Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Відповіді на 74 питань з предмету "Філософія" (шпаргалка)

33. Основні ступені і рівні пізнання. Емпіризм і раціоналізм.

Рівні:

1. емпіричний (відбувається процес нагромадження фактичного матеріалу і збирання інформації про потрібні факти)

2. теоретичний (синтез знань у формі наукової проблеми, гіпотези, теорії).

Ступені:

1. споглядання (чуттєве відображення об'єкта)

2. мислення (перехід від незнання до знання; виникнення протиріччя між новим і старим мисленням; опосередковані і відображені свідомістю предмети об'єктивної дійсності)

3. практика (цілеспрямована, чуттєво-предметна діяльність).

36. Ідеал науковості знання: зміст, типи і форми.

І. н. – система пізнавальних цінностей і норм. Його зміст складають характеристики наукового знання: опис і пояснення, побудова і організація знань, докази і обгрунтування.

Форми і.н.:

1. математичний ідеал – орієнтований на вивчення можливих світів; формує уявлення про науковість за допомогою логічної ясності, дедукції, логічного висновку

2. фізичний ідеал – орієнтований на пізнання об'єктивного світу; провідна роль належить емпіричному базису; має вірогіднісний характер

3. гуманітарний ідеал – досліджує реальність в аспекті норм, ідеалів і цінностей.

1-й має своїм витоком універсальні особливості людської діяльності як матеріальної, так і ідеальної;

2-й виходить з інтересів практичної діяльності;

3-й виходить з потреб розширення та зміцнення спілкування.

Типи:

1. класичний – висуває істинність як описову і нормативну характеристику; притримується методологічного редукціонізму (вироблення універсального стандарту науковості) та ідеї соціокультурної автономії наукового знання та його методологічних стандартів. Може діяти цей тип лише в результаті взаємодії трьох факторів: 1) розвитку самого конкретно-наукового пізнання; 2) зміни соціокультурної ситуації; 3)зміни характеру відносин між наукою і суспільством.

2. альтернативний – в ньому інтегруються як внутрішні об'єктивні закономірності розвитку науки, так і соціальні цілі та потреби (концепція фіналізації).

41. Емпіричні методи пізнання

42. Теоретичні методи пізнання

Пізнання, яке обумовлене потребами практики, починається з накопичення фактичного матеріалу, а далі здійснюється його творче осмислення та дослідна перевірка зроблених теоретичних узагальнень. У відповідності до даного процесу відрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.

Емпіричний рівень - це такий рівень пізнання, коли відбувається процес нагромадження фактичного матеріалу і збирання інформації про використовувані факти.

Теоретичний рівень - це такий рівень пізнання, коли досягається вищий синтез знань у формі наукової проблеми, гіпотези, теорії.

На емпіричному рівні пізнання широко проводяться спостереження, експерименти, порівняння, виміри. За їх допомогою відбувається первинна систематизація знань, яка стає результатом узагальнення спостережуваних фактів. У пізнанні дійсності на теоретичному рівні використовуються такі методи, як сходження від абстрактного до конкретного, ідеалізація, формалізація, аксіоматичний метод та ін. Деякі методи, про які вже йшлося, використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях.

Наукові методи теоретичного дослідження: ідеалізація, формалізація, сходження від абстрактного до конкретного, системний підхід. До їх числа часто включають історичний та логічний методи.

Ідеалізація - це спосіб наукового пізнання, який полягає в мисленому конструюванні об'єктів, які не існують у дійсності: абсолютно тверде тіло, точка, лінія, абсолютно чорний предмет та ін. Ідеалізація включає в себе момент абстрагування від реальних предметів і процесів. Створені таким чином предмети стають значно простішими від реально існуючих, завдяки чому виникає можливість застосовувати до них математичні методи дослідження.

Формалізація - це метод уявлення якої-небудь змістовної галузі у вигляді формальної системи, коли форма виділяється як особливий предмет дослідження незалежно від змісту. Такий метод полегшує вивчення предмета. Можна уявити, наскільки складною була б наука геометрія, коли б об'єм кулі із міді обраховувався зовсім за іншою формулою, ніж об'єм кулі із глини.

У методі сходження від абстрактного до конкретного процес немов би розгалужується на два етапи. На першому етапі єдиний об'єкт розчленовується і описується за допомогою багатьох понять і суджень. Відбувається мислене відділення від конкретного предмета в бік більш глибокого пізнання його окремих сторін. Суттю другого етапу є рух думки від абстрактних визначень предмета, розгляду тільки окремих його властивостей до всебічного, багатогранного знання про об'єкт. Ці два етапи пізнання тісно пов'язані між собою.

Об'єктивною основою історичного методу є те, що кожний об'єкт, який пізнається, має свою біографію розвитку. Суть цього методу полягає в тому, що історія об'єкта, який вивчається, відтворюється у всій його багатогранності з урахуванням всіх найменших зигзагів і випадковостей. Історичний метод особливо незамінний там, де потрібно вивчити події, дії окремих предметів, явищ.

Логічний метод пізнання полягає в тому, що складний об'єкт вивчається шляхом аналізу взаємозв'язку і взаємодії всіх його сторін. При цьому методі абстрагуються від усіх випадковостей, зовнішніх зв'язків і явищ.

Між історичним і логічним методами існує єдність. Вони відбивають об'єктивну діалектику буття, закономірність розвитку природи, суспільства і мислення.

Галуззю застосування історичного і логічного методів є не лише соціально-політичне життя, а і технічна сфера, матеріальне виробництво тощо.

Специфічним методом побудови розвинутої теорії є аксіоматичний метод, при застосуванні якого побудова теоретичного знання спочатку відбувається шляхом набору вихідних положень, які не потребують доведення. Такі положення являють собою аксіоми або постулати. Сукупність вихідних аксіом і виведених на їх основі положень утворюють аксіоматичне побудовану теорію.

Аксіоматичний метод розвивався з формуванням науки. На першій стадії він отримав назву змістовної аксіоматики. Аксіома тут вводилась у відповідності до існуючого досвіду, вибиралась інтуїтивно як цілком очевидне положення. На другому етапі розвитку аксіоматичного методу було здійснено перехід від змістовної до формальної, а потім - до формалізованої аксіоматики. На третій стадії формалізований розгляд аксіом доповнюється використанням математичної логіки.

Розширились можливості побудови теоретичних знань в емпіричних науках. Специфічним прийомом такої побудови став гіпотетико-дедуктивний метод. Науковий метод формується згідно з певною гносеологічною системою.

43. Методологія наукового пізнання і її значення для розвитку науки

Методологія вивчає наукове знання, шляхи і способи його формування, а також наукову діяльність у вирішенні завдання. Вона виступає як одна з форм самопізнання науки, її рефлексія.

Знання, по-перше, відображає дійсність, а по-друге, воно є продуктом діяльності людини. Ф-ї методології, її провідна і регулююча сила проявляє себе на обох етапах пізнання реальності. В історії філософії і науки методологія була спочатку невиразно представлена у формах взаємовідносин людей з об'єктивним світом. На певному етапі розвитку людського суспільства вона виділяється у спеціальний предмет раціонального пізнання. З розвитком матеріального і духовного виробництва, культури людства методологія в цілому стає предметом спец. теоретичної галузі, яка філософськи осмислює принципи організації і регулювання пізнавальної діяльності.

Традиційна методологія науки розкр. головним чином у системі філософських знань. Потім вона знайшла широкий розвиток і в науці. Але проблеми наукового пізнання ускладнились, що поставило вимогу диференціації в методолог. діяльності врахування специфіки її використання.

Сучасна методологія вик. ряд важливих ф-й:

• виявляє значення наукової діяльності, розкриває взаємозв'язок з іншими сферами творчого пошуку. (пріоритетною є філософська проблематика);

• вирішує завдання раціоналізації наукової діяльності; особлива увага приділяється таким проблемам: описування та аналіз етапів наукового дослідження;

• вивчення мови науки;

• виявлення сфер застосування окремих процедур і методів (пояснення, доказ, експеримент);

• обгрунтування дослідн. принципів, підходів та концепцій (редукціонізм, елементаризм, системний підхід). Актуальною є розробка методології вивчення соціальної практики, соціальних проблем.

Методологія поділяється на змістовну (проблеми структури наукового знання і наукової теорії, закони наукової теорії, понятійний каркас науки, характеристика схем пояснення у науці, умови та критерії науковості) і формальну (аналіз науки, формальних і формалізованих методів дослідження і умови їх логічної істинності, типології систем знань).

Наукова методологія виходить з того, що методи пізнання базуються на об'єктивних законах природи і суспільства. При цьому вона враховує специфічні закономірності діяльності мислення, пов'язує їх з практичним впливом суб'єкта на об'єктивний світ.

44. Методологічне значення принципів, законів і категорій діалектики

Філософська методологія функціонує не у вигляді однозначної системи нормативних розпоряджень і формальних прийомів, а як загальна система принципів, законів і категорій. Їх загальну систему складає діалектика. Світ постійно розвивається. Його предмети і явища взаємопов'язані. Через це вихідними положеннями діалектики є принципи загального зв'язку та розвитку. Історія формування діалектики є перш за все історією того, як складалися в ній співвідношення суб'єктивного і об'єктивного, одиничного і загального.

Об'єктивна діалектика - це взаємозв'язок і розвиток у самому об'єктивному світі, природі і суспільстві. Вона існує незалежно від людини. Вираз "у природі панує діалектика" означає, що самі явища, процеси перебувають у русі, розвитку, взаємному зв'язку і вони виражають основні закони діалектики. Суб'єктивна діалектика - відображена в людській свідомості об'єктивна діалектика. Між об'єктивною і суб'єктивною діалектикою є певний зв'язок. Перш за все, перша визначає другу, вони відповідають одна одній за змістом. Але об'єктивна і суб'єктивна діалектика різняться за формою, тобто за способом відображення взаємозв'язку і розвитку речей у свідомості людини.

Закономірні зв'язки проявляються не тільки в різних системах, а й у процесі пізнання, в галузі мислення. Через це діалектика являє собою як теорію розвитку об'єктивного світу, так і теорію пізнання, діалектичну логіку. Закони реального світу характеризуються певною спільністю. На основі цієї ознаки вони класифікуються за видами: закони окремих наук, загальні, найбільш загальні закони.

Закони, які одночасно проявляються у природі, суспільстві і мисленні, - це найбільш загальні закони, їх вивчає філософія. Вони, як правило, іменуються законами діалектики. Основні пізнавальні функції законів реального світу полягають у тому що:

1. Вони відображають найбільш сталі, необхідні, суттєві загальні зв'язки в дійсності, які вивчаються теорією і розкривають взаємовідношення і взаємодію між основними підсистемами і елементами таких систем, які утворюють предметну галузь даної теорії.

2. Закони філософії допомагають встановити межі, границі прояву різних форм руху в реальному світі. А це означає, що будь-яка теорія має сенс і може розповсюджуватись як об'єктивна істина лише в рамках своєї сфери і запевних умов.

В цьому проявляється діалектичний принцип конкретності істини, який вимагає враховувати умови, місце, час, ситуацію. Поза цими обмеженнями істина перетворюється у свою протилежність - помилку, неправду. Наукова філософія розглядає пізнання як складний суперечливий процес, який проходить шлях від опису явища до аналізу сутності, від вивчення предмета до дослідження системи взаємозв'язку предметних утворень. Формування наукового знання, діалектичне вивчення світу зв'язане не тільки з установленням принципів і законів розвитку природи, суспільства і мислення, а й розкриттям категорій, наукових понять.

Філософські категорії - це поняття, які відображають загальні риси і зв'язки, сторони і властивості дійсності матеріального і духовного світу. Для того щоб зрозуміти їх пізнавальну роль, необхідно згадати найбільш узагальнену класифікацію філософських категорій. З метою ознайомлення з ними треба розглянути їх у таких двох аспектах.

По-перше, у плані розкриття найбільш загальних характеристик, що дозволить встановити три такі групи категорій:

1. Предметні, субстанціальні (субстратні. Субстрат - загальна основа різноманітних явищ): матерія, буття, явище та ін.

2. Категорії, які виражають найбільш загальні властивості предметів, матеріальних і духовних утворень реального світу, їх називають атрибутивними: рух, розвиток, свідомість, мислення, творчість та ін.

3. Категорії, головним предметом яких є відношення між явищами і їх властивостями. Такі категорії називають релятивними (співвідносними).

По-друге, необхідно виділити в особливу групу релятивні категорії, які у свою чергу доцільно класифікувати таким чином:

• універсальні зв'язки: одиничне, особливе, загальне; сутність і явище;

• структурні зв'язки: зміст і форма; частина і ціле; принципи цілісності і системності;

• зв'язки детермінації: причина і наслідок; необхідність і випадковість; можливість і дійсність.

Особливо велику роль у пізнанні світу відіграють парні, співвідносні категорії. Зокрема, закономірний взаємозв'язок явища і сутності передбачає врахування цього співвідношення в будь-якій сфері діяльності. Керівництвом до дії в даному випадку виступає пізнання сутності через явище.

Важливий взаємозв'язок об'єктивної реальності розкривають категорії "частина" і "ціле". Перш за все необхідно врахувати, що складові частини цілого не є їх простою сумою. При цьому зв'язки між складовими елементами (предметами) можуть бути різними. Частіше за усе спостерігаються 3 типи зв'язків: зв'язки побудови, зв'язки функціонування і зв'язки розвитку. Важливо зрозуміти і те, що тип зв'язків складових елементів утворює відповідний тип цілого. У даному випадку структурне ціле, ціле, яке функціонує, та ціле, що розвивається.

Керуючись законами взаємозв'язку даної пари категорій, не можна забувати про незводимість властивостей цілого до його складових елементів, і навпаки, вивчення частин, скажімо елементів якої-небудь речовини, слід здійснювати на основі чіткого уявлення про його природу в цілому. Це ж стосується будь-якого виду машин, станків, різних типів техніки. Незводимість цілого до простої суми частин, всебічне розкриття їх взаємозв'язку дозволило сформулювати принцип цілісності, який відіграє важливу методологічну роль не лише в науковому пізнанні, а і в організації суспільного виробництва. Його наукове застосування спрямоване на подолання елементаризму (поділ складного на прості складові), механіцизму (розуміння цілого як суми частин), редукціонізму (зведення складного до простого). Виявлення категорій цілого і частини відкриває можливість більш грунтовно вивчити поняття "елемент", "структура", "система", їх взаємозв'язок і відносна самостійність, "причина" і "наслідок", "зміст" і "форма", а також інші категорії.

Із закону взаємозв'язку необхідності і випадковості випливає дуже важливий принцип у діяльності всіх спеціалістів. Він вимагає пізнання необхідних зв'язків з урахуванням випадковостей, як сприятливих, так і несприятливих для швидшої реалізації даної необхідності. Діалектика в житті суспільства передбачає вміле використання динамічних і статистичних законів, з їх допомогою можна з'ясувати, що необхідність пробиває собі дорогу через безліч випадковостей і, отже, реалізується з певним ступенем імовірності (можливості).

Знання категорій необхідного і випадкового застерігає керівників виробництва від суб'єктивних помилок, які спричиняються абсолютизацією випадковостей. У свою чергу абсолютизація необхідності може привести до фатальних помилок, невіри у власні сили, до покірності долі.

Знання діалектичного взаємозв'язку категорій можливості і дійсності методологічно озброює вчених, виробничі кадри рядом принципів і положень які допомагають аналізувати реальні процеси.

45. Розсудок і розум: логіка формальна та діалектична

Розсудкове мислення – мислення, обмежене суворими правилами, виконує заздалегідь визначену мету; домінує прагнення до аналітики.

Розумове мислення (виступає як протилежність розсудку) – цілеспрямоване мислення, має свою мету; домінує синтез; не лише використовує поняття і абстракції, а рефлектує їх, намагається вникнути в їхню гносеологічну природу і зміст.

На теоретичному рівні знання домінує розсудок; на архетиповому – розум. Співвідношення розсудку та розуму є специфікою архетипового мислення відносно до теоретичного.

Діалектична логіка вивчає змістовний аспект мислення, процес виникнення і розвитку знання, формування понять і наукової теорії, законів діалектики в сфері мислення.

Формальна логіка досліджує формальний аспект мислення, процес оперування вже готовими, сформованими поняттями, виведення одних суджень з інших за формально-логічними законами, правила побудови формалізованих мов, процеси наукового доведення.

46. Філософські проблеми природничих наук

Математика

Математична наука з самого виникнення була тісно зв'язана з філософією. Так, давньогрецький філософ Піфагор зробив висновок, що Всесвіт – гармонійна система чисел і їх відношень. Тут присутній розрив кількісної сторони з якісною. Але математичні положення будувались у взаємозв'язку з філософією. Боротьба матеріалізму з ідеалізмом не випадково знаходила своє безпосереднє відображення і в математиці. Це також свідчить про їх історичний взаємозв'язок. Суперечки навколо природи математичних абстракцій проводилися і в середні віки. Наприклад, номіналісти наполегливо відстоювали твердження про те, що універсалії (загальні поняття) реально не існують, вони вторинні по відношенню до одиничних речей. Правда, при цьому вони їх називали лише символами, які вводить людина для означення схожих предметів. З точки зору математики число 2 не можна ототожнювати із знаком, бо воно не залежить від форми його виразу. І в цьому розумінні номіналісти займали помилкові позиції.

У Новий час продовжується процес поглиблення взаємозв'язку філософії і математики. Посилився інтерес до методів наукового пізнання, зросла роль методології. Вчення раціоналістів Р.Декарта, Г.В.Лейбніца, Б.Спінози грунтувалися на філософських положеннях, доводили, що людські знання не можуть бути обгрунтовані ні чуттєвим спогляданням, ні індукцією і навіть логічним мисленням. Загальність положень математики з їх точки зору забезпечується лише інтелектуальною інтуїцією; Наприклад, у вченні Спінози вона проявлялась у матеріалістичній тезі, суть якої полягала в тому, що "порядок і зв'язок ідей ті ж, що і порядок і зв'язок речей".

Вкрай негативно вплинув на вирішення проблеми природи математичного знання апріоризм Канта, під впливом якого були і такі видатні вчені, як Гельмгольц, Кантор. З гострою критикою кантівського апріоризму виступив математик Лобачевський, який математичні абстракції розглядав як відображення реальних відношень і властивостей матеріального світу.

Філософські проблеми математики вирішувались з урахуванням її етапів розвитку. Історія математики має чотири основних періоди формування: 1) період зародження математики: 2) період математики сталих величин; 3) період математики змінних величин; 4) період математики перемінних відношень (сучасна математика).

Перший період пов'язаний з практичним рахунком і вимірами, з формуванням поняття числа і фігури, з напрацюванням прийомів арифметичних дій над натуральним числом, із створенням усної і письмової системи рахунку, з виникненням зародків арифметики і геометрії.

Другий період розпочинається з VI - V ст. до н.е. і закінчується у XVI ст. Якщо в першому періоді арифметика і геометрія діяли емпірично, то у другий період все більше проникають абстрактні міркування. Так, в Давньому Єгипті був відомий спосіб знаходження об'єму зрізаної піраміди, чого не можна було досягти емпірично. У цей період математика базується частіше за усе не лише на основі дедуктивного, але і аксіоматичного методу, під яким розуміється така наукова побудова, коли ряд положень (аксіом) сприймаються без доведення. Поняттям, які входять до них, не даються визначення, в той час як інші положення (теореми) строго виводяться з перших. Аксіоматичні побудови геометрії і арифметики заклали "Начала" Евкліда (III ст. до н.е.). Геометрія Евкліда пішла далі від "землемірства" заідяки своєму абстрактному характерові і аксіоматичній побудові. Разом з тим вона була ще далеко не досконалою. Важливим досягненням стало створення алгебри, опрацювання більш тонкої символіки. З виникненням алгебри математика переходить на новій рівень абстракції. Вона одержала змогу абстрагуватись не лише від якісних властивостей предметів, як це було під час виникнення поняття числа, але й від кількісного значення символів чисел. Якщо число 2 виражає загальну властивість будь-яких предметів (двох корів, двох рук) бути в числі двох і дозволяє абстрагуватись від конкретної якісної природи об'єктів, то введення символів а,в,с... дозволило абстрагуватися і від конкретного кількісного змісту чисел: символ "а" може означати і 2, і 20, і 120.

Третій період почався з XVII ст. і продовжувався прибл. до середини XIX ст. З цього часу математика не обмежується числами, абстрактними величинами і геометричними фігурами. Вона наповнюється ідеєю неперервності, руху і зміни. Висувається на перший план поняття функції.

Поворотним пунктом в математиці була декартова переміна величини, завдяки чому в математику ввійшло поняття руху, можливість використання в ній діалектики, застосування диференційного та інтегрального обчислення. Виникла аналітична геометрія, що означало відкриття універсального методу перекладу питань цієї науки мовою алгебри та аналізу.

З середини XIX ст. починається четвертий період - період сучасної математики. Введення в математику поняття групи було прийняте з великим успіхом. Потім виникла теорія скінченних груп, що дозволило досліджувати в загальній формі самі різні множини, які мають одну і ту ж структуру. Це був новий етап у розвитку математики, який зробив її ще більш абстрактною наукою. Математик тепер не лише цікавиться тим, що собою являє операція (додавання, множення та ін.) але, головним чином, яка конкретна природа тих об'єктів, над якими ця операція проводиться. Важливо, щоб ці об'єкти однозначно визначились за допомогою системи аксіом даної групи.

Про якісну зміну предмета математики свідчить і створення теорії багатомірного простору. Якщо в математиці абстрагуються від конкретної природи об'єктів, які описуються формулами, то чому ж не абстрагуватися від того факту, що наш реальний фізичний простір тривимірний? І тепер у математиці створюють "простори" чотирьох вимірів, n-вимірів. Геометрія тривимірного простору виступає відносно до них лише як окремий випадок.

Історія математики переконливо свідчить, що її розвиток безпосередньо зв'язаний з філософією. В математиці, як і в інших науках, відображаються певні сторони матеріального світу. В той же час математика широко використовує філософські категорії, такі, як абстракція, узагальнення, ідеалізація, конечне і нескінченне, кількість і якість, відношення і схожість та інші. Філософія, як і будь-яка наука, має свої питання. Але система знань ф-фії невіддільна від багатьох мат. понять. Цілий ряд наукових проблем ф-фії вирішуються за допомогою мат. методів. У той же час філософська методологія є загально-науковою основою в пізнанні об'єктивної реальності математикою та іншими науками.

Філософські питання природничих наук

Фізика, хімія

Проблемою, яка займає центральне місце у філософії і природознавстві, є матерія. Термін "першоматерія" виник у зв'язку з тим, що в древній філософії матерія уявлялась як якийсь матеріал. При цьому першоматерія означала вихідний матеріал, із якого "побудовані" всі речі. Для древніх часів такий підхід був природним. Античні натурфілософи матерію-матеріал уявляли як щось чуттєво-сприймане: вода, земля, повітря, вогонь. Ці 4 речі розглядались як елементи, які лежать в основі всіх речей.

Пізніше складаються інші погляди, які отримали назву атомізму, за допомогою якого Демокріт, Левкіп, Епікур та ін. намагалися уявити матерію не як суцільну, безперервну стихію, а у вигляді дискретних (перервних) часточок - атомів (атом - "неподільний"). Це був більш високий рівень у розкритті суті поняття "матерія". Проте головною в атомізмі була проблема будови матерії. Такий підхід був тоді необхідним. Він базувався на тому, що людське пізнання має дійти до останньої основи всіх речей, пізнання її всіх властивостей, на якій базується якісна різноманітність. Через це першоматерія уявлялась абсолютно скінченною сукупністю притаманних властивостей. Розкриття всіх існуючих властивостей матерії і було основним завданням природознавства, яке здійснюється на основі матеріалістичної філософії.

Дана філософія принципово відрізняється від інших видів протиставленням матерії духовним утворенням, існуванням її поза свідомістю. У XVIII ст. французький матеріаліст Гольбах характеризував матерію як усе те, що існує поза людиною та діє на її органи чуття. У другій пол. XIX ст. вченим здавалось, що вони близькі до відкриття першоматерії, яка являє собою сукупність атомів, які рухаються за законами класичної механіки. Але на межі XIX і XX століття новітня революція у фізиці змінила багато поглядів на світ. Відкриття радіоактивності подружжям Кюрі, електрона Томпсоном, створення електронної теорії Лоренцом і виявлення залежності маси електрона від швидкості зруйнували попередні уявлення про будову матерії. Наукове розкриття матерії дає змогу вірно підійти до аналізу найважливіших фізичних понять і перш за все до визначення маси.

Тривалий час маса розглядалась як основна властивість матерії, яка виражала її кількість. У цьому зв'язку поняття маси і матерії ототожнювались. У класичній фізиці визначення маси було сформульоване Ньютоном, який у роботі "Математичні начала натуральної філософії" писав: "Кількість матерії (маса) є міра така, що встановлюється пропорційно щільності і об'єму її". Або можна виразити так: m = p*V, де p - щільність, V - об'єм. Але щільність, у свою чергу, визначається як частка від поділу маси на об'єм: p = m/V. Утворюється зачароване коло, але тут справа не в помилці Ньютона. У своєму поясненні Ньютон вказував, що визначати масу потрібно за вагою, якій вона пропорційна. А початковий підхід йому був потрібен, щоб обгрунтувати ідею про силу інерції. Ньютон характеризує в цьому зв'язку і масу як міру інерції. З його точки зору, якщо інерція є природженою силою матерії, то чим більша кількість матерії, тим більша і сила опору (інерція). Вперше виразив незгоду з поняттям маси як кількості матерії Е.Мах, аргументуючи це тим, що фізик ніде не стикається з масою, як кількістю матерії. Це ж положення він використовував не лише проти матерії, але і проти матеріалізму взагалі.

Важливе методологічне значення має визнання того, що матерія і рух невіддільні. Рух – спосіб існування матерії, тобто його не можна навіть подумки уявити поза матеріальним носієм. Але й матеріальний об'єкт не можна розглядати поза рухом. Така концепція діалектичного матеріалізму.

До числа фундаментальних положень філософії належить висновок про незнищуваність руху. Науковою філософією це положення обґрунтовується тим, що рух - важливий атрибут матерії. Поза рухом неможливе існування жодного матеріального утворення, тому незнищуваність матерії означає і незнищуваність її атрибута - руху. Велику роль в обгрунтуванні висновку про незнищуваність руху відіграло природознавство, зокрема, відкритий у середині XIX ст. закон збереження і перетворення енергії. В цьому законі треба виділити два положення: 1 - в ньому стверджується існування якісно-своєрідних видів енергії (механічної, теплової, електромагнітної та ін.) з властивою їм здатністю за певних умов перетворюватись одна в одну. Це вказує на перетворюваність енергії. 2 - закон доводить, що в будь-яких процесах (які відбуваються в замкнутих системах) кількісне значення енергії залишається сталим. Це безпосередньо зв'язане з положенням про незнищуваність руху, підтверджуючи сталість енергії, неможливість її зникнення і виникнення.

Філософські питання кібернетики.

Роком народження кібернетики можна вважати 1948 р. - коли Норберт Вінер випустив у світ свою знамениту книгу "Кібернетика, або управління і зв'язок у живому і машині". Важливим джерелом появи кібернетики був загальний технічний прогрес, який характеризував розвиток продуктивних сил у XX столітті. У 40-50х рр. нашого століття виникли складні технічні системи, управління якими перевищувало фізіологічні можливості людини. Справа ускладнювалась не лише завданнями управління складними технічними системами, але й виникло багато проблем в обробці величезної кількості інформації. Людина "вручну" з усім цим не могла впоратись. Те, що відбувалось у кінці 40-х і б0-х років XX ст., дозволило говорити про початок науково-технічної революції, або другої промислової революції, головним завданням якої було посилення психічних, розумових здібностей людини. Це принципово нова революція, внаслідок її перемоги наука виконує роль безпосередньої продуктивної сили, технічною основою матеріального виробництва стає автоматизація і комплексна механізація. Докорінно змінюється роль людини як головного елемента в продуктивних силах. Таким чином, сучасна науково-технічна революція має важливі соціальні наслідки.

У кібернетиці фундаментальну роль відіграє поняття зворотного зв'язку, яке відоме вже давно, але до кібернетики воно в повному розумінні не сприймалось. Так у першій промисловій революції вже були пристрої, де використовувався зворотний зв'язок. Зокрема, принципи зворотного зв'язку відіграли важливу роль у відцентровому регуляторі Уатта і поплавковому регуляторі Ползунова. Більш грунтовно зворотний зв'язок проявив себе у другій половині XIX ст. у працях Максвелла і Вишнеградського. У даному випадку зворотний зв'язок розглядався через призму технічних пристроїв.

Кібернетика сприяла встановленню структурного і функціонального зв'язку між різними галузями і особливо технічною і живими організмами. Виникає біоніка (біо + електро-ніка) як один із напрямків кібернетики, вона допомагає вивчати структури і життєдіяльність організмів з метою використання відкритих закономірностей і властивостей при створенні технічних систем. Тобто, кібернетика стала яскравим виразом інтегруючої тенденції в розвитку науки, здатної виявити загальні риси в, здавалось би, зовсім різних галузях реального світу.

Усе це має великий філософський сенс. Особливо важливе те, що кібернетика виникла на стику теорії зв'язку, теорії автоматичного регулювання, теорії електронно-обчислювальних машин, фізіології, математики. Разом з тим інтегральний, синтезуючий характер кібернетики робить важливий внесок в обгрунтування матеріальної єдності світу. Кібернетика не лише відкрила новий інформаційний аспект в об'єктивній реальності, вона змогла оволодіти процесами передачі і перетворення інформації, розробити методи управління ними, використовувати їх у функціонуванні технічного обладнання, здійснювати моделювання цілого ряду функцій головного мозку людини.

Вивчення інформації не можна здійснити без вирішення проблем в її технічній, семантичній та прагматичній галузях. Технічні проблеми стосуються питань точності, надійності, швидкості передачі сигналів зв'язку. Семантичні проблеми спрямовані на дослідження забезпеченості передачі змісту тексту за допомогою кодів. Прагматичні проблеми спонукають аналізувати ефективність впливу інформації на поведінку адресата. Інформація в кібернетиці відіграє таку ж роль, як енергія у фізиці. Але вона завжди зв'язана з управлінням, яке є програмою регулювання діями однієї системи (керованої) з боку іншої системи (керуючої). У процесі управління або регулювання відбувається перетворення вхідної інформації у вихідну. Передача інформації здійснюється за допомогою певних сигналів, тобто якихось матеріальних процесів (імпульсів електричного струму, електромагнітних коливань, запаху, звуку, кольору).

На принципі передачі інформації за допомогою сигналів здійснене конструювання ЕОМ, які виконують різноманітні розумові операції. Машини допомагають людині опрацьовувати великі потоки інформації, у зв'язку з чим і постало питання про можливість моделювання мислення. У даний час на машинах моделюються різноманітні функції людської психіки. Проте кібернетичні системи ще далеко не вичерпують можливостей свідомості людини, яка характеризується великою гнучкістю у вирішенні завдань, вона не обумовлена будь-якою жорсткою системою формальних правил на відміну від машин. Важко уявити кібернетичні устрої без з'ясування мікроелектронної елементної бази обчислювальної техніки, що являє собою систему, яка здійснює синтез ЕОМ елементів та конструктивно-технологічних методів їх монтажу. В основу технічної реалізації даних устроїв покладені принципи мікроелектроніки, яка являє собою розділ електроніки, який сприяє вирішенню проблеми мікромініатюризації електронних схем і устроїв з одночасним підвищенням їх надійності.

Термін "штучний інтелект" використовують для позначення класу автономних технічних систем, які реалізують операції сприймання, збереження і опрацювання інформації, формують доцільну поведінку в широкому класі середовищ. Під штучним інтелектом розуміють і галузі наукових досліджень, вирішення проблем, зв'язаних з логічною побудовою систем різноманітних типів.

Існують різні програми, які характеризують мозок як інформаційну систему. Програми дають змогу визначати причинно-наслідкові відношення, виявляти творчість у створенні нової інформації. Проблематика штучного розуму в певних межах дозволяє вирішити завдання побудови теорії "розумних" автоматів. Ця робота ведеться у двох напрямках. Перший зв'язаний з проблемою автоматизації окремих інтелектуальних дій людини (ігри, доведення теорем та ін.). Другий напрямок вирішує проблему побудови штучного розуму шляхом моделювання його біологічного прототипу - людини.

47. Сучасна філософія техніки

48. Природа технічного знання. Специфіка технічних наук

У своєму розвитку техніка пройшла декілька історичних етапів. Критерієм їх встановлення вважається перехід виробничо-технологічних функцій від людини до техніки. За цим критерієм у розвитку техніки можна виділити 3 основні етапи: 1) знаряддя ручної праці (інструменти); 2) машини (на рівні механізації); 3) автомати (машини на рівні автоматизації). Характерною особливістю першого етапу є те, що людина є матеріальною основою технологічного процесу, а знаряддя праці лише подовжують і посилюють його органи, які зайняті в матеріальному виробництві. Праця при цьому має яскраво виражений ручний характер.

Другий етап відрізняється від першого тим, що основою технологічного процесу стає машина. Фізичну працю виконують технічні засоби. Підсилюється інтелектуальна роль людини. Праця стає механізованою. Все більшу роль у сучасному виробництві починає відігравати третій етап, який характеризується вільним типом зв'язку людини і техніки. Людина перестає бути безпосередньою ланкою технологічного ланцюга. Вона використовує свої здібності головним чином у творчому управлінні виробництвом, яке починає визначатися зростаючим рівнем автоматизації. Розвиток сучасної техніки більше, ніж будь-коли, обумовлений розвитком науки, яка відіграє провідну роль по відношенню до технічних засобів. Справа в тому, що технічні нововведення здійснюються шляхом впровадження науково-технічних знань. У свою чергу потреби розвитку техніки стимулюють і спрямовують наукові дослідження (особливо прикладного характеру). Лабораторна техніка і техніка наукових експериментів створюють нові можливості для оволодіння законами природи.

Технічні науки – особливим чином організовані системи знань. Логічна структура технічних наук має три рівні взаємозв'язаних знань:

1) технічні науки реально невіддільні від природничих знань; 2) власне технічні, в тому числі технологічні; 3) соціально-технічні.

На всіх трьох рівнях технічної науки існують відносно самостійні емпіричні компоненти знань. Разом з тим в їх структурі може функціонувати і розвиватись також теоретичне знання, якщо та чи інша технічна наука досягла відповідної стадії розвитку. Інтегративну функцію по відношенню до технічних наук виконує теоретична механіка, яка є однією з наукових основ загальнотехнічних і спеціально-технічних дисциплін. Зростання методологічного значення механіки для технічних наук пояснюється розширенням кола проблем, які розглядаються механікою. Поряд з механікою до теоретичних основ ряду технічних наук належать термодинаміка, електродинаміка та інші розділи фізики. Так, електродинаміка є теоретичною основою електротехніки та інших електротехнічних дисциплін.

На рівні соціально-технічного знання, як і на природничо-науковому, переважають теорії, загальні для багатьох і навіть усіх технічних наук. У зв'язку з тим, що загальних технічних теорій, які обслуговують різні технічні науки, відносно небагато, як компенсацію доцільно посилити свідоме використання принципів і категорій філософського і загальнонаукового рівня методології. Вже тепер загальнонаукові підходи відіграють фундаментальну роль у методологічних основах технічних наук. Напр., при вирішенні принципових питань розробки нової техніки і технології все ширше використовуються такі поняття, як "система", "структура", "інформація", "упорядкованість", "алгоритм", "інваріантність" та ін.

Соціальні завдання, які вирішуються головним чином технічною наукою:

1) механізація і автоматизація сучасного виробництва; 2) здійснення конверсії на промислових підприємствах; 3) забезпечення безпеки роботи атомних електростанцій.

Якщо узагальнити ці завдання, сформулювати загальну мету технічних наук, то, очевидно, такою виступає інтенсифікація виробництва, підвищення його ефективності, технізація різноманітних сфер суспільного життя.

Технічні науки обслуговують ту чи іншу галузь виробництва, бік суспільною життя. Разом з тим практика показує, що на рівні окремої галузі без взаємодії з іншими сферами неможливо вирішити завдання якісного удосконалення обладнання і технології. У конкретній промисловій галузі він забезпечується використанням досягнень суміжних підприємств. Через це важко створити тісний взаємозв'язок усіх економічних об'єктів, прикладних і фундаментальних наук. Особливої важливості набуває концепція інформаційних мереж зв'язку, якщо об'єктом управління виступає комплексна науково-технічна програма. Цей вид управління отримав назву програмно-цільового управління. Програмно-цільове управління є необхідною умовою прискорення науково-технічного прогресу, оскільки воно дозволяє концентрувати зусилля різних наукових організацій і виробничих підприємств на вирішенні комплексних проблем.

Вивчення існуючої системи оволодіння природою, яка містить у собі три важливих ланки (науку, техніку, виробництво), краще розпочати з розкриття матеріального виробництва. При цьому слід пам'ятати, що філософія розглядає його не так, як політекономія, для якої воно є об'єктом і метою пізнання, а у плані системотворчого елемента суспільної структури.

Наукове розуміння продуктивних сил полягає в тому, що виражаючи зв'язок суспільства з природою, вони виступають в єдності з виробничими відносинами, утворюючи спосіб виробництва матеріальних благ. При цьому існує поняття "суспільне виробництво", яке включає в себе матеріальне виробництво (виробництво речей) і духовне виробництво (виробництво ідей). Техніка має місце у всіх сферах суспільного виробництва. І цей процес все більше поглиблюється. У зв'язку з розвитком засобів праці особливо велика увага приділяється проблемам змісту і застосування техніки, про яку поки що не склалось єдиного філософського поняття. І все ж про техніку склалось цілком визначене уявлення. Вона є сукупністю найрізноманітнішого обладнання і прийомів, які використовуються людиною у продуктивній і непродуктивній діяльності з метою полегшення і прискорення трудових процесів, її складають машини, верстати, прилади, інструменти; вона включає будинки і споруди, дороги і канали, засоби громадського транспорту, невиробниче обладнання і інструменти: комунальні засоби, холодильники, кухонні і пральні машини: засоби транспорту і зв'язку та ін.

До поняття "техніка" інколи прираховують і технологію як сукупність найбільш ефективних прийомів, методів, способів використання обладнання та інших технічних засобів для обробки сировини, матеріалів і виробів з метою отримання напівфабрикатів і готової продукції. Існує й інший підхід до визначення поняття "технологія", при якому її сприймають як самостійне утворення матеріального виробництва. В даному випадку вона являє собою, по-перше, сукупність методів обробки, виготовлення, зміну стану, властивостей, форми сировини, матеріалу чи напівфабрикату. По-друге, її розуміють як науку про способи дії на сировину, матеріали чи напівфабрикати відповідним знаряддями виробництва. По-третє, вона виражає характер структурних утворень матеріального виробництва, систему їх взаємозв'язку.

Ясно одне, що техніка і технологія органічно взаємозв'язані між собою, їх самостійність чисто умовна. Більше того, не можна в повному розумінні виділити із матеріального і духовного виробництва техніку, бо його процес значною мірою є технічною дією на предмет праці.

Техніка виявляє себе як у речових, так і особистісних елементах виробництва До першої групи елементів слід прирахувати знаряддя праці, виробничі будівлі, залізниці, канапи, шосе, трубопроводи, засоби зв'язку і все інше, що забезпечує обробку предметів праці. Особистісний елемент - це люди, людина - головна продуктивна сила. Всі засоби праці - справа її рук. Удосконалюючи техніку, розвиваючи продуктивні сили, людина розвиває і саму себе.

У групі речових елементів головна роль належить знаряддям праці. В історії людства вони являють собою різноманітну техніку. У сучасному виробництві використовуються такі види техніки: механічні засоби обробки матеріалів; електротехніка; радіотехніка і радіолокація; система управління машинами і виробництвом (її базою є електронна техніка); хімічні засоби обробки матеріалів та ін.

У суспільстві використовуються й інші види техніки, такі як техніка навчання, техніка наукових досліджень, медична техніка, техніка мистецтва, транспортна техніка, техніка зв'язку, військова техніка та ін. Вони мають певну самостійність і не завжди прямо зв'язані з технікою матеріального виробництва. У той же час усі види техніки, можна сказати, невіддільні одна від одної.

Зростаючу роль в продуктивних силах відіграє наука, загальною передумовою виникнення і розвитку якої є виробництво. Через це вона розвивається як потенціальна продуктивна сила. Наука має не тільки гносеологічну, але й соціальну спрямованість. Природознавство за допомогою промисловості вирішує по суті питання про відношення людини до природи. Потребами виробництва обумовлена здатність науки теоретично випереджати існуючий технічний базис, прокладаючи шлях подальшому його прогресу.

З розвитком науки в ній формуються дві взаємозв'язані тенденції. Суспільне виробництво створює матеріально-технічну базу для розвитку і застосування наукових знань. У той же час наука із потенційної продуктивної сили стає у виробництві ефективним засобом його розвитку. На цей час у розвинутих країнах вона стала продуктивною силою.

Відома випереджаюча роль науки в розвитку техніки і удосконаленні виробництва, проте це явище не можна абсолютизувати. Сам розвиток науки, застосованої у виробництві, у свою чергу перебуває у відповідності до розвитку продуктивних сил. У більшості випадків наука відображає потреби практики, але наука може як випереджати, так і відставати від потреб життя, від вимог розвитку техніки. Важливо, наскільки-саме матеріальне виробництво рівнем свого розвитку підготовлене застосувати досягнення науки, реалізувати її успіхи на практиці.

Матеріальне виробництво, техніка, потреби практики повсякчасно ставлять перед наукою все нові і нові завдання, які вимагають свого вирішення, визначаючи її тематику, вказують напрямок розвитку, створюють базу для її технічного озброєння. У свою чергу наука прогнозує розвиток виробництва, визначає найбільш ефективні шляхи його розвитку. Технічна потреба, яка виникає у суспільства, просуває науку вперед більш продуктивно, ніж думки вченого, які не підкріплені практикою. Але до цього положення слід підходити не догматично. В безперервному ланцюзі соціального руху наслідок у наступній ланці може стати причиною: науковий прогрес - могутнім фактором технічного прогресу.

Процес перетворення науки в безпосередню продуктивну силу пояснюється її поступальним розвитком, особливо незмірно великими досягненнями природознавства, проникненням наукових знань у структурні елементи матеріально-технічної сфери, зміною функціональної орієнтації найважливіших наукових галузей.

Зв'язуючою ланкою науки і виробництва є техніка, яку умовно можна поділити на пасивну і активну. Пасивна техніка включає: зв'язуючу систему виробництва. виробничі приміщення, технічні споруди. Активна техніка складається із знарядь (інструментів), які являють собою такі види, як знаряддя ручної праці, знаряддя розумової праці і знаряддя життєдіяльності людини (окуляри, слухові апарати), машини (виробничі, транспортні, військові), апаратура управління машинами, технологічне виробництво і соціально-економічні процеси.

49. Предмет соціальної філософії. Специфіка соціального пізнання.

Предмет соціальної філософії – світоглядно-методологічна наука, яка вивчає загальнолюдські засади цивілізаційного існування та розвитку суспільства як цілісної системи крізь призму людини та самоцінності гуманістичних пріоритетів, через співвідношення основних чинників життєдіяльності людей в історичному просторі і часі.

Специфіка соціального пізнання: вивчає загальнолюдські (субстанційні) засади цивілізаційного існування та розвитку суспільства і людини. Соц. пізнання обумовлено тим, що суспільство пізнає себе; обмеженість у застосуванні методу пізнання – експерименту.

Об'єкт соціального пізнання – суспільство. Суб'єкт – людина. Суб'єкт і об'єкт збігаються.

Основне питання соц. філософії – співвідношення основних чинників суспільного розвитку (мислення, буття).





Реферат на тему: Відповіді на 74 питань з предмету "Філософія" (шпаргалка)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.