Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Проблеми методу пізнання. Емпіризм, сенсуалізм, раціоналізм (реферат)

Кінець XVI — початок XVII ст. в Західній Європі знаменував активний розвиток буржуазних відносин у межах феодального суспільства. В сільському господарстві плуг витісняв соху, широко застосовувались водяні млини. Успіхи в кораблебудуванні дали поштовх до розвитку мореплавання, що сприяло географічним відкриттям і колонізації земель в Америці і Азії, а це стимулювало розвиток торгівлі. Ремісництво замінюється мануфактурою, а остання витісняється промисловістю. З бурхливими змінами в економіці і суспільному житті відбувається переоцінка цінностей в усіх сферах духовного життя суспільства, в тому числі і філософії. В ній послаблюються гуманістичні тенденції, натомість різко зростає зацікавленість природознавством, започаткованим ще мислителями Відродження. Це був період, коли в гносеології домінуючими методами пізнання стають емпіризм, сенсуалізм, раціоналізм.

Філософом, який поклав початок філософії Нового часу, був англійський мислитель Френсіс Бекон (1561-1626 pp.).

Проголошуючи чуттєве пізнання основою виявлення суті предметів і явищ, Ф.Бекон разом з тим вважав, що тільки одними відчуттями знань не отримаєш. Цього можна досягти в процесі раціонального співставлення, узагальнення. Справжнє знання, зазначав Бекон,— те, що отримане в процесі власного досвіду — чуттєвого і раціонального.

Бекон вважав, що в процесі пізнання людині перешкоджають «ідоли», їх 4 види:

1. «ідоли роду» — це загальні помилки, яких людина допускається в пізнавальному процесі;

2. «ідоли печери» — це помилки, які ми робимо, виходячи з нашого рівня освіти, виховання, оточення;

3. «ідоли площі» — це помилки, які ми робимо, коли неправильно називаємо речі, явища. Десь допустилися помилки, наприклад, через недосконалість виразу у мові — ось і помилка в пізнанні;

4. «ідоли театру» — це хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману.

Щоб позбутися цих «ідолів», писав Ф.Бекон, людина повинна вибрати правильний метод. Експеримент і індукція, зазначав мислитель,— ось два крила наукового методу пізнання: експеримент служить для виявлення фактів, індукція — для їх узагальнення.

Ф.Бекон поділяв сферу філософського знання на філософію природи і філософію людини.

Філософія природи, вважав він, мас два аспекти: спекулятивний, змістом якого є пізнання законів філософії, і оперативний, який стосується практичного використання філософських знань у пізнанні процесів навколишнього світу.

Філософія людини, згідно з Ф.Беконом, теж має два аспекти: антропологічний (коли ми вивчаємо конкретно взяту людину, її внутрішній світ, дії тощо) і політичний — висвітлення життя суспільства.

Дещо іншим є сенсуалістичний метод пізнання. Відповідно до нього, знання ми отримуємо виключно за допомогою відчуттів. У науковій літературі утвердилась думка, що сенсуалістичної лінії дотримувався англійський філософ Джон Локк (1632-1704 pp.). Це твердження вимагає деякої корекції. Так, дійсно, Д.Локк вважав, що у народженої людини мозок — «чиста дошка», на якій життя пише свої письмена; так, дійсно, англійський мислитель стверджував, що пізнання грунтується на чуттєвому досвіді. Немає нічого такого в думці, чого не було б перед тим у відчуттях. Але ні Локк, ні його послідовники не були прихильниками абсолютного сенсуалізму.

Таким був інший англійський філософ — Джордж Берклі (1685— 1753 pp.), який вважав, що розум пізнає лише духовні сутності. Речі, предмети, природні явища ми пізнаємо тільки завдяки відчуттям. В основі пізнавального процесу лежить чуттєвий досвід. Саме завдяки йому, вважав Берклі, ми можемо щось сказати про навколишній світ. Майже через два століття це твердження стане основою теорії пізнання емпіріокритицизму.

На відміну від Д.Берклі, Д.Локк і Ф.Бекон вважали, що в основі пізнання лежить не тільки чуттєвий досвід, але і досвід рефлексії. Але якщо Бекон був переконаний, що «не може бути істинних знань без досвіду», то Д.Локк приходить до висновку, що досвід лежить в основі не тільки істинного знання, але і помилок.

Досвід у Д.Локка виступає у двох формах — зовнішнього (чуттєве сприймання зовнішніх матеріальних речей і явищ) і внутрішнього досвіду (внутрішнє сприймання діяльності нашого розуму). Зовнішній досвід у Локка — це сукупність відчуттів, внутрішній — рефлексія.

Виходячи з цього, Д.Локк приходить до висновку, що є первинні і вторинні якості речей. До первинних він відносить вагу, протяжність, форму, рух. До вторинних — колір, смак, звук. Первинні якості — матеріальні і очевидні, вторинні — суб'єктивні. Звичайно, зазначав Локк, ніхто не сумнівається, що звук, наприклад, має певну тональність, але кожна людина її інтерпретує по-своєму.

Майже одночасно з емпіризмом Бекона і Локка і сенсуалізмом Берклі виникає протилежний їм на той час метод пізнання — раціоналізм. Емпіризм, сенсуалізм і раціоналізм становлять центральну вісь філософської полеміки мислителів Нового часу. На думку прихильників раціоналізму, розум (лат. — ratio) є найвищою цінністю, основою пізнання і діяння людини. Представниками раціоналізму в історії філософії Нового часу були Р.Декарт (1596-1650 pp.), Б. Спінова (1632-1677 pp.), Г.В.Лейбніц (1646-1716 pp.) та ін.

Аналізуючи досягнення і поразки наук, Р.Декарт прийшов до висновку, що все залежить від правильно вибраного методу пізнання. В основі пізнання, вважав він, повинна бути математика, бо саме вона розкриває кількісну характеристику речей і явищ, адже тільки завдяки кількості можна зрозуміти, що таке рух, простір, форма і т.д.

Основним показником істинного знання для Декарта були ясність і виразність висловленого. Що ясне і виразне, писав він, те істинне. Ясним і виразним для нього було те, що викладене просто і дохідливо. Якщо людина, писав він, висловлюється складно і туманно, то вона і сама не знає, про що йде мова.

В процесі пізнавальної діяльності, писав Р.Декарт, ми можемо робити помилки стосовно того, що пізнаємо, ми можемо сумніватися в усьому, але безсумнівним є те, що ми мислимо. Когіто ерга сум (Cogito, ergo sum) — мислю, значить існую — це твердження вперше виголошене Аврелієм Августином і століттями повторюване схоластами, набуло в філософії Рене Декарта методологічного значення. Можна сумніватись в істинності буття зовнішнього світу, але немає ніякого сумніву в тому, що я мислю про нього. Цим самим Р.Декарт доводив, що основу знання слід шукати не в зовнішньому світі, а в людині, не в об'єкті, а в суб'єкті, не в матерії, а в свідомості. Філософ намагається переконати, що мислячою субстанцією є душа, яка існує незалежно від тіла. Останнє теж є субстанцією. Отже, в світі є дві незалежні одна від одної субстанції — духовна і тілесна (в цьому дуалізм Декарта). Тварина, писав Декарт, має одну субстанцію — тілесну. Тому їй не дано Богом стати на один рівень з людиною. Але як в одній людині можуть існувати дві незалежні субстанції? На це питання Декарт в своїх працях не дав відповіді. Проблема «душа — тіло» стала однією з головних не тільки в XVII ст., а і в значно пізніші часи. В спекулятивній формі знайшла вона своє вирішення в філософії Гегеля.

Дуалізм філософії Декарта в історії науки відіграв позитивну роль: з одного боку, елімінуючи вплив душі на розвиток тіла, він сприяв розвитку механістичного природознавства, а з другого, виключаючи матеріальні чинники з психічних процесів, спонукав до пошуків відповідей на питання в царині психології.

Аналізуючи співвідношення раціонального і чуттєвого в пізнавальному процесі, Декарт приходить до висновку, що відчуття мають значення в безпосередньому, буденному житті людини, але мало придатні в теоретичному пізнанні. Вони можуть тільки сигналізувати, що людині придатне до життя, а що — шкідливе. Тільки завдяки розумові вона може виходити на широкий простір узагальнень, аналізувати, з'ясовувати сутності речей і феноменів оточуючого її світу.

Вивчаючи процес формування понять, Р. Декарт приходить до висновку, що існує три види ідей, які лежать в основі їх становлення:

1) вроджені ідеї;

2) сформовані в процесі спілкування, читання книжок і т.д.;

3) ті, що ми створюємо власною фантазією.

Ідеї, вроджені нам, мають такі особливості:

• вони не є результатом дій на розум зовнішніх предметів;

• іманентні розумові;

• незалежні від волі людини;

• є простими, ясними і виразними (бо в розумі, вважав Декарт, не може бути нічого темного і неясного. Воно може бути тільки у відчуттях).

Застерігаючи проти розуміння вроджених ідей як сформованих знань, Картезій (лат. форма імені Декарта) зазначає, що їх слід розуміти як здібності, надані людині Богом. Їх треба розвивати, і лише за цієї умови вони стануть справжніми, істинними знаннями.

Ідеї, сформовані в процесі спілкування з людьми, читання книжок, мандрівок і т.д., та ті, які ми створюємо власною фантазією, мають релятивний характер, часто помилкові.

Раціоналістичну тенденцію в філософії після Декарта продовжив нідерландський мислитель Б.Спіноза. Як і Декарт, він вважав, що абсолютним засобом пізнання є розум. Завдяки розуму, писав він, ми вдосконалюємо себе, знаходимо шляхи для боротьби з природою, визначаємо рівень своїх можливостей, межі людської свободи. Свобода — це усвідомлена необхідність. Пізніше це положення нідерландського мислителя було розвинене і конкретизоване Гегелем, у марксизмі і своєрідно інтерпретоване в наші дні екзистенціалізмом.

Спіноза рішуче виступив проти дуалізму Декарта, його твердження про існування двох субстанцій — духовної і тілесної (матеріальної). Субстанція, говорив він, одна — творча природа. В дусі пантеїстичного бачення світу він називає її Богом. Людина — це частина творчої природи.

Продовжуючи раціоналістичну лінію, Спіноза доводив, що інтелектуальне знання, очищене від емоцій, стоїть незрівнянно вище чуттєвого. Останнє, вважав він, взагалі недосконале, про що свідчить аморфна його фіксація в результатах пізнавального процесу.

Важливий вклад у розвиток раціоналізму вніс німецький мислитель Готфрід Вільгельм Лейбніц. Як Декарт і Спіноза, він заперечував значення чуттєвого пізнання. В праці «Нові досліди про людський розум» Лейбніц доводив, що чуттєвий досвід ефемерний, тому він не може бути витоком всезагальності і необхідності знання. Таким витоком може бути розум. Знання, отримані раціональним шляхом, виразні, чіткі, несуперечливі. Як і Декарт, Лейбніц вважав, що дохідливість, ясність, виразність — основні критерії істинного знання, однак в чуттєвому пізнанні вони просто неможливі. Правда, на відміну від Декарта і Спінози, які взагалі мало уваги звертали на чуттєве пізнання, Лейбніц приходить до висновку, що воно малопридатне у пізнанні в автономному його значенні, але саме відчуття є стимулятором розвитку здібностей (вроджених ідей).

Ще за свого життя Лейбніц здобув славу великого вченого, але філософської школи не створив. Це пояснюється тим, що найбільшу популярність він мав серед видатних учених і монархів, а ці люди менше всього погоджувались на статус учнів, навіть якщо їх учителем був сам Лейбніц.

Використана література:

1. Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. Курс лекцій з філософії: Навч. Посібник. – К., 1999. - С.3-8.

2. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія.— К.: Генеза, 1996.— 368 с.

3. Бэкон Ф. Новый органон // Антология мировой философии.— Т.2.— М., 1970,—С. 192-222.

4. Декарт Р. Начала философии // Антология мировой философии.— Т.2.— С. 231-295.

5. ЛоккДж. Опыт о человеческом разумении // Соч. в 3-х томах,— М., 1985.





Реферат на тему: Проблеми методу пізнання. Емпіризм, сенсуалізм, раціоналізм (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.