Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Науковість знання та критерії його новизни (реферат)

Діалектико-матеріалістичний аналіз розвитку науки дає можливість простежити зміну стилів мислення, дати їх класифікацію відповідно до реальних історичних епох, у які відбуваються ці процеси, сформувати моделі їх пояснення, розкрити деякі основні фактори оновлення наукового знання. У цій сфері існує цілий ряд питань, розгляд яких значною мірою сприятиме поглибленому філософському аналізу проблеми спадкоємності наукового знання, її успішному розв'язанню.

Говорячи про розвиток науки, спадкоємність і наступність знання, необхідно, перш за все, визначити межу між науковим і ненауковим знанням, а також критерії новизни наукового знання. Без цього важко виявити що саме змінюється в процесі розвитку наших знань про навколишню дійсність. Слід зазначити, що наука, яка грунтується на засадах ідеалізму, неспроможна розв'язати згадані питання. Так на думку австрійського фізика і філософа, одного з засновників неопозитивізму Ф. Франка, наука постає як система принципів, заснованих на безпосередніх спостереженнях, а мета її — «давати технічне пізнання і можливість розуміння всесвіту» Перше, за Франком, дають прикладні науки, друге — філософія. Міра ж науковості знання залежить від того, наскільки наукові гіпотези і теорії можуть бути перевірені дослідом. Якщо можливості для їх перевірки не існує, то таке знання — ненаукове, або метафізичне. При цьому під дослідом Франк розуміє конкретний результат експерименту, а до метафізичних знань відносить уявлення про матеріальність світу та інші суто філософські проблеми.

К. Р. Поппер визначає науку як «аргументовану дискусію, якій експеримент надає важливої життєвої сили». Вона точиться між напрямами, окремими вченими, можлива навіть дискусія вченого з самим собою. Головною ж характеристикою науковості знання Поппер вважає наявність у теоретичній конструкції висококритичної установки щодо неї.

Підкреслюючи автономний характер наукового знання, Поппер виділяє його в особливий онтологічний статус, різко протиставляє природу знання природі об'єктивної дійсності, що призводить до суб'єктивізму.

Крім Ф. Франка і К Р. Поппера, чиї погляди відбивають зародження неопозитивізму та його кризу, методологічними проблемами науки займалися й інші представники цього філософського напряму. Всім їм притаманний розгляд закономірностей процесу пізнання в аспекті психології, а не теорії пізнання, ігнорування питань про об'єктивність наукової істини. Визначаючи зростання знання, неопозитивісти тлумачать цей процес лише як відношення між попередніми та новими його результатами. Але й тоді, коли мова йде про попередні і нові результати, мається на увазі лише чисто логічне відношення між старим і новим. Тому проблема новизни знання тут по суті не порушується, теорія пізнання розчиняється в процесі формально-логічного аналізу. При цьому заперечуються будь-які логіко-методологічні закономірності здобуття нового знання, а єдиним завданням методологічного аналізу вважається обгрунтування вже наявного знання, доведеного до логічної досконалості. У тлумаченні науковості знання неопозитивізм виходить з надісторичного характеру самого знання, тому й спрямовує свої пошуки в напрямі суто логічних, раціональних принципів, сформульованих безвідносно до дійсності. Саме в надісторичності розуміння науковості знання і полягає одна з основних хиб неопозитивізму у вирішенні поставленої проблеми.

Не меншою хибою неопозитивістського розуміння розвитку науки є обмеження логічних передумов емпіричним матеріалом, положеннями, які безумовно підтверджуються дослідом. Тобто вже у вихідному пункті пошуків критерію науковості знання та його новизни неопозитивісти пропонують нечітке визначення науковості, що обмежує сферу наукових досліджень суто емпіричними фактами. Через це критерій новизни знання в неопозитивізмі, незважаючи на уявність науковості й апеляцію до досвіду, має чисто нормативний характер. Його визнання чи невизнання зводиться до конвенції, домовленості, де відсутні будь-які критерії для визначення переваги нової системи над попередньою. Незмінність, надісторичність неопозитивістських тлумачень науковості знання призводить до тверджень, ніби процес розвитку науки є лише заміною однієї теорії іншою, в той час як відомо, що цей процес включає в себе методологічні та світоглядні аспекти, зміну методів наукового дослідження тощо.

Прогресивні, порівняно з неопозитивізмом, концепції представників історичної школи критичного раціоналізму також не дають вичерпного визначення розвитку науки і, як уже зазначалося, не ставлять питання про критерії новизни наукового знання.

Неотомізм сприймає науку як найбільш повну систему відповідних дійсному порядку знань, що перевіряються будь-якими єдиними принципами і спираються на специфічні методи наукового дослідження. Аналізуючи таке визначення науки, один з відомих дослідників неотомізму М. Р. Желнов не без підстав зазначає надмірне розширення її змісту, пов'язане з включенням до нього науковості та ненауковості, змішуванням знання теоретичного і науково-теоретичного. Адже визнання наявності формального об'єкту науки, впорядкованості знання на основі єдиних принципів і специфічних методів, хоч і передбачає відповідність системи знання дійсності, не виключає ілюзорного розуміння навколишнього світу. Тим самим неотомізм створює можливість для включення теології в науку, визнання примату віри над істиною, ідеалістичної інтерпретації новітніх досягнень науки.

Дискредитація наукового знання, науки в цілому, притаманна і сучасному екзистенціалізму. Розглядаючи наукове знання як «тематизацію натурального досвіду», «дорефлекторну свідомість», сучасні екзистенціалісти твердять, що наука не може служити засобом дійсного пізнання та пояснення світу, самих речей. Мета людини, з точки зору екзистенціалізму, не пізнання законів природи і суспільства, а прагнення побачити світ буття. Тому наука у практичному відношенні навіть загрозливо шкідлива, оскільки перетворює саму людину в «об'єкт-річ», зв'язує її формально-логічними схемами, робить її окремим абстрактним предметом свого дослідження. Наука, як спотворена форма мислення, нездатна пізнати свого предмету, не говорячи вже про буття людини. Більш того, вважаючи наукове пізнання підпорядкованим «свідомості взагалі», екзистенціалізм стверджує, що наука гребує суб'єктом і індивідом, через що його «вільне самопізнання» пригнічується наукою, науковим пізнанням, втрачає своє «Я». Отже, екзистенціалізм не тільки не вирішує проблему науковості знання, а взагалі ігнорує її.

Діалектичний матеріалізм розглядає науку як специфічну форму суспільної свідомості, відображення дійсного, реально існуючого об'єктивного світу. Визначальним для діалектико-матеріалістичного розуміння науки є положення К. Маркса про науку як всезагальну працю, завдяки чому вона розглядається особливою підсистемою в системі суспільних відносин. Не вдаючись до детального аналізу всіх визначень науки, що їх тільки в літературі налічується більш як сто, зупинимося на визначенні П. А. Рачкова: «Наука — це динамічна система об'єктивно-істинних знань про існуючі зв'язки дійсності, перетворені завдяки їх використанню та застосуванню у безпосередню силу суспільства».

Отже, у функціональному відношенні наука є виробництвом теоретичних засобів для послідовної, цілеспрямованої діяльності людини, своєрідним фактором соціальної саморегуляції. Щоб виконувати свої функції, вона повинна розкривати реальну будову навколишнього світу, його закони, націлювати людину на свідоме їх використання у практичній діяльності. В цьому полягає відмінність між науковим та буденним знанням, на протиставленні яких грунтуються деякі неопозитивістські та екзистенціалістські концепції науки.

Відмінність між повсякденним і науковим знанням дійсно існує, але її не слід абсолютизувати. І те, і друге є гранями знання про один і той самий світ, про об'єктивну дійсність, але відрізняються вони між собою рівнем проникнення в сутність предметів і явищ, характером систематизації, основними системоутворюючими принципами, практичною цінністю знання та мовою вираження. Буденне знання — це сукупність стихійно сформульованих масових та індивідуальних уявлень, що утворюються в повсякденних життєвих ситуаціях, обмежених поверховим сприйняттям та осмисленням явищ. Об'єкти буденного знання, як правило, пов'язані з емпіричною, чуттєвою стороною пізнання, а саме воно грунтується на безпосередніх враженнях людини, систематизованих у рамках випадкових факторів, де поруч з достовірними знаннями містяться ілюзорні моменти, привнесені людиною.

Основним системоутворюючим принципом буденного знання, за термінологією А. І. Ракитова, виступає принцип «все для людини», тобто його систематизація підпорядковується розв'язанню повсякденних побутових, виробничих та культурних завдань у межах суспільної та побутової діяльності. З цього погляду буденне знання, або знання здорового глузду, як його часто називають, можна розглядати як множину загальнодоступних і у значній мірі наявних концептуальних конструкцій (принципів дії, максим, правил, переконань), що витримали досить суворе довготривале випробування у суспільній практиці. Як важливий продукт спадкування елементів загальнолюдської практики і навчання, буденне знання не можна відкидати при аналізі наукової діяльності. Воно логічно оформлюється у понятійному апараті природної мови через наочні образи, запозичені з життєвого досвіду, і використовується для розв'язання певних практичних завдань, орієнтації людини у соціально-предметному середовищі. Якщо позитивним у буденному знанні є його безпосередній зв'язок з життям, то обмеженість проявляється в некритичному ставленні до власних конструкцій, в емоційності й упередженості оцінок, в неадекватності мови і логіки, що часом призводить до спотворення самої дійсності.

На відміну від буденного, наукове знання пов'язане з виробництвом теоретичних засобів дослідження, з цілеспрямованою діяльністю людини. Як продукт соціально організованого духовного виробництва, воно має свідомий характер, а його основною метою виступає досягнення об'єктивної істини, тобто вироблення знання про основні закони, властивості та відношення матеріального світу, систематизованого за принципом «все про об'єкт». Систематизація знання в науці є вищою формою його синтезу, оскільки грунтується на зрілому, розвинутому знанні, оформленому у відносно замкнуту систему тієї чи іншої предметної галузі, здатної до саморуху, до відтворення на основі нових здобутих істин. Наукове знання відрізняється від буденного своєю повнотою, конкретністю, високою мірою об'єктивності, доказовості, тобто властивостями, які необхідні для наближення до об'єктивної істини. Мова наукового знання сприяє ефективному вирішенню проблем відображення об'єктивного світу, допомагає більш точно і глибоко охоплювати сутність предметів і явищ навколишньої дійсності.

Між буденним і науковим знанням не існує різкої межі. Аналізуючи проблему їх взаємозв'язку, відомий філософ Т. І. Ойзерман зазначав, що людина як активна істота відкриває нескінченність універсума, пізнає його частини, оволодіває ними, «створює внутрішню природу», завдяки чому творить саму себе, функціонує і розвиває свою наукову свідомість. Але водночас як істота, яка орієнтується лише у найближчому оточенні і пристосовується до нього, людина є носієм буденної свідомості. З розвитком суспільно-історичної практики, ця свідомість засвоює досвід, знання, теоретичні положення, створені наукою, бере дедалі активнішу участь у творчій діяльності людини. Однак, засвоюючи наукові положення, буденна свідомість не набував самостійності в оцінці їх пізнавальних цінностей. Люди одержують ці знання як певні стереотипи для використання у сфері своїх повсякденних знань і інтересів.

Отже, наукове знання відрізняється від буденного тим, що встановлює закономірності, які лежать в основі об'єктивної дійсності. Де немає пізнання об'єктивних закономірностей природи, там по суті немає й науки. Саме розкриття об'єктивних законів навколишньої дійсності дає можливість утілювати в практику здобуті знання, передбачати ті чи інші процеси та явища, змінювати їх перебіг у своїх цілях, будувати свою діяльність відповідно до реальних законів дійсності. Виходячи з такого розуміння науковості знання, можна вважати прийнятними запропоновані А. І. Ракитовим критерії науковості щодо конкретних форм систематизованого знання. А саме:

1) науковим є законоподібне твердження, що має логічну форму загальної імплікації, оцінюється як об'єктивна істина і стосується певної предметної галузі, з якої походить на основі формального перетворення або змістовної аргументації, або несуперечливо відноситься до неї на правах нового постулату;

2) твердження може вважатися науковим, якщо воно виведене з певної предметної галузі у структурі формального або змістовного висновку після спеціальної інтерпретації вихідних значень як емпіричне формулювання можливих результатів спостереження, експерименту;

3) науковими будуть емпіричний факт або узагальнення ряду спостережень, якщо вони включені до певної схеми пояснення незаперечним способом на правах постулату і використовуються для обгрунтування певних тверджень;

4) науковим є правило, якщо воно поєднане з певною теорією і становить інструкцію до дії, стандарт обгрунтування одного або декількох тверджень;

5) те чи інше завдання — наукове, якщо його мета — створення нової теорії, нових наукових правил, одержання нових знань у рамках існуючої теорії, а також емпіричних знань, передбачених пунктами 2 і 3.

Наука є динамічною системою і не має абсолютно завершених розділів, остаточних істин, до яких можна ставитися як до музейних експонатів. Вона постає цілісним живим організмом, що постійно розвивається. На кожному новому етапі її розвитку з'являються нові факти, їх узагальнюючі теоретичні побудови, нові методи дослідження, відбувається процес ломки старих понять і принципів. Динамічність науки, її постійні зміни вимагають розробки критеріїв новизни, тобто вироблення системи принципів для виміру досконалості знання досягнутого тією чи іншою системою в даний момент. І хоча існує значна кількість публікацій з цих питань, досі немає єдиної точки зору щодо визначення сутності новизни знання та його критеріїв.

Досить часто вважають, що наука займається пошуками нового, у чому б воно не полягало. Подібне ставлення до нового різко висміяв ще Гегель, який зазначав, що коли нова думка стає ідолом дня, то її реклама доходить до шарлатанства. Кінець кінцем, її просто забувають, так і не використавши того, що вона несла. Якщо нова думка не оцінена і не визнана, існує тільки заради новизни, то «надміру роздувшись, вона відразу... повертається у небуття». До такого нового, злободенного прагне не наука, а газетний репортер, збираючи хроніку подій. Наука ж не просто цікавиться рідкісними подіями, а виявляє найбільш суттєве в них; новизна знання для неї — не самоціль, а одна з характеристик при оцінці ступеня такої суттєвості. Тому новим у цьому процесі слід вважати «відкриття фактів, що виходять за межі попередніх наукових уявлень».

Близьким до наведеної думки є зауваження про необхідність відрізняти процес одержання нових результатів від процесу переходу до нових теорій, де «новий факт тому і новий, що логічно не випливає з відомих законів».

Спільним для обох точок зору є деякий розрив між старим і новим, їх протиставлення одне одному, що не може не викликати заперечень. Адже між старим і новим не тільки існує певний зв'язок, а й деяка подібність, зумовлена тим, що нове поєднується зі старим сукупністю зв'язків і виникає як результат певних змін у старому. Пам'ятаючи про це, важко погодитися також з категоричною заявою французького вченого Е. Боно, що шукати «нову ідею в рамках старої — пуста витрата часу, а порівнювати новий метод зі старим некорисно і навіть шкідливо».

Розглядаючи конфліктні ситуації у науковому пошуку, академік В. А. Енгельгардт відзначав, що найбільш стандартним формулюванням мети наукового пошуку може бути: пізнання істини, розгадка ще не пізнаних явищ, зменшення нашого незнання. Досягнення цієї мети досить часто полягає в тому, «щоб будь-які факти, в тому числі й такі, що здаються банальними, побачити під новим кутом зору і в результаті побачити те, що від інших залишилося прихованим». Перевага цієї точки зору над попередніми — у сприйнятті наявних зв'язків старого і нового, невідривності пошуків новизни знання від дійсності, від діяльності суб'єкта пізнання. Таке ставлення до даної проблеми веде до сприйняття старого як звичних образів, уявлень, з якими людині важко розлучитися. Нове ж постає як незвичне, неповторне. Даний погляд на характер новизни знання поділяли інші наукознавці. «Нове тому й виявляється новим,— підкреслював П. А. Рачков,— що воно є не лише наслідком, висновком з наших знань, істинність яких доведена. Нове наукове знання не тільки у природознавстві, а й у суспільних науках становить вихід за межі загально-прийнятих поглядів, уявлень, раніше не досліджуваних або нових об'єктивних процесів».

Дана точка зору досить близька до широко розповсюдженого уявлення про нове як давно забуте старе. Ще видатний англійський фізик Дж. К. Максвелл зазначав, що як «тільки ми починаємо думати.., то старі питання постають перед нами у всій своїй свіжості та новизні». Отже, новим може вважатися і такий продукт творчої думки, який містить уже відомі матеріали або ідеї, але у новій формі.

Значна кількість дослідників пов'язували новизну знання з його інформативністю. «Відкриття нового,— писав французький філософ Н. Мулуд,— це сфера діяльності, де думка виходить за межі зафіксованих знань, пропонуючи лише нездійсненні можливості». Відповідно до цього, нове — не одиничний акт, а певний процес, пов'язаний з діяльністю людини, де момент відкриття нового не розриває існуючих зв'язків, а збігається з фазами деструктуювання та реконструювання. Правда, останнє положення Н. Мулуда звучить дещо розпливчасто і невиразно. Більш чітко ідея взаємозв'язку між новизною знання та зростанням його інформаційної місткості викладена у працях радянських наукознавців. «Новизна,— відзначає, наприклад, В. С. Лібенсон,— є показником того, наскільки здобута інформація зменшує невизначеність знання, його неповноту», а «днем народження одиниці інформації треба вважати той день, коли вона включається до загального масиву документів і завдяки цьому стає доступною для всебічного використання в системі науки та за її межами».

Що ж до інформаційного підходу у тлумаченні новизни знання та її критеріїв, то позитивним у ньому є те, що він дає можливість використовувати кількісні методи оцінки розвитку знання. Однак одержаній інформації властиві не лише кількісні, а й якісні характеристики, змістовність самого знання. Цей момент не враховувався при інформаційному підході, так само як не враховувався суспільний характер науки, роль і значення безпосередніх виробників знання в розвитку науки та практичній реалізації отриманих знань про навколишній світ. Досить часто певні знання використовувались задовго до включення їх у загальноінформаційний потік. Наприклад, перше описання хлоропластів було зроблено ще А. Левенгуком, і лише через століття вони привернули до себе увагу дослідників. До думки про будову атомного ядра з протонів і нейтронів прийшов ще Е. Майоран, але описав цю будову значно пізніше В. Гейзенберг.

Буває й навпаки, коли відкриття включаються до загального інформаційного потоку, а потім виявляються забутими навіть їх авторами. Так, Д. І. Менделєєв передбачив наявність інертних газів, вказав на їх місце у періодичній системі хімічних елементів, а пізніше забув про них і не згадав навіть тоді, коли англійським хіміком В. Рамзаєм був відкритий аргон.

З точки зору інформаційного підходу важко оцінити й такий факт. В 1932 році співробітник Гарвардського університету С. Ф. Кельша повідомив про синтез нового стабільного вуглеводного радикала. Статтю було повернуто авторові як ненаукову. Через 25 років було підтверджено, що це дійсно справжній радикал. Через тридцять років після написання стаття була опублікована без усяких доповнень і зауважень.

Інформаційний підхід не враховує також можливості включення до загального інформаційного потоку не тільки істинних, але й помилкових уявлень. Наприклад, вчення про теплород було помилковим, хоча на певних етапах воно усувало невизначеність знання, допомагало пояснювати деякі фізичні та хімічні процеси.

Всі ці зауваження аж ніяк не заперечують можливості теоретико-інформаційного підходу до аналізу наукового знання та його оцінки. Навпаки, інформаційний підхід засвідчує зростання можливостей пізнання, яке відкриває нові деталі більшої множини непізнаного і включає його у сферу пізнавальної діяльності людини. Однак взятий сам по собі, поза іншими чинниками, інформаційний підхід не може бути дієвим критерієм оцінки новизни знання.

Користувалося підтримкою серед наукознавців теза про «списочний» критерій виявлення новизни знання, запропонований А. І. Ракитовим, згідно з яким наукове знання вважається новим, якщо воно відповідає вимогам науковості і до моменту його отримання було відсутнім у «списках» попередніх наукових знань. Дотримуючись цієї точки зору О. В. Славін наголошував, що коли всі відомі людству знання розбити на певні підсистеми і «переписати» їх у певній послідовності, то кожне доповнення до цього списку буде новим знанням. Новизна його полягає в тому, що кожний дискретний елемент розширює чи поглиблює існуючу систему знання про світ і задовольняє вимогам нетривіальності (суспільної значимості) і науковості. Виходячи з цього виділяються три класи нового у знанні: одержання нового емпіричного (експериментального) факту; утворення нових понять і суджень; дедукціювання з системи вихідних положень таких понять, суджень, термінів, які не були встановлені емпіричним шляхом.

Наведене визначення терміну новизни знання та виділення його класів, як і раніше розглянуті точки зору, на думку Огородника І.В. та Стогнія І.П, заслуговували схвалення при врахуванні ряду моментів. По-перше, коли в науці обґрунтовуються нові фундаментальні принципи, положення, то їх не можна відразу оцінити і навіть назвати, не співставляючи зі старими, оскільки нові уявлення виступають масштабом для старих, а інколи старе стає масштабом оцінки, мірилом нового. До того ж старі ідеї і положення в новому історичному контексті можуть нести в собі новий зміст. Інакше кажучи, новизна виявляється вже у характері зв'язку попередніх наукових ідей з загальним кліматом епохи. Як зазначав Гегель, «вимога часу ставить старе у нове відношення до цілого і, таким чином стільки ж зберігає суттєве, скільки змінює і оновлює його».

По-друге, вищенаведені точки зору на процес пізнання, особливо наукового, не враховують, що не факти виводяться з законів, а навпаки, закони формулюються на основі фактів. Лише пізнана закономірність може націлювати на пошуки нових фактів, пояснювати не тільки вже встановлені факти, а й ті; що встановлюватимуться пізніше. Елементарний приклад цього — закон збереження і перетворення енергії як фундаментальний закон природи, пояснює відомі процеси переходу одного виду енергії в інший і водночас дає основу для логічного висновку, що дана властивість буде притаманною і тим видам енергії, яких ми ще не знаємо.

Нове дійсно не узгоджується зі старим, виходить за межі попередніх уявлень. Проте наука не зводиться до збирання окремих фактів поза межами відомого. За висловом видатного російського фізіолога І. П. Павлова, факти є «повітрям ученого», але вчений ніколи не збирає факти про всякий випадок, сподіваючись, що коли-небудь якийсь з них знадобиться. Він виходить з певної системи, до якої включає встановлені факти. Внаслідок цього той чи інший факт набуває певної інваріантності, а разом з тим можливості неоднакового тлумачення у різних системах. Наукове пізнання передбачає не тільки протоколювання фактів, спостережень або навіть встановлення емпіричних залежностей між параметрами системи, що вивчається, а й «пояснення встановлених фактів, створення наукової теорії досліджуваних явищ, на основі якої стає можливим передбачення подій».

Наприклад, в античній астрономії система Птолемея відповідала зоровим спостереженням за рухом небесних світил. Вона спиралася на великий досвід астрономічних спостережень як самого Птолемея, так і його попередників. Видатний польський астроном М. Коперник подолав систему Птолемея не тому, що вона не відповідала фактам, не введенням в науку нових фактів, а новою моделлю, новим баченням світу. Якщо система Птолемея — це безпосередньо чуттєвий наочний образ, де модель хоч і відповідала явищам, але не здатна була пояснити і передбачити рух небесних світил, то система Коперника дала можливість робити припущення, які точно узгоджуються з спостереженнями, пояснюють їх і передбачають результати.

Але було б помилкою вважати, ніби погляди Птолемея лише перешкоджали прогресу науки. Гальмувала розвиток науки не так птолемейова система, як абсолютизація її церквою. Система Птолемея — це сонячна система, в центрі якої знаходиться Земля. Астроном визначає положення світил на небесній сфері в координатах стосовно до Землі, а потім здійснює перехід до іншої системи координат. До речі, такий підхід і на сьогодні часто використовується в практиці, як і таблиці, складені Птолемеем.

Слід зазначити, що розвиток теорії можливий і без використання додаткових фактів, на основі внутрішнього розвитку самої теорії. Як відомо, А. Ейнштейн не проводив експериментів, не збирав нової, додаткової інформації, а на основі доступної всім інформації, застосувавши новий підхід, створив теорію відносності. У квантовій механіці рівняння П. Дірака було сформульоване шляхом уточнення рівняння Е. Шредінгера, а також на основі деяких теоретичних принципів, що ставили більш високі вимоги до попередніх теорій і передбачали існування позитронів, не відкритих ще в той час. Розкриття структури ДНК, розшифровка генетичного коду давали багато фактів, що виходили за межі попередніх уявлень про спадковість і мінливість живих організмів. Ці факти свідчили, зокрема, про можливість передачі спадкової інформації від РНК до ДНК, що зумовило наступний розвиток вірусно-генетичної теорії ракових захворювань, яка не була вже на той час новою. Як відомо, вона була висунута задовго до розкриття генетичного коду видатним радянським вченим Л. О. Зільбером. Відкриття саркоми курей П. Раусом, досліди, проведені в Массачусетському технологічному інституті Девідом Балтимором, гіпотеза радянського генетика С. М. Гершензона, що знайшли свою реалізацію у виділенні ферменту ревертази, показують що нові факти не тільки не суперечать старій теорії, але й досить часто збагачують її, ведуть до появи нових теоретичних узагальнень.

Водночас не все те, що виходить за межі попередніх уявлень є новим і дійсно науковим знанням. Ще Гегель писав, що вивчити, «значить зрозуміти правильність того, що думають інші. Але не можна пізнати річ, якщо спочатку виходити з її помилковості».

Тут варто звернути увагу ще на один аспект проблеми нового у науковому знанні. Мова йде про парадоксальність як критерій новизни. Відомо, що в умовах науково-технічної революції пізнання неминуче проходить крізь так звану кризу очевидності, що виявляється у відмові від усталених уявлень та висуванні «божевільних ідей», які вважаються симптомами руху вперед, симптомами наукових відкриттів. Наука розвивається за своїми власними законами, продиктованими життям, а не за уявленнями вченого. Тому парадоксальність, як свідчать факти, не є достатньою підставою для визначення справжньої новизни знання. Тільки в тому разі, коли парадоксальна ідея пов'язана з певними закономірностями дійсності, її виявлення сприяє прогресу науки. Коли ж вона грунтується лише на уяві, відходить від дійсності, то залишається маренням. Зрозуміло, що термін видатного датського фізика Н. Бора «божевільні ідеї» — лише метафора. Що ж стосується парадоксальності істини, то як справедливо зазначає Г. А. Курсанов, вона полягає не у «божевільних ідеях», а в глибоко діалектичній природі дійсно наукових істин, в єдності їх протилежних засад, у суперечливій сутності самого процесу пізнання, його форм і компонентів, перетворенні понять на свою протилежність, у їх універсальній гнучкості, єдності в протилежності, у відображенні в єдиному понятті, єдиній пізнавальній формі суперечливих властивостей і відношень, тощо.

Поряд з проблемою новизни наукового знання, дедалі більшої актуальності набуває проблема його цінності, корисності. Такі критерії необхідно пов'язані з визначенням економічної ефективності наукових досліджень та деякими морально-етичними аспектами гуманістичної спрямованості науки. Відомо, що в процесі свого розвитку наука розкриває існуючі зв'язки, відношення дійсності, об'єктивні закономірності розвитку природи, до яких неможливо застосувати самих по собі критеріїв добра і зла, шкоди і корисності, або безпосередньої цінності.

Категорія цінності — загальне поняття, що акумулює соціальний і науковий досвід людства. Вона має опосередкований характер, адже самі, ціннісні фактори епохи визначаються інтересами пізнаючого суб'єкта і справляють вплив на формування оцінки можливих теорій щодо їх практичного використання. Наука становить соціальний інститут, тому ті чи інші ідеї вченого, який працює у певній галузі, стають соціальним надбанням, пов'язуються з конкретними історичними обставинами. Цілком природним є прагнення кожного вченого довести практичну корисність свого винаходу. Але не можна не погодитися з думкою академіка І. В. Петрянова-Соколова, що все принципово нове, раніше нікому невідоме, тільки що відкрите дослідником, не може ще бути комусь потрібне, бо про нього не знає ніхто крім самого вченого. Навіть згодом, не завжди легко визначити цінність того чи іншого наукового положення або відкриття. Прикладів тому можна навести безліч. Ще 80 років тому ніхто не вірив у можливість повітряної навігації. В 1933 році видатний американський фізик Е. Резерфорд заявляв, що надії на використання ядерних процесів є нісенітницею. Лазерний промінь здавався свого часу таким далеким від практичного застосування, що його навіть відмовлялися патентувати.

Водночас у практичній діяльності досить часто використовуються невідомі науці закономірності. У процесі вивчення вони втрачають тривіальність, набувають нового значення. Прикладом такого роду є становлення закону взаємопереходу якості і кількості. Логічно обгрунтований Гегелем, він дістав своє підтвердження в природознавстві, зокрема він був використаний видатним російським хіміком Д. І. Менделєєвим при обгрунтуванні періодичного закону та побудові періодичної системи хімічних елементів. Після цього дехто почав розглядати перехід кількості в якість як щось банальне і давно відоме. «Але те,— зазначав Ф. Енгельс,— що деякий загальний закон розвитку природи, суспільства і мислення вперше був висловлений в його загальнозначимій формі,— це завжди залишається подвигом всесвітньо-історичного значення. І коли ці пани протягом багатьох років примушували кількість і якість переходити одна в одну, не знаючи того, що вони робили, то їм доведеться шукати втіхи разом з мольєрівським паном Журденом, який теж усе своє життя розмовляв прозою, зовсім не догадуючись про це».

Отже, необхідно чітко розрізняти власне наукову цінність і цінність прикладного характеру: якщо перша пов'язана з пізнанням, то друга з емпіричним запровадженням того чи іншого наукового положення. Цінність у її науковому аспекті визначається не безпосередньою корисністю, а тим, наскільки даний результат сприяє одержанню нових результатів взагалі. При цьому, сама цінність не становить критерію новизни знання, а відбиває міру внеску в освоєння нового знання, в забезпечення галузевої спадкоємності знань, їх розвитку. А це не менш важливо для суспільства, ніж пошуки безпосередньої корисності, гонитва за якою нерідко стримує процес розвитку науки, наукового пізнання. Показовим щодо цього є становище, яке у свій час склалося в галузі генетики в нашій країні, коли надмірне зосередження уваги вчених на практичній корисності їх концепцій спричинило серйозне відставання генетичної науки.

На основі викладеного можна зробити деякі висновки. Позитивним моментом розглянутих нами поглядів на новизну знання є положення про те, що новизна знання постає не тільки відкриттям невідомого, але підтвердженням старого. Однак незнання є лише однією стороною процесу пізнання, якій протистоїть знання і наука. За ними завжди стоїть практична діяльність, перехід до якої являє собою складний, багатоступінчатий процес.

Аналіз розвитку науки показує, що у виявленні й оцінці новизни знання, визначенні самого терміна «новизна знання» треба виходити не з відношення наявного знання до старого, протиставлення старого і нового, а з відношення наявного знання до невідомого. В такому відношенні саме поняття новизни знання набуває мінімум трьох значень: нового в дійсності, нового в знанні і нового у творчій діяльності людини.

Навколишній світ постає перед людиною як цілісна система у своїй багатоманітності та багатоякісності. Кожний предмет, кожне явище мають безмежну кількість зв'язків, відношень, властивостей. Охопити їх відразу і безпосередньо людина неспроможна. Оскільки ж процес пізнання людиною навколишнього світу — складний суперечливий процес проникнення в сутність предметів і явищ, шлях від незнання до знання, від сутності першого порядку до сутності другого порядку і т. ін., то «ми можемо,— як зазначав Ф. Енгельс,— пізнавати тільки при даних нашою епохою умовах і лише настільки, наскільки ці умови дозволяють».

Поряд з об'єктивними процес пізнання зумовлюється також і суб'єктивними причинами, до яких у першу чергу відносяться практичні потреби самої людини. В процесі трудової діяльності людина задовольняє свої потреби, визначає певні предмети, явища, процеси як об'єкти пізнання, використовує зв'язки і відношення між ними. Водночас, в силу активності свідомості людина здатна на основі попередніх знань передбачати невідомі раніше тенденції розвитку об'єктивної дійсності і, спираючись на них, будувати свою діяльність, спрямовану на освоєння і перетворення дійсності.

Однак предмети і явища навколишнього світу, зберігаючи певний момент сталості, перебувають у постійному русі, розвитку, взаємопереході одного в інше і т. п. Виникають нові, раніше невідомі зв'язки, якості та властивості матеріальних об'єктів. Ось чому нове в дійсності — це, по суті, невідомі, неосмислені раніше реальні зв'язки та відношення між предметами і явищами навколишнього світу, оскільки «нове в дійсності існує як прояв, закономірність, тенденція або можливість до своєї появи в галузі людської діяльності».

На відміну від нового в дійсності, нове в знанні — це відображення реально існуючих зв'язків і відношень дійсності у невідомих раніше гіпотезах, ідеях, теоретичних побудовах, формування невідомих раніше методів освоєння та перетворення дійсності. Якщо навколишня дійсність перебуває в стані безперервних змін та розвитку, то й наші знання про неї теж не можуть бути незмінними, остаточно істинними на всі часи. Пізнання — це постійний процес уточнення існуючих знань, відбиття невідомих сторін дійсності, коли нове в об'єктивному світі не вміщується в наявні уявлення, в рамки існуючих теоретичних узагальнень. При такому розумінні новизни знання нове і старе не існують самі по собі як самостійні сутності, а складають діалектичну єдність протилежностей, боротьба між якими є однією з рушійних сил розвитку науки.

Поява нових знань завжди пов'язана з об'єктивною дійсністю і є закономірним переходом від одного рівня сутності до іншого, більш глибокого. Зміни у змісті пізнання відбивають вихід науки на певному етапі свого розвитку за наявні межі теоретичного освоєння дійсності, розширення об'єкта пізнання шляхом охоплення більш широкого фрагмента дійсності в порівнянні з тим, що був він раніше, а також здатність пояснювати вже відомі факти. При цьому процес пізнання йде не тільки від незнання до знання, але й від невідомого до незрозумілого, оскільки з нагромадженням нових фактів і вивченням раніше невідомого збільшується обсяг незрозумілого.

Вищою метою науки є відкриття невідомих ще законів природи. Але ніколи не може наступити той момент, коли всі вони будуть відкриті, тому що пізнання, як і сама природа, безмежне. Підкреслюючи цю властивість людського пізнання, академік М. В. Келдиш зазначав, що «наука відкриває неосяжне поле діяльності, і ніколи не можна буде сказати, що все вже відкрито, що до кінця розв'язані всі проблеми». Розвиток науки — це зміна форм пізнання, стилів мислення, переформування нагромаджених знань відповідно до нового бачення світу. При цьому новизна знання втілюється не тільки у фактах, експериментальних підтвердженнях або спростуваннях попередніх гіпотез, а й у методах наукового пізнання, у постановці наукових проблем, здатності до наукових прогнозів. Наукове пізнання, як найбільш розвинута форма випереджуючого ідеального відображення дійсності, здатне виробляти уявлення про такі предмети та явища, з якими людина безпосередньо не взаємодіє. Але й у таких випадках запити суспільства є основними стимулами розвитку науки, головними критеріями її успіхів. Немає сумнівів, що в міру розширення та поглиблення наших знань неминуче виявиться наближеність, неповнота наших первісних уявлень про дійсну природу явищ і властивостей. Уже тепер, у «вік науково-технічної революції всі проблеми людства, навіть найбільш давні, знову постають перед проникливим поглядом дослідника, який намагається дати їм нове, сучасне розв'язання».

У постановці і розв'язанні проблеми новизни знання слід відрізняти також й нове у творчості. З точки зору діалектичного та історичного матеріалізму найвищим смислом людської діяльності є творення свого світу та самої себе. Людина не тільки бере необхідне у природи, а й створює свій предметний світ, свою олюднену природу. Нове, що виникає в результаті відображення дійсності, як правило, не змінює природи, якісної визначеності об'єкта. Нове ж, що виникає в результаті творчості, постає як невідома до цього часу якісна визначеність, оскільки воно вперше створене людиною і не існує ні в природі, ні в суспільстві. Водночас, це не просто створення неіснуючого об'єкта з відмінною від попередньої і невідомою людям якісною визначеністю. Якщо нове в процесі відображення є просто створенням нової моделі, то нове у творчості — не просте відтворення існуючого, а його діалектичне зняття, своєрідне відбиття об'єкта відображення в залежності від потреб того, хто відображує, і включення відображеного у сферу своєї діяльності. Але грунтується воно також на об'єктивних законах природи, відповідає їм, втілюється, зокрема, в знанні, завдяки чому наука виступає як один з важливих моментів творчості і як безпосередня продуктивна сила суспільства.

Для розуміння розвитку науки, визначення новизни знання та основних елементів її критерію важливо розглянути деякі оціночні категорії, зупинитися, хоча б коротко, на таких поняттях, як «оцінка» та «ідеал». Відомо, що перше з них визначається, як розуміння окремих сторін дійсності у відношенні до інтересів людини як суспільної істоти. Відповідно до цього оцінка виступає відносно самостійним моментом єдиного процесу духовного освоєння світу людиною, що «реалізується як у повсякденних висновках, так і в теоретичних побудовах». Використання поняття «оцінка» найбільш доцільне при аналізі суттєвих аспектів розуміння творчості, визначення ефективності наукових досягнень і відкриттів, з урахуванням того, що це поняття містить у собі елемент суб'єктивності.

На відміну від оцінки, ідеал — це взірець досконалості, що формується в процесі пізнання та суспільної практики внаслідок критичного ставлення до дійсності. Найчастіше ідеал постає як образ бажаної об'єктивної перспективи і зумовлюється конкретно-історичними умовами епохи. Ще О. І. Герцен зазначав, що ідеал кожної епохи — це «вона сама, звільнена від випадковості, перетворене споглядання теперішнього».

Ідеал — могутній фактор духовного життя, розвитку культури й науки. Однак можливі ситуації, коли він стримує розвиток науки, не сприяє результативності наукової діяльності. Причина тому — розбіжність між ідеалом науки і дійсністю, де ідеал — вищий за дійсність, а дійсність не вміщується в рамки абстрактного ідеалу. Так слідування абстрактному ідеалу, ототожнення його з дійсністю привели свого часу В. Г. Бєлінського до майже трирічного вимушеного примирення з дійсністю, яке пізніше він розцінював як кошмарний сон. Великий успіх теорії відносності, для створення якої виявилися достатніми знання, відомі протягом 200 років кожному школяреві, спонукав А. Ейнштейна до створення, на основі обмеження вихідних основ теорії гравітації, єдиної теорії поля. Над цією теорією він працював понад 40 років, але так і не досяг бажаного результату.

В цілому ж поняття «оцінка» і «ідеал» недостатні для визначення новизни знання. Вони суб'єктивно відбивають об'єктивну дійсність і значення явищ, предметів для людства. Оцінка, ідеал нерозривно пов'язані з суб'єктом пізнання, зумовлюються його знаннями про об'єкт. Уже тому вони не можуть бути об'єктивним мірилом науковості знання та його новизни, оскільки суб'єктивність може призвести до спотворення змісту наших знань про навколишню дійсність.

Критерій новизни знання, на відміну від оцінки та ідеалу — це об'єктивна міра відповідності наших знань про об'єкт самому об'єкту. Становлення критерію новизни знання включає складний комплекс питань, що вимагають серйозного вивчення і не обмежуються цінністю знання, відкриттям невідомого та підтвердженням старого. Адже розвиток науки передбачає також і моменти риску та вдачі дослідника, неповторність і унікальність знання, неоднорідність та неоднозначність його визначення, варіабільність одержаних знань тощо. У своїй сукупності ці моменти постають важливими характеристиками виявлення повноти, глибини й адекватності відображення навколишньої дійсності у процесі пізнання і можуть, на думку Огородника І.В. та Стогнія І.П, розглядатися як основні складові частини критерію розвитку науки.

Адекватність відображення, повнота знань і глибина проникнення в сутність досліджуваного об'єкта, доповнені принципом простоти, мають складати систему атрибутивних елементів критерію новизни знання. Вони часто підсвідомо використовуються як об'єктивне мірило відповідності наших знань про навколишній світ та їх досконалості. Правда, якщо інші вимоги у визначенні критерію новизни знання не викликають істотних заперечень, то ставлення до принципу простоти досить суперечливе, незважаючи на те, що до нього постійно звертаються при аналізі розвитку науки. Так одні вчені тлумачать простоту як регулятивний принцип вибору побудованої форми математичної гіпотези, найбільш важливе свідчення істини, спосіб правильного теоретичного узагальнення. Автори даних визначень, хоч і дещо звужують сферу дії принципу простоти, оскільки використовують його для характеристики лише деяких аспектів пізнавальних ситуацій, все ж віддають належне цьому принципу. Інші заперечують принцип простоти, наголошують, що заяви про простоту навколишньої дійсності приносять дослідникові більше шкоди, ніж користі, тому що при знайомстві з дійсністю, він переконується скоріше у складності предметів і явищ навколишнього світу, ніж у їх простоті.

Не вдаючись до детального розгляду наведених точок зору в оцінці принципу простоти та можливостей його використання в науковому пізнанні, зауважимо, що діалектико-матеріалістичне розуміння цього принципу не зводиться до механістичного виведення простоти світу з простоти знання, ототожнення одного з другим. Діалектичний матеріалізм не заперечує складності будови світу, але вимагає й врахування того, що простота є об'єктивною характеристикою досліджуваної системи і виступає як протилежність складності. «Як це не парадоксально,— відзначає відомий американський біохімік А. Ленінджер,— але вся величезна різноманітність органічних молекул у живому організмі зрештою зводиться до надзвичайно простої картини». І дійсно, макромолекули в клітині складаються з невеликої кількості малих молекул, які служать будівельними блоками тих чи інших клітин, тканин і складають надзвичайну пластичність та багатоманітність органічного світу. Як по відношенню до всієї навколишньої дійсності, так і по відношенню до живої природи об'єктивною основою простоти виступає матеріальна єдність світу, підпорядкування природи найбільш загальним законам, де при всій складності форм елемент універсалізації, простоти теж внутрішньо властивий самій природі. Визнання цього й складає суть матеріалістичного світогляду, який, за словами Ф. Енгельса, «означає просто розуміння природи такою, яка вона є, без усяких сторонніх додатків...».

Простота не заперечує складності. Вона притаманна і зовнішньому світові, і процесам його відображення у мисленні. І тут, безумовно, важко не погодитися з американським біологом Д. Уотеоном, який вважав, що ламати голову «над складністю, не переконавшись перед цим, що простіша відповідь не годиться, було б непростимою дурницею». Адже природа дійсно відповідає на прості, але розумно поставлені питання.

Об'єктивне існування простоти буття зумовлює логіко-гносеологічний зміст простоти знання як «логічної можливості пояснення одних і тих самих явищ у різних змістовних теоретичних формах та історичних тенденціях відбору найбільш загальних, простих і разом з тим точних з них». У реальному процесі пізнання треба враховувати як простоту, так і складність. Тому основною методологічною вимогою до формулювання теоретичних побудов є вимога відображувати зв'язки всіх процесів у найбільш наочній, ясній формі, а поняття організовувати у найбільш просту і струнку систему. Адже немає думки, «яку неможливо висловити просто і ясно, особливо в її діалектичному розвитку». В цьому відношенні всяка нова теорія має бути більш простою ніж попередня, якщо вона пояснює ширше коло фактів на основі незначної кількості загальних основних положень, характеризується внутрішньою досконалістю, найбільшою мірою загальності і інтегративності, забезпечує відносну простоту вивчення і соціального засвоєння, можливість передавати знання в компактному, економному і легко позначуваному вигляді. Звідси зрозуміла та необхідність вимоги простоти, яку надзвичайно високо ставили видатні природодослідники. Так К. А. Тімірязєв, високо цінуючи точність, простоту прийомів, ясність у постановці питань, девізом своєї наукової творчості обрав слова Л. Пастера: «Не висловлюйте нічого такого, чого не можете довести просто и безумовно».

Принцип простоти був і залишається лакмусовим папером, що визначає досконалість наших знань про навколишній світ, ступінь їх розвитку. Він повною мірою стосується усіх галузей наукового знання. Адже, як зазначав Дж. Брунер, «чіткі теорії ніколи не народжуються з нечітких, невиразних описів». Більш того, туманність, неясність виразів і неадекватне використання математичного апарату значно перешкоджають сприйняттю нових ідей, прикладом чого може бути теорія інформації К. Шеннона. Правда, досягти простоти в науці не завжди легко. Як зазначав В. Тхоржевський, важко собі навіть уявити, якого розміру повинна бути сторінка книги, щоб розташувати на ній одне алгебраїчне рівняння, що описує рухи людини.

Отже, у рамках цілісної системи наші знання повинні пов'язуватися з самою дійсністю, відповідати дійсності та внутрішнім законам самої науки. Новим завжди буде те знання, яке більш повно й адекватно відображає дійсність, сприяє досягненню об'єктивної істини, незалежно від того, коли воно включене у загальний інформаційний потік. І хоч на певних етапах повнота знання може бути недостатньою для формулювання істинних наукових положень, досягнення об'єктивної істини завжди залишається найбільшою цінністю наукового пізнання, його метою. Що ж до простоти як складової частини критерію новизни знання, то вона аж ніяк не означає спрощення об'єкта. Вона вимагає лише відсіювати наносне, зайве, те, що заважає скласти цілісне уявлення про об'єкт.

Використана література:

1. Огородник І.В., Стогній І.П. Спадкоємність наукового знання. – К.: Політвидав України, 1981. – 135 с.

2. Майзель Б. М. Проблема познания в философских работах К. Р. Поппера 60-х годов.— Вопросы философии, 1975, № 6, с. 142.

3. Тхоржевский В. Математика в живом организме.— Химия и жизнь, 1978, № 3, с. 33.





Реферат на тему: Науковість знання та критерії його новизни (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.