Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Спадкоємність наукового знання і діалектика абсолютної та відносної істини (реферат)

Докладний аналіз різних точок зору на розвиток науки і спадкоємність наукового знання виявляє їх пряму залежність від розуміння природи наукової істини та шляхів її досягнення. І це цілком закономірно, адже всі питання розвитку науки так чи інакше пов'язані з питанням про об'єктивність істини, уявленням про неї як про процес досягнення знання, що найбільш відповідає дійсності, дає повну, глибоку картину об'єктивного світу.

Визнання об'єктивної істини характеризує все людське знання. Істина належить знанню, але вона не тотожна об'єктивній дійсності. В ній відбивається діалектичний взаємозв'язок суб'єктивного й об'єктивного. Діалектичний матеріалізм зазначає, що істина, з одного боку — суб'єктивна, оскільки вона формується у людській свідомості, а з другого боку — об'єктивна, бо її зміст не залежить від людини і зумовлений об'єктом. Тобто, істина суб'єктивна не взагалі, а лише за характером свого існування. Об'єктивність істини як і істинності знання, визначається тим, наскільки правильно відтворюється реальний предмет у свідомості, як узгоджується наше знання про Існуючі предмети з самою об'єктивною дійсністю.

Разом з тим, діалектичний матеріалізм не обмежується лише визнанням об'єктивності істини. Кожна наукова істина об'єктивна за своїм змістом і з цього погляду вона не залежить від суб'єкта. Але це не означає, що всі наші об'єктивно істинні знання є абсолютно істинними завжди і за всіх умов, і втілюють абсолютну істину повністю безумовно. Коли б усі наші знання, які містять об'єктивну істину були вічними і незмінними, то не було б потреби у постійних наукових дослідженнях. Об'єктивна істина не є чимось застиглим, статичним, раз і назавжди даним. Визнання її вічною, незмінною рівноцінне відмові від самої істини.

Діалектичний матеріалізм розглядає істину не як безпосереднє і незмінно правильне відбиття об'єкта, а як пов'язану послідовність результатів діалектично суперечливого поглиблення наших знань, де все точніше, повніше і всебічніше відбиваються об'єкти в їх взаємодії та безперервному розвитку.

Розгляд об'єктивної істини на рівні абсолютної та відносної істини дає можливість тлумачити її як діалектичний процес зміни і розвитку знання, поєднати такі важливі сторони процесу пізнання як мінливість і спадкоємність наукового знання. З точки зору діалектичного матеріалізму, відносна істина — це знання, яке приблизно, неповно відтворює об'єктивний світ, але в процесі розвитку науки і суспільної практики уточнюється, конкретизується, поглиблюється. Відносність істини передбачає окремі умови, з якими вона пов'язана. Коли пізнання не досягає своєї вичерпності, повноти, знання має характер відносної істини. Це означає, що у подальшому розвитку дане знання підлягає переглядові, на зміну йому приходить нове відносно істинне знання.

Однак, відносність істини характеризує лише одну сторону процесу розвитку знання — його мінливість. Другою, не менш важливою стороною процесу пізнання виступає збереження здобутого знання, а тому визнання відносності істини передбачає і визнання її абсолютності. Абсолютність істини полягає у тому, що при переході від одного рівня пізнання до іншого, наявні знання не відкидаються повністю, а включаються до системи нового знання. Саме таке включення, спадкоємність, що характеризує істину як процес, складає дійсний зміст поняття абсолютної істини. Як писав про неї відомий філософ Е. М. Чудинов, «це не вічна істина, яка переходить у незмінному вигляді з одного ступеня знання на інший, а властивість об'єктивно-історичного знання, яка полягає в тому, що таке знання ніколи не відкидається. Такого роду знання завжди є передумовою появи більш глибоких і фундаментальних істин. Більш того, воно міститься в них у знятому вигляді. Абсолютна істина проявляється у зростанні знання».

Відносне і абсолютне, як суперечливі сторони, моменти об'єктивної істини, тісно переплітаються між собою і не існують одне без одного. Істина відображає відповідність наших знань об'єктові — самій дійсності. Але ця відповідність відносна, оскільки знання, а отже і істина, не містять вичерпних відомостей про предмети та явища і мають у собі елементи, які в процесі розвитку науки уточнюються, поглиблюються, набувають нового змісту. Разом з тим кожна об'єктивна істина означає крок вперед у досягненні абсолютної істини. З суми відносних істин складається абсолютна істина, де кожний «ступінь у розвитку науки додає нові зерна до цієї суми абсолютної істини, але межі істини кожного наукового положення відносні, будучи то розсовувані, то звужувані дальшим зростанням знання». Тому об'єктивна істина виступає як процес пізнання від однієї сутності до іншої, в результаті чого наше знання наповнюється новим змістом. Воно завжди є єдністю абсолютної і відносної істини.

Між абсолютною і відносною істинами існує як єдність, так і суперечність. Остання постає з самої природи людського пізнання, де властиве людині прагнення до постійного розвитку обмежується наявними можливостями для цього у кожний конкретний момент. Тому абсолютна істина властива пізнанню, перш за все, як можливість, як ідеал, оскільки ні в об'єкті пізнання — навколишній дійсності, ні в його суб'єкті — людині немає перешкод, які б могли покласти межу процесові пізнання. Але така можливість вимагає для своєї повної реалізації необмеженого часу, необмеженого розвитку самої людини. Пізнання ж кожної окремої людини, окремого індивіду має обмежений характер і тому становить відносну істину, через що абсолютна істина пізнається нами поступово, її частки містяться в кожній об'єктивній істині, в кожному дійсно обгрунтованому науковому положенні.

Таким чином, абсолютна і відносна істина — категорії діалектичного матеріалізму, які характеризують процес пізнання і розкривають співвідношення між пізнаним і тим, що буде пізнане в подальшому розвитку науки; між тим, що змінюється, уточнюється або відкидається і тим, що залишається неспростованим. Ці категорії розкривають спрямованість розвитку людського пізнання, і відповідно, прискорення розвитку науки, наукового прогресу. Якщо категорія об'єктивної істини розкриває зміст пізнання як відтворення об'єктивного світу, допомагає долати межі суб'єктивізму, то розуміння діалектики абсолютної і відносної істини, розкриваючи спрямованість розвитку пізнання, виступає методологічною основою, на якій можливе вирішення проблеми співвідношення старого і нового, спадкоємності наукового знання.

Розвиткові людського пізнання немає меж, адже матерія, її рух і розвиток нескінченні. Кожний етап людського пізнання — це пізнання людей певного покоління, яке обмежене як об'єктивно — рамками певної історичної епохи, так і суб'єктивно — фізичною і духовною організацією суб'єкта пізнання. Отже, у процесі пізнання предметів та явищ, їх зв'язків, відношень, закономірностей існування людина не досягає абсолютної істини відразу і повністю. Рух пізнання до абсолютної істини відбувається через нескінченну кількість відносних істин і кожна з них становить момент, ступінь на шляху до абсолютно істинного знання.

Через відносну істину людина наближається до абсолютної істини, скорочує моменти відносного і збільшує момент абсолютного у знанні. Об'єктивна дійсність знаходиться у стані безперервного історичного розвитку. Думка людини не може охопити всю багатоманітність сторін світу, що вічно рухається і розвивається. Вона спроможна відбити світ лише частково, відносно, в межах обумовлених розвитком суспільної практики. Безумовно абсолютних істин не існує, а той, хто женеться лише за вічними істинами, за словами Маркса та Енгельса «мало чим поживиться,— хіба тільки банальностями і загальниками найгіршого сорту».

Зрозуміло, існують істини, які не вимагають перегляду. Але вони не мають самостійного значення і становлять ланки певних систем знання, в рамках яких вони набувають свого змісту, значення, розвиваються в тому чи іншому відношенні. Кожна наукова істина є певною мірою абсолютною істиною, оскільки вона правильно відображає ті чи інші сторони об'єктивного світу. Водночас вона — відносна, оскільки ці сторони частково, неповно, відносно відбивають дійсність. В цьому й полягає діалектичний характер істини.

Діалектичний матеріалізм стверджує, що здобуття абсолютної істини є метою, до якої людство весь час наближається, але ніколи не може остаточно досягти. Оскільки істина постає в пізнанні у формі відносних істин, які становлять складові частини абсолютної істини, то пізнання, маючи у кожний конкретний історичний момент обмежений, відносний характер, в той же час є пізнанням об'єктивного світу. Так чи інакше воно постійно додає який-небудь новий штрих до картини світу. Таким чином, властива пізнанню абсолютна істина постає як гранично повне і точне знання, що зберігає раціональний сенс саме як граничне значення реальних процесів у наявному знанні.

Аналіз розвитку науки підтверджує справедливість положення діалектичного матеріалізму про взаємозв'язок абсолютної і відносної істини, про те, що людина у своєму розвитку постійно наближається до повного пізнання дійсності, але ніколи не досягне його, оскільки навіть у неосяжному майбутньому вона не зможе пізнати всі закони природи. Розвиток пізнання, як і розвиток об'єктивної дійсності, відбувається не по прямій, а по спіралі. Подібно до того, як витки спіралі, наближаючись до центру, розходяться, так і людське знання наближається до пізнання природи, але не вичерпує його до кінця. На будь-якому етапі свого розвитку пізнання є обмеженим, неповним, відносним відображенням світу, не кажучи вже про обмеженість умовами своєї епохи суб'єкту пізнання — людини. Кожній суспільно-економічній формації, кожному класу притаманні своє бачення світу, свій рівень пізнання, які зрештою зумовлюються наявним рівнем матеріального виробництва, суспільної практики. І хоча деякі відкриття випереджають свою епоху, але їх творці завжди залишаються «дітьми свого часу».

Однак усе це аж ніяк не означає, що абсолютна істина є міфом, привидом, недосяжним ідеалом. Вона досягається в процесі розвитку самої людини і пізнання нею навколишнього світу. Водночас, хоч би якої вершини знань і могутності в оволодінні силами природи досягло людство, воно ніколи не зможе зупинитися, а об'єкт пізнання — природа ніколи не вичерпається. Кожна з наукових теорій, систем наукового знання по своєму відображує дійсність, але жодна з них, навіть найновіша, не кладе край людському пізнанню. Навпаки, чим досконаліша теорія, тим більше вона ставить нових питань, які потребують свого вирішення. Розв'язання одних завдань виступає основою для постановки інших, завдяки чому наше знання стає більш гнучким, рухливим, змінним, наповнюється новим, глибшим змістом. Такий розвиток відбувається не тому, що сучасні люди розумніші за своїх попередників, а тому, що у своїй діяльності вони спираються на все створене попередниками. Використовуючи постійно зростаючу суму знань, людина дістає більші можливості для пізнання нових закономірностей природи.

Таким чином, абсолютна істина не є чимось застиглим, абстрактною істиною, яка увінчує процес пізнання, її зерна містять відносні істини, що нагромаджують у людському знанні все більше і більше моментів абсолютного, які передаються наступним поколінням. Водночас межі кожної істини з часом можуть розширюватись або звужуватись, а її конкретний зміст змінюватися, в чому й полягає відносність істини, її історично тимчасовий характер. Відзначаючи це, видатний радянський перетворювач природи І. В. Мічурін писав: «Багато з того, що раніше вважалося химерою, в майбутньому може виявитися незаперечною істиною і, навпаки, що здавалося неспростовною істиною може виявитися далеким від правди». Отже, кожне наукове положення необхідно розглядати конкретно, залежно від умов, місця й часу. Навіть положення, істинність яких доведена і перевірена практикою, не можуть використовуватися формально, без урахування умов даного часу.

Діалектичний підхід до пізнання і аналізу розвитку науки якраз і полягає в тому, щоб бачити в науці не зібрання вічних і незмінних істин, висновків і формулювань, а систему теорій та концепцій, що відображують сторони, моменти дійсності, причому не відразу, не абсолютно, а знову ж таки — поступово, частково, відносно. З розвитком науки і суспільної практики моменти відносного в нашому знанні зменшуються, ніколи не зникаючи повністю, а зерна абсолютної істини в них безперервно збільшуються, зменшуючи наше незнання. Кожне наукове відкриття, поглиблення або уточнення знань — це ступені, етапи, кроки до більш повного і глибокого знання про закономірності розвитку матеріального і духовного світу. Тому процес пізнання практично безмежний. Нескінченність процесу пізнання визначається тим, що предмети, явища матеріального світу за своїми властивостями невичерпні. Невичерпність їх не тільки зумовлює багатоманітність матеріального світу, але й переконує нас в тому, що постійним змінам, розвитку, поясненням нових сторін дійсності не буде кінця, а тому не буде кінця й пізнанню.

Типовий приклад розвитку знання — зміна уявлень про будову атома, формування та розвиток квантово-хвильової теорії світла. Подібні приклади — не виняток із загальної закономірності розвитку наукових теорій, науки в цілому. Так, майже двохтисячолітнє панування поглядів видатного римського медика Галена в анатомії, фізіології та медицині зумовлювалося не їх помилковістю, а саме наявністю в них багатьох об'єктивно-істинних моментів, які не втратили свого значення і нині, дістали свого розвитку відповідно до нових умов та вимог розвитку науки.

Протягом тривалого часу у фізіології рослин панівною була водна теорія живлення рослин, яка обґрунтовувалася на спостереженнях щодо ролі води в житті всіх без винятку живих організмів. Через деякий час їй на зміну прийшла теорія повітряного живлення. Щоправда, і ця теорія протрималася недовго. Відсутність знань про хімічні елементи, їх роль та значення в розвитку органічної природи не давала можливості детально пояснити процеси живлення рослин, і біологія знову повернулася до водної теорії, оскільки на той час її пояснення процесів живлення було більш задовільним. Варто нагадати, що видатний російський вчений М. В. Ломоносов виступав проти цієї теорії. Він висунув думку про наявність повітряного живлення рослин за допомогою листя, яке вловлює з повітря тонкий «пил земний». В останній чверті XVIII століття видатний французький хімік А. Лавуазье науково-експериментально довів роль і значення мінеральних сполук для живлення рослин. З розвитком хімії газів, відкриттям вуглекислого газу, вуглецю та кисню з'являється новий підхід до проблеми живлення рослин, який виявився у поверненні до старої повітряної теорії живлення, але на більш високому рівні. Зазначені відкриття сприяли з'ясуванню закономірностей виділення кисню та поглинання вуглецю, встановленню залежності забарвлення листя рослин від сонячного освітлення, заклали основу теорії фотосинтезу К. А. Тімірязєва, яка розкрила дійсні механізми живлення рослинних організмів.

Загальновідомо, яка боротьба точилася з питань природи електричних процесів у тваринних організмах між відомими італійськими вченими — анатомом і фізіологом Л. Гальвані та фізиком А. Вольта. Кожен з них був по-своєму правий, а їх погляди містили об'єктивно-істинні моменти. Дальший розвиток фізики і фізіології довів, що погляди цих вчених не повно, наближено розкривали суть процесів, навколо яких велася суперечка. Надалі розвиток їх положень привів до створення вчення про гальванічні струми, а також до розкриття природи біоелектричних потенціалів.

Навіть сучасна молекулярна біологія бере свій початок не з подвійної спіралі ДНК американського генетика Дж. Уотсона та англійського біофізика Ф. Кріка, а з відкриття трансформуючих властивостей ДНК і перших досліджень бактеріофагів.

Таких прикладів можна наводити безліч. Їх аналіз показує, що у міру розвитку науки окремі положення можуть застарівати, не витримувати перевірки новітніми досягненнями, бути запереченими відносними істинами. Однак це заперечення не є самоціллю. Найсуттєвішим у процесі заперечення виступає виявлення і збереження позитивного, об'єктивно-істинного знання. Адже момент заперечення обов'язково включає в себе момент наступності, спадкоємності, що постає загальнодіалектичною закономірністю нескінченного зв'язку послідовних, якісно відмінних етапів будь-яких змін та розвитку. При цьому сама наступність, спадкоємність є однією з найважливіших сторін, основ будь-яких змін взагалі і не зводиться лише до певного моменту сталості, незмінності, а виступає як момент поступальності, розвитку. Адже нове знання, що приходить на зміну старому виражає більш високу ступінь розвитку науки, володіє більшими елементами абсолютної істини. Воно підготовляє можливість появи нового, включає в себе все те позитивне, об'єктивно-істинне, що було у попередніх положеннях і навіть у випадку повного заперечення якого-небудь положення науки, воно не зникає безслідно. Досить часто старі поняття, уявлення зберігаються в окремих межах, не втрачають свого значення при появі нових, більш повних та істинних положень. Заперечення тільки тоді стає дійовою формою, коли воно спрямоване проти дійсно застарілих поглядів, концепцій, теорій, які не відповідають дійсному змісту науки і перетворюються в тормоз її розвитку.

Діалектичне заперечення не просто відкидає якусь теорію, а часто по-новому інтерпретує її у світлі нових наукових даних, нової наукової теорії. У таких випадках стара теорія не сприймається вже як абсолютна істина, але зберігає своє значення як частковий момент нової теорії. Однак і нова теорія втілює в собі абсолютну істину лише відповідно до рівня наявних знань та вимог суспільної практики. Тому вона і є відносною істиною, яка з часом буде переглядатися, вдосконалюватися, змінюватися. Тривалість існування нової теорії, ступінь її заперечення залежатимуть від конкретних умов, глибини проникнення в сутність предметів та явищ, стереотипу мислення певних вчених. Але в кожному конкретному випадку завжди матимуть місце взаємозв'язок старого і нового, повернення до попередніх здобутків на більш високій основі. Не випадково, що навіть у найновішій галузі наукових досліджень — теорії надійності лунають заклики рухатися «вперед до... старого». Так само в сучасній біології дослідження регулятивної активності генів у складі клітинних субстратів спричинили пожвавлення інтересу до вивчення клітинних процесів, яким приділялася основна увага в минулому.

Таким чином, наступність і спадкоємність у розвитку виявляються: у включенні істинних знань старої теорії до нової; у критичному переході законів нової теорії в стару як її окремий випадок, тобто у відношенні відповідності; у синтезі теорій на основі логіки доповняльності; у відношенні тріади, коли наступна теорія заперечує попередню, але містить у собі як окремий випадок деякі ідеї попередньої. Однак в усіх випадках, як казав Чудинов, «абсолютна істина була б фікцією, якби у науковому знанні не спостерігалася спадкоємність».

Зрозуміло, це не означає, що стан розвитку кожної наукової системи повинен визначатися тільки на основі порівняння її з минулим. Враховуючи попередні досягнення, наука завжди орієнтується на вимоги і завдання, які необхідно розв'язувати в майбутньому. Але без опанування попередніх знань, аналізу їх історичного розвитку розв'язання завдань, розрахованих на майбутнє, неможливе. Минуле, з усіма його помилками і обмеженістю дає поштовх до нового. Тільки історичний підхід до розвитку науки, заснований на діалектико-матеріалістичному розумінні прогресу знання, дає можливість розв'язати проблему співвідношення старого і нового у пізнанні, проаналізувати процес спадкоємності знання.

Використана література:

1. Огородник І.В., Стогній І.П. Спадкоємність наукового знання. – К.: Політвидав України, 1981. – 135 с.

2. Чудинов Э. М. Природа научной истины. М., 1977, с. 50.

3. Дяченко М. В. Про співвідношення заперечення і наступності в діалектиці.— Проблеми філософії, вип. 29. К, 1973, с. 35.





Реферат на тему: Спадкоємність наукового знання і діалектика абсолютної та відносної істини (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.