Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Класичне знання та межі його використання (реферат)

Розглядаючи проблему наступності наукового знання, співвідношення нового і старого в знанні, не можна обійтися без логіко-гносеологічного аналізу терміна «класичне знання». Крім свого загальнометодологічного аспекта, зміст цього поняття значною мірою зумовлюється й характером наукової етики. Як відомо, в ХХ столітті в наукознавстві набув значного поширення термін «класичне»: класична наука, класичне знання, класичне природознавство, класична фізика, класична біологія. При цьому нове знання нерідко протиставлялося класичному, яке ототожнювалось з старим, віджилим. Відомий французький фізик Ж. П. Вижьє зазначав, що навіть вважається хорошим тоном відкидати положення класичного знання, розглядаючи їх як уже давно пройдений етап.

Подібне явище пов'язане з радикальними змінами, постійною переоцінкою тих чи інших цінностей, що спостерігається в науці. Адже навіть неотомізм, з притаманним йому догматизмом і віджилими схемами схоластичної філософії, час від часу оновлює свої положення, спекулюючи на ідеалістичних інтерпретаціях досягнень сучасного природознавства, апелюючи до віри. Що ж до неопозитивізму, то претендуючи на одноосібне представництво «філософії науки» як загальної методології наукового пізнання, проголошуючи революційні перевороти у філософії та науці, він досить часто лише перелицьовує традиційні форми мислення. Під впливом критики ззовні і зсередини неопозитивізм змушений займати компромісну позицію щодо традиційних форм філософського мислення, а свої претензії на радикальну реформу філософії зводити до переорієнтації філософії з спекулятивних умоглядних на емпіричні методи, тобто замість одних традиційних схем метафізики відроджувати інші, не менш традиційні. Ці риси сучасної буржуазної філософії, зокрема неопозитивізму, чітко виявилися на XVI Міжнародному філософському конгресі.

Аналогічну позицію займали і прибічники екзистенціалізму щодо тлумачення розвитку науки. Заявляючи про необхідність впровадження нових, некласичних принципів філософії, екзистенціалісти робили спроби відійти від традиційних форм знання і знайти засоби нового, некласичного осмислення людської сутності. Один з прикладів такого прагнення до некласичного філософствування — філософія французького письменника і філософа А. Камю, що стверджував розходження між людиною і світом, її невідповідність самій собі. Внаслідок свого антиісторизму екзистенціалізм, закликаючи до нетрадиційного, некласичного підходу в філософії, пропонував водночас повернутися до мислення античних досократиків, до відмови від наукового мислення.

Нерідко термін «класичне знання» використовувався як дискримінаційний ярлик, заперечувалось його евристичне значення, стверджувалась відсутність розвитку класичного знання. Зокрема, не завжди бралося до уваги, що терміни «класичне знання», «класична наука» можуть використовуватися як для визначення знання, що обмежується описом окремих фактів, їх класифікацією, аналізом складових частин дійсності, так і для визначення фундаментальності знання, взірця його досконалості.

Так наукознавець Б. Г. Кузнецов, розглядаючи деякі основні тенденції та перспективи розвитку наукового знання, стверджував, що суть класичної науки, яка виникла у XVIII столітті, полягає в тому, що основні закони, сформульовані Галілеєм, Декартом, Ньютоном, іншими мислителями XVIII та XIX століть, претендували на роль завершених істин. Ці істини стверджувалися як непорушні канони наукової думки, так само як у галузі художньої творчості канони античного мистецтва. Б. Г. Кузнецов доводив свою думку, посилаючись на розвиток фізики, особливо механіки. Він вважав, що основними ознаками класичної науки є те, що, починаючи від Ньютона, вона не відкидає перевірені дослідом положення, а збагачує їх, уточнює старі закони і межі їх використання. Оскільки ці закони становлять непохитний фундамент науки, класична наука виступає статичною, не здатною до розвитку і спроможною лише на створення певних цільових канонів та ідеальних схем.

Класичній науці Б. Г. Кузнєцов протиставляв сучасну науку, називаючи її некласичною, зазначаючи, що наукова творчість XX століття зумовила виникнення нового, некласичного ідеалу, який не може втілитися у «вигляді завершеного пояснення світу, залишаючи майбутньому лише деталізацію завершеної схеми будови світу». Суттєву відмінність сучасної, некласичної науки він вбачав у відмові від фундаментальних постулатів класичної науки, у зміні уявлень про закони природи, про саму природу. Ідеал наукового пояснення змінюється на очах кожного покоління. Таким чином, некласична наука постає як будова, що росте не тільки вгору, але й постійно заглиблюється у свій фундамент. Її основні риси — незавершеність, незамкнутість нових уявлень про світ, неминучість перегляду фундаментальних принципів науки. Ідеалом сучасного пояснення світу постає теорія, найбільш наближена до розуміння гармонії Всесвіту, що зумовлює новий, некласичний ідеал наукового знання, яке виключає попередні ланки аналізу і стає близьким до нелінійного уявлення Спінози про природу.

Точку зору, близьку до поглядів Б. Г. Кузнєцова, обстоював К. X. Делакаров, аналізуючи філософські проблеми сучасної фізики, і перш за все філософський зміст принципу доповняльності. Без розкриття змісту термін «класична наука» досить часто використовувалась й деякими іншими радянськими філософами. При цьому вони ототожнювали класичну науку з механістичною картиною світу, що не одне й те саме. Подібне розуміння терміна «класичне» приводить до певних суперечностей, особливо при визначенні понять, коли необхідно підкреслити зразковість того чи іншого визначення.

Значні розбіжності існували у визначенні меж класичної і некласичної науки. Так Ж. П. Вижьє вважав належною до класичної науки фізику Ньютона і Лапласа, якій властива завершеність і обмежене число точно детермінованих законів природи. На думку А. І. Ракитова, класична наука починається від Коперника та Галілея і закінчується працями Максвелла, Томсона і Резерфорда. До некласичної науки він відносить ті галузі природознавства, які так чи інакше пов'язані з релятивістською та квантовою фізикою. Підкреслюючи можливість збереження попередніх знань, Ракитов зазначав, що з розвитком науки, відкриттям фундаментальних законів і формулюванням нових принципів те, що протягом багатьох років вважалося в науці єдино можливим, стає одним з варіантів можливого. Зберігаючи свою практичну і історичну цінність, відіграючи роль необхідного ступеня наукової освіти, воно використовується для розв'язання певного класу завдань, і його по праву можна назвати класичним.

Інший автор — Ю. С. Мелещенко відмінність між класичним і некласичним знанням вбачав у мірі проникнення до структурної організації, у масштабах управління та технічному оснащенні наукової діяльності, якій властиві тенденції переходу від екстенсивної до інтенсивної фази розвитку. Намагаючись подолати певні антиномії сучасного наукового пізнання, деякі науковці прагнули знайти «класичну відповідність між старими і новими термінами» і навіть «певний некласичний вираз діалектичної суперечності».

Протиставлення класичної та сучасної науки, їх розрив спостерігався не лише в галузі фізики, а й деяких інших природничих наук. Так, становлення біології як однієї з провідних наук сучасного природознавства, дослідження нею процесів життєдіяльності на молекулярному та субмолекулярному рівнях призвело у свій час до спроб оголосити застарілими класичну теорію еволюції Дарвіна, рефлекторну теорію І. М. Сеченова — І. П. Павлова, протиставити молекулярну і клітинну біологію. Класичну біологію звинувачували у тому, що вона не розкрила внутрішніх механізмів життєдіяльності, була звернута у минуле. Зразком фізіології нового типу, що претендувала на одноосібне представництво в сучасній біології, проголошувалася фізіологія активності, окремі ідеї якої дійсно відіграли позитивну роль у розвитку кібернетики, що, однак, не дає підстав розглядати її як якийсь вищий тип фізіології, тим більше фізіології вищої нервової діяльності.

Необхідно зазначити, що більшість вчених як в Україні, так і за кордоном досить обережно вживають терміни «класичне знання» та «класична наука». Вони не побоюються «відстати від вічного руху боротьби старого і нового», розглядають конкретно етапи розвитку науки, здобутки тієї або іншої наукової школи, наукового напряму. Раціональність такого підходу зумовлюється рядом моментів.

Перш за все, будь-який поділ на «класичну» і «некласичну» науку досить суб'єктивний, оскільки важко знайти об'єктивні критерії для точного визначення класичного і некласичного періодів. У визначеннях різних авторів ці періоди охоплюють різний час. Мабуть, не випадково, що навіть ті, хто намагається сформулювати відмінність між класичною і некласичною наукою, змушені визнати відсутність різкої межі між ними. Варто зазначити також: якщо класичним періодом у механіці може вважатися її відносна завершеність після відкриття законів Галілея і Ньютона, можливості яких, до речі, повністю не вичерпані і на сьогодні, то оцінки етапів розвитку інших наукових галузей ще досить не визначені.

Так біологія як самостійна наукова дисципліна почала формуватися тільки наприкінці XVIII — початку XIX століття. На той час вона мала описово-збиральний характер і ставила своїм завданням розібратися у безлічі існуючих видів рослин і тварин. Навіть після систематики видатного шведського натураліста Карла Ліннея біологи вважали своїм обов'язком найбільш повно описувати і класифікувати рослинні та тваринні організми. Звичайно, опис та класифікація систем, що вивчаються, не вичерпують мети науки. Завдання науки не зводиться до простого, опису фактів, їх систематизації. Вона прагне до відкриття основних закономірностей розвитку досліджуваних об'єктів з метою управління ними.

Правомірне порівняння натураліста-класифікатора з бібліотекарем, що розставляє книги по полицях. Дійсно, більшість біологів того часу рідко зверталися до теоретичних узагальнень. Але, враховуючи цей момент в оцінці розвитку біологічного знання кінця XVIII — початку XIX століття, не слід забувати, що без опису та систематизації, без цієї «скучної і дріб'язкової роботи», був би неможливий дальший розвиток біології. Для того щоб отримати статус науки, кожна галузь знання повинна пройти ступінь систематизації, класифікації своїх об'єктів. Для зведення набутих результатів у цілісну систему потрібні зусилля не менші, ніж для прокладання нових шляхів у науці. Робота у цьому напрямі не припиняється і нині. Адже «навіть у недосконалій формі систематика важлива для науки і практики, бо полегшує вивчення і використання органічного світу, в неосяжній багатоманітності якого ми б інакше заплуталися».

Систематика допомагає вивчати органічний світ, схематично вказує на споріднені відношення між видами, що має важливе значення для їх пізнання та практичного використання. Тим більше, що й досі ще багато органічних форм не вивчені навіть на рівні класифікаційного опису, який зробив у свій час К. Лінней. Відомий біолог, академік М. І. Вавилов розцінював систематику як «основу пізнання рослинного і тваринного царства». Він активно виступав проти тих, хто вважав класичну систематику застарілою, підкреслював, що вона не вичерпала себе навіть щодо культурних рослин, хоча і становить перший крок у біологічному пізнанні.

Слід зазначити, що біологія кінця XVIII — початку XIX століття теж не займалася виключно систематикою. Вже тоді робилися спроби піднятися до осмислення основ розвитку органічного світу, дати теоретичне узагальнення емпірично здобутим фактам, розкрити внутрішні механізми функціонування живих організмів, показати історію розвитку живого. Цим займалися ембріологія, морфологія, порівняльна анатомія. Саме їх розвиток зумовив видатні досягнення біологічної науки у другій половині XIX століття — створення клітинної теорії та еволюційної теорії Ч. Дарвіна. Доречно зауважити, що на формування останньої значний вплив справила саме систематика К. Ліннея.

З точки зору чіткого поділу на «класичну» та «некласичну» науку неможливо з'ясувати, до якої з них відносити, наприклад, такі наукові дисципліни, як біофізика та біохімія. Адже засновником біофізики вважають лейб-медика королеви Британії Гільберта, який ще у 1600 році видав книгу «Про магніт, магнітні поля і про великі магніти Землі», а основні напрями розвитку цієї науки були закладені видатним німецьким фізіологом Г. Гельмгольцем ще в середині позаминулого століття. Вивчення проблем сучасної біохімії теж почалося давно — близько 3-ох століть тому. Протягом другої половини XVIII століття і в XIX столітті неодноразово робилися спроби, і досить успішні, проникнути в суть процесів життєдіяльності, з'ясувати їх природу як «у структурному, так і у функціональному відношеннях». Можна назвати цілу плеяду видатних вчених XVIII—XIX століть, які працювали в цій галузі і вважаються класиками біохімії як науки. Тобто, є всі підстави, стверджувати, що ця епоха «може розглядатися як початок історії того періоду видатних відкриттів, який продовжується і до сьогоднішнього часу».

Важко погодитися і з уявленнями про класичну науку як статичну, таку, що позбавлена будь-якого розвитку. Хибність такого твердження визнає і Б. Г. Кузнєцов, який пише, що у світлі сучасної науки відкривається динамічність класичної науки. Знайомство з розвитком науки у XIX столітті переконує, що в цей час відбувалося оновлення всіх її галузей. З'являлися, систематизувалися та теоретично узагальнювалися нові емпіричні факти. «Теоретичні дослідження,— писав відомий французький історик науки П. Таннері, аналізуючи розвиток науки того часу,— йдуть такими швидкими темпами, що проекти, які здавалися остаточними, майже в ту ж саму хвилину залишаються позаду або піддаються перетворенню».

Не витримують критики і твердження, ніби ті чи інші відкриті закономірності вважалися представниками класичної науки остаточними істинами. Про це свідчать, зокрема, висловлювання багатьох вчених. Так, англійський анатом XVII століття В. Гарвей писав, що вчені «не вважають ганьбою змінювати свої думки, якщо правдоподібність і явне доведення цього вимагає». І. Ньютон порівнював себе як вченого з хлопчиком, що бавиться камінцями на березі невідомого. Французький природодослідник XVIII століття Ж. Б. Ламарк був певний що «прийде час, коли всі ці важливі питання, якими я посмів зайнятися, ... будуть піддані новому обговоренню з боку людей, що зуміють висвітлити їх краще, ніж це зробив я».

Такі видатні представники біологічної науки XIX століття, як російський ембріолог К. М. Бер, французький фізіолог К. Бернал, англійський натураліст Ч. Дарвін і багато інших, вимагали від своїх учнів і послідовників не простого копіювання своїх праць, а дійсно творчого підходу до них і ніколи не вважали свої ідеї догмами, істинами в останній інстанції. «Я був би надміру обмеженою людиною, якби був упевнений в тому, що я не помилявся.., але я сподіваюсь, що заслужив визнання в тому, що я у міру сил намагався уникнути помилок». Ці слова К. М. Бера відбивають критичне ставлення до своїх здобутків. Водночас вони близькі до поглядів представників сучасної, так званої «некласичної науки». Видатний англійський біолог-марксист, засновник таких найновіших напрямів сучасної біології, як популяційна генетика, математична та біохімічна генетика, молекулярна біологія та ензімологія, Б. С. Холдейн писав: «Якщо б мої погляди не піддавалися змінам за останні п'ять років, мене можна було б викреслити з списку живих».

Ч. Дарвін в листі до П. А. Хаєта від 4 грудня 1872 року писав: «...я ніколи не був таким безрозсудливим, щоб гадати, що мені вдалося щось більше, ніж накреслити деякі риси обширних основ походження». Він був твердо впевнений у тому, що наука відкриє багато законів, які проллють світло на таємницю з таємниць — походження видів. Знайомство з працями Ч. Дарвіна переконує нас у тому, що він неодноразово визнавав наявність помилок у своїх власних роботах, вказував на ті суперечності й утруднення, які пов'язані з розумінням процесу еволюції видів. У цих же роботах він дає ґрунтовний аналіз поглядів своїх попередників: Ж. Б. Ламарка, Жоффруа Сент-Ілера, Р. Оуена, Г. Спенсера, К. Нодена, К. М. Бера, Т. Гукера, Т. Гекслі. Саме ці риси великого натураліста надзвичайно цінив Ф. Енгельс. «Який великий надзвичайно скромний Дарвін,— писав він, критикуючи надмірний радикалізм Є. Дюрінга,— що не тільки зіставляє, групує і піддає обробленню тисячі фактів з усієї біології, але й з радістю згадує про кожного з своїх попередників, який би незначний він не був, навіть і тоді, коли це применшує його власну славу...».

Своєрідною відповіддю на твердження про те, ніби класична наука прагнула до встановлення раз і назавжди даних істин, можуть бути лекції французького фізіолога позаминулого століття К. Бернара з експериментальної патології. «Якщо кожна велика людина здійснює значний крок у науці, яку вона закладає,— говорив він,— то вона ніколи не стане стверджувати, що нею досягнута остання межа в науці, оскільки ця межа з необхідністю буде подолана і перевершена успіхами наступних поколінь».

Дозволимо собі навести ще декілька прикладів, щоб відтворити більш типову картину характеру класичної науки. Необхідність поєднання певного «символу віри» з творчим мисленням, творчим підходом до вирішення поставлених проблем властиве видатним радянським генетикам М. К. Кольцову, С. С. Четверикову. Ці вчені не тільки зробили величезний внесок у розвиток класичної генетики, а й поставили питання про творчий синтез дарвінізму і генетики, заклали підвалини матричної теорії гена. М. І. Вавілов, високо оцінюючи класичну систематику як засіб наукового пізнання, вимагав розширення її основ з тим, щоб систематика була більш диференційована і спиралася на новітні досягнення екології, фізіології, генетики. Водночас Вавілов різко виступав проти всього наносного, невиправданого практикою і новітніми досягненнями науки. Типовим прикладом цього може бути критика ним вчення англійського генетика І. Лотсі, яке Вавілов називав «еклектикою, фанатизмом, однобічністю».

Видатному російському природодосліднику І. В. Мічуріну досить часто приписують негативне ставлення до генетики, зокрема до законів Менделя. Через ряд об'єктивних і суб'єктивних обставин дійсно існували розбіжності між поглядами Мічуріна і Менделя. Однак уже в 1924 році І. В. Мічурін визнавав можливість узгодження вчення Менделя зі своїми поглядами, а дещо пізніше писав: «У законі Менделя я ніскільки не спростовую його переваг, а лише наполягаю на необхідності внесення в нього поправок і доповнень».

Можна навести ще десятки висловлювань тих, кого ми називаємо класиками науки, вимоги яких до вивчення тих чи інших об'єктів звучать цілком по-сучасному. Дослідження цих вчених стали класичними не тому, що були статичними і претендували на відкриття істин в останній інстанції, а своїм відкритим характером, тим, що націлювали на пошуки нового, давали поштовх до дальшого розвитку науки.

Наведені приклади свідчать про те, що спроби розглядати класичну спадщину як щось статичне абсолютно не виправдані. Вони лише породжують нігілістичне ставлення до класичної спадщини, ведуть до заперечення наступності і спадкоємності наукового знання в його історичному розвитку.

Відомий біолог і палеонтолог Л. Ш. Давіташвілі стверджував, що молекулярна біологія не дала науці нічого крім тези про те, що молекула ДНК містить у собі генетичну інформацію, на основі чого можна уявити собі передачу такої інформації іншим поколінням.

Вказана точка зору не витримує критики. Адже саме вихід біології на молекулярний і субмолекулярний рівень дослідження живого — одна з найважливіших причин сучасного бурхливого розвитку біології. Молекулярна біологія поклала початок нового етапу в пізнанні життя, проникнення в його глибинні механізми, синтезу даних різних наукових дисциплін, що, в свою чергу, привело до розширення методів вивчення живого, революційних зрушень у науці. Інша справа, що не слід абсолютизувати дані молекулярної біології, вважати, що тільки вона дає ключ до розуміння сутності живого. Фізико-хімічні, математичні, кібернетичні дослідження живих систем, які використовує сучасна молекулярна біологія, є безумовно важливими для пізнання біологічних процесів, але самі по собі вони не можуть розкрити специфіку живого, біоценозні відношення живих організмів та закономірності їх еволюції. Без глибокої біологічної інтерпретації молекулярні та субмолекулярні дослідження живих систем призводять до втрати загальнобіологічної перспективи, до перекручення реального змісту біологічних питань, збіднення конкретної різноманітності органічного світу та його специфічних особливостей. А саме на цьому й спекулюють різноманітні форми сучасного механіцизму та віталізму в біології.

«Усі дійсно творчі вчені є класиками, коли мова заходить за чіткість і об'єктивність досліду та теорії»,— вважав академік М. М. Семенов. «І Ейнштейн, і Бор,— наголошував відомий американський фізик П. Еренфест,— добре знають класичну фізику, вони, так би мовити, пройняті класичним знанням. Вони знають, вони люблять, вони відчувають класику так, як не може цього зробити звичайний фізик». Аналізуючи ці та інші вислови, можна прийти до висновку, що класичні праці становлять своєрідний еталон розв'язання певного кола проблем, ідеал наукового підходу до вивчення реальної дійсності. Наведемо приклад тлумачення класичного в іншій галузі духовного освоєння світу — в літературі та мистецтві, де існує багатий досвід у розв'язанні питання про співвідношення класичного і нового. «Класика,— писав поет Є. Євтушенко,— це згущене у чотирикутниках книг повітря врятованого від зникнення часу», духовний фотознімок свого часу, посланий «через космос" роз'єднаних років на планету майбутнього». Підкреслюючи тісний зв'язок класичного з сучасним і майбутнім, Євтушенко вбачав велич класики у втіленні нею того найістотнішого, що має важливе значення і для сучасного, «виступає як концентрований відбиток сьогоднішнього на таємне замовлення майбутнього».

На думку частини вчених, класичним знанням вважаються знання, яке пов'язане з відкриттям основних, фундаментальних закономірностей і становить взірець наукової творчості, наукового підходу до вивчення об'єктивного світу. Тобто це знання, що увійшло до золотого фонду науки і залишається об'єктивно істинним при всіх ситуаціях розвитку науки. Класична ж наука — це система знань, яка закладає основні віхи, напрями наукового дослідження. Вона продовжує розвиватися і сьогодні. Критерій використання термінів «класичне знання», «класична наука» має виходити не з тривалості існування здобутих знань, а з їх фундаментальності. Загальновідомо, що у стародавній Греції були створені теоретичні принципи, якими ми користуємося і сьогодні. І хоч би як швидко розвивалася наука, хоч би як далеко залишалися її витоки, людство не забуває імен її творців. «Лише злиденні духом забувають дитячі роки. Сьогоднішня зрілість завтра виявиться дитинством. Але всі ці знання єдиного процесу пізнання природи, якому немає ні кінця, ні початку».

Класика втілює в собі нерозривність зв'язків минулого, сучасного та майбутнього, завжди пов'язана з певним історичним контекстом і головним для неї завжди постає істина. Однак це аж ніяк не означає, що вона забезпечена від помилок. Не помилки зумовлюють живучість тих чи інших поглядів, хоч досить часто помилки геніальних вчених містять об'єктивно-істинні моменти.

Так помилковою вважалася дарвінівська гіпотеза пангенезу. Відкидаючи її, біологи, як дарвіністи, так і їх противники, повторювали помилку, якої припустився К. Вольф при оцінці поглядів видатного французького натураліста Ж. Бюффона. Останній, як відомо, висловив припущення про наявність спадкоємних часток, що переміщуються в організмі. Але наші сьогоднішні уявлення дають, можливість зрозуміти, що атоми спадковості з цієї гіпотези — це те, що ми нині називаємо генами, а думка Ч. Дарвіна про подорожування таких матеріальних частинок крім своєї генетичної навантаженості закладала основи сучасної ендокринології.

Говорячи про класичну спадщину минулого, необхідно відрізняти дійсний зміст відкритих закономірностей від тлумачення їх тими чи іншими природознавцями або філософами. Німецький фізіолог І. Мюллер відкрив закон, за яким наші відчуття — суб'єктивні образи об'єктивної дійсності — не є тотожними предметами відображення, а залежать від суб'єкта, специфіки його органів сприйняття, їх взаємозв'язку з вищими відділами центральної нервової системи. Експериментально це було доведено дією одного й того ж подразника на різні органи чуттів, що викликало різні подразнення, в той час як дія різних подразників на той самий орган чуттів спричиняла однотипні відчуття. Самі по собі ці факти підтверджували матеріалістичне розуміння відчуттів як реакцій на зовнішні подразники, привертали увагу до ролі сприймаючих органів у формуванні відчуттів та їх зв'язку з центральною нервовою системою. Ці факти показували помилковість уявлень про пряму й абсолютну адекватність відчуттів зовнішнім подразникам, означали певний розрив з існуючими механістичними точками зору на природу відчуттів. Сам же І. Мюллер зробив висновок, що різноманітні відчуття не залежать від об'єктивної реальності, а зумовлюються специфічними видами енергії органів чуттів. Цей висновок, як відомо, відразу ж був підхоплений суб'єктивними ідеалістами для заперечення об'єктивної дійсності, обгрунтування агностицизму. Звівши зовнішній світ до уявлень суб'єкта, чого не робив І. Мюллер, вони почали доводити, що не наші відчуття узгоджуються з зовнішнім світом, а навпаки, зовнішні предмети — з нашими відчуттями.

М. І. Вавілов встановив, що види і роди, генетично близькі між собою, характеризуються подібними рядами спадкової мінливості. Не зрозумівши дійсного змісту закону гомологічних рядів, деякі біологи почали робити з нього висновки про наявність жорсткої однозначної програмованої мутації, а успадковану мінливість розглядати як первісну пристосовну властивість. організму. Це вело до значних помилок у розумінні законів еволюції. Проте за своїм об'єктивним змістом закон гомологічних рядів має надзвичайно важливе теоретичне і практичне значення, оскільки дає можливість не тільки правильно пояснювати процеси спадковості і мінливості, а й створювати ряд культурних форм за раніше заданими властивостями.

Розглядаючи здобутки вчених минулого, необхідно враховувати, що рівень технічних засобів експериментування кожної епохи суттєво відрізняється від попередніх і наступних йому. Невідомо, які досягнення мали б вчені минулого, якби вони користувалися сучасними методиками. Ідеї І. П. Павлова відіграли видатну роль у розвитку фізіології вищої нервової діяльності, особливо щодо процесів збудження і гальмування, хоча працювати Павлову довелося в «той час, коли основні науки про мозок переживали свій кам'яний вік».

М. Є. Введенський, використовуючи для вивчення нервових процесів лише телефон, розкрив такі закономірності функціонування нервових клітин, які тільки в наш час підтверджуються експериментальними даними сучасної нейрофізіології. До речі, М. Є. Введенський, як ніхто інший з природодослідників того часу, особливого значення надавав проблемі спадкоємності наукового знання, розглядаючи її як важливу умову продуктивності розумової праці. «Умови дійсного прогресу науки,— писав він,— зрештою, ті ж самі, що й умови для успадкування добрих здобутків праці. Там, де все постійно переробляється заново і все постійно змінюється, прогрес може бути тільки ефемерний. У дійсно передових країнах прогрес і традиції пов'язані нерозривно, відбувається з покоління у покоління нагромадження духовних цінностей, все нове в житті приєднується до старого, накопиченого досвіду, і досягнення попередніх поколінь працівників ставлять одразу на надійний і економічний шлях нові робочі сили».

Широко відомі слова М. І. Вавілова про те, що в «науці багато званих, але мало вибраних». Дійсно, є науковці, діяльність яких може бути замінена діяльністю інших. Їх робота теж потрібна і необхідна. Разом з тим є вчені, без яких наука неможлива. Саме вони становлять основу науки і мають право називатися класиками, адже «геній класичної форми ... відкриває дорогу розвиткові предмета на його власній основі, тобто на вищому типі всякого розвитку».

Зрозуміло, що ні сформульовані закони, ні принципи науки не залишаються незмінними. Адже закони природи є історично перехідними, залежать від умов, зі зміною яких вони видозмінюються або взагалі втрачають свою силу. Вічною залишається матерія у своєму русі, розвитку, взаємопереходах однієї форми в іншу. Що ж до принципів науки, то як відображення основних фундаментальних закономірностей природи вони пов'язані з осмисленням цих закономірностей, пошуками більш адекватних засобів їх відбиття. Вони розкривають глибинні зв'язки між різними явищами, не порушуючи фундаментального значення теорії, розкривають широкі можливості для її розвитку.

Як приклад візьмемо теорію відносності, на яку так люблять посилатися при протиставленні класичного і нового знання для дискредитації першого. Результати теорії відносності мають високу ступінь достовірності, адже вона досить добре відбиває деякі закономірності природи. Разом з тим, не було б фатальним експериментальне виявлення якихось відхилень від передбачених нею результатів. Це лише обмежило б застосування її загальних принципів. Оскільки вони не становлять логічної необхідності, а є екстраполяцією екстрапольованих фактів, то таке обмеження не похитнуло б фундаментального значення теорії.

Аналогічна ситуація складається і щодо багатьох принципів сучасної біологічної науки. Ось чому більшість біологів вбачають у класичній і молекулярній біології не самоціль, а перспективний шлях пояснення сутності живого. «Глибоке вивчення процесів, які протікають у клітинах,— писав з цього приводу академік О. Ф. Макарченко,— повинні ставити своїм завданням пізнання закономірностей вивчення функціональних систем і їх регуляції в цілісному організмі, оволодіння методами управління фізіологічними процесами». До цього ж висновку приходять й інші біологи, ставлячи питання про взаємодію живих організмів з навколишнім середовищем, виступаючи за необхідність вивчення клітинних та субмолекулярних механізмів функціонування живих організмів. Представники сучасної біології відзначають, що співвідношення теорії еволюції та сучасних концепцій будови і життєдіяльності організму відноситься до стратегічного комплексу біологічних наук. Правильне розв'язання основних проблем цього комплексу можливе лише при єдності традиційної і сучасної біології, а не їх протиставленні, тому що «спроби позбавити першу евристичного значення не витримують перевірки історико-біологічним аналізом».

Щоб розкрити дійсну сутність життя, необхідно спиратися на всю сукупність знань, у тому числі й на ті класичні принципи, які вже вироблені біологічною наукою та витримали перевірку часом. У цьому відношенні теорія еволюції була і залишається ключовою в біології. Сучасна теорія еволюції як синтез класичного дарвінізму, досягнень генетики, молекулярної біології та інших дисциплін, розкриваючи доцільність розвитку живої природи, включила в себе цілий ряд проблем, без яких неможливе розв'язання цілого комплексу завдань сучасної біологічної науки. Вона звернута не тільки і не стільки до минулого, скільки до сучасного і майбутнього. Принципи розвитку, причинності, взаємозв'язку організму з середовищем, цілісності, що були вироблені біологічною наукою в минулому, не втрачають свого значення при вивченні живих організмів на будь-якому рівні. Вони складають основу, фундамент біологічної науки, зберігають своє значення і в молекулярній біології, тим більш, що остання, як і мікрофізика, не відкинула досягнень макрофізики, «а розширила їх, розкрила небачений до цього часу світ явищ».

Досить часто при аналізі розвитку науки використовується термін «традиційна наука». На прикладі аналізу перспектив розвитку біології ми вже зустрічалися з ним в одному з наведених висловлювань. При цьому під традиційною наукою розуміють, як правило, сукупність знань, що має справу з однотипними явищами на різних структурних рівнях досліджуваного об'єкта. Виходячи з такого розуміння, термін «традиційна наука» інколи використовують для позначення старого, віджилого. Однією з головних причин цього виступає невірне розуміння самого поняття «традиція».

Розглядаючи традицію як просту передачу, наслідування минулого, деякі автори приходять до висновку, що традиційні дії та відношення зорієнтовані не на досягнення певної мети, не на реалізацію спеціально зафіксованих програм, а на повторення образу минулого. При цьому вони підкреслюють консерватизм традиції, її пасивність, інертність, відрив від нововведень. Для доказу такого розуміння традиції нерідко наводяться слова Ф. Енгельса: «Традиція — це велике гальмо, це vis inertiae в історії; але вона тільки пасивна і тому неминуче виявляється зламаною». Однак, посилаючись на даний вислів, не слід випускати з уваги, що далі у тому ж «Вступі до англійського видання «Розвиток соціалізму від утопії до науки» Ф. Енгельс, називаючи робітничий клас охоронцем кращих рис англійського національного характеру, зазначав, що крім негативних рис, традиції мають і своє прогресивне значення.

Звичайно, традиції, як певний момент передачі знання і досвіду минулого, мають дещо обмежений характер, але вони не зводяться до простого повторення. Традиція — це історичне спадкування здобутків попередніх епох і не можна ототожнювати її з догматичним повторенням загальноприйнятих канонів.

Аналіз ролі традиції у розвитку суспільства, розгляд її як категорії пізнання суспільних явищ приводять до висновку, що традиція — це не випадковість, не свавілля суб'єктивної волі, а одна з істотних соціально-історичних закономірностей, супутня ланка розвитку, руху, динаміки збереження неперервності, спадкоємності між минулим, сучасним і майбутнім. Вона породжується певними історичними умовами, необхідно пов'язана з практичною діяльністю людей, їх творчими пошуками. Цим зумовлюється широта і стабільність функціонування традиції не тільки як способу зв'язку минулого з сучасним, а й як стимулу руху, розвитку спрямованості в майбутнє через постійне нагромадження, збереження і консервування досвіду та певної інформації. Тому традицію необхідно розглядати діалектично. «У своєму змісті,— відзначає С. Г. Азовцева, аналізуючи традицію як категорію пізнання соціальних процесів,— традиція відбиває і виражає діалектику практики, досвіду, діалектику його ролі у загальнолюдських та соціально-історичних процесах. Природно, що у своїй основі традиція виявляється глибоко суперечливою. З одного боку, народжуючись у практиці, в поступальному русі, розвитку, вона концентрує в собі нагромаджений досвід, справляє всебічний, багатогранний, закономірно зумовлений вплив на загальнолюдські процеси, а з другого — виявляє дійову тенденцію до статики, виступає як сила, що гальмує розвиток, протистоїть прогресу». Останнє відбувається у тому разі, коли за певних соціально-економічних умов на передній план виступають консервативні риси соціально закріплених об'єктивних форм людської діяльності, коли реакційні сили різними засобами намагаються звести людину до рівня «персоніфікованого вираження готових форм поведінки, щоб зберегти наявні форми її буття». Отже, використовуючи термін «традиція», необхідно враховувати обидві сторони його змісту, не відриваючи їх одна від одної, пам'ятаючи, що традиції народжуються на певній соціальній основі і існують доти, доки існують умови, які спричинили їх виникнення, та різноманітні ідеологічно-надбудовчі тлумачення й підходи при використанні конкретних традицій.

Як загально-соціологічний феномен традиція має істотне значення і для розвитку науки. Вона, за висловом французького вченого Ф. Дантека, «відіграє дуже важливу роль в історії людини, саме їй ми зобов'язані наукою — загальним зібранням усіх відкриттів і досвіду кожного з нас». Обов'язково спадкуючи певні принципи і засоби наукових досліджень, наука прагне до запозичення всього кращого, прогресивного з попередніх часів. Саме наявність багатих матеріалістичних традицій у вітчизняному природознавстві сприяла утвердженню в ньому методологічних засад діалектичного матеріалізму.

Врахування важливої ролі традицій у розвитку наукового знання, робить зрозумілим і цілком виправданим прагнення до включення терміна «традиція» у визначення самого поняття «наука». В цих визначеннях наука розглядається як «політично організована діяльність певної соціальної групи людей, об'єднаних традиціями, що історично сформувалися, та нормами професійної етики, які мають своїм завданням розвиток створеної їх попередниками системи знань про закони об'єктивної дійсності та шляхи її перетворення в інтересах даної держави як частини світового спілкування державно- національних утворень». Таке розуміння науки включає традиції як необхідну спадщину, без якої наука виявилась б поза історією. Традиції і нововведення тут не виключають одне одного, а виступають співпадаючими моментами історичного процесу, тому що наукова спадкоємність передбачає і деякі перериви поступовості розвитку. Вони відбуваються кожного разу, коли конфлікт між новим і старим досягає певної точки.

Традиція не є шаблоном або штампом. Тому не можна зводити традиційне знання до мислення по шаблону згідно з раніше заданими схемами, в рамках пізнаного без спроб вийти за його межі. Традиція ж здатна виходити за ці межі, а традиційні знання набувати нового змісту. «Іноді складається враження,— зазначав щодо традиційності досліджень категорій матеріалістичної діалектики радянський філософ Ж. М. Абильдин,— ніби всі вони добре відомі. А між тим до багатьох категорій і положень потрібно було б повернутися знову, проаналізувати, що нового дає розвиток сучасної науки для вираження змістовного розвитку тієї чи іншої категорії».

Звичайно, нині в науці відбуваються значні зміни. Створюється новий образ наукового знання, який орієнтує науку не на традиційні її розділи, а на нові дисципліни, на розробку регулятивних принципів і понять, які відкривають шлях до цілісного сприйняття дійсності. В науковій системі знань змінюються погляди на цінність і роль наочного образу, відбувається переорієнтація на більш високий рівень теоретичних узагальнень, переоцінка ролі досвіду та здорового глузду. Проте все це аж ніяк не дає підстав для відриву науки від основи, на якій вона зростає. Без прогресивних традицій, які дають людям певну стабільність, визначеність, зміни і переходи відбуваються надзвичайно легко. Все, що поспішно виникає, потім так само поспішно зникає, породжуючи уявлення про вседозволеність, відсутність бар'єрів на шляху пізнання того чи іншого процесу. Водночас, відрив, ігнорування прогресивних традицій, які склалися в науці, створюють сприятливі умови для виникнення всякого роду спекуляцій псевдонаукового характеру, що суперечать фундаментальним закономірностям природи.

Отже, не треба боятися вірних традиційних рішень, вони не становлять «регресивної сили», оскільки саме на них грунтується вся людська культура. Що ж до наукових шкіл та їх традицій, то найнеобхідніше, щоб ті чи інші положення, достовірні, ймовірні або й сумнівні, не набували характеру догм, абсолютних істин, критика яких сприймається як образа. Перефразовуючи слова Е. Чаргаффа, можна сказати, що в справжній школі «учні повинні бути єретиками». Ще Жоффруа Сент-Ілер писав про необхідність вміти своєчасно порвати з тими традиціями, які віджили, для пропаганди прогресивних знань, щоб зробити останні надбанням нашого часу.

Підводячи підсумки, можна зробити висновок, що не існує двох наук—класичної і некласичної, нової і старої. Існує єдина наука, де те, що ми називаємо новою, сучасною наукою, є не що інше, як дальший розвиток наміченого класиками. Що ж до старого, то його існування, зумовлюється тим, що будь-яка проблематика відбиває даний рівень розвитку науки і в дальшому або розробка її втрачає актуальність, або конкретна аргументація для її вирішення перестає бути сучасною. Ось чому розробка нових наукових проблем вимагає звернення до класики і з'ясування можливості її використання відповідно до змісту сучасного знання і рівня розвитку сучасної науки.

Відповідно, не відкидаючи самого терміна «класичне», варто відмовитися від використання його як дискримінаційного ярлика при оцінці досконалості наукового знання і використовувати цей термін у його конкретному значенні. В плані вирішення проблеми співвідношення старого і нового в знанні, спадкоємності і наступності наукового знання, аналізу історичного розвитку науки було б доречно встановити конкретну періодизацію вказаного процесу і аналізувати специфіку та особливості кожного конкретного періоду з урахуванням його впливу на інші.

Щоб зрозуміти особливості розвитку наукових знань, з'ясувати походження тих чи інших суперечностей та тенденцій Ф. Енгельс виділяв два основні періоди розвитку науки: збиральний або метафізичний, що продовжувався до початку XIX століття, і теоретичний, або стихійно діалектичний, який охоплював все XIX століття. Враховуючи методологічний підхід Ф. Енгельса до розробленої періодизації, виходячи з основних, специфічних особливостей розвитку науки XXІ століття, сучасний період можна назвати синтетичним або діалектичним. Не виключена можливість виділення в ньому певних підперіодів, що сприятиме більш повному і вичерпному аналізові розвитку науки як цілісної системи знання, спрямованої на розкриття об'єктивних закономірностей навколишньої дійсності, на пізнання і освоєння навколишнього світу. Можна бути твердо переконаним у тому, що встановлення чіткої періодизації дасть можливість не тільки розкрити зовнішні фактори розвитку науки, а й внутрішні її закономірності, саму логіку наукового знання, простежити генезис і закономірності розвитку наукових теорій, ідей, тим більше, що прийняття тієї чи іншої ідеї можливе тільки тоді, коли для цього є певний клімат, певне логічне середовище.

Використана література:

1. Огородник І.В., Стогній І.П. Спадкоємність наукового знання. – К.: Політвидав України, 1981. – 135 с.

2. Вижье Ж. П. Теория уровней и диалектика природы.— Вопросы философии, 1962, № 10, с. 95.

3. Федосеев П, Н. Философия и мировоззренческие проблемы науки.— Вопросы философии, 1979, № 1, с. 85—86.

4. Теория материалистической диалектики: актуальные проблемы, пути разработки.— Вопросы философии, 1975, № 3, с. 100.





Реферат на тему: Класичне знання та межі його використання (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.