Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Формування рис української філософії (реферат)

Вже починаючи з перших десятиліть свого становлення і розвитку, українська філософія поступово формує свої особливості, викристалізовує риси, які характерні для неї впродовж майже тисячолітнього існування.

Так, наприклад, вже в «Коментованій Палеї» — творі, який вийшов анонімно, в «Слові про Закон та Благодать» Іларіона та ін. стверджується, що в основі пізнавального процесу лежить серце. Серце — це орган віри, центр зв'язку з трансцендетним.

Людина, читаємо в «Коментованій Палеї», є єдністю душі і тіла. Душа і тіло — то є дві незалежні субстанції: одна духовна, друга матеріальна, які поєднані між собою Богом. Душа — субстанція самостійна і творча, але вона підлягає впливу тіла, яке діє на неї завдяки емоціям. Збудником останніх є серце, а місцем знаходження душі — голова. Вплив емоцій на душу є можливим завдяки поєднанню серця і мозку кровоносною системою.

Концепція серця як центру пізнавального процесу, шляху прилучення до навколишнього світу пронизує всю творчість мислителів України впродовж століть розвитку філософської думки і згодом переростає у «філософію серця» Г.С.Сковороди та П.Д.Юркевича.

Серце в системі поглядів Г.С.Сковороди відіграє специфічну символічну функцію. Це не тільки орган тіла, а й особлива реальність, що перебуває поза людиною. Це те загальне, що об'єднує «всі серця». Як форма загальності думок, прагнень, воль і т. д., воно виявляє себе у спілкуванні, в процесі пізнання. Серце утримує в собі все, чим живе людина. Серце кожної людини пов'язане з «загальним серцем», яке втілює «всесвітній розум».

Яскравою постаттю в українській філософії був представник Київської релігійно-філософської школи Памфіл Данилович Юркевич (1826-1874 pp.). Йдучи слідом за Платоном у його вченні про ідеї, Юркевич доводить, що основою дійсності є ідея добра. В кожній людині доброго завжди більше, ніж злого. Якби було навпаки, людина ніколи б не піднялася над тваринним світом. Якщо ми віримо в Бога і цю віру здатні перенеси в сферу своєї духовної діяльності, з голови в серце, то в кожній людині будемо бачити щось нам близьке і дороге.

Але, на відміну від сковородинської єдності в «серці» всіх «громадян світу», у Юркевича серце служить фактором єдності добра в межах національного духу певного народу, тобто його «філософія серця» поглиблюється якісно.

Важливе місце концепція серця займає в представників Кирило-Мефодіївського товариства. В програмних документах Товариства вперше в історії розвитку української ідеї була зроблена спроба синтезувати її історіософське бачення з тією філософією, що найбільш яскраво відображає істотні риси української ментальності,— із «філософією серця». Поєднання історіософії з «філософією серця» в поглядах кирило-мефодіївців стало можливим завдяки спільності їх світоглядно-методологічних принципів, чільне місце серед яких належить християнству, романтизму і гуманізму.

Один з чільних представників Кирило-Мефодіївського товариства Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897 pp.) писав, що душа українця має дві сторони: внутрішню — серце і зовнішню — мислення, розум. Серцем він зв'язаний з Україною, її природою, історією, релігією. Зовнішньо — з іншими народами. Багато представників української інтелігенції живуть і творять за межами, що цілком природно. Але в кожному українцеві живе національна ідея, горить національний дух, який постійно нагадує людині, ким вона є. Витоком цього почуття є серце, навіть коли розум спрямовує людину на відречення від українства.

Вчення про серце як одне з основних рис української філософії в філософській літературі отримало назву «кордоцентризм».

Другою важливою рисою української філософії є антеїзм. Як міфічний Антей був зв'язаний з матір'ю-землею, так і українська філософія на різних своїх рівнях зв'язана з природою, життям народу. Народні пісні, думи, художня література завжди відводили природі чільне місце. Як зазначають дослідники дохристиянсько-християнської календарно-обрядової звичаєвості, в деяких областях нашої держави антеїзм є не тільки рисою філософії як «осягнення абсолютного», за виразом Гегеля, але і «філософією» всього способу життя українця. Тож не випадково язичницькі та християнські особливості менталітету українців проявляються в шануванні землі, культові предків, води, сонця, рослин, в ритуальних трапезах, в магічній силі яйця тощо.

Земля в уяві українця — це все, що є прекрасне,— вона народжує і живить людей і тварин. Коли порушується зв'язок із нею,— людина помирає. Ще донедавна в Наддніпрянщині в день Святого Юрія люди «качались» по житу, коли ходили на поле із священиком. Тут же приносили жертву землі — їли в полі, а залишки їжі залишали або закопували в землю. Після жнив на полі залишали кілька колосків і клали коло них окраєць хліба, щоб був врожай на наступний рік. Зв'язками з землею пронизаний і культ предків — проводи. Предків поминали на могилках і приносили їм в жертву крашанки, їжу.

Відомо, що без вологи земля не може родити. Древнім і найпростішим способом викликати дощ служило обливання водою, освячення води і окроплення свяченою водою полів, городів, дерев. Вода займає головне місце в очищаючих звичаях (купання). Дуже поширеними були уявлення про цілющі властивості роси (на Юрія, Івана Купала тощо). До магічних об'єктів в багатьох регіонах України відносять сонце, багаття і солярний знак — палаюче колесо на Купала, Масляну і т. д. В історичній свідомості українського народу сформувалось переконання, що хто не хоче знати звичаї свого краю, своїх батьків, дідів і прадідів, своєї «малої батьківщини», де народився і виріс, той буде блукати по світу без притулку,— він є загубленим для своєї землі, свого народу.

Як і кордоцентризм, антеїзм широко представлений у філософських поглядах вже згадуваного нами П.О.Куліша. Людина, зачарована містом, вважав Куліш, відривається від землі, свого буття. Але у певні хвилини вона прокидається від міського «сну» і відчуває потяг до природи. Прагнення порвати з містом іноді є таким сильним, що вона хворіє душею, визначає терміни, коли нарешті зможе повернутись до своїх витоків. Але за дріб'язковостями, клопотами це прагнення розмивається, завмирає, щоб у певний час знову забриніти, загостритись. Тільки перебуваючи на лоні природи, в умовах сільського життя, людина відчуває гармонію душі і тіла, час плине спокійно, серце наповнюється тихою радістю.

Особливою рисою української філософії є її звернення до внутрішнього світу людини, її прагнень, тривог, болю. Екзистенціальні мотиви в поглядах мислителів України вперше проявляються у вчених-книжників та частково у прихильників ісихазму. Останні доводили, що шлях до єднання з Богом лежить через заглиблення у свій внутрішній світ. В людині, відзначали вони, є дві сторони — внутрішня і зовнішня. Внутрішня «природа» людини характеризується самозаглибленням, постійним самопримусом, страхом, який людина прагне перебороти на шляху до єднання з Богом.

Зовнішня сторона людського буття, вважав І.Вишенський, позначена примарністю, маргінальними уподобаннями, які постійно змінюються в залежності від настроїв оточуючого людину суспільного середовища. Пізнання «зовнішньої» природи мало що дає людині, тому що воно скороминуще, аморфне, а відтак — неістинне. Навіщо пізнавати те, наголошував І. Вишенський, що завтра втратить всякий зміст. Інша справа — пізнання внутрішнього, котре завжди спрямоване на єднання з Богом, який є вічною Істиною і Милістю.

Ще більш випукло екзистенціальна риса проявляється у філософії Г.С. Сковороди. Аналізуючи духовний світ людини, він приходить до висновку, що вона не має опори в навколишній дійсності. Навколишній світ — це світ розпорошених речей, процесів, людей. Кожен занурюється в дріб'язкове буття, яке є лише піщинкою того загального, що створене Богом, але в уяві людини воно підноситься до рівня всезагального. Таке хибне розуміння буття з часом приводить до розгубленості, навіть розпачу, породжує страх. Вихід з такого стану Сковорода вбачав у дотриманні засад «сродної праці», тобто пошуків собі такого заняття, яке найбільше відповідає нахилам, серцю людини. Якщо людина вибрала собі працю, професію до душі, тоді вони щаслива, тільки тоді вона осягне успіх. Кожен повинен внутрішньо визначитись — чого хоче і до чого він покликаний, наголошував Сковорода. Страждання і муки, через які людина проходить у своєму житті, виникають від того, що вона живе всупереч тому, для чого створена. «Какое мучение,— писав він,— трудиться в несродном деле... Природа и сродность означают врожденное Божие благословение, тайный закон Его, всю тварь управляющий».

В творчості Г.С.Сковороди більш, ніж в інших українських мислителів, проявились основні риси української філософії — кордоцентризм, антеїзм, екзистенціальні мотиви. Його філософія постійно звернена до природи, суспільних явищ, внутрішнього світу людини. Розвиваючи філософію серця, започатковану ще в анонімній «Коментованій Палеї» та в «Слові про Закон і Благодать» часів Київської Русі, він створив основу для філософської концепції серця П.Юркевича, кирило-мефодіївців. Заклики Сковороди «пізнай себе», «поглянь у себе» направляли увагу на внутрішній світ конкретної людини, її страждання, тривоги, пошуки опори в Богові. Вони знайшли широкий відгук в творчості цілої плеяди мислителів ХІХ-ХХ століття.

Використана література:

1. Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. Курс лекцій з філософії: Навч. Посібник. – К., 1999. - С.3-8.

2. Грушевський М. Ілюстрована історія України / репринтне видання 1913 р./.— К., 1990.

3. Драч І.Ф., Кримський С.Б., Попович М.В. Григорій Сковорода. — К., 1984.

4. Сковорода Григорій. Дослідження, розвідки, матеріали. — К., 1992.





Реферат на тему: Формування рис української філософії (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.