Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Ґенеза української філософії (реферат)

Українська філософія Княжої доби формувалась в межах загальної духовної культури Київської Русі. Вона ввібрала в себе і творчо перетворила релігійно-міфологічні вірування слов'янських племен Наддніпрянщини, Полісся, Поділля,— з одного боку, та антично-візантійські погляди мислителів, які були перенесені на грунт Київської держави після прийняття Володимиром Великим християнства — з іншого.

Міфологічна свідомість, як зазначають українські вчені, не знала розподілу світу на природний і надприродний. Для неї існував єдиний, природний космос, що, як світ порядку, протиставляється хаосу, світові безпорядку. В міфах зіставлялись «свій світ — чужий світ», «світ культури, освоєний світ — світ ворожої і неосвоєної природи».

В давньоукраїнській свідомості переважає виокремлення «світу», «верху», «праворучі», «сходу» як цінністно переважаючих, що протистоять символам «темряви», «низу», «лівостороннього», «заходу».

В міфах тогочасної пори була вже зроблена спроба відповісти на питання: «чому?». Чому відбуваються зміни в природі? Чому людське суспільство саме таке, а не інше? З чим пов'язана поведінка людини? На ці та на безліч інших питань релігія і міфи стародавніх слов'ян давали відповіді, але вони мали казково-фантастичний зміст, в якому реальне тісно перепліталось з нереальним.

Отже, міфи і релігійні вірування в давньоруських племенах були основними засобами, завдяки яким люди пояснювали процеси оточуючого їх світу. Міфи давньоукраїнців виражали світовідчуття, світосприймання навколишніх явищ, з якими людина зустрічалась як безпосередньо, так і опосередковано. Для міфології давньоукраїнців були характерні ті ж самі особливості, що і для більшості народів — це причинно-наслідкове пояснення феноменів минулого і теперішнього. Міф суміщав у собі два аспекти — розповідь про минуле (діахронічний аспект) і засоби пояснення теперішнього, а іноді і майбутнього (синхронний аспект). Актуальний характер «історичних» легенд часто підтверджувався жанром етіологічних пояснень явищ, характерних членам певної території і їх соціальним уподобанням і традиціям. Етіологізм (причина) є спробою пояснити певне реальне явище в повсякденному житті людини, наприклад: «Що слугувало появі такого-то і такого-то явища»?, «яким чином і де з'явилось?», «чому це так?» і т. д.

Етіологізм, як одна з суттєвих рис міфологічного мислення, в українській міфології притаманний кожному з міфів. В них, як і в усякому міфі, важко провести різку межу між природним і надприродним, для них є характерною чуттєва конкретність, метафористичність, емоційність.

Міфи тісно зв'язані з релігійною обрядовістю. Вони служать своєрідним раціональним поясненням обрядової практики давньоруської релігії. Як зазначають дослідники слов'янської міфології, в них відображено різні рівні зв'язків окремих персонажів з родом, племенем, дається своєрідне (міфологічне) тлумачення явищ, актуальних для певного періоду життя людини, явищ загальноприродних, космічних тощо. З часом виникла своєрідна «спеціалізація» міфічних персонажів (богів) за видами діяльності. Одні боги групувались в сфері військових справ, інші — в царині моральних засад, а ще інші пов'язані з сільськогосподарською діяльністю людей. В давньоукраїнській міфології з цією діяльністю пов'язані дії богів вищого рівня — Перуна і Велеса. Перший перебував на небі і втілював все позитивне, другий — на землі і був носієм всього негативного. Ці два боги постійно ведуть між собою боротьбу. Велес краде худобу у людей, руйнує здоров'я, породжує заздрість, ненависть, злобу. Постійно переслідуваний Перуном, Велес перетворюється у вола, дерево, річку, але не може втекти від всемогутнього Перуна. Фіналом перемоги останнього є дощ, необхідна умова родючості землі, а в кінцевому рахунку — заможності. Згідно з індоєвропейською традицією, постать Перуна пов'язується з військовою функцією. Його зображали як ставного, сивочолого воїна з золотими вусами, грізним поглядом. У пантеоні богів Київської Русі Перун був найголовнішим богом, який опікував не тільки поле брані, але і мирну хліборобську ниву. З ним пов'язується найбільш чуттєво-конкретні і разом з тим абстрактні уявлення про те, що існує поза свідомістю людини.

До богів «нижчого» рівня в давньоукраїнській міфології належали ті божества, які були зв'язані з певними порами року, а також ті, які особливо шанувались в окремому роді, племені, але визнавались і серед інших родів чи племен. Символами зла і міфології давніх українців була різного роду нечисть — водяники, русалки, перевертні, упирі тощо.

В релігійно-міфологічній свідомості давніх українців можна виділити рівень, який визначався найбільшою абстрактністю, і хоч етимологічно він був пов'язаний з певними божествами, але цей зв'язок був настільки опосередкований, що часто людиною не усвідомлювався. Як зазначають автори двотомної енциклопедії «Міфи народів світу», поняттями такого рівня були Доля, Лихо, Правда, Кривда, Смерть, Щастя тощо. З словами «доля», «щастя», «успіх» і т. п., вважають вчені, було, напевно, зв'язане і слово «Бог». Багатий — це той, що має долю, убогий — не має долі, прихильності Бога, небога — нещаслива, убога. Слово Бог, пишуть дослідники слов'янської міфології, входило навіть в імена різних божеств — Даждьбог, Чорнобог і т. д.

В центрі уваги всіх міфів стародавніх українців, як правило, була людина. Вона в міфологізованій іпостасі співвідносилась зі всіма ріннями міфології. Важливе значення має в культово-обрядовій практиці людей праслов'янське поняття «душа» «дух», яке виділяло людину серед всіх вищих істот. Його змістом є творчий характер людини, визначення духовного як її родової ознаки.

В давньоукраїнській міфології світ описується системою протиставлень змісту понять, де позитивне передує негативному: життя — смерть, доля — недоля, щастя — нещастя, правда — кривда, верх (Перун) — низ (Велес) т. д.

Рівень узагальнення змісту цих понять знаменував собою вершину міфологічного мислення і перехід його до філософського. Але не тільки рівень узагальнення є ознакою філософії. Її появі повинен відповідати рівень розвитку державності, науки, культури, тобто коли виникає система суспільних відносин, яка визначає відношення «людина — світ» не тільки на рівні самоусвідомлення свого «Я» в природі, суспільстві, державі, сім'ї і т. д., але відповідно кодифікує їх. Тож не випадково дослідники історії української філософії датують її виникнення кінцем X — початком XI століття. Саме тоді була у розквіті могутня держава Київська Русь, з чітко сформованим устроєм, розвиненою писемністю, наукою, законотворчістю. В нових соціальних умовах міфологія ще займає значне місце, але вона все більше і більше поступається філософії — дитині державних, соціальних, наукових та культурологічних відносин.

Процес розкладу міфологічного і утвердження філософського способу мислення прискорила християнізація Київської Русі.

В X столітті могутня Київська держава ще не мала єдиної релігії. Язичницькі вірування не сприяли об'єднанню племен. Цілісність держави забезпечувалась, в основному, військовою силою. Князь Володимир розумів, що Київська Русь уже пережила свою традиційну анімістичну язичницьку релігію. Він та його найближче оточення замислювались над тим, щоб знайти більш витончені способи вираження духовних, соціальних та містичних прагнень суспільства. Іслам уособлював собою Схід, його звичаї, спосіб мислення; християнство — Європу. Воно вже пустило свої корені в Київській Русі. Християнкою була княгиня Ольга. Народи, що оточували Русь,— поляки, угри, болгари були християнами. Київська Русь була могутньою державою у військовому значенні цього слова, залишалась відмежованою від багатьох країн і народів як в екологічному, так і культурному відношенні, в т. ч. і від Європи, де на той час уже неподільно панувало християнство, яке пронизувало всі сторони життя людини. Русичі, наприклад, для Візантії були варварами.

Прийняття християнства Руссю руйнувало всі бар'єри, які розділяли її з Візантією і Європою. На величезних просторах Київської Русі, попри опір людей, ламались язичницькі ідоли, а натомість будувались християнські храми. Церква, її структура, служителі храмів були цілком запозичені і перевезені з Константинополя до Києва та інших міст. З християнством на Русь прийшли не тільки священики, будівничі, політики, але і твори видатних грецьких мислителів античної доби та філософів середньовічної Європи. Як зазначає В.С.Горський, роль християнства не обмежувалась функцією простого ретранслятора на український грунт здобутків світової культури. Під впливом більш ніж тисячолітнього розвитку філософської думки в Європі і повної її відсутності в східнослов'янських племенах створився певний «перепад», «різниця» між культурами. В короткий історичний термін християнство ліквідувало цю невідповідність, викликало до життя могутній інтелектуальний потенціал русичів, підготовлених до сприйняття нових філософських поглядів східнослов'янською міфологією.

В Київській Русі з'являються свої філософи і філософські твори. Найбільш відомими серед них є: «Промова філософа» (частина «Повісті временних літ»), «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Ізборніки Святослава» 1073 та 1076 pp. та низка інших пам'яток, пронизаних глибоким філософським змістом. У «Слові про Закон і Благодать» (роки написання 1037-1050) київський митрополит Іларіон, спираючись на Біблію та праці візантійських теологів, доводив вищість християнства над іншими релігіями — іудаїзмом й ісламом. Праця присвячена не тільки апологетичним питанням. Митрополит Іларіон з філософських позицій, але в алегоричній формі обґрунтовує ідею необхідності зв'язку людини з Богом, людського і Божого в образі Ісуса Христа. Окремим рядком в цій праці висвітлюються чисто мирські проблеми, що стосувались зокрема, вирішення практичних питань, які стояли на часі в Київській державі, шляхів зміцнення влади князя, розширення торгівлі, запобігання смуті тощо.

Філософські проблеми піднімає і митрополит Никифір в листі до князя Володимира Мономаха, де християнський теолог розкриває своє бачення людської душі. Безсмертна душа, пише він, має в собі три складники — розум, відчуття і волю. Всі вони складають єдине ціле, але разом з тим мають відносну автономність. Найважливішою частиною цього єдиного цілого є розум. Це основна ознака, вважав Никифір, яка відрізняє людину від тварини. Дані для розуму постачають відчуття, яких є п'ять. Серед них найважливішим, вважав він, є зір. Коли ми співвідносимо зір і слух, писав Никифір, то можемо впевнитись, що все побачене нами є таким, яким ми сприймаємо його зором, тоді як слух часто нас обманює,— адже не всі звуки звучать однаково для кожної людини. Важливим складником душі як єдиного цілого є воля. Воля стосовно розуму стоїть нижче, але саме завдяки їй людина є діяльною.

Значний слід у філософській культурі Київської Русі XII ст. залишив єпископ м.Турова — Кирило Туровський. Це була, як на той час, високоосвічена людина. Він був добре знайомий з античною філософією, сам багато писав. До нас дійшло декілька його праць в формі листів. Написані вони в полемічній формі і спрямовані проти єресей. В центрі уваги філософії Кирила Туровського були проблеми співвідношення душі і тіла, безсмертя душі і воля.

Один з перших захисників автономної церкви в Київській Русі митрополит Климент Смолятич в своїх працях дає філософську інтерпретацію текстів Іоанна Дамаскіна, глибоко коментує праці Арістотеля і Платона. В «Листі до пресвітера Фоми» він докладно аналізує співвідношення розуму і відчуттів у пізнавальному процесі. Розум, зазначає він, надає фактам цілісності, але первинна роль належить відчуттям. Розум їх формує, визначає їх ієрархічність, але «формувати», «визначати» щось можна тоді, коли воно вже є, а відтак, таким «щось» є відчуття.

Філософія Київської Русі впродовж майже 300-річного її існування заклала теоретичні підвалини, які дали змогу українським мислителям розвивати думку в драматичних, а то і трагічних умовах подальшої історії України, після падіння Київської держави під ударами татаро-монгольських орд Батия.

Використана література:

1. Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. Курс лекцій з філософії: Навч. Посібник. – К., 1999. - С.3-8.

2. Горський М. Хто такі українці і чого вони хочуть.— К., 1991.

3. Острянін Д.Х. Розвиток матеріалістичної філософії на Україні.— К., 1971.

4. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / І.В.Бичко, Ю.В.Осічнюк, В.Г.Табачковський та ін.— К., 1991.





Реферат на тему: Ґенеза української філософії (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.