Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Філософія людини (реферат)

Філософія людини традиційно була в центрі уваги європейської філософії, їй приділяли увагу софісти,— Протагор, Сократ, Аврелій Августин, Спіноза і Декарт, Руссо і Гольбах, Шопенгауер і Ніцше. Але якщо до початку XX ст. проблеми, пов'язані з філософією людини, вирішувались у контексті інших питань, то з кінця 20-х років розпочинається всебічне висвітлення сутності духовного життя людини. Причиною цього було прагнення гуманізувати всі сфери життя суспільства після жахів першої світової війни.

а) Філософська антропологія. Найбільш відомим представником цього напрямку був німецький філософ Макс Шепер (1874-1928 pp.). У своїх працях «Про ідею людини», «Людина природна», «Місце людини в космосі», «Людина та історія», «Людина в умовах стирання протиріч» та ін. М.Шелер грунтовно розкриває зміст філософської антропології, яка виникла як реакція на протиставлення природи і культури.

Виступаючи проти абсолютизації культури як соціального явища, Шелер стверджує, що природа є тим спільним, що об'єднує всі організми і водночас вона сама — велетенський організм, який саморозвивається. Починаючи з зорі людства, вважає німецький філософ, культура завжди була продовженням природи. В окремі періоди свого розвитку вона відривалась від природи, але це завжди закінчувалось для неї трагічно, тому знову і знову вона спиралась на природну основу, щоб через деякий час у черговий раз зафіксувати свою самостійність і чергове падіння.

Людина, пише Шелер, виступає в двох іпостасях — як «природна людина» і «людина-шукач Бога». «Природна людина» є високорозвиненою твариною, яка свою неміч в перші роки життя пізніше компенсує інтелектом. «Серйозні дослідження природи,— пише Шелер,— свідчать тільки про одне: людина як природна істота є твариною, яка має відгалуження, зроблене життям у межах підтипу хребетних... І зовсім вона не «розвинулась» з світу тварин, але була, є і буде твариною».

Зовсім інше — «людина-шукач Бога». Ця іпостась відрізняє її від іпостасі «природної людини» не тільки інтелектом, але і вмінням виготовляти знаряддя праці, мовою, і є перехідною ланкою від природи в її абсолютному значенні до Бога. Вона «існує як «перехід» з одного стану до іншого». «Людина-шукач Бога», вирвавшись з «обіймів» «природної людини», за словами Шелера дегенерує, як тварина, і щоб компенсувати або ще примножити свої сили, вона виготовляє знаряддя праці, створює відмінний від природи світ, світ «людини-шукача Бога». Вихід із сфери «природної людини» дуже важкий і болісний, тому що природні риси формувались еволюційним шляхом впродовж мільйонів років. Багато людей вважають, що вони залишили свій вчорашній стан природного буття, але культура, соціальне вирватись за межі природи, космосу ніколи не зможуть, робить висновок Макс Шелер.

б) Екзистенціалізм. Цей напрямок виник після Першої світової війни. Загублене, розчароване західне суспільство шукало духовної опори. Гегелівська філософія з її загальними положеннями була неприйнятна конкретному індивіду. Необхідна була така філософія, яка б поставила в центрі уваги людину з її горем, смутком, радістю. На цьому грунті і сформувався суб'єктивно-ідеалістичний напрямок — екзистенціалізм, автори якого (М.Хайдеггер, А.Камю, Ж.-П.Сартр, К.Ясперс та ін.) поставили на подіум людину, її внутрішній світ, проблеми, з якими вона стикається в житті.

Теоретичною основою екзистенціалізму стали філософські погляди Серена К'єркегора (1813-1855 pp.), маловідомого в XIX ст. датського філософа, а також думки російських мислителів Н.Бердяєва, Ф.Достоєвського, феноменологія німецького філософа Гуссерля та ін.

Термін «екзистенціалізм», що означає «філософія існування», ввів С.К'єркегор. У своїх працях «Страх і тремтіння» (1843 p.), «Чи — чи» (1843 p.), «Поняття страху» (1844 p.), «Стадії на дорозі життя» (1845 р.) та ін. К'єркегор описує стан людини в різних ситуаціях, її радості і невдачі, смуток і успіхи. Життя, пише датський мислитель в «Чи — чи», пропонує індивіду безліч форм існування. Воно завжди ставить перед людиною дилему: чи ти підеш дорогою, яку підказує тобі внутрішній голос, сумління, чи вибереш ту, яку нав'язує суспільство. Кожна людина, зазначає С.К'єркегор, проходить три стадії життя: 1) естетичну, коли людина живе мріями про майбутнє; 2) етичну, коли вона шукає не можливого, а дійсного. «Хто втікає в майбутнє, той — боягуз, хто в минуле — гедоніст, хто живе сьогоднішнім днем, той є справжньою людиною»,— говорив С.К'єркегор. Третя стадія — це релігійний тип людини, яка стоїть перед вибором: віддати перевагу вічному чи конечному, світлому, божественному чи непевному, але легкому, людському.

Філософія, писав К'єркегор, не повинна займатись проблемами, які елімінують конкретну людину, її болі. Вирішуючи якесь питання, стверджував він, слід завжди співвідносити його з людським буттям. Всяка дія в своєму кінцевому результаті повинна бути спрямована на благо конкретних людей. Гуманізм, вважав К'єркегор, повинен стати тим стрижнем, навколо якого формуються етичні, естетичні, правові і, звичайно, філософські погляди.

На жаль, період, в якому жив і творив філософ, виявився несприятливим для його поглядів. Це був період революційного піднесення мас у розвинених країнах Європи. Заклики копання в собі, акцентування уваги на внутрішньому світі людини, її трагізмі, смутку не відповідали духові часу. Пануючою філософією був позитивізм, сцієнтизм, де гуманізму було мало місця. Тож і був К'єркегор забутий аж до початку XX ст.

Гуманістична тенденція в філософії не була, звичайно, започаткована К'єркегором. В її руслі розвивались погляди Сократа, про трагізм людини, яка постійно живе в тривозі і страхах, писали Платон і Арістотель, Паскаль, Штірнер, у Росії — М.Гоголь, але саме в К'єркегора песимістичний аспект гуманізму був поданий гостро, обгрунтовано.

Славу екзистенціалізмові як напрямку принесли Жан-Поль Сартр (1889- 1980 pp.), Карл Ясперс (1883-1969 pp.), Алъбер Камю (1913-1960 pp.), Габріель Марсель (1889-1973 pp.), Мартін Хайдеггер (1889-1976 pp.). Не всі вони були філософами (особливо Ж.-П.Сартр і А.Камю) в класичному розумінні цього слова, але їх твори пронизані філософськими роздумами про місце і роль людини в суспільстві, про її сутність, свободу. Екзистенціалісти намагались уникати загальних питань, їх цікавила конкретна людина, конкретне суспільство, конкретне мікросередовище, а якщо вже їх і торкались, то вони слугували їм як своєрідний фон для глибоких роздумів про внутрішній світ особи.

За словами Ж.-П.Сартра, екзистенціалізм був представлений двома течіями: атеїстичною (А.Камю, М.Хайдеггер, Ж.-П.Сартр) та релігійною (Г.Марсель, К.Ясперс), проте, як слушно вважають дослідники цього колись впливового напрямку, в ньому є ряд інших, з гносеологічної точки зору більш істотних поділів.

Так, наприклад, у розумінні М.Хайдегтера людське життя — це постійна тривога і печаль, тоді як у Ж.-П.Сартра людина — це істота, яка спрямована на досягнення свободи, але обмежена вибором шляхів реалізації цієї свободи зовні і необмежено вільна внутрішньо.

В розумінні К.Ясперса, особа все своє життя заглиблена в пошук таких життєвих орієнтирів, які були б їй надійною «підпорою» на всі випадки життя. Ще інше бачення людини у Г.Марселя, який її існування пов'язує виключно з католицькою концепцією стосунків Бога з людиною. Згідно з Марселем, буття конкретної особи — це низка пристрастей і злочинів, з яких вона не може вирватись. Проте ці пристрасті і злочини не є її суттю. Вона хоче спокою, стабільності, але на заваді стоять різні обставини соціального, побутового, юридичного характеру, які перешкоджають людині жити достойно. Вона прагне обійти ці перешкоди, діючи за принципом: оце останній раз згрішу і решту життя буду жити доброчесно. Але, згрішивши і добившись чогось, людина стикається з новими перепонами, які чесно подолати неможливо. Знову і знову життя штовхає її на сумнівні дії. Тож єдина дорога до доброчесності, запевняє Г.Марсель,—- це беззастережна віра в Бога. Людина, яка прийняла Бога всім серцем, завжди може розраховувати на Його ласку.

Згідно з екзистенціалістами, людина не має ніякої усталеної суті. Вона кожної миті є тим, чим вона є саме тепер. Іншими словами, людина — це вічний проект, сукупність дій, почуттів і думок у даний час. Завтра вона є чимось іншим. Обставини життя людини настільки важкі і непередбачувані, що вона, не маючи під ногами твердого грунту, знаходиться постійно в очікуванні, тривозі, клопотах. Вона хоче звільнитись від цієї непевності, прагне до свободи, але, отримавши на якийсь час цю примарну свободу, людина отримує «нагороду» — ще більше клопотів, страждань, небезпек для своєї екзистенції з боку суспільства, держави, окремих людей. То в чому тоді сенс життя? — ставить запитання екзистенціалізм і відповідає: в його абсурдності! Це кредо коротко висловив Ж.-П.Сартр: «Абсурдом є те, що ми народились, абсурдом є і те, що ми помремо». Замкнена лещатами обставин, людина намагається розширити щілину свободи, але чим більше вона її розширює, тим більше стає її бранкою. Повернутись назад — значить збіднити свій світ, стояти на місці — боязно. Тож вперед, де неясність і слабка надія. А надія та розпливається, і зростає все більша впевненість у марності зусиль. Цей стан людини виразно описав А.Камю в «Міфі про Сізіфа», де Сізіф, приречений на марну працю, штовхає на гору камінь. Ледве він майже досягає мети (викочує камінь до вершини), як той знову летить донизу. І так до безконечності. В глибині душі Сізіфа десь жевріє надія: а може, викочу цей камінь. Тому він знову і знову повертається до страшної, виснажливої роботи.

За майже піввікову свою історію екзистенціалізм завоював величезну популярність серед інтелектуалів різних сфер. Згодом, уже в 70-ті роки, його стали витісняти інші соціально-філософські напрямки. Після смерті в 1980 р. останнього з його фундаторів Ж.-П.Сартра екзистенціалізм як напрямок майже зник, але його розуміння людини знайшло своє відображення майже в кожному нині актуальному напрямку філософії Заходу.

Ще в роки свого тріумфу, та й понині, екзистенціалізм був критикований, в основному, з трьох сторін: неопозитивізмом, теологами і марксизмом. Неопозитивісти критикували його за те, що він відкидав можливість людини чітко окреслити своє майбутнє, свої ціннісні характеристики. Теологи не могли погодитись з твердженням екзистенціалістів, що людина сама визначає свою діяльність на шляху до свободи (хоч і примарної, на думку Сартра). Діяльність тоді може мати сенс, стверджують теологи, коли вона запліднена релігійною вірою. Марксисти критикували екзистенціалізм за те, що він інтерпретував людину як істоту, яка розвивається і діє поза рамками історії, абстрактно.

Підводячи підсумок сказаному, виділимо головні аспекти філософії екзистенціалізму:

1. Вчення про екстремальну ситуацію. Згідно з екзистенціалізмом, людина проявляє себе з усіма її слабкими і сильними сторонами виключно в екстремальних ситуаціях, коли вона балансує на грані між життям і смертю.

2. Взаємовідносини «колектив — особа». Колектив (суспільство) і особа знаходяться в постійній боротьбі. Колектив хоче нав'язати свої правила гри людині, але вона різними шляхами намагається уникнути цього. Тому між суспільством і особою існує постійна напруга, недовіра, ворожнеча.

3. Зміст життя людини. Життя людини — це ланцюг несподіванок, потрясінь і душевних зривів (Ж.-П.Сартр). Кожен з нас живе в стані тривоги за долю близьких нам людей, страху перед стихійними лихами, побутовими негараздами тощо.

4. Свобода людини. Свобода імпліцитна людині. Прагнення її до свободи йде по висхідній лінії. Вона приречена на рух вперед. Розширення меж свободи її лякає, але відмовитись від неї вона не може. То її доля, шлях до самовираження.

в) Гуманістичний психоаналіз (неофрейдизм, неопсихоаналіз). Це філософський напрямок, який виник на основі вчення австрійського психіатра Зигмунда Фрейда (1856-1939 pp.). Досліджуючи як лікар пацієнтів, З.Фрейд прийшов до висновку, що значна кількість захворювань викликана свідомим інгібуванням, витісненням інстинктів, особливо найсильнішого серед них — статевого. Свідоме виступає своєрідним цензором стосовно дій несвідомого. Останнє є основою самозбереження людини як біологічного виду, тоді як свідоме є сутнісним вираженням її саме як людини. Постійна боротьба між свідомим і несвідомим є причиною нервових стресів, хвороб. Щоб запобігти цьому, слід уважно вивчити всю сукупність причин у їх взаємозв'язку і лише тоді вживати відповідних заходів до лікування неврозів. Такий підхід З.Фрейд назвав психоаналізом. Він приходить до висновку, що інстинкти не слід грубо гамувати силою волі, а перетворювати, спрямовувати в певну форму діяльності. Цей процес перетворення інстинктів назвав сублімацією. Спираючись на Фрейда, сучасний американський вчений Наполеон Хілл приходить до висновку, що «сексуальне почуття серед інших в людині найбільш могутнє. Воно настільки захоплює людину, що вона ради нього навіть ризикує репутацією і життям. Якщо його приборкати і спрямувати в необхідне русло, то всі його атрибути: уявлення, енергія, сміливість і т.д.— зберігають свою гостроту і незвичайність. У різних сферах життєдіяльності людини організовані таким чином творчі здібності можна використати в літературі, в мистецтві, а також у бізнесі».

Спираючись на психоаналіз З.Фрейда, його учні К.Хорні, Г.Маркузе, Е.Фромм «соціологізували» вчення свого вчителя. Найбільш вдало це вдалося зробити Е.Фромму. В 1980-1981 pp. в Штутгарті видано 10 томів творів цього видатного мислителя Заходу. Всі його основні праці пронизані ідеєю психоаналізу. Але доповнений Марксом соціологізований психоаналіз Е.Фромма відрізняється від психоаналізу З.Фрейда. Для вирішення соціальних проблем, зазначав Е.Фромм, теорія Фрейда не може бути використана, тому що в ній акценти зміщені в бік психіки людини і не зроблено спроби вийти за її межі. Разом з тим і Маркс, пише Е.Фромм, зробив «трагічну помилку», стверджуючи, що в основі сутнісного існування людини лежить праця, а в духовній діяльності — сфера свідомого: розум, знання. Який же вихід пропонує Е.Фромм для гармонії соціального і природного в людині? В праці «Психоаналіз і дзен-буддизм» він пропонує поєднати психоаналіз, запліднений принципами екзистенціальної філософії, з релігіями Сходу і, зокрема, дзен-буддизмом.

Психоаналіз, доповнений Марксом, принципами екзистенціалізму і релігіями Сходу, Е.Фромм називає гуманістичним психоаналізом. Основні положення гуманістичного психоаналізу такі:

• людина відчужена від суспільства і навіть сама від себе;

• людина людиною не народжується. Вона стає нею в процесі соціалізації;

• наша свобода є несвободою (ми приречені на рух вперед, назад вороття немає);

• людина може бути відносно вільною в тому випадку, коли вона реалізує 3 види свободи: економічну, інтелектуальну, моральну.

Економічна свобода — це право людини вибирати вид трудової діяльності; інтелектуальна — право прийняття рішень відповідно до своїх знань, виховання, смаків тощо; моральна — право до зміни (або збереження) своїх поглядів, уподобань, кумирів.

г) Персоналізм. Розвиваючи антропологічну проблематику, більшість філософів середини XX ст. відійшли від досить-таки спрощеного біологізування суті людини. Цей підхід яскраво презентує персоналізм, який, як екзистенціалізм та неопсихоаналіз, розвивався в руслі філософського антропологізму, але представники якого (Р.Флюеллінг, А.Кнудсон, Ж.Лакруа, Е.Муньє та ін.) ще більшою мірою, ніж екзистенціалізм і психоаналіз, підносять статус особи.

Проблема особи завжди була в центрі уваги різних філософських течій і шкіл, проте в одних мислителів вона інтерпретувалась як щось додаткове при вирішенні різних питань онтології, в інших їй приділялась більш значна увага. Тож останніх, як слушно заявляє ряд істориків філософії, можна цілком назвати персоналістами.

Правда, слід зробити певне застереження — «істинний» персоналізм не просто ставить особу в центрі своєї уваги, але наголошує на тому, що саме особа є першоосновою всього сущого. Нині персоналізм як сучасний напрямок соціальної філософії Заходу розвивається в основному в руслі християнської філософії і, зокрема, католицької. Найбільш впливовим філософом у персоналізмі вважається французький мислитель Еммануель Муньє. Виходячи з того, що він найбільше заангажував себе в розвитку цього напрямку, коротко ознайомимося з життям і діяльністю цього мислителя.

Е.Муньє народився 1 квітня 1905 року в Греноблі, помер у Парижі 22 березня 1950 року. Ретельно вивчав філософію Бергсона, раннє християнство в неоплатонівській інтерпретації, а також погляди Паскаля (1623-1662 pp.). В часи навчання познайомився з Ж.Марітеном.

У 1930 р. група друзів, які згуртувалися навколо Муньє, прийняла рішення про видання теоретичного журналу. В кінці 1932 р. такий журнал «Esprit» («Дух») вийшов у світ. Редактором його до кінця свого життя був Муньє. Журнал публікував різні за тематикою статті, але перевага надавалася тим, які розкривали в різних аспектах сутність особи. Редколегія журналу рішуче виступала проти дезінтеграційних процесів у капіталістичному суспільстві, тому що вони, вважали соратники Муньє, загрожують християнській цивілізації. В роки громадянської війни в Іспанії журнал «Esprit» рішуче підтримував республіканців, гнівно таврував прояви і діяльність європейського фашизму.

У 1941-1944 журнал «Esprit» був закритий, а його редактор Муньє ув'язнений. Після визволення Франції від гітлерівців він багато подорожував, захопився публіцистичною діяльністю. Як науковець і політичний діяч, у 1946-1948 pp. виступав на різних конференціях, які проводились під егідою ЮНЕСКО.

Розкриваючи сутність особи, Муньє визначив 4 максими, на які вона повинна спиратись у формотворчому процесі: а) ґрунтовне знання історії світу і розвитку людини; б) сприяння розширенню меж свободи людини; в) підтримка розвитку науки і техніки як каталізаторів цивілізаційних процесів: г) віра в те, що доля людини, її свобода залежать від її активності.

Аналізуючи сучасні соціальні процеси, Муньє приходить до висновку, що головна увага держави, суспільства, освітніх закладів, громадських організацій і т.д. повинна бути зосереджена на формуванні духовних засад людини. Тому не слід забувати, зазначає Муньє, що поряд з духовністю, з Богом існує і економічний божок Мамона, який, демонструючи людині ілюзорні блага, затягує її в свої тенета. Як католик, він щиро жалкує, що християнство пов'язало свою долю з сучасними соціально-економічними системами, і пов'язало так тісно, що намагається навіть дистанціюватись від них.

Життя особи, зазначають представники персоналізму, завжди заангажоване в певних конкретних формах. Але якби людина діяла, тільки покладаючись на себе, і не звіряла своїх дій з певними нормами, світ перетворився б на сукупність підозрілих, по-звірячому настроєних істот. Цього не сталося, тому що існують загальні гуманні норми, джерелом і гарантією яких є Бог. Час від часу особа відчуває необхідність співвіднести конкретні форми своєї діяльності з загальноприйнятими нормами людського буття. І від того, як часто вона їх співвідносить, залежить рівень її духовності, рівень її розвиненості як особи. Тому одна і та ж людина є втіленням досконалого і недосконалого, одиничного і загального, кінцевого і безконечного, світського і релігійного, егоїстичного і альтруїстичного.

В сучасному персоналізмі сформувалось чотири максими, в яких, вважають персоналісти, знайшла відображення основна проблематика людини.

1. Гарантом людських цінностей є віра в Бога. В своїй діяльності особа постійно флуктує в руслі наперед визначеної лінії. Кожен хоче якимсь чином реалізувати своє внутрішнє «Я», яке є неповторним, унікальним. Щоб не відійти від спільно виробленої людством, але запрограмованої Богом направляючої, особа час від часу повинна звіряти свої вчинки, думки і т. п. з традиціями католицької церкви, які формувались під впливом віри в абсолютне, досконале, всеблаге, всемогутнє.

2. Сучасній людині загрожують дві форми її буття: з одного боку, це активна діяльність в суспільстві, а з другого — копання в собі. Слід знайти проголошену Арістотелем і Сенекою «золоту середину».

Особа, вважають персоналісти, — первинна стосовно суспільства. Суспільство є активним началом до певного періоду життя людини. Цей період визначається межею 14—17 років, коли людина стає особою. Система «суспільство — людина» кардинально змінюється на систему «особа — суспільство», тобто домінуючим елементом стає особа. На рівні особи людина активно включається в творчу діяльність, яка за певних умов може набути гіпертрофованих рис. Це дуже небезпечно, тому що відбувається відрив зовнішнього від внутрішнього, суспільного від індивідуального. Але не менш небезпечний і такий стан, коли людина цілком заглиблюється в себе, у свій внутрішній світ, відгороджується від життя, що призводить до деградації її як особи.

3. Сутність людини-особи раціональними засобами визначити неможливо. Сьогодні вона одна, завтра — інша. Але ця сутність є. Вона детермінована рівнем релігійної віри. Сутність відчувається, а не визначається.

4. Суспільство формується тоді, коли кожен з нас, не відрікаючись від своєї свободи, відчуває потребу в іншому. Свобода, вчать персоналісти,— це вміння шанувати інших. Та людина, яка до глибини душі проникнута вірою в Бога, як правило, своїм баченням шляхів до вибору стоїть вище від тих, хто ігнорує цю віру, але вона ніколи не повинна заперечувати свободу поглядів і дій інших.

Використана література:

1. Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. Курс лекцій з філософії: Навч. Посібник. – К., 1999. - С.3-8.

2. Сартр Ж.-П. Стена. Избранные произведения.— М., 1992.

3. Фромм Э. Иметь или быть,—М., 1990.

4. Ясперс К. Смысл и назначение истории.— М., 1991.





Реферат на тему: Філософія людини (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.