Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Українська філософія в XX столітті (реферат)

До 1920 p. українська філософія розвивалась єдиним потоком і, в основному, на теренах України. Попри різні школи, напрямки, які часом ворогували між собою, все-таки це була філософія, невіддільна від українського суспільства.

Після 1920 р. виникає парадоксальна ситуація. В діаспорі, спираючись на багатовікові традиції, розвивається українська філософія, а в Радянській Україні активно насаджується «єдино правильна марксистсько-ленінська» з вибірково вкрапленими поглядами окремих українських філософів, до того ж ще фальсифікованими.

В перші десятиріччя XX століття можна виділити особливо актуальну проблему, навколо якої точилася філософська дискусія, як у діаспорі, так і на теренах України. Це була проблема української державності, формування національної ідеї, національної свідомості українського народу.

Ця проблема вперше на науковий грунт була поставлена з філософським її осмисленням кирило-мефодієвцями і, зокрема, М.Костомаровим, П.Кулішом, Т.Шевченком. Згодом її теоретично вирішував М.Драгоманов. Але по-справжньому її опрацюванням і практичним вирішенням займався видатний український історик і політичний діяч М.С.Грушевський (1866-1934 pp.). Як влучно охарактеризував життя цього страждальця в декількох реченнях український філософ В.С.Горський, М.Грушевський вважається не без підстав однією з найтрагічніших постатей нашої історії першої третини нинішнього століття.

Перший Президент Української Народної Республіки, він став свідком загибелі власного політичного дітища. Засновник цілої наукової школи, він був свідком її розгрому. Автор двох тисяч наукових публікацій з проблем історії, культури, освіти, літературознавства, він пережив знищення багатьох з них. Досягнувши світового визнання своєю діяльністю на ниві науки, культури, він помирає, зраджений багатьма учнями і помічниками, у передчутті страшних репресій, які чекали на його доньку та інших близьких.

Вже перебуваючи на посаді професора історії у Львівському університеті, куди його запросили в 1894 р. з Києва, Грушевський розпочинає працювати над фундаментальною «Історією України-Руси», з метою дати історичне обґрунтування поняття «національна ідея», активізувати процес становлення національної самосвідомості українського народу.

Палкий поборник української демократії, М.Грушевський закликав її представників «взяти на себе укріплення ідеї української демократичної державності, її поширення в громадянстві, виховання його в почуттях обов'язку перед нею, як найвищого стимулу громадського життя, який повинен об'єднати всю людність, весь народ її в однім пориві, перемагаючи партійні різниці й розбіжності там, де зачинаються основні інтереси держави». Після революції 1917 р., спостерігаючи активізацію народних мас на економічне і національне визволення, Грушевський пише: «Український народ повний життєвої сили, енергії, здібний, витривалий; високо здатний до організації, до громадянської солідарності. Національні почуття — скільки віків боротьби проти усяких напасників, що наступали на волю і добро України, зв'язали міцно, охопили національним обручем всі верстви українського громадянства — від панських і буржуазних груп до пролетарів. Досить відкрити людині очі на те, хто вона, щоб бути певним її вірності національній дисципліні».

Проблеми державності, національної ідеї стояли в центрі уваги українських мислителів Дмитра Донцова і Вячеслава Липинського.

Дмитро Донцов (1883-1973 pp.) в своїх працях «Підстави нашої політики» (1921 p.), «Націоналізм» (1926 р.) та «Дух нашої давнини» (1944 p.), спираючись на філософські погляди Ніцше, Шопенгауера та ін., приходить до висновку, що втілити національну ідею може тільки сильна людина, національна еліта. Як зауважують дослідники творчості Донцова, він, на відміну від Драгоманова, Грушевського та ін. українських мислителів, не залишив чіткої концепції державності. Його цікавили більше ідеологічні, ніж державотворчі проблеми. Так, наприклад, інтелектові, раціоналізмові, які були властиві філософії Драгоманова, Донцов протиставляє ірраціоналізм, національний романтизм. На пацифізм він відповідає ідеєю боротьби, експансії; на скептицизм — браком віри; на партикуляризм, анархізм і лібералізм — вищими інтересами нації. Перед кожною нацією, вважав він, стоїть дилема: або перемогти, або загинути. Свої погляди Донцов іменував «світоглядом», у центрі уваги якого — здатна на самопожертву людина-патріот.

Українська нація хвора, писав Донцов. Її хвороба викликана розмиванням українського духу з боку імперських сил. Для його відродження слід кристалізувати в єдиний моноліт невелику числом, але сильну духом найбільш високоосвічену частину суспільства, яка в майбутньому могла б стати національною елітою. Розпочинати відродження, говорив він, слід з просвітництва, повернення із небуття славних імен людей, які виросли на Україні, творили як в її межах, так і поза ними. Повернення їх імен буде формувати в народі почуття гідності, гордості за своє минуле, національну ідею.

В деяких аспектах з поглядами Д.Донцова співпадають погляди Вячеслава Казимировича Липинського (1882-1931 pp.). Виходець із старовинного шляхетського роду, він був втіленням справжнього аристократа. Бездоганна культура поведінки, блискуча освіта, гуманізм і непохитність у справах служіння ідеї, народові, забезпечене матеріальне життя сприяло високому авторитетові цього мислителя серед широких кіл української та польської інтелігенції. Його перу належать праці «Україна на переломі «1657-1659», «Листи до братів-хліборобів» та ін.

Перебуваючи в Кракові і Женеві і навчаючись в їх університетах до Першої світової війни, Липинський глибоко вивчає філософію Платона і Гегеля. Під впливом їх поглядів у нього формується державницький світогляд. Липинський приходить до висновку, що для того, щоб нація була свідома свого місця, вона повинна сформувати духовну еліту. Коли немає духовної еліти, немає і народу. Липинський вважав, що нинішня інтелігенція не може бути елітою, тому що вона в тій чи іншій мірі служить тим, хто володіє матеріальними засобами виробництва. Елітою в умовах України початку XX ст., стверджував він, можуть стати власники землі. Саме вони, зважаючи на те, що Україна — сільськогосподарська країна, можуть об'єднати навколо себе всі верстви населення. Але ця еліта позбавлена духовності. Тому, коли сільськогосподарська еліта об'єднається з інтелігенцією, буде створена справжня духовна еліта нації, якій під силу вирішення всіх проблем, які стоять перед народом, і де основною є побудова своєї держави. Ідеальною формою правління є монархія (гетьманат), але обмежений представницькими колами влади.

Липинський рішуче заперечував твердження, що політика — це брудна справа. Він вважав, що аморальними шляхами можна досягти результату, але він стане причиною, породженням наступного результату ще з більшою долею аморальності.

Липинський активно пропагував націоналізм, але, на відміну від етнічного націоналізму Донцова, він притримувався позиції, що націоналізм повинен носити державницький характер, тобто незалежно від того, хто ти є за національністю, коли живеш на теренах України, то ти вже є українцем і повинен віддавати сили справі побудови Української незалежної держави.

Ріст національної самосвідомості спостерігається на теренах Радянської України в період так званої українізації, рушієм і ідеологом якої був старий більшовик Микола Олександрович Скрипник. Він доводив вищому партійному керівництву СРСР, що для того, щоб повести за собою народ,— а ним було в більшості своїй українське селянство,— треба навчитись розмовляти з ним його мовою, оволодіти його культурою. Попри ті завдання, які ставив Скрипник і його однодумці, українізація оживляла історичну пам'ять і кристалізувала історичну свідомість українського народу. Тому не випадково, коли в 1933 р. ЦК КП/б/У очолив П.Постишев, розпочалося шалене цькування М.Скрипника, внаслідок чого він 7 липня 1933 р. накладає на себе руки.

Одночасно зі Скрипником в 20-і роки виділяється постать Миколи Хвильового (Микола Іванович Фітільов) (1893-1933 pp.). Спираючись на концепції історичного колообігу М.Данилевського та О.Шпенглера, Хвильовий дійшов висновку, що всесвітня історія проходить ряд циклів. У виборі духовного ідеалу Україна повинна орієнтуватись на Європу, а не Росію, тому що культура останньої породжує мрійників, «зайвих» людей, тоді як Європа — це колиска людей з високою напругою внутрішньої енергії, підприємництва.

Але щоб орієнтуватись, слід формувати орієнтири серед трудящих мас. І роль каталізатора національної самосвідомості, духовного рушія, наголошував Хвильовий, лежить на творчій інтелігенції. Без неї народ — могутня, але сіра некерована маса. Погляди Хвильового ні з якого боку не вписувались в рамки офіційної ідеології. Переслідуваний, шельмований, він 13 травня 1933 р. покінчує життя самогубством.

Складний процес формування української філософської думки висував у XX столітті різні постаті, серед яких почесне місце займав Дмитро Іванович Чижевський (1894-1977 pp.) — видатний вчений-філософ, історик, філолог. Народився Д.І.Чижевський на Кіровоградщині, вчився в Петербурзькому і Київському університетах. Його вчителями були видатні українські мислителі В.В.Зіньківський і О.М.Гіляров. Після 1921 р. Чижевський виїжджає за кордон і аж до смерті в 1977 р. працює в царині філософії і славістики в різних європейських країнах і США.

Спектр наукових інтересів Д.Чижевського був дуже широкий, але основну увагу він надає вивченню інтелектуальних зв'язків України і Західної Європи, особливо Німеччини. Він вважав, що інтелектуальна історія України складалась під впливом основних факторів, які виникали в процесі культурологічних німецько-слов'янських відносин на розвиток філософії України, вихід її за національні межі особливо вплинув німецький містицизм XV-XVIII століть та німецька філософія XVIII — початку XIX століть.

Французьке Просвітництво, вважав Чижевський, мало вплинуло на філософську думку України. Як для німецької, так і української філософії, писав він, характерні раціоналістичні та романтичні підходи при оцінці суспільних явищ. Романтичні підходи у вирішенні національних і філософських питань характерні і для самого Чижевського.

Аналізуючи той чи інший суспільний феномен, він підходив до нього з історичної, філософської, психологічної, національної і т. д. сторін. Тому висновки, які робив цей мислитель, вражають системністю, виваженістю оцінок.

Розвиток кожної нації, наголошував Чижевський, вплетений у тканину розвитку загальнокультурних цінностей певних типів цивілізації, але разом з тим він має свою специфіку. Тож і виникає боротьба протилежностей, де одне специфічне нівелюється всезагальним, але натомість породжується інше, яке, в свою чергу, проходить такий же шлях, як і попереднє.

В той час як у діаспорі українська філософія попри всі негаразди все-таки жила, в умовах Радянської України, після тотального винищення українських філософів в середині 30-х років, зникає і термін «українська філософія». Була марксистсько-ленінська філософія та її представники з України, Білорусії, Казахстану тощо.

Правда відкриття в 1944 р. у Київському університеті філософського, а потім історико-філософського і, нарешті, після 1965 р. — знову філософського факультету, створило можливості для розвитку філософської думки,— правда, розвитку досить таки своєрідного, обмеженого, затиснутого у вузькі рамки догматизованої системи поглядів, з обов'язковим цитуванням думок не тільки класиків марксизму-ленінізму, але і «історичних» з'їздів і не менш «історичних» пленумів ЦК КПРС. Кожен з філософів тієї пори міг бути звинувачений у «націоналізмі», «ревізіонізмі», ще якомусь «ізмі», що було політичною і науковою смертю для людини. Але навіть в таких умовах українська філософська думка торувала собі дорогу в особі таких її представників, як П.В.Копнін, В.І.Шинкарук, І.В.Бичко, М.В.Попович, В.М.Нічик, В.С.Горський, В.К.Танчер, Б.О.Лобовик, Д.Х.Острянін та ін.

Зусиллями українських вчених в Інституті філософії була створена впливова київська філософська школа на чолі з директором Інституту П.В.Копніним, пізніше школу очолив В.І.Шинкарук, який разом зі своїми учнями створив в ній ряд нових напрямків.

Філософські дослідження П.В.Копніна (1922-1971 pp.) були зосереджені навколо проблем логіки, теорії пізнання й методології наукового пізнання. Шинкарук та його учні вивчали проблеми діалектики, логіки, теорії пізнання на основі аналізу філософії Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Фейербаха. В.М.Нічик і В.С.Горський досліджували історію української філософії. І.В.Бичко аналізував проблеми сучасної західноєвропейської філософії. Плідно працювали на ниві релігієзнавства В.К.Танчер (1915-1998 pp.) і Б.О.Лобовик. Розвиток матеріалістичної філософії в Україні аналізував Д.Х.Острянін.

В кінці ХХ ст. на початку ХХІ ст. в царині української філософії успішно проявили себе філософи — В.Табачковський, в сфері пізнання історико-філософської проблематики, В.Шевченко - в концепції пізнання в українській філософії, В.Андрущенко і М.Михальченко щодо основних напрямів сучасної соціальної філософії, Б.Головко - в царині філософської антропології, А. Колодний. В.Лупський, А.Черній щодо релігієзнавчої проблематики, А.Конверський — проблеми логіки, М.Кисельов - в сфері філософського осмислення екологічних проблем, С.В.Шейко - щодо особливостей розвитку української і російської філософії кінця XIX — початку XX століття.

Використана література:

1. Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. Курс лекцій з філософії: Навч. Посібник. – К., 1999. - С.3-8.

2. Горський М. Хто такі українці і чого вони хочуть.— К., 1991.

3. Грушевський М. Ілюстрована історія України /репринтне видання 1913 р./.— К., 1990.

4 .Драч І.Ф., Кримський С.Б., Попович М.В. Григорій Сковорода.— К., 1984.

5. Острянін Д.Х. Розвиток матеріалістичної філософії на Україні.— К., 1971.

6. Сковорода Григорій. Дослідження, розвідки, матеріали.— К., 1992.

7. Субтельний О. Україна. Історія.— К., 1991.

8. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / І.В.Бичко, Ю.В.Осічнюк, В.Г.Табачковський та ін.— К., 1991.

9. Чижевський Д.І. Нариси з історії філософії на Україні.— К., 1992.

10. Шевченко В.І. Концепція пізнання в українській філософії. Курс лекцій.— К., 1993.

11. Шейко С.В. Поліцентричний характер української філософії освіти // Педагогічна практика та філософія освіти. Матеріали Міжнародної науково- практичної конференції 25-26 листопада 1997 р.— Полтава, 1997.— С. 126-128.





Реферат на тему: Українська філософія в XX столітті (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.