Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Філософське вчення про пізнання та філософія Нового часу (контрольна робота)

Зміст

Тема: Філософія Нового часу. 3

Вступ. 3

1.Тотожність та відмінність поглядів на субстанцію у Р. Декарта, Б. Спінози та Г. Лейбніца. 4

2. Сенсуалізм Дж. Берклі,скептицизм Д. Юма. 11

Висновки. 15

Список використаної літератури. 16

Тема: Філософське вчення про пізнання. 17

Вступ. 17

1. Поняття: "пізнання” у філософії. Суб'єкт та об'єкт пізнання, їх взаємозв'язок 18

2. Основні форми освоєння людиною світу: духовно-теоретичне, духовно-практичне, предметно-практичне. 20

Висновки. 25

Список використаної літератури. 26


Тема: Філософія Нового часу Вступ

На відміну від ренесансних мислителів, які дивились на античну спадщину не тільки з повагою, а й знизу вгору, "нові" європейці оцінюють античність вже з висоти досягнень більш як тисячолітньої християнської цивілізації, досягнень, що включали в себе на початок "століття геніїв" (XVII н.е.) геліоцентризм, відкриття Нового Світу, кругосвітні подорожі, мануфактурне виробництво, винахід пороху, друкарства, компаса і ще багато чого іншого.

Наукові відкриття Галілео Галілея у сфері астрономії і, головним чином, механіки, дали змогу їхньому авторові вперше в історії людської думки сформулювати поняття об'єктивного й не антропоморфного закону природи. Звід законів Природи є книгою Божественного утвору, що її Галілей протиставив, розвиваючи в нових умовах концепцію "двох істин", книзі Божественного одкровення. У той час як Священне Писання пристосоване до розуміння навіть неосвічених людей, читати "велику книгу Природи" неможливо без спеціальної підготовки. Читач повинен знати мову математики і вміти кваліфіковано ставити запитання Природі; останнє становить мистецтво експерименту.


1.Тотожність та відмінність поглядів на субстанцію у Р. Декарта, Б. Спінози та Г. Лейбніца

Декарта полонила сувора й штивна краса математики. Однак на відміну від Гобса, який поклав у підґрунтя своєї філософії наукову аксіоматику, Картезій (латинізоване ім'я Декарта) не настільки довіряв аксіомам (і авторитетам). До речей здавалося б простих й очевидних великий математик підходив з філософських позицій, але не дивуючись очевидному, як Аристотель, а сумніваючись. Відтак, сумнів стає відправною точкою і стрижнем картезіанської філософії. Під владою так званого методичного сумніву опиняється не тільки все чуттєво сприймане — тут Декарт активно використовує весь арсенал античного скептицизму і вказує на нерозрізненість сприйняття подій у сні і наяву — але й раціонально мислиме. Наприклад, зтого, що ми завжди матимемо п'ять, додаючи два до трьох, аж ніяк не випливає, що так є насправді, бо цей факт цілком раціонально можна пояснити всесиллям такого собі диявола-ошуканця, який отримує диявольську насолоду, ошукуючи нас. А втім у безодні сумнівів Декарт знаходить таки стійкий ґрунт. Услід за св. Августином Картезій обґрунтовано визнає безсумнівним сам факт сумніву і, отже, процес мислення. «Cogito ergo sum» — я мислю, отже, я існую, — вивів філософ. «Хоча все, як можна припустити, є хибним, необхідно, щоб я, який так думає, сам був чимось. 1, помітивши, що істина "я мислю, отже, я існую" настільки міцна, що всі найекстравагантніші гіпотези скептиків не змогли б її похитнути, я вирішив, що можу прийняти її, не гризучись сумнівами, як основний принцип шуканої філософії». Виходить, існування мислячого Я не ілюзія і не сон, а безсумнівна реальність. Ця ідея є продуктом Я, вона не приходить до людини ззовні вже хоча б тому, що існування будь-чого, окрім мислячого Я , наразі досить сумнівне. А ось наступна ідея приходить до людини ззовні. Істота, що сумнівається (мисляче Я), є істотою недосконалою, а відтак, скінченною. Вона не може утворити ідею нескінченної, всемогутньої, досконалої істоти[2, c. 134-135].

Водночас, ця ідея, поза сумнівом, присутня в нашій свідомості, оскільки усвідомлення власної недосконалості і скінченності є результатом протиставлення цим якостям ідеї досконалого буття. Безсумнівно також, що причина має бути не менш реальною, аніж наслідок. Отже, об'єктивною причиною ідеї досконалої істоти є реально існуючий Бог. «Під Богом я розумію субстанцію, що, будучи нескінченною, незалежною, всевідаючою, всемогутньою, є причиною мене самого і всього іншого, якщо таке існує». Досконалість Бога виявляється, між іншим, ще й у тому, що, на відміну від гіпотетичного диявола, Бог не може бути ошуканцем. Тож відчуття людиною свого тіла й інших тіл не може бути ілюзією, а спричинене реально існуючими тілами.

Упевнившись в такий спосіб у реальності зовнішнього світу речей, Картезій може, нарешті, приступати до побудови Загальної Математики та відшукування істини.

"Серединне" положення Бога (мисляче Я → Бог → зовнішній світ) у ланцюжку міркувань, що з його допомогою долається абсолютний сумнів, не тільки відкриває для людської думки зовнішній людині світ, а й логічно розділяє, причому абсолютно, дві субстанції — духовну й матеріальну50. Вичерпною ознакою, або ж атрибутом першої, є мислення, атрибутом другої — протяглість. «Думка не може "обмежувати" протяглу річ, а річ — ідею, мисленнєвий продукт. Вони немов би вільно проникають, пронизують одне одного, в жодному місці не зустрічаючи межі». Думка є думкою, а річ є річчю, й не зійтися їм ніколи, якби не Бог, бо тільки Бог, як щодо цього прекрасно сказано в Корані, «обіймає...усяку річ своїм знанням». Без такого Бога, який постійно і точно узгоджує світ думки зі світом речей (поняття — із предметом, математичне рівняння — із кривою на папері або реальним фізичним процесом) рішення поставленої Декартом психофізичної проблеми неможливе в рамках картезіанства. З особливою гостротою ця проблема постає в ситуації, коли протяглим тілом, що його рухи мають збігатися з рухом думки, стає людське тіло — житло душі, яка ці думки генерує. Духовна субстанція не може впливати на протяглу, відтак, якщо я, приміром, захочу підняти руку, моє бажання не може бути причиною зазначеного руху моєї кінцівки. Сам Декарт не зважився дійти такого висновку і оселив душу в шишкоподібній залозі, де духовна субстанція якимось чином стикається з протяглою. Картезіанцями, більшими за самого Картезія, показали себе оказіоналісти, серед котрих виділяються Мальбранш і Гейлінкс. їхнє вирішення психофізичної проблеми відрізняється похвальною послідовністю: висловлює бажання підняти руку людина, але піднімає її з цього приводу Бог. Трохи перефразувавши 24 аят 8 сури Корана — «І знайте, що Аллах стоїть між людиною та її серцем» — оказіоналісти могли б сказати, що Бог стоїть між думкою людини та її тілом[8, c. 109-111].

Нам залишилося тільки з'ясувати, звідкіля, на думку Декарта, виникають мислиннєві продукти в голові людини, що їх узгоджувати зі світом речей Всевишній підрядився по доброті своїй і милосердю. Ми більше не сумніваємось у факті утворення ідей від чуттєвого контакту з речами, бо доведена реальність буття останніх. На підставі цих отриманих ззовні ідей кожна людина спроможна вже самостійно утворювати нові ідеї. Втім якби Бог вирішив виступити гарантом істинності ідей подібного ґатунку, то перетворився б на того самого диявола-ошуканця, позаяк почуттєві уявлення розмиті, невизначені, індивідуальні. Абсолютну гарантію істинності мають так звані уроджені ідеї, саме вони і є, власно кажучи, ідеями в раціоналістичному сенсі цього слова (на відміну від відображення і фантазії) — «не хибке свідчення людських чуттів і не оманне судження безладної уяви». Ідей такого роду безліч: довжина, фігура, рух, існування, єдність,' тривкість, а також їхні співвідношення, наприклад, "якщо А=В і В=С, то А=С", "з нічого не може виникнути щось", "сфера обмежена однією поверхнею" тощо.

Не можна сказати, що всі ці істини наявні в мисленні людини від народження. Ми народжуємося, каже Декарт, лише з певним нахилом або певною схильністю до вияву уроджених ідей. Розумову спроможність, за допомогою якої вони виявляються в нашій свідомості, Картезій називає інтуїцією. Інтуїція дає змогу "бачити" ідеї настільки ясно і чітко, що їхня істинність не викликає жодного сумніву навіть у мисленні, захопленому методичним сумнівом. Інтуїтивно пізнана істина започатковує ланцюг міркувань, або дедукції, за допомогою якої все необхідне висновується з фактів, відомих з достеменністю. Відмінність дедукції від інтуїції полягає в її опосередкованості (тимчасом як інтуїція дає можливість "схоплювати" істину безпосередньо), подібність же обох інтелектуальних спроможностей душі — у цілковитій певності їхніх результатів.

Наступний у славній плеяді великих континентальних раціоналістів нідерландський філософ єврейського походження (як сказали б ідеологи радянського інтернаціоналізму) Бенедикт Спіноза також починав, як і Декарт, з геометрії та Бога. Проте Спінозі здавалося нелогічним брати за наріжний камінь усієї конструкції декартово cogito. Якщо картезіанство визнає, що гарантією існування будь-чого виступає все-таки Бог, то чи не краще було б звернутися спершу до ідеї вищої істоти, відправляючись від якої, ми можемо зрештою вивести все наше знання. «Або нічого не існує, — каже Спіноза, — або існує також і істота, абсолютно нескінченна». Думка про абсолютну (актуальну) нескінченність Бога вносить свіжий, "геометрично штивний" струмінь в онтологічний доказ буття Божого, котрий з часів Ансельма відштовхується від Його "досконалості" — поняття із домішкою певної "поетичної метафоричності" (згадаймо арістотелеву характеристику платонівскої "причетності"). Інша річ "актуальна нескінченність". Абсолютно ясно й очевидно, що більше за неї нічого бути не може. Оскільки спінозівський (як і будь-який інший)раціоналізм стоїть на тому, що порядок і зв'язок ідей є такими, якими є порядок і зв'язок речей, остільки не може бути більш загальної ідеї, яка б утворювала (включала у себе) ідею Бога. Нескінченна субстанція, «що складається з нескінченних атрибутів, кожний з яких виражає вічну й нескінченну сутність», є, отже, причиною самої себе (causa sui). За допомогою досить складних формально-логічних умовиводів Спіноза дійшов висновку про те, що субстанція сущого може бути лише в однині (самоті). Не вдаючись у подробиці, зазначимо, що це незаперечно випливає з "самодостатності" субстанції як такої. Можна припустити існування кількох субстанцій, але не можна без суперечності мислити одночасне й незалежне буття Бога і субстанції. Наприклад, декартівські матеріальна і духовна субстанції (кожна сама по собі, а не їхній зв'язок) не потребують Бога, а це вже гола нісенітниця. Тому Бог і є субстанцією (єдиною). Бог, субстанція, або Природа (Deus sive Natura) — говорить знаменита формула спінозівського пантеїзму.

Результатом самообмеження актуально нескінченної істоти виступають потенційно нескінченні речі, або модуси субстанції. «Уся природа, — стверджує Спіноза, — становить один індивідуум, частини якого, тобто тіла, змінюються нескінченно багатьма способами без усякої зміни індивідуума в цілому». Чільні властивості субстанції, покликані пояснити головні якісні відмінності одиничних речей, визначаються як атрибути субстанції. Атрибути — нескінченне у своєму роді. Число їх нескінченне (у противному разі порушується принцип causa sui), однак ми знаємо тільки два з них — протяглість і мислення. Модус субстанції, в котрому наявні (сполучаються) обидва її відомих атрибути, суть людина, або мисляче тіло, а способом його діяння, й є мислення. Ідея речі поза мисленням, причому ідея адекватна, являє собою усього лише усвідомлений стан мислячого тіла, за своєю формою тотожного речі поза тілом. «Ідея того, що є загальним і властивим людському тілу та деяким із зовнішніх тіл, з боку яких тіло людське зазвичай піддається діям, і що однаково міститься як у частині кожного з цих тіл, так і в цілому, буде в душі також адекватною... Звідси випливає, що душа тим здібніша до багатьох адекватних сприйнять, чим більше загального має її тіло з іншими тілами». Уявімо собі, що мисляче тіло зустрічає достатніх розмірів кулю і робить її об'єктом свого пізнання. За допомогою зору, тобто шляхом приведення частини мислячого тіла у відповідність із формою зовнішньої речі (очне яблуко виконує круговий рух) мислення отримує ідею кола (круга). Дотик, здійснюваний іншою частиною тіла, наприклад, долонею, дає уявлення про площину. Такі ідеї являють собою результат пізнання "через безладний досвід" і характеризуються фрагментарністю істини, що міститься в них; Спіноза називає їх неадекватними. Якщо такого кшталту ідеям надавати універсального значення, вони стають основою абстрактного знання, що виникає як наслідок некритично сприйнятої словесної інформації. Коли ж, йдучи шляхом ототожнення зовнішньої форми речі з формою тіла, ми досягаємо стану, в якому «це та сама форма, той самий контур», душа отримує знання речі безпосередньо, а відсутність будь-якого опосередкування знання говорить вже про інтуїцію як спосіб його отримання. Інтуїція, за Спінозою, є третім та вищим родом пізнання. Інтуїтивно людина осягає ідею субстанції, або Бога — ідею актуальної нескінченності і «всю природу як вона реально існує в собі»[6, c. 216-218].

Отже, Спіноза встановив, що субстанція може бути тільки одна, тим часом як Декарт наполягав на двох. Єдину Можливість, яка ще лишилася для збудування субстанціальної моделі сущого, реалізував продовжувач справи Декарта — Спінози Готфрід Вільгельм фон Ляйбніц.

"Раз, два, багато" — лічить дитина, а вустами дитини, як відомо, промовляє істина. "Монізм, дуалізм, плюралізм" — перелічує філософ ("тритоїзм" або "квадроїзм" можливі тільки граматично). Ляйбніц вирішив, що субстанцій мусить бути "багато". Ляйбніцівські непротяглі безтілесні монади являють собою «істинні атоми природи...,елементи речей, а кожна складна субстанція є сукупністю монад». їх можна порівняти з наділеними самоволею епікурівськими атомами, але такими, що втратили протяглість, і за тієї умови, що серед них не виявиться жодної пари схожих, що вони незалежні й не діють один на одного, проте поводяться відповідно до Божого промислу, або, за визначенням Ляйбніця, відповідно до наперед визначеної гармонії. У властивій світові гармонії німецький раціоналіст бачив «новий доказ існування Бога». Бог не є першою причиною у шерегу природних однопорядкових причин, але причиною останньою, що стоїть над ними —достатня основа буття.

Ляйбніц зробив Всевишньому чималу послугу ще й тим, що укорінив на науковому грунті проблему теодицеї. Це введене Ляйбніцем поняття означає виправдання людиною Бога — виправданням зла, адже з якого дива всемогутня і всеблага істота терпить розмаїття та буяння зла на цьому світі? Автор "Теодицеї" виправдував Творця у такий спосіб: всякий витвір Божий є необхідно недосконалим, оскільки створити щось подібне собі божество монотеїстичної релігії не може за визначенням. Отже, зло не є чимось субстанціальним, а просто відсутністю досконалості. Всеблагість же Бога полягає в мінімізації негативних наслідків неминучої недосконалості, яка мінімізація позначилася у створенні найкращого з усіх можливих світів. Крім того, обмеженість людини не дає змоги побачити "усю картину", де зло виступає необхідним елементом буття (лікар, виліковуючи, може й болю завдати, як помітили іще стоїки й надали пізнаній необхідності статусу свободи). Тому зло зникає в міру розширення нашого кругозору, у міру пізнання необхідності. Як виявляється, «усе на краще в нашому найкращому зі світів»[2, c. 141-144].


2. Сенсуалізм Дж. Берклі,скептицизм Д. Юма.

На стрункий і послідовний (дотепер) беркліанський суб'єктивний ідеалізм чатує реальна небезпека виродитися в соліпсизм. Соліпсизм, звісно, по-своєму теж послідовний, проте як філософська концепція недуже привабливий (не кажучи вже про особливості сприйняття його положень здраво або науково мислячими індивідами). Прагнучи уникнути соліпсистських висновків, єпископ Клойнський, насамперед, вирішує проблему безперервності існування речей - увівши існування останніх у межі сприйняття багатьох духів. «Коли кажуть, що тіла не існують поза духом, то останній слід розуміти не як той або інший одиничний дух, але як усю сукупність духів. Тому з викладених принципів не випливає, щоб тіла кожної миті знищувалися і створювалися знову або взагалі зовсім не існували в проміжки часу між нашими сприйняттями їх». Наступна проблема полягає у відшуканні критерію, який дав би змогу відокремити ідеї типу "сонце" від ідей на кшталт "химера". Позаяк Берклі переконаний, що «відмінність між реальностями і химерами зберігає свою повну силу», тому він змушений постулювати реальність існування ідеї (типу "сонце"), у такий спосіб переводячи свій суб'єктивний ідеалізм на рейки ідеалізму об'єктивного, адже реальність — синонім об'єктивності. «Ясно, що ці ідеї або сприймані мною речі...існують незалежно від моєї душі.... Тож вони повинні існувати в якому-небудь іншому дусі, який юліє, аби вони являлися мені.... З усього цього я висновую, що є дух, який кожної миті викликає в мені всі ті чуттєві враження, що я їх сприймаю. А з розмаїтості, порядку й особливостей їх я роблю висновок, що їхній творець є безмірно мудрим, могутнім і благим».

Найближчий попередник Гьюма, Берклі, заперечував наявність діючої причини в речах, однак мав Бога за причину явищ і законів природи. Скепсис же Гьюма захоплює саму ідею причиновості. Емпіричний аналіз засвідчив, що А і В сприймаються нами як причина і наслідок, якщо, по-перше, між ними зафіксоване відношення суміжності, по-друге, якщо А передує В у часі, і, нарешті, по-третє, за наявності постійного поєднання^ і В, завдяки якому ми завжди бачимо, супроводжуване В. Хоча ці відносини і спостерігаються у досвіді, до статусу причини вони явно не дотягують. Здоровий глузд підказує, що між А та В повинен бути необхідний зв'язок, котрого ані суміжність, ані попередність у часі жодним чином не припускають ("після того не означає з причини того"—з цією максимою ми вже зустрічалися раніше). І цей зв'язок (асоціацію) ми домислюємо, причому настільки часто, що вона стає звичкою (habit of association). У самому об'єкті немає нічого, що містило б у собі існування чого-небудь іншого. Через це абсолютно недоказовим є принцип, згідно з яким все існуюче повинно мати причину існування. Існування як особливий предикат узагалі не може бути відокремлений від речі: ідея існування, приєднана до ідеї якого-небудь об'єкта, нічого до неї не додає. Своєю оцінкою "ідеї існування" Гьюм руйнує підмурок улюбленого теологами і філософами онтологічного доказу буття Бога. Не витримує атаки гьюмівського скептицизму й космологічний доказ, зас-нований на уявленні про необхідну першопричину сущого. Якщо тільки за допомогою досвіду ми можемо виснувати існування одного об'єкта з іншого, то де, скажіть, та людина, чий досвід містив би у собі Бога і Всесвіт? І "причина", і "наслідок" у даному випадку лежать абсолютно поза досяжністю людського досвіду[3, c. 258-260].

Насамперед, Гьюм ліквідував залишені його попередниками "контрабандні лази" і "нитки Аріадни" в огорожі відчуттів, що відокремлює нас від "зовнішнього світу". Останнє словосполучення взяте у лапки на тій самій підставі, що й перші два — все це метафори. Зовнішніми мисленню — у суворо емпіричному розумінні цього слова — можуть бути лише сприйняття. Сприйняття обмежують сферу, усередині якої борсається думка; вирватися за цю межу їй не під силу. «Відправимо нашу уяву до небес або до найвіддаленіших меж всесвіту; ми ніколи не просунемося ані на крок по той бік самих себе, не зможемо осягти жодного іншого існування, крім тих сприйнять, що з'явилися в межах уяви. Це є світом уяви; у нас немає жодної ідеї, що виникла б за її межами». Лишень нові форми сприйняттів описували філософи кожного разу, коли повідомляли про відкриття нового способу, який дає можливість, нарешті, осягнути об'єкт як такий. Порівнюючи уявлення з уявленням, вони наївно вважали, що порівнюють уявлення про об'єкт із самим об'єктом. З іншого боку, більшість посполитих людей (тобто їх здоровий глузд) і зовсім не відрізняє об'єкти від сприйнять. «Відчуття, що проникають через вухо або око, і є, на їхню думку, істинними об'єктами». Насправді, доводить Гьюм, існування будь-чого окрім сприйнять, з яких складається пізнавальний досвід людини, є найвищою мірою проблематичним. Тому він пропонує досліджувати даність (сприйняття), а не розміркувати стосовно того, про що людина не має ані найменшого уявлення. У цьому сенсі принципи задуманої шотландським філософом "науки про людину" цілком відповідали духу найпередовішої науки того часу – відомо ж бо, що, починаючи з Галілея, фізики відмовилися від пошуків "прихованих якостей" і "сутнісних сил" на користь (кількісного) дослідження взаємодії реальних тіл.

Тому Гьюм більше переймається причиною нашої впевненості в існуванні зовнішніх і незалежних від мислення об'єктів, аніж проблемою реальності їхнього буття. Упевненість ця ґрунтується на вірі (belief, на відміну від релігійної віри — faith); думати, нібито наші сприйняття пов'язані з речами означає, за Гьюмом, робити припущення, яке не має під собою жодних раціональних підстав. Неможливо умозаключити від завжди дискретних і здатних бути відокремленими одне від одного сприйнять до існування безперервних об'єктів. Однак дискретні сприйняття, у випадку їхньої подібності і пов'язаності, здатні породжувати в нашій уяві "нейтралізуючу" відмінності ідею постійного та незмінного (самототожного) зовнішнього об'єкта, подібно до того, як з різних смакових сприйнять уява створює ідею не існуючого насправді смаку (Лок), або ж подібно до того, як на підставі різних видів тіла формується ідея величини тіла і відстані до нього (Берклі). Навіть власне Я Гьюм оголошує ідеєю, що складається з атомарних самовідчуттів. «Коли я намагаюсь ближче підійти до того, що називається "власне Я", завжди натикаюся на те або інше сприйняття — гніву або байдужості, любові або ненависті, страждання або насолоди. Я ніколи не зможу побачити "себе" поза сприйняттями»[5, c. 266-269].


Висновки

Класичним вираженням поміркованого раціоналізму Ляйбніця є його славетний вислів із " Новихдосвідів про людський розум": «немає нічого в розумі, чого не було б колись у відчуттях, за винятком самого розуму». Власне Ляйбніцю належить лише дотепна поправка до відомої формули сенсуалізму, винайденої ще Аристотелем. Проте Ляйбніц сперечався не з Аристотелем. Свої "Нові досвіди..." німецький раціоналіст написав, полемізуючи з автором "Досвіду про людське розуміння" англійцем Джоном Локом, у творчості якого сенсуалізм Бекона і Гобса знайшов своє логічне завершення, а емпіризм Берклі та Гьюма - свою теоретичну основу.

Як бачимо, бути послідовним до кінця і витримати філософський фасон не так-то й просто. Не зміг суб'єктивний ідеаліст Берклі утриматися, як належить правовірному емпірикові, в межах сприйняття і відкрився Богові, котрого не можна ані емпірично сприйняти, ані відчути. Не зміг свого часу відкараскатися від нав'язливої примари об'єктивності й родоначальник британського емпіризму Лок, який зв'язав світ відчуттів з існуючими поза свідомістю речами за допомогою концепції первинних якостей ("ниточка", що її легко розірвав Берклі). Тільки шотландець Девід Гьюм не спасував ані перед Богом, ані перед матерією і надав емпіризмові найбільш послідовного та закінченого вигляду (через що увійшов в історію філософії як закінчений скептик і агностик).


Список використаної літератури

1. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

2. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

3. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

5. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.


Тема: Філософське вчення про пізнання Вступ

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.


1. Поняття: "пізнання” у філософії. Суб'єкт та об'єкт пізнання, їх взаємозв'язок

Пізнанням називають як (неточно) процес, який правильніше було б позначити словом «пізнавання», так і результат цього процесу. У пізнанні завжди міститься також впізнавання. Нове, не залежне від внутрішнього і зовнішнього досвіду пізнання може виникнути тільки як наслідок творчої фантазії.

Пізнання досліджується з часів грецької філософії. Це дослідження пізнання складає предмет вчення про пізнання, яке тільки з Канта визначилося як особлива область філософії, одержавши назву «Теорія пізнання», і яке в 19 ст., а також на початку 20 ст. іноді домінувало майже над всіма іншими напрямами філософії.

Усередині пізнання проводять відмінність між (несправжнім) формальним або абстрактним, пізнанням і (справжнім) змістовним або конкретним пізнанням; у свою чергу усередині цього ділення відбувається розчленовування на багато видів пізнання відповідно до найбільш важливих наочних областей.

Прогрес пізнання знаходить свою остаточну межу в межі пізнаваності. За цією межею починається непізнаване (часто помилково зване ірраціональним). Існування непізнаваного — це таке існування, яке не дає припинитися процесу пізнання.

Питання пізнання займають центральне місце у філософії Канта. Узагальнюючи філософію британського емпіризму, він погоджується з тим, що всяке наше пізнання починається з досвіду. Проте досвід має складну структуру. З одного боку, досвід є дією предметів на наші органи чуття. Проте дивитися і бачити — різні речі. Ця різниця продиктована трансцендентальним — ключовим поняттям Канта. Трансцендентальне — це призма розуму, яка відкриває і спотворює справжню реальність. Трансцендентальне — це те, що ділить реальність на світ в собі (ноуменальний) і світ для нас (феноменальний). До області трансцендентального відносяться простір і час — форми апріорного споглядання (трансцендентальна естетика); категорії свідомості, що оформлюють сприйняття (трансцендентальна логіка); нерозв'язні питання (трансцендентальна діалектика), намагаючись відповісти на які ми неминуче потрапляємо в область трансцендентальної ілюзії, бо це знання лежить за межами можливого досвіду (елементи, Бог, свобода, вічність світу)[3, c. 112-114].


2. Основні форми освоєння людиною світу: духовно-теоретичне, духовно-практичне, предметно-практичне

Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається з чуттєвого контакту зі світом, з чуттєвого відображення, з живого споглядання.

Під "живим спогляданням", "чуттєво-сенситивним відображенням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприймання, уявлення.

Відчуття – це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття – це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей та сторін об'єктів, відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину. Більш складною формою відображення є сприймання.

Сприймання – це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Сприймання – це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Пізнавальна функція розкриває властивості та структуру об'єктів, а регулятивна – спрямовує практичну діяльність суб'єкта згідно з цими властивостями об'єктів. Сприймання має активний характер, воно відображає в єдності із всебічними характеристиками об'єкта також і все багатогранне життя суб'єкта: його світоглядні установки, минулий досвід, інтереси, прагнення, надії.

Уявлення – це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Уявлення – це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; це узагальнений образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам'яті та образи уяви. За допомогою образів уяви твориться картина майбутнього.

Мислення – це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії.

Поняття – це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання сутності, знання про загальне і закономірне формується врешті-решт на основі практики, оскільки саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. В поняттях предмети та явища відображаються в їхніх діалектичних взаємозв'язках та розвитку. Зміна понять є результатом зміни наших знань про дійсність або самої дійсності, що відображається в поняттях.

Судження – це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкту пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення.

Умовивід – це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. Перехід до нового знання в умовиводі здійснюється не шляхом звернення до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту. За характером одержання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види: індуктивні – рух думки від суджень менш загального характеру до більш загального; дедуктивні – рух думки від суджень більш загального характеру до менш загального; умовиводи за аналогією – в ході яких на підставі подібності чи відмінності деяких точно виявлених властивостей ряду об'єктів доходять висновку про подібність чи відмінність інших властивостей цих об'єктів[8, c. 74-76].

Важлива роль у функціонуванні і розвитку раціонального пізнання, мислення, свідомості взагалі належить категоріям.

Категорії – це універсальні форми мислення і свідомості, які відображають загальні властивості, взаємозв'язки, закономірності розвитку всіх матеріальних і духовних явищ та процесів. Категорії відображають також універсальні схеми, суспільновироблені форми діяльності, а опосередковано, через практику відтворюють загальні властивості предметів і явищ, необхідні і всезагальні зв'язки та форми буття.

Адекватне знання про дійсність чуттєве відображення може дати лише в єдності з раціональним пізнанням, яке в своїх формах і засобах (насамперед в категоріях) відображає суттєві властивості, причинні та закономірні зв'язки дійсності. Саме раціональне в пізнанні дає змогу осягнути дійсність в її незалежності від суб'єкта.

Раціональне і чуттєве (чуттєво-сенситивне) – це діалектичне взаємозв'язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності. Кожний момент чуттєвого відображення в пізнанні опосередкований мисленням. У свою чергу, раціональне пізнання одержує свій зміст з чуттєвих даних, які забезпечують постійний зв'язок мислення з конкретними предметами та явищами дійсності. І в мисленні людина не може абсолютно відокремитись від наочності, оскільки без цього неможлива проекція наших знань на дійсність та результативне здійснення предметно-гірактичної діяльності.

Отже, пізнавальна творчість реалізується як у процесі формування знання, так і в процесі його теоретичної інтерпретації, у виявленні та осмисленні його сутності, сфери застосування і значимості, а також у практичному використанні. В процесі пізнання об'єктивні зв'язки та процеси відображаються в специфічно людських пізнавальних формах: поняттях, судженнях, ідеях, концепціях, теоріях і т.д. Іншими словами, справи природи людина перекладає на свою власну мову.

Інтуїція – це такий спосіб одержання нового знання (форма пізнання), коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт робить наукове відкриття, одержує нове об'єктивно істинне знання про дійсність. Інтуїція – це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об'єднуються в єдину систему. Основні характеристики інтуїції при дослідженні: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання. Неусвідомленість характеризує інтуїцію як процес, а несподіваність та безпосередність – як результат.

Інтуїція – це здатність суб'єкта робити у процесі пізнання висновок, який є науковим відкриттям, не усвідомлюючи проміжних ланок аргументації. Однак вивчення творчості видатних вчених доводить, що інтуїція – це не раптове проникнення в сутність явищ шляхом миттєвого "осяяння", як вважають представники ірраціоналізму, не повна несподіваність, а явище закономірне, залежне від повноти логічного аналізу проблеми.

Слід розглядати інтуїцію в єдності з логічними засобами та формами пізнання. В найскладніше логічне доведення завжди вплетена інтуїція, яка виступає елементом, що об'єднує весь ланцюг доведення в цілісність, є необхідним елементом осмислення і розуміння.

Розуміння – це процес і результат духовно-практичного та пізнавального освоєння дійсності, коли зовнішні об'єкти залучаються до осмислення людської діяльності, виступають її предметним змістом. Розуміння – це форма освоєння дійсності (практичного і пізнавального), яка розкриває і відтворює смисловий зміст об'єкта. При цьому оточуюча людину реальність виступає перед нею як носій смислу та значення, які необхідно освоїти, осягнути, інтерпретувати. Все це неможливо здійснити виключно засобами раціонального пізнання. Тут необхідна діяльність усіх людських здібностей у їхній органічній єдності, як усвідомлюваних, так і тих, що функціонують, не усвідомлюючись суб'єктом, в тому числі й інтуїції.

Розуміння – це насамперед осмислення знання, вияв та реконструкція його смислу, а також оцінка через суспільнозначимі цінності людської життєдіяльності та культури. Теоретичне освоєння дійсності передбачає не тільки одержання знання про світ, а й розуміння цього світу.

Пояснення – це розкриття сутності предметів та явищ шляхом з'ясування причин їхнього виникнення та існування, наявності законів їхнього функціонування та розвитку. Найрозвинутішою формою пояснення є наукове пояснення, яке ґрунтується на основі осмислення теоретичних законів виникнення, функціонування та розвитку об'єктів.

Знання, пояснення та розуміння – це необхідні моменти взаємодії людини з навколишнім світом, за допомогою яких вона накопичує певну інформацію про об'єкти, що включені в суспільну практику[2, c. 152-154].


Висновки

Пізнання - вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення, і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях. Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього - пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки і т.п. Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання (гносеологія).

За версією Канта світ відчуттів і сприйнять є повним хаосом, нагромадженням безладних відчуттів і подій. Потрібно навести в цьому хаосі порядок. Цей світ перетворюється за допомогою апріорних форм, якими є час і простір. Час і простір існують тільки у феноменальному світі. Вони існують без досвіду і поза досвідом. Накладення зв'язків у світі феноменів знаходиться за допомогою категорій розуму. За допомогою цих зв'язків пізнаючий перетворює хаос на порядок і закономірний рухомий світ.


Список використаної літератури

1. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

2. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

3. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

5. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

6. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

7. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

8. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.





Реферат на тему: Філософське вчення про пізнання та філософія Нового часу (контрольна робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.