Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Основні проблеми античної філософії (реферат)

Зміст

1. Проблема першоречовини світу.

2. Становлення раціоналістичної філософії в піфагорійській та елеатській школах.

3. Розвиток атомістичного матеріалізму в поглядах Левкіппа, Демокріта та Епікура.

4. Проблема взаємовідносин особи та суспільства в філософії софістів і Сократа.

5. Формування універсалізму в системі Платона і Арістотеля.

Використана література

1. Проблема першоречовини світу

Грецькі античні філософи вважали, що перехід від міфологічного мислення до філософського здійснив Фалес (624-547 pp. до н.е.) із Мілету. Фалес був і філософом, і купцем, і математиком, і мандрівником. Він передбачив затемнення сонця 28 травня 585 р. до н.е., чим викликав подив у стародавніх греків. Шляхом математичних розрахунків він умів визначати висоту пірамід, відстані до предметів на суші і морі.

Основною проблемою, яку намагався вирішити Фалес, була проблема першоречовини світу. Він прийшов до висновку, що основу всього сутнього слід шукати в природі. Такою основою він вважав воду. Все походить із води, наголошував Фалес, все і складається з неї.

Чому Фалес вважав, що саме вода є основою всього сущого? Логіка його думок була така: все, що живе, існує завдяки воді, без води організми висихають і гинуть. Тільки вода, вважав Фалес, має всі умови для розвитку природи, її складників.

Другим знаменитим філософом із Мілету був Анаксімандр (610-546 pp. до н.е.). Він написав філософську працю «Про природу», в якій доводив, що першоречовиною світу є апейрон — невидиме, невизначене, але реально існуюче явище. Від нього, стверджував давньогрецький мислитель, походять всі форми матерії. Природа, писав він, виникає в процесі безконечного руху, зіткнення суперечностей. Анаксімандр вперше зробив спробу дати неміфологічне пояснення будови Всесвіту, розкрити його походження. Як і інші стародавні філософи, Анаксімандр, окрім філософствування, займався й іншими науковими справами. Він вперше зробив спробу скласти карту, вмів визначити, спираючись на математичні розрахунки, відстані між зірками, їх розміри, намагався пояснити еволюцію живих організмів — від найпростіших до появи людини.

Погляди на природний характер першоречовини світу розвивав учень Анаксімандра, ще один представник мілетської школи — Анаксімен (близько 585-525 pp. до н.е.). Як і його попередник, цей філософ вважав, що світ безмежний, знаходиться в постійному русі. Але на відміну від анаксімандрівського розуміння першоречовини — апейрона, який невидимий, невизначений, Анаксімен повертається до фалесівського розуміння основи світу. Він вважав, що першоречовиною всього сущого може бути щось конкретне, відчутне, вагоме. Таким, за переконаннями Анаксімена, є повітря. Він доводив, що природа як єдине ціле існує завдяки повітрю, яке, то згущаючись, то розріджуючись, породжує таким чином зміни у всьому. Так, наприклад, град є наслідком замерзання хмар, сніг - переповнення хмар вологою, блискавки — шматування хмар вітром, землетруси — розігрівання і швидкого охолодження речовини всередині Землі.

Важливий внесок у здобуток іонійської філософії зробив Геракліт (близько 530-470 pp. до н.е.). Був він родом із Ефеса, потомок знаменитого аристократичного роду. Цариною його філософських досліджень були питання космології, політології, теології, а відтак, порівняно зі своїми попередниками, він розширив межі філософського осмислення навколишньої дійсності. У праці «Про природу», яка дійшла до нашого часу у вигляді 130 фрагментів, Геракліт шукає першоречовину світу. На його думку, нею є вогонь. Він вважав, що, змінюючи свої форми, вогонь як першоречовина всього сущого змінює світ: плинучи згори, вогонь перетворюється в повітря, останнє — у воду, вода падає на землю, випаровується і створює хмари, а ті, підносячись до висот, стають знову вогнем. Вогонь, вважав іонійський мислитель, має місце навіть в емоціях людини. Коли її охоплює жах, вона блідне, тіло холоне, а коли їй соромно — червоніє.

На відміну від своїх попередників, Геракліт багато місця у своїй філософії відводить вивченню властивостей природи. Він робить висновок, що в основі творення всього сущого є змінність форм вогню. Все тече, все змінюється, як вода в річці. Немає буття, є лише його безупинне становлення.

Створення нового, писав Геракліт, є результатом боротьби протилежностей. В процесі цієї боротьби межі протилежностей стираються, тож немає чіткої грані між ніччю і днем, молодістю і старістю тощо. Всюди м'які, перехідні форми плавного перетворення одного в інше.

Розглядаючи Всесвіт як єдине ціле, Геракліт приходить до думки, що людина в усіх своїх діях керується розумом. Вона — найдосконаліша частина Всесвіту. Все, що йде від людини, розумне, добре і світле. Геракліт був першим філософом Стародавньої Греції, який започаткував гуманістичну лінію в філософії. Він закликав до пошанування прав кожної людини, але разом з тим вважав, що наділена великим розумом людина варта десяти тисяч звичайних людей.

В історії європейської філософської думки представників іонійської філософії називають філософами природи. Таку назву вони отримали тому, що шукали основу буття в матеріальних елементах природи.

2. Становлення раціоналістичної філософії в піфагорійській та елеатській школах

Майже одночасно з іонійською філософською школою на протилежному (західному) кінці еллінського світу у «Великій Греції» виникає впливова релігійно-філософська група — Піфагорійський союз, засновником якого був Піфагор (близько 571—497 pp. до н.е.). Народився Піфагор в іонійських колоніях на острові Самос. У майже сорокарічному віці покинув Іонію і поселився в західних колоніях, де в м.Кротоні створив союз філософів-однодумців.

Піфагор не залишив по собі ніяких творів, а ті, що кілька століть після його смерті поширювались у Греції його учнями, не мали ніякого відношення до засновника Піфагорійського союзу. Учні Піфагора часто своїм творам приписували авторство свого наставника, щоб надати більшої слави і значимості піфагорійській школі та її засновникові.

Члени Піфагорійського союзу займалися переважно вирішенням етичних проблем, які тісно поєднувалися з релігійним баченням світу. Особливе місце в цьому баченні мали містичні погляди школи орфіків. Співак Орфей, який створив цю школу, закликав своїх послідовників до містичного поєднання душі людини з небесними і підземними богами. Власне кажучи, під впливом вчень орфіків Піфагор і створив Піфагорійський союз, метою якого було поширення релігійних поглядів орфіків, але вже в V столітті до н.е. серед учнів Піфагора виник розкол. Одні, «акузматики», повністю зосередили свою увагу на розробці етично-релігійних питань, інші, «математики», не розриваючи зв'язків із «акузматиками» і школою в цілому, присвятили своє життя вирішенню наукових проблем, в центрі яких була математика. «Математики» грунтовно займались вивченням особливостей геометричних тіл, ними введено у науковий вжиток такі поняття, як «парабола», «еліпс» і ін. В руслі вчень орфіків вони вважали, що числам відповідають певні властивості тіл. Так, наприклад, одиниця означала крапку, 2 — лінію, 3 — геометричну площину, 4 — геометричне тіло, 5 — колір, 6 — життя, 7 — дух, 8 — кохання, 9 — справедливість, 10 — досконалість світу і т.д. Найдосконалішою фігурою піфагорійці вважали кулю, тож і Всесвіт у їх вченні мав форму кулі.

Значну увагу «математики» надавали вивченню музики, але знову ж таки розглядали її через призму релігійних вірувань. Вони вважали, що звуки музики очищають душу. На основі вивчення музичних звуків піфагорійці прийшли до висновку, що причиною їх є рух. Це положення, як і багато інших, вони обґрунтовували математично.

Погляди мислителів піфагорійської школи (однаковою мірою як і «акузматиків», так і «математиків») більш чи менш вплинули не тільки на становлення таких філософів, як, наприклад, Платон, але і на розвиток природознавства, особливо астрономії. Тож не випадково вчення піфагорійців про геліоцентричну картину світу та про обертання Землі навколо своєї осі через дві тисячі років було підхоплене і обґрунтоване М.Коперніком та іншими вченими.

Одночасно з піфагорійською школою у «Великій Греції», у м.Елеї виникає ще один осередок старогрецької філософії. Його засновником був уродженець іонійських колоній Ксенофан. Точна дата життя цього мислителя невідома. За В.Татаркевичем,— 580-480 pp. до н.е., в навчальному посібнику «Філософія. Курс лекцій» (автори — І.В.Бичко, Ю.В.Осичнюк, В.Г.Табачковський та ін.) роки життя Ксенофана визначено 565-473 pp. до н.е.

Ксенофан, як свідчать філософські джерела, замолоду боровся проти персів, а коли Іонія стала перською колонією, емігрував до Південної Італії («Великої Греції»). Ще проживаючи в Іонії, він навчався філософії у Анаксімандра. Написав філософську працю «Про природу», але не природа була в центрі його філософських роздумів, а сутність Бога.

В руслі іонійської традиції про цілісність буття Ксенофан розглядає Бога як цілісну субстанцію, яка є непорушною. Бог, вважав Ксенофан, є «цілісним поглядом, цілісним мисленням, цілісним слухом». Він завжди «залишається на одному і тому ж місці, ніколи не рухаючись». Ця думка була підхоплена іншим представником елейської школи Парменідом (кінець VI-V ст. до н.е.). Вчення про цілісність буття було для мислителя вихідним положенням для твердження «буття є, а небуття немає». Парменід різко виступив проти Геракліта, який доводив, що буттям не можуть бути речі, які застигли в фіксації, а тільки процес становлення явищ, предметів є справжнім буттям. Не погодився він із твердженням Геракліта про притаманність протилежностей буттю. Парменід був переконаний, що протилежності виключають одна одну, а відтак не можуть бути правдивим образом буття. Заперечуючи Гераклітові відносно змінності світу, Парменід доводив, що буттям не може бути те, що змінюється. Буття — «це тільки те, що є, що існує», якщо воно змінилось, то воно не є тим буттям, яке малось на увазі перед перетворенням у інше. Тому буттям є нерухоме, незмінне, неподільне. Це була думка, яка суперечила поглядам філософів природи, для яких рух був іманентний речам і явищам.

Парменід вважав, що чуттєве пізнання неістинне, бо фіксує увагу людини на змінностях. Він цінував тільки раціональне пізнання, яке дає знання постійні, прості і виразні. Виходячи з положення «Буття є, а небуття немає», Парменід доводив тотожність мислення і буття, але коли заходила мова про таку тотожність у процесі зміни буття, мислитель, дотримуючись позиції «змінне буття вже не є буття», входив у протиріччя з дійсним станом речей.

Заперечення руху як атрибута буття знайшло своє місце в поглядах учня Парменіда Зенона, якого ще називають Зеноном Елейським (від назви школи). Зенон (490-430 pp. до н.е.) у праці «Про природу» висунув «аргументи» проти руху, які відомі в історії філософії як апорії (апорія в перекладі означає «трудність»). Таких апорій чотири: «Дихотомія», «Ахілл і черепаха», «Стріла», «Стадіон». Серед них найбільш виразною, що розкриває ставлення елеатів до руху, є апорія «Стріла». Коли ми спостерігаємо політ стріли, то можемо побачити, що вона знаходиться в певному місці. Не встигли зафіксувати її саме «тут», а вона вже в іншому місці. Але знаходитись у певному місці — значить перебувати в стані спокою. Значить, рух є сумою станів спокою, але ж це абсурд, доводив Зенон.

Отже, VI-V ст. до н.е. в Стародавній Греції були епохою розквіту двох осередків філософії — іонійського і південно-італійського. Іонійці, проголосивши першоречовину основою всього сущого, висунули тезу про єдність буття, зводячи цю єдність до води, агіейрону, повітря, вогню. Але і вода, і повітря, і алейрон, і вогонь, перетворюючись у нові форми, завжди в русі. Рух є необхідним атрибутом буття, згідно з поглядами представників іонійської школи.

Південно-італійські мислителі розглядали єдність буття як щось таке, що не може бути змінним ні в реальному чуттєвому світі, ні в мисленні. Якщо буття змінне, воно фальшиве, неістинне. Отже, вважали елеати, визнаючи єдність сущого, слід визнати неможливість руху.

Спробу поєднати погляди іонійців і філософів «Великої Греції» зробив Емпедокл (490-430 pp. до н.е.). Цей філософ в окремі періоди свого життя був лікарем, священиком, поетом. Народився Емпедокл у сицилійському місті Агрігенті. Він вважав себе за людину, якій Бог дав милість передбачати майбутнє. За словами його сучасників, таку здатність Емпедокл дійсно мав, але тільки завдяки аналітичному мисленню і неабияким знанням феноменів природи.

Вивчаючи погляди своїх попередників в іонійських та південно-італійських колоніях, Емпедокл приходить до висновку, що якщо брати за першоречовину якийсь один елемент (наприклад, воду, вогонь і т.д.), то дійсно буття є чимось одним сталим з певними модифікаціями. Тому слід, вважав він, відійти від абсолютизації моністичного тлумачення світу через призму однієї першоречовини, як це робили Фалес, Геракліт та ін. Емпедокл пропонує вважати першоречовинами всього сутнього чотири елементи: воду, повітря, вогонь, землю. Ці чотири складники, постійно змінюючись, породжують одне, руйнуючи інше, але це руйнування, доводив Емпедокл, ніколи не приводить до анігіляції попереднього. Останнє, при наявності відповідних умов, може стати основою для творіння нового.

Розглядаючи природу як постійне перетворення всього сущого, Емпедокл висловив геніальну догадку: чудовиська, які раніше жили на Землі, загинули тому, що не змогли пристосуватись до змін в навколишньому середовищі. В окремих місцях думки мислителя просто-таки вражають: ще задовго до Ч.Дарвіна він в основних рисах сформулював суть еволюційного розвитку природи.

Емпедокл зазначав, що органічний світ пройшов довгий шлях розвитку, починаючи від самозародження найпростіших організмів і аж до появи людини. В процесі цього розвитку, наголошував мислитель, збереглися найбільш життєздатні види, про що свідчить доцільність будови їх тіла.

3. Розвиток атомістичного матеріалізму в поглядах Левкіппа, Демокріта та Епікура

Важливим досягненням грецької античної філософії і, зокрема, філософії природи, була спроба пояснити будову світу. Це досягнення пов'язане передусім з іменами Левкіппа (прибл. 500—440 pp. до н.е.) та його послідовників Демокріта (бл. 460-370 pp. до н.е.) і Епікура (371-270 pp. до н.е.).

Про життя і творчість Левкіппа не збереглось майже ніяких даних. Відомо лише, що саме він ввів у філософію поняття атома як найменшої неподільної частини матерії. Більше ми знаємо про Демокріта, але з його праць до нас дійшли тільки окремі фрагменти. Боротьба «матеріалістичної лінії Демокріта» та «ідеалістичної лінії Платона» привела до того, що на певному етапі історичного розвитку філософії прихильники ідеалізму майже дощенту знищили твори Демокріта. Проте атомістичне вчення дійшло до нас завдяки творам його прихильників, а також противників.

На відміну від елеатів, які вважали, що природа нерухома, однорідна, атомісти в особі Демокріта і його учнів вважали, що вона рухома, неоднорідна і переривчаста. Основними положеннями атомістичної теорії будови світу були:

• вся природа складається з атомів;

• атоми мають кількісні властивості і не мають якісних;

• атоми відрізняються один від одного формою, місцем знаходження, порядком;

• властивістю атомів є рух;

• атоми рухаються в порожнечі, яка, як і атоми, є матеріальною.

Демокріт не здогадувався про існування молекул, і тому вважав, що речі мають різну форму завдяки певному сполученню атомів. Це сполучення в єдине ціле здійснюється шляхом зачеплення за гачечки, отвори, які кожен з них має у своїй будові.

Демокріт, як і всі атомісти, був матеріалістом. Однак він вважав, що не тільки матеріальні предмети і явища мають атомну будову, а й душа складається з атомів, але на відміну від тих, які складають матеріальний світ, атоми душі, психічних процесів більш тонкі, делікатні.

Атомістичні погляди Демокріта розвинув Епікур. Його безпосереднім учителем був учень Демокріта Навсіфан. У 306 році до н.е. Епікур заснував власну філософську школу, якою керував до самої смерті. Він був людиною шляхетної вдачі, високої моралі. За свідченнями очевидців, мислитель вів простий спосіб життя, чим заслужив високу оцінку своїх учнів і тих, хто його знав особисто.

На відміну від Демокріта, Епікур вважав, що атоми рухаються згори донизу, при цьому відхиляються від прямолінійного падіння (Демокріт ніякого відхилення не допускав). Завдяки відхиленням, вважав грецький мислитель, створюються нові речі, нові тіла. Це був поступ не тільки в розумінні будови світу, але і відхід від демокрітівського детермінізму, який заперечував свободу людини, а проблема свободи людини посідає одне з чільних місць у філософії Епікура. Донедавна вирішення цієї проблеми сприймалось як вираз атеїзму мислителя. Проголошуючи свободу людини, Епікур цим самим начебто заперечував існування богів. Але це не так. Інша справа, що Епікур вважав, нібито боги спокійно живуть собі в позасвітах і не втручаються в життя людей. Такі думки були великим досягненням для тих часів: філософія Епікура звільняла людину від страху перед богами.

Думки грецького мислителя були підхоплені римськими філософами і, зокрема, римським матеріалістом Лукрецієм Каром (95-55 pp. до н.е.), який у праці «Про природу речей» розвинув матеріалістичну, атомістичну концепцію. Водночас його цікавило питання свободи людини в системі «людина — природа».

В епоху панування християнства епікуреїзм переслідувався як синонім атеїзму, матеріалізму, заперечення безсмертя душі. Тому ніхто з наступних мислителів не хотів пов'язувати свою долю з епікуреїзмом. Проте вже в XII ст. поема Лукреція Кара «Про природу речей» широко цитується, і атомістичне вчення поволі, але неухильно поширюється в філософських колах Європи, а з ним знову стають відомими його фундатори — Левкіпп, Демокріт, Епікур.

4. Проблема взаємовідносин особи та суспільства в філософії софістів і Сократа

У V ст. до н.е. виникає новий тип філософії, яка, на відміну від філософії природи, розвиває гуманістичний напрямок, започаткований ще Гераклітом. Представниками його були софісти. Це не були філософи в прямому розумінні цього слова, хоч серед них було кілька мислителів, імена яких посіли чільне місце в історії філософії. До таких належали Протагор (близько 481 —411 pp. до н.е.), Горгій (близько 483-375 pp. до н.е.), Крітій (460-430 pp. до н.е.), Гіппій (V ст. до н.е.) та ін. В центрі філософських поглядів софістів була людина, її вчинки, визначення її пізнавальних можливостей. Так склалося, що спочатку софісти дуже пошановувалися серед стародавніх греків (саме слово «софіст» означає майстер), але згодом ставлення до софістів змінилось. Їм дорікали тим, що вони, навчаючи людей філософії, більше думають про гроші, якими оплачують їх працю, ніж про результати навчання. Згодом додалися ще й звинувачення світоглядного характеру — софістам ставили в провину те, що вони руйнують віру і традиції грецького суспільства. Отож уже учнів Протагора називали псевдовченими, а їх погляди — софістикою, тобто свідомим перекрученням істини.

Софісти дійсно багато уваги приділяли істині, але, звичайно, не для того, щоб її перекрутити. Для Протагора і його учнів Ксенядеса та Евтидема істинним знанням є:

• те, яке отримане шляхом відчуттів;

• немає загальної істини, кожен має свою істину;

• істина однієї людини «вища» істини іншої людини, але за умови, що остання дає більш вагомі результати в пізнавальному процесі і практичній діяльності;

• істинними є і ті думки, які отримані шляхом узгодження, домовленості і т.д.

Абсолютизація сенсуалістичного і прагматичного розуміння істини в софістів набуває форми крайнього релятивізму в царині пізнавальних можливостей людини і навіть заперечення цих можливостей.

Проти релятивістської позиції софістів виступив один із найвидатніших мислителів Стародавньої Греції Сократ (469-399 pp. до н.е.). Істин з великої букви, вважав Сократ, не може бути безліч. Так, дійсно, кожна людина може мати свою думку, але це не означає, що немає загальної істини, яка виражає зміст думок широкого загалу.

Сократ не залишив після себе праць, про його погляди ми знаємо від його учнів. На відміну від своїх попередників, цей мислитель не цікавився питаннями, пов'язаними з природою, а займався виключно етикою і логікою, яку вважав необхідною умовою висвітлення етичних проблем.

Свої етичні погляди Сократ сформулював у трьох тезах:

1. Для людини благом є чеснота, на відміну від софістів, які вважали, що розуміння чесноти є одне в жінки, інше в чоловіка, одне в літньої людини, інше в молодої, тобто що це поняття відносне. Сократ рішуче виступив проти такої релятивістської інтерпретації об'єктивного змісту понять. Він вважав, що справедливість, відвага, панування над своїми пристрастями і т.д. є, безумовно, характерними для всіх людей незалежно від віку, статі, освіти.

2. Чеснота тісно пов'язана з щастям і вигодою. Але вигоду Сократ розглядав не в індивідуальному, утилітарному значенні, а як добро, яке приносить щастя не тільки окремій людині, але і суспільству в цілому. Щасливою людиною є та, вважав він, яка здійснює добрі вчинки.

3. Чеснота є вираженням рівня знання. Всяке зло — це результат неусвідомлених дій, незнання суті справи. Якщо ти чиниш зло, це свідчить про низький рівень твоїх знань, вважав Сократ.

Сократизм у Стародавній Греції розглядався як крайній моралізм, поєднаний з крайнім інтелектуалізмом. Для Сократа чеснота була вершиною, до якої повинна прагнути людина, а знання — засобом її досягнення.

Авторитет Сократа як філософа був високим, але ставлення до нього як людини було неоднозначне. На 70-у році життя в 399 р. до н.е. підприємець Антинос, оратор Лікон та поет Мелетос подали на Сократа скаргу до суду, в якій зазначалось, що він пропагує безлад у суспільстві, атеїзм, деморалізує молодь. Суд визнав Сократа винним, хоча мислитель рішуче заперечив висунуті проти нього звинувачення.

Коли Сократ перебував у в'язниці, він міг легко, за допомогою друзів врятуватись втечею, але коли йому це запропонували, філософ рішуче відмовився, бо це, заявив він, було б порушенням існуючого в суспільстві права. Засуджений до страти, мислитель, за згодою суддів, самохіть випив келих з отрутою.

Коли над Сократом відбувався суд, багато хто з натовпу схвалював вирок, тоді як всі філософи рішуче засудили розправу над мислителем. Двоє з них — Платон і Арістотель — вписали яскраві сторінки в розвиток філософського знання і були його учнями.

5. Формування універсалізму в системі Платона і Арістотеля

Платон (427-347 pp. до н.е.) увійшов до історії філософії як родоначальник послідовної системи об'єктивного ідеалізму. Всі праці Платона, а це 35 діалогів і 36 листів, дійшли до нас. Історики філософії поділяють діалоги Платона на 3 періоди:

а) сократичний. У діалогах цього періоду Платон, вкладаючи в уста Сократа свої погляди, з'ясовує природу понять, критикує софістів;

б) «конструктивний». Це діалоги «Федон», «Бенкет», «Теетет» та ін., в яких мислитель будує свою теорію ідей. За Платоном, існує два види буття: буття, пізнаване відчуттям, і буття, пізнаване через поняття,— змінне і незмінне, реальне і ідеальне, речі і ідеї. Таким чином, Платон зняв протиставлення в поглядах на буття Геракліта і елеатів. Але, визнаючи два види буття, Платон вважає перший його вид (буття, пізнаване відчуттями) другорядним. Справжнім же буттям для нього є ідеї. В діалозі «Держава» філософ доводить, що наше життя — це відображення ідеї. Всі речі і явища земного життя формуються, спираючись на її образ;

в) діалектичний. До нього відносяться діалоги пізнього періоду: «Тімей», «Парменід», «Софіст», «Політик», «Закони» та ін. В них Платон розкриває своє бачення будови світу. В діалогах діалектичного періоду Сократ перестає бути виразником поглядів Платона.

Філософія Платона характеризується розмаїттям поглядів мислителя стосовно майже всіх сторін життя людини. Він був першим мислителем в античній філософії, який намагався створити філософську систему, але, як слушно писав В.Татаркевич, його погляди виходили далеко за межі всякої системи. Основними положеннями його філософії були:

• в онтології: переконання, що існує ідеальне буття, яке первинне по відношенню до матеріального буття;

• в психології: визнання, що душа існує незалежно від тіла, але тіло від душі залежить цілком;

• в теорії пізнання: переконання, що існує раціональне знання, яке має вроджений характер. Знання, отримані за допомогою відчуттів, залежні від раціонального, є знаннями нижчого порядку;

• в методології: діалектичний метод є визначальним у пізнавальному процесі;

• в етиці: справжньою метою життя людини повинно бути формування ідеальних цінностей.

Особливе місце в філософії Платона займає вчення про державу, згідно з яким ідеальною державою є така, де:

• громадяни почувають себе спокійно, а спокій цей забезпечений стабільністю її державних органів управління;

• кожен займається своєю справою, але при умові, що остання відповідає інтересам суспільства;

• суспільним життям керують освічені люди. Найосвіченішими людьми, вважав Платон, є філософи, тож їм і належить керувати державою;

• чітко визначена ієрархія станів. Держава зацікавлена у підготовці філософів, воїнів, ремісників. Трьом основним станам, вважав Платон, відповідають три складники душі: філософам — мудрість, воїнам — мужність, ремісникам — панування над самим собою. Коли кожен із станів сумлінно виконує свої обов'язки, в державі панує гармонія, вона розквітає, всі члени суспільства оповиті щастям і спокоєм;

• люди прагнуть не до накопичення матеріальних благ, а навпаки, навіть відмовляються від них, коли цього потребує держава, в ім'я її розквіту.

Ідеальна держава Платона була прообразом тоталітаризму сьогодення. Правда, слід відзначити, що самопожертва в ім'я держави була необхідна, за Платоном, для перших двох станів — правителів-філософів і воїнів. Для ремісників такі ригористичні норми були зняті. Але останні не зобов'язані були самовдосконалюватися, тож і вимоги до них були відповідно нижчі.

Важливе місце в філософії Платона займає вчення про душу. Він розрізняє два розуміння душі: біологічне (психологічне) і релігійне. В першому значенні душа охоплювала царину відчуттів, у другому — розуму. Перша була пов'язана з безпосереднім життям людини, а друга існувала як надприродна, відокремлена від людини сутність. Вчення про душу як надприродну сутність через кілька століть після смерті Платона було підхоплене і розвинене в християнській філософії.

Другий видатний учень Сократа Арістотель (384—322 pp. до н.е.) ввійшов до історії філософії як енциклопедичний учений не тільки Стародавнього світу, але і значно пізніших часів. У 17-річному віці Арістотель прибув до Афін із Стагіра, де він народився, і вступив до платонівської Академії, де провів 20 років, спочатку як учень, а потім як викладач і дослідник. У 343-342 pp. був запрошений македонським царем Філіппом II навчати мудрості його сина Олександра, майбутнього видатного полководця.

Коли Олександр став царем, Арістотель повернувся в Стагір, а в 335 р. — в Афіни, де створив свою школу під назвою Лікей, яка ще відома як перипатетична школа.

Дослідження Арістотеля охоплюють майже всі галузі знання: логіку, гносеологію, етику, естетику, біологію, космологію, політику, педагогіку і т.д. З-поміж інших особливу увагу мислитель зосереджує на проблемі вивчення людини. Він вперше визначив суспільну сутність людини, зазначивши, що її творить не природа, а суспільство, хоч останнє — це і є люди. Кожне суспільство, вважав Арістотель, поділяється на «знаменитих» і «народ». Критерії належності до «знаменитих»: багатство, шляхетність, чесноти, освіченість. «Знамениті» — люди, які не зайняті важкою фізичною працею, що дає їм можливість розвивати науку, мистецтво, культуру в цілому.

Народ — це ті, які живуть завдяки результатам своєї праці. З-поміж них виникає соціальна група — середній стан. Це дрібні рабовласники, купці, власники невеличких ремісничих майстерень тощо. Арістотель високо оцінює саме цих людей — середній стан. Вони, вважав він, не здеморалізовані розкішшю, як «знамениті», і разом з тим їм не властиві жадібність, заздрість і схильність до бунтів, що є характерним для плебейських мас. Головні риси представників середнього стану, говорив Арістотель, такі: поміркованість, розважливість, почуття відповідальності за долю держави, суспільства.

Стосовно рабів Арістотель підтримував позицію майже всіх мислителів античної філософії, вважав їх «розмовляючим знаряддям праці». Рабство виникає на основі законів природи. Стан рабства для рабів є звичайним і незаперечним. Деякі люди, писав він, навіть створені для рабства, вони із задоволенням підкоряються тим, у кого вища сила розуму, самі ж вони, як правило, наділені фізичними якостями. Раби не є суб'єктами політичних норм. Вони — поза межами суспільства, хоч формально живуть у ньому, їх обов'язок працювати і беззастережно підкорятись своїм власникам.

Важливий внесок зробив Арістотель у розробку і вирішення проблем формальної логіки. Логіка Арістотеля була тісно пов'язана з вченням про буття, істину і взагалі з теорією пізнання. Щоб пізнати об'єкт, писав він, необхідно зібрати факти, згрупувати їх в певну систему, зробити висновки.

Суттєво, що філософія Платона і Арістотеля не «замкнулась» на античності. Вона мала досить вагомий вплив на середньовічну філософію та філософію Нового часу.

Перехідним етапом до середньовічної філософії була філософія неоплатонізму і стоїцизму, яка запліднила християнську філософію середніх віків, створила теоретичний грунт для патристики і схоластики. Розвиток неоплатонізму датується III-VI ст. н.е. Його представники (Плотін, Порфірій, Ямвліх, Прокл, Аврелій Августин та ін.), спираючись на Платона і частково на Арістотеля, розробляли платонівську діалектичну тріаду «Єдине», «Розум», «Душа», що стало теоретичною основою інтерпретації Святої Трійці. «Єдине», за Плотіном, виступає як самостійне, субстанційне. Розуміння його, вважав філософ, дане не кожному. Лише окремі люди, перебуваючи у винятковому стані духу, здатні побачити в «Єдиному» основу сущого. Для повернення людини до «Єдиного» необхідна формуюча творча сила, і нею, вважав Плотін, є душа. Але душа дієздатна тоді, коли є інше буття. Цьому буттю вона надає певну форму. В свою чергу, душа сама потребує чогось вищого. Цим вищим стосовно неї є «Розум». «Розум» же має своєю передумовою вищу субстанцію — «Єдине».

«Єдине» і «Розум» — нерухомі. Душі притаманний рух. У Плотіна вона виконує роль своєрідного посередника між божественним і чуттєвим. «Душа» тріади вбирає в себе безліч окремих людських душ, що сприяє діяльній єдності цих душ, співзвучній їх емоційним станам, діям. З допомогою такої єдності, вважав Плотін, люди розуміють один одного. Душа кожної людини тісно пов'язана з божественною (всезагальною) душею, і завдяки цьому вона частково передає якості цієї душі тілу людини. Тіло як природне буття — лише інструмент душі. Вчення неоплатоніків творчо інтерпретувалось уже в ранній християнській теології.

Безпосередньо зв'язав неоплатонізм із християнською філософією єпископ м.Гіппона (Півн. Африка) Аврелій Августин (Блаженний) — 354-450 pp. н.е. У боротьбі з язичницькою філософією він висунув теорію «онтологічного доведення буття Бога», згідно з якою якщо існує досконалість, то мусить існувати щось найбільш досконале. Таким абсолютно досконалим є Бог. Аврелій Августин доводив, що Бог не тільки створив світ, але він його творить безперервно. Богом створені матерія, час, простір і все, з чим ми постійно зустрічаємось. В руслі неоплатонізму Августин доводив, що самозаглиблення приводить до істини, яка є в душі, а душа вже безпосередньо приводить людину до Бога.

В основу етичних засад середньовічної християнської філософії було покладено вчення стоїків. Це філософсько-етичне вчення виникло в кінці IV ст. до н.е., але особливого розвитку набуло в Римі в перші століття н.е. (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій та ін.). За вченням стоїків, у світі існує фатальна необхідність, встановлена Богом. Вища моральність полягає в тому, щоб спокійно сприймати все, що є в твоєму житті. Змінити щось в своїй долі людина не може, тому що її життєвий шлях визначений наперед Богом. Відкинувши абсолютизацію необхідності, християнська філософія в свою основу поклала філософсько-етичне вчення стоїків.

Використана література:

1. Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. Курс лекцій з філософії: Навч. Посібник. – К., 1999. - С.3-8.

2. Античная философия. Свидетельства, фрагменти, тексты.— К., 1955.

3. Аристотель. Метафизика.— М., 1991.— Ч. 1,—С. 84.

4. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник для вузів.— К., 1994.





Реферат на тему: Основні проблеми античної філософії (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.