жителів Луцька та Ковеля майже подвоїлась. Основою такого швидкого розвитку названих волинських міст був статус адміністративних центрів (Луцьк) та важливих транспортних вузлів (Ковель).

За даними польського перепису населення 1931 р., на Волині було лише одне містечко з чисельністю населення до 3000 осіб, де проживало всього 2,4% міського населення, два міських поселення — від 3 до 5 тис. осіб (7,3%), чотири центри — від 5 до 10 тис. осіб (18,5%). Було також три міста з людністю від 20 до 50 тис. осіб, в яких проживало 71,5% міського населення [23, c. 57–58].

Таблиця 2

Динаміка щільності населення Волинської області*

Роки

Щільність населення, тис.осіб

у %

загалом

у тім числі

міське

сільське

міське

сільське

1897

740.1

43.3

696.8

6

94

1921

694.4

83.5

610.9

12

88

1931

998.8

122.4

876.4

12

88

1939

1031.7

169.3

862.4

16

84

1959

892.8

231.2

661.6

26

74

1970

974.5

313.2

661.4

32

68

1979

1015.6

406.9

608.7

40

60

1989

1062.0

519

543.0

49

51

1991

1069.0

539.8

529.2

51

49

1994

1080.7

559.5

518.8

52

48

1995

1078.3

558.3

518.8

52

48

1996

1074.3

556.4

516.0

52

48

1997

1071.8

555.5

515.4

52

48

1998

1067.9

554.4

512.4

52

48

1999

1063.9

544.3

509.5

52

48

2000

1067.7

538.6

523.4

51

49

2001

1064

532.8

525.4

51

49

2002

1059.6

529.9

526.8

50

50

2003

1054.7

526.2

524.8

50

50

2004

1048.8

526.2

522.6

50

50

2005

1037.7

521.2

516.5

50

50

*Складено за матеріалами Головного управління статистики у Волинській області.

Перепис населення Польщі 1931 р. не виявив у цей період міських поселень із чисельністю населення від 10 до 20 тис. осіб та жодного міста з населенням понад 50 тис. осіб. Таким чином, у сучасній Волинській області за часів Польщі в міжвоєнний період (1921–1939 рр.) переважали малі та дуже малі міські поселення.

Після організації території області у 1939 р. та запровадження нового адміністративного поділу поступово сформувалася сучасна мережа населених пунктів. У цей період статус міста отримали Горохів, Камінь-Каширський, Любомль, Берестечко, Устилуг. Ці міста стали центрами адміністративних районів (табл. 3). У 1940 р. статус селища міського типу отримали Колки, Локачі, Любешів, Маневичі, Ратне, Рожище, Сенкевичівка, Торчин, Турійськ, Цумань.

Під час Другої світової війни більшість населених пунктів Волині було зруйновано. Крім того, кількість міського населення зменшилася в результаті військових дій та виїзду за межі України людей німецької, голландської, чеської, польської національностей.

Після війни на території Волинської області залишилося трохи більше половини довоєнного населення (54,8%), а чисельність міського населення скоротилася до рівня 1931 р. і становила 122 тис. осіб.

Протягом повоєнних років важливу роль у розвитку міст відіграв новий адміністративно-територіальний поділ України. Загальна кількість поселень зросла за рахунок перейменування сіл і райцентрів у міста й селища міського типу. У результаті таких змін статус міських поселень отримали в 1951 р. Ківерці, Іваничі; в 1957 р. — Голоби, Головне, Заболоття, Стара Вижівка, Шацьк; в 1958 р. — Мар'янівка, в 1994 р. — Дубище. У 1981 р. смт Вересневе стало частиною міста Луцька. Виконання функцій районних центрів сприяло росту їх містоформуючої бази за рахунок підприємств і закладів районного значення, а також збільшення міського населення. У такий спосіб у 1994 р. статус міста отримало Рожище.


 

Таблиця 3

Зміни адміністративно-територіального поділу Волинської області (1940-2005 рр.) [8, c.37].

Роки

Кількість адміністративних районів

Кількість поселень

міста

селища міського типу

1940

30

8

16

1946

30

8

15

1951

30

6

17

1957

21

10

22

1958

21

10

21

1959

19

10

21

1962

7

10

21

1965

12

10

21

1966

15

10

21

1981

15

10

20

1989

15

10

21

1994

16

11

22

2005

16

11

22

Оскільки основні кошти у післявоєнний період спрямовувалися на відновлення і розвиток великих міст, насамперед Луцька і Ковеля, то ці міста зростали швидшими темпами.

У зв'язку з освоєнням Львівсько-Волинського кам'яновугільного басейну (кінець 50-х — початок 60-х років XX ст.) виникають нові міські поселення: Нововолинськ (1957), Жовтневе (1960). Однак при здійсненні індустріалізації та розміщенні нових виробництв повною мірою не враховувалася специфіка міських поселень. У них будувалися великі підприємства-комбінати з чисельністю працюючих від 1 до 6 тис. осіб. Розміщення великого підприємства в малому чи середньому місті викликало стрибкоподібний ріст чисельності його населення і швидкий перехід у категорію великого міста.

У період 1960–1980-х років для більшості населених пунктів характерний повільний ріст промислового розвитку, низькі темпи зростання чисельності населення. Негативний вплив на їх розвиток мав новий адміністративно-територіальний поділ УРСР початку 1960-х років. Зміни адміністративно-територіального поділу області полягали у ліквідації окремих районів або в їх об'єднанні й зумовили те, що на початку 60-х років ХХ ст. 9 міських поселень та 2 села перестали виконувати функції райцентрів. Оскільки вони не мали достатнього промислового розвитку, то поступово втрачали населення.

У 70–80-ті роки ХХ ст. політика в УРСР була спрямована на подальше зміцнення економічної бази великих і середніх міських поселень. У Волинській області за цей час було введено в дію 20 державних промислових підприємств, загальний обсяг виробництва промисловості з 1970 по 1980 роки зріс у 3,4 рази. Група із трьох міст-новобудов розвивалася переважно інтенсивним шляхом. У Луцьку, Ковелі та Нововолинську розміщувалися проґресивні виробництва, які укомплектовувалися кваліфікованими робітниками. У групу міст з інтенсивним розвитком промисловості у 1980-х роках увійшов Володимир-Волинський, де планувалося розмістити великі сучасні виробництва.

Більшість міських поселень Волинської області розвивалися екстенсивно, ріст промислового виробництва супроводжувався різким збільшенням чисельності зайнятих у промисловості. Це зумовило збільшення міського населення загалом.


 

Висновки. Таким чином, на середину 1990-х років сформувалася сучасна система розселення Волинської області та її адміністративно-територіальний поділ. Як бачимо, система розселення реґіону є результатом дії двох взаємопов'язаних і взаємозалежних процесів – заселення і розселення. Вихідними моментами цього процесу є населення як визначальний фактор процесу розміщення поселень по території; час, протягом якого ці процеси здійснюються, і природа, що безпосередньо чи опосередковано діє на людину або детермінує різні види її діяльності [10, c. 372]. Щодо Волинської області, то ці процеси яскраво виражені як в історичному, так і в суспільному та територіальному аспектах.

Зважаючи на ці обставини, слід обережно підходити до проблеми вдосконалення територіально-адміністративного устрою. Ця проблема сьогодні активно обговорюється, а її вирішення вимагає професійного підходу з урахуванням історичних, соціальних, економіко-географічних і правових компонентів. Одним із важливих аспектів цієї проблеми є комплексне соціально-економічне районування, яке повинно враховувати розміри території, кількість населення, щільність поселень, рівень розвитку інфраструктури, конфігурацію транспортної мережі тощо.

Як показують дослідження, Волинська область не має необхідних адміністративних можливостей для координації соціально-економічного розвитку [6]. Виділення таких реґіонів, як Волинь, має лягти в основу нової мережі великих адміністративних утворень. Проте слід застерегти від поширеної в суспільстві думки про переважання історичного принципу адміністративно-територіального поділу.

Формування нових адміністративно-територіальних утворень повинно оптимізувати соціально-економічний та культурний розвиток реґіону з урахуванням специфіки його історичного розвитку, природно-ресурсного потенціалу, людських ресурсів, економічних зв'язків. Лише взявши до уваги усі ці аспекти, можна успішно трансформувати адміністративно-територіальний устрій України та її окремих реґіонів.

Література

1. Арсеньев К. Статистические очерки России. – СПб., 1848.

2. Атлас Волинської області. – Москва: КГК, 1991.

3. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. – СПб: Изд-во П. Н. Батюшкова, 1888.

4. Грушевський М. С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1991. – Т.1. — 648 с.

5. Державний архів Волинської області. – Ф. 363. – Оп.1. – С. 627, арк. 1.

6. Дністрянський М. С. Кордони України. Територіально-адміністративний устрій. – Львів: Світ, 1992.

7. Історія міст і сіл УРСР: Волинська обл. – К.: Гол. ред. УРЕ, 1970. – 746 с.

8. Карліна О. Типологія міських населених пунктів Волинської губернії наприкінці XVIII – середини ХІХ ст. // Матеріали ХІІІ Волинської наукової історико-краєзнавчої конференції. — Луцьк, 2004.

9. Кордуба М. Територія і населення України. – Відень: Вісник політики, літератури й життя, 1918.

10. Крикун М. Г. Кордони й повітовий поділ Волинського воєводства в ХVI–ХVIII ст. // Географічний фактор в історичному процесі: Зб. наук. праць. – К.: Наук. думка, 1990.

11. Круль В. Ретроспективна географія поселень Західної України: Монографія. – Чернівці: Рута, 2004.

12. Кучера М. П. Городища // Археология Украинской ССР. – К.: Наук. думка, 1986.

13. Кучинко М. М. Волинська земля в Х – першій половині ХІV ст.: Автореф. дис. … д-ра іст. н. (07.00.04). – К., 1999.

14. Кучинко М. М. Волинська земля Х – середини ХІV ст.: археологія та історія. Навч. посібн. – Луцьк: Ред.-вид. відд. "Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2002.

15. Кучинко М. М. Нариси стародавньої і середньовічної історії Волині. – Луцьк: Надстир'я, 1994.

16. Лановик Б. Д. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства. – К.: Генеза, 1994.

17. Левкович І. Нарис історії Волинської землі (до 1914 року) / За ред. Ю.Мулика-Луцика. – Вінніпеґ, 1953.

18. Недух А. А. Административно-территориальные преобразования в УССР в 1919–1932 гг.: Автореф. дисс. … канд. ист. н. – К., 1967.

19. Недух А. А. Зміни в адміністративно-територіальному поділі УРСР (1919–1970 рр.) // Український історико-географічний збірник. – К.: Наук. думка, 1971. – Вип.1.

20. Оприсн В. Г. Селище Х–ХІІІ ст. біля с. Городок на Волині // Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції. Тези доп. та повідомл. – Львів, 1993.

21. Панишко С. Д. Формування території Волинської Землі у ХІІ – на поч. ХІV ст.: Автореф. дис. … канд. іст. н. (07.00.04). – К., 1997.

22. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Мюнхен, 1973–1976.

23. Полян П. М. Урбанизированность СССР (к методике оценки и картографирования) // Известия АН СССР. Серия географическая. – 1987. – № 2.

24. Влах М., Поручинський В. Історико-географічні передумови формування системи розселення Волинської області // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. - Випуск 1 (15).






Реферат на тему: Історико-географічні передумови формування системи розселення Волинської області (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2017. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.