Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Відповіді на питання з філософії (кандидатський мінімум) (шпора)

1.ПОНЯТТЯ СВІТОГЛЯДУ. ЙОГО СТРУКТУРА ТА ГОЛОВНІ ФУНКЦІЇ.

2. ІСТОРИЧНІ ТИПИ СВІТОГЛЯДУ, ЇХ ГОЛОВНІ РИСИ

3. ФІЛОСОФІЯ ЯК ІСТОРИЧНИЙ ТИП СВІТОГЛЯДУ

4. ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ І СВІТУ В ЇЇ ФІЛОСОФСЬКОМУ ТЛУМАЧЕННІ.

5. ЗАГАЛЬНА ХАР-КА ФІЛОСОФІЇ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ.

6. ГОЛОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ТА КЛЮЧОВІ ІДЕЇ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

7. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ.

8. ОСНОВНІ РИСИ ФІЛОСОФІЇ ВІДРОДЖЕННЯ

9. ГОЛОВНА ПРОБЛЕМАТИКА ФІЛОСОФІЇ НОВОГО ЧАСУ

10. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НІМЕЦЬКОЇ КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ.

11. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ФІЛОСОФІЇ МАРКСИЗМУ

12. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ТА НАПРЯМКИ НЕКЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

13. ГОЛОВНІ НАПРЯМКИ СУЧАСНОЇ ЗАХІДНОЇ ФІЛОСОФІЇ

14. ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ СКОВОРОДИ ТА ЮРКЕВИЧА.

15. ЖИТТЄВІ ВИТОКИ ТА ФІЛОСОФСЬКИЙ ЗМІСТ ПРОБЛЕМИ БУТТЯ.

16. ПРОБЛЕМА СУБСТАНЦІЇ

17. ФІЛОСОФСЬКЕ ПОНЯТТЯ МАТЕРІЇ.

18. РУХ ЯК СПОСІБ ІСНУВАННЯ МАТЕРІЇ.

19. ПРОСТІР І ЧАС ЯК ФОРМИ ІСНУВАННЯ МАТЕРІЇ

20. ПРОБЛЕМА МЕТОДУ. ДІАЛЕКТИКА ТА ЇЇ АЛЬТЕРНАТИВИ

21. ЗАКОНИ ДІАЛЕКТИКИ

22. КАТЕГОРІЇ ДІАЛЕКТИКИ.

23. СВІДОМІСТЬ. ЇЇ СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА, ГОЛОВНІ ЧИННИКИ

24. СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ. ЇЇ РІВНІ ТА ФОРМИ.

25. ПРОБЛЕМА ПІЗНАННЯ. ВИТОКИ, РІВНІ, ФОРМИ.

26. ПРОБЛЕМА ІСТИНИ ТА ЇЇ КРИТЕРІЇВ

27. ФОРМИ ТА МЕТОДИ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ

28. ЛЮДИНА ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ

29. ПРАКТИКА ЯК СПЕЦИФІЧНО ЛЮДСЬКИЙ СПОСІБ БУТТЯ.

30. ПРИРОДА ЛЮДИНИ. ЇЇ БІОЛОГІЧНІ, СОЦІАЛЬНІ ТА ДУХОВНІ ВИМІРИ.

31. СВОБОДА ЯК СУТНІСНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ.

32. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОБЛЕМИ СЕНСУ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ

33. СУСПІЛЬСТВО ЯК ОБЄКТ ФІЛОСОФСКОГО АНАЛІЗУ. СОЦ ПІЗНАННЯ.

34. ПРОБЛЕМА ДЕТЕРМІНАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ.

35. СУСПІЛЬСТВО ТА ПРИРОДА. ДИНАМІКА ВЗАЄМОДІЇ.

36. СОЦІАЛЬНО-ЕТНІЧНІ СПІЛЬНОСТІ ЛЮДЕЙ: ЕТНОС, НАРОД, НАЦІЯ.

37. ПРОБЛЕМА СПРЯМОВАНОСТІ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ.

38. ЦІННОСТІ. ЇХ ПРИРОДА, ТИПОЛОГІЯ ТА РОЛЬ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ І СУСП-ВА.

39. КУЛЬТУРА. ЇЇ СУТНІСТЬ, ТИПОЛОГІЯ, ДІАЛЕКТИКА РОЗВИТКУ.

40. ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЇХ РОЗВИТКУ.

5. ЗАГАЛЬНА ХАР-КА ФІЛОСОФІЇ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ.

Основні риси східної філософії: слабка диференціація між міфологією, релігією та філософією, консерватизм, слабко виражене особистісне начало творців філос систем, домінування соціально-політичної та морально-етичної проблематикию

ІНДІЯ.

1. Брахманізм. Ідея єдиного світового начала – Брахман-Атман. Перша лбдина – Пуруша – творець Всесвіту. Сансара – переселення душі, характер переселення залежить від покори долі – дхарми. Старанне виконання дхарми є запорукою народження в більш вищій касті. Так діяв закон відплати – карма. Старанне виконання його вимог представником вищої касти звільняє душу від подальших страждань – мокша.

2. Санкх»я. виникає серед кшатріїв. В основі сущого 2 начала – Пуруша – світовий бог, пасивний, бездіяльний дух, та Пракриті – субстрактна першопричина. В уподібненні Пуруші полягає шлях звільнення від страждань, адже той, хто не діє, не піддається і протидії – основному джерелу наших страждань.

3. Джайнізм. Виникає серед вайшья. 2 начала – джива і аджика. Закон карми можна подолати за доп правила 3 перлин: правильна віра + знання на основі інтуїції і медитації+ поведінка (аскетизм, утримання від спокус, ахінса).

4. Буддизм. Життя є страждання, у сансарі немає щасливих доль. Основним джерелом страждання є прагнення до життя. Основний шлях боротьби зі стражданням – приборкання власних бажань. «Восьмерічний шлях» - відречення від усього, що прив'язує людину до життя, боротьба зі спокусами, розуміння минущого характеру усього сущого, бажання змінити своє життя, ахінса, гне злосливість. Результатом такого життя є нірвана – видозмінена мокша, людина, яка не має нічого ні в теперішньому, ні у минулому, ні у майбутньому – архат.

5. Школа Чарвака Локаяти – матеріалістичний напрямок філософії. Заперечують усе надприродне, усе суще виникло в результаті взаємодії 4 матеріальних першоелементів – землі, води, вогню, повітря. Життя дарує не лише страждання, але і насолоду – гедонізм.

КИТАЙ.

1. Ідея хаосу як начала всього сущого.

2. упорядковують хаос 2 сили – Ян (швидке, активне, позитивне, чоловіче) та інь ( повільне, зрадливе, мінливе, ненадійне, жіноче). Вони взаємопроникають і взаємозумовлюють одне одне.

3. первісна суперлюдина - Паньгу.

4. культи Неба, Традиції, Предків.

1. Конфуціанство. Намагається відродити культи. Вимоги неба співпадають з вимогами Дао – загального морального закону. Щоб уникнути зла, людина має слідувати вимогам старших та начальства. Ідеал – людина, яка живе у відповідності з собою і з оточуючим світом, пост вдосконалюється і керується 3 принципами – золотої середини, людинолюбства, взаємності. Суспільство – велика сімя, правитель – батько для підлеглих, повинен створювати умови для моральної поведінки, показати власний моральний приклад.

2. Легісти (Фа-цзя). Бюрократи, чиновники. Орієнтація на закон. Неможливо управляти людьми за допомогою моралі, вони реагують лише на загрозу покарання. Замінити добровільне слідування традиції виконанням законів, відмовитися від моралі, совість замінити страхом, держава не велика сімя, а бездушний механізм, правитель не батько, а деспот, будь-якими засобами досягає головної мети – обєднання Китаю. Усі повинні бути рівними перед законом, держава бере на себе і економічні функції, за приватну власність, рівні можливості при висуненні на державні посади.

3. Даосизм. Дао – всезагальний природний закон про появу всього сущого, першооснова буття і його завершення. Це пустота, вакуум. Небуття має хиткий, нестабільний характер і неодмінно повертається до ніщо. Суперечлива сутність Дао – краса і потворство, сила і слабкість, багатство і бідність. Все має один кінець – небуття, ніщо. Мудрий правитель повинен однаково ставитись до усіх людей. Ву-вей – не діяння, невтручання у суспільні процеси. Критика конфуціанства і легістів. Шлях Дао – це шлях миру. З часом став релігією містичного напрямку.

6. ГОЛОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ТА КЛЮЧОВІ ІДЕЇ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

1. НАТУРФІЛОСОФІЯ. Це філ-ія природи. Античне розуміння природи:1)ототожнення природи з Космосом - природа не хаос, а організоване, упорядковане ціле 2)космоцентризм-природа-центр всього світоустрою 3)погляд на людину як на мікрокосмос 4)ідеал гармонійної і всебічно розвиненої особистості, яка знах.у гармонійній єдності з всесвітом 5)ідея вічного повернення-природа знах. У постійному русі: від хаосу до порядку- символ змія, що хапає себе за хвіст 6)намагаються усвідомити не лише начало, але й основу всього сущого.

Фалес – в основі всього сущого-Вода, що міститься в усьому живому і дає життя. Світ плаває у воді, вода має розум, тому усе суще набуває розумного хар-ру. Анаксімен- основою є повітря. Анаксімандр - основа апейрон - безкінечне. Піфагорейство- ідея метапсихоза, переселення душі, ідея Числа як основа всього сущого. Геракліт: 1) основ.хар-ою всього сущого є мінливість. Основа є Вогонь. Світ, що існує створений не Богом, не людьми, він є був і буде. «Все тече, все змінюється. І всесвіт і наше життя схожі на річку».Ідея мінл-ті всього сущого- найб. здобуток антич.натурфі-її 2) в основі мінл-ті лежить єдність та боротьба протилежностей. «Боротьба- батько всього і над всім» 3) зміни носять не хаотичний, а упорядкований характер згідно з законом всесвіту – Логосом.

Школа елеатів(Парменіт, Зенон)- мінл-ть світу- омана, в основі всього сущого лежить нерухоме і незмінне. Буття вічне і незмінне, оскільки досконале не потребує вдосконалення і зміни. Символ буття – шар. Емпедокл – в основі всього сущого 4 основи :Земля, Вода, Вогонь, Повітря. Атомісти (Левкіт, Демокріт) 1) є 2 начала: буття і небуття. Буття- сукуп-ть атомів, небуття- пустота.2) ні 1 явище не відбув. просто так- причинний зв'язок.Все відбувається під дією фатуму, а світ управ-ся неясною природою. 3) повністю викл. випадковість, доля людини- наперед визначена, людина позбавлена свободи волі 4)людина- тварина, що від природи здатна до навчання і має помічником в усьому руки і розум.Сенс людського існув-ня – досягнення стану душі, коли вона перебуває в спокої. Шлях до цього- міра в усьому. На думку Демокріта богатство і бідність – психол. проблема, ми можемо змінити наше ставлення до цих речей.

2. ПЕРІОД НАЙВИЩОГО РОЗВИТКУ. 6-5 ст до не.

Софісти – першими поставили проблему людини, знання про світ досить умовні, бо отримуються за допомогою органів чуття. Істина може бути лише суб'єктивною. Вчення розглядалось як замах на буття, тому вони переслідувалися. Сократ – учень софістів, проте істину можна отримати за допомогою розуму. Пізнання істини – через пізнання себе. Істина – це добро. Протиріччя між знанням і добром. Користувався таким методом, як майевтика – всебічне обговорення предмета, визначення поняття. Основне завдання філософії – пізнання душі людини, а через неї – світ.

Платон – буття – це сукупність світу ідей (ейдосів). Йому протистоїть світ становленя – світ речей, в якому все мінливе, недовговічне і недосконале. Матер начало світу – Хора. Деміург поєднує світ ідей та речей. Ідеї представлені у речах, а речі уособлюють ідеї. Ідея метампсихозу – подорож душі різними тілами відповідно до її поведінки. Доля людини залежить від начала – раціонального чи емоціонального. Теорія ідеальної держави – спартанського державного устрою. Соц диференціація – філософи, воїни, ремісники та землероби. Кожна людина слугує інтересам держави, приватна власність є джерелом усіх негараздів.

Аристотель – вважає, що світ ділиться на буття сущого та сутності речей, але вони не існують окремо від речей, а притаманні їм як необхідні властивості. Первоначала сущого: морфе – сутності речей, хюле – речовина, з якої все виникає, телекс – мета існування, причина як джерело руху. Поєднання трьох начал утв бога Мус. Людина – тварина, наділена розумом, осн мета існування – евдемонія (щастя), що досягається шляхом якісного виконання свого завдання. Аморальні обставини не можуть бути виправданням для людини. Суп-во – рез-т природного розвитку, за патріархальну форму сімї. Основна мета держави – добробут кожної пересічної людини. За владу кращих – аристократію.

 

3. ЗАНЕПАД 3 СТ ДО НЕ – 4 СТ НЕ.

Скептицизм – вчення, яке піддає сумніву спроможність отримати достовірні знання про світ. Піррон, Агріппа. Філософ – не вчений, а мудрець, шукає не знань, а мудрості, зщастя. Слід відмовитись від безумовних, категоричних суджень, бо вони є причиною неправильних оцінок, рішень, вчинків.

Епікуреїзм – головне призначення філософії – обґрунтування шляхів до щастя. Людина має головну перешкоду на шляху до щастя - страх. Закликає до більш зваженого ставленя до смерті. Щастя – чуттєві насолоди, відсутність страждань, атараксія. Закликає жити непомітно, держава – не самоціль, а лише засіб досягнення особистого добробуту і щастя.

Стоїцизм – 1. ідея циклічного характеру. 2. телеологізм. Усе на світі має свою мету, виникло заради людини і на її користь. 3. кожна людина – космополіт – людина всесвіту. Повинна піклуватись про загальні інтереси. 4. зароджується почуття особистої гідності. Головна мета – досягнення особистого щастя. Людина не може змінити обставини, вона може лише змінити відношення до них. Ідея покори долі і визначеності людського буття. Ідея загальної визначеності усіх людей.

7. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ.

1. на відміну від античності, де істину треба було відшукати, серед філ вважає, ща істина вже відкрита у Біблії та сама намагається заволодіти людиною. Людина вже народжується у істині і повинна лише її осягнути. Істина є Бог. Тобто людина вбудована до вищої реальності і повинна лише причаститись до неї. Філософія як служниця богословя повинна відшукати вірні шляхи для здійснення причастя.

2. підґрунтям був монотеїзм (Бог єдиний, унікальний, трансцендентний), провіденціалізм (людина перебуває у безпеці, лиш слідуючи наказам Божим), креаціонізм (Бог створив світ з нічого за допомогою слова), традиціоналізм, антропоцентризм (людина є господарем Всесвіту, оскільки створена Богом). В умовах заданості істини головні методи – герменевтичний та діалектичний.

3. істинним автором світу та слова про нього був Бог, авторитетами – батьки церкви, людина виступає як коментатор. Розробка понять етики та моралі. Самопізнання сприймалось як богопізнання, а сповідь перетворилась з процедури причастя на філософську процедуру, пізнавальні акти, судження були насичені мораллю, а механізми пізнання перетв на механізми спасіння. Людини створена за образом та подобієм божим, а отже, може причаститись до нього, внаслідок цього вперше розглядалась як особистість, діяльність якої ґрунтується на свободі волі.

4. філософія залишалась відокремленою, чужою для суп-ва, оск відсутня вільна особа і відсутні розвинуті товарно-грошові відносини. Являла собою синтез 2 традицій – християнського вчення і античної філософії.

Початковий етап – патрістика. Термін для позначення вчень християнських авторів кінці 1- поч. 9 ст. домінування релігійної компоненти над філософсько-рефлексивною. Відмова від відкритого філософського пошуку, оскільки істина вже відкрита у т.зв.откровенні. Св..Августин – Бог – творець усіх ідей і понять. Віра в Бога – вихідний момент пізнання. Церква – єдина, безгрішна, остання інстанція будь-якої істини. Перешкодою на шляху до Бога є вільна воля людини, яка підштовхує нас на гріхи. Жити по богу означає нехтувати усіма спокусами земного життя. Захищає рабство та приватну власність багатіїв. Ідея лицемірного аскетизму, зневаги до плоті, до матерії. Гріховному та тимчасовому земному життю протиставляє блаженне потойбічне існування. Теорія часу. Бог завжди перебуває у вічності, не має ніякого відношення до часу. 3 види часу: сучасне минулих предметів (пам'ять, спогади), сучасне сучасних предметів (погляд), сучасне майбутніх предметів (надія, сподівання). Час – суб'єктивне явище, оск існує лише в розумі людини, яка очікує, споглядає, згадує.

Схоластика – логічна трансформація патристики, яка полягала у науковому обґрунтуванні церковних догматів. Підґрунтям була теза, що Бог створив землю через слова, звідси – аналіз слів і речень. Рання схоластика – 9-12 ст, Абеляр, Кентерберійський. Віра первинна як джерело відрядних тез, що повинні підлягати розумовій обробці. Соціокультурне підґрунтя монастирі та монастирські школи.

Висока схоластика – 13-14 ст. в університетах та орденах. Аквінський, Скотт.

Пізня - 14-15 ст. домінує думка, що слід відмовитись від метафізичного споглядання та звернутись до емпірики. Бекон. Універсалії розглядаються з 3 позицій:

1. реалізм – універсалії існують реально як сутності будь-якого буття та відокремлені від нашої думки та всієї природи.

2. номіналізм – справжнє існування притаманне лише речам, універсалії помислити неможливо.

3. концептуалізм – універсалії окремо від речей не існують, не є простою назвою, мають власну ціну та виражають істотні ознаки, думки речі.

9. ГОЛОВНА ПРОБЛЕМАТИКА ФІЛОСОФІЇ НОВОГО ЧАСУ

Філософія Нового часу орієнтується на наукове знання, поняття та методи класичної механіки, набуває механістичного характеру. Цікавиться гносеологічною проблематикою – шляхами та методами адекватного пізнання дійсності. Антропологічна та соціально-політична проблематика. Людина розгляд як природній, досконалий механізм. На противагу середньовічній ідеї самовідречення у вжиток входить ідея егоїстичної природи людини, усі дії спричинені власним інтересом. Мораль утилітаризму – орієнтація не на служіння Богу, а на досягнення власної користі. Право на самовизначення. Доля людини у її власних руках. Усі вчинки людини однозначно зумовлені і абсолютно необхідні. У світі немає місця випадковості.

1. ЕМПІРИЗМ. Основа пізнання – чуттєвий досвід.

Бекон. Основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді предмета. Метою пізнання є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над природою, яка є обєктом пізнання. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину. Слід очистити науку від привидів. Ідоли печери, ринку, театру, розуму. Метод індукції + фальсифікації та верифікації. Бекон – фундатор експериментальних методів пізнання.

Локк – засновник сенсуалізму. Світ – результат творчості почуттів. Досліджував пізнавальні здібності та здатності людини.

2. РАЦІОНАЛІЗМ. Основним засобом адекватного пізнання дійсності є розум.

Декарт. За доп відчуттів отримуємо знання випадкові і вирогідні, а за допомогою розуму – достовірні і необхідні. Дедуктивний метод «Новий органон». Нічого не брати на віру. Починати з простого і очевидного. Шляхом дедукції виводити з простих положень складні умовиводи. В ланцюгу умовиводів не втрачати жодної з ланок. Природжені ідеї – загальні поняття, від яких відштовхується дедукція. Започаткував переворот у європейському середньовічному світогляді, вважаючи єдин безумовним акт індивідуальної самосвідомості. Дуаліст. Дві субстанції – матеріальна і духовна, їх атрибути – протяжність і мислення.

Спіноза – моністичний принцип онтології. Продовжує ідею Бруно, за якою існує 1 субстанція – Бог, але він не надприродна особистість ,а сутність природи, природа є причиною самої себе та всього іншого, а усе інше – модифіковані прояви її.

Лейбніц – в основі всього – безліч монад – своєрідна одиниця світо устрою, дещо просте, неподільне, однак духовне, при цьому самодостатнє і відносно автономне. Усе суще – рез-т взаємодії цих автономних монад.

3. ФІЛОСОФІЯ ПРОСВІТНИЦТВА. Локк, Монтескє, Волтер, Кант, Лессінг.

Раціоналізм. Історичний оптимізм – віра у можливість створення досконалого суспільства. Свобода, рівність, братерство як ідеали. Теорія природного права. Теорія суспільного договору – нова теорія держави. Фаталізм. Деїзм. Атеїзм. Боротьба з невіглаством.

4. СУБЄКТИВНИЙ ІДЕАЛІЗМ.

Берклі. Об'єкти повністю тотожні нашим відчуттям. Відчуття – феномен свідомості, субєктивний не лише за формою, але і за змістом. Поняття матерії – пусте, неіснуюче. Людина має справу лише з власними відчуттями. Запречує поняття простору, часу, причинності і взагалі об'єктивну реальність. Існують лише душі, створені Богом, ідеї, Бог. Усі речі, що начебто існують – лише комбінації відчуттів. Навіть якщо люди не відчувають речі, вони існують у свідомості творця.

Юм. Агностик і критик релігійної віри. Заперчує не тільки матеріальну, але і духовну субстанції. Дійсність – потік наших відчуттів, але що породжує їх – невідомо. Заперечує об'єктивну природу причинних зв'язків. Скептик, адже не визнавав більшість категорій.

10. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НІМЕЦЬКОЇ КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ.

Філософія носила дуже абстрактний характер, була дуже суперечливою, зосереджена на питаннях суп розвитку, свободи, єдності, християнської проблематики. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейєрбах.

Кант – засновник німецької філософії. Протистоїть емпіризму і раціоналізму – пізнання вважає основою чуттєвого і раціонального пізнання. Річ діє на органи чуття, виникає предмет сприйняття, який носить суб'єктивний характер, завдяки мисленню почуття підводяться під те чи інше поняття, узагальнюються. Поділяє дійсність на чуттєво-пізнавальний світ речей для нас (феномен, явище) і мислимий світ речей самих по собі (ноумен – сутність). Сутність явищ завжди буде за межами нашого знання, знати абсолютно все неможливо, тому поведінка людини має бути максимально виваженою. Критерію істинності знання не існує. За формою критерієм є несуперечливі судження.

Автор теорії моральної поведінки. В основі моральних вчинків лежать імперативи – гіпотетичні та категоричні. Останні лежать в основі дійсно моральної поведінки. Кордний індивід – самоціль свого існування. Наблизитись до ідеалу можна, лише безумовно слідуючи своєму обов'язку.

Гегель. Основу всього сущого вбачає в творчій силі світового розуму (духу), якому притаманне прагнення до самопізнання, яке він реалізує, втілюючи себе в культурі, логіці, наших вчинках тощо.

1. ЛОГІКА.

Вчення про буття. Про розвиток світового духу, який реалізує себе через систему категорій (буття, небуття, становлення, наявне буття, кількість, якість, міра).

Вчення про сутність. Аналіз сутності, явища, причини, наслідку, можливості, дійсності, необхідності, змісту, форми.

Вчення про поняття. Що таке істина, закони формальної логіки.

2. ФІЛОСОФІЯ ПРИРОДИ. Природу розглядає як форму інобуття світового духу.. це скамянілий дух, який створює умови для появи і існування людини. Природа розвитку не знає, що протистоїть діалектичному методу. Висунув ідею системи хімічних елементів, ідею зв'язку простору і часу.

3. ФІЛОСОФІЯ ДУХУ.

Вчення про суб'єктивний дух. Антропологія вивчає боротьбу особистого духу з тілом. Феноменологія – боротьбу суб'єктивного духу зі світом речей – природою. Закладає підвалини категорій опредметнення та відчуження. Психологія досліджує почуття, волю, щастя. Людина має незавершену сутність, постійно змінюється.

Вчення про об'єктивний дух. Аналіз історії людства як форми прояву світового розуму. Об'єктивний дух охоплює усю сферу суп життя і проявляється через людські вчинки, стосунки, історичний процес в цілому. Індивід розглядається не як самоціль, а як засіб реалізації світового духу і досягнення цілей держави.

Вчення про абсолютний дух. Мистецтво – найбільш примітивна форма усвідомлення абс духу. Гнайбільш досконалою формою самоусвідомлення є філософія.

12. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ТА НАПРЯМКИ НЕКЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Осн риси: ірраціоналізм, соц песимізм, поширення містичних та релігійних симпатій, антисаєнтизм.

Шопенгауер. В основі сущого лежить ірраціональне начало, світова воля, яка існує поза простором і часом, безцільна і ірраціональна. Світ – результат об'єктивації волі. Світ страшний, бо ірраціональний, ним не керує ні закон, ні провидіння, ні розум. Життя – це страждання., причиною є безглуздість та ірраціональність. Життя людини трагічне і безрадісне. Шляхи спасіння: мистецтво як світ ілюзій та усвідомлення конечності та трагізму людського буття, приборкання власної волі. В основі наших вчинків мають лежати не егоїзм та злоба, а співчуття. Людина має стати пасивною та покірливою долі, взірцем такої настанови є стан нірвани. Людина живе, але життя для неї – ніщо.

Кіркегор. Людське існування абсолютно неповторне та самостійне. Екзистенція – неповторне існув, не може бути осягнуто за доп абстрактних понять. Почуття, переживання, емоції зводять людину з її існуванням, розкривають його найпотаємнішу суть. Істина відкрив перед нами в найкритичніші момент нашого життя, це результат відчаю, а не здивування. Стадії життєвого шляху: естетична (людина під владою почуттів, дон жуан), етична (людина керується моральними вимогами, Сократ), релігійна (приймає рішення серцем, Авраам).критерієм істинності вибору є власна переконаність людини. Готовність людини піти на муки заради свого вибору.

Ніцше. Поза межами нашого буття світ не існує. Світ завдячує своїм існуванням волі індивіда, який прагне, думає, переживає. Воля до влади – основний критерій добра і зла. Добре те, що зміцнює владу. Зміни, що відбуваються у світі, не знають прогресу. У кращому випадку все повертається на круги своя (циклічність). Людина – комаха, що деградує. Раціональне пізнання неспроможне пізнати істину, немає фактів, ї лише їх інтерпретації. Важливо не те, щоб інтерпретації відповідали істині, а щоб вони допомагали вирішувати практичні завдання. Слід відновити аристократичну мораль, коли владу мали кращі – аристократи. Людина має право створити власний імператив.. надлюдина – сильна і смілива, може взяти на себе вирішення тих проблем, які роздавлять пересічну людину. Перспективи людського суспільства: створення союзу європейських народів, захоплення влади соціалістами, посилення влади держави, війни за світове панування, протистояння між Європою та Росією, німці обєднають Європу і створять умови для появи надлюдини. Розвиток масової культури, індустрії відпочинку.

Фрейд. Досліджує духовні механізми, які зумовлюють вчинки людини. 3рівневе тлумачення людини: я, воно, понад-я. якщо перемагає принцип реальності, витиснутий тип особистості, Достоєвський. Якщо принцип задоволення, сублімований тип особистості, Гітлер. Пізнання несвідомого – анамнезіс, застосовував гіпноз, асоціації, жарти, сновидіння, мрії, фантазії, помилкові дії. Найважливіший постулат теорії Фрейда – визначальна роль сексуальних потягів поняття лібідо –це ерос, інстинкт життя. Другий інстинкт – танатос – смерті. Зведення вчинків до природженої сексуальності доповнюється зведенням минулого до майбутнього. Сублімація – перехід сексуальної енергії назад у підсвідоме, відхилення від прямої мети та спрямування на несексуальні (соціальні) цілі.

14. ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ СКОВОРОДИ ТА ЮРКЕВИЧА.

Основне спрямування філософії Сковороди – дослідження існування людини. Міркування мають релігійно-філософський характер, вони спираються на християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя.

Пізнання людини – це пізнання віри та любові у всій їх повноті. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра. «Скрізь любов та віру людина пізнає себе. Запорука здоров'я душі – радість, кураж. Щастя міститься в нас самих, у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості. Щастя суспільства полягає у щасті його членів. Людина має обрати собі заняття, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Сам філософ прагнув самотності, бо щастя – у досягненні глибин власної душі.

Поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Перевагу надає нетлінному. Людина прагне зректись тілесного, реалізувати себе в перетворенні духу. Плоть не має істинного значення.

Людина – мікрокосм зі своїми з-нами існування. Є ще макрокосм (Всесвіт) і символічний світ (Біблія). Процес самопізнання триступеневий: пізнання себе як само сущого буття, як суспільної істоти, як буття, створеного за подобою Божою.

Виступав проти феодально-кріпосницьких відносин та буржуазного ладу. Бог є тим початком, що складає першооснову сущого, його внутрішню необхідність, закономірну причину. Бог відповідає з-нам природи, а тому Сковорода заперечує існування чудес, що вступає в суперечність з християнським ученням і ставить філософа в опозицію до церкви.

Юркевич в дусі платонізму намагався знайти нетлінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки розумом, а і серцем, оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою. Без любові не можна пізнати Бога.

Людина починає моральний розвиток з руху серця, вона завжди хоче зігріватись любов'ю, дружбою і взаємною повагою.

Напрями знання: досвідне, розумове, естетичне. Спочатку людина спостерігає, далі міркує, і таким чином пізнає красу і витонченість. Форми пізнання – уявлення, поняття, ідеї.

Серце Юркевич трактує як душевний стан людини, а загальний стан душі вважає неповторним і ідеальним.

18. РУХ ЯК СПОСІБ ІСНУВАННЯ МАТЕРІЇ.

У світі все постійно рухається, видозмінюючись, перетворюючись, коливаючись між буттям і небуттям всього одинично сущого. Рух - це спосіб існування матерії, бути – означає бути в русі. Питання про першопричину матерії і першоджерело руху – по суті одне і те саме питання. Матеріалізм, особливо діалектичний, виходить з того, що рух, як і матерія, несотворимий і незнищуваний. Рух є саморух у тому сенсі, що тенденція до зміни стану притаманна самій матерії. І якщо Всесвіт походить від великого вибуху, то причини цього вибуху слід шукати не у зовнішньому сенсі, а у самій матерії.

ВЛАСТИВОСТІ РУХУ:

1. Універсальність – матерія не може існувати без руху чи поза рухом.

2. Співвідношення стійкості і мінливості. Будь-який матеріальний об'єкт існує завдяки взаємодії внутрішніх елементів, а також завдяки контактам з іншими об'єктами. Взаємодії призводять до зміни властивостей і об'єкта в цілому.

3. рух суперечливий, рухатися і не змінюватися – бути і не бути одночасно.

4. рух незнищуваний – незнищуваність матерії означає і незнищуваність і основного її атрибуту – руху.

Класифікують рух, поділяючи його на форми, але в науковій класифікації форм руху матерії необхідно враховувати специфіку носіїв руху, наявність загальних законів для даної форми руху, закономірність історичного розвитку матерії та руху від найпростіших до найскладніших форм. Є форми руху в неорганічній природі, в живій природі, у суспільстві. У кожній з цих груп є багато форм руху, що пов'язано з невичерпністю матерії.

За Енгельсом, рух поділяється на механічний ( просторове переміщення), фізичний (електромагнетизм, гравітація, теплота, звук), хімічний (перетворення атомів і молекул речовин), біологічний (обмін речовин у живих механізмах), соціальний (суспільні зміфни, процеси мислення).

До форм руху матерії неорганічної природи відносять просторове переміщення, електромагнітні, ядерні взаємодії, рух і перетворення атомів та молекул, зміна агрегатного стану, звукові коливання, переміщення космічних тіл. До форм руху живої природи відносять різні прояви життя, обмін речовин, функціональні зв'язки в організмах, взаємодія усієї біосфери з неорганічною природою. В живій природі існують системи різної складності: віруси, багатоклітинні, рослини, тварини або вся біосфера. Кожній такій формі притаманні специфічні форми руху.

Суспільні форми руху матерії включають в себе різні прояви діяльності людей: від матеріального способу виробництва до людської свідомості. Ці форми руху постійно ускладнюються з прогресом суспільства. Вищі форми руху матерії історично виникають на основі відносно нижчих і включають їх у себе у перетвореному вигляді – у відповідності зі структурою та законами розвитку більш складної системи. Між ними існує єдність і взаємний вплив. Але вищі форми руху якісно відмінні від нижчих.

ТИПИ РУХУ:

1. Динамічний – збереження стійкості об'єкта.

2. Пост реляційний – перехід від якісного стану одного рівня до якісного стану іншого рівня – це докорінна зміна якості, коли об'єкт руйнується або трансформується в якісно новий об'єкт. Зміною якості характеризується розвиток – необоротна, закономірна зміна матеріального і ідеального об'єктів, що призводить до виникнення нової якості. Слід вважати розвиток вищою формою руху і зміни, а точніше сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища і предмета.

Отже, матерії без руху не існує, або ж, як кажуть, рух є атрибутом матерії. Рух визначається як будь-яка зміна, «зміна взагалі». Рух являє собою суперечність, а її джерелом, внутрішнім імпульсом є взаємодія протилежностей.

36. СОЦІАЛЬНО-ЕТНІЧНІ СПІЛЬНОСТІ ЛЮДЕЙ: ЕТНОС, НАРОД, НАЦІЯ.

Різні соц спільності людства виявляються не тільки на основі соц особливостей: класів. Реліг конфесій трудових колективів, але важливе значення мають і соц-етичні спільноти, починаючи з невеликих племен і завершуючи багатомільйонними народами і націями. Вони живуть на певній території, мають спільну мову, історичну долю, беруть участь у спільному культуро творчому процесі, формув і розвитку певного економ укладу, є носіями своєрідних вірувань, звичаїв та традицій. Сучасне людство склад приблизно з 2000 націй, народностей та племен, більш як 90% з яких входять у багатонаціональні держави, що значною мірою стає причиною виникнення національних конфліктів.

Історичні спільності людей є форма існування людства. Історичні спілості людей – це такі групи людей, які виникли в минулому внаслідок відносної ізоляції і відрізняються від інших груп мовою, особливою культурою та своєрідністю історичного розвитку.

Разом з тим історичні спіль¬ності людей покликані до життя потребою в сталих зв'язках, певних стійких колективах, які здатні на узгоджені дії щодо організації цілісного процесу життєдіяльності суспільства, тобто історичні форми людства є водночас і продуктом, і постійним фактором всесвітньої історії.

Людське суспільство — не лише складна динамічна соціальна система, але ще й жива система. Останнє означає, що люд¬ство — це популяція, яка органічно входить, до біосфери Землі, і крім соціальних в ньому присутні і природні відмінності, які покликані до життя не минулою соціальною історією, а еволю¬цією людського роду як такого. За природними ознаками люд¬ство поділяється на раси та етноси. Етноси на відміну від рас — не суто природний, біологічний феномен, а природно-соціаль¬ний.

В сучасній науковій лі¬тературі використання цього терміна багатозначне. Етнос (від грец. — група, плем'я, народ) як термін використовується і для позначення порівняно невеликих об'єднань людей арха¬їчного характеру і як еквівалент слова «народ». Останні деся¬тиліття значну увагу привернув до себе методологічний підхід Л. М. Гумільова до розуміння етносу. Антропологічне середо¬вище, запевняє вчений,— мозаїчне. В ньому мають місце не тільки раси як суто природні популяції, а й етноси як особливі спільності. Етноси — не раси, але і не соціальні угруповання. «Це форма існування виду Хомо сапієнс і його осіб. Вона від¬різняється як від соціальних утворень, так і від суто біологіч¬них характеристик, якими е раса». З точки зору Л. М. Гумі¬льова, ця спільність людей завжди пов'язана з ландшафтом, який годує адаптованих до нього індивідів, а оскільки ландшафти землі різноманітні, то різноманітні й етноси.

Яка ж причина етногенезу? Чіткої відповіді на це запитан¬ня, як і на запитання щодо походження рас, немає. Л. М. Гумільов пояснює етногенез явищем пассіонарності. Це така не¬поборна, як він вважає, сила, яка врешті-решт задається кос¬мічною енергією, консолідуючи з різних осіб, з різним культур¬ним рівнем та соціальним положенням єдину спільність, етнос. Середня тривалість життя етносу приблизно 1200 років. Для підтвердження концепції Л. М. Гумільова було зібрано великий фактичний матеріал. І хоча з точки зору теоретичних опонен¬тів вона не бездоганна, її сильною стороною є обґрунтування положення про те, що етноси — це біофізичні реальності, зав¬жди оповиті соціальною оболонкою. Своєрідність поєднання біофізичного і соціокультурного компонентів етносу вивчає ком¬плекс наук: етнографія, антропологія, етологія, історія, мово¬знавство тощо. Однак зовсім не випадково підкреслюють філо¬софи, що етнос (народ) поєднує людей головним чином «саме за ознакою їхньої кровної спорідненості і спільного проживан¬ня, які несуть у собі значною мірою печать природної спіль¬ності. Етнос — це система (а не сума) людей, ланка, що з'єднує біосферу та соціосферу, а пассіонарність у цій ланці є основним етногенним фактором.

Якщо раса — це явище біологічне, природне, а етнос за своєю сутністю — явище двобічне, дуальне, тобто явище соціоприродне, то історичні спільності людей (рід, плем'я, народність, на¬ція) — явища соціальні, продукт всесвітньої історії. Історично і за своїм соціальним змістом розвиток племен, родів, народ¬ностей та націй відбиває зовсім інший процес, ніж утворення рас та етносів.

Поняття народність і народ у науковій літера¬турі використовують у кількох значеннях. По-перше, під на¬родністю розуміють історичну спільність людей епохи рабовлас¬ництва і феодалізму, яка прийшла на зміну родоплемінній спільності. По-друге, терміном народність позначають та¬ку ж саму спільність, але вже в епоху буржуазну і в подаль¬шому розвитку, підкреслюючи, що ця спільність на відміну від інших народностей, які асимілювалися або увійшли до складу нової спільності — нації, цієї зміни не зазвала через різні історичні причини або їх одночасну дію (малочисельність лю¬дей, які до них входили, недостатній рівень розвитку економі¬ки, культури тощо).

Поняття народ використовують у кількох значеннях. По-перше, воно позначає населення певної країни і в цьому розумінні включає всі нації та народності, які проживають на території країни і на засадах рівності або пригноблення беруть участь в економічному, політичному, культурному житті. Так, поняття народ України позначає не тільки корінну націю, укра¬їнців, а й представників інших націй та народностей: росіян., бі¬лорусів, євреїв, поляків, кримських татар тощо. По-дру¬ге, поняття народ використовують для позначення різних форм спільності людей, таких як плем'я, народність, нація. Нарешті, цим поняттям позначають також найбільш активну і.впливову в соціально-політичному відношенні частину населення. Ця різ¬номанітність використання понять народність і народ певною мірою відбиває багатоякісність відносин між різними спіль¬ностями людей, а також певною мірою і різне розуміння суті цих спільностей та історії виникнення їх.

Головний стартовий механізм і постійний носій енергії процесу утворення і консолідації націй слід шукати у сфері еконо¬міки, докорінні зміни в якій починаються в буржуазну епоху. Саме в цю епоху починаються у власному розумінні цього слова всесвітня історія та світовий ринок. Руйнуючи перепони фео¬дальної замкненості, економічний чинник зміг проявити себе лише у зв'язку з іншими (як об'єктивними, так і суб'єктивни¬ми) основами процесу утворення та існування націй. Такими основами стали не тільки наявність єдиної території, а й спіль¬на (спочатку у вигляді потенцій, певних передумов і лише по¬тім як нова якісна реальність) мовна та культурна спорідне¬ність, вплив яких на формування своєрідності психічного складу нації важко переоцінити.

У сучасній літературі даються різні визначення нації. За основу беруться ті чи інші ознаки нації. Так, нація визнач як велика кількість людей, які вважають себе спільністю. Вони часто мають 1 чи кілька таких ознак: мову, культуру, релігію, політ та інші інститути, історію та віру в спільність долі. Вони, як правило, займають суміжну територію. Нація – населення певної території, котре має спільні звичаї, походження, мову і історію. Також націю визнач як етносом спільність зі сталою самосвідомістю своєї ідентичності, що склалася, а також територіально-мовною та економічною єдністю.

Таким чином, нація являє собою надзвичайно складний динамічний організм, який перебуває у нескінченому русі та розвитку. Ті чи інші ознаки працюють на певному етапі розвитку нації. На етапі становлення нації важливе значення мають територіально-мовна та економічна єдність, у процесі подальшого розвитку можливі відгалуження нації у вигляді діаспори. У цей період посилюється значення різних складових національної самосвідомості. У розвитку соціально-етнічних спільностей спостерігаються 2 взаємоповязані тенденції. 1. етнічна диференціація, виділення, обособлення певної соц-етн спільності, що відображає її прагнення до утвердження нац незалежності, суверенітету. 2. інтеграція, яка передбачає злом нац перегородок, розширення зв'язків між різними націями, поглиблення економ, культ відносин між народами.

Ці 2 тенденції відображають об'єктивний процес розвитку етносу спільних відносин, вони спрямовані на задоволення багатогранних потреб того чи іншого народу, а також сприяють процесу етносу спільного буття, оскільки ведуть до внутрішнього саморозвитку етносу, самореалізації його потенціалу, взаємозбагачення соц-етнічних спільностей.

40. ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЇХ РОЗВИТКУ.

У сучасну епоху, порівняно з минулими історичним епохами, непомірно зросла загальнопланетарна єдність людства, яке являє собою принципово нову суперсистему, пов'язану спільною долею і відповідальністю. Тому, незважаючи на великі соціально-культурні, економічні, політичні контрасти різних регіонів, держав і народів, вчені та філософи вважають за доцільне говорити про становлення єдиної цивілізації та необхідність нового планетарного мислення. Особливість сучасного технологічного перевороту, пов'язаного з інформатизацією суспільства, полягає в тому, що він створює принципово нові передумови для універсалізації та глобалізації людської взаємодії.

Однак глобалізація соц, культ, економ та політ процесів поряд з позитивними сторонами породила ряд серйозних проблем, які отримали назву глобальних проблем сучасності – екологічних, політичних, демографічних тощо. Конкретний аналіз кожної з них належить до компетенції таких наук, як соціології, демографії. Філософія концентрує увагу на світоглядних питаннях, розглядає ці проблеми під кутом зору можливостей і перспектив виживання людства. І в цьому аспекті на перший план виходить екологічна проблема, яка полягає у протиріччі між виробничою діяльністю людства та стабільністю середовища його життя. Вже зараз людство створило штучне середовище, яке у 10 разів продуктивніше за природне середовище, поглинає його та наступає на нього. Це у найближчому майбутньому може викликати підвищення температури атмосфери, а згодом – підвищення рівня морів т затоплення значних ділянок суші. В результаті багато мільйонів людей можуть перетворитися на «екологічних біженців». Кожен біологічний вид здатен вижити у межах достатньо вузької екологічної ніші, тобто сукупності різних умов та факторів навколишнього середовища. В умовах сучасної техногенної цивілізації можливості пристосування людського організму до умов життя у сучасному навколишньому середовищі близькі до вичерпання.

Глобальні проблеми сучасності і перш за все загострення екологічної проблеми, поставило перед людством задачу пошуку нових шляхів розвитку, перебудови відносин з навколишнім середовищем. Цими проблемами займаються як на національному рівні, так і в рамках міжнародних дослідницьких центрів. У розв'язанні цих проблем необхідна якась загальна ідея, філософія боротьби з кризою. Філософи ставлять питанні про необхідність зміни шляху розвитку цивілізації, зміни соціальних і моральних установок особистості і суспільства. Духовно-моральною основою появи глобальних проблем, відповідно до цього підходу, є широке розповсюдження ідеології споживацтва. Сучасна людина у зростаючому ступені потрапляє в залежність від різноманітності речей, задоволення певної потреби одразу породжує нову потребу, людина потрапляє у нескінченне коло, це дуже шкодить духовному розвитку особистості та призводить до розвитку конформізму.

Вихід з цієї ситуації уявляється як самообмеження споживацтва та прийняття ідеології «нового аскетизму». У релігійній філософії основою такої ідеології слугує переорієнтація людей з мирських цінностей на цінності духовні, домінуюче положення у яких займає ідея необхідності возз'єднання з Богом. Зміна людини передбачає зміну соц установок особистості та суспільства, переорієнтацію людства з ідеології поступального зростання виробництва і споживання матеріальних цінностей на духовне самовдосконалення.

Рішення глобальних проблем – загальна справа всього людства, яке має виробити ефективні форми співробітництва, які б дозволяли усім країнам діяти разом, незважаючи на різні соц-політ, етнічні, реліг та інші світоглядні орієнтації, а для цього вони повинні спиратися на певні базисні ціннісні орієнтації, якими можуть стати цінності гуманізму. Філософи підкреслюють, що реалізація принципів гуманізму означає вияв загальнолюдського початку. Відповідно до цього підходу гуманізм визначається як система ідей та цінностей, що стверджують універсальну значимість людського буття в цілому та окремої особистості зокрема. Загальнолюдське розглядається як дещо значиме не для якогось обмеженого кола людей, а для всієї держави. Сучасна епоха не лише висвітлила важливу роль загальнолюдських цінностей, але і показала їх протиріччя і динаміку, а саме протиріччя між ними та конкретними історичними явищами в системі цих цінностей.

Так, навіть найвищі цілі заради добра, блага можуть обернутись злом для багатьох людей та всього суп-ва. У релігійній інтерпретації загальнолюдські цінності осмислюються як цінності, що мають божественну природу. Це очищує їх від внутрішніх протиріч, хоча у певній мірі акцентує увагу на існуванні протиріч між ними та земною реальністю.

Наприкінці 19 ст почав формуватись новий погляд на шляхи розвитку сучасної цивілізації, що виходить за межі планетарного мислення та закликає поглянути на долю людства з позицій космічного виміру людського буття. Центральна ідея цього космоцентричного підходу – це єдність людини з космосом, космічна природа людини ат космічний масштаб її діяльності. Філософія «загальної справи» орієнтована не лише на перемогу людського духу на землі, але і в руслі античної традиції – на перетворення Христа у космос. Загальна справа – це перш за все регуляція природи, управління її силами. Розпад мироздання на природу та людину як 2 протиборчі фактори має бути змінений на принцип єдності людини та природи. Людина має бути не рабом чи господарем природи, а її розумом і волею. Задача людини вносити у світ лад, гармонію, в результаті чого еволюція природи підніметься зі ступеня стихійності на якісно новий рівень свідомого розумно-морального руху.

Хоча запропонований шлях рішення глобальних проблем здається досить фантастичним та утопічним, однак загальний пафос філософії загальної справи, прагнення відновити порушене мирське мироздання, відновити гармонію між людиною та природою є корисним та вимагає осмислення.





Реферат на тему: Відповіді на питання з філософії (кандидатський мінімум) (шпора)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.