Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Філософські знання, філософія відродження, філософія національного радикалізму в Україні (Д.Донцов, М.Міхновський) (контрольна робота)

Зміст

1. Етноментальні характеристики філософського знання. Філософія в системі культури. 3

2. Проблема внутрішньої автономії особистості в античній філософії доби еллінізму. 5

3. Натурфілософія Високого Відродження. Пізнє Відродження. 8

4. Проблема раціонального та ірраціонального у філософії ХІХ-ХХ ст. (Шопенгауер, Ніцше, Бергсон) 9

5. Джерела та національні особливості філософії України. 12

6. Філософія національного радикалізму в Україні (Д.Донцов, М.Міхновський) 15

7. Людинотворчі можливості практики. 17

8. Політична сфера життя суспільства. 19

9. Проблема людини в історії філософської думки. 20

Список використаної літератури. 23


1. Етноментальні характеристики філософського знання. Філософія в системі культури

Людина відчуває потребу в тім, щоб мати цілісне подання про світ; він, за словами С.Н. Булгакова, не може погодитися чекати задоволення цієї потреби доти , поки майбутня наука дасть достатній матеріал для цієї мети; йому необхідно також одержати відповіді й на питання, які виходять за поле позитивної науки й не можуть бути нею навіть усвідомлені. Разом з тим людина не здатна заглушити в собі ці питання, зробити вигляд, що вони не існують, практично їх ігнорувати. Для людини як розумної істоти нескінченно важливіше будь-якої спеціальної наукової теорії представляється рішення питань про Те, що ж таке наш мир у цілому, яка його основа, чи має він який-небудь зміст і розумну мету, чи мають яку-небудь ціну наше життя й наші діяння, яка природа добра й зла, і т.д. Словом, людина запитує й не може не запитувати не тільки як, але що, чому й навіщо. На ці останні питання в науки немає відповіді, точніше, вона їх і не ставить, і не може дозволити. Дозвіл їх лежить в області філософського мислення.

Кожна наука - це свого роду обривок знання, а всі науки в їхньому простому додаванні - це сума обривків. Філософія ж дає систему знання про світ як цілому. Вона не займається простим додаванням всіх наукових знань (це була б нікому не потрібна витівка), а інтегрує ці знання, беручи їх у самому загальному виді й, опираючись на цей "інтеграл", будує систему знання про світ як цілому, про відношення людини до миру, тобто про розум, про пізнання, про моральність і т.п. "Її завдання - не одна яка-небудь сторона існуючого, а весь існуючий, весь всесвіт у повноті свого змісту й змісту; вона прагне не до того, щоб визначити точні границі й зовнішні взаємодії між частинами й частками миру, а до того, щоб зрозуміти їхній внутрішній зв'язок і єдність".

Філософія містить у собі навчання про загальні принципи буття світобудови (онтологія, або метафізика), про сутність і розвиток Людського суспільства (соціальна філософія й філософія історії), навчання про людину і його буття у світі (філософська антропологія), теорію пізнання (гносеологія), проблеми творчості, етику, естетику, теорію культури й, нарешті, свою власну історію, тобто історію філософії, що виявляє собою істотну складову предмета філософії: історія філософії є частина змісту самої філософії. Так історично зложився предмет філософії, тобто коло її специфічних розділів і проблем, так теоретично й практично, тобто організаційно й педагогічно, диференціювалися її розділи. Зрозуміло, цей розподіл носить у відомій мері умовний характер: всі ці розділи утворять якесь єдине-цільне утворення, у якому всі складові, тісно переплітаються один з одним. Предмет філософії - не одна яка-небудь сторона сущого, а все суще у всій повноті свого змісту й змісту. Філософія націлена не на те, "щоб визначити точні границі й зовнішні взаємодії між частинами й частками миру, а на те, щоб, переборюючи ці границі, зрозуміти їхній внутрішній зв'язок і єдність.

Таким чином, основні зусилля філософської думки, що усвідомила себе, починаючи із Сократа, направляються до того, щоб знайти вищий початок і зміст буття. Унікальність і зміст буття людини у світі, відношення людини до Бога, проблеми свідомості, ідея душі, її смерть і безсмертя, ідеї пізнання, проблеми моральності й естетики, соціальна філософія й філософія історії, а також історія самої філософії - такі, говорячи гранично коротко, фундаментальні проблеми (або розділи) філософської науки, таке її предметне самовизначення.


2. Проблема внутрішньої автономії особистості в античній філософії доби еллінізму

Антисфен, Діоген і їхні послідовники, за словами В. Соловйова, проповідували верховенство природи й розуму, єдину сутність усього існуючого й незначність всіх штучних і історично розділених границь, ратуючи за принцип космополітизму. Людина по самій своїй природі має вище достоїнство й призначення, що складається у волі від зовнішніх прихильностей, оман і страстей - у непохитній доблесті духу.

Звідси - їхнього осуду уряду, приватної власності, інституту шлюбу, рабства. Звідси й презирство до всяких умовностей і пристойностей - у манерах, одязі, їжі. Їхня конструктивна програма формувалася "від противного": мир поганий, тому треба навчитися жити незалежно від нього; блага життя неміцні - тому не слід прагнути до них. Моральна воля полягає у звільненні від бажань. Тому ідеал мудреця - опрощення й смиренність.

Як відомо на прикладі життя Діогена, кініки справою доводили можливість реального втілення в житті свого кредо.

Гедонізм (епікурейці). Епікуреїзм у повсякденній думці нерідко ототожнюють із насолодою за всяку ціну, не беручи до уваги розумність і моральність. Однак ці подання справедливі лише відносно вульгарних епігонів цієї античної філософської школи.

Дійсно, основним принципом епікурейців є задоволення - принцип гедонізму. Щастя й блаженство - вищі цілі й цінності життя (принцип евдемонізму). Але питання полягає в тому, у чому полягають щастя й блаженство і як вони досягаються. Щасливим життям Епікур і його послідовники вважали розумне, моральне й справедливе життя, що дає безтурботність духу й здоров'я тіла. Засобами досягнення такого життя Епікур уважав пізнання Вселеної, її законів, а також пізнання людини й суспільства, у якому він живе. Світогляд справжніх епікурейців відрізняють споглядальність, благочестя й богопочитання. Ні боги, ні суспільство не можуть дати людині щастя. Воно - у ньому самому, у його духовних насолодах і незалежності від суєтного й минущого.

У своїй афінській філософській школі "Сад Епікура" її творець учив не тільки принципам своєї знаменитої етики. У нього була цілісна система з, що складає з фізики (онтології), логіки (гносеології) і етики, куди входило навчання про мораль і державу.

Ідеї Епікура не вмерли разом з ним. Через кілька століть у Древньому Римі його погляди по-своєму інтерпретував і активно проповідував римський поет, філософ і просвітитель Тит Лукрецій Кар.

Скептицизм. Гостре відчуття непізнаності, що переходить у непізнаваність миру, усвідомлення відносності навіть самих стійких подань про нього, соціальні катаклізми, пізнавальна традиція - все це привело до формування такого напрямку античної філософії, як скептицизм. На погляди головного його творця й представника Пиррона сильний вплив зробила філософія Демокрита. Основний принцип життя, по Пиррону, безтурботність (атараксія). Філософ прагне на щастя, але воно складається в незворушності й відсутності страждань.

Оскільки неможливо пізнати сутність речей, ми не можемо говорити ні про прекрасний, ні про потворний, ні про справедливий, ні про несправедливий. Усякому нашому твердженню про предмет або явище може бути з рівним правом і рівною силою протипоставлене суперечне йому твердження. Звідси висновок: утримуватися від яких-небудь суджень про що-небудь. Цим досягається атараксія, у якій і складається єдино доступне для філософа щастя.

Стоїцизм. Навчання стоїків проіснувало більше шести століть. Це свідчить про затребуваність їхніх поглядів протягом всієї античності й про значимості цих поглядів. Найбільш відомі пізні стоїки Древнього Рима (3-й етап стоїцизму), але засновником стоїцизму вважається філософ ІІІ в. до н.е. Зенон Кітіонський. Другий етап (кінець ІІ - середина ІІ ст. до н.е.) представляють давньогрецькі філософи Посідоній і Панецій.

По поглядах стоїків, людина зовсім не породжена для насолод. Життя повне страждань і катастроф, і людина повинен завжди бути готовим до них. Тому мудрецеві властиві помірність, мужність, розважливість і справедливість. Це - основні чесноти перед особою всемогутньої Долі.

Особлива увага стоїки приділяли волі. З неї виходять всі стоїчні чесноти. Їх необхідно дотримувати, оскільки все у світі визначено, у ньому панує принцип загальної доцільності: доцільно як добро, так і зло. Покірність, витривалість і стійке перенесення життєвих негод, як уважали стоїки, є вищий прояв волі: якщо все визначено, якщо нічого в цьому світі змінити не можна, те вищі воля й достоїнство людини можуть полягати тільки в стійкості й непротивленні злу.

Найважливішою рисою навчання стоїків, особливо пізніх, є визнання всіх людських істот рівними по природі. Це об'єктивно означало заперечення становості й значення соціального стану особистості й судження про неї тільки по особистих достоїнствах. Звідси їхня думка про те, що властиво філософський початок корениться в самій людині. Стоїки не тільки проповідували ці погляди, але й намагалися здійснити їх на ділі. Так, у період правління Марка Аврелія було поліпшене положення жінок і рабів. Навчання стоїків послужило однієї з істотних основ раннього християнства. Їхньої ідеї й сьогодні не втратили своєї актуальності.


3. Натурфілософія Високого Відродження. Пізнє Відродження

Епоха Відродження - нове явище не тільки європейської, але й світової філософії. Насамперед це нова система цінностей, де на першому місці коштують людина й природа, а релігія відходить на другий план, хоча й не заперечується. Нові орієнтири вимагали звільнення розуму від догматичних принципів схоластики й повороту від сугубо логічної проблематики до природничо-наукового пізнання миру й людини. Мислителі Ренесансу не вважають потрібним поринати в схоластичні тонкості й значеннєві відтінки абстрактних понять і категорій. Вони не сперечаються про визначення, а бажають пізнавати самі реальні явища природи, суспільства й особливо людини.

Народжується гуманізм - з, прославляння людини, його культ. Людина розглядається як з миру, вінець і творець земного буття. На передній план висуваються людські можливості, насамперед можливості пізнання, його достоїнство, сила, гармонія, у тому числі тілесна. Людина заслуговує насолоди життям - провідний принцип епохи. Ця епоха первісного становлення капіталізму народжує титанів думки, почуття, знання й справи. Видатні представники цього часу - цільні, універсальні, масштабні натури.

Епоха Відродження проголосила нове народження ідей античної філософії, насамперед її спрямованості до людини. Це не означало, що релігія заперечувалася повністю, вона просто відійшла на другий план. Деякі представники епохи Відродження, критикуючи офіційну церкву за її пристрасть до мирських благ, гріховність існування, призивали до відродження чистого первісного християнства.

Однак людина - істота недосконале, що визнавали й самі гуманісти. У середні століття перед ним стояв ідеал досконалості - Бог, завдяки чому можна було прагнути до ідеалу боголюдини. Ренесанс видалив Бога з п'єдесталу, поставивши на нього людини. Тим самим були закладені основи культу людинобога й покладений початок обезбоживанню миру.

Філософія цього періоду є новим етапом у розвитку світової філософії. Вона опиралася в основному на античність, але й увібрала все краще, що дало середньовіччя. Не тільки філософія, але й вся культура Відродження підготували інтенсивний розвиток філософських досягнень Нового часу.

На основі найбільших відкриттів і технічного прогресу в епоху Відродження розвивається своєрідна натурфілософія (філософія природи). Саме вона вплинула на розвиток філософії й природознавства Нового часу.

Натурфілософія найчастіше носила пантеїстичний характер, тобто, прямо не заперечуючи існування Бога, вона ототожнювала його із природою. Подібну натурфілософію розвивали Бернардино Телезіо (1509-1588), що заснував у Неаполі академію для досвідченого вивчення природи, і найближчий радник Папи Пія ІІ, кардинал, учений, філософ Микола Кузанський (1401-1464).

4. Проблема раціонального та ірраціонального у філософії ХІХ-ХХ ст. (Шопенгауер, Ніцше, Бергсон)

Артур Шопенгауер - німецький філософ-ірраціоналіст, тяжів до німецького романтизму й до містики. Шопенгауер заперечував саме поняття розуму як області усвідомленої ментальної діяльності людської свідомості, увівши в нього несвідомі-ірраціональні моменти. Його несвідоме - універсальна ірраціональна стихія, непідвласна ніяким раціональним методам дослідження. Інтелект, сам того не усвідомлюючи, функціонує не по своєму раціональному плані, але по вказівках волі, що зізнається єдиною енергетичною основою всіх особистих воль і самого об'єктивного миру: для нього інтелект - це лише знаряддя волі до життя, як пазурі й зуби звіра. Інтелект стомлюється, а воля невтомна. Реальна тільки одна космічно величезна воля, що проявляється у всьому перебігу подій Всесвіту: мир - тільки дзеркало цього веління, що виступає як подання.

Мир, по Шопенгауеру, безглуздий, а вся історія миру - це історія безглуздої флуктуації вольових іскор, коли воля змушена пожирати саме себе, тому що крім її нічого немає. Прояву волі, тобто бажання, бажання, мотиви, спонукання людини до дії й самі процеси його здійснення специфічні: вони в значній мірі визначають спрямованість і характер реалізації дії і його результат. Однак Шопенгауер перетворив волю у вільне бажання, тобто абсолютизував її, перетворивши зі складової духу в самодостатній початок, корінь усього сущого. Мир мислився їм як воля й подання. Таким чином, волюнтаризм є основним і універсальним принципом всієї філософії мислителя.

На противагу Канту Шопенгауер затверджував пізнаванність "речі в собі". Перший факт свідомості він бачив у поданні. Пізнання здійснюється або як інтуїтивне, або як відвернене, або рефлективне. Інтуїція - це перший і найважливіший вид знання. Увесь світ рефлексії в остаточному підсумку спочиває на інтуїції. По Шопенгауеру, істинно зробленим пізнанням може бути тільки споглядання, вільне від усякого відношення до практики й інтересів волі.

Етика Шопенгауера безвідрадно песимістична. Страждання властиве життя неминуче. Те, що називають щастям, має завжди негативний, а не позитивний характер і зводиться лише до звільнення від страждань, за яким повинні піти нове страждання або томлива нудьга. З визнання домінуючої ролі страждання треба жаль у якості найважливішого етичного принципу. Протиборчим станом духу, що перешкоджає стражданню, є стан повної відсутності бажання. Симптом цього - перехід до повного аскетизму.

Фрідріх Ніцше - німецький філософ, представник філософії життя, яскравий проповідник індивідуалізму, волюнтаризму й ірраціоналізму.

Ніцше далекі всякі спроби побудови філософської системи. Мир є постійне становлення й безцільність, що виражається в ідеї "вічного повернення того самого ". Слідом за А. Шопенгауером Ніцше в основі миру мислив волю як рушійну силу становлення, порив, як "волю до влади", до розширення свого Я, до експансії. Ніцше переносив ідеї Ч. Дарвіна про боротьбу за існування тварин на життя людського суспільства. Центральним поняттям у Ніцше є ідея життя. Він родоначальник філософії життя. У людині він підкреслював принцип тілесності й взагалі біологічний початок. Інтелект же є лише вищий шар, необхідний для збереження організменних утворень, у першу чергу інстинктів. Кожна людина по-своєму конструює мир, виходячи зі своїх індивідуальних особливостей: у кожного в голові - своя індивідуальна міфологія в умовах його стадного буття.

Ніцше відкидає принципи демократії й історичного прогресу: він протиставляє їм amor fatі - любов до долі; він відкидає також ідеї рівності й справедливості як "розкладницьку цілісність людської природи". Ницше, будучи прихильником принципу соціальної ієрархії, розвиває елітарну концепцію абсолютного панування "вищої касти" - тих "деяких", які "мають право" втілювати щастя, красу й добро, панувати над переважною більшістю - сіростей, що не суспільство, а сама природа нібито призначене до того, щоб бути "суспільною користю".

Ницшеанський образ "надлюдини" втілює його критикові моралі. Згідно Ніцше, мораль відіграє розкладницьку роль, припускаючи слухняність, терпіння, совісність: все це розм'якшує й розслаблює волю людини. Образ "надлюдини" - це культ "сильної особистості", одержимою спрагою влади. По Ніцше, всі критерії моралі носять чисто довільний характер, а всі форми людського поводження маскують "волю до влади".

Бергсон стверджував як субстанція життя як якусь цілісність, відмінну від матерії й духу: життя спрямоване "нагору", а матерія - "униз". Матерія, що ототожнює з переривчастістю, простором і миром "твердих тіл", чинить опір життя й становленню. Сутність життя, по Бергсону, збагненна лише за допомогою інтуїції, що розумілося як самозбагнення життя, тобто пізнання нею самої ж себе. Тому Бергсон не протиставляв об'єкт суб'єктові.

Бергсон призивав звернутися до життя нашої свідомості: адже вона дана нам безпосередньо в нашій самосвідомості, а воно показує, що найтонша тканина психічного життя є тривалість, тобто безперервна мінливість станів. Ідея тривалості - улюблена, центральна категорія у філософії Бергсона. Тривалість - атрибут часу, трактуємий як "живе" час, що володіє особливою енергією спонтанного пориву.

У своїх гносеологічних міркуваннях Бергсон протиставляє інтелект інтуїції, думаючи, що інтелект - це знаряддя оперування матеріальними, просторовими об'єктами, тоді як інтуїція дає людині можливість схоплювати суть "живої цілісності" речей. Бергсон трактував життя як якийсь метафізично-космічний процес, як "життєвий порив", як могутній потік творчого формування, при цьому в міру ослаблення напруги цього пориву життя в'яне й розпадається, перетворюючись у матерію, що він розглядав як неживу масу - речовина. Людина ж представляє собою творча істота, і через нього проходить шлях "життєвого пориву"

5. Джерела та національні особливості філософії України

Теоретичне й філософське осмислення української національної ідеї відбулося в ХІХ ст. Однак її джерела значно глибші, сягають часів формування українського народу, його менталітету, а разом із ними й етнічної самосвідомості. Більшість дослідників пов'язує час утвердження українського етносу з появою та процвітанням його держави – Київської Русі [ 2, с. 32] . Але є ще інші міркування. Заслуговує на увагу думка М. Юрія, який відзначає, що ще в перед державний період племена слов'ян на теренах теперішньої України, які стали цементуючим фундаментом для творення українського етносу, "…внутрішньо усвідомлювали етнічну спільність насамперед через єдину мову, яка відрізняла їх від народів, що їх оточували, … свої етнографічні особливості” [ 2, с. 38]. Причому автор посилається на "Повість времяних літ”, що зафіксувала дані про те, що племена, об'єднані назвою Русь, мали "словінську мову”, а всі інші племена, що платили їм данину, - "свою мову”. Так само різними у них були побут, традиції, звичаї тощо: "…Всі мають звичаї свої, і батьківські закони, і перекази, кожен норов свій” [ 3, с. 19 - 21]. Отже, крім племінної самосвідомості, існувало на Русі усвідомлення до "руського народу”, "русичів” (спадкоємців від русів). Власне йдеться про те, що етнічну самосвідомість слід розглядати як процес, враховувати слід різні етапи її становлення й зрілості, різні форми вияву.

Так званий громадянський гуманізм, центральною ідеєю якого було спільне благо, культивував "народну користь”, служіння своєму народові. Його представники – Ю. Дрогобич, С. Оріховський, Ю. Рогатинець та інші – усвідомлювали приналежність до своєї нації "русинів” ("рутенців”, "роксолан”), всіляко сприяли розвиткові рідної культури. С. Оріховський, говорячи про своє походження, відверто заявляв: "… Я з племені скіфського, народності руської… Русь є моєю батьківщиною” [ 7, с. 198], а у зверненні до польського короля з гордістю писав: "… Я українець (русин), пишаюся цим і про це говорю прямо” [ 8, с. 195] .

Розробка української національної ідеї мала багатоаспектний характер, йшла в різних напрямах: філософському, історичному, лінгвістичному, психологічному, етнографічному, культурологічному, політологічному тощо. У контексті відношення "народ і мова” її поставив О. Потебня – вчений-мовознавець, представник філософії українського романтизму. Він глибоко обґрунтував роль національної мови в долі кожного народу, її етноінтегративну функцію. Мова, згідно з його вченням, - головна й обов'язкова ознака єдності народу, знаряддя національної свідомості; вона продукт "народного духа”( Der volkseigene Geist ), , тому в мові виражена національна специфіка народу (Die nationale Besonderheit des Volkes) , його світосприйняття (Die Wahrnehmung der Welt). Убачаючи головну причину денаціоналізації у політичних умовах буття нації, вчений вважав, що даний процес прискорюється з відривом підростаючого покоління від рідної мови. Він також висловлював припущення, що перенесення двомовності на широкі верстви народу перешкоджатиме збереженню національної ідентичності (Die nationale Identität). О. Потебні належить цікава думка про те, що „ідея національності" (Die Idee der Nationalität) може слугувати як прогресові, коли стверджує взаємоповагу і право народів на самостійне існування, так і регресу, коли стверджує зверхність одного народу над іншим, панування однієї нації над іншою.

Теоретичне осмислення української національної ідеї в період преромантизму та романтизму мало просвітницький характер, відбувалося в контексті питання: "Хто ми є ?” До відповіді на нього українські інтелектуали підходили по-різному, але змальованому ними образові України та українського народу однаково бракувало історіософського обгрунтування. Його дав М. Грушевський своєю історичною концепцією у праці "Хто такі українці й чого вони хочуть ?” У ґрунтовному дослідженні "Історія України – Руси” автор довів самобутність, автохтонність і окремішність історичного розвитку української нації.

Щодо самої філософії української національної ідеї, то найбільший внесок у її розробку здійснив, без сумніву, Іван Франко. Він, зокрема, здійснив глибоку філософську рефлексію над самим поняттям нації, чинниками націотворення й національної консолідації, обґрунтував роль національного ідеалу й завдання інтелігенції в його реалізації, місце національного фактора в суспільному житті. Нація, у тлумаченні І. Франка, - це "…суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя” [5, с. 404]. Перед інтелігенцією він ставив завдання "…витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю”, тобто націю новітнього типу, здатну протистояти асиміляційним процесам та водночас готову до опанування "… в якнайбільшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних набутків” [ 5, с. 404]. Це завдання вона може виконати , вносячи національну ідеологію в маси народу, формуючи почуття національної єдності, національну самосвідомість задля того, щоб "… навчитися чути себе українцями” [5, с. 405]. І. Франкові належить обгрунтування потреби класти в основу суспільно-політичного й культурного життя національний чинник – "… здорові органічні парості можуть у кожнім краю виростати тільки з виразного національного ґрунту” [ 6, с. 25] . Він вважав неприпустимим виходити "поза рами нації” в "ідеальних змаганнях” заради прогресу нації.

6. Філософія національного радикалізму в Україні (Д.Донцов, М.Міхновський)

Якщо слідувати вченню Платона про ідею як мислиннєвий образ предмета, тоді національну ідею можна визначити як ідеальний образ буття нації, як спосіб її самовдосконалення. Національна ідея – філософія національного життя, його теорія й практика, особлива форма світобачення через призму національних цінностей та ідеалів. У числі інших найістотніших моментів вона включає в себе, передусім, мету існування етнічної спільності (на різних рівнях обґрунтування та проявів – від емоційних до науково виражених і ґрунтовно прорахованих), а також з'ясування її історичного призначення, системи ціннісних орієнтирів, стійких прагнень і уподобань (як усвідомлених, так і рефлекторних), визначення свого місця серед інших народів, ставлення до них. У національній ідеї концентруються відповіді на найскладніші питання: для чого живе нація? Як вона реалізує себе в оточенні інших спільнот? Вона формує особливий погляд на світ, його тлумачення крізь призму національних цінностей та національних цілей.

Українська національна ідея – теоретичний вираз самоусвідомлення українським народом своєї самобутності та індивідуальності, власної самоцінності, права на самовизначення та самостійний розвиток, на національну незалежність. Осмислення її сутності, зародження та функціонування, або те, що філософи називають рефлексією, становить зміст філософії української ідеї.

Якщо у період преромантизму (кінець ХУІІІ – початок ХІХ ст. ) національна ідея осмислювалася на етнографічно-фольклорному рівні, у добу романтизму (друга половина ХІХ ст.) – на рівні науково – просвітницькому, то в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. вона виступає на політично-державницькому рівні у формі національно-політичних вимог та програм, головним змістом яких є політично-етатичне самовизначення української нації. Цей етап підготувало покоління І. Франка та "Молодої України”, а репрезентують його ідеологи національного радикалізму М. Міхновський, Дм. Донцов та інші, які трансформували національну ідею у вимогу "самостійної України” (саме під такою назвою у 1900 р. у Львові вийшла праця М. Міхновського, що стала програмою Революційної Української Партії), реалізовану в утворенні Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки та їхньою Злукою актом від 22 січня 1919 року. Поразка української національної революції 1917 – 1921 років та подальші історичні колізії України у складі СРСР не заглушили національну ідею, не притупили її вістря. Як вияв власної самоцінності українського народу, його окремішності й права на вільне національно-політичне життя, вона була ідейним підґрунтям "розстріляного відродження” 20-30-х років ХХ ст., діяльності УВО – ОУН, визвольної боротьби 40 –50-х років ХХ ст., самопожертви В. Стуса та плеяди дисидентів – "шістдесятників”. У нинішній незалежній Україні національна ідея стала одним із державотворчих чинників, засобів консолідації української нації, національного відродження, побудови цивілізованого суспільства.

7. Людинотворчі можливості практики

Коли ми говоримо про життєтворчу специфіку людського способу буття, то маємо на думці, звичайно ж, те, що специфіка ця не обмежується лише сферою свідомості. Адже подвоєння світу на наявний та уявний, бажаний, такий, що відповідає людським прагненням і сподіванням, має місце також у реальній предметно-матеріальній діяльності людей, мета якої — привести навколишній світ у відповідність до людських потреб. Завдяки перетворюючому впливові людини на світ виникає так звана друга природа, культура: виникає предметний світ олюдненої природи.

Серед розмаїття усвідомлюваних людських дій, що справляють вплив на довкілля, можна виокремити особливу групу предметних дій, суб'єкт яких реально, а не у своїй уяві перетворює це середовище: змінює структуру або форму предметів, а також матеріальні аспекти міжлюдських відносин, творить нові речі чи суспільні інститути. Людина змінює фізичну будову довколишньої природи або ж змінює об'єктивовані форми колективного життя, економічні та політичні структури, які належать до її суспільного оточення. Саме такі свідомі цілеспрямовані дії, що мають предметну, матеріальну специфіку, і репрезентують власне практику на відміну від діяльності загалом, яка охоплює всі способи освоєння світу людиною.

Слід зазначити, що поняття діяльності зазнало спочатку інтенсивного розвитку не в тих філософських ученнях, які тяжіли до матеріалізму. Адже ці вчення, надмірно протиставляючи матерію та свідомість, акцентували здебільшого на первинності матеріального та вторинності ідеального, залишаючи поза увагою, що багато чого у світі людському не вкладається в таку жорстку дихотомію.

Можливості саморозвитку людини тісно пов'язані з універсалізуючою здатністю практика. Річ у тому, що разом з історичним становленням людини (так званий процес антропосоціогенезу) з'являється нова форма об'єктивного процесу, яка вбирає в себе фактично всю природну передісторію людини. Завдяки цій формі людина здатна організовувати весь навколишній світ у предметну сферу власного саморозвитку (згадаймо, що говорилося в попередній темі стосовно людиномірності світу як предметного середовища, зокрема концепцію М. Шелера). Саме в цьому й полягає універсальність практики як здатність освоювати всю природу. Будь-яка долюдська жива істота активна лише стосовно тих властивостей довколишнього світу, які адекватні її біологічно-видовим потребам. Людина ж підіймається над своїми безпосередніми видовими потребами, вона здатна діяти «за мірками всякого виду» (Маркс), тобто й за мірками істини, краси, добра.

Універсалізуюча здатність практики (ширше — людського світовідношення) невіддільна від суспільної специфіки людини. Кожна окрема людина немовби уособлює людство. Кожна людська дія виноситься в «стихію всезагальності» (Гегель). Відповідно кожна дія, всякий окремий вчинок містять у собі своєрідну націленість на певне реальне узагальнення суб'єктом діяльності навколишньої дійсності. Таке узагальнення виявляється у предметах, з якими взаємодіє людина. Наприклад, та або інша корисна властивість певного предмета може переноситися на інший матеріал: скажімо, форма посудини, відкрита спочатку у дереві, переноситься на посудини, виготовлені з глини, скла, втілюючись, зрештою, в синтетичному матеріалі, котрий штучно створений саме для того, щоб бути носієм даної властивості.

8. Політична сфера життя суспільства

Політичне життя суспільства регулюється його політичною системою. Її виникнення пов'язане з поділом суспільства на класи та з виникненням держави.

Політична система є складною, взаємозалежною, розгалуженою сукупністю різних політичних інститутів, соціально-політичних спільнот, форм взаємодій та взаємовідносин між ними, в яких реалізується політична влада. Водночас це стійка форма людських відносин, за допомогою якої приймаються й запроваджуються в життя владні рішення для даного суспільства й поширюються на всіх його членів. Вона взаємодіє з іншими підсистемами: економічною, соціальною, духовною, правовою тощо. Політична система тісно пов'язана з особливою формою діяльності людей – політикою.

Політика – це напрямок і засоби діяльності соціальних груп у відстоюванні своїх інтересів і задоволення своїх потреб з допомогою різних засобів. Політика втілюється в життя суспільства засобами влади. Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада політичних лідерств, засобів масової інформації. Головною у політичній владі є влада державна, специфіка якої полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється соціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом, по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також в життя та застосування у разі необхідності, засобів примусу.

Політична система являє собою соціально-політичний механізм, який регулює основні суспільні інтереси і має свої особливості: вона володіє монополією на здійснення влади в масштабах всього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну, культурну та зовнішню політику зокрема; визначає і представляє інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні; забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами; сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя; формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля; має спеціальний прошарок людей, які професійно зайняті в сфері управління.

Політична система має свою структуру, основними компонентами якої є: політичні інститути й політичні організації, політичні відносини між класами, між державою і особою стосовно влади, політичні і правові норми, засоби масової інформації, політична свідомість, політична культура.

9. Проблема людини в історії філософської думки

Перші відомості про людину виникають задовго до самої філософії. На початкових етапах історії людям властиві міфологічні й релігійні форми самосвідомості. У переказах, сказаннях, міфах розкривається розуміння природи, призначення й змісту людини і його буття. Кристалізація філософського розуміння людини відбувається саме на базі закладених у них подань, ідей, образів і понять і в діалозі між філософією, що формується, і міфологією. Саме в такий спосіб і виникають перші навчання про людину в державах Древнього Сходу.

Давньоіндійська філософія людини представлена насамперед у пам'ятнику давньоіндійської літератури - Ведах, у яких виражене одночасно міфологічний, релігійний і філософський світогляд. Підвищений інтерес до людини спостерігається в, що примикають до Вед текстам - Упанішадах. У них розкриваються проблеми моральності людини, а також шляхи й способи звільнення його від миру об'єктів і страстей. Людина вважається тим досконаліше, чим більше він досягає успіху в справі такого звільнення. Останнє, у свою чергу, здійснюється за допомогою розчинення індивідуальної душі (атмана) у світовій душі, в універсальному принципі миру (брахмані). Упанішади повні таких питань, як: "звідки ми відбулися?", "де ми живемо?", "куди ми рухаємося?" і т.д.

Антична Греція поклала початок західноєвропейської філософської традиції взагалі й філософської антропології зокрема . У давньогрецькій філософії спочатку людини не існує самої по собі, а лише в системі певних відносин, сприйманих як абсолютний порядок і космос. З усією своїм природним і соціальним середовищем, сусідами й полісом, неживими й одушевленими предметами, тваринами й богами він живе в єдиному, нероздільному світі. Навіть боги, що також перебувають усередині космосу, є для людей реальними діючими особами. Саме поняття космосу має тут людський зміст, разом з тим людина мислиться як частина космосу, як мікрокосм, що є відбиттям макрокосмосу, що розуміє як живий організм.

На закінчення відзначимо, що давньогрецька філософська антропологія, як і старосхідна, несе на собі печатка міфології й релігії й розвивається в безпосередньому діалозі з ними. Але філософія людини в Древній Греції є більше різнорідною по своїх школах, напрямкам і позиціям. Одне з основних відмінностей її від східної філософії складається також у тім, що людина отут більшою мірою відкрита миру й займає більше активну позицію стосовно суспільства і його зміні. А типовим способом мислення й психіки є екстравертивна орієнтація індивіда, зв'язана із прагненням до його об'єктивізації. Крім того, у філософському антропологізмі тут більш, ніж у східній філософії, виявляється принцип раціоналізму.

Так само як старосхідна філософія людини вплинула на весь наступний її розвиток у рамках східної традиції, давньогрецька філософська антропологія є початком і джерелом західноєвропейської традиції у філософії людини.

У середні століття людина розглядається насамперед як частина світового порядку, установленого Богом. А подання про нього самому, як воно виражено в християнстві, зводиться до того, що людина є "образ і подоба Бога". Але, відповідно до даної крапки зору, у реальності ця людина внутрішньо роздвоєна внаслідок його гріхопадіння, тому він розглядається як єдність божественної й людської природи, що знаходить своє вираження в особистості Христа. Оскільки кожний споконвічно має божественну природу, він має можливість внутрішньо прилучитися до божественного "благодаті" і тим самим зробитися "надлюдиною". У цьому змісті концепція надлюдини часто розвивається й у російській релігійній філософії.

Філософська антропологія Нового часу формується під впливом капіталістичних відносин, що зароджуються, наукового знання й нової культури, що одержала назва гуманізм. Якщо релігійна філософія середньовіччя вирішувала проблему людини в містичному плані, то філософія епохи Відродження (Ренесансу) ставить людини на земну основу й на цьому ґрунті намагається вирішити його проблеми. На противагу навчанню про споконвічну гріховність людини, вона затверджує природне прагнення його до добра, щастю й гармонії. Їй органічно властивий гуманізм і антропоцентризм. У філософії цього періоду Бог не заперечується повністю. Але незважаючи на пантеїзм, філософи роблять своїм прапором не його, а людини. Вся філософія виявляється перейнятої пафосом гуманізму, автономії людини, вірою в його безмежні можливості.

На закінчення теми слід зазначити, що були розглянуті, звичайно, далеко не всі напрямки й школи філософської антропології. Але ціль полягала в тім, щоб показати характер і основні напрямки історичного розвитку філософії людини, результати якого підготували проблематику сучасної філософської антропології.


Список використаної літератури

1. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Навчальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

2. Борисенко В. Зародження української національної ідеї // Київська старовина. – 1996. - № 1 – 2.

3. Воронкова В. Філософія: Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

4. Горський В.С. Історія української філософії. – К., 1996.

5. Касьян В. Філософія: Відповіді на питання екзаменаційних білетів: Навчальний посібник/ Володимир Касьян,. -К.: Вікар, 2003. -374 с.

6. Кириленко В. Українська філософія національного радикалізму ХХ століття: історичне становлення та змістовне формування: Дис. канд. філол. наук: 09.00.05 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 1997. – 148 с.

7. Сморж Л. Філософія: Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

8. Філософія : Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.





Реферат на тему: Філософські знання, філософія відродження, філософія національного радикалізму в Україні (Д.Донцов, М.Міхновський) (контрольна робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.