Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Відповіді на екзаменаційні питання з предмету "Філософія" (шпора)

1. Місце і роль філософії в структурі наукового знання

2. Історичні етапи розвитку відносин філософії та науки

3. Філософія науки як галузь дослідження

4. Філософські проблеми науки та їх систематизація

5. Основні тенденції розвитку філософії науки.

6. Основні історичні етапи розвитку науки

7. Особливості розвитку сучасної науки

8. Основные формы бытия науки

9. Наука как феномен культуры

10. Наука как целостная социальная система

11. Социальные функции науки

12. Сущность знания. Характер и специфика научного знания

13. Структура і характер критеріїв науковості та новизни знань

14. Логическая структура науки.

15. Структура основ науки.

16. Структура и динамика соц. отношений в науке как соц. инст.

17. Возникновение и развитие научных сообществ

18. Научный коллектив как институциональная форма социальной организации науки.

19. Научная школа как форма социальной организации науки.

20. Научные революции как коренные преобразования основных и принципиальных параметров науки.

21. Дифференциация и интеграция наук как закономерность развития научного знания.

22.Взаємодія наук як закономірність розвитку наукового знання.

23. Виникнення нових наукових напрямів і міждисциплінарних дослідницьких програм як закономірність розвитку науки.

24. Проблема реальності в сучасній науці.

25. Рівні та форми організації реальності

26. Філософський сенс категорії буття

27. Структурна організація матерії

28. Філософське розуміння матерії та способу її існування

29. Пространство и время как универсальные формы бытия.

30. Проблема детермінізму, універсальних і структурних зв'язків реальності.

31. Всезагальна структура пізнавальної діяльності.

32. Интуиция, познание и научное творчество

33. Основні ступені і рівні пізнання. Емпіризм і раціоналізм.

34. Проблема истинности знаний

35. Практика: зміст, види, функції.

36. Ідеал науковості знання: зміст, типи і форми.

37. Проблема научного идеала в истории философии.

38. Наукова картина світу, парадигма, стиль наукового мислення.

39. Основні закони діалектики.

40. Класифікація методів наукового пізнання

41. Емпіричні методи пізнання

42. Теоретичні методи пізнання

43. Методологія наукового пізнання і її значення для розвитку науки

44. Методологічне значення принципів, законів і категорій діалектики

45. Розсудок і розум: логіка формальна та діалектична

46. Філософські проблеми природничих наук

47. Сучасна філософія техніки

48. Природа технічного знання. Специфіка технічних наук

49. Предмет соціальної філософії. Специфіка соціального пізнання.

50. История развития социальной философии

51. Теоретические модели социальной реальности.

52. Многообразие подходов к анализу истории общества

53. Структура соціальних зв'язків та відносин

54. Направленность исторического развития и типология основных форм социальной жизнедеятельности.

55. Архітектоніка суспільного виробництва

56. Материальный способ производства, его структура и роль в общественном развитии

57.Социальная структура индустриального общества

58. Социальная динамика и ее типы: линейный, цикличный, спиралевидный.

59. От социальной реальности к социальной действительности

60. Проблема человека в философии

61. Проблема смысла и цели жизни

62. Відчуження як соціально-філософська проблема

63. Диалектика свободы и необходимости общественного труда.

64. Рушійні сили та суб'єкт історичного процесу

65. Политическая сфера жизни общества

66. Духовне життя суспільства. Суспільна свідомість і її структура.

67. Культура в социально-историческом контексте общественной жизни

68. Етнічна структура суспільства

69. Регулятивні механізми функціонування та розвитку суспільства

70. Соціальний прогноз і глобальні проблеми цивілізації

71. Свобода, творчість, гуманізм

72. Гуманизм антигуманизм.

73. Історичний прогрес та його критерії

74. Проблемы и перспективы развития мировой цивилизации

4. Філософські проблеми науки та їх систематизація

Наука прогресує швидко, і ефективність дослідження її філософських проблем визначається тим, наскільки їх темпи будуть відповідати темпам розвитку самої науки. Дослідження таких проблем мусить спиратись на сучасні засоби теоретичного аналізу, логіку, системно-структурний підхід, і разом з тим зберігати специфіку філософської проблематики, бо предмет кожної дисципліни визначається змістом проблем, що вона вирішує. Сукупність філософських проблем науки виділилась в особливу галузь дослідження - філософію науки. Філософські проблеми можна розділити на 3 групи, що охоплюють не окремі наукові дисципліни, а науку в цілому.

До 1 групи належать проблеми, що йдуть від філософії до науки. Це передбачає не тільки їх відокремлення, але й протиставлення. Філософське знання за своїм змістом, метою істотно відрізняється від математики, природознавства, гуманітарних і технічних наук, що часто іменуються спеціальними. Якраз у цьому розумінні відбувається відмежування філософії від науки. Філософія прагне до універсального усвідомлення світу, до осягнення його загальних ознак у зв'язку з діяльністю та природою людини.

Друга група проблем виникає всередині самої науки, породжується механізмами і потребами, пов'язаними з їх повсякденною діяльністю. До неї входить аналіз особливих пізнавальних структур, процедур і дій, що зустрічаються в конкретних дослідженнях з точки зору достовірності одержуваних знань. Проблеми цієї групи належать до теорії пізнання і виникають у ситуаціях, що вимагають розробки нових прийомів пізнавальної діяльності, нестандартних дослідницьких процедур.

До 3 групи проблем належать питання, присвячені взаємодії наукового та філософського знання. Філософські принципи, загальні світоглядні установки та спеціальні методологічні концепції чинять на розвиток науки значно більший вплив, ніж це здавалось раніше. Особливо помітний він в епохи великих наукових революцій (виникнення античної математики і астрономії, геліоцентричної системи Коперніка, фізики Ньютона, переворот у природознавстві в кінці XIX ст). Вивчення проблем цієї групи має особливе значення у період НТП. Великий вплив науки на цей процес висуває на передній план питання про перспективи її розвитку, а як наслідок - і про детермінуючі його фактори, серед яких філософські принципи. Філософські проблеми сучасної науки систематизуються в різні групи згідно з аспектами її дослідження: логіко-гносеологічні, онтологічні та аксиологічні проблеми.

1. Логіко-гносеологічні проблеми. Класифікація різноманітних форм теоретичного знання, пояснення, розуміння, передбачення та критеріїв вибору теорій. Вплив математики на інші науки, проникнення мат. методів в гуманітарні науки породжує проблему математизації сучасної науки. Різноманітність форм використання комп'ютерної техніки в сучасній науці спричинила багато проблем: комп'ютеризація та математизація наукових експериментів, машинне моделювання, нові методи збереження і пошуку інформації, комп'ютер як основа нового світосприйняття. Проблема істини в сучасній науці і критерію вибору теорій ставилась неодноразово по мірі розвитку різних теорій і концепцій. Ця проблема передбачає дослідження різних наукових дисциплін, особливості їх історичного розвитку, функціонування емпіричних та теоретичних методів дослідження. Широко досліджується проблема вироблення єдиних ідеалів та норм науковості в підходах до різних дисциплін. Наукова картина світу, природа теоретичних об'єктів науки, види теоретичних об'єктів та їх ієрархія, явище ідеалізації, теоретичне конструювання та його роль у пізнанні - питання, що розкривають проблему реальності та співвідношення наукової картини світу з об'єктивною дійсністю, що існує незалежно від людини. Предмет науки та визначення її об'єктів, цілей, методів та засобів, дослідницьких програм - основні питання, на яких базуються дослідження проблеми предмета науки.

2. Онтологічні проблеми.

Проблема рівнів і форм організації реальності. Дослідження цієї проблеми приводить до появи більш вузьких проблем: сучасна уява про види матерії, рівні організації матеріального світу, типологія систем, самоорганізація відкритих систем, цілісність систем, частина і ціле. Проблема простору і часу передбачає аналіз специфіки просторово-часових відношень у неживому та живому світі, і веде до виникнення нових проблем - взаємозв'язку простору і часу, відносності просторово-часових х-к, проблеми безмежності і нескінченності простору і часу, необоротності часу.

Проблема детермінізму. Основні риси сучасної картини світу не можна уявити без розгляду поняття детермінізму. Виникають при цьому окремі проблеми, що вимагають дослідження динамічних та статистичних закономірностей і їх співвідношення, законів збереження, законів саморегулювання, інформаційних відношень і їх закономірностей, свободи волі людини, фаталізму, волюнтаризму у тлумаченні дій людини і розвитку цивілізації. Спроби створення еволюціоністської картини світу породили багато проблем та протиріч, над вирішенням яких працюють багато вчених: проблеми еволюції Землі, життя і розуму в контексті глобальної еволюції космосу. Розумова діяльність людини, як найважливіший фактор еволюції, веде до виникнення протиріч екологічного та етичного характеру, і як наслідок - необхідність вирішення проблем, які виникають на цьому грунті.

3. Аксиологічні проблеми. Формування уявлень про специфіку цінностей наукового дослідження; прагнення до універсальності, всезагальності, об'єктивності знання; значення професіонального визначення в науці; негативні наслідки науково-технічного прогресу (можливість ядерної катастрофи, наростання екологічної кризи, небезпечні медичні експерименти) - основні питання, що розглядаються в межах цієї проблеми.

Проблема різноманітності і суперечності ціннісних орієнтацій науки як соціального інституту передбачає аналіз таких питань, як ідеали науковості; орієнтація на об'єктивне знання і практичну значущість науки; наукові дослідження та розробки; об'єктивна багатогранність функцій науки та різноманітність її ціннісних установок; завдання управління наукою. Різноманітність особистих мотивацій та ціннісних орієнтацій вченого спонукає до дослідження проблеми цінності науки, а також значущості професійної кар'єри в науковій творчості вченого. У зв'язку з цим робляться спроби сформувати моральний кодекс вченого. Проблеми сцієнтизму та антисціентизму: прояв сцієнтизму в трактуванні гуманітарних проблем; абсолютизація соціокультурної ролі науки та ідеї технократизму; багатоаспектність культури і помилковість альтернативи сціентиського та антисцієнтиського світогляду.

Перераховані проблеми утворюють окрему галузь філос. знання - галузь філософії науки. Тобто, філософія науки виступає не як самостійна філософська школа чи напрямок, що протистоїть основним філософським системам сучасності, а як сукупність певних проблем, що виділяються, зважаючи на їх особливу важливість, у спеціальний розділ філос. знання.

5. Основні тенденції розвитку філософії науки.

Протягом останніх десятиліть у філософсько-методологічних дослідженнях науки велика увага приділяється аналізу основ, що історично змінюються і виражають загальні уявлення про специфіку об'єктів наукового дослідження та пізнавальної діяльності на різних етапах прогресу науки і утворюють свого роду передумови знання. У центрі уваги філософії науки виявляються проблеми аналізу розвитку науки. З'являються концепції, що претендують на опис розвитку наукового знання в цілому або в окремі історичні періоди. Значного впливу набувають методологічна концепція Поппера, теорія наукової революції Куна, концепція науково-дослідницької програми Лакатоса та ін. Для цих концепцій характерний тісний зв'язок з історією науки та критичне ставлення до неопозитивістської моделі науки.

Докорінні зміни в науці XX ст. пов'язані не тільки з інтенсивним розвитком нових засобів дослідження, а і з утворенням спеціальних дисциплін, які детально вивчають ці засоби. Це висунуло на перший план в сучасній філософії науки такі проблеми: аналіз структури наукової теорії та її філософії; поняття наукового закону; процедури перевірки, підтвердження та спростування наукових теорій, методи наукового дослідження; реконструкція розвитку наукового знання.

Поряд з традиційними типами філософських проблем науки поглиблюється та розширюється дослідження проблем, що виникли внаслідок розвитку науки сьогодення, наприклад, вивчення світоглядної та методологічної ролі сучасної наукової картини світу; статус різних наукових дисциплін - фізики, біології у системі культури; аналіз глобальних проблем НТР; визначення ролі філософії в науковому пізнанні, в фундаментальних наукових відкриттях у процесі засвоєння наукових ідей; з'ясування філософсько-методологічного аналізу процесів розвитку науки; характеристика стилю наукового мислення та закономірностей його історичних змін; дослідження структури наукового знання, еволюції структури науки та її методів; вивчення співвідношення факторів та умов процесу формування наукових теорій; аналіз понять "наука", "мова науки"; дослідження процесів диференціації та інтеграції наукових знань та ін.

До 60-х рр. розробка питань динаміки науки, генезису і еволюції теоретичних уявлень, формування концептуальних систем були поза увагою представників ведучих напрямків філософії науки. Домінуючим був вплив логічного позитивізму, який ці питання відносив до компетенції психології та історії науки. Сучасні філософи науки серйозно критикують таку точку зору. "Центр ваги" методологічних досліджень вони переносять на вивчення механізмів розвитку науки, на побудову різноманітних моделей динаміки наукового знання.

Нові тенденції в розвитку аналітичної філософії помітно впливають на постановку і вирішення проблем у всій філософії науки. Перш за все для аналітиків характерне нове ставлення до метафізики, відродження її в первісному значенні системи філософських тверджень про буття. В аналітичній філософії науки (особливо у Стросона) метафізика постає як програма філософського обгрунтування наукового знання. Філософський аналіз заміщає логічну модель науки, що досліджується логічним емпіризмом. Стросон піддає різкій критиці редукціоністське розуміння "аналізу" як поділу складного цілого на елементи - абсолютно прості поняття або значення - і пошук способів їх поєднання в первісне ціле. За Стросоном, мова має йти швидше не про базисні поняття, а про систему взаємозв'язаних об'єктів, таких, де кожен може бути вірно зрозумілим лише тоді, коли буде виявлено його зв'язок з іншими об'єктами в системі. Таким чином, сучасною аналітичною філософією поновлюється обговорення проблематики філософського обгрунтування науки, і це свідчить, що аналітична філософія науки представлена сьогодні не тільки постпозитивістським напрямом.

До середини 80-х років у методології і філософії науки позначилась чітка тенденція підвищеного інтересу до характеристик суб'єкта наукового пізнання, до його соціальної, колективної природи. У цьому розумінні сучасна методологія науки все далі відходить від зразків "епістемології без пізнаючого суб'єкта", висунутих К.Поппером та його послідовниками. Останні, звичайно, не заперечували впливу соціальних, соціально-психологічних та інших "зовнішніх" факторів на процеси наукового дослідження, проте виводили ці фактори за межі компетенції методології і філософії науки. "Демаркаціонізм", спроби чітко відокремити сферу раціонального наукового знання від інших сфер інтелектуально-практичної діяльності, успадковане попперівцями від "логічного емпіризму", призводило до розмежувань між контекстами відкриття і обгрунтування, когнітивними та соціальними детермінантами розвитку наукового знання, логікою дослідження і психологією пізнання, нормами раціональності і цінностями тощо. Зазначена вище тенденція у своєму розвитку спрямована на подолання "демаркаціонізму", поєднання традиційно-нормативних і суб'єктивно-орієнтованих аспектів у цілісну теорію наукового пізнання. Проте було б передчасно робити висновок, що така теорія уже створена. Йде лише "нащупування" основних понять такої теорії, первинних зв'язків між ними.

Поворот філософії та методології науки від досліджень переважно структур "готового", зафіксованого в теоріях наукового знання до дослідження процесів його виникнення і розвитку досі залишається найбільші помітною тенденцією. Але сама ця тенденція зазнає певних змін. Якщо в середині 70-х років вона виражалась у пошуку нових моделей структури і генезису наукового знання, то тепер виявляється принципова обмеженість таких моделей і допустимість певного плюралізму в цій сфері.

На протяжении последних десятилетий в филосовско-методических исследованиях науки большое внимание уделялось анализу основ, которые исторически изменяются и выражают общие представления о специфике объектов научного исследования и познавательной деятельности на разных этапах прогресса науки и создают своего рода предпосылки знания. Традиционно науку разделяют на естествознание, гуманистику и социальное знание, к этому добавляется инженерно-техническое знание. В последнее время исследователи говорят про то, что объединяет научные и технические дисциплины, про общие черты их методологий и закономерностей развития. Техника и наука идут рядом, взаимообогащаясь, принимая участие в строительстве картины мира.

7. Особливості розвитку сучасної науки

На сучасному етапі наука орієнтується на розвиток інтелектуального, творчого потенціалу людини. Розвиток науки в сучасному суспільстві призводить до "вертикальної" інтеграції науки – тенденції до все більшого зближення науки з практикою, а у зв'язку з цим – зближення між фундаментальними і прикладними науками. Поглиблюються процеси диференціації і інтеграції наукового знання.

Результатом диференціації є поява окремих теоретичних систем і виділення їх в самостійні галузі науки із своїм предметом, мовою і методом. Диференціація наукового знання супроводжується його інтеграцією, яка являє собою не просто об'єднання існуючих систем в дещо інше, а прагнення запозичити один у одного методи, мову для дослідження.

Сучасна наука характеризується виникненням метатеорій і метанаук, прагненням усвідомити основи, на яких базуються наукові теорії.

Сучасне наукове знання набуло вкрай абстрактного характеру, оскільки важко встановити зв'язок його понять з об'єктивною реальністю. Проте це не зробило його менш практичним.

Наукове знання можна характеризувати як системне, динамічне, теоретичне, яке відображає закони, передане мовою науки і може бути перевірене практикою.

У сучасних умовах на розвиток знання філософія впливає як метод, так і теорія знання. Аналіз знання як форми осягнення об'єкта завжди був найважливішим завданням філософії.

Знання, його форми і закони є результатом матеріальної взаємодії суб'єкта і об'єкта, що виступає в формі практики. Суть знання можна виразити формулою: діяльність суб'єкта, що осягає предмет, об'єктивну реальність у певних формах. У знанні можна виділити декілька зв'язаних між собою сторін:

1) об'єкт, даний у мисленні;

2) діяльність суб'єкта, спрямована на об'єкт;

3) результат цієї діяльності - форми мислі, в яких виступає об'єкт.

Об'єкт, що існує поза свідомістю, є предметом наук, що дають нам знання про об'єктивну реальність. Діяльність суб'єкта, або, іншими словами, мислення як суб'єктивна діяльність - це предмет психології і суміжних з нею наукових дисциплін. Форми ж осягаючого мислення, що приводили його до об'єктивної істини, завжди були предметом філософського аналізу. На основі вивчення знання з цього боку установлена така його важлива особливість, як категоріальний характер.

Знання не може починатись ні з чого. Для теоретичного оволодіння об'єктом людині мало мати перед собою цей об'єкт, практично взаємодіяти з ним. Їй потрібні засоби, що допомагають у певних формах осягнути об'єкт. Такими засобами виступають досвід пізнання світу, який закріплений у мові.

До початку кожного акту процесу мислення людина озброєна попереднім досвідом пізнання, виробленим понятійним апаратом, за допомогою якого вона намагається зрозуміти нові закономірності і властивості об'єктивної реальності. Таким чином, поняття виступають не тільки результатом пізнання людиною об'єктивної реальності, а і як засіб, апарат мислення, на основі якого здійснюється освоєння нею нових об'єктів, їх властивостей і закономірностей. Більше того, без цього апарату людське мислення взагалі не може функціонувати, без категорій не можна пов'язати між собою навіть двох фактів.

Філософія, виходячи з того, що процес мислення відбувається на понятійній основі, вирішила декілька завдань, що витікають із цього факту:

1) виявила найбільш загальні поняття, необхідні для мислення, не про якийсь окремий об'єкт, а про об'єктивну реальність узагалі;

2) розкрила природу цих понять як відносно до об'єктивної реальності так і до практичної діяльності людини;

3) показала їх функціонування у процесі мислення, їх роль у досягнення об'єктивно істинних результатів.

Проблема відношення категорій мислення до об'єктивної реальності не може бути вирішена без розкриття їх генезису і ролі в ньому матеріальної практичної діяльності. Категорії, як всі інші поняття, не існують у самій дійсності і не дані одвічно в розумі як його форми. Вони виникли у процесі оволодіння людиною явищами, силами природи і суспільства, вони є результатом усього пізнання світу і його практичного перетворення. Об'єктивність їх змісту доводиться впровадженням у життя результатів теоретичного мислення, що функціонує на основі категорій. Коли суб'єктивний світ перетворюється в об'єктивний світ речей і явищ, мислення і його категорії знаходять підтвердження своєї об'єктивності і всезагальності.

На основі категорій утворюються нові наукові поняття, теоретично осмислюються, екстраполюються дані досвіду, поєднуються результати пізнання, досягнуті в різний час різними способами, і, здавалося б, такі, що не мають відношення одне до одного. Творча здатність розуму базується на синтезі, а останній базується на категоріях мислення. Але категорії здатні не тільки спрямовувати думку на утворення нових понять і теорій у науці, а і оволодівати ними, змінювати власний зміст, утворювати нові категорії.

Тільки таким способом мислення здатне долати межі в пізнанні світу, осягати такі його об'єктивні властивості, які раніше здавались неосяжними.

13. Структура і характер критеріїв науковості та новизни знань

Критерії науковості поділяються на три множини.

1.(А) – група універсальних критеріїв, що відділяє наукове знання від ненаукового. Тут фігурують такі нормативи, як формальна непротирічність, причинно-наслідкові зв'язки, раціональність, відтворюваність. Вимоги, що утворюють групу (А), необхідні, і усунення будь-якої загрожує розпадом науки як способу освоєння дійсності.

2.(В) – група історично-прийдешніх нормативів, які визначають модельно-аналоговий, пояснювальний, змістотворчий процес, що утворюють зразки зв'язків, у термінах яких можна робити висновки про перебіг подій. До них належать такі нормативи, як вимоги до онтологічних структур, гіпотез існування, гносеологічних припущень, картин світу, які зорієнтовані на визнані ідеали знання. Критерії (В) фіксують лише культурно-стилістичну розміреність вчених, мають принципове значення для класифікації знання у його історичній проекції.

3.(С) – група дисциплінарних критеріїв науковості, що застосовується до професійно розчленованих галузей – систем знань і діяльності. Являє собою інструмент атестації конкретних видів знання і діяльності, відображає окремі параметри науки.

Науковість має ядро (критерії А), а також історичне (критерій В) та дисциплінарно-тематичне (критерій С) вимірювання.

Критерії науковості класифікують за такими групами: логічні критерії і емпіричні критерії. Специфічним критерієм науковості є практика.

Логічні критерії науковості характеризують знання з позицій його формальної адекватності, гармонійності, досконалості внутрішньої організації. Такими є непротирічивість, повнота і незалежність.

Емпіричні – це емпіричне підтвердження (верифікація), емпіричне спростування (фальсифікація).

Науковість абстрактно виражається усіма цими критеріями.

23. Виникнення нових наукових напрямів і міждисциплінарних дослідницьких програм як закономірність розвитку науки.

У цілому проблематика міждисциплінарних досліджень пов'язана з внутрішньонауковим процесом; з наявністю важливого комплексу проблем; поступовим перегрупуванням емпіричних фактів у наукові поняття (зміна термінології). Але рідко вдається перекласти без перкручень позанаукову проблему на мову певної дисципліни. Таку проблему, з одного боку, не можна не вирішувати, а з другого, дисциплінарно організована наука не має засобів для її вирішення. Як правило, таку проблему намагаються редукувати до суми "нормальних" проблем, які вирішуються в рамках відповідних дисциплін. Процес і результати редукції представляється у вигляді "дерева цілей", яке виступає ядром цільової комплексної програми вирішення необхідної вихідної проблеми.

Науковий напрямок має своїм витоком "внутрішню" проблему – продукт попередньої наукової діяльності в рамках певної дисципліни. Коли вирішення проблеми знайдено, воно стає джерелом нової проблеми. Вирішення і спосіб, яким було досягнуте, утворюють ядро, навколо якого формується нова парадигма. Так виникає потенційно перспективна, але реально неосвоювана ще галузь.

Розвиток будь-якої галузі науки має чотири фази.

1. латентна (прихована) – виникнення "зародкових" робіт:

2. період початкового оформлення і розвитку ідей; характеризується "вибуховим" зростанням кількості інформації при менш швидкому зростанні числа авторів.

3. період експлуатації ідей – галузь стає доступною для освоєння ширшим колом науковців.

4. період насичення – галузь вичерпує себе, основні ідеї переходять у підручники; можливий розпад на декілька галузей або зникнення як самостійної галузі досліджень.

У періодизації формування та розвитку наукових напрямків можна виділити 4 етапи:

1. етап основоположення. Виникає новий предмет наукового вивчення, що не належить до сфери компетенції якогось із існуючих напрямків. Тривалість залежить від того, наскільки далеко нова галузь від традиційно розроблюваних (важливе суб'єктивне сприйняття іншими вченими);

2. етап становлення. Інтенсивне розширення числа вчених; перше офіційне визнання; проблематика стає об'єктом планування;

3. етап інституціоналізації. Громадське визнання; інтенсивне підключення до роботи наукових колективів. Виникають і стабілізуються форми соціальної організації наук. д-ті в новому напрямку; розпочинається підготовка спеціалістів для нового напрямку;

4. етап дисциплінаризації – або поступове вичерпування або неухильне розгалуження. Зниження темпів росту кількості вчених, стабілізація складу відповідних колективів. Формується основа наукової дисципліни – зведення знань.

25. Рівні та форми організації реальності

Як термін поняття "реальність" вживається в різних значеннях.

1) під ним розуміють усе існуюче взагалі. У цьому значенні поняття реальності виражає немов би зміст буття.

2) реальність може складати і весь об'єктивний світ, в т. ч. і об'єктивний світ людського духу, суб'єктивно-об'єктивний світ культури, що існує незалежно від людської волі і уявлень.

3) реальність це є і дійсність як актуальне буття.

У теоретико-пізнавальному плані реальне виступає перш за все в аспекті об'єкта пізнання. У сучасному науковому пізнанні термін "реальність" використовується для позначення того чи іншого аспекту чи фрагмента універсуму, що складає предметну галузь відповідної науки (наприклад, "фізична реальність", "біологічна реальність" та інші).

У теорії пізнання використовуються також поняття "емпірична реальність" і "теоретична реальність". Вихідними поняттями заведено вважати поняття "об'єктивна реальність", "суб'єктивна реальність".

Об'єктивна реальність – матерія в усій сукупності конкретних форм її існування. Характеризується певною внутрішньою системою організації, упорядкованість.

Суб'єктивна реальність – явища свідомості.

Поняття "фізична реальність" – система теоретичних об'єктів, побудованих окремою фізичною теорією (або сукупністю теорій) і наділених онтологічним статусом. Фізична реальність об'єктивно характеризує реальний світ через призму теоретико-фізичних понять, законів і принципів. Зрозуміло, дане поняття не можна повною мірою ототожнювати з об'єктивною реальністю, бо вона залежить не лише від фізичних теорій, а і від багатьох інших наукових положень.

Фізична реальність являє собою теоретичну модель фізичних об'єктів і процесів, яка відтворюється в формі абстрактних, ідеалізованих структур, чуттєво не сприйнятної сутності фізичних явищ. Вона вказує на способи, засоби і правила розгортання програм фізичних досліджень. У цьому розумінні поняття "фізична реальність" близьке до поняття фізичної картини світу, воно допомагає розробляти стиль відповідного наукового мислення, формувати парадигми специфічного наукового знання. Фізична реальність - багаторівнева ієрархічна система. Вищий і найбільш абстрактний її рівень характеризують фундаментальні концепції структури. Вони, як правило, загальні для всіх теоретичних пошуків (наприклад, структура атомістичної програми).

Інший рівень фізичної реальності (більш низький, разом з тим більш змістовний) формує структури фізичних принципів інваріантності і симетрії, що виділяють фундаментальні взаємодії (взаємодії різних видів енергії). Далі йде рівень фундаментальної (наприклад, квантової) фізичної теорії на якому власне виникає "теоретизований світ". Нарешті, більш дрібні деталі пізнавального процесу розкриваються на рівні прикладних фізичних теорій і конкретних моделей, таких, як механіка суцільних середовищ, гідродинаміка, теорія когерентного випромінювання, моделі надтекучості, надпровідності.

Взаємозв'язки між усіма цими рівнями забезпечуються правилами логічного висновку, семантичною інтерпретацією, операційними визначеннями, конвенціями та ін.

Співвідношення фізичної реальності з об'єктивно-реальним світом здійснюється в ході розгортання практики фізичного експерименту і за допомогою матеріального втілення теоретичних законів в технічних устроях, приладах і засобах виробництва.

У сучасній філософсько-методологічній літературі є й інші концепції обгрунтування фізичної реальності.

Рівні реальності :

1. абстрактний, що характеризує фундаментальні концепції структури

2. формує структури принципів існування і взаємодії

3. рівень фундаментальної теорії

4. рівень прикладних теорій та конкретних моделей.

Взаємозв'язки між рівнями забезпечуються правилами логічного висновку, семантичною інтерпретацією, операційними визначеннями. Співвідношення зі світом здійснюється в ході практики за допомогою матеріального втілення теоретичних законів.

26. Філософський сенс категорії буття

У XX ст. у нових онтологічних вченнях ідеалістичного напрямку переважаючою стала система про буття, що осягається за допомогою надчуттєвого надраціональної інтуїції. У марксистській філософії термін "онтологія" систематичного вживання не має; інколи його розглядають як синонім вчення про найбільш загальні закони розвитку буття.

У сучасному науковому пізнанні приділяється особлива увага онтології, що сприяє всебічному вивченню суті буття, дослідженню об'єктивної і суб'єктивної реальності, формулюванню ряду онтологічних проблем, пов'язаних з адекватною інтерпретацією теоретичних понять, нових методологічних підходів.

У даний час "буттєві" питання перебувають у центрі уваги людства, вони набули глобального характеру. Більше того, нині саме буття світу стало проблематичним. Його дослідження перебуває у прямій залежності від вивчення форм буття, суттєвих основ існування самих народів нашої планети.

Форми буття визначаються об'єктивними закономірностями матеріального світу, що вимагає мати всебічну уяву про матерію, її форми існування у природі, суспільстві, як цілісне утворення.

Визнання існування об'єктивного світу, його буття, самої людини і людства передумовою визнання єдності оточуючого нас світу. Категорія буття, виступаючи гранично загальною абстракцією, об'єднує за ознакою існування найрізноманітніші матеріальні і духовні утворення. Із цього можна зробити висновок, що саме існування світу породжує передумову його єдності. Через це пізнання світу тісно пов'язане з розкриттям його субстанції (лат. Substantia - суть), під якою ми розуміємо в аспекті внутрішньої єдності всіх форм її саморозвитку, всієї різноманітності явищ природи і історії, включаючи людину і її свідомість.

Ось чому субстанція являє собою фундаментальну категорію наукового пізнання, теоретичного відображення всього конкретного реального світу. Особливо важливе значення для пізнання світу має те, що в розумінні субстанції матерія відображена не в аспекті її протилежності свідомості, а з боку внутрішньої єдності всіх форм її руху, всіх відмінностей і протилежностей, включаючи протилежність матеріального і духовного.

З метою розкриття самої суті буття необхідно вирішити ряд філософських проблем, зміст яких зводиться ось до чого.

По-перше, потрібно відповісти на питання: що, де і як довго існує? Відповідь може бути лише такою: існує тут і скрізь у світі. Буття вічне, змінюються лише його форми. У той же час, з одного боку, світ неминущий, він єдиний і вічний. З другого - у ньому існують і окремі речі, організми, їх життєдіяльність. Вони минущі.

У цьому зв'язку виникає проблема в розкритті суперечливої єдності неминущого буття світу як цілого і минущого буття речей, станів природи, людських істот.

По-друге, потрібно розкрити природу, людину, думки, ідеї, суспільство як існуючі, маючи при цьому різні форми існування. Завдяки своєму існуванню вони утворюють цілісну єдність безмежного, неминущого світу. Таким чином, вирішення цієї проблеми спрямоване на визнання того, що існування всього світу (в минулому, в цей час і а майбутньому) є передумовою єдності світу.

По-третє, проблему буття важливо розкрити не лише у зв'язку з існуванням світу, а і з його дійсністю, зі змістом логіки свого існування, розвитку, що Реально наперед задано свідомості, діям індивідів, поколінь людей.

У науковій філософії буття аналізується в декількох напрямках. Підкреслюючи багаторівневий характер буття вона розкриває різноманітні його форми. До числа основних форм буття належать такі.

1. Буття речей (тіл), процесів, явищ, які у свою чергу поділяються на буття природи і буття функціонуючих речей, що створені людиною.

2. Буття людини. Воно являє собою і буття людини у світі речей, і специфічне людське буття.

3. Буття духовного (ідеального), що включає в себе індивідуалізоване духовне і об'єктивізоване (позаіндивідуальне) духовне.

4. Буття соціального, що являє собою дві великі підгрупи: буття окремої людини (індивідуальне) і буття суспільства.

Поняття "буття" близьке до поняття "об'єктивна реальність", проте вони не підмінюють одне одного. Буття взагалі слід відрізняти від реальності понять "побут" і "бути", які докорінно відрізняються одне від одного і від буття в цілому. Буття є більш загальним поняттям, що виражає матеріальний і духовний світ, розкриваючи його існування в різних формах і на різних рівнях. І все ж відійти від цих співставлень не можна. Слова "бути" і "є" найбільш вживані в багатьох мовах світу.

Дослідження основних форм і рівнів буття надає можливість всебічного осмислення і безпосереднього вивчення рухомої матерії в її найважливіших формах буття: у просторі і у часі.

27. Структурна організація матерії

Матерія визначає найбільш суттєві властивості об'єктивно-реального буття світу. До суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість. Саме системна упорядкованість визначає методологію сучасного наукового пізнання структурних рівнів матерії. Сьогодні відомі кілька видів матерії – речовина, поле, фізичний вакуум. Розр. також ряд структурних рівнів її організації – мікросвіт, макросвіт і мегасвіт. Ці рівні диференційовані у відповідності з масштабами людини, її світосприйняттям та світовідчуженням. Існують концепції структурування матерії на засадах її складності: системи неживої природи (елементарні частки, молекули, мікроскопічні тіла, космічні системи різних рівнів) і біологічної системи (біосфера від мікроорганізмів до людини), соціально-організовані системи (особистість, родина, народність, нація, клас, суспільство, людство).

28. Філософське розуміння матерії та способу її існування

В історії філософії поняття матерії нерідко ототожнюють з поняттям субстанції. Зокрема, матеріалісти стародавніх часів визнавали існування у світі якоїсь первинної, незмінної субстанції як носія всіх спостережуваних предметів і явищ. Залишається один спосіб визначити матерію: виділити спільну ознаку, що характеризує будь-які її види незалежно від того, пізнані вони чи будуть пізнані в майбутньому. І такою властивістю є лише властивість бути об'єктивною реальністю, існувати незалежно від нашої свідомості. До числа інших властивостей матерії, що розкривають її визначальну властивість, слід віднести субстанційність, активність, вічність і невичерпність, властивість відображати, структурність.

Субстанційність матерії як її властивість означає, що об'єктивна реальність є внутрішньою причиною свого існування, руху, розвитку. Субстанційність полягає також у тому, що вона виступає загальним носієм властивостей предметів і явищ: основою внутрішніх зв'язків і єдності світу.

Активність матерії як внутрішня властивість проявляється в тому, що вона завдяки внутрішнім причинам перебуває у безперервному русі, змінюється, розвивається. ЇЇ кількісні зміни неминуче супроводжуються якісними перетвореннями, здійснюється безперервний, закономірний процес оновлення предметів і явищ матеріального світу.

Вічність і невичерпність матерії полягає в тому, що об'єктивна реальність не виникає з нічого і безслідно не зникає, існувала і буде існувати вічно. Виникають і гинуть лише окремі утворення шляхом взаємних перетворень матеріальних об'єктів один в одного.

Матерія характеризується також "структурністю", яка являє собою єдність розчленованих, внутрішньо взаємозв'язаних частин матеріального світу. Структурність означає принципову незводимість матерії до "останніх", незмінних елементів, її невичерпність. Атом, електрон, як і природа в цілому, невичерпні, нескінченні. Вивчаючи реально існуючий світ, можна виділити три великих системи: нежива (неорганічна), жива (органічна) і соціально-організована матерія.

У науковій літературі мають місце такі поняття, як об'єкт і суб'єкт, об'єктивна і суб'єктивна реальність, дійсність. Перш за все слід встановити співвідношення об'єктивної і суб'єктивної реальності. Під об'єктивною реальністю розуміють весь об'єктивний світ у всіх формах його прояву. У цьому зв'язку в філософії об'єктивна реальність ототожнюється з поняттям матерії, що являє собою нескінченну кількість усіх існуючих у світі об'єктів і систем, загальну субстанцію, субстрат будь-яких зв'язків, властивостей, відношень і різноманітних форм руху.

У сучасній науці значення поняття "субстанція" значною мірою реформувалося. Субстанційність матерії визначається і в даний час послідовниками матеріалістичної філософії, але при певних умовах. Субстанційність матерії визначається лише у плані вирішення основного питання філософії, розкриття матеріальної єдності світу, а також природи різних властивостей і форм руху тіл. При цьому підкреслюється, що ніяка властивість і форма руху не можуть існувати самі собою, що їм завжди властиві певні матеріальні утворення, які є їх субстратом.

При даному підході поняття субстанції є еквівалентним з поняттям загального матеріального субстрату різних процесів і явищ у світі. Дуже важливим для науки є виявлення матеріального субстрату, який лежить в основі досліджуваних властивостей, процесів, форм руху, що мають місце в реальному світі.

Об'єктивна реальність характеризується певною внутрішньою системою організації, упорядкованістю. Так, у неживій матерії сучасній науці відомі такі матеріальні системи: елементарні частки і поля, атоми, молекули, макроскопічні тіла різних розмірів, геологічні системи, Земля і інші планети, зірки, внутрішньогалактичні системи, Галактика, система галактик, Метагалактика. Об'єктивна реальність відносно до індивіда - це все, що існує поза його свідомістю і відображається ним. У той же час він сам, включаючи і його свідомість, буде об'єктивною реальністю відносно до інших людей. Що стосується суб'єкта, то під ним розуміється як активно діючий, що має свідомість і волю індивід чи соціальна група.

На перший погляд може видатись, що існування об'єкта незалежне від суб'єкта, але це не зовсім так. Об'єкт не є абстрактною протилежністю суб'єкта. Справа в тому, що у процесі суспільно-історичної практики суб'єкт постійно перетворює, "олюднює" об'єкт. Внаслідок такої взаємодії суб'єкт відтворює у свідомості зміст об'єктивної реальності, через це ми маємо право говорити про суб'єктивну реальність, базуючись на їх взаємозв'язку і відповідності.

Таким чином, у гносеології потрібно розрізняти об'єктивну реальність, об'єкт, предмет пізнання і суб'єктивну реальність. У процесі перетворення зовнішнього світу формується і змінюється суб'єкт, тобто людина, яка є не тільки біологічною, а й соціальною істотою, стає суб'єктом. Зрозуміло, її ніхто не позбавляє індивідуального, внутрішнього, психічного стану. Але в даному випадку мова йде про пізнавальний процес, і через це зміни в об'єкті і суб'єкті розглядаються головним чином при наявності їх глибокого і всебічного взаємозв'язку.

30. Проблема детермінізму, універсальних і структурних зв'язків реальності.

У світі панує взаємодія всього і у всьому. Наука спрямована перш за все на розкриття внутрішніх, основних, суттєвих зв'язків реального світу. Це пояснюється тим, що загальний зв'язок предметів, явищ є важливою властивістю всіх реальних утворень.

У сукупності зв'язків потрібно вміти знаходити основні ланки, тенденції розвитку. Відношення взаємозв'язку - це відношення між явищами, предметами коли як перші, так і другі взаємно впливають на своє існування і зміни. Зв'язки частіше виступають у вигляді взаємозв'язків, правда зворотний зв'язок не завжди фіксується людьми. У взаємозв'язку елементів предмета відбуваються певні зміни. Момент такої зміни є взаємодією. Взаємозв'язок у природі і в суспільстві носить загальний, об'єктивний характер. Об'єктивні зв'язки (взаємозв'язки) можуть бути таких видів: безпосередні і опосередковані, прямі і непрямі, внутрішні і зовнішні, постійні і тимчасові, необхідні і випадкові, істотні і неістотні.

У визначенні характеру явищ реального світу дуже важливо установити вид зв'язків. Об'єктивно існуючий загальний зв'язок і вимоги до його врахування в пізнанні і практиці відображаються у принципі загального зв'язку. Найважливішою вимогою даного принципу є всебічність розгляду, що орієнтує на максимальне врахування всієї багатогранності зв'язків предметів і явищ. Щоб дійсно знати предмет, потрібно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і "опосередкування". Ми ніколи не досягнемо цього повністю, але вимоги всебічності застерігають нас від помилок.

Іншою важливою методологічною вимогою принципу загального зв'язку виступає системний підхід до явищ і процесів. Вимога системного підходу передбачає виявлення особливих інтегральних характеристик, що виникають на основі зв'язку і взаємодії різних елементів даного цілого. Системний підхід націлює на аналіз різних сторін і явищ в їх внутрішній єдності і нерозривності. Саме про це говорить характер взаємозв'язку структурних елементів, зокрема а матеріальному виробництві, технічних конструкціях, Ще однією вимогою принципу загального зв'язку є комплексний підхід до вивчення реального світу. За своєю суттю цей підхід близький до системного, але не тотожний йому. Цей підхід в основному орієнтується на аналіз елементів не тільки в даній системі, а головним чином на взаємовплив між різними системами. Особливе значення комплексний підхід має при розгляді питань науки, економіки, політики, національно-державних справ, виховної роботи з молоддю.

До методологічних вимог загального зв'язку належить також знаходження головної ланки у процесах і явищах. Ця вимога орієнтується на пошук серед багатьох зв'язків найбільш важливих, що мають у конкретних умовах вирішальне значення. Світ не можна зрозуміти і вивчити у відриві від взаємозв'язку кількісних і якісних змін, протилежності буття і пізнання, діалектичного заперечення. Визначальне значення в реальних умовах життя мають універсальні і структурні зв'язки, зв'язки детермінації.

В ідеї детермінізму дістає свого дальшого розвитку і теоретичного збагачення ідея взаємодії. Детермінізм характеризує зв'язки спрямованої взаємодії. Ця спрямованість обумовлених зв'язків відрізняє детермінізм від взаємодії взагалі. Він розкриває внутрішній механізм взаємодії, не обмежується простою констатацією взаємозв'язку об'єктів, виділяє його функціональну роль, вказує на його основи і специфіку.

Категоріальний аналіз механізму детермінізму здійснюється з урахуванням діалектики необхідності і випадковості, можливості і дійсності, кількості якості та ін. Детермінізм зосереджує в собі діалектичну єдність стабільності мінливості, тотожності і відмінності, старого і нового. Саме з проблемою детермінізму багато в чому пов'язана проблема науки про спрямованість розвитку процесів і явищ реального світу.

Таким чином, детермінізм – закономірний зв'язок між явищами, внутрішніми структурними елементами. І навпаки, індетермінізм перечує закономірність у взаємозв'язку між матеріальними, різними духовними утвореннями. Індетерміністи твердять, що у світі панує хаос, безладдя. Через це, можна діяти на свій розсуд, бо у світі ніщо причинне не зумовлене.

Але в детермінізмі є свої різновиди. Один з них отримав назву фаталізму згідно з яким об'єктивно-закономірний зв'язок встановлюється надприродними силами, долею, фатумом. Така течія мало чим відрізняється від індетермінізму. Що ж стосується наукового принципу детермінізму, то відповідно до нього природні, суспільні і психічні явища, процеси виникають, розвиваються і відмирають внаслідок дії певних причин, що мають закономірний характер.

Визначення причинності як об'єктивної закономірності слугує основою матеріалістичного розуміння світу, здійснення наукового пізнання. Важливо не лише визнати, а і керуватися причинно-наслідковими зв'язками.

Детермінація розвитку органічно пов'язана із структурністю пізнавальної реальності, що виражає іманентну активність її. Адекватне відображення причинних зв'язків відтворює в формах руху мислення (суб'єктивній реальності) форми руху об'єктивної реальності.

31. Всезагальна структура пізнавальної діяльності.

Наука - це діяльність з виробництва нових знань про світ, і результат цієї діяльності - система знань. Діяльність має здійснюватись на науково обгрунтованій основі, роль якої виконує гносеологія. Вона є немов би наукою в науці. Наука у своєму розвитку керується теорією пізнання, яка є великим і складним розділом філософії, що розкриває другий бік її основного питання, де аналізуються можливості, джерела і засоби вивчення людиною світу, самого себе, закономірності процесу відображення об'єктивної реальності в її свідомості, критерії істини та багато інших проблем.

Пізнання - це процес цілеспрямованого, активного відображення об'єктивного світу, його законів у свідомості людей. Цей процес обумовлений потребами суспільно-історичної практики людства. Теорія пізнання виходить із найважливіших положень наукової філософії. принципу пізнавальності світу, визнання діалектики пізнавального процесу. Велике значення мають сформульовані гносеологічні висновки, які підтверджені філософією та суспільно-виробничою практикою. У цих висновках підкреслюється, що у світі існують речі незалежно від свідомості, відчуттів; у пізнанні не можна припустити наявність неперехідної межі між явищем і сутністю. Різниця визначається лише глибиною пізнання. В теорії пізнання, як і в інших галузях науки, треба міркувати діалектично, тобто не припускати готовим і незмінним пізнання, а розбирати процес переходу від незнання до знання, всебічно вивчати, як неповне і неточне знання стає повним.

На відміну від наукової гносеології, яка розглядає пізнання як складний взаємозв'язаний процес, деякі філософи, абсолютизуючи окремі моменти процесу пізнання, фактично стверджують позиції агностицизму. Агностицизм - це напрямок у філософії, відповідно до якого людина не здатна пізнати сутність речей, не може мати достовірних знань про них. Термін "агностицизм" уведений англійським природознавцем Гекслі. Прихильник агностицизму далі відчуттів не йшов, вважав їх єдиним джерелом пізнання. Класичними представниками агностицизму були Юм і Кант. Перший вважав, що людина має справу лише з власними відчуттями, і через це вона не може нічого знати про зовнішній світ. Другий хоча і визнавав об'єктивне існування світу речей, але їх сутність вважав недоступною для пізнання, називав її "річчю в собі".

Можливість пізнання світу заперечується деякими філософами і в сучасних умовах. Своєрідно підходить до цього питання семантична філософія, яка виходить з того, що в пізнанні оперують поняттями, які формуються людиною. А філософія екзистенціалізму твердить, що повна реальність світу відкривається лише через непізнаваний "інтимний" зв'язок особи з буттям.

Пізнання - складний процес, під час якого виникають сумніви. Проте скепсис не можна абсолютизувати, інакше мимоволі стаєш на шлях помилок.

Пізнання є творчо активним, діалектичним процесом відображення реальності у свідомості людини. Як передумова даного процесу необхідні: об'єкт і суб'єкт пізнання, а також взаємодія між ними. У сучасних умовах велике значення мають засоби пізнання, що посідають проміжне місце між суб'єктом і об'єктом пізнавального процесу. Суб'єктом пізнання виступає суспільна людина, яка представляє суспільство в цілому, бо індивід ізольований від суспільства, який не оволодів накопиченими знаннями, мовою, досвідом інших людей, не може бути суб'єктом пізнання. У людській діяльності виявляються дві взаємопов'язані сторони: а) індивідуальна, природно-психологічна та б) суспільно-історична. Зазначені дві сторони органічно пов'язані між собою. Людина не абстрактна істота, що має притулок десь поза світом. Вона виражає собою цілком певний світ, суспільство, державу, колектив, сім'ю. Суб'єкт не існує поза суспільством. Через це його пізнавальні можливості, способи і форми пізнання мають суспільно-історичне походження. Вони є продуктом практики і формуються у процесі суспільного навчання і виховання, засвоєння ним матеріальної і духовної культури.

В цілому ж рівень пізнавальної діяльності суб'єкта визначається природними, індивідуальними особливостями, суспільними умовами і можливостями, в яких здійснюється пізнавальний процес, засобами пізнання і ступенем оволодіння ними суб'єктом. Розкриття суб'єкта пізнання нерозривно пов'язане з визначенням самої людини, її сутності. Дана проблема вирішується різними філософськими концепціями. Сучасна дійсність вимагає комплексного підходу, який найбільш повно охоплює всі сторони сутності людини, а звідси - і суб'єкта пізнання.

Об'єкт пізнання – об'єктивна реальність (її фрагмент) у процесі її пізнання, тобто у процесі перетворення із незнаної у знану, із знаної неповно у знану повніше, глибше, всебічно. Існують первинний і вторинний об'єкти пізнання. Первинний об'єкт пізнання – матерія, об'єктивна реальність у її конкретних видах і проявах. Разом з тим пізнаються і похідні від неї, вторинні об'єкти: внутрішній світ людини, духовні процеси пізнання і форми, в яких воно виражається: мова, різні системи знаків. Поняття об'єктивної реальності охоплює як пізнану, так і непізнану реальність. Раціональний зміст тези про те, що без суб'єкта нема об'єкта і навпаки, якраз в тому і полягає, що пізнавальний процес є дійсним завдяки зв'язку суб'єкта і об'єкта, їх неподільності у цьому процесі. Там, де припиняється цей зв'язок, неподільність, припиняється і саме пізнання. Глибина пізнання - поняття відносне. І сам об'єкт пізнання далеко не одноманітний. Одна справа - пізнання об'єктивної реальності, інша - духовної. Зрозуміло, що об'єктом пізнання є не лише предмети і явища природи, а і суспільство, сама людина. Об'єктом пізнання можуть бути і ідеальні явища. Всі об'єкти пізнання поділяються на два види.

1. Об'єкти чуттєво сприймані або такі, що фіксуються за допомогою різних технічних засобів (візуальні засоби - телескопи, мікроскопи, різні вимірювальні прилади).

2. Абстрактні об'єкти (ідеальні).

З об'єктами першого виду, як правило, оперують у процесі чуттєвого пізнання, на емпіричному рівні (це реально існуючі предмети, явища об'єктивного світу, з якими людина безпосередньо взаємодіє у процесі пізнання). Другого виду об'єктами оперують на рівні теоретичного пізнання (уявні образи). Щоб реальний предмет став об'єктом пізнання, його треба перетворити в ідеальний образ. Об'єкт теоретичного пізнання – не просто емпірично дана річ, а абстрактні "об'єкти", утворені на основі певних фактів.

Пізнавальні об'єкти не існують поряд з конкретними речами і якимись особливими формами об'єктивної дійсності, а являють собою рід, вид, клас так званих функціональних визначених утворень. Кожен з таких абстрактно існуючих об'єктів має значення лише відносно до тієї сукупності речей, які у процесі пізнання виступають немов би замінниками реальних речей.





Реферат на тему: Відповіді на екзаменаційні питання з предмету "Філософія" (шпора)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.