Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Фінанси

Інноваційна модель в економіці України і взаємозв'язок з спільними підприємствами (курсова робота)

1.ІННОВАЦІЙНА МОДЕЛЬ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

1.1. Стратегічні напрями розвитку України «Шляхом Євроінтеграції»

Україна зможе посісти належне місце в Європі і світі за умови опанування інноваційного шляху розвитку, підвалини якого мають бути закладені у процесі структурної перебудови економіки. Тільки таким чином можна забезпечити істотне підвищення конкурентоспроможності української економіки, змінити сировинний вектор розвитку економічних процесів, що стихійно формується нині.

Становлення інноваційної моделі розвитку - це завдання не тільки економічної політики. Йдеться про органічне поєднання політичних, гуманітарних, соціально-психологічних, макро- і мікроекономічних чинників та інституційних передумов, які лише в комплексі здатні надати відчутних імпульсів трансформаційним процесам, розвиткові суспільства на інноваційній основі.

Сьогодні йдеться про становлення в Україні принципово нової дієздатної національної системи, яка б функціонувала на ринкових засадах, на принципах самовідтворення. Така система має своєю структурою торкатися кожної клітини соціально-політичного та економічного процесу, надаючи йому відповідних стимулів інноваційного розвитку.

Відтак, основою стратегічного курсу, його базовим принципом має стати реалізація державної політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження України як конкурентоспроможної високотехнологічної держави. Наявний інтелектуальний та науково-технічний потенціал дає підстави на це розраховувати. У поєднанні з завданнями європейської інтеграції така мета могла б лягти в основу не лише економічної стратегії держави, а й політичної консолідації нації.

1.2. Спільне підприємництво в стратегії економічного і соціального розвитку України до Європейської інтеграції

Сутність Стратегії економічного та соціального розвитку України на 2004-2015 рр. полягає у здійсненні глибоких якісних перетворень у всіх сферах суспільного життя. Реалізація визначених Стратегією завдань створить реальні передумови для набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі, забезпечить стале економічне зростання, сприятиме утвердженню інноваційної моделі розвитку та соціальній переорієнтації економічної політики.

Стратегія економічного та соціального розвитку України на 2004 - 2015 рр. - це стратегія майбутнього України з урахуванням, з одного боку, історичного досвіду та особливостей розвитку суспільства, які визначаються національними, культурними, духовними традиціями, а з іншого - викликів XXI століття щодо майбутнього шляху розвитку всієї цивілізації, оскільки Україна повною мірою стала відкритою для сприйняття зовнішніх дій як позитивного, так і негативного характеру. Головним результатом реалізації Стратегії має стати зміна чинників економічного зростання та переорієнтація на ті з них, які базуються на розширенні внутрішнього споживчого та інвестиційного попиту, зміцненні конкурентоспроможності національної економіки, підвищенні ефективності національних економічних ресурсів.

Визначною силою у світі стала загальна тенденція до інтернаціоналізації господарського життя, яка супроводжується поєднанням національних економік у єдиний відтворюваний комплекс. Економічна інтеграція є найвищим проявом інтернаціоналізації економічного життя, яка потребує колективного управління процесом економічних відносин між країнами. Економічна інтеграція – це процес зближення і взаємо пристосування окремих національних господарств на основі розвитку глибоких, стійких взаємозв'язків їх відтворюваних структур в різноманітних формах і на різних рівнях.[1] Основною метою інтеграції – зближення національних економік і забезпечення ефективного спільного рішення економічних і соціальних проблем. Найбільш розвиненою організаційною формою інтеграційного типу є західноєвропейська інтеграція – ЄС.

Україна як незалежна держава прагне активно приймати участь в інтеграційних процесах. З одного боку це пов'язано з ростом залежності економічного зростання та розвитку країни від міжнародних економічних чинників. З іншого негативні тенденції, що з'явилися у соціально-економічному розвитку України з моменту початку ринкової трансформації економіки та посилилися у її ході: сировинна спрямованість розвитку економіки, масове зубожіння населення, падіння виробництва, погіршення галузевої структури промисловості, різні коливання сільського господарства, відплив робочої сили за кордон, великі розмірі тіньової економіки, тощо, фактично так і неподоланні до цього часу.

Найбільш комплексним та ґрунтовним документом, що визначає покращення соціально-економічних умов є Стратегія економічного та соціального розвитку України на 2004-2015рр. „Шляхом європейської інтеграції”, розроблена у 2004році під керівництвом Уряду України. Нею визначено основні стратегічні пріоритети для набуття Україною членства в ЄС, забезпечення сталого економічного розвитку, утвердження інноваційної моделі розвитку, соціальна переорієнтація економічної політики. [1]

Реалізація довгострокової стратегії соціально-економічного розвитку країни вимагає нарощування інвестиційних ресурсів, поліпшення структур інвестиційних джерел і оптимізації напрямів їх використання відповідно до пріоритетів економічного зростання. Однією з основних і найбільш раціональних форм залучення і використання підприємницького капіталу іноземних інвесторів виступають спільні підприємства. Маємо з цього приводу чимало публікацій українських вчених.

Ю.І. Сірко зазначає, що використання іноземних інвестицій на сьогодні є об'єктивною необхідністю. І залучення закордонних кредитів та гуманітарна допомога через урядові органи утруднює раціональне використання інвестицій і збільшує зовнішній борг країни. Тому, як стверджує автор: „ефективніше залучати іноземний капітал на основі вільного і взаємовигідного партнерства через нові форми економічного співробітництва, однією з яких є спільні підприємства яке передбачає інтенсивне використання інвестицій з метою розвитку експортного потенціалу країни, заміщення імпорту, насичення внутрішнього ринку дефіцитними товарами, освоєння власних науково-технічних досягнень ”.

Враховуючи високий організаційний і управлінський рівень, характерний для іноземних інвестицій, СП можуть помітно впливати на формування економічного середовища, сприяти активізації ринкових відносин і забезпечити реальну ділову самостійність підприємств.

В.І.Терехов, М.Є.Петрук розглядають СП, як один із шляхів вирішення актуальної проблеми економічного розвитку України – залучення ПІІ. Створення СП дає можливість не тільки залучати ПІІ, впроваджувати новітні технології, а й забезпечує вихід на міжнародні ринки. Також необхідність створення СП автор мотивує тим, що СП відіграють відповідну роль у соціально-економічному розвитку держави.

У своїй роботі К.І.Іванченко визначив переваги та необхідність ПІІ на основі взаємовигідного партнерства через СП, які вносяться в основному, безпосередньо у виробництво товарів та послуг, у технологічне оновлення, і на відміну від системи закордонних кредитів та позик не збільшують зовнішній борг, а при певних обставинах можуть бути використані як джерело для його погашення. Необхідність іноземних інвестицій в економіку України, автор визначає недостатньою кількістю внутрішніх фінансових ресурсів для розв'язання соціально-економічних проблем і подолання інвестиційної кризи. Тому в умовах гострого дефіциту власних капіталовкладень, зношеності основних виробничих фондів базових галузей промисловості України, підприємств агропромислового комплексу, процес залучення іноземного капіталу набуває важливого значення для національної економіки.[4]

Потребу у залученні іноземних інвестицій для вирішення соціально-економічних проблем через створення СП підтримують А.П.Румянцев, С.Л.Ніколаєва. За їхніми дослідженнями зменшення інвестицій приводить до зниження виробництва, а як наслідок цього, до скорочення інвестиційних ресурсів держави і власних джерел інвестування у суб'єктів господарювання. Враховуючи різницю між термінами вкладання капіталу і їх віддачі, неможливо відтворити інвестиційний процес. Саме за цих умов, як зазначають автори і необхідно залучати зовнішні джерела фінансування, а саме іноземні інвестиції і цього можливо досягти в основному через механізм СП.[2]

Об'єктивною необхідністю стабільного розвитку країни є збільшення обсягів інвестування за дослідженнями О.М.Сергієнка. На думку автора, інвестиції формують матеріальну базу суспільного виробництва і створюють певні умови для розширеного відтворення. Для цього необхідно приймати обґрунтовані інвестиційні рішення, тобто визначити, куди спрямовувати кошти, а також неменш важливим, як зазначає автор, є правильність обирання джерела фінансування інвестицій, тобто слід прагнути залучати капітал на найвигідніших умовах. Ключовою роллю в активізації інвестиційної діяльності належить податкам, за допомогою яких держава може впливати на інвестиційний процес при цьому автор зауважив, що зниження податку на прибуток підприємств підвищує їх прибутковість. У своєму дослідженню автор зазначає, що прямі іноземні інвестиції не створюють національного капіталу, хоча у формі спільних підприємств можуть сприяти цьому. Прибуток, створений капіталом не резидентів, в основному вивозиться за межі України і стимулів для його реінвестування в Україні поки що недостатньо.

Важливого значення Л.І.Нейкова надає залученню прямого, ризикового капіталу іноземних інвесторів шляхом створення СП та інших форм іноземних інвесторів сфери промислового виробництва для полегшення входження України до системи світогосподарських зв'язків. Також, автор зазначає, що за допомогою створення СП можливо налагодити випуск імпортозамінюючої продукції, підвищити її якість та забезпечити конкурентоспроможність на світовому ринку.

Україна стоїть на шляху до створення держави з ринковою економікою, якій необхідно підняти на вищій щабель економічні і соціальні питання і тому є очевидним необхідність в інвестиціях таку позицію підтримують О.Бондар, М.Чечетов, К.Гурова, Е.Гребеникова

Також слід, звернути увагу на те, що Е.Гребеникова зазначає: „проблему недостатку фінансових ресурсів всередині країни можливо вирішити за рахунок іноземних інвестицій в свою чергу іноземні інвестиції можуть стати стимулом для внутрішніх інвестицій”, прикладом можуть послужити випадки у таких розвинених країнах як США, Германія, Великобританія. Найбільш розповсюдженим способом залучення прямих іноземних інвестицій, за дослідженням автора є спільні підприємства поряд з вільними економічними зонами та іноземними підприємствами.[3]

Прямі іноземні інвестиції підвищують можливість ефективного включення України до світового господарства. Маємо з цього приводу наукові публікації таких українських вчених економістів: О.Ступак, В.Александрова, М.Гороховатська, Т.Щедріна, М.Томілін.

О.Ступак, М.Томілін стверджують про необхідність залучення іноземного капіталу у формі підприємницьких інвестицій, що є необхідною умовою включення національної економіки до світового господарства, що сприяє прискоренню промислового розвитку приймаючої країни, наближенню її виробничої та соціально-економічної інфраструктури до світового рівня. Для приймаючої країни привабливість ПІІ є вигідною у формі СП і зумовлена такими чинниками: імпорт прямих підприємницьких капіталів веде до збільшення виробничих потужностей та ресурсів, сприяє поширенню передової технології та управлінського досвіду, підвищенню кваліфікації трудових ресурсів, з'являються не тільки нові матеріальні та фінансові ресурси, а й мобілізуються і більш продуктивно використовуються національні ресурси4 спільні підприємства сприяють розвитку національної науково-дослідної бази; підвищується попит та ціни на національні фактори виробництва; стимулюється конкуренція; збільшуються експортні надходження у вигляді податків на діяльність СП; в умовах слабкого контролю використання державних позик із місцевих переноситься на іноземних інвесторів, які самостійно розв'язують проблему самоокупності.[4]

Окрім цього О.Ступак зазначає: „навіть за рівних технологічних та економічних умов ефект спільного підприємництва дає корпораціям та фірмам розвинених країн можливість зниження їх витрат у конкурентній боротьбі за рахунок спільного освоєння ринків збуту”.

В.Александрова, М.Гороховатська, Т.Щедріна вважають, що в умовах формування ринкових відносин найскладнішою проблемою матеріалізації нових наукових знань є процес передачі до виробничої сфери результатів наукових досліджень, у тому числі, тих що виконуються на міжнародному рівні. Необхідною умовою здійснення цього процесу має бути розвиток експорту та імпорту науково-технічної продукції, їх ефективне співвідношення, зумовлене рівнем попиту на інновації в межах внутрішнього та зовнішнього ринків. І за дослідженнями проведеними авторами, цей розвиток значною мірою забезпечується спільним підприємництвом і зокрема, спільними підприємствами. Окрім зазначеного СП – ефективний шлях випуску високоякісної конкурентоспроможної продукції, а також сприяє вихід держави із самоізоляції і включає її до системи міжнародного поділу праці. Зацікавленість іноземних інвесторів у створені СП автори пояснюють у можливості отримати більший доступ до внутрішнього ринку країни, де розташовується СП, ніж за умов імпорту, який стримується нестачею вільно конвертованої валюти. Доступнішими стають для інвесторів і ресурси цієї країни.

Суперечки стосовно необхідності і доцільності залучення іноземного капіталу в економіку країни-реціпієнта, як в іноземній так і вітчизняній літературі, ведуться і на сьогодні, більшість економістів являються прихильниками їх залучення за умов недостатньої кількості внутрішніх інвестицій. Іноземний капітал нині присутній практично у кожній країні світу і майже скрізь зростає його роль, як для країни інвестора, так і для приймаючої країни. Це пояснюється, перш за все, поглибленням процесу глобалізації світового господарства, яке передбачає дедалі більшу відкритість, взаємопов'язаність та взаємозалежність країн. В країнах в які залучено іноземний капітал спостерігається стрімкіший економічний розвиток порівняно з країнами із закритими економіками.


 

2. АНАЛІЗ ІННОВАЦІЙНОЇ МОДЕЛІ, ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ. ВПЛИВ СП НА МОДЕЛЬ

2.1. Проблеми і шляхи вирішення інноваційної економіки України.

На початку 90-х рр. інноваційний потенціал України був набагато вище, ніж до кінця 2003 року. Багаторазове скорочення витрат на науку, значне старіння наукових кадрів, граничне зношування основних фондів, зниження державної підтримки науки й базисних інновацій, нарешті, втрата стратегічного мислення серед більшої частини державних службовців і ділової еліти - позначається на ослабленні позицій для інноваційного розвитку, а в деяких сферах економіки веде до його відторгнення.

У таких умовах важливо перебороти негативні тенденції, сформувати діючу інноваційну політику, орієнтовану на реалізацію обґрунтовано обраних пріоритетів, які забезпечилиб результативне освоєння порівняно вузького кола перспективних інноваційних рішень.Сформовані реалії вимагають посиленої уваги держави до внутрішніх джерел росту національної економіки, реорганізації підприємств (створення спільних підприємств) на основі конкурентноздатної техніки, реалізації, насамперед, власних плідних наукових досягнень. У зв'язку із цим, необхідне звернути увагу на ініційовані на початку 2004 р. державними структурами досить підбадьорюючі кроки в напрямку активізації зусиль по прискоренню економічного росту національної економіки саме за рахунок інноваційного компонента. Серед них, насамперед, варто назвати розроблену й широко обговорену науковою громадськістю «Стратегію економічного й соціального розвитку України на 2004-2015 р.», що містить спеціальний розділ «Стратегія затвердження інноваційної моделі розвитку»; проведений комітетом Верховної Ради України цикл Круглих столів - березень-квітень 2004 р., парламентські слухання по даній проблематиці та ін.

У зазначеній «Стратегії...» і за Круглими столами звернена увага на необхідність прискорення розробки інноваційної моделі розвитку як інструмента формування основ інноваційної економіки. Це необхідно у зв'язку з тим, що на відміну від розвинених країн, які близько 85-90% ВВП забезпечують виробництвом і експортом наукомісткої продукції, Україна поки усе ще розвивається без істотного використання результатів наукових досліджень, займаючи по кількості науковців одне з перших місць у світі. Частка вітчизняної наукомісткої продукції становить близько 0,1% на світовому ринку високотехнологічної продукції. Україна на цьому ринку представлена переважно продукцією оборонно-промислового комплексу й авіаційної промисловості. Внутрішній ринок науково-технологічної продукції продовжує деградувати. Ознаками такої деградації є низький рівень попиту на інноваційні розробки усередині країни, неплатоспроможність вітчизняних споживачів, що мають крайню потребу у високотехнологічній продукції, недостатня конкуренція на внутрішніх ринках з боку виготовлювачів інноваційної продукції; прагнення західних замовників без істотних інвестицій використати наукові результати виробничої сфери. Відзначене проявляється в тім, що інноваційна активність українських підприємств усе ще дуже низка. Так, в 2001 р. інноваційною діяльністю займалося 1491 підприємство (14,8%), в 2002 р. - 1503 (14,3%), в 2003 р. -1506 підприємств (14,6%). Протягом 2004 року інноваційною діяльністю в промисловості займалося 12,7% загальної кількості промислових підприємств. Як і раніше зберігається переважно екстенсивний характер інноваційних процесів, тобто інноваційна продукція освоюється в більшій мері з використанням наявного встаткування й технологій. Такий тип інноваційного розвитку має досить вузькі границі й практично нездатний, підтримувати конкурентноздатність вітчизняних підприємств протягом тривалого часу. Наведені дані свідчать про досить спрощене подання, про інноваційний розвиток національної економіки.

Дана інформація підтверджує нагальну потребу розробки інноваційних пріоритетів. Основні їхні напрямки, з обліком намічених стратегією економічного й соціального розвитку України на період до 2004-2015 р., укладаються в наступному. Наукове співтовариство повинне стати головним розроблювачем довгострокових (на 25-30 років) прогнозів соціально-економічного, науково-технічного й екологічного розвитку країни, коригуючи і продовжуючи кожні 4-5 років які являються вихідною базою для обґрунтування пріоритетності інновацій на десятилітній період. Потрібно змінити пропорції в розробці фундаментальних досліджень, підвищити частку технічних, гуманітарних і суспільних дисциплін. Ігнорування закономірностей і перспектив розвитку країни чревате тим, що досягнення природних і технічних наук можуть виявитися незатребуваними.

До пріоритетних технологій ставляться перспективні напрямки розвитку мікроелектроніки (нано-, био- технології, комп'ютерні системи штучного інтелекту й автоматизованого перекладу); загальносистемне й прикладне програмування, моделювання віртуальної реальності; національні й міжнародні інформаційні системи (включаючи Інтернет) у галузі освіти, науки, культури, медицини, екології, а також керування й безпеки.

Створення таких систем допоможе не тільки вирішити ряд проблем інформаційного забезпечення, але й використати потенціал вітчизняного програмування й соціокультурной сфери для багаторазового розширення експорту програмних продуктів.

Першорядного значення набувають енергозберігаючі технології й нетрадиційні енергоресурси в умовах пожвавлення економіки й збільшення внутрішнього попиту, що випереджає подорожчання нафторесурси енергії на внутрішньому й міжнародному ринках, а також енергоємності виробництва, багаторазово перевищуючої досягнутий у розвинених країнах рівень. Базовими тут є принципово нові енергозберігаючі технології (високоефективні міні енергетичні установки, енергозберігаючі способи передачі енергії й т.п.) нетрадиційні енергоресурси й нові покоління генераторів енергії (ефективні гідростанції, атомні генератори нового покоління, теплові насоси); кошти й системи контролю за витратою й втратами енергії.

Наступним пріоритетом є розробка систем машин і виробничих технологій нових поколінь. Даний пріоритет обумовлений необхідністю майбутньої в найближче десятиліття великомасштабної заміни застарілих основних фондів у більшості виробництв.

Досить привабливим пріоритетом для України є авіокосмічні технології, нові покоління коштів транспорту й зв'язку. Необхідний розвиток і ефективне використання збережених переваг і заділів у космічній області, у деяких видах авіації, а також відновлення транспортних засобів з урахуванням перспективи формування міжнародних транспортних коридорів через територію України (що збільшить можливість одержання державою світової транспортної ренти). У найближче десятиліття будуть пріорітетними:

глобальна система телекомунікацій і екомониторинга;

космічні навігаційні системи;

створення комунікаційних систем по міжнародних транспортних коридорах;

розробка нових поколінь коштів залізничного, повітряного, автомобільного, водного транспорту з підвищеними швидкісними, енергозберігаючими й екологічними характеристиками; розвиток супутникових, оптичних і мобільних систем зв'язків, відеотелефонів.

Украй важливі для зміцнення безпеки країни, боротьби з міжнародним і внутрішнім тероризмом, ефективної діяльності в умовах надзвичайних ситуацій оборонно-технічні системи й кошти безпеки нових поколінь. Першочерговими мірами в цьому зв'язку повинні стати:

оснащення армії й чинностей правопорядку новими поколіннями військової техніки, зміцнення позицій на світових ринках озброєнь;

створення нових технічних коштів виявлення наркотиків; розробка ефективних коштів надання допомоги й порятунки (у тому числі індивідуального користування) при надзвичайних ситуаціях;

розвиток технологій подвійного призначення й активне застосування їх у цивільних галузях.

Тільки в умовах науково-інноваційного прориву реальне створення сучасної високотехнологічної бази обороноздатності й безпеки країни, а використання досягнень цієї сфери в цивільних виробництвах, у свою чергу, буде сприяти підвищенню технологічного рівня економіки в цілому.

Шляхи рішення

Для науково-технологічного прориву необхідні кардинальні зміни в механізмі вироблення й реалізації пріоритетів державної інноваційної політики стосовно до регульованої ринкової економіки. Неприйнятні й небезпечні як відмова від активної державної підтримки проривних інновацій, так і спроби жорстко регулювати й мізерно фінансувати науку. Важливі чітке визначення й законодавче закріплення прав і відповідальності держави в інноваційній сфері, розмежування компетенції з функціонуючим у ринковому секторі економіки приватним і змішаним капіталом.

Держава в особі законодавчих і виконавчих органів повинне здійснювати: правове регулювання відносин в інноваційній сфері шляхом прийняття законодавчих актів, що визначають норми взаємин у цих сферах, охорони й реалізації інтелектуальної власності, порядок дозволу виникаючих суперечок, завдання інноваційної політики, підтримку пріоритетних напрямків науки й техніки й базисні інновації; розробку на основі довго- і середньострокових прогнозів системи пріоритетів інноваційної політики, її реалізацію за допомогою стратегічного й індикативного планування, державних і міждержавних наукових, науково-технічних і інноваційних програм.


 

Його завдання:

надавати фінансову підтримку фундаментальній науці, базисним інноваціям, фінансування проектів малого й середнього інноваційного бізнесу, інноваціям у неринковому секторі;

сприяти розвитку наукової й інноваційної інфраструктури, інформаційному й кадровому забезпеченню науково-технічної й інноваційної діяльності, особливо в державному секторі економіки,

захищати вітчизняних виробників інноваційних продуктів від несумлінної конкуренції на внутрішньому й зовнішньому ринках, охороняти інтелектуальну власність.

Завдання приватного капіталу - займатися науково-технічною й інноваційною діяльністю шляхом:

- замовлення науково-дослідних констукторських розробок науково-дослідним інститутам і вузам, науково-суспільним організаціям;

- придбання патентів на результати НИОКР, винаходу, ноу-хау, інші види інтелектуальної власності;

- участь на конкурсних початках у реалізації державних, міждержавних, муніципальних науково-технічних і інноваційних програм і проектів і державних замовлень у розробці й здійсненні власних програм і проектів;

- продаж і покупка акцій на високотехнологічних біржах.

Механізм вироблення й реалізації пріоритетів інноваційної політики повинен удосконалюватися по наступних напрямках. У період до 2010 р. необхідно створити ефективну законодавчу базу інноваційної діяльності й державної політики в цій сфері. Чинні закони про науку, патентне законодавство не орієнтовані на розробку інноваційної політики, виявлення й реалізацію відкриттів і великих винаходів, що лежать в основі нових поколінь техніки й технологій.

Дотепер немає законів про державні цільові програми, фінансування інноваційних проектів. Законодавчі органи фактично відсторонені від обговорення стратегії соціально-економічного, науково-технічного й інноваційного розвитку; виконавча ж влада мало займається цими питаннями. Законодавчі органи, що представляють інтереси різних господарюючих суб'єктів, повинні активно залучатися до розробки й реалізації інноваційної політики. Усе ще не сформована система стратегічного керування інноваційним розвитком. Затверджених пріоритетів розвитку науки й техніки й інноваційні програми практично немає. Інакше кажучи, держава не виконує свою інноваційну функцію, що не погодиться з намірами забезпечити економічний ріст на інноваційній основі.

Інноваційну політику, орієнтовану на науково-технологічний прорив, потрібно формувати стосовно до умов регульованої ринкової економіки й глобалізації, у яку вже утягнена (і далеко не в кращій позиції) Україна. Я вважаю, що ця політика повинна будуватися на диференційованої, багатоканальній основі й включати наступні елементи:

- пряме державне фінансування обраних пріоритетних напрямків розвитку техніки й базові технології й наукомісткі проекти (особливо в стартовий період), які стають об'єктом державних цільових програм (з наступною їхньою передачею ринковому сектору), а також проектів у неринковій сфері економіки (фундаментальній науці, утворенні, культурі, охороні здоров'я, соціальній сфері, екології, обороні й правопорядку, державному керуванні);

- непряма підтримка програм і проектів (у тому числі здійснюваних приватним дрібним і середнім бізнесом) шляхом надання податкових і митних пільг і податкових кредитів при освоєнні принципово нової техніки й технології (для компенсації високих первісних витрат), сприяння вдосконалюванню інноваційної й інформаційної інфраструктури, інформаційному забезпеченню, підготовці й перепідготовці кадрів і т.д.;

- формування й розвиток системи фінансування високоефективних, але ризикових інноваційних проектів з урахуванням закордонного досвіду й із частковою участю державних бюджетних і позабюджетних фондів;

- залучення вітчизняних, іноземних і міжнародних банків і фондів до фінансування проектів і програм, що реалізують пріоритетні базові технології й користуються підтримку держави.

2.2. Вибір інвестиційно-інноваційної стратегії діяльності спільних підприємств.

Та сама мета може бути досягнута різними методами і способами.

У зв'язку з цим виникає природне запитання: як визначена мета може бути практично реалізована і який спосіб її досягнення є найкращим. Намагаючися дати на нього відповідь, підприємець розробляє кілька різних варіантів стратегії і вибирає з-поміж них найбільш ефективний і придатний для власного бізнесу.

Зазначимо, що під стратегією прийнято розуміти комплексну програму дій (заходів), яка забезпечує здійснення місії (генеральної мети) фірми і досягнення її множинних цілей. При цьому стратегія завжди є багато-об'єктною. Зокрема, об'єктами стратегії можуть бути продукція, капітал, максимізація прибутку, поведінка на ринку, конкурентоспроможність, технологія та інші елементи ринкової системи господарювання [6 ].

Стратегію від інших планів і програм відрізняють:

комплексний характер;

практична спрямованість;

орієнтація на використання переваг фірми.

Процес стратегічного планування (далекоглядного передбачення) є досить складним і трудомістким, але він забезпечує успіх підприємницької діяльності, оскільки:

привчає підприємця до чесного й активного ведення справ у власному бізнесі;

значно підвищує шанси підприємця не лише вижити, а й ефективно діяти в конкретному середовищі;

допомагає підприємцю чітко усвідомлювати місію своєї організації та вірогідних конкурентів.

Загальна процедура формування підприємницької стратегіїї подана на малюнку.

Діагностика стратегії фірми передбачає аналітичну оцінку її внутрішніх можливостей щодо задоволення потреб ринку і досягнутого ступеня їх використання. Дієздатність стратегії має визначатись за допомогою відповідних критеріїв і умов. Основними з них є такі:

- наскільки стратегія фірми характеризується цілісністю; за яких умов кожна з її складових може "працювати” на загальну стратегію;

- наскільки стратегія фірми "вписується” в навколишнє зовнішнє ринкове середовище (відповідає принципу сумісності з ним) з огляду на його швидкі зміни;

- наскільки збалансовані між собою стратегічні цілі і матеріально-фінансові ресурси фірми;

- наскільки стратегія фірми враховує потенційну можливість комерційного ризику і передбачає конкретні заходи для його мінімізації або повної" нейтралізації;

- наскільки стратегія фірми відбиває обгрунтований горизонт ділового планування і терміни реалізації; які містить у собі довго- та короткострокові цілі;

- наскільки стратегія фірми спирається на дії її лінійних та функціональних структур, їхні перспективні орієнтири і цінності.

Аналіз діючої стратегії фірми може засвідчити, що фірма:

а) перебуває у більш-менш повній відповідності з сучасною інвестиційною, виробничою і комерційно-фінансовою політикою підприємництва;

б) відповідає сучасним вимогам ринку частково і потребує коригування стратегічних альтернатив;

в) потребує докорінного перегляду своєї діяльності.

Внаслідок перегляду результатів діяльності фірми і виявлення невідповідності між запланованими результатами та фактичними даними, може висуватися пропозиція щодо перегляду діючоі стратегії фірми.

Залежно від того, на якій стадії життєвого циклу перебуває фірма у даний час, її керівництво може вибрати одну з наведених нижче базових стратегій :

- стратегію виживання - вона є, по суті, захисною стратегією і використовується за кризового стану економічної діяльності підприємства;

- стратегію стабілізації - стратегію діяльності підприємства з урахуванням нестабільності (коливання) обсягу продажу своєї продукції і отримуваної величини доходів; Стратегію зростання (наступальну) – стратегію стабільного зростання обсягів продажу, прибутку капіталу, зайняття вигідних положень (ніш) на ринку (таб. 1).

Можливі альтернативні стратегії створення СП

Базова стратегія

Показники вибору альтернатив

Можливі стратегічні альтернативи

1.Стратегія виживання

(захисна)

1.1.Собівартість продукції

1.2.Мінімальний рівень рентабельності

І.З.Частка фірми на ринку

1.4. Чисельність персоналу

1.1.Зміна стратегії маркетингу

1.2.Зміна товарної політики

1.3.Жорстка економія ресурсів

1 4.Удосконалення управління фірмою

2.Стратегія стабілізації

(наступально-захисна)

2.1 Дохід від продажу товарів

2.2Дохід на активи фірми

2.3Дохід на акції та облігації

2.4.Швидкість оновлення продукції

2.1.Економія ресурсів

2.2.Ревізія витрат, консолідація, пожвавлення

2.З.Зменшення питомих витрат, відновлення рівня доходу

2.4.Стабілізація и економічної ситуації

3.Стратегія зростання (наступальна)

3.1.Обсяг продажу

продукції

3.2.Величина отримуваного доходу

3.1.Інтенсифікація ринку

3.2Диверсифікація власного виробництва

З.З.Міжфірмове ділове співробітництво

1) у сфері маркетингу - перегляд товарної політики, системи товаропросування, її більшу адаптацію до зовнішнього середовища і кон'юнктури ринку; проведення гнучкішої цінової політики; внесення необхідних змін в організацію виробництва;

2) у фінансовій діяльності - створення умов жорсткої економії витрат матеріальних ресурсів, обмеження до виправданого мінімуму процесу інвестування; залучення нових банківських кредитів (бажано на пільгових та ощадливих умовах); централізацію фінансових операцій; аукціонний продаж чи закриття збиткових виробництв;

3) у системі управління - перегляд методів управління, співвідношення централізації і децентралізації управлінських рішень; проведення необхідних кадрових змін.

При цьому варто наголосити, що стратегія виживання не може бути довготривалою, оскільки не відповідає економічним інтересам підприємця і всього персоналу. Її практична реалізація майже завжди потребує жорсткої централізації управління виробництвом, граничної обачливості у прийнятті та максимальної рішучості в проведенні управлінських рішень.

Стратегія стабілізації теж має свої особливості. Залежно від реальної економічної ситуації на підприємстві рекомендується використовувати один з трьох вірогідних підходів до практичного здійснення стратегії стабілізації:

1) економія та найбільш ощадливе використання всіх видів ресурсів з активним наміром швидкої стабілізації системи господарювання;

2) позитивне зрушення в обсягах і ефективності виробництва з певною надією на швидке пожвавлення підприємницької діяльності;

3) обгрунтована стабілізація економічної ситуації, за якої стають необхідними довгострокові науково-технічні і соціально-економічні програми для досягнення міцної ринкової позиції фірми.

1) cтратегія економії може бути використана у випадках, коли спад виробництва передбачений і контролюється дирекцією фірми або йоли починається непередбачений раптовий спад обсягу продажу і загальної величини прибутку.

Цілі даної стратегії у відповідному вимірі часу можна сформулювати так: найближча (термінова) — зупинити спад ділової активності та результативності підприємницької діяльності; середньо-стройова—розпочати процес поліпшення економічного стану фірми;

довгострокова — започаткувати стадію пожвавлення і зростання. При цьому стратегія економії може охоплювати три фази:

à) ревізія витрат - звичайно передбачає: скорочення чисельності персоналу і витрат на його утримання; зменшення накладних витрат;

здешевлення маркетингових досліджень, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт тощо. Особливу увагу звертають на програми жорсткої економії по кожному виробу, застосовуваній технології по всіх виробничих підрозділах, постійно регулюючи ці програми з урахуванням кон'юнктури ринку.

б) консолідація - як окрема фаза економії витрат зв'язана з обгрунтуванням часу і швидкості пожвавлення економічної діяльності та розробкою програми підвищення прибутковості фірми. У цій площині діяльність підприємства концентрується на розв'язанні таких завдань: загальне керівництво — раціоналізація системи управління і мінімізація адміністративних витрат; науково-технічні дослідження і розробки - переміщення головних зусиль у сфері фінансування з пошукових до дослідно-конструкторських робіт; виробництво - аналітична оцінка чинників динаміки продуктивності праці та практична реалізація виявлених резервів зростання.

в) пожвавлення - особлива фаза стратегії фірми, що може передувати переходу да наступальної стратегії діяльності. Це має супроводжуватись завершенням принципових перегрупувань у системі формування і використання ресурсів, активізацією маркетингової та фінансової діяльності.

2) cтабілізація економічної ситуації звичайно здійснюється за умови, коли результативність підприємницької діяльності характеризується значними коливаннями.

Специфічні дії дирекції фірми (підприємства, організації) щодо досягнення стабілізації зводяться до такого. Якщо коливання показників ефективності бізнесу мають короткостроковий характер, то варто домагатися необхідної збалансованості між обсягами виготовленої продукції і ринку її збуту. За досить тривалого періоду коливань, коли фірма тривалий час не спроможна забезпечити стабільність виробництва і продажу товарів, їй варто розпочати здійснення програми переходу на випуск іншого виду продукції.

У випадку успішного функціонування фірми, достатнього рівня забезпеченості ресурсами, високого виробничого та науково-технічного потенціалу, керівництво підприємства може обирати наступальну стратегію.

Стратегія зростання е важливою і привабливою для будь-якої підприємницької структури. Її можна і треба розглядати як певну сукупність окремих стадій і адекватних їм різновидів стратегій загального циклу зростання, а саме:

1) початкову; 2) проникнення;3) прискореного зростання; 4) перехідну.

1) початкова стадія і стратегія зростання. Початкова стадія характеризується певними особливостями. Основні з них такі:

- виявляють і ліквідують вузькі місця у процесах і структурі реалізації конкретних проектів (інноваційних, інвестиційних, виробничих, сервісних), що не передбачені планом і програмами;

- обсяг продажу товару повільно зростає, проте прибутку фірма практично не отримує. Метою цього різновиду стратегії є поступове зростання ділової активності для того, щоб забезпечити фірмі (підприємству, організації) досягнення оптимальної ефективності господарської діяльності. При цьому необхідне достатньо виважене ставлення до виявлення і ліквідації "вузьких місць” (не узгоджених за спроможністю ланок виробництва, всієї системи господарювання). Реалізація цього різновиду стратегії вимагає значних витрат ресурсів.

2) стадія і стратегія проникнення. До визначальних і характерних їхніх властивостей належать:

- подальше проникнення фірми на товарний ринок, знаходження нових збутових ніш;

- відносно пропорційне зростання обсягу продажу та прибутку (доходів);

- поява певних конкурентних переваг в окремих напрямках діяльності. Стратегія проникнення звичайно передбачає: більш глибоку дифузію у ринкові ніші, збільшення темпів зростання обсягу продажу, придбання (купівлю) інших підприємницьких структур; активізацію реалізації довгострокових програм з метою модернізації технологічної бази фірми і зміцнення фінансового її стану.

3) стадія і стратегія прискореного зростання супроводжується швидким збільшенням обсягу продажу і доходів. Причому має місце позитивна тенденція, яка полягає у тому, що зростання доходів за своїми темпами випереджає динаміку обсягу продажу. Разом з тим спостерігається і негативна тенденція - необхідність вкладання великих фінансових ресурсів у технічний розвиток виробництва і післяпродажний сервіс. Метою цього різновиду стратегії зростання є максимально можливе використання внутрішньофірмових можливостей. Тому фірмі вигідно стратегію прискореного зростання підтримувати якомога довше.

Співробітництво у межах спільних підприємств передбачає не тільки залучення капітальних вкладень, матеріально-технічних та фінансових вкладень, але й сучасних форм організації та управління даними капіталами. Переймаючи досвід зарубіжних підприємств, вітчизняні фірми стають на шлях у напрямку до стабілізації. За подібних умов фірма в питаннях управління та координації виробничо-комерційної діяльності може використовувати не лише оперативне, а й стратегічне планування.

Виробітка і реалізація стратегії фірми передбачає аналітичну оцінку її внутрішніх можливостей щодо задоволення потреб ринку і досягнутого ступеня їх використання. Дієздатність стратегії має визначатись за допомогою відповідних критеріїв і умов. Вибір базової стратегії - прерогатива керівництва фірми або самого підприємця; вона реалізується, коли отримано всебічну інформацію щодо реального стану підприємства (фірми).





Реферат на тему: Інноваційна модель в економіці України і взаємозв'язок з спільними підприємствами (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.