Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Філософсько-релігійні погляди Дмитра Мережковського (реферат)

Д.Мережковський (1865-1941 pp.) був, згідно з словами відомого історика російської філософії В.В.Зеньківського, людиною видатною, обдарованою великим літературним талантом, спрямованою на релігійні пошуки істини, яка клопітливо вивчала усі течії і напрямки сучасної і античної філософії. Мережковський перечитав і вивчив величезну кількість книг і ознайомився з результатами спеціальних досліджень, але зі всього прочитаного брав тільки те, що було потрібне для аргументації його поглядів, те, що відповідало його темам.

У 1901 р. він з Розановим, Філософовим, Тернавцевим та ін. організував «Філософсько-релігійне товариство». Після жовтневого перевороту 1917 р. виїхав з Росії до Парижу, де і помер у 1941 р.

Серед інтелектуалів Росії Д.Мережковський вважався видатною постаттю, був авторитетом у філософських і письменницьких колах. В його філософських працях знайшли відбиток всі особливості російської філософії початку XX століття. Це спроба критики церкви і історичного християнства, синтез язичницької і християнської філософії, спроби перебороти антиномію душі і тіла, тверде переконання, що російське православ'я переборе світову кризу духовності і вийде з неї оновленим. На відміну від Достоєвського, який вважав, що католицизм — це не релігія, а доктрина папи римського, тоді як справжньою християнською релігією є православ'я, Мережковський стверджував, що православна церква так само виражає інтереси самодержавства, як римо-католицька — папи. Християнство, писав Мережковський, замість того, щоб реалізувати вимоги Євангелія — стверджувати віру в Бога та підносити моральні засади людства,— кинулось в обійми папи на Заході і царя в Росії. І перший, і другий, прикриваючись ім'ям Христа, панують на Землі — папа як його наступник, а цар — помазаник Божий. Щоб не допустити народні маси до релігійних джерел, пише Мережковський, ще в середньовіччі церква забороняла простим людям читати Євангеліє. Сьогодні ж, замість того, щоб допомогти народу перебороти байдужість, стимулювати прагнення до ідеалів, прищеплювати людям релігійні засади, церква спрямувала свої зусилля на раціональне витлумачення догматів, перенесла вирішення всіх проблем життя в сферу філософії, сама залишаючись осторонь. Церковники забули, що те, що для розуму є відносним, для віри — абсолютне. Знання — це порівняння чогось із чимось, а істину не можна порівнювати ні з чим, тому що її не можна описати.

Істинне те, що викликає душевний біль, співпереживання, неспокій. Чим більше людина щось переживає, тим вона ближча до істини. Тож не випадково ми часто спостерігаємо, що те, що для «дітей є зрозумілим, — незрозуміле для мудреців».

Святість Доброї Новини (Євангелія) не стала внутрішнім світом людини, а лише механічним виконанням релігійних приписів.

Мережковський критикує церкву за те, що завдяки її пасивності Ісус не для кожного став живою особою, а Євангеліє для людини є чимось зовнішнім. Його цитують, його положеннями аргументують, але дух Євангелія не став внутрішнім світом для кожного.

Він рішуче критикує православне чернецтво, яке інтерпретує християнство як втечу від світу, заявляючи, що чим далі ми від світу, тим ближче до Бога. Така інтерпретація, наголошує Мережковський, є абсурдною, тому що веде до протиставлення Бога і світу. Окрім цього, така інтерпретація розширює прірву між душею і тілом. Православна церква відірвалась як від простого народу, так і від інтелігенції. Навіть християнські святі розуміли святість виключно як аскетизм. Наближення до Бога вони прагнуть досягти шляхом умертвіння тіла людини, зневажанням її потреб. Проте, на відміну від інших російських мислителів, які розглядали тіло як суто природне, у Мережковського — це осереддя, символ не тільки біологічних потреб людини; у нього знайшли відбиток і суспільні явища — мистецтво, технічні досягнення і т.д., яким християнство не надавало належної уваги. Християнство, писав він, — це милість до всієї людини — душі і тіла, а не тільки душі.

Християнство не було метою, лише дорогою до мети, до вдосконалення людства на шляху до добра, взаємної пошани. Від Боголюдини до Боголюдства — це та мета, яку визначив Христос. Офіційне християнство ж пішло помилковою дорогою — закликало йти до Бога, ігноруючи світ. Повна ізоляція, ходіння в пустелю, майже повна відмова від людських потреб в їжі, розвагах і т. д. привели до роз'єднання людей. Не можна, щоб всі перейшли в печери, задовольняючись куснем хліба і водою.

Критикуючи сучасне йому християнство, Д.Мережковський приходить до висновку, що криза цінностей має свої корені в поширенні позитивізму і атеїзму. Виразом падіння релігійності є міщанський дух, який створює атмосферу байдужості до всього, що нам не дано безпосередньо. Звертаючись до інтелігенції, Мережковський з присутнім йому пафосом закликає всіма силами боротися з рабством, яким пронизане все єство міщанина. Міщанство, вважав Мережковський, є виразом рабства; раб є, як правило, хамом; пануючий, керуючий хам є дияволом. Державна бюрократія, паралізована церква, позитивістські і атеїстичні настрої інтелігенції, розбещений революцією натовп, — все це, наголошував Мережковський, є складниками і джерелами духовного міщанства, духовного рабства, причиною криз і занепаду світу. Який же вихід з усіх негараздів сучасності? Єдиним виходом з кризових явищ, вважає Мережковський, є відродження релігійності. Бог помер у людстві, але не в людині; в суспільстві, але не в особі. Може скластися враження, пише Мережковський, що ми відриваємо людство від людини, суспільство від особи. Це зовсім не так. Наголошуючи на антропоцентризмі, зазначає він, ми хочемо тим самим активізувати діяльність окремих людей. Гіпертрофоване розуміння колективізму, спільноти до деякої міри створює відчуття особистої безпеки людини, але разом з тим зменшується її відповідальність, почуття обов'язку перед природою, суспільством. Щастя, радість, успіхи частково відокремлюються від мого «Я» і переносяться на групу, суспільство, але таким же способом знімається з «Я» і відповідальність за скоєні погані вчинки. В колективістському мисленні Бог «розливається» між окремими людьми, а «серце» людства і суспільства — поняття більш абстрактні і невиразні, ніж «серце» окремо взятої людини, особи.

В основі розвитку світу, вважав Мережковський, є боротьба між Христом і Антихристом, душею і тілом, високим і нікчемним. Розвиток людства відповідає тріаді: теза-антитеза-синтез. В Старому Завіті органічно вплетений зміст християнства, а в християнстві — релігія Святого Духа, і так само, як християнство відкрило Сина Божого, так і відкриття Духа Святого піднесе ще на один щабель релігійність окремо взятої особи, а вже через неї — суспільства, людства в цілому.

Розкриваючи зміст поняття свободи, Мережковський приходить до висновку, що свобода і любов є нерозривними поняттями і можуть бути реалізовані тільки в умовах справжньої релігійності, «в істинному», а не в «історичному» християнстві. Свобода, писав він, є найвищий дар Бога людині. Вибір між добром і злом належить людині, і, якщо людство вибирає зло, Бог цього вибору не заперечує, тому що автоматично воно втрачає добро. 20 століть тому людство відкинуло істину. «Щоб врятувати світ, який гинув, Бог повинен був або відібрати у людей свободу, переставши їх любити, адже свобода є найвищим даром любові, або погодитись на те, щоб син Божий пожертвував собою».

Саме сьогодні, коли світ йде до занепаду, але ще не переступив тієї межі, яка замикає шлях до вороття, прийшов час, щоб прийняти Істину, Свободу, Любов. Тільки у справжньому християнстві може бути реалізована свобода, всяка інша — за межами християнства чи проти нього — є фальшивою свободою. Щоб бути вільним, слід любити. В новому, сакралізованому суспільстві взаємна любов є шляхом до Бога, поєднанням всіх в Богові. Ні анархізм, ні соціалізм не знають шляху до справжньої свободи, хоч постійно про це говорять. Фальшивою є свобода індивіда за межами суспільства; але неістинною є і свобода суспільства, коли там людині відведена роль гвинтика. Тільки в Богові зникають різного роду суперечності. Людина, яка носить Бога в серці, їх просто не помічає. Дехто, пише Мережковський, може заперечити, що справа не в тому, помічаємо ми щось чи ні, а в тому, чи воно існує реально. І з таким опонентом, на перший погляд, важко не погодитись. Але, з іншого боку, все, що ми помічаємо чи не помічаємо, є станом нашої душі. Можна перейнятись чимось до такої міри, що вважати його за найсуттєвіше, а можна подивитись на те «щось» через іншу призму,— і тоді воно стає дріб'язковим, не вартим і уваги. Все залежить від стану душі, але стан душі детермінований тим, чи є там місце Богу, чи ні. Завданням християнства з дня його виникнення був засів Божої благодаті в серця людей, в їх душі. На жаль, зазначає Мережковський, те християнство, яке ми маємо сьогодні, не є і ніколи не було справжнім християнством, тому що воно не виконало того, що заповідав Христос. Боголюдство — це сакралізоване суспільство, з'єднання людства в Богові, реалізація справжньої свободи.

Аналізуючи сутність російської православної церкви, Мережковський приходить до висновку, що вона пропагує «релігію православного самодержавства». Справжнє православ'я, вважає він, — це ті віруючі, які стоять на позиціях розколу XVII століття, коли частина релігійних людей Московського царства висловила свій протест проти засилля царської деспотії на всі сфери життя, в тому числі і релігійного.

Цей протест проявився в розколі православної церкви в XVII ст. і в повстанні декабристів на початку XIX ст. Патріарх Никон, який впровадив в другій половині XVII ст. новації в літургії відповідно до грецьких традицій, зустрів опір серед частини духовенства і віруючих. Їх стали називати старообрядцями, або просто розкольниками. Виступаючи проти одержавлення церкви, вони тим самим виступали проти самої держави. Старообрядці рішуче виступали проти реформ Петра І, багато з них взяли участь у повстанні стрільців 1698 p., а пізніше — і в повстанні під проводом О.Пугачова (1772-1773 pp.). Всі вони були жорстоко переслідувані, але з фанатизмом боролись за свої переконання, в знак протесту час від часу спалюючи себе. Не схвалюючи цих актів, Мережковський зазначає, що такі крайні заходи релігійних людей були яскравим виразом істинності їх переконань, проявом вищого рівня духовності. Попри дикість і фанатизм, варварство і дрімучу темноту, розкольники в злитті держави і церкви перші побачили невідповідність життя людей приписам Євангелія. Це була перша релігійна революція, пише Мережковський, яку не зрозуміли ні сучасники розкольницького руху, ні наступні покоління. І лише декабристи знову висунули гасло встановлення нового соціально-релігійного порядку. Декабристи, пише він, були символом шляхетності кращих людей Росії, які рішуче виступили проти самодержавства. Вбивство царя для них було величезним гріхом, але церква і держава так вже зв'язалися між собою, що єдиним виходом розрубати цей зв'язок більшість з них вбачала у царевбивстві. Висока моральність і шляхетність декабристів значною мірою паралізували їх дії. Вони не хотіли крові, пострілів. Вважали, що будуть зрозумілі народові, але жорстоко розчарувались у своїх надіях. Мрії декабристів про свободу закінчились для найактивніших з них смертю.

Першими по-справжньому вільними людьми в Росії, стверджував Мережковський, були декаденти. До них він зараховує Пушкіна, Достоєвського, Толстого. В цей час розгорається боротьба між західниками і слов'янофілами. І перші, і другі були представниками декадентства, але російське декадентство, на відміну від західноєвропейського, було явищем більш життєздатним. Декадентство Західної Європи, наголошував Мережковський, розвивалось, в основному, в руслі естетики і майже не виходило за її межі. З російським декадентством тісно пов'язана глибока криза російського «просвітництва», позитивізму і течій, які формувались під його впливом. Російське декадентство, звичайно, було теж зв'язане з естетикою, але його особливістю було те, що цей зв'язок обмежувався релігійним мистецтвом.

В Росії, зазначав Мережковський, рідко хто усвідомлює той факт, що церква, яка об'єднана з державою, не може виконувати умов Євангелія. Він гостро критикує Достоєвського і Соловйова, які не розуміли того, що, коли церква йде на компроміси, навіть тимчасові, з державою, вона втрачає себе як засіб духовного виразу життя суспільства. Всякий бунт проти церкви і царя, вважав він, є позитивним виразом духовності російської людини.

Творчість Мережковського пронизана крайнощами. В ній домінує думка, що росіянин не має міри ні в чому,— завжди стоїть або на одних, або на інших, протилежних позиціях, не допускаючи проміжних суджень. Історія і філософія XIX століття зосереджувала свою увагу на крайнощах в мисленні російської інтелігенції. Цей менталітет, вважав Мережковський, слід враховувати при спробах об'єднати зусилля адептів всезагальної революції і всезагальної релігії. Якщо таке об'єднання здійсниться, вважав він, це буде тією платформою, на основі якої будуть вирішені всі релігійно-культурологічні і соціальні конфлікти.

Аналізуючи спадщину Мережковського, російські і зарубіжні дослідники його творчості одностайно приходять до висновку, що він був представником тієї частини російської інтелігенції, яка мислила і діяла за принципом «або все, або нічого». Нездатна реалізувати свої потреби, вона все частіше і частіше відчуває свою непридатність, зайвість. Тож не випадково російська література така багата на образи високоінтелектуального прошарку «зайвих людей» в російському суспільстві. Частина з них, не вбачаючи гуманних умов зміни світу, покладає свої надії на «Велику революцію», яка все вирішить, інша частина — на «месійну, нову релігійну свідомість», яка в історичному поступові виведе російський народ на передні рубежі, поставить його на чолі всіх народів світу.

Ці ж дослідники приходять ще до одного висновку, згідно з яким Мережковський був мислителем, який говорив про Бога, «але не вірив в Бога» (А.Долінін), «його релігія не спирається на особистий релігійний досвід, а побудована на спекуляціях розуму» (Е.Ліндберг), «ніхто краще Мережковського не розумів життя «речей», життя різних книг, ікон,— шкода тільки, що самого життя він не розумів» (К.Чуковський).

Як зауважує М.Слонін, «Мережковський завжди говорив про явища, які мали досконало закінчену форму,— про Бога, Диявола, Смерть, Революцію, але виходить не з реального, від безпосереднього споглядання, а від прочитаних книжок, документів, авторів. Він є схованкою всього того, що прочитав».

Аналізуючи атмосферу часу, в якій жив і творив Мережковський, російський історик філософії В.В.Зеньківський зазначає, що на початку XX століття серед російської інтелігенції були дуже поширені апокаліптичні передбачення, які обмежували і стримували ті окультні впливи, які в ті часи вливались в російське декадентство з різних сторін. Все це в історії російських філософських рухів XX століття мало велике значення. Д.С.Мережковський, підкреслює В.Зеньківський, був найбільш талановитим і яскравим з усіх представників «революційно-містичних збуджень».

Використана література:

1. Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. Курс лекцій з філософії: Навч. Посібник. – К., 1999. - С.3-8.

2. Философия. Книга 1. Курс лекций для студентов сельскохозяйственных и технических вузов.— М., 1995.

3. Шестов Л. Власть ключей.— М., 1993.





Реферат на тему: Філософсько-релігійні погляди Дмитра Мережковського (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.