Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Стиль мислення і характер наукової творчості (реферат)

Аналізуючи розвиток сучасної науки, необхідно зупинитися на розгляді поняття «стиль мислення». Довгий час поняття стилю використовувалося в основному для характеристики художньої творчості. Вважалося, що воно придатне тільки для даної галузі людської творчості і до того ж не несе філософського, методологічного навантаження. Ця тенденція, розпочата ще Арістотелем, була продовжена, зокрема, у філософії Гегеля, який тлумачив поняття стилю як головну форму мистецтва. Неможливість використання поняття стилю в аналізі наукової творчості, розвитку науки пояснювали тим, що наука, на відміну від мистецтва, пов'язанного з певними образами, оперує системою понять, більшість з яких не мають наявних образів та однозначного визначення.

Пізніше таке уявлення про стиль та його функціональне навантаження виявилось обмеженим. Адже моменти пізнання, узагальнення, раціональної свідомої діяльності є загальними як для наукової, так і для художньої творчості. Розвиток науки нерідко справляє значний вплив на розвиток мистецтва. Так, розквітові реалістичного мистецтва, крім загальних соціальних факторів, сприяв розвиток природознавства. Відомо, що на творчість видатного французького письменника О. Бальзака значний вплив справляли праці Жоффруа Сент-Ілера. Водночас французький зоолог неодноразово звертався до літературного доробку О. Бальзака. Навіть епіграфом до своєї книги «Синтетичні, історичні та фізіологічні поняття натурфілософії» він обрав слова О. Бальзака «Наука неподільна, а ви її розмежували». Незаперечний вплив науки на літературу можна виявити також у книгах Жорж Санд, Е. Золя, чиї літературні прийоми мають певну спільність з прийомами, застосовуваними у природознавстві. Вплив природознавства відчувається і в багатьох літературних творах О. І. Герцена, М. Г. Чернишевського, Д. І. Писарєва. Не менш відчутний зворотний вплив літератури на наукову творчість. Широко відомі слова А. Ейнштейна про значення літературної спадщини Ф. М. Достоєвського в його науковій роботі. Крім того, між наукою і мистецтвом існує тісний, нерозривний взаємозв'язок у плані генезису здатності до ідеального предмету діяльності, що далі набуває самостійності і перетворюється в теоретичне мислення.

Поняття стилю як порівняльної характеристики при оцінці творчості досить різнопланове і не становить монополії якої-небудь однієї форми суспільної свідомості. Воно широко розповсюджене в дослідженнях з історії науки, психології творчості. Особливо важливе значення це поняття має при з'ясуванні співвідношення старого і нового знання, характеристиці загальних і відмітних рис наукового мислення на різних етапах розвитку науки. Вперше поняття «стиль мислення» вжив М. Борн у 50-х роках XX століття, в 60-х роках учений визначає його як «філософське обличчя епохи, що зумовлює її культурні основи». Відтоді поняття стилю мислення увійшло до методологічного розвитку науки, набуло філософського звучання. І це цілком закономірно, адже утвердження нового стилю мислення — це одне з найважливіших завдань, що виникають у процесі пізнання, у вирішенні яких велику роль покликана відігравати філософія. Мислення як ідеальна, опосередкована форма відображення дійсності включає в себе не тільки відображення, але й творчість, поєднує їх, виступає компонентом революційної практики.

Посилення тенденції до використання поняття «стиль мислення» у філософсько-методологічних дослідженнях розвитку науки необхідно вимагає його логіко-методологічного аналізу. Не випадково, що деякі вчені вважають поняття стилю одним з найбільш таємничих і незрозумілих, оскільки надзвичайно важко визначити його складові компоненти і відправні точки зору, що його зумовлюють. Дійсно, з'ясування змісту поняття «стиль мислення» пов'язане з рядом труднощів. Однак це не означає неможливості виділити відмітні риси мислення тієї чи іншої епохи.

Як відомо, теоретичне мислення кожної епохи характеризується її здобутками. І тільки в сфері досягнутого може розвиватися сама логіка. Теоретичним мислення стає лише тоді, коли «включає в себе, у свій рух процедуру самовизначення, самообгрунтування, оскільки воно формує свій власний початок, тобто кожного разу відтворює ситуацію свого виникнення». Саме в процесі розвитку мислення набирає різних форм та різного змісту. Тому, відзначав Ф. Енгельс, «наука про мислення, як і всяка інша наука, є історична наука, наука про історичний розвиток людського мислення». Аналіз конкретних етапів розвитку мислення дає можливість виявити загальні риси відмінності мислення тієї чи іншої епохи, знайти ключ до розуміння та визначення поняття стиль мислення. Такого роду спроби наявні в нашій філософській літературі.

Наведемо деякі з них. «Вихідні принципи логічної побудови наукових теорій,— відзначають, наприклад, М. Ф. Веденов та Ю. В. Сачков,— утворюють основу певного історично значимого стилю мислення. Він включає в себе принципи об'єднання понять у відносно замкнуту систему, способи залучення нових елементів до даної системи, провідні особливості постановки дослідницьких завдань». В. М. Костєв під стилем мислення розумів зміни в розвитку природознавства, пов'язані з перебудовою логічної структури наукових теорій, В. А. Лекторський — «зміну логічних відношень між функціонуючими в пізнанні категоріями», а М. І. Родний — «найбільш загальні методологічні установки, які визначають шляхи реалізації проблем, що виникають, і водночас містять певне бачення світу, що впливає на вибір проблеми, її постановку».

Звичайно, наведені визначення стилю мислення не претендують на всезагальність і завершеність. Деякі автори, повертаючись до даної проблеми, намагалися вдосконалювати свої визначення. Так Ю. В. Сачков розширив загальні уявлення про стиль мислення. Він стверджував, що зміна стилів мислення становить найбільш значимі наукові революції, а питання про стиль мислення є перш за все питанням про особливості фундаментальних досліджень, їх місце і значення в усій системі знання. Оскільки найбільш досконалою формою вираження знання виступає наукова теорія, то зміна стилів мислення є не що інше, як зміна уявлень про наукові теорії, їх природу, структуру, класи (види), а сам стиль мислення втілює глибину проникнення до найзагальніших особливостей будови матерії та методи теоретичного відображення останніх.

Спільним для наведених точок зору є те, що їх автори аналізували стиль мислення у ретроспективному плані, не пов'язуючи його з перспективами розвитку сучасної науки. Дещо інший підхід до розгляду поняття «стиль мислення» містився в працях С. Б. Кримського. Він не обмежувавася формально-логічним аналізом цього поняття, а зробив спробу розкрити механізми стилю мислення, пов'язав їх дію з систематизацією та трансформацією наукового пізнання. «Закони діалектики і логіки,— писав С. Б. Кримський,— в різні історичні епохи пізнання не стільки змінюються, скільки конкретизуються і збагачуються. По цій конкретизації можна відрізняти особливості наукового пізнання історичних епох. Поняття, що відповідає таким історичним особливостям знання, його мінливим під впливом науково-технічних революцій параметрам є поняття стилю». Дане поняття дослідник пов'язував з певною канонізацією та стандартизацією уявлень, за якими будується світ науки на певному історичному етапі її розвитку. На його думку, таким каноном виступає конкретний тип наукового пояснення дійсності, загальний для тієї чи іншої епохи.

Слід зазначити, що, ставлячи питання про стиль мислення і тип наукового пояснення, С. Б. Кримський не ототожнював цих понять, підкреслював їх якісну відмінність, наголошуючи на тому, що «наукове знання не вичерпується на рівні наукової картини світу, воно перш за все втілюється у розвитку конкретних наукових теорій». Відповідно до цього, тип наукового пояснення визначається сіткою фундаментальних понять природознавства, які конкретизують систему діалектичних категорій і принципів логічної побудови знання та спосіб побудови наукових теорій.

Попередньо зазначимо відмінність між поняттями «стиль мислення» та «спосіб мислення». За своїм категоріальним змістом поняття «спосіб мислення» охоплює як наукове, так і буденне мислення, характеризує, таким чином, мислення певної епохи взагалі. На відміну від способу мислення стиль мислення притаманний науково-творчому мисленню, а його формування відбувається на основі теоретичного знання наукової картини світу та перетворення нових наукових методів, прийомів у загальноприйняті норми, які регулюють наукову теоретичну діяльність. Водночас зміст поняття «стиль мислення» не обмежується якоюсь однією з сторін науково-теоретичного мислення, а включає в себе постановку та процес вибору проблеми, евристичні пошуки її розв'язання і, відповідно, побудову наукових теорій.

Тому С. Б. Кримський, цілком слушно, не обмежував стиль мислення фундаментальними поняттями природознавства, а включав до його змісту особливий спосіб бачення світу, трансформацію та систематизацію наукового матеріалу, на основі яких в науці формується зразок, модель наукового пояснення. Вживаючи арістотелівське поняття «парадигма», вчений вкладав в нього інший зміст. Він називав парадигмою дану модель, як канонізоване стандартне уявлення і вираження фундаментальної теорії в афористичному скороченому образі її предметної сфери. «Парадигма визначає стиль наукового мислення як сукупність його диференційованих особливостей».

Сучасний розвиток наукового знання характеризується зростанням ролі та значення моделювання в дослідженні тих чи інших процесів. Тому досить привабливо розглядати стиль мислення як канонізовану модель, прив'язуючи її до певної фундаментальної теорії. Саме так робив відомий американський фізіолог Г. Мегун, аналізуючи розвиток фізіології. Розглядаючи історію вивчення функціонування головного мозку, він зазначав, що кожний історичний період формує відповідну йому фізичну модель життєвих явищ. Серед них вчений виділяв: гідравлічну, що бере свій початок від давньоримського лікаря Галена, згідно з якою всі принципи функціонування мозку виводяться за аналогією з роботою водопроводів; діоптричну — де проводиться певна аналогія між механічними автоматами і живими організмами, а закономірності геометрії та діоптрики переносяться на мозок; френологічну модель — де наголошується, що у висхідному розвитку філогенетичного ряду тварин кора півкуль головного мозку стає більш складною і досягає досконалого розвитку у людини, на основі чого робиться висновок, що вищі функції головного мозку пов'язані саме з цією структурою. Крім названих моделей, Г. Мегун виділяв ще геологічну, згідно з якою розвиток мозку відбувається доповненням послідовних рівнів; ембріологічну модель, що будується за принципами прогресивної диференціації К. М. Бера, як виростання з гомогенного, гетерогенного і специфічного, завдяки чому центр нервової системи організований у вертикальному, а не у горизонтальному зрізі. І, нарешті,— технічна модель, згідно з якою діяльність мозку ототожнюється з автоматами, діючими за принципом зворотного зв'язку.

Наведена концепція розвитку фізіології, хоч і оригінальна за своїм задумом, однак не відповідає дійсному станові речей. Наскільки відомо, ніхто з видатних фізіологів не конструював свої теорії за абстрактними моделями, а порівняння мозку з годинником чи телефонною станцією вживалося лише для наочного пояснення процесів, що відбуваються у вищих відділах головного мозку. Ось чому найцікавішим у поглядах Г. Мегуна є думка про те, що жодна з наведених ним моделей не виводить нас за межі механіцизму.

В методологічному плані помилковою є надмірна математизація науки, абсолютизація цього дійсно цінного у гносеологічному відношенні методу наукового пізнання. Математична чіткість, без сумніву, «полегшує процес регулювання нових ідей, однак вона також обмежує їх визначеність, якої, зрозуміло, не пропонує. Сковуюча дискретність символів є формою зобов'язання, що надійно стримує вільну гру ідей, ... яка необхідна для дальшого їх розвитку». Такою ж мірою не завжди спрацьовує ототожнення мислення з певним автоматом, навіть стохастичним, а також використання терміна «парадигма».

Невизначеність терміна «парадигма» в концепції Т. Куна піддав критиці І. Лакатос, зазначивши, що розгляд парадигми, як формальної, штучної моделі не розкриває дійсного процесу розвитку наукового знання. Загальні фундаментальні теорії також не дають готових схем і готових відповідей на питання, а вимагають дослідження закономірностей у реальному процесі з усіма його історичними та індивідуальними особливостями. Абсолютизація, перебільшення якого-небудь з моментів процесу пізнання, розвитку наукового мислення веде до значних гносеологічних помилок. Отже, поняття стилю функціональне, а не статичне. Саме в процесі функціонування й стає можливим встановлення його багатофакторних зв'язків і відношень.

До основних особливостей стилю мислення сучасності, за справедливим визначенням С. Б. Кримського, можна віднести: комплементарність фундаментальних рис сучасної науки, інваріантності і варіантності стохастичного і алгоритмічного, простого і складного, точного і неточного, математизацію і опредмечування математики, перехід від фінітного до інфінітного, від наявного до можливого і т. п. Наявність вказаних особливостей стилю сучасного мислення, їх комплементарність не без підстав вважався С. Б. Кримським втіленням окремих сторін діалектики, як роздвоєння єдиного на протилежні сторони, моменти, без розуміння чого неможливо зрозуміти руху в цілому, а відповідно і руху наукового пізнання.

Аналіз наведених точок зору щодо стилю мислення висуває ряд питань: чому необхідно виділяти стиль мислення тієї чи іншої епохи, як він пов'язаний з методами наукового пізнання і яка його функція в аналізі розвитку науки та спадкоємності знання, які саме стилі мислення ми можемо виділяти в ході історичного розвитку науки. Оскільки ці питання розроблені недостатньо, дозволимо собі висловити з приводу них деякі міркування.

Перш за все зазначимо, що поняття «стиль мислення» відноситься не до мислення взагалі, а саме до науково-творчого мислення. Коли ми наголошуємо, що однією з найістотніших рис людини є її здатність до творчості, то наука становить один з різновидів творчості. Водночас вона — складний соціальний організм, який у структурному відношенні охоплює трудову діяльність людей, а також генерує систематизоване теоретичне знання і знаходить шляхи його реалізації. Зумовлена потребами практики — сукупності предметної діяльності людини, спрямованої на виробництво і задоволення матеріальних та духовних благ, наука прагне до встановлення тих чи інших закономірностей природи, нових зв'язків та відношень між предметами і явищами об'єктивної дійсності, відкриття нових явищ природи і пізнання таємниць їх утворення. Чим більше спирається людина у своїй діяльності на пізнання закономірностей розвитку навколишньої дійсності, тим вище піднімається вона щаблями суспільного прогресу. В свою чергу, набуваючи нових знань, наука все більше відмовляється від штампів, жорстких уніфікованих нормативів, а кожне її досягнення має неповторний характер.

Відповідно, наукова творчість як постійний потяг до нового, прагнення прорватися в галузь невідомого дістає прояв у певних варіантах свого розвитку. Вони полягають «у різних шляхах, які ведуть до того чи іншого результату, до встановлення вузлів у розвитку науки, до формування епохоутворюючих концепцій.

Варіанти ці пов'язані з діяльністю суб'єкта, каталізатора наукового процесу, початкового творця наукових відкриттів». Водночас слід зазначити, що суб'єктом творчості є людина як суспільна істота, праця якої передбачав використання досягнень попередників і сучасників. Отже, поряд з певною неповторністю, індивідуальністю суб'єкт діяльності і притаманний йому категоріальний склад мислення завжди опосередковані і обумовлені суспільно-історичною специфікою способу виробництва та відповідним рівнем культури. Відмінності творчості у ту чи іншу епоху можуть бути виражені в понятті стилю мислення, яке відбиває духовний клімат даної епохи. Адже духовне життя суспільства, з усіма його суперечностями, має разом з тим і певні риси цілісності. Вони виявляються у деяких загальних тенденціях, властивих розвиткові науки, мистецтва, культури, філософії в кожний історичний період.

Розглянемо причини, що зумовлюють необхідність виділення поняття «стиль мислення». Як відомо, мета наукового пізнання полягає в досягненні об'єктивної істини, розкритті об'єктивно існуючих зв'язків та відношень дійсності, проникненні в їх сутність. Реалізація цієї мети завжди пов'язана з вибором певних засобів та прийомів, за допомогою яких мислення відображує об'єкт у його єдності і багатоманітності, завдяки чому суб'єктивні уявлення про об'єкт співпадають з самим об'єктом, логіка понять співпадає з життям. Даний процес виступає як єдність перервності і неперервності, включає в себе поступовість, еволюції, а також наукові революції, які означають, передусім, докорінні перевороти у формах, засобах, методах наукової діяльності. В орбіту наукового знання включаються принципово нові для людства фрагменти дійсності, відбувається стрибок у теоріях, самому стилі мислення. Визначальним у розвитку наукової творчості виступають методи пізнання, дослідження і перетворення дійсності. «У такій самій мірі як у розвитку продуктивних сил ... виняткову роль відіграє зміна знарядь праці, так і в науці найбільш революціонізуючим її елементом є виникнення методів дослідження. В них акумулюється творчий потенціал не тільки даної галузі дослідження, але й наука даного періоду в цілому».

Дійсно, в процесі загального аналізу розвитку науки поняття методу дає значні можливості для виявлення специфіки тих чи інших етапів, оскільки саме в методі відбивається загальнозначимий характер спрямованості суб'єктно-об'єктних відношень, основних і суттєвих закономірностей організації процесу пізнання і мислення, розгортання змісту знання в системно-теоретичні форми. Сукупність названих факторів дає підстави розглядати метод як знаряддя праці в науці. Однак поряд зі знаряддями праці існує ще й певна технологія. Тому, коли мова заходить про визначення конкретних інструментів розв'язання завдань, що випливають з загального методу, самого методу виявляється недостатньо, потрібна певна його конкретизація. Останнє стає особливо необхідним, кали виникає потреба з'ясувати характер змін в орієнтаційній структурі науки, стратегії наукового пошуку в напрямі сприйняття і осмислення руху пізнання, упорядкування знання в науковозначимі форми, що і знаходить своє втілення у понятті стилю мислення. Не випадково, ще видатний французький натураліст XVIII століття Ж. Бюффон розглядав стиль як порядок і рух, що надається думкам. Належачи до галузі об'єктивно-істинного знання, стиль мислення виступає тим духовно-культурним утворенням, яке визначає категоріальні схеми реалізації загального методу, встановлення мислених зв'язків загального каркаса науки. Таким каркасом служать форми пізнання, логічні основи і принципи побудови теорій та систем наукового знання, що визначається не тільки об'єктивними законами розвитку досліджуваних об'єктів, а й специфікою залучення цих об'єктів у практичну та пізнавальну діяльність людини.

Метод і стиль мислення, хоч і перебувають у тісному діалектичному взаємозв'язку, зберігають свою певну цілісність. Якщо метод наукового пізнання можна уподібнити знаряддям праці у процесі духовного виробництва, то стиль мислення виступає як технологія виробництва науки. Формування його, в силу практичної основи пізнання, може бути лише процесом закріплення практикою фігур логіки, що з моменту свого виникнення служать засобами виробництва знання незалежно від самої практики. При цьому стиль мислення не мода, яку можна створити за готовими викройками. Зумовлений розвитком наукового знання, він існує як цілком визначена реальність, як інструмент розв'язання конкретних завдань, пов'язаних з технологією духовного виробництва. Стиль мислення відбиває досягнутий рівень практики, становить соціальну основу наукового мислення певної епохи. Завдяки цьому він здатний виступати моментом періодизації історичного розвитку науково-творчого мислення і набуває в конкретні історичні періоди розвитку науки своїх специфічних особливостей. Водночас стиль мислення може характеризувати специфічні риси і особливості мислення конкретної людини, які, маючи індивідуальний характер, не втрачають загальних ознак. Зміни стилів мислення пов'язані з науково-технічними революціями, як інтенсивними, так і екстенсивними. Це сприяє розв'язанню проблем класифікації стилів мислення, їх взаємозв'язку і взаємообумовленості у процесі історичного розвитку наукового пізнання.

Як складна функціональна система, стиль мислення знаходить своє найзагальніше вираження не в природознавстві, а у філософії, оскільки саме вона є загальним теоретичним вираженням епохи. Звичайно, можна говорити про стиль мислення і в рамках природознавства: про хімічний, фізичний, кібернетичний та інші стилі мислення. Але, враховуючи специфіку та відмінність стилів мислення, необхідно бачити те загальне, що їх об'єднує, сприяє їх «стикуванню» та зближенню, тобто звертатися до точних характеристик мислення, які допускають це «стикування». Дане завдання вирішується філософією, де проблема стилю мислення постає не стільки як науково-природнича, скільки як філософська проблема. Визначенню історичних типів стилю мислення сприяє аналіз форм діяльності, в ході якої уявлення про світ формуються в цілісну систему поглядів, норм, цінностей. Тому й зміна стилів мислення пов'язана з принциповими змінами у розвитку філософії.

Зупинимося дещо докладніше на класифікації стилів мислення. Історія науки свідчить, що найбільші зміни в природознавстві пов'язані з перебудовою принципів логічної структури теорій, які відбиваються у зміні стилів мислення. Виходячи з цього, М. Ф. Веденов та Ю. В. Сачков виділяли класичний, ймовірний, та кібернетичний стилі мислення. На їх погляд, класичному стилю мислення властива логічна структура з однобічною системою зв'язків і рівноцінністю параметрів, внаслідок чого будь-які теоретичні висновки грунтуються на положенні, що істинні теоретичні системи можуть мати тільки дану логічну структуру, ймовірний стиль мислення, на думку згаданих авторів, пов'язаний з класом статистичних закономірностей і грунтується на включенні випадковостей до структури теоретичних систем, що дає можливість перейти до вивчення складних систем, яким притаманні два відносно автономні рівні внутрішньої організації. Кібернетичний стиль мислення, на відміну від попередніх, реалізується при аналізі уявлень про вибірковість і цілеспрямованість функціонування складних систем, а в математичному відношенні — у процесі розвитку ідей і методів теорії алгоритмів.

Виділяючи ті самі три стилі мислення, В. М. Костєв, разом з тим, ставив питання про становлення і розвиток нового, квазікласичного стилю мислення, сутність якого, на його думку, полягала у використанні в пізнанні понять та ідей класичного стилю мислення, при наповненні їх більш глибоким змістом у сучасній науці. Іванка Апостолова, класифікуючи стилі мислення, виділяла стиль мислення однозначної детермінації, властивий науці минулого; ймовірний стиль, притаманний сучасній науці, та стиль мислення багатозначної детермінації, який має бути сформульований наукою майбутнього.

Канадський фізик М. Бунге, аналізуючи розвиток фізики та основні філософські проблеми сучасності, вважав, що для фізики властиві чотири стилі мислення: реалістичний, суб'єктивний, стиль мислення копенгагенської школи та дуалістичний, або операціоналістський. Е. Майр та М. П. Дубінін говорили про типологічний стиль мислення в біології, а А. С. Архангельська виділяла синкретичний стиль мислення, під яким розуміла стиль мислення античності, і вважала, що цей стиль органічно поєднує в собі науковий та художній стилі. Більш того, вона наголошувала, що нині відбувається процес відродження синкретичного стилю мислення. Це пов'язано з необхідністю «відображення об'єктивного процесу інтеграції не тільки всередині самої науки, але й інтеграції усіх сфер духовного життя». Л. М. Косарева стиль мислення середньовіччя називала просторовим. Аналізуючи ситуації, що виникають при загальнотеоретичному використанні конструктів молекулярної біолопі, P. С. Карпінська стверджувала, що стиль мислення сучасної біології не математичний, не кібернетичний, не ймовірний, не популяційний, а синтетичний, ще не оформлений досить чітко і ясно.

Наведені вище варіанти класифікації стилів мислення не можна визнати задовільними. Адже в них без достатньої аргументації об'єднуються окремі моменти знання у відриві від загального розвитку науки, не враховується зв'язок та спадкоємність одержаних знань, особливості мислення на різних етапах розвитку пізнання та освоєння навколишнього світу. З цього погляду вигідно відрізняється від попередніх класифікація стилів мислення, запропонована Б. О. Парахонським. Виходячи з існуючих типів співвідношення методу і стилю теоретичного мислення, він виділяв телеологічний та феноменологічний стилі для античної науки з її синкретичним підходом до дійсності; механістичний та динамічний — для науки нового часу, які реалізуються в рамках аналітичного методу як його філософської реконструкції, і трансцедентний та спекулятивний стилі німецької класичної філософії. У діалектико-матеріалістичній методологічній свідомості він виділяв: порівняльно-історичний, системно-структурний, програмно-цільовий і генетичний підходи, що зумовлюють специфіку сучасного стилю мислення.

Виходячи з єдності діалектики, логіки і теорії пізнання, можна виділити такі стилі мислення: міфологічний, натурфілософський, схоластичний, аналітичний або метафізичний та синтетичний або діалектичний.

Як відомо, періоду наукового світогляду передував довгий період донаукової свідомості, що грунтувалася на безпосередніх уявленнях і екстраполювалася в примітивний досвід первісної людини. Донаукове мислення ігнорувало реальні зв'язки дійсності, часто пов'язувало між собою не пов'язані в дійсності предмети і явища. Почуття в ньому переважали над інтелектом, емоції — над розумом, вольові акти — над пізнанням. Разом з тим, при всій ілюзорності багатьох уявлень фантастична загальність первісного мислення стихійно відбивала об'єктивно існуючу природу. Зіткнення з певною системою заборон у вигляді незрозумілих і грізних сил природи породжувало прагнення вийти за їх межі, і допомагала цьому людська фантазія. Істоти, створені фантазією первісної людини, відбивали обмеженість і, водночас, нескінченність дійсності. Обмеженим було те, чим людина володіла у своєму житті, нескінченним — потойбічне, уявне, яке компенсувало неповноту реального життя. Уявне завжди загрожувало людині і, водночас притягувало її до себе. Боротьба з цією загрозливою силою особливо посилилася після розпаду первісного стада та створення нового типу організації — роду, родового суспільства, розвиток якого зумовлювався майже повністю соціальними, а не біологічними або біосоціологічними законами, як це було в первісному стаді.

Створюючи міфи, людина намагалася символічно змалювати підкорення хаосу і перетворення негативних величин у позитивні символи життя, знайти у фантазії вихід за рамки суворого світу буденного існування. Але через відсутність конкретних знань та конкретно-предметного характеру мислення, міфи базувалися не стільки на логіці, скільки на фантазії, побудованій «на основі ... природного споглядання». Людина ще не відрізняла суб'єктивне і об'єктивне, а сам світ виступав для неї як єдине нерозчленоване ціле. Але саме тут починалася об'єктивація суб'єктивних переживань людини, завдяки чому вона розкривала себе у природі, оволодівала нею, правда ще тільки в уявленні. Це уявлення означало кінець чисто тваринного буття і початок духовного. У свідомості людини формувалась переконаність у можливості здійснення бажаного, що активізувало її діяльність, зміцнювало волю і згуртованість родового колективу. Для міфологічної свідомості, яка ототожнювала бажане з дійсним, не існувало нічого неможливого, тим більше в уявленні можливим ставало абсолютно все.

Мислення, характерне для людини цього періоду, з повною підставою можна назвати донауковим, або міфологічним, стилем мислення. У процесі становлення людини, освоєння нею світу це мислення відіграло певну роль, і його не можна ігнорувати в аналізі розвитку духовної культури людства. Тим більше, що, включаючи як елементи фантазії, так і нагромаджений практичний досвід та його узагальнення, міфологічне мислення становило одну з передумов створення натурфілософської картини світу. Пройшовши, за висловом Гегеля, «через роботу і діяльність думки», воно виконувало функцію ілюстрації філософських аргументів у поглядах античних мислителів.

Родові відносини та відбиття їх у мисленні людини, звичайно, певним чином впливали на розвиток індивідуальності, хоча індивід тут мислився як родова істота, отже й мислив не індивід, а рід. Однак це був необхідний період розвитку самого людства. Без нього було б неможливим становлення самої індивідуальності, особи як суспільної істоти. Тільки пройшовши через етап родової організації, можна було перейти до полісної організації, створення таких суто людських феноменів, як наука, наукове мислення, де поряд зі зростанням організованості відбувався процес усвідомлення людиною себе як особи, завдяки чому людина виділилася з природи не тільки практично, але й теоретично.

Виникнення рабовласницької держави, поділ виробництва на матеріальне і духовне, пов'язаний з відокремленням розумової праці від фізичної, заклали грунт для перших спроб пояснення світу з самого себе. Перші античні мислителі, єдині представники теоретичного мислення і знання свого часу, формували наукове бачення світу, аналізували результати спостережень здорового глузду. Саме на цьому рівні відбувалося перетворення міфологічних уявлень у наукові припущення. Формування наукового підходу до дійсності було пов'язане з подоланням міфологічного мислення, яке базувалось на бездоказових побудовах, відірваних від реальної дійсності.

Античні мислителі намагалися виробити розумний погляд на дійсність, якісно відмінний від міфологічних уявлень та уявлень буденної свідомості. Ця тенденція особливо властива філософам Стародавньої Греції. Геометризація фігур, ідеальне тіло, ейдос виступали в грецькій античній філософії як змістовні форми, поняття, за допомогою яких робилися спроби пояснити природу такою, якою вона є, велися пошуки першоджерел, матеріальної першооснови всієї реально існуючої багатоманітності предметів та явищ. Навіть міфологічні істоти були, по суті, особливою формою буття першооснови, що обмежувала функцію богів і витісняла їх на задній план, готуючи нове бачення світу. Перевірка істинності чи помилковості міфологічних уявлень та уявлень здорового глузду, відбувалася в «соціальній лабораторії грецького суспільства», де відсутність досконалих суспільнотехнічних знарядь праці компенсувалася використанням природного «знаряддя» пізнання — розуму людини. Співставлення різних точок зору націлювало на пошуки нових принципів життя, відкривало нові інтелектуальні світи, розкривало обмеженість міфології, сприяло розвиткові мислення, розвиткові науки, виробленню категорій для систематизації нагромадженого знання та пояснення світу. Ці категорії виступали в античній філософії як родові поняття. Визначальними серед них були якість і міра, за допомогою яких вироблявся споглядальний, цільовий підхід до пізнання та освоєння дійсності. Узагальненням цього етапу розвитку людського мислення стала логіка Арістотеля, з якого, власне, тільки й почалося «царство категорій», створення першого наукового стилю мислення. Разом з тим, це була перша інтенсивна загальнонаукова революція, «сутність якої полягала у формуванні історично перехідних форм, логічних та гносеологічних основ і принципів теоретичного (а разом з тим і наукового) мислення, а також у системній упорядкованості на цій основі всього нагромадженого наукою знання».

Доцільність, гармонія, досконалість форм, краса дедуктивних побудов, їх простота та завершеність, що грунтувалися на споглядальному підході до пояснення об'єктивної дійсності, їх обмеженість рамками здорового глузду та формалізованість логікою Арістотеля — ось типові риси, що характеризували стиль мислення того часу. Враховуючи загальну специфіку та своєрідність мислення античної епохи, його можна назвати натурфілософським, оскільки він виростає на основі натурфілософської карти світу та його натурфілософського пояснення. Це стосується не тільки досократиків, а й філософії Арістотеля. Йдучи від натурфілософії, він, як відомо, розглядав духовний світ як складову частину єдиного космосу, а саме знання як стихію космічних процесів, що трансформується через людську діяльність, яка набуває доцільного характеру.

Натурфілософський стиль мислення являє собою раціоналістичну, гіпотетично-дедуктивну, але значною мірою й довільно логічну і переважно умоглядну картину світу, що грунтується на певних аксіоматичних положеннях, припущеннях і постулатах. Ці припущення і постулати мали взагалі практичне походження, але комбінувалися не у відповідності з дійсністю, а на основі довільних абстракцій. Давньогрецька наука перетворилася в абстрактне теоретичне знання, завершила відрив науки від практичної діяльності.

Натурфілософія виводила причини і зв'язки між явищами природи з загальних систем, вважаючи, що досить будь-якого спостереження, навіть сумнівного, щоб почати будувати умоглядні конструкції. Як дедукція, так і умогляд не були оснащені добрим інструментарієм: дедукції бракувало розвиненого формально-логічного апарату, який би надавав строгості доведенню, а умогляду — необхідних категорій мислення, які б глибоко розкривали закономірність явищ природи, процесів об'єктивної дійсності.

Не можна вважати регресивним розвиток науки й наукового мислення у середньовіччя. В його надрах відбувалося нагромадження певного матеріалу для становлення нового розуміння дійсності, вироблення нового стилю мислення, зумовленого складними суспільно-економічними умовами того часу. Даний процес можна охарактеризувати скоріше як ремісництво, ніж творчість. Підтвердженням тому може бути алхімія, на підвалинах якої виникла хімія як наука. Доба середньовіччя була критичною від самого початку, що сприяло формуванню багатьох сучасних держав, створенню сучасних мов, багатьох культурних цінностей, які становлять основу сучасної цивілізації. На розвиток науки вплинуло й те, що в XI—XII століттях створюються перші університети — Оксфордський і Паризький, активізувалася постановка проблем наукового пізнання, виникла сама теорія науки. Інша справа, що у середньовічному мисленні перепліталися безпосереднє бачення світу і світоглядні настанови, що випливали з феодального способу виробництва і його ціннісних нормативів, освячених церквою, догми якої сприймалися остаточними істинами. Основними ж категоріями того часу виступили категорії простору і часу, а пізніше — сутності й явища, матерії і форми, акта і потенції, на яких будується середньовікова схоластика.

Перше, що впадає в очі при вивченні середньовічного мислення, це його цілісність, універсальність. Природа і суспільство постають у ньому цілісним комплексом, саме ж мислення — ще не диференційованим, нерозчленованим щодо тих або інших моментів знання, пояснення самої дійсності. Одні й ті самі терміни використовуються для пояснення найрізноманітніших процесів. Подібно до того як деталі готичного собору знаходять своє місце у його загальній архітектурі, так і елементи мислення підпорядковуються певній ідеї. Все зливається в загальній гармонії. Намагання охопити світ у цілому, тенденція до глобальності породжує прагнення бачити світ у єдності та завершеності. Тому кожний твір, узагальнюючи ті чи інші дані про навколишню дійсність, перетворюється на компендіум, який охоплює усі сторони світобудови. Твори того часу (суми, енциклопедії, антимології тощо) передають не просто суму знань, а знання про світ у його єдності та універсальності.

В умовах феодального способу виробництва людині рідко доводилося діяти окремо від певної соціальної групи, колективу. Даний фактор наклав свій відбиток і на мислення. У зв'язку з тим, що окремі якості важко поєднувати в цілісну картину, проводилася думка, що головне втілює не індивідуальне, а типове. Звідси постає настанова — відбивати загальне, типове. По суті, мислення зводиться в той період до підведення одних понять під більш широкі, загальні, де головне становить не стільки змістовна сторона, скільки вміння дати визначення, дефініцію, а середньовічна логіка виступає логікою силогістичного виведення.

Своєрідно вирішує середньовічне мислення і проблему співвідношення чуттєвого та раціонального. Для більшості мислителів того часу, в тому числі й для Фоми Аквінського, не було сумніву, що людське мислення грунтується на основі чуттєвих даних, які пізніше набувають раціональності. Однак це взагалі вірне положення внаслідок відриву сутності від існування приводить до тлумачення співвідношення чуттєвого та раціонального не як відображення чуттєвого світу, а як належності розуму до своєї причини. Тому й процес освоєння світу постає вираженням невідомого через досягнуте розумне, через внутрішнє й потаємне, де для кожного явища дійсності з'являються певного роду символи. Річ виступає тут як ім'я речі, що піднімається над нею і втрачає саму річ, перетворюючись у «матеріалізоване слово». Тобто, середньовічне мислення, за виразом Гегеля, ігнорувало істину, обмежувалось правдоподібністю, оскільки сама істина «повністю розкривалася свідомості тільки у формі думки», так само і значенням символів «послуговувала сама думка». Звичайно, символічне поєднання світу ускладнювало явища, саму природу, але давало можливість витлумачувати на даному етапі сутність за видимою оболонкою. Система символічних трактовок і алегоричних співставлень виступала засобом класифікації речей та явищ, що поставали як плід теоретичного реконструювання та таємної мови, оскільки сам символ завжди темний, незрозумілий. В середньовічному мисленні символи виступали не просто знаком чи реальністю, а замінювали саму реальність, завдяки чому шлях до пізнання предметів та явищ природи полягав у досягненні таємного змісту символів у ході диспутів, дискусій тощо.

В умовах майже повної безграмотності тих часів найдоступнішим шляхом інтелектуального розвитку було безпосереднє спілкування тих, хто займався інтелектуальною діяльністю. Диспути, бесіди з питань, навіть далеких від самої дійсності, все ж таки сприяли розвиткові логіки, чіткості думок, пошукам аргументів для доведення певної точки зору. Оскільки знань про світ було надзвичайно мало, закономірності розвитку природи були невідомі, вважалось, що всі істини є даними, а основним аргументом було посилання на авторитет святого письма. В період пізнього середньовіччя такого авторитету набула філософія Арістотеля. Звичайно, при посиланні на Арістотеля та інших «вчителів» древності, не враховувався зв'язок їх теорій з самою природою.

Аналізуючи розвиток середньовічного мислення, можна без перебільшення стверджувати, що воно мало свій стиль, якісно відмінний від натурфілософського мислення античної епохи. Зростаючи на грунті визнання раніше встановлених істин, йдучи від них до формування уявлень про дійсність, середньовічне мислення постає як схоластична логіка, а основні риси його стилю становить цілісність та універсальність, символічність і дефініційність, дискусійність і нормативність, авторитарність і догматизм, таємничий герметизм, окультизм тощо. Оскільки найбільш повно ці риси втілилися у середньовічній схоластиці, то з повною на те підставою можна називати стиль мислення середньовіччя схоластичним стилем.

Наука, наукове мислення, в повному розумінні цього слова, хронологічно починається від епохи Відродження, а першим революційним актом, яким «дослідження природи заявило про свою незалежність», було обгрунтування М. Коперником геліоцентричної системи. Це дійсно революційне відкриття сприяло зміцненню авторитету науки, а сама вона стає необхідним компонентом суспільного життя. Її суспільна цінність зростає, оскільки, пояснюючи дійсність, обґрунтовуючи теоретичні положення й узагальнення, вона прагне оперувати строго доказовими фактами, звільненими від будь-яких упереджених тлумачень. Для науки спочатку виступає дійсний світ, а потім розвиток логіки.

Розвиток засобів експериментування, дослідження самої природи дали можливість відмовитися від багатозначної символіки, зумовили прагнення до чіткої визначеності й однозначності вихідних понять. Замість нормативності й авторитарності попереднього мислення проголошувалася сила, пізніше — гегемонія розуму. Раціональне світорозуміння грунтувалося вже не просто на чуттєвих сприйняттях, а на даних досліду. Відповідно відбувалася і зміна логіки. Логіка арістотелівського «Органона» з його силогістичною дедукцією, яка була «неспроможна вловити найвищі досконалості природи», змінюється «Новим Органоном» Ф. Бекона. Аналізуючи розвиток європейської культурної традиції від античності до Нового часу, Ф. Бекон прийшов до фіксації основних постулатів науково-природничої дисциплінарності: спостереження, базування на досвіді, кумуляція знання, вироблення певної концептуальності та створення спеціалізованих мов. Як зазначає англійський дослідник Д. Стівенс, Ф. Бекон, посиливши та модифікувавши старі форми у дещо корисне для нової епохи, перетворив топос Арістотеля у процес науково-природничого дисциплінарного дослідження, внаслідок чого сама природа була поставлена в становище «респондента», зобов'язаного відповідати на питання вченого.

Розвиток и досягнення математики, механіки, фізики призвели до того, що їх закони починають сприймати як непорушний фундамент науки. У вивченні об'єктивної дійсності наука того часу обмежувалася вимогами бінарної логіки, що виходила з визнання лише двох значень у знанні — істини і помилки, канонизувала наукове мислення за допомогою незмінних апріорних форм, які грунтуються на абсолютизації індуктивних висновків. І хоча пізніше індукція була доповнена дедукцією, але існували вони незалежно одна від одної. Такий підхід, посилений безпосередніми завданнями наукового пізнання щодо класифікації та систематизації нагромадженого матеріалу, абсолютизацією аналітичного методу наукового дослідження, залишив нам метафізичний спосіб мислення, як «звичку розглядати речі і процеси природи в їх відособленості, поза їх великим загальним зв'язком, і в силу цього — не в русі, а в нерухомому стані, не як істотно мінливі, а як вічно незмінні, не живими, а мертвими».

Звичайно, метафізичне мислення було не безгрунтовним, а спиралося на закономірності розвитку науки, становило історичний етап розвитку наукового пізнання. Його же претензії на відбиття загальної істини зумовлювалися обмеженістю та нерозвиненістю історичної практики, яка не здатна ще була розкрити основні принципи та механізми свого власного духовного виробництва і адекватно відобразити його в логіці понять. Стати дійсною основою духовного виробництва не могла ні логіка Арістотеля, ні логіка Ф. Бекона, оскільки перша не спроможна була обробити аналітичні й експериментальні дані дослідження природи; а друга діяла лише в сфері утворення наукових понять і її інтереси були в основному сконцентровані на емпіричному, дослідному рівні.

Розвиток ідей раціоналізму Р. Декарта, Г. Лейбніца, Б. Спінози, проголошення гегемонії розуму вимагали нової логіки, що дістала своє втілення у філософії І. Канта. Як одна з спроб примирення емпіризму та раціоналізму, визначення меж їх використання, логіка Канта постала технологією, основою наукового мислення XVIII—XIX століття. Теорія пізнання Канта грунтовно висвітлена в нашій філософській літературі, тому назвемо лише найхарактерніші її риси: розрив між емпіричним та теоретичним, між розумом і розсудком, математизація знання без його опредмечування (математичний формалізм), універсалізація законів і понять механіки, кумулятивність, аддитивність (зведення всякого складного до суми простих елементів), регулятивність (розуміння категорій як класифікаторів роду буття) і антиномічність (мислення за принципом «або — або», точніше—«теза — антитеза»). Особливості такого стилю мислення породжували абсолютизацію окремих сторін процесу пізнання, а застосування його мало позитивні наслідки лише в той період, коли наука займалася збиранням фактів, їх описом і класифікацією, обмежуючись відкриттям емпіричних закономірностей. Поза межами даних проблем цей стиль мислення вів до агностицизму.

Формалізація процесів пізнання сприяла відверненню пізнання від предметів реального світу, відривові явищ від сутності, що вело до агностицизму, зневіри у здатність пізнати світ речей таким, яким він існує, до розриву думки і предмету думки. Виходячи з того, що даний стиль мислення повністю грунтується на абсолютизації аналітичного підходу до освоєння дійсності та створює на його основі метафізичну картину світу, називається він аналітичним, або метафізичним.

Наприкінці XIX — початку XX століття, коли замість питання про поведінку елементів буття постало питання про вивчення глибинних механізмів їх існування, з усією очевидністю виявилась обмеженість аналітичного, метафізичного, стилю мислення. Якщо до цього часу наукові концепції виводилися з логічних схем, то тепер основою радикального перегляду вихідних принципів науки виступає експеримент, який більш повно і точно розкриває зв'язки та відношення об'єкта дослідження, Підштовхує розум до нових, уже не апріорних логічних і математичних форм. Вивчаючи самого себе, розум виявляє парадоксальність буття, що також веде до появи нових наукових принципів.

Кожне нове відкриття камінь за каменем вибиває основи метафізичного аналітичного стилю мислення, породжує необхідність у новому стилі мислення, спроможному розкрити сутність досліджуваного об'єкта в його русі та розвитку, єдності та багатоманітності, пояснити деякі парадоксальні факти. Ідея розвитку була притаманна загальному ладу мислення французьких матеріалістів XVIII століття, виявлялася в природничо-наукових поглядах І. Канта, особливо в гіпотезі про природне походження Всесвіту. Необхідність появи нового стилю мислення усвідомлювали й інші представники німецької класичної філософії — І. Фіхте, Ф. Шеллінг, а особливо Г. Гегель. Так Фіхте, на відміну від Канта, не зупиняючись на визнанні антиномічності мислення, ставить питання про його рушійні суперечності як роздвоєння єдиного на протилежності та їх єдність. Шеллінг робить спроби розв'язання цієї ж проблеми на основі роздвоєння ідеального та реального, суб'єктивного й об'єктивного, що, прагнучи одне до одного, перебувають в єдності.

Однак, говорячи про єдність і протилежність ідеального і реального, суб'єктивного та об'єктивного, Ф. Шеллінг пішов не шляхом визнання їх діалектичного розвитку в природі, а, навпаки, прагнув ствердити єдність світу як якусь вищу формальну схему, постулював наявність абсолютної тотожності поза відмінністю, що виключало всякий рух. Зробивши спробу підійти до розуміння єдності протилежностей, Шеллінг так і не зрозумів їх природи, занурився, за словами Гегеля, у спокійне споглядання «безпосереднього буття, безпосереднього в собі», що привело його до відродження натурфілософії, а пізніше — до створення філософії тотожності, яка переросла у відверту містику.

Розгорнуту критику стану мислення й логіки попереднього етапу розвитку науки дав Гегель. Основний їх недолік він вбачав в оперуванні готовими, нерухомими формами, що не давало можливості відбити єдності природи та духу, суб'єктивного й об'єктивного, тоді як це і має становити зміст філософії. Метафізичне мислення лише обмежувалося формами обстрактного загального і було неспроможне виділити конкретне загальне. Воно, за висловом Гегеля, «визнавало без дальших обговорень свої визначення як щось раніше дане, ніби вони появилися відразу і самі по собі». Завдання ж мислення саме й полягає в тому, щоб розкрити душу всього розвитку логіки і, не обмежуючись окремими відмінностями, охопити їх єдність у русі логічних категорій та понять. Цього здатна досягти тільки діалектична логіка. Саме вона постає вищим рухом розуму, де «моменти, що здаються розділеними і переходять одне в інше завдяки самим собі, завдяки тому, що вони суть, і припущення про їх роздільність знімається». В даному відношенні мислення виступає не тільки аналітичним, а й систематичним. На думку Гегеля, саме в синтетичності мислення знаходить себе як діяльність, осягає суперечливість єдності й розвитку.

Гегель зробив геніальну спробу створити діалектичну логіку, передбачив основні закони розвитку, а в діалектиці понять — діалектику речей, позначив шлях до встановлення єдності діалектики, логіки та теорії піднання. Однак ідеалістична інтерпретація процесу пізнання і мислення, ототожнення мислення з буттям містикували саму діалектику. В такому містифікованому вигляді вона нездатна була розв'язати складні проблеми пізнання та суспільної практики.

К. Маркс і Ф. Енгельс, творчо розвиваючи раціональне зерно діалектики Гегеля, показали, що діалектика — не просто теорія, а внутрішньо властивий самій дійсності процес саморуху і саморозвитку, який відбувається шляхом єдності та боротьби протилежностей. Необхідним його продуктом є нематеріальне — свідомість як відображення матеріального світу, де в органічній єдності виступають закони буття (об'єктивної дійсності) і закони пізнання ти мислення (відображення цієї дійсності), які тотожні за змістом, але відмінні за формою, що і відбивається у єдності суб'єктивної і об'єктивної діалектики. Адже мислення, розвиваючись за законами об'єктивної дійсності, становлячи її відображення, приходить до результатів тотожних їй. Таким чином, те, що вважається встановленням принципів і законів буття, стає логікою.

Закони і форми буття, після того як вони пізнані людиною, перетворюються в закони і форми мислення. Останні, будучи відображенням буття, водночас виступають законами і формами руху до істини, логічними законами і категоріями як ступенями розвитку та поглиблення наших знань про навколишній світ. Сама ж логіка служить способом оволодіння об'єктом у мисленні. Відповідно до цього діалектика, логіка і теорія пізнання постають єдиною цілісною системою, в якій узагальнюється і логічно обґрунтовується історія пізнання об'єктивного світу в процесі суспільної практики. Змістом пізнання виступають об'єктивні закономірності світу, об'єктивна історія розвитку природи, а логічне мислення узагальнює, теоретично осмислює цей розвиток.

Виходячи з такого розуміння єдності об'єктивної і суб'єктивної діалектики, К. Маркс вимагав «уважно вдивлятися в самий об'єкт у його розвитку», де «ніякі довільні поділи не повинні привноситись; розум самої речі повинен ... розгортатись як дещо в собі суперечливе і знаходити у собі свою єдність». Аналізуючи розвиток природи, обґрунтовуючи роль і значення діалектичного мислення для природознавства, Ф. Енгельс зазначав, що тільки діалектика є «аналог і тим самим метод пояснення для процесів розвитку, що відбуваються в природі, для загальних зв'язків природи, для переходів від однієї галузі дослідження до іншої».

Ігнорування, нерозуміння методу матеріалістичної діалектики, невміння користуватися діалектичним мисленням призвело наприкінці XIX — початку XX століття до кризи природознавства. В. І. Ленін розвинув марксистське положення про єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, показав, що фундаментальні відкриття в науці вимагають не простого оформлення людського мислення в тому чи іншому - понятійному апараті, а розробки на сучасній науковій основі логіки і методології наукового пізнання, які б відповідали евристичним та практично перетворювальним цілям людства. Такою логікою та методологією і є матеріалістична діалектика, здатна пояснювати, як і чому, за якими законами відбувається розвиток наукового знання, які основні тенденції його розвитку. Відповідно до цього визначилися основні вимоги до мислення. Діалектичне мислення вимагає розвитку понять і суджень, їх гнучкості, рухливості, всебічного синтетичного охоплення сутності предметів та явищ.

Синтезуюча роль стилю мислення матеріалістичної діалектики полягає у фіксації розчленованості та цілісності досліджуваних об'єктів, їх стійкості і мінливості, єдності у багатоманітності. Втілення діалектичного стилю мислення в теорію і практику наукових досліджень з усією необхідністю вимагає свідомого оволодіння природознавцями матеріалістичною діалектикою, вміння творчо використовувати її в конкретних умовах і на всіх рівнях сучасного наукового пізнання. Ця необхідність зумовлюється дедалі зростаючим обсягом знань про природу, суспільство, людину, широкою їх інтеграцією, небувалим посиленням ролі науки в усіх галузях суспільного життя. Принципи матеріалістичної діалектики, її закони і категорії не тільки мають світоглядне значення, а й виконують гносеологічну та евристичну функції, виступаючи основою синтезу наукового знання, основою сміливих наукових передбачень. Наука, перетворюючись у вік науково-технічної революції на безпосередню продуктивну силу суспільства, виступає могутнім засобом інтенсифікації та підвищення ефективності і суспільного виробництва, все більше проникає в усі галузі суспільного життя.

Досить часто навіть ті завдання, які, здавалося б, далекі від практики, переплітаються з специфічними народногосподарськими завданнями. Дороговказом у розв'язанні цих завдань знову ж таки стає свідоме оволодіння діалектичним мисленням. Воно застерігає від догматичного підходу до розв'язання практичних завдань, націлює на пошуки більш ефективних засобів підвищення матеріального виробництва, тісного взаємозв'язку теорії і практики. У свою чергу, досягнення науки стають головним джерелом розвитку техніки, технології, оскільки технічний прогрес набуває могутніх стимулів, використовуючи результати фундаментальних наукових досліджень.

Наука, як індустрія виробництва знання, прискорює свій розвиток і внаслідок дії власних внутрішніх закономірностей, і завдяки розвитку практики. Практичні потреби суспільства, суспільного виробництва, даючи певні «соціальні замовлення», диктуються не лише потребами сьогодення, а й довготривалими, далекосяжними потребами людства. В управлінні цим процесом надійним помічником виступає діалектичне мислення. Тісно пов'язуючи науку з практикою, воно зумовлює ефективне планування науки, допомагає виходу з кризисних ситуацій.

Використана література:

1. Огородник І.В., Стогній І.П. Спадкоємність наукового знання. – К.: Політвидав України, 1981. – 135 с.

2. Гегель Г. Работы разных лет, т. 2, с. 206.

3. Шинкарук В. И. Теория познания, логика и диалектика Канта. К., 1974; Философия Канта и современность. М., 1974.





Реферат на тему: Стиль мислення і характер наукової творчості (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.