Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Філософія любові від античності до Нового часу (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Різноманіття видів і форм любові, класифікації концепцій любові 4

2. Становлення розуміння любові від античності та середньовіччя до епохи Відродження. 12

2.1 Зародження еротичної любові в античному світі 12

2.2. Поняття любові в середні віки. 14

2.3. Тема любові в епоху Ренесансу. 16

3. Філософія любові в Новий час. 17

Висновки. 19

Список використаної літератури. 21


Вступ

Розглядаючи основні положення теоретиків філософії й психології любові, ми акцентували увагу на представниках духовного напрямку, які досліджували природу кохання як явища внутрішнього світу людини, як продукту підсвідомого й водночас як свідомого мистецтва, діяльності активної душі. Відповідно в нашому дослідженні любов розглядається як підсвідомий імпульс, примхливий інстинкт, некерована сила, з одного боку, і як одухотворений потяг до краси, культура поклоніння й розчарування, філософський аналіз власного світу й свідомий вольовий вчинок – з іншого.

Микола Вінграновський у своїй поезії любові – "напружено глибокодумний, вибухоневтримний, красивий і достоту точний у словообразах, звукооркестровці” [9, с. 415]. У філософській концепції митця любов – це сила, яка перетворює людину на частину світового цілого, відкриває необмежені горизонти, поширює її існування далеко за межі власної особистості, підносить над конечним світом і робить надлюдиною, напівбогом. Таке бачення кохання, як ланки між минущим і вічністю, робить поетову концепцію кохання глибоко оптимістичною, і дає нам підстави припустити, що саме цей безконечний процес сходження від небуття до буття, наближення до майбутнього, нового життя приховує в собі обличчя любові. Динаміка небесно-земних переживань ліричного героя коливається від духовно-ідеального пожадання вічності й чистоти до яскраво земного втілення почуття, сповненого конкретики чуттєвих образів і картин.


1. Різноманіття видів і форм любові, класифікації концепцій любові

Зміст і достоїнство любові як почуття полягають у тому, що вона змушує нас дійсно всією нашою істотою визнати за іншим те безумовне центральне значення, що, у силу егоїзму, ми відчуваємо тільки в самих собі. Турбота про інших і інтерес до них повинен бути справжнім, щирим, у противному випадку любов нічого не значить. Любов важлива не як одне з наших почуттів, а як перенесення всього нашого життєвого інтересу із себе в інше, як перестановка самого центра нашого особистого життя. Це властиво всякої любові.

Духовний світ людини, його естетична сутність - це, мабуть, одна з найменш пізнаною наукою сфер життя на Землі. І саме тому практично неможливо дати чіткого визначення вищим людським почуттям, одним із яких є любов. Складність і важливість любові обумовлені тим, що в ній зливаються в одне ціле й фізичне й духовне, індивідуальне й соціальне, особисте й загальнолюдське, зрозуміле й непояснене. Немає такого розвиненого суспільства, і немає такої людини, що був би не знаком з любов'ю. Більше того, без любові не може формуватися моральний вигляд людини, не відбувається нормального розвитку. Вона може бути в різному ступені розвинений, але її не може не бути.

"Любов - єдина задовільна відповідь на питання про проблему існування людини," - говорить Е.Фромм. Однак, що ж таке любов? Досить чіткого визначення ще не вдалося дати нікому. І ці труднощі з'являються насамперед через різноманіття видів і форм любові, тому що любов'ю відзначена вся людська діяльність у всіх її проявах. Можна говорити про еротичну любов і любов до самого себе, любові до людини й бога, любові до життя й до батьківщини, любові до істини й до добра, любові до волі й влади...Виділяються також любов романтична, лицарська, платонічна, братня, батьківська...Існують любов-пристрасть і любов-жалість, любов- нестаток і любов-дарунок, любов до ближнього й любов до далекого, любов чоловіка й любов жінки. При перерахуванні різновидів любові створюється враження, що між ними немає нічого загального й немає тієї загальної крапки, у якій всі ці почуття перетнулися б.

Що з'єднує до крайностей різноманітні страсті, потяга, прив'язаності під загальною назвою "любов"? Як вони співвідносяться? На всі ці питання про сутність і види любові намагалися відповісти багато філософів, починаючи з античності. Однак ніяких загальноприйнятих відповідей не знайдене й донині[4, c. 219-221].

Для того, щоб спробувати пояснити феномен любові, у різний час були початі спроби створення класифікації різних видів проявів цього почуття, однак всі вони виявилися неповними й не охоплювали всіх її різновидів.

От деякі приклади, що дають подання про складність розподілу любові на види.

Стародавні греки виділяли дві основні категорії:

- любов-пристрасть (ерос), що граничить із божевіллям, і

- більш спокійну любов (філіа).

Любов-Пристрасть, як і всяка пристрасть, рідка, рвучка й нетривала. Звичайно сюди ставиться полова любов. Філіа ж більше стійка й різноманітна: сюди ставиться любов до батьків, до дітей, родичам, любов до людини, рідному місту або країні. Це також любов до влади, славі, волі, багатству, добру. Предметами даної любові можуть бути навіть порок, неправда й користолюбство.

Широке тлумачення древніми філософами поняття любові в середні століття багато в чому втрачається. Область її прояву звужується тільки до людини й бога, а іноді й взагалі тільки до представника протилежної підлоги.

У зв'язку із цим класифікації видів любові, пропоновані середньовічними філософами, ґрунтуються насамперед не на різних формах її прояву, а на "рангових" відносинах між людьми.

Так, наприклад, флорентійський неоплатонік XV ст. Фічіно говорив про можливість існування трьох видів любові:

- любов вищих істот до нижчого (один із проявів - опікунство)

- любов нижчих істот до вищого (наприклад, шанування) і

- любов рівних істот, що і становить основу гуманізму.

Новий час принесло у філософське трактування поняття любові нові ідеї. Сфера визначення впливу цього почуття розширюється й класифікація його стає більше розгалуженою.

Кемпер, наприклад, в основу своєї теорії про можливі види любові кладе два незалежних факторів: влада (здатність силою змусити партнера зробити те, що ти хочеш) і статус (здатність викликати бажання іншої людини піти назустріч вашим вимогам). І у зв'язку з рівнем прояву тієї або іншої якості філософ виділяє сім видів любові:

- романтична любов, у якій обоє партнера володіють високої вла- стью й статусом;

- батьківська любов до маленької дитини, у якій батько має високу владу й низький статус, а дитина навпаки;

- братня любов, при якій обидва члени пари мають малу владу один над іншому, але йдуть назустріч один іншому;

- харизматична любов, наприклад, у парі вчитель-учень, коли вчитель володіє й високим рівнем влади й статусу, учень же, не маючи владу, охоче йде назустріч учителеві;

- "поклоніння" літературному або якому-небудь іншому герою, з яким немає реальної взаємодії й у якого немає влади, але є статус, а в його шанувальника немає ні влади, ні статусу;

- закоханість або однобічна любов, коли один володіє й владою й статусом, інший же їх позбавлений;

- "зрада", коли один володіє й владою й статусом, а іншої - тільки владою. Як у випадку з подружньою зрадою.

Ця цікава типологія любові, що відрізняється простотою і ясністю, є проте абстрактною й неповною. Два фактори - влада й статус - очевидно, недостатні для виявлення всіх тих різноманітних відносинах, які покриваються словом "любов": так, наприклад, якщо спробувати ввести в розглянуту схему любов до бога, те її можна буде ототожнити тільки з "закоханістю", безмовною любов'ю[8, c. 344-346].

У такий спосіб очевидно, що прості класифікації, які опираються на ясну підставу, володіють тільки тим достоїнством, що можуть бути провірені на практиці, а тому корисні лише в психології, а не при філософському аналізі любові.

Опираючись на ці висновки, сучасні філософи доходять висновку, що любов різнорідна: вона містить у собі не тільки різні види і їхні підвиди, але й різні її форми або так звані "модуси". До видів любові можна віднести, наприклад, любов до ближнього. Формами прояву її є любов до дітей, до батьків, братня любов; модуси її - це любов чоловіка й жінки, любов жителя півночі й жителя півдня, любов середньовічна й сучасна. Конкретизація може йти й далі, і всі ці різноманітні прояви людських почуттів ставляться до одного категоріального поняття - любов.

Модусів любові можна виділити величезна кількість, а тому обернутого на більше конкретні види любові. У цьому з розглянемо теорію одного із сучасних дослідників А.Вербина, що представляє все поле любові у вигляді дев'яти "щаблів" або "кіл". Розглянемо цю теорію більш докладно.

До "першого кола" можна віднести еротичну (статеву) любов і любов до самого себе. Ці два види - парадигми всіх видів любові, незалежно від її предмета. Примітно, що коли слово "любов" зустрічається поза контекстом, воно практично завжди має на увазі саме еротичну любов.

У певному сенсі, на думку багатьох філософів, цей вид любові робить людини повноцінним: він повідомляє його таку повноту й гостроту буття, яке не здатне дати йому ніщо інше. Так К.Маркс писав своїй дружині: "Не любов до фейербаховської "людини", до молешотовському "обміну речовин", до пролетаріату, а любов до коханого, саме до тебе, робить людини знову людиною в повному змісті цього слова," - і в такий спосіб визначає цей вид любові, як основну рису моральної стабільності людини.

В.Соловйов також зводить еротичну любов на вершину ієрархічної градації й говорить про те, що "і у тварин, і в людини полова любов є вищий розквіт індивідуального життя."

Але якщо в Соловйова еротична любов, при всій її значимості, не поширюється на інші види любові, то З.Фрейд максимізує це поняття й у всіх формах дружніх і любовних відносин, у всіх прихильностях, будь то до себе, до батьків або до батьківщини, бачить те саме сексуальне джерело. Навчання Фрейда сприяло поширенню спрощеного поняття, начебто всяка любов - це еротична любов.

Любов людини до самої себе є важливою передумовою його існування як особистості й, виходить, умовою всякої любові. Крім того, "якщо хтось любить ближнього, але не любить себе, це доводить, що любов до ближнього не є справжньої,"- пише Е.Фромм. А тому що любов "заснована на твердженні й повазі, те якщо людина не випробовує цих почуттів у відношенні до самого себе, те їх і зовсім не існує."[5, c. 279-282]

Думка про першорядну важливість любові до самого себе прочитується й у працях Еразма Роттердамського: "Ніхто не може полюбити іншого, якщо до цього він не полюбив себе - але тільки праведно. І ніхто не може зненавидіти іншого, якщо він до цього не зненавидів себе." Таким чином, у філософському розумінні любов до себе протипоставлена егоїзму, з яким її нерідко ототожнюють. Егоїзм, себелюбність - це увага лише до самого себе й перевага власних інтересів інтересам інших. Виникаючи з недоліку любові до себе, егоїзм є спробою компенсувати такий недолік. Невипадково В.Соловйов оцінював любов як "дійсне скасування егоїзму" і " дійсно виправдання й порятунок індивідуальності"

Друге "коло любові" - це любов до ближнього: до дітей, до батьків, до братів, до сестер, а також до людей, які міцно пов'язані з нашим життям... Багато філософів підкреслювали важливість цього явища. Так С.Франк уважав любов до ближнього "зачатком щирої любові"; а російський мислитель М.Фролов уважав любов до батьків вищим видом любові й основою людського співтовариства. Особливе місце тут з батьківські почуття. Причому материнська й батьківська любов - два істотно протилежних модуси. І якщо любов матері до своїх дітей безумовна, закладена в її природі; те любов батька до своїх дітей залежить від їхньої зовнішності, характеру й поводження. І у відмінності від материнської, батьківську любов можна заслужити, виконуючи всієї його вимоги й відповідаючи його очікуванням.

Третє "коло любові" - любов до людини, що включає любов людини до самого себе, любов до ближнього й любов до кожної іншої людини. Зокрема це й любов до майбутніх поколінь і пов'язана з нею відповідальність перед ними: кожне покоління повинне прагнути залишити наступні покоління все, що воно одержало від попереднього як якісно, так і кількісно.

До четвертого "кола любові" належить любов до батьківщини, до життя й любов до бога. Любов до бога не є результатом міркування й аналізу. Вона виникає в глибинах людської душі й, як і всяка інша любов, не терпить зайвої безстрасності. Іноді це почуття досягає такого розжарення, що пересилює всі інші його страсті, включаючи й саму любов до життя. Яскравий опис "святому почуттю" дають М.Шелер: "люди, переповнені нею, виносять будь-який біль і саму смерть не з небажанням і роздиранням, але охоче й із блаженством, тому що в щасті й блиску цього почуття всі радості життя бліднуть і втрачають своє значення," - такі подання філософа про ідеал любові.

По Фрейдові ж релігійна любов - це перенесення полового потяга в духовну діяльність. Він уважав, що віруючий поринає в мир релігійних фантазій, щоб там знайти задоволення, що заміняє. У наслідку чого називає релігію те "сублімованим продуктом сексуальних потягів", те "колективною ілюзією, що виникла внаслідок придушення первинних природних потягів."

У християнстві любов до бога не залишалася постійної, вона мінялася у своїй формі й у своїй інтенсивності. Досягши вищої напруги в середовищі століття, воно стала поступово втрачати свою височину й безпосередність.

До "п'ятого кола" любові ставиться любов до природи й зокрема космічна любов, що, спрямоване на мир у цілому, говорить про єдність людини й миру й про їхній взаємовплив. З погляду П.Т. де Шардена, "всеосяжна, космічна любов не тільки психологічно можлива, вона єдино повний і кінцевий спосіб, яким ми можемо любити." Космічне почуття єдності із Всесвіту проявляється перед особою краси, при спогляданні природи, у музиці. Почуття загальної любові, на думку багатьох філософів, - це прагнення до єднання, властиве як живій, так і неживій природі.

На рубежі середніх століть і Нового часу ідею космічної любові розвивав Микола Кузанський і Марсіліо Фічіно, які порівнювали це почуття з найміцнішим обручем, що скріплює світобудову в одне спорудження, а всіх людей - у єдине братерство. Трохи пізніше про любов, як про всепроникаюче космічне почуття, говорили Д.Бруно, Я.Беме й інші. Однак потім ця тенденція зійшла на немає. Істотну роль у цьому зіграло переосмислення світових сил, почате ньютоновською механікою.

Шостий "коло" містить у собі любов до істини, до добра, до прекрасного, любов до справедливості. Внутрішня єдність всіх цих видів любові очевидне: у кожному з них істотну роль грає соціальна складова, внаслідок чого ці почуття виявляються менш особистісними й багато в чому є вираженням групових почуттів, поєднуючи людей у колективі. У відмінності, наприклад, від еротичної любові, що поєднує двох, від'єднуючи їх від суспільства.

Так, поняття справедливості - одне із центральних у моралі, праві, економіці, політику, ідеології. І ні, мабуть, такої області людських відносин, де не вставало би питання про їхню справедливість і несправедливість. Ще Сократ висловив переконання, що не можна ставити нічого вище справедливості - ні дітей, ні життя. Але вже Аристотель зауважував, що всі люди високо цінують справедливість, але кожний сприймає її по-своєму.

Високу оцінку прагненню до справедливості дає Ф.Ніцше: "Воістину ніхто не має більших прав на нашу повагу, чим той, хто хоче й може бути справедливим. Тому що в справедливості сполучаються й ховаються вищі й найрідші чесноти, як у море, що приймає й поглинає у своїй незвіданій глибині впадаючі в його з усіх боків ріки."

Любов до справедливості являє собою складне, комплексне почуття, де переплітаються любов до себе й до близьких, любов до людини й до батьківщини, любов до добра й до істини. Проте , у любові до справедливості є незалежний зміст, що не дозволяє звести все значення до її тридцятилітнім.

Сьоме "коло любові" - це любов до творчості, до слави, до своєї діяльності, до волі, до багатства. Любов до грошей має певну соціальну передумову: непевність у майбутньому, бажання убезпечити себе перед випробуваннями долі. "Гроші й влада, - пише Гессе, - винайдені недовірою. Хто не довіряє життєвій силі в собі самому, у кого немає цієї сили, той заповнює її таким знаменником, як гроші." Але далеко не кожна людина знайде в собі сил покластися тільки на свій талант, про яке говорить Гессе. І бажання мінімальної стабільності в житті цілком зрозуміло й пояснено.

Восьме "коло" - це любов до гри, до спілкування, до колекціонування, до подорожей.

І нарешті, останнє "коло", що, у принципі, уже й не є "навкруги любові" - це потяг до їжі й до лихослів'я. Це скоріше пристрасті, які не можна поставити в один ряд з любов'ю до людини або бога, але вони нагадують віддалені модуси любові.

У цій схемі, де найбільше повно представлена вся гама різноманітних форм любові, проглядається чітка закономірність: чим далі ми просуваємося від центра, тим нижче інтенсивність любові й більше роль соціальних впливів. Так, наприклад, еротична любов і любов до дітей здатні заповнити все емоційне життя людини; любов до творчості й до слави найчастіше становить тільки частину життя; пристрасть до гри й колекціонування - це всього лише один аспект існування людини.

Тепер, ознайомившись із усім різноманітним спектром форм любові, зупинимо увагу на одному з головних видів людських відносин: любові між чоловіком і жінкою; і розглянемо як мінялася філософська оцінка цього почуття від античності через середньовіччя, і як філософські концепції цих епох вплинули на становлення розуміння любові в Новому часі[2, c. 148-152].

2. Становлення розуміння любові від античності та середньовіччя до епохи Відродження 2.1 Зародження еротичної любові в античному світі

Досить часто можна зустрітися із твердженням, що в Стародавньому світі любові не було, і цей феномен виникли тільки середні століття, оскільки любов - це інтимне, особистісне переживання, до якого свідомість людей у ту епоху ще не доросло. Однак це гіпотеза не може служити підставою для повного заперечення любові між чоловіком і жінкою в період Античності.

У стародавньому суспільстві, коли подання про особистість (її цінності, самостійності, незалежності) перебували в зародковому стані й індивід був розчинений у колективі як у єдиному цілому, де його дії й спонукання були підлеглі інтересам колективу, відповідно розумілася й любов. Міфологія як світогляд древніх розглядає любов не стільки як факт особистого життя, скільки як універсальний космічний процес, у якому людина бере участь, але не грає вирішальної ролі. У цьому плані дуже гостро вставало питання про те, як єдине по своєму походженню людство поляризується й виражається у двох статей - у чоловічому й жіночому. У багатьох древніх пам'ятниках підкреслюється єдина, незважаючи на фізіологічні відмінності, сутність людства.

Так, у діалозі Платона "Бенкет" Аристофан викладає міф про первісних людей, у якому говорить про те, що "насамперед , люди були трьох підлог, а не двох, як нині, тому що існувала ще третя підлога, що з'єднував у собі ознаки цих обох."

Тема бісексуалізму й зміни статі зачіпається й у Старому завіті в главі про походження людини: "І створив Господь Бог з ребра, узятого в людини, дружину, і привів її до людини." (Побут., 2:7,21-24). Таким чином, сам Адам споконвічно створений як "чоловік і жінка", і тільки потім Єва була витягнута з його тіла, частиною якого вона була до цього.

З ідеї про єдність всіх людей відбувається й виправдання широко розповсюдженої в античному світі одностатевої любові. У вже згаданому діалозі Платона "Бенкет" Аристофан розповідає, що спочатку всі люди були подвійними: мали по чотирьох ноги, по двох особи...Але потім боги розділили їх, і тепер кожна частина прагне відновитися зі своєю половинкою. "Жінки..., що представляють із себе половинку колишньої жінки, до чоловіків не дуже розташовані, їх більше залучають жінки. Зате чоловіків, що представляють собою половинку колишнього чоловіка, тягне до всього чоловічого." А звідси виникає одностатева й різностатева любов.

Але така форма відносин не вважалася кінцевої й найвищою мірою ідеальною. Древніми було замічено, що, незважаючи на єдність Всесвіту й людини, кожна річ своє місце й призначення, у результаті чого мир з- коштує з полярних протиріч, самі стійкі з яких - мужність і жіночність. А об'єднання двох чоловік протилежної підлоги розглядалося античними філософами як якийсь космічний шлюб між чоловічим і жіночим початком, які пронизують мир. Так, у багатьох древніх релігіях місяць, землю й воду сприймали як символ жіночності, а сонце, вогонь і тепло - як символ мужності. Чоловічий початок, як правило (за винятком тантризма) виражає активність, волю, форму; жіноче - пасивність, слухняність, матерію[6, c. 468-471].

Із цього розуміння Космосу відбувався й розподіл ролей у шлюбі, де жінка була не об'єктом любові, а засобом дітородіння. І навіть в освічених Афінах жінка була виключена із громадського життя й культури. Чоловіка шукали суспільства чоловіків, і вважалося, що любов між представниками чоловічої статі має вищий духовний аспект, якого немає в любові між чоловіком і жінкою.

У період античності виділяються деякі аспекти любові, які згодом будуть перейняті філософами інших епох. І насамперед це уявлення про любов як про прагнення до втраченої цілісності людської істоти, а також досить чітке розмежування між духовною любов'ю й половим інстинктом. Уперше до цієї проблеми звернувся Платон, що трактував любов як божественну силу, що допомагає людині перебороти свою недосконалість, як помічницю на шляху до моральності й вічної краси. Це не фізіологічний інстинкт, що легко з і монотонне повторення якого викликає лише роздратування.

У філософії древнього світу відчуваються міфологічні впливи і явне домінування натурфілософських ідей, пов'язаних зі спробами пізнання Всесвіту. Людина сприймається тільки як частина Космосу, а тому любов між чоловіком і жінкою не сприймається як глибоке інтимне почуття, переживання, властиве індивідові, тому що особистості не існує - вона розчинена у Всесвіті. А у зв'язку із цим і самою з розглядалося як космічне злиття двох протилежних полісів миру, яких необхідно для досягнення гармонії. За законами Всесвіту відбувалося й розмежування внутрішніх з, де чоловічий початок завжди був активним, а жіноче – пасивним[9, c. 451-452].

2.2. Поняття любові в середні віки

В епоху середньовіччя в суспільстві відбувається корінна зміна поглядів на основні життєві поняття, цінності, підвалини, що пов'язано із широким поширенням Християнства як світової релігії. Зародившись ще в 2- ой половині 1 ст. н.е. у провінціях Римської імперії, стає її панівною релігією, відповідаючи інтересам всіх верств населення.

Християнство, швидко усвідомивши себе носієм принципово нової етики, нового розуміння людини і його місць у світі, зробило величезний внесок в історію людської культури, і насамперед - це ідеал всеосяжної любові як основи всього людського життя. Любов у Новому завіті розуміється дуже широко й майже всі її аспекти пов'язані з божественним авторитетом. Широко проповідується й любов до ближнього, до кожної людини, що є необхідним щаблем любові до Бога. "Хто говорить: "Я люблю Бога", а брата свого ненавидить, той брехун...Якщо ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває, і любов Його досконала є в нас" (1 Ин 4, 20, 12).

У світлі цієї божественної любові й любові до всього людства особливий відбиток накладається й на інтимні почуття. Любов між двома людьми сприймався як якийсь егоїстичний і гріховний прояв. Так, Августин, найбільший представник і завершувач латинської патристики, виділяв два види любові: одна земна, нечиста, плотська, захоплива до всього перехідного, а в результаті - у глибини пекла; інша любов - свята, котра піднімає нас до висот, до небес. Земна любов важка, вона не дозволяє людині насолоджуватися щирою красою життя. Треба очиститися від її через дві заповіді: любові до Бога й любові до ближнього, які становлять основу життя й головний стимул до пізнання миру.

Паралельно з осудом плотської любові у філософії пізнього середньовіччя все частіше й частіше зачіпається питання про високу любов між чоловіком і жінкою, що розглядається як даний Богом приклад безкорисливої любові, якому треба випливати в повсякденному житті. "Єднання людини з його коханим вище всякого єднання, так що цього ніхто не в змозі зрозуміти або зобразити яким-небудь образом,"- з Кавасила. Візантійські "гуманісти" X- XІІІ ст. намагалися досягти гармонії людини й земної любові. Крайностям естетики античного аскетизму вони протиставляють естетику еротизму, укладену в рамки християнської моральності. Усвідомивши любов чоловіка й жінки невід'ємною й прекрасною властивістю людської природи, філософи говорять про те, що вона гідна поваги, але лише під покривом цнотливості. Любов і краса повинні привести в остаточному підсумку до створення родини, що відповідало нормам середньовічної етики[3, c. 419-420].

Візантійська культура, продовжуючи й розвиваючи багато античних традицій розуміння любові, зробила значний крок у вивченні цього складнішого феномену людського буття. Сіма, а потім і візантійські мислителі побачили в любові найважливіший творчий принцип Всесвіту, на якому ґрунтується її буття. Візантійці добре відчули двоїсте (негативне й позитивне) значення почуттєвої любові й беззастережно вивели на перший план любов духовну у всіх її аспектах. Все це висуває християнсько-візантійську теорію любові на одне з видних місць в історії культури.

2.3. Тема любові в епоху Ренесансу

В епоху Відродження тема любові розцвіла в обстановці загального гострого інтересу до всього земного й людському, що звільнились з-під контролю церкви. Поняття "любов" повернуло собі статус життєвої філософської категорії, яким було наділено в античності і який у середні століття був замінений на статус релігійно^-християнський. Але релігійний відтінок любовного почуття не зник зовсім. Однак, у центрі світогляду коштують уже не божественні сюжети, а людина, що гармонійно пов'язаний з миром, де небесне не протистоїть земному, але пронизує його з височини й шляхетності[7, c. 146-148].

У філософському навчанні Джордано Бруно найбільше яскраво представлені сутність і значення любові в ренесансному поданні. "Любов - це всі, і вона впливає на всі, і про неї можна говорити всі, їй можна й всі приписувати." У його діалогах любов з'являється як героїчна, вогненна пристрасть, що окриляє людини в боротьбі й у прагненні до пізнання миру. Любов, з погляду Бруно, це всепроникаюча космічна сила, пружина людської історії.

Цей погляд на любов як на найсильніший духовний порив, пристрасть накладає відбиток і на оцінку відносин між чоловіком і жінкою. І "Венера з Амуром" Рафаеля, і "Вакханалія" Тиціана свідчать про те, що особливої моральної розбірливості в інтимних почуттях людини не було.

Гуманіст Лоренцо Валл виразив головні настрої й тенденції сучасного йому суспільства, що у всім прагнуло досягти максимального задоволення й задоволення своїх природних бажань і потреб: "Усе, що існує, прагне до насолоди. Не тільки ті, хто обробляє поля, яких із правом оспівує Вергілій, але й ті, хто живуть у містах, знатні й прості, греки й варвари...під напрямним впливом керівника й наставника - Природи." Реалізація людських бажань, проходження у всій людській природі стало центром ідеології цього історичного етапу.

Епоха Відродження, повернувши людини до природи, знищує грань між пристрастю, уседозволеністю й розгнузданістю, між поривами серця й не занадто розбірливою погонею за насолодами[1, c. 534-537].

3. Філософія любові в Новий час

Бурхливий розвиток природознавства в XVІІ столітті, пов'язане із зародженням капіталізму, а також цілий ряд відкриттів у різних областях наук, які розбивали античні й середньовічні подання про світ, не могли не зробити впливу на філософію свого часу, де відбувається рішучий розрив з релігією, крах церковних догм і авторитету церкви. У центрі уваги філософії Нового часу людина з його природним прагненням до добра, щастю, гармонії, тобто повністю заперечується середньовічна ідея про споконвічну гріховність людей. Філософії Нового часу властивий гуманізм і антропоцентризм.

Відповідно із цими змінами складаються зовсім інші концепції щодо любові між чоловіком і жінкою. Рене Декарт у трактаті "Страсті душі" (1649) затверджує, що "любов є хвилювання душі, викликане рухом "парфумів", що спонукує душу добровільно з'єднатися із предметами, які здаються їй близькими". Подібне психологічно-механістичне визначення не проводить абсолютно ніякого розходження між любов'ю до представника протилежної підлоги, прихильністю до свійської тварини або почуттям гордості художника за любовно створену картину. Тут на особу загальне тяжіння, прагнення, про яке пишуть багато філософів XVІІ- XVІІІ століть. Любов по Гоббсу, Локку й Кондильяку - це сильне бажання приємного, тільки й усього. Проблема "божественної любові" усе більше йде на задній план, "любов земна" усе більш міцно займає свої позиції.

Особливо яскраве вираження подібна ідеологія знайшла у французькому суспільстві, що в останні десятиліття перед революцією відрізнялося легковажним і фривольним відношенням до цього почуття. Любов у придворних і аристократичних колах перетворювалося у витончене мистецтво флірту, бездушне й безсердечне. Сама любов і вірність стали щось старомодним, їх замінило скороминуще захоплення. Любов століття рококо - це вже не любов, а скоріше наслідування їй. І не дивно, що Ламетри не знаходить принципової різниці між тваринним інстинктом злягання й людським почуттям, і навіть Дені Дідро, розуміючи цю різницю, міркуючи про любов, постійно підкреслює її фізіологічну-естетично-фізіологічну її обумовленість[4, c. 334-335].


Висновки

Любов як вище людське почуття - це частина життя кожного з нас. І думаю, що кожний погодиться з висловленням Ван Гога, що говорив: "Я - людина, і людина з пристрастями. Я не можу жити без любові...інакше я змерзну й перетворюся в камінь." Так говорив великий художник про любов до жінки. Проблема взаємин між двома підлогами була однієї з ведучих тим філософії різних епох, причому кожна з них вносила свої концептуальні нововведення в її розуміння й оцінку.

В Україні філософія любові має свої специфічні національні риси. Сформований протягом століть етнічний емоційний психотип українця, в якому величезну роль відіграє почуттєвість, перевага надається духовності над тілесністю, визначає й переживання любові. Тому в центрі уваги дослідників українського кохання завжди було серце. Г.Сковорода – перший, хто обґрунтував "філософію серця”. П.Юркевич продовжив дослідження в цій галузі [1; 2]. Першість серця незаперечна, почуття переважають над логічними роздумами [2, с.77-78]. Дослідження духу „філософія серця” констатує наявність невидимого, але реального світу, який у Г.Сковороди подається як духовний, а не тонкоматеріальний, такий, що не може бути сприйнятий за допомогою зовнішніх відчуттів. П.Юркевич теж відзначає обмеженість раціонального, але зосереджується на дослідженні не психічного, а духовного [3, с.17-24]. Фройдівське „Воно” локалізується десь нижче пояса, на рівні вищої нервової діяльності представлене у підкорці, а Г.Сковорода, П.Юркевич місцем зосередження духовного називають серце. „Серце не обмежене розмірами грудної клітини”. О. і М.Реріхи (як послідовники Г.Сковороди й П.Юркевича) називають його „міжнародним органом” [4, с. 12].

Зважаючи на космічний характер цієї філософії, можна сказати словами поета, що воно – інструмент у „космічному оркестрі”. Це цілком співзвучно культурно-історичній концепції, згідно з якою для того, щоб з'ясувати внутрішню суть людини, необхідно вийти за межі організму і шукати пояснення у суспільних відносинах індивіда з середовищем. Тобто, джерело вищих духовних проявів знаходиться не в індивіді. Воно соціальне – згідно з культурно-історичною теорією, і космічне – згідно з „філософією серця”. Серце – центр різноманітних почувань, пристрастей, зворушень [5, с. 34]. „Не лізь в Коперниківські сфери, в серця свого глянь печери!”, - наполягав Г.Сковорода [6, с. 56].


Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.

2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.

3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.

7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.





Реферат на тему: Філософія любові від античності до Нового часу (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.