Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Основні концепції розвитку та спадкоємності наукового знання (реферат)

Одне з найдавніших і найбільш розповсюджених уявлень про співвідношення старого і нового в науці, спадкоємність та наступність наукового знання, розвиток науки в цілому є концепція генеалогічного (родовідного) дерева. Її прибічники уявляють розвиток науки як розвиток дерева, де від єдиного стовбура відгалужуються різні наукові дисципліни. З нагромадженням знань про навколишній світ галузі наукового знання перетворюються у самостійні напрями зі своїми специфічними об'єктами, завданнями і методами дослідження.

Хоча й дещо спрощено, концепція генеалогічного дерева в цілому правильно пояснює деякі аспекти науки. Не випадково, що до неї досить часто звертаються вчені-природознавці, філософи, історики науки. «Споконвіку,— писав О. І. Герцен,— порівнювали науку з деревом, що розгалужується, подібність надзвичайно вірна: кожна гілка дерева, навіть брунька мають свою відносну самобутність, їх можна прийняти за особливі рослини, але сукупність їх належить одному цілому, живій рослині цих рослин — дереву...».

Обмеженість концепції генеалогічного дерева полягає у тому, що вона неспроможна пояснити специфіку окремих галузей наукового знання, розкрити зміст і суть інтеграції його розвитку. В рамках даної концепції важко пояснити внутрішню логіку розвитку науки, розкрити загальні закономірності прискорення наукового прогресу. Істотним недоліком даної концепції є й те, що вона не враховує соціальної обумовленості розвитку науки, елементів наукової творчості.

Не менш поширеною є також концепція так званої «кам'яної кладки», де розвиток науки уявляється як будівництво монументальної споруди. Наприклад, французький математик і фізик, професор Паризького університету А. Пуанкаре порівнював науку з спорудою, «будувати яку потрібно віками, де кожний повинен покласти камінь, що часто коштує життя». А відомий дослідник античної філософії А. М. Чанишев, порівнюючи науку з спорудою, вважав, що фундамент цієї споруди (розвиток донаукової свідомості) набагато більший за неї саму. Концепція «кам'яної кладки» становить основу трактовки розвитку науки у працях відомого радянського фізика А. І. Китайгородського. Як і А. Пуанкаре, він вважає, що «споруда науки будується цеглина за цеглиною» і поступово до ладу входять окремі секції, що підводяться під загальну покрівлю.

Незважаючи на певну привабливість спроб прибічників концепції «кам'яної кладки» об'єднати різноманітні наукові знання в цілісну систему, з їх тлумаченням розвитку науки теж важко погодитися. Адже кожна наукова галузь — відносно замкнута система, а процес переходу від однієї теорії до іншої, появу нових теорій не можна уявляти як просту добудову. Крім того, дана концепція не розкриває характеру наукової творчості, не порушує вона також питання про спрямованість розвитку науки. Неспроможна вона пояснити процес прискореного розвитку наукового знання, виявити його суть та закономірності. До того ж концепція «кам'яної кладки» нездатна з'ясувати, що відмирає, а що залишається з розвитком науки, чому здобутки нижчих рівнів наукового знання продовжують - своє існування у вищих, а досягнення сучасної науки нерідко звертаються до минулого, щоб звільнити, за висловом академіка М. О. Ліфшиця, з «мертвого царства все, що заслуговує на життя».

За часів панування метафізичного мислення чи не найбільш впливовою була концепція кумулятивності, згідно з якою знання, що існують на кожному конкретному етапі прогресу науки, не відкидаються в процесі її дальшого розвитку, а збираються, нагромаджуються, кумулюються. Отже, у всякий даний момент наука є сумою знань, нагромаджених за всі попередні періоди, яка зростає від покоління до покоління. Такі уявлення знаходили прибічників і в XIX та на початку XX століття. Найбільш узагальнено вони були сформульовані французьким фізиком-теоретиком, автором ряду праць з історії фізики П. Дюгемом та американським наукознавцем Д. Сартоном. Саме їх тлумачення розвитку науки широко використовується сучасним неопозитивізмом. Виходячи з критичного аналізу кумулятивістських концепцій розвитку науки, здійсненого наукознавцями, можна визначити вихідні пункти загальної концепції кумулятивності.

Варто зазначити, що дана концепція розглядає розвиток науки як прогресивний процес, який можна відтворити у вигляді ламаної лінії, що чимдалі більше наближається до прямої. Це наближення відбувається у міру того, як деталізуються, уточнюються, поглиблюються дослідження генезису науки і здійснюються значні наукові відкриття. Що ж до випадковостей, то вони відіграють тут значно меншу роль, ніж в інших сферах людської діяльності і мають тенденцію з кожним етапом розвитку науки зменшуватися. І хоч реальному процесу поступу науки притаманні втрати, блукання, зупинки і навіть зворотний рух — вони не можуть вплинути на кінцевий результат наукового пошуку. Науковий процес, стверджують представники концепції кумулятивності, є безперервною еволюцією, подібно до тієї, що відбувається в природі. Важливого значення вони надають інтернаціоналізації науки, особливо розширенню зв'язків між науковцями різних країн, які досліджують спільні проблеми і не можуть обходитися без інформації про результати праці своїх колег.

Отже, на відміну від попередніх концепцій, що зводилися до афористичних висловлювань окремих вчених, констатації спадкоємності наукового знання, концепція кумулятивності намагається обгрунтувати свої положення, сформулювати систему поглядів на співвідношення старого і нового в знанні, пояснити сам процес спадкоємності, розкрити прогресивний характер розвитку науки. Її незаперечним здобутком є відображення реального процесу розвитку пізнання, пов'язаного з обгрунтуванням двох провідних ідей — ідеї колективності науки і наукового прогресу та спадкоємності і незворотності наукової творчості.

У своїй єдності ці ідеї дають уявлення про науку як загальнолюдський всесвітньо-історичний феномен, про єдину лінію наукового поступу, суб'єктом якого є не окремі вчені і навіть не окремі людські суспільства, а людство в цілому.

Приваблює в концепції кумулятивності й те, що, прагнучи обгрунтувати єдину лінію прогресу науки, вона передбачає можливість її розгалуження з наступним відмиранням бічних галузей, враховує різні темпи кумулятивного процесу, застої, пошуки обхідних шляхів та повернення на лінію поступального розвитку. Крім того, в рамках цієї концепції з'являється можливість пояснити паралельні і незалежні одне від одного відкриття того самого закону, перехресне збагачення різних наук і т. ін.

Але детальний аналіз виявляє і негативні риси кумулятивної концепції. Ще один з видатних представників німецької класичної філософії Г. Гегель зазначав, що прогрес освіти, і відповідно науки, «неможливо розглядати як спокійне нарощування певного ланцюга». Треба чітко відрізняти властивість кумулятивності та концепцію кумулятивності. Перша — притаманна історичному процесові розвитку науки, відбиває процес накопичення фактичних даних про світ. Кумуляція властива розвиткові науки поряд з іншими чинниками, які або доповнюють, або нейтралізують властивість кумуляції, або взагалі заперечують, паралізують її. Але при всьому тому кумуляція реально існує в науковому пізнанні, теоретичному прогресі науки. Що ж до концепції кумулятивності, то вона ототожнює дану властивість з законами розвитку науки в цілому, абсолютизує її, обмежуючи тим самим уявлення про процес наукового розвитку.

Головним недоліком концепції кумулятивності є те, що вона відриває розвиток науки від практичної діяльності, зводить його до кількісного нагромадження знань. У цьому — корінна обмеженість концепції кумулятивності. Не випадково, що цілий ряд закономірностей не вкладається в рамки даної концепції й тим самим спростовує її. До того ж концепція кумулятивності не містить критеріїв, які сприяли б виявленню закономірностей розвитку науки в цілому та її окремих, взаємопов'язаних напрямів. В неї не вписуються також уявлення про відмінність у темпах розвитку різних наук, синхронізацію та асинхронізацію розвитку окремих ідей, про історичні зміни наук-лідерів, виникнення нових дисциплін на стику старих тощо. Випадають з поля зору даної концепції проблема диференціації та інтеграції наукового знання, взаємозв'язок, взаємообумовленість і перебудова відношень між окремими науками

Отже, кумулятивістська концепція не розкриває закономірностей, внутрішньої структури, самої логіки розвитку науки, не містить критеріїв відбору та фільтрації нагромаджуваного знання. А, між тим, без відбору, протиставлення, відсіювання, критики тих або інших застарілих положень немає науки і її прогресу. Не існує для концепції кумулятивності й відмінності між постановкою наукових завдань та методами їх розв'язання, проблеми інкубації наукового відкриття і випередження, передбачення конкретних наукових відкриттів абстрактними науковими теоріями. Більш того, кожне наукове відкриття, з точки зору концепції кумулятивності, уже давно передбачене. Не має дана концепція власних критеріїв періодизації науки. Взяті ж зовні, такі критерії виступають довільними, умоспоглядальними. Своїми принципами та вихідними положеннями концепція кумулятивності звернена до завершеного, вже існуючого, тобто до минулого. Вона здійснює лише екстраполяцію минулого на майбутнє. Осторонь неї залишається коло питань, пов'язаних з науково-технічними революціями, прогнозуванням наукового поступу.

Замінивши стару, спокійну метафізичну концепцію розвитку науки як простого прирощення, підсумовування й узагальнення знань, сучасна концепція кумулятивності залишається метафізичною за своїм характером. Особливо наочно свідчать про це інтерпретації неопозитивістів, які розглядають науку як сукупність фактів, точніше, як лінгвістичну фіксацію фактів у вихідних «базових (протокольних) твердженнях» і саме на цю фіксацію звертають основну увагу. Вузький емпіризм, онтологізація знакових систем і логічних правил мови призводить до того, що ці засоби відображення дійсності у тлумаченні неопозитивістів перетворюються на предметну основу світу, єдино існуючу реальність. Формально-логічний аналіз штучних мовних систем, які фіксують знання безвідносно до способу та історичного генезису його виробництва, породжує антиісторичність, оскільки складається враження, що «шляхом виявлення структурно-логічних взаємовідношень між елементами гіпотетико-дедуктивної теорії ми не тільки спроможні сконструювати ідеальну модель сучасного наукового знання, але й пояснити його історію як чисто кумулятивний процес створення все більш загальних наукових теорій». Самі ж теорії, закони, принципи науки постають, за тлумаченням неопозитивістів, у ролі інструментів фіксації й каталогізації наукових спостережень, даних експерименту і не підлягають переглядові в процесі наступного розвитку пізнання. Таким чином, неопозитивістські концепції кумулятивності стають значною перешкодою на шляху вивчення розвитку науки, розв'язання складних методологічних проблем сучасного наукового пізнання. Тривале ж панування концепції кумулятивності в філософії науки стало можливим завдяки орієнтації логічного позитивізму на образ науковості, оснований на математичному та фізичному знанні з притаманним їм високим рівнем кумулятивності.

Розвиток науки в умовах науково-технічної революції, необхідність ефективного планування наукових досліджень і управління науковим прогресом виявляють повну неспроможність неопозитивізму як методології науки, породжують критичне ставлення до нього серед багатьох наукознавців. Зокрема, наприкінці 60-х — початку 70-х років нашого століття на Заході всупереч неопозитивістському напряму логіки і методології науки формується тенденція переходу від вивчення структури наукових теорій до створення динамічних концепцій розвитку науки, дослідження внутрішніх принципів її функціонування як цілісної системи знань. Чи не найвагоміший доробок щодо цього в таборі самого неопозитивізму належить англійському філософу, логіку, авторові ряду праць з історії науки Карлу Раймунду Попперу.

Погляди К. Р. Поппера на розвиток науки досить суперечливі, вони змінювались у різні періоди його творчості, але завжди відзначалися негативним ставленням до матеріалістичної діалектики, філософії марксизму-ленінізму. Водночас, усвідомивши обмеженість неопозитивістських тлумачень розвитку науки, заснованих на формально-логічному аналізові, що ізолював філософію науки від її історії, К. Р. Поппер запропонував новий підхід до пояснення розвитку науки. «Теорія пізнання, яку я хочу запропонувати,— писав він,— являє собою у широкому розумінні слова дарвінівську теорію зростання знання... Зростання нашого знання є результатом процесу, дуже схожого на те, що Дарвін назвав «природним добором», тобто природний добір гіпотез, наше знання складається, в кожний момент, з гіпотез, які довели свою (порівняну) придатність у боротьбі за існування, в боротьбі-змаганні, яке елімінує гіпотези, що виявилися непридатними». Звідси відома схема розвитку наукового знання К. Р. Поппера: проблемна ситуація — пробна теорія — спростовуюча критика — нова проблемна ситуація. Відповідно до цього, на думку К. Р. Поппера, прогрес наукового знання полягає у послідовній зміні одних гіпотез іншими, а сама наука постає як історія зміни проблемних ситуацій.

У порівнянні з неопозитивістською концепцією розвитку науки точка зору К. Р. Поппера, яку він називає «критичним реалізмом», вигідно відрізняється своїм безпосереднім зверненням до аналізу становлення наукового знання, в процесі якого наука розглядається не як сума знань, а як відповідна цілям людини діяльність по неперервному висуненню гіпотез, їх перевірці та спростуванню. Такий підхід дав можливість Попперу виявити ряд суттєвих особливостей наукового знання, його розвитку. Разом з тим, концепція К. Р. Поппера має антиісторичний характер, оскільки зводить історію до ілюстрації логіки, не розкриває механізмів появи нового знання, взаємозв'язків між новим і старим у знанні. Піддаючи нищівній критиці окремі гіпотези, К. Р. Поппер абсолютизує роль критики, повністю заперечує нагромаджені раніше знання, зв'язок між новим і старим у процесі розвитку науки. А процес творчості, появи нових гіпотез зводиться ним до процесів алогічності, завдяки чому боротьба з незнанням перетворюється у творення дедалі більшої системи незнання. Відкинувши питання про вихідне знання, логіку виникнення нового знання, К. Р. Поппер відмовився і від ідеї прогресу науки.

Серед пізніших розробок питань методології та логіки науки привертають увагу праці Т. Куна, І. Лакатоса, С. Тулміна, П. Фейєрабенда та інших представників так званої «історичної школи критичного раціоналізму» англо-американської філософії та наукознавства. Сформувавшись на грунті ідей К. Р. Поппера, а вірніше їх критики, представники цієї школи обстоювали ідеї історизму, цілісності знання, заперечували кумулятивістський підхід до розвитку науки, утверджували уявлення про розвиток науки як неперервний критичний діалог між різними типами наукових теорій, що змінюють одна одну революційним шляхом.

Погляди відомого американського історика науки Томаса Куна викладені ним у книзі «Структура наукових революцій». Аналіз науки Кун починає з виділення так званого «періоду нормальної науки», за який у нього правлять сталі здобутки, що міцно спираються на попередні наукові досягнення і протягом тривалого часу визнаються за основу подальшої практичної діяльності у межах стійкої концептуальної системи — парадигми. Основними аспектами «періоду нормальної науки», на думку Куна, виступають уточнення існуючих положень і проблем; збільшення точності і розширення кола відомих фактів; збір фактів, які можуть бути співставлені безпосередньо з передбаченнями парадигмальної теорії; емпірична робота, спрямована на розширення парадигмальної теорії з метою пояснення незрозумілих питань і поліпшення розв'язаних проблем, які були поставлені поверхово. Таким чином, у «період нормальної науки» відбувається розв'язання наукових головоломок, постійне розширення меж наукового знання та його уточнення.

Однак, стверджував Кун, не період нормальної науки забезпечує науковий прогрес. У процесі розширення й уточнення знання в тій чи іншій парадигмальній теорії виникають аномалії, встановлюється коло фактів, що якимось чином порушують напрямок розвитку нормальної науки. Виникає нова парадигма, яка змінює стару і забезпечує дальші дослідження відповідних аспектів реальності. Зміна однієї парадигми іншою є наукова революція. Таким чином розвиток науки, за Т. Куном, це — не поступове прирощення нових знань, а періодична докорінна зміна провідних «нормальних періодів» революційними перетвореннями, зміна однієї парадигми іншою. Саме зміна парадигм і відбиває прогрес наукового пізнання, оскільки вона веде до максимального збільшення проблем та можливостей їх розв'язання.

Аналізуючи концепцію розвитку науки Т. Куна в цілому, слід зазначити, що при наявності в ній ряду плідних ідей, зокрема розуміння науки як динамічної системи, що постійно розвивається, визнанням революційного характеру її розвитку, дана концепція все ж залишається незавершеною і приступною для критики. Адже концепція Куна не ставить питання про виникнення нового знання, рушійні сили та механізми розвитку науки, не пояснює перехід від одного альтернативного підходу до іншого, оскільки в «період нормальної науки» не піддаються сумніву парадигмальні принципи.

Не менш значним недоліком концепції Т. Куна є заперечення спадкоємності наукового знання. Правда, іноді він говорить про збереження в нових парадигмах значної кількості конкретних елементів попередніх досягнень, але твердження про несумісність парадигм та парадигмальних теорій зводить нанівець будь-яку спадкоємність між новим і старим знанням у процесі розвитку науки.

Та головним недоліком поглядів Т. Куна на розвиток науки є заперечення-істини, а звідси й неспроможність розкрити сутність наукового прогресу. Заперечуючи, що зміна парадигм наближає науку до істини, Т. Кун зводить поняття наукового прогресу до зростання конкретності і спеціалізації знання. Цей процес, на його думку, може здійснюватися без наявності будь-якої єдиної мети, постійно фіксованої істини, яка на кожній стадії розвитку наукового знання має поліпшений образ.

Американський логік і філософ Імре Лакатос вбачав розвиток науки у зміні науково-дослідних програм, які прогресивно витискують одна одну. Науково-дослідна програма, за Лакатосом, це — певна система з «жорстким ядром» (прийнятими за домовленістю незаперечними рішеннями) і «позитивною евристикою» — системою правил і норм, які визначають певну галузь досліджень, окреслюють захисне коло допоміжних гіпотез, передбачають аномалії і перетворюють їх у стверджуючі приклади відповідно до заздалегідь розробленого плану. І. Лакатос вважав, що прийняття за домовленістю не тільки просторово-часових одиничних тверджень, а й просторово-часових універсальних теорій дає змогу краще зрозуміти безперервне зростання науки. В цьому розбіжність між поглядами І. Лакатоса і представників логічного позитивізму, а також К. Р. Поппера. Так, якщо Поппер вважав основною функцією в розвитку науки спростування, негативний досвід, то І. Лакатос — позитивну евристику. Згідно з його точкою зору, кожна нова теорія, що входить до складу тієї чи іншої конкретної науково-дослідної програми, обов'язково повинна мати деякий додатковий теоретичний та емпіричний зміст, передбачати нові факти, можливість перегляду старих у світлі нової теорії. Що ж до самої науково-дослідної програми, то вона вважається прогресуючою, коли її теоретичне зростання поєднується з емпіричним, тобто коли вона з певним успіхом може передбачати нові факти. Програма регресує, якщо її теоретичний рівень відстає від емпіричного, тобто, коли вона дає тільки запізніле пояснення випадкових відкрить, або фактів, передбачених конкуруючою програмою. Зміна однієї теорії іншою в рамках дослідних програм відбувається лише в тому разі, коли ця інша є кращою, тобто такою, що має більший емпіричний зміст. Наявність конкуруючих науково-дослідних програм не виключає можливості ведення досліджень у рамках двох програм як регресуючої, так і прогресуючої. Водночас, уявляючи розвиток науки як зміну альтернативних програм, коли прогресуюча програма бере верх над регресуючою, І. Лакатос зводить їх вибір до причин випадкового характеру, ігнорує соціальну обумовленість науки, внаслідок чого його концепція перетворюється в абстрактно-логічну доктрину, ізольовану від реального процесу наукового пізнання.

Як і інші представники історичної школи критичного раціоналізму, професор Чикагського університету Стефан Тулмін виходив з того, що формально-логічний підхід до аналізу науки повинен бути доповнений динамікою її розвитку, а вивчення структури наукових теорій необхідно поєднувати з динамікою наукових змін. З цих позицій він різко виступав проти логічного позитивізму, піддавав критиці концепцію розвитку науки Т. Куна, яка, на його думку, спрощує ідеї нормальної науки, перебільшує роль змін при переході від однієї теорії до іншої і невиправдано різко протиставляє старі і нові теорії, трактуючи розвиток науки як «неперервну революцію».

Намагаючись подолати зазначені недоліки, С. Тулмін пропонував свою модель наукового прогресу, згідно з якою зростання наукового пізнання здійснюється через синтез раніше існуючих і нових понять, що виникають на основі більш глибокого вивчення дійсності. Великого значення у розвитку науки С. Тулмін надавав взаємозв'язку старого і нового, спадкоємності наукового знання, підкреслюючи, що «концептуальну зміну не можна розглядати як таку, що трапляється іноді», і отже, її не можна вважати якимось «соціологічним феноменом». Вона, на його думку, є скоріше регулятивним вибором між альтернативними концептуальними варіантами. Ці варіанти, отримані вченими певного покоління і певної традиції, дають ту основу, спираючись на яку можна зрозуміти й проаналізувати відповідні критерії наукової оцінки. Оцінка ж концептуальних змін в рамках інтелектуальних традицій, зазначав С. Тулмін, повинна базуватися на врахуванні відмінностей між ними в одиницях відхилення, або концептуальних варіантів, які циркулюють в даній дисципліні в деякий період часу та одиницях ефективності модифікацій, тобто таких варіантів, які включаються в концептуальну традицію даної дисципліни, зумовлюючи моменти нововведень як можливих способів розвитку існуючої традиції під дією добору. Останній уявляється як рішення вченого вибирати деякі з нововведень і за їх допомогою модифікувати традицію. Саме на основі вибіркового закріплення науковою громадськістю інтелектуальних варіантів, подібно до дарвінівського добору, можна говорити про інтелектуальну еволюцію. Але, зводячи розвиток науки до дарвінівського принципу природного добору, С. Тулмін, за справедливим зауваженням його критиків, перетворив саму науку в інтелектуальну екологію.

Біологічний підхід до вивчення розвитку науки лежить і в основі поглядів відомого американського історика науки Пола К. Фейєрабенда. В методологію науки він вводить термін «проліферація» (розмноження, зростання шляхом новоутворень), підкреслюючи тим самим аналогію між біологічним розмноженням організмів і зростанням людського знання. «Основним принципом моєї концепції,— завляв П. Фейєрабенд,— є принцип проліферації, який закликає створювати і розробляти теорії, несумісні з прийнятими точками зору, навіть якщо останні є у вищій мірі ствердженими і загальновизнаними». Згідно з цим принципом модель прогресу науки уявлялася П. Фейєрабендом як діяльність, спрямована на побудову теорій, що пояснюють ті або інші явища, а також на критику цих теорій за допомогою суворих альтернатив та зміну спростованих теорій новими, які змагаються з попередніми і сприяють запереченню їх. В результаті такої діяльності постав неперервний ряд теорій, де всяка нова, визнана теорія з часом також буде заперечена. Як бачимо, П. Фейєрабенд, подібно до Т. Куна, відкинувши ідею кумулятивності, відкинув разом з тим ідею спадкоємності наукового знання, тобто фактично став на позиції заперечення наукового прогресу.

Таким чином, феноменалізм, конвенціоналізм, методологічний релятивізм, а для П. Фейєрабенда і плюралізм у методології, є значною перешкодою в розумінні розвитку науки представниками історичної школи критичного реалізму, незважаючи на певну прогресивність їх поглядів.

Значне місце в наукознавстві посідають концепції розвитку науки, що їх висунули радянські вчені. Так, на думку наукознавця Є. І. Регірера, наука має естафетний характер, де «кожний наступний учасник починає біг з свіжими силами від того місця, куди прийшов попередник». Тобто, кожний новий етап розвитку науки починається з досягнутого іншими дослідниками, що забезпечує прогресивний розвиток науки. У такий спосіб ідеї передаються від покоління до покоління і навіть найпарадоксальніші з них рано чи пізно можуть бути реалізованими, дати поштовх до нового знання.

Оскільки кожний новий етап розвитку науки не починається на пустому місці, розглядати естафетність як момент розвитку науки має певний сенс. Однак, користуючись терміном естафетності, не варто абсолютизувати його і розглядати науку як бігову доріжку. Не випадково К. Маркс образно порівнював здобуття нових знань з кам'янистою стежкою, а А. Ейнштейн проводив паралель між створенням нової теорії та сходженням на гору, коли відкриваються все нові обрії, виявляються зв'язки між вихідною точкою і безмежним навколишнім.

Абсолютизація концепції естафетності таїть у собі певну небезпеку, бо породжує ті самі обмеження, що й абсолютизація концепції кумулятивності. Адже уявлення про розвиток науки як про передачу естафетної палички не пояснює тимчасових відходів науки від її основного шляху, відмінності між старим і новим знанням, не показує реальних процесів розгалуження науки, її диференціації.

Інший радянський наукознавець М. І. Родний вважав, що розвиток науки подібний до автокаталітичного процесу, в якому продукти реакції каталізують процес, зумовлюючи підвищення його швидкості. Такими каталізаторами науки виступають не тільки її результати, а й детерміновані ззовні завдання. Хоч ця точка зору і намагається пов'язати зовнішні і внутрішні фактори розвитку науки, вона має надзвичайно абстрактний вигляд. Її можна розглядати скоріше як образну метафору, порівняння, а не як цілісну концепцію. Однак М. І. Родний безперечно правий саме у постановці питання про єдність внутрішніх і зовнішніх факторів розвитку науки, а також у прагненні розглядати розвиток науки як постійний процес, що розширюється і зростає на кожному етапі як у глиб, так і в шир.

Обгрунтування Нільсом Бором принципу доповняльності, визнання його одним з загальнометодологічних принципів зумовило появу концепції доповняльності розвитку науки, згідно з якою цей розвиток відбувається шляхом постійного доповнювання одних поглядів іншими, коли старе знання, відкриті раніше закономірності виступають як частковий момент нового. Оскільки наука є відображенням об'єктивної дійсності, що постійно змінюється, розвивається, то й сама вона теж рухається вперед, виходить на нові рубежі. Відповідно до цього, стверджував професор П. А. Рачков, нове знання не відкидає «старих завоювань науки, а доповнює їх, сприяє створенню більш ґрунтовних і повних теорій. Кожна наука перебуває не у статичному, а в динамічному стані, в процесі постійного розвитку і вдосконалення знань». Звідси випливає, що в процесі розвитку науки кожний її принцип має визначене поле діяльності, вихід за межі якого потребує становлення нового, більш загального принципу. Що ж до попереднього принципу, то він входить до нового як частковий момент.

Концепція доповняльності обстоювалася і в працях радянського філософа М. З. Парамонова. Аналізуючи корені догматизму, скептицизму та релятивізму, Парамонов зазначав, що революція в природознавстві не відбувається як повне заперечення попередніх теорій. Кожна нова теорія має відносний характер через наявність меж свого використання на певному етапі наукового пізнання та суспільної практики. Розвиток наукового пізнання спричиняє до необхідності створення нових теорій, більш глибоких за змістом та більш широких за масштабами досліджуваних явищ. Ці теорії виникають не на порожньому місці, не осторонь від уже досягнутих результатів, а «виходять зі старих, спираються на них і включають їх у себе в знятому вигляді». Висновки нової теорії, перевірені практикою, не тільки не суперечать положенням старої, а й прямо збігаються з ними, особливо з тими, що справедливі для точно визначеної галузі використання.

Майже аналогічної точки зору дотримувався І. М. Бродський, який вважав, що основою розвитку науки, взаємозв'язків старого і нового є принцип відповідності. На його думку, коли появляється теорія, яка дає можливість пояснити і передбачити емпіричні факти, але за певних обставин вона призводить до помилкових або суперечливих результатів, то необхідно обмежити галузь її використання і тим самим уникнути суперечностей. Для нових фактів, поза межами старої теорії, потрібна нова теорія. Вона має задовольняти вимоги принципу відповідності, тобто будуватися таким чином, щоб стара теорія зберігала своє значення як частковий випадок нової.

Своєрідне розв'язання проблеми співвідношення старого і нового в розвитку наукового знання пропонував В. І. Кузнєцов. На його думку, в рамках кожної концептуальної системи не тільки вирішуються ті чи інші проблеми, а й виникають нові концептуальні системи, з розвитком яких стара система не зникає, а продовжує діяти в рамках більш широких успадкувань.

Кожна концептуальна система виявляється складовою загального культурно-історичного фону епохи, де ті чи інші теоретичні побудови в рамках концептуальної системи цементує єдиний категоріальний каркас, єдиний смисловий зміст, що вплітається в загальнонауковий алгоритм теоретичного мислення. Завдяки цьому відбувається успадкування попередніх знань і розвиток науки як цілісної системи знання.

Таким чином, В. І. Кузнєцов розширив рамки концепції доповняльності, але не виходив за її межі. Адже в реальному процесі розвитку науки старе не завжди виступає як частковий момент нового. В деяких ситуаціях воно повністю заперечується новим. Що ж до відповідності та адекватності наших знань досліджуваним об'єктам, то слід враховувати, що процес усвідомлення здобутих знань завжди опосередкований світоглядом вченого, застосованою ним методологією наукового пізнання.

Заслуговує на увагу також концепція трансформації наукового знання, основу якої становить висунуте ще Гегелем положення про те, що наукова спадщина в процесі розвитку свідомості зводиться наступними поколіннями до стану попереднього, вихідного матеріалу, завдяки чому «піддається обробці і разом з тим зберігається». Інакше кажучи, результати наукової праці попередніх поколінь поглиблюються, засвоюються і перетворюються на результати наукової творчості наступних поколінь.

У тій або іншій формі ідею трансформації наукового знання в процесі розвитку науки підтримували, стихійно чи свідомо, більшість природознавців. Так, один з основоположників фізіології як науки Клод Бернар зазначав, що теорії — наче «щаблі, якими піднімається наука, все більше розширюючи свої горизонти», оскільки вони «необхідно охоплюють тим більше фактів, чим далі йдуть уперед. Істинний прогрес полягає у зміні старих теорій і прийнятті нових, які йдуть далі, вперед». Бернар наголошував на необхідності свідомого спадкування здобутків своїх попередників, оскільки в «експериментальній науці сьогоднішнє включає в себе попереднє, як сьогоднішнє буде включене у майбутнє».

Видатний російський фізіолог кінця XIX — початку XX століття В. Ю. Чаговець обґрунтовуючи свою теорію збудження писав: «Я зовсім не ставлю собі за мету, як це може здаватися, спростовувати існуючі фізіологічні теорії, щоб висунути на їх місце нові. Прогрес науки полягає не в тому, щоб одна теорія змінювала іншу, а в постійній еволюції тієї самої теорії, однієї і тієї самої ідеї».

Слід зазначити, що на відміну від концепцій кумулятивності та доповняльності, ідея трансформації підводить до розуміння спадкоємності знання не лише у генетичному плані, як спадкоємності випадкових зв'язків між різними системами наукового знання, а й до розуміння функціонального співіснування, взаємозв'язку та взаємообумовленості цих систем, де наявність збереження одного в іншому є неодмінною, але недостатньою умовою спадкоємності. Не випадково саме концепція трансформації наукового знання виявляється досить ефективною при аналізі розвитку логіки науки.

Однак, як і попередні концепції, концепцію трансформації не слід абсолютизувати. Звичайно, можна розглядати закони інерції А. Ейнштейна як трансформацію законів І. Ньютона, закони Ньютона — як трансформацію законів Р. Декарта, а закони Декарта — як трансформацію законів Галілея. Аналогічно можна розглядати і розвиток наукових теорій. Скажімо, рефлекторну теорію І. М. Сеченова — І. П. Павлова вважати трансформацією рефлекторних ідей І. Мюллера — Г. Прохазки, а їх теорію — трансформацією ідей про рефлекс Р. Декарта. Проте такий розгляд розвитку наукового знання не дає уявлення про відмінність між тим, що трансформується і новим. Не враховує концепція трансформації і соціальної обумовленості науки та її розвитку. Не випадково, що дана концепція найчастіше звертається саме до аналізу логіки науки.

Безперечно, вивчення логіки науки є однією з важливих проблем теорії пізнання, але воно не повинне перетворюватись у самоціль, а логічне не слід протиставляти історичному. Ще О. І. Герцен писав, що «в логіці наука виходить готовою як озброєна Паллада з голови Юпітера; їй не вистачає народження і дитинства; в історії вона виростає з ледь помітного зародку. Не знаючи ембріології науки, не знаючи долі її, важко зрозуміти її сучасний стан; логічний розвиток не передає з тією життєвістю і очевидністю стан науки як це робить історія».

Ось чому дійсне вивчення розвитку науки, процесів наступності і спадкоємності, старого і нового в знанні вимагає всебічного аналізу усіх компонентів науки як цілісної системи в їх єдності, взаємозв'язку і взаємообумовленості.

Використана література:

1. Огородник І.В., Стогній І.П. Спадкоємність наукового знання. – К.: Політвидав України, 1981. – 135 с.

2. Герцен А. И. Избр. философ, сочинения, т. 1. М„ 1948, с. 100.

3. Крымский С. Б. Научное знание и принципы его трансформации. К, 1974.





Реферат на тему: Основні концепції розвитку та спадкоємності наукового знання (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.